Echafaud

Епікуреїзм сучасності

Telegram
,

Бібліотека Відродження I Tatti (огляди книжок доби Ренесансу в Італії)

Російська версія ↗

I Tatti Everyday Renaissance Library — книжкова серія, що її видає видавництво Harvard University Press, мета якої — представити сучасній аудиторії важливі твори італійської латиномовної літератури доби Відродження шляхом друку оригінального латинського тексту на кожній лівій сторінці (verso) та англійського перекладу на протилежній сторінці (recto). Ідея спочатку належала Уолтеру Кайзеру, колишньому професорові англійської мови та порівняльного літературознавства в Гарварді й директорові вілли I Tatti, та Джеймсу Хенкінсу. Станом на 2021 рік було продано понад 100 000 примірників серії. У березні 2025 року вийшов її сотий том. Тут буде подано короткі перекази майже всіх цих томів. Серію названо на честь вілли I Tatti у Флоренції, де міститься Центр досліджень італійського Відродження Гарвардського університету.

Автор усіх цих переказів — блогер під ніком Ill-Advised, але оскільки всі оригінали англійською, то ми взялися за переклад, аби зміст усіх цих книжок став доступнішим українською. Усього на його сторінці є 99 оглядів (а крім них — ще багато чого поза межами цієї серії). Сам автор — постать нам невідома, але, судячи із записів, це людина поважного віку, майже напевно комуністичних поглядів, атеїст і, як і личить комуністові, прихильник «високої» аристократичної моралі з честю та доброчесністю, що плюється на низькі сатири з лайкою, а загалом є радше культурним консерватором, що неважко помітити, коли він переходить до оцінок сучасності та так званого «постмодернізму». Щоправда, попри це, він часто критикує давніх консерваторів і надає перевагу аргументам гедоністів. Це не рідкість у комуністичному середовищі, бо там побутує догма, ніби аскетизм — це ідейна зброя для того, щоб змушувати маси жити в злиднях. Жити, звісно, варто добре, ні в чому собі не відмовляючи, приймаючи свою тілесну природу тощо, але при цьому з мораллю найдовершенішого консерватора й стоїка. Це кредо переважної більшості марксистів, і автор цих нотаток із завидною стійкістю несе це кредо від нотатки до нотатки (а веде їх уже 20 років!). Часто його бурчання може займати до половини нотатки, і такі огляди не мають жодної цінності, але ми все одно наведемо їх усі, для повноти картини. Натомість там, де автор вирішує докладно переказати зміст, вони, навпаки, надзвичайно корисні.

Наприкінці цієї статті я додаю свої міркування про прочитане, а поки що ось повний список усіх оглядів від Ill-Advised:

Передренесанс в ITRL

Прокоментувати 99 томів Бібліотеки, навіть якщо це й зовсім короткі та примітивні перекази, — не так уже й просто. Для початку, давайте спробуємо структурувати матеріал бодай за хронологією, а далі я спробую сказати, що взагалі думаю про кожного з цих авторів. Із зовсім ранніх, які належать аж до XIV століття, тут представлено лише кількох авторів. Найранішим можна вважати Франческо Петрарку (1304-1374). У цій збірці він представлений такими творами, як «Моя таємна книга» (1343), «Інвективи» (бл. 1360) і «Вибрані листи» (бл. 1370). Я читав окремі фрагменти його творів і раніше, а також дослідницькі статті про нього, зокрема Брагіної, і навіть згадував у статті «Раннє Відродження: від мистецтва до філософії» (див. тут). Загалом він видавався мені радше консервативним мислителем, буквально теологом, зачинателем цілої традиції флорентійського консервативного «громадянського гуманізму». І це справді так, але все ж із масою застережень, що роблять його трохи схожим на людину, яку можна називати гуманістом. У всіх трьох оглядах із бібліотеки ITRL він постає більш-менш розкутим автором, особливо в інвективах. Це пом’якшує загальний настрій похмурого теолога. Хоча звідси ж можна було дізнатися, що він чомусь терпіти не міг греків-візантійців і закликав до нового хрестового походу проти них, як проти єретиків. Аргументуючи це тим, що Константинополь ближчий і значно слабший, ніж арабські держави; так би мовити, «мала переможна». Як і багато інших авторів, Петрарка також постає в амплуа жорсткого імперця і націоналіста. Він навмисно називає свій народ римлянами, французів — галлами, англійців — бриттами, іспанців — іберійцями тощо. І за цією ж аналогією вибудовує поділ цивілізації (Італія) і варварства (усі інші країни). Це не тому, що Італія вже на той момент показала себе як якийсь украй розвинений осередок культури, а тому, що вони просто… ну, римляни, а там у Франції досі волохаті й дурні галли. Інші автори цієї епохи займатимуться точно таким самим расизмом, у такому ж вигляді, але зазвичай не настільки виразно, і намагатимуться бодай трохи маскувати його, а от Петрарка своєю римськістю аж бравирує. Тому навіть у тих моментах, де він тимчасово співчуває республіканським ідеям, вони сильно псуються ось такими спалахами імперського мислення. А коли він навіть критикує Папу, то це псується його постійними міркуваннями про чистоту віри, стоїчні звичаї тощо. Та й Папу він критикує, радше… за те, що той недостатньо мракобісний. Петрарка хоче жорсткіше. А тому все ж у той самий антицерковний і антропоцентричний дух, який приписують гуманістам, він не вписується. Хоча окремі моменти іноді разюче контрастують із цим домінантним ретроградством. У результаті Петрарка видається все ж трохи кращим, ніж він виглядає спершу.

А от із Джованні Боккаччо (1313-1375) виходить рівно навпаки. Тут його представлено творами «Генеалогія язичницьких богів» (1360) і «Знамениті жінки» (1361). Його на цьому сайті я згадував значно частіше, бо й сам «Декамерон» (1350) звучить як крутий гедоністичний набір фабліо, і в його працях є прямі хвалебні відсилання до епікуреїзму, через що його навіть інколи самого підозрюють у симпатіях до цієї філософської школи. Та й навіть читаючи популярні статті, здається, що він різко вибивається із загального тла епохи своїм життєрадісним і оптимістичним настроєм, майже позбавленим усієї теологічної мішури. Але, читаючи огляди з ITRL, мимоволі доходиш висновку, що його сильно переоцінено. Навіть «Генеалогія…» вже вражає на контрасті з «Декамероном» своєю консервативністю і набожністю. Хоча загалом ця праця має залишити по собі непоганий післясмак, бо Боккаччо займається тут приземленням, або раціональним тлумаченням міфів, на взірець античного Палефата. Він намагається систематизувати всі доступні міфи про давніх богів, вибудувати це в струнку послідовність і дати міфам менш чарівні пояснення. В принципі, не так уже й погано. Але вже в «Знаменитих жінках» (1361) консерватизм посилюється, і ми бачимо ідейного жінконенависника. Усі добрі жінки в нього будуть нудними служницями своїх чоловіків, тоді як усі хоч трохи цікаві й діяльні, які чогось досягли в житті, регулярно засуджуються, мало не як повії. Недоліком можна вважати й те, що більше половини жінок у цій історії — це легендарні персонажі, богині та міфологічні істоти, але припустімо, що це ще нормально, з огляду на його підхід до міфів у «Генеалогії…». Після такого переказу стає зрозуміло, чому Крістіна Пізанська в «Книзі про Град жіночий» (1404) критикувала Боккаччо за жінконенависництво. Вона знала, про що говорить. Загалом Боккаччо все ще дуже навіть добрий, і значно кращий за похмурого святенника Петрарку; але вже не такий добрий, як могло б здатися спочатку. 

Ну а третій і останній із ранніх представників тут — Колюччо Салютаті (1331-1406), представлений працями «Про життя у світі та чернецтво» (1381) і збіркою «Політичні твори» (прибл. 1390-ті). Навіть у дослідницьких статтях він виглядає дуже погано, а ці два огляди лише доводять, що він мракобіс і консерватор. У першій із поданих тут книжок він практично прямим текстом підтверджує, що життя на землі — суцільна погань, що всі звичаї цілковито зогнили, людина — жалюгідна істота, метою якої має стати служіння Богові та подальше спасіння. Жалюгідному життю людців він протиставляє шляхетне життя аскетичного монаха. Це навіть далі від умонастроїв гуманізму, ніж мракобісся його вчителя Петрарки. І якщо той самий Петрарка ще бодай недовго, але висловлював підтримку республіканським ідеям, то Салютаті, обіймаючи посаду канцлера у Флорентійській республіці, заявляє, що найкращою формою правління у світі є монархія. Єдине, що робить його нібито позитивним персонажем, — це засудження тиранії. Щоправда, цим могли похвалитися навіть такі вороги демократії, як Платон і Ксенофонт. Але й тут Салютаті побоюється, щоб народ не надто вже боровся з тиранами. По-перше, найкращий шлях до тиранії — це народовладдя (!), де дурний натовп обирає собі вождя, наділяючи його надмірними повноваженнями; а по-друге, скидати тирана можна лише за невідомо яким чином здобутого консенсусу, що людина справді є тираном. Якщо ж так вважають лише небагато хто, то вбивство тирана Салютаті засуджує. У підсумку взагалі важко зрозуміти, за які такі заслуги цей ультраправий ретроград опиняється в списку батьків-засновників гуманізму. Точніше, зрозуміти неважко… він став автором нового розуміння studia humanitatis, тобто набору гуманітарних наук (філологія, поетика, історія, педагогіка, риторика, етика тощо), з яких походить саме слово «гуманізм». Вивчення цих наук мало сприяти формуванню нової людини, наділеної властивістю humanitatis, тобто здатністю до доброчесних учинків. Це справжня людяність. І так, як і багато мислителів Нового часу, Салютаті бореться з церковною схоластикою. АЛЕ! Тут важливо розуміти його мотивацію. Він бореться взагалі проти природознавства (зокрема лікарів), і всіх наук, які не допомагають жити доброчесно. Тобто він просто підпорядковує все філософській етиці. І виходить, що весь гуманізм зводиться до того, що треба жити як християнин і стоїк на практиці. Бути консервативним бидлом, розчиняти особистість у космічній єдності тощо. Єдине, що є прогресивного в цьому тотальному мороці, — це захист свободи волі (і то лише тому, що він християнин), і антропоцентризм, де Людина є центром світобудови (і то це знову ж таки прямо прописано в Біблії та тягнеться ще з часів Арістотеля, а не є якимось проривним нововведенням епохи Ренесансу). Але якими б убогими не були мотиви, ці дві останні застережні ремарки все ж таки бодай трохи поліпшують становище Салютаті.

Класичний Ренесанс в ITRL

Мислителі XV століття представлені вже значно краще. До того ж у серії є цілі збірники, де подається одразу багато авторів в одному жанрі, наприклад є праця про т. зв. «Цицеронівські суперечки», де гуманісти намагалися розв’язати, як краще вивчати риторику і наскільки глибоко варто наслідувати античність. Є збірник «Гуманістичні освітні трактати», де представлені такі автори, як Верджеріо, Бруні, папа Пій II та Гуаріно, і де намагаються охопити тематику виховання в контексті Ренесансу. І є два цікаві збірники на тему драматургії: «Гуманістичні комедії» (Верджеріо, Альберті, Уголіно, папа Пій II, Меццо) і «Гуманістичні трагедії» (Мусато, Лоскі, Коррер, Даті, Верарді). Загалом це створює непогану картину, і ми бачимо, як уже тоді намічається розкол на класицистів і романтиків, зароджується майбутня суперечка давніх і нових. В освітніх трактатах нам радять починати з граматики, вивчати латину, читати Цицерона і Вергілія, робити головний наголос на моральній філософії і взагалі виховувати в собі передусім добрі звичаї. Майже всі засуджують побиття дітей у процесі освіти, часто включають до неї ще й фізичні вправи, хоча в деяких випадках це завершується апологією Спарти. Напевно, не найгірші трактати про виховання для свого часу, але все одно виглядає якось сумно. Важко сказати, що це якийсь різкий поворот від мороку середньовіччя до цілком нової педагогіки, але певне відчуття трохи більшої ліберальності й вектор на косплей античності тут усе ж відчуваються. Точно таким самим косплеєм античності будуть і наведені тут комедії та трагедії. 

Серед комедіографів тут трапляються й уже згадані автори-педагоги, наприклад П’єр Паоло Верджеріо, п’єса якого дещо пом’якшила його консервативний трактат про виховання. І важлива постать, яку ми згадаємо далі, — Леон Баттіста Альберті, чия п’єса цікава передусім тим, наскільки вона прагне працювати на аудиторію, що любить античну Грецію (тобто на косплеєрів), і тим, як він намагається наслідувати Лукиана, що загалом похвально і краще за банального Цицерона. А найкрутіша п’єса збірника комедій, як не дивно, належить папі Пію II. Із нових авторів тут подано такі п’єси, що про їхніх творців навіть сторінки у Вікіпедії — уже рідкість. Це Уголіно з Парми і Томмазо де Меццо. Перший цікавий хоча б тим, що вивчав грецьку в Лоренцо Валли, але загалом вони обидва зовсім бляклі постаті. Трагедії представлені п’єсою Альбертіно Муссато про тирана XIII століття, з неймовірно кровожерливими сценами жорстокості. П’єса Антоніо Лоскі — про смерть Ахілла, а Грегоріо Коррера — про маловідомий античний міф про Прокну, з моральною дилемою щодо дітей у дусі Медеї. На античну тему, але вже про Югуртинську війну, написав і драму Леонардо Даті, сповнену моралізаторського пафосу, а завершує збірник драма Марчелліно Верарді про замах на іспанського короля Фердинанда, того самого, який оплатив експедицію Колумба. Частина з них виразно наслідує античність, але деякі вже є цілком самостійними спробами. У всякому разі всі ці п’єси вже виглядають краще, ніж театр Європи до того, максимально прив’язаний до церковних свят і богослужіння. Але з мінусів — більшість із цих п’єс не ставилися в театрі, а писалися лише для читання.

Із окремих авторів тут були представлені Антоніо Беккаделлі (1394-1471), практично епікурейський гедоніст, який написав найпохабнішу книгу всього Ренесансу — «Гермафродит» (1425). Перше гідне продовження традиції Боккаччо. Безумовно, це наш хлопець, хоча поза межами цієї книги — цілком типовий ренесансний чоловік із пересічними звичаями. Далі подано Леонардо Бруні (1370-1444), чергового продовжувача консервативно-політичної лінії Петрарки-Салутаті, представленого тут книгою «Історія флорентійського народу» (бл. 1430). Тут є кілька крутих прикладів їхньої економічної історії, зокрема про два банківські шоки, запровадження державних облігацій на ведення війни та ще кілька цікавих дрібних деталей. Сам він, здається, вигадав термін «середньовіччя», помірковано засуджував аскетизм і був радше ближчим до Петрарки, ніж до Салутаті. І навіть більше за них обох був ідейним республіканцем. Але попри це, в етиці він був консервативним, а особистість людини розчиняв у колективних спільнотах, будучи ультрапатріотом Флоренції. Він писав праці про Данте, Петрарку і Боккаччо, уже ставлячись до них так, ніби вони стануть вічною класикою, а сам переважно цікавився тонкощами латинських перекладів (мабуть, найпопулярніша тема серед гуманістів, а іноді й головний маркер належності до нового руху, через що гуманістами часом вважають відвертих мракобісів, якщо тільки вони готові зубрити латину й наслідувати давніх). 

Цікавий інший момент. Після перекладу «Нікомахової етики» Арістотеля 1417 року почалася суперечка про поняття «вищого блага». Леонардо Бруні був одним із тих, хто ототожнював «вищe благо» з поняттям «щастя». Але його опонент Франческо Філельфо намагався тлумачити цей термін у дусі епікурейської філософії, зводячи благо до насолоди. Після цієї суперечки 1423 р. Бруні видає «Вступ до моральної філософії», де підкреслювалася важливість етики в практичному житті. Перипатетики, стоїки та епікурейці нібито сходилися на тому, що сенс щастя — в гармонії чесноти й радості. Чеснотливе життя приносить насолоду, а саме це життя загалом збігається з громадянським гуманізмом. Останнє, що коротко згадаємо тут: цей Франческо Філельфо не був епікурейцем, але він входив до кола вчених, які заохочували викладання грецької мови, куди входили, серед інших, Емануїл Хрисолор, Гуаріно Веронезе, Джованні Ауріспа і Нікколо Нікколі. Усі вони були фанатиками давнини, зневажали Данте, Петрарку тощо як жалюгідні пародії на античний оригінал і професійно займалися відновленням та переписуванням стародавніх трактатів. І таких людей уже було кілька десятків по всій Італії. Усіх просто й не перелічити.

Наступним за хронологією в серії ITRL стає Маффео Веджо (1407-1458), який уславився тим, що продовжив «Енеїду» Вергілія, написавши завершальну 13-ту книгу, якої не було в оригіналі. Багато хто намагався це зробити, але він перевершив у майстерності всіх інших косплеєрів античності. Його творчість представлена збіркою «Короткі епоси» (1431). У якийсь момент Веджо навіть називає себе епікурейцем і потрапляє до твору Валли як захисник Епікура, а також наслідує Понтано в спробах створювати твори в дусі Лукіана (і, попри це, він досить консервативний, щоб усе ж визнати, що епікурейцем не був, хоча вплив усе ж відчував). Суперечки про епікуреїзм активізувалися завдяки тому, що Поджо Браччоліні (1380-1459) знайшов і облущив тому Лукреція «Про природу речей». Але також він відомий іншим спором — про те, хто ж крутіший: стоїчний ідеал Сципіона чи епікурейський декадент Цезар. Ця суперечка, де праця Поджо закладена як основа, — саме й увійшла до ITRL під назвою «Про правителів і тиранів» (1435-1440), де також є й відповідь від Гуаріно з Верони, згаданого вище як автора педагогічних трактатів. Якщо коротко, то Поджо став на захист Сципіона, а Гуаріно — на захист Цезаря. Лінія критики тут класична: шанувальники Римської республіки засуджують Цезаря за те, що той привів країну до Імперії. І, звісно ж, Браччоліні, хоча й запустив хвилю інтересу до епікуреїзму, сам був радше прихильником стоїчної філософії, що лише підтверджується його похвалами на адресу Сципіона. 

Далі йде вже згадуваний вище Лоренцо Валла (1407-1457), який і став головним відроджувачем епікуреїзму в Італії та конкурентом Браччоліні. Тут його представлено працями «Про підробність Константинового дару» (1440), «Діалектичні диспути» (1439) і «Листування» (бл. 1440-50), які не пов’язані з його головною працею, що реабілітувала Епікура. Не рахуючи Веджо, це вже третій видатний автор від часів Боккаччо, чиї твори справді схожі на гуманізм як на щось, що розриває з мороком середньовіччя не лише за зовнішньою формою (косплей), а й за антиконсервативним духом. Він теж сперечається з граматиками та схоластами, але не для того, щоб краще молитися й рятувати душу, а саме з погляду інтелектуальної критики. Він критикує папу, але не за те, що той недостатньо мракобісний (!), як це роблять Петрарка та його товариші, а якраз за те, що він надто мракобісний і має надто багато земної влади. Валла далекий від придворної чемності й постійно з усіма конфліктує. Але в цьому є й свої вади, оскільки він був надмірно педантичним, чіплявся до деталей і був надто впевнений у своїй правоті взагалі з будь-якого питання. З одного боку, зухвалість — це плюс, але все ж догматизм і надмірна любов до латинської філології — явний мінус. Далі ідеї Валли підхоплять і розвиватимуть представники Римської та Неаполітанської академій, з засновниками яких він був безпосередньо пов’язаний. Вони популяризуватимуть епікуреїзм далі, хоча вже не так відкрито, і дедалі частіше відступатимуть до консерватизму в дусі школи Петрарки. Але навіть за такої непослідовності саме тут розквітне життєрадісна поезія Ренесансу, нові пасторальні мотиви, любовна лірика та повноцінне відродження античних театральних вистав на сцені. Забігаючи наперед, із цих двох академій у ITRL представлені великий представник римської школи — Бартоломео Платина (1421-1481), з його історичною працею «Життєписи пап» (1475), і лідер неаполітанської школи Джованні Джовіано Понтано (1429-1503), чия творчість у серії ITRL розібрана найдокладнішим чином. Тут буде видано «Байї» (1495), «Діалоги» (бл. 1495), «Про подружню любов. Ерідан» (бл. 1480-1495), «Чесноти й вади мовлення» (бл. 1480-1495) і «Еклоги. Сад Гесперид» (бл. 1480-1495). А також тут представлено учня Понтано, уже з пізнього періоду, так би мовити зрілого Ренесансу, — поета Якопо Саннадзаро (1458-1530) і його збірку «Латинська поезія» (бл. 1510). Тож гедоністична, римо-неаполітанська традиція представлена в збірнику дуже навіть непогано, цілком на рівні флорентійської. 

Поки Бруні, захищаючи республіканські цінності, критикував монархії та тиранії, на кшталт Міланського герцогства, П’єр Кандидо Дечембріо (1399-1477), навпаки, займався тим, що намагався заслужити патронат цих правителів, для чого написав аж два «Життєписи міланських тиранів» (1447), наслідуючи при цьому античні історичні трактати, переважно Светонія. Не найгуманістичніший гуманізм, як на мене. Також тут відзначився й відвертий мракобіс Миколай Кузанський (1401-1464), для презентації тупості якого було зібрано «Твори про Церкву і реформу» (бл. 1445). Це було настільки погано, що навіть я, який від усієї душі зневажає таких «філософів», як Кузанський, був шокований нікчемністю цих писань. Автор огляду, щоправда, і цитує їх слабко, але тематика вже говорить сама за себе. Не можу сказати, що я прямо кайфанув від тупості Кузанського, оскільки з таким рецензентом узагалі важко нормально оцінити літературу, але загалом залишився задоволений. Хоча треба все ж розуміти, що це не зовсім філософські трактати, а просто чвари про церковні собори, тож вони й не мали бути особливо якісними. Але, читаючи такі твори, важко не замислитися: а що взагалі його прізвище забуло поруч зі словом Ренесанс? Це Ренесанс Середньовіччя? Поруч із ним уже творить Лоренцо Валла, і соромно має бути, що таке посміховисько ставлять поруч.

Та й гаразд уже з Валлою! У той самий час є цілком непоганий представник і більш консервативного крила в гуманізмі. Спадкоємцем традицій Петрарки стає Леон Баттіста Альберті (1404-1472). Він уже був представлений у збірнику комедій як автор непоганого наслідування Лукианові — «Мом, або Государ» (1446). І у своїх наступних творах він продовжує рівно те саме, тобто наслідування Лукианові, але вже в інших літературних формах, у збірниках — «Застільні історії» (1440) і «Біографічні та автобіографічні твори» (бл. 1450). Сам Альберті був різнобічною, по-справжньому універсальною людиною. Він займався всім, чим тільки можна було займатися, сам проєктував і зводив будівлі, писав теоретичні праці про скульптуру, живопис і навіть про криптографію. Це практично копія Леонардо да Вінчі, але така, що з’явилася раніше! І все ж Альберті більш консервативний, ніж Леонардо, з відчутним впливом так званого «громадянського гуманізму»; але навіть так, порівняно з Кузанським, від нього віє лібералізмом, прогресом і життєрадісним прагненням до майбутнього. Ба більше, такі гуманісти, як він, уже ставляться до Природи практично як до Бога, і знаменита спінозистська формула починає регулярно звучати в їхніх промовах. Саме за це так люблять Кузанського — за передчуття пантеїзму. Але подивіться, що пише, рівно в той самий час, Леон Баттіста Альберті:

«Природа, тобто Бог, вклала в людину елемент небесний і божественний, незрівнянно прекрасніший і шляхетніший за будь-що смертне».

Тоді навіщо, питається, носити на руках якогось ретроградного Кузанського — ще те питання. До речі, до цього часу вже починають з’являтися перші ентузіасти того, що ми сьогодні називаємо класичною археологією. Один із перших археологів, Флавіо Бйондо (1392-1463), уже активно вивчав античні руїни, на основі чого написав кілька історичних творів, де, серед іншого, послуговувався концепцією середніх віків між давниною та сучасністю. В ITRL були представлені його праці «Опис Італії» (1453) і «Рим у тріумфі» (1459). І ще, до слова, в 1427 році Поджо, спільно з Козімо Медічі, займався розкопками античних руїн в Остії. Це теж варто розглядати як важливий елемент гуманістичної культури. Але якщо у Бйондо це був радше набір цікавих байок із давнини, пов’язаних з Італією, щоб косплеєрам було легше перенести себе в минуле, то Кіріак з Анкони (1391-1449) — займався тим самим уже за межами Італії, переважно в Греції, і, крім того, займався серйознішим і професійнішим описом античних руїн та надгробних написів. Із його спадщини тут наведено два збірники, написані радше вже його товаришами після смерті самого Кіріака: «Пізні подорожі» (бл. 1450) і «Життя і ранні подорожі» (1450-60-ті рр.). Тепер літературна археологія доповнюється археологією в класичному значенні цього слова. Косплей стає абсолютним. А Ренесанс набуває своїх класичних форм і починає переходити до зеніту розвитку, коли з’являться Леонардо, Рафаель тощо.

Серед сучасників Лоренцо Валли та Леона Баттісти Альберті в збірнику ITRL представлені ще Франческо Філельфо (1398-1481), з його працями «У вигнанні» (1440) і «Оди» (1455). Остання праця — це сбірка віршів, у якій, серед іншого, показано, наскільки глибоко Філельфо займався плазуванням на колінах задля пошуку щедрого мецената, і як він поливав брудом республіки та демократії. Черговий приклад платонівського консерватизму від чергового псевдогуманіста. Хоча вище ми вказували, що в суперечках із Бруні він навіть подекуди намагався захищати епікурейську філософію. Так і праця «У вигнанні» репрезентує повноцінні епікурейські позиції, які там захищає… Поджо Браччоліні. Очевидно, це не стільки тому, що Поджо відкрив Лукреція, скільки тому, що вони були особистими ворогами. Поджо в цьому творі — негативний персонаж, а головні герої на постійно популяризують жорсткий стоїцизм. Але навіть попри це карикатурний Поджо-епікуреєць виглядає доволі приємним персонажем зі здоровими ідеями.

Джаноццо Манетті (1396-1459) у цій серії представлений теж на диво дуже докладно, з працями — «Проти євреїв і язичників» (бл. 1440), «Біографії Данте, Петрарки, Боккаччо, Сократа і Сенеки» (бл. 1450), «Про гідність і перевагу людини» (1452) і «На захист перекладача» (1459). Як і Валла, та й багато інших, він зациклений на темі вивчення давніх мов і точності перекладів. Як і Петрарка, стурбований тим, щоб християнство, у всій його чистоті й могутності, перемогло та задомінувало всіх конкурентів (аж ніяк не середньовічні вайби, чистий гуманізм). Як і Бруні до цього, він також намагається канонізувати Данте, Петрарку і Боккаччо як людей, які вже вписані у вічність. Єдине, що робить його трохи унікальним, — це праця про гідність людини. І справді, це нарешті звучить як щось гуманістичне в класичному сенсі цього слова! Аргументи в нього радше помірно гедоністичного характеру, проти надмірно аскетичних священників. Але все ж аргументація тут не сильніша, ніж у Арістотеля. Бог створив увесь світ заради людини і для її служіння, а з-поміж усіх земних істот людина — найкрутіша. Загалом, стандартний релігійний антропоцентризм, прямо прописаний у Біблії. У підсумку Манетті виглядає як помірно-ліберальний, але все ж теолог. Можливо, на нього вплинув переїзд із Флоренції до Неаполя, де саме творив Валла і виникала школа Понтано. Загалом за настроєм він радше десь поруч із Петраркою. Це, зрештою, не Філельфо і не Салютаті чи Кузанський, але все одно лишається неприємний і доволі важкий слід консерватизму.

У цьому поколінні в ITRL залишаються ще Джованні Марразіо (1400-1452) — дуже маловідомий персонаж із Сицилії, який пройшов школу флорентійських стоїків, але згодом жив північніше, зокрема вивчивши медицину в Падуї (!). Це звичайна любовна поезія, хоча є зв’язки зокрема з Беккаделлі. У збірнику представлено його «Анджелінетум» та інші вірші (бл. 1450). Є ще Крістофоро Ландіно (1424-1498), і хоча він уже з наступного покоління, тут було опубліковано його ранню збірку — «Вірші» (1458). Також любовна поезія, загалом ні про що, але наприкінці огляду є кілька «брудних» цитат, яких в оригіналі, мабуть, більше. А найживішим із цієї групи видається папа римський Пій II (1405-1464). Він і до цього написав найцікавішу й найвеселішу з комедій у збірнику вище, а тепер написав «Коментарі» (1464), або радше автобіографію, яка звучить набагато краще, ніж історичні та біографічні праці Бруні й Манетті. Щоправда, до цього твору здавалося, що Пій навіть непоганий автор, своєрідний Папа-гуманіст. Але тепер моя думка про нього дещо погіршилася. Це дуже самолюбна й пихата людина, яка вихваляється своєю владою, майже напевно вигадувала з голови наклепи на своїх ворогів, та ще й доволі одноманітні («трахали своїх дочок» тощо і т. ін.). При цьому він — ідейний ворог демократії та республіки, і не думаю, що у філософії пішов далеко від Петрарки чи Фічіно.

Зрілий Ренесанс у серії ITRL

У цьому новому поколінні, коли в Римі та Неаполі розвиваються повноцінні навкологедоністичні школи, Флоренція, і без того більш консервативна через спадщину Петрарки-Салютаті, впадає в цілковитий маразм і консерватизм. Почнімо з того, що тут формується своя «Академія», яка поширює ідеї неоплатонізму і містицизму. Її заснував і очолив архімракобіс і найдурніша людина серед знаменитостей Італії — Марсіліо Фічіно (1433-1499). У цій збірці він представлений найкраще з усіх узагалі, десь на рівні з Понтано, але навіть краще, завдяки тому, що оглядач намагався робити докладні рецензії лише на одного Фічіно. Тут містяться такі праці, як «Платонівське богослов’я» (1482), «Коментарі до Платона: Федр і Іон» (1484), «Коментарі до Платона: Парменід» (1490), «Коментарі до Плотіна» (1492) і «Про Діонісія Ареопагіта» (1494). Сказати про це особливо нічого, просто подивіться на це самі, перейшовши за будь-яким із посилань. Особливо цікава винятково пильна увага цього товариша до демонології. Не дивно, що більшість інтелектуалів Флоренції, які так чи інакше пройшли його школу, — різко деградували й отупіли. До такої міри, що більшість із них підтримали державний переворот релігійного фанатика, Джироламо Савонароли (1452-1498), з метою повернути звичаї назад на рівень палеоліту. Щоб усі жили як Діоген і їли траву! Справжній гуманізм. Середньовіччя впало ниць перед мудрістю флорентійських знаменитостей. Цей Савонарола теж представлений у серії ITRL книгою «Апологетичні твори» (1490-ті), де він переважно виправдовується перед папою.

Є тут і праці ще одного поплічника Фічіно та Савонароли — Уголіно Веріно (1438-1516). Загалом цей персонаж просто лобизує родину Медічі й розвиває навколоплатонічні філософські теми. Він товаришував із флорентійськими консерваторами, і це позначається. Хоча з його біографії можна дізнатися, що згодом він стане апологетом мракобіса Савонароли, а після поразки останнього знову відречеться й спробує служити Медічі, але вже не вийде. У збірці представлені його твори «Ф’ямметта. Рай» (бл. 1490). Ще одним із товаришів цієї групи мракобісів був Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494). Хто знає, скільки маячні він устиг би написати, якби не помер молодим. Загалом це черговий фанат містики, неоплатонізму, Кабали тощо. Але все ж таки відрізняється від цілковитих дебілів своєю неймовірною працездатністю та масштабністю задумів. Його часто наводять як приклад прогресивного мислителя, якщо хочуть на його тлі відтінити Савонаролу й Фічіно як надто вже правих мислителів. Переважно завдяки «Промові про гідність людини» (1496). Але, як випливає вже з цієї оглядової статті, навіть ця промова теж дуже суперечлива й сильно поступається аналогічній промові Манетті.

А особливої відзнаки за консерватизм заслуговує Ауреліо Ліппо Брандоліні (1454-1497), автор книги «Порівняння республік і королівств» (1493). Його трактат цілковито заангажований на користь монархії, хоч і написаний флорентійцем. Аргументи загалом стандартні, у платоніко-аристотелівському стилі, але ще з присмаком побутового консерватизму й теології. У цьому плані він порівнянний хіба що з Філельфо та Салютаті. 

Ще в серії подано добірку коротких творів на різні теми від одного флорентійського стоїка — Бартоломео Скали (1430-1497). Ця збірка називається «Есеї та діалоги» (бл. 1470-1490). Часто трактати Скали наводять як приклад впливу епікуреїзму, бо він зберігав томик Лукреція, часто обговорював епікурейські ідеї (що видно навіть у цьому огляді) і підтримував контакти з доволі гедоністичними авторами. Але сам він, звісно, не був епікурейцем і навіть називав себе стоїком, а епікуреїзмом цікавився більше в юності, разом із Фічіно, і так само разом із ним відійшов у бік ідеалізму (про все це можна прочитати у книзі Alison Brown — «Bartolomeo Scala, 1430-1497, Chancellor of Florence: The Humanist As Bureaucrat», 2015). Це єдине, чим він цікавий, — маленькими нотками виправдання Епікура в осередку мракобісся Італії (Флоренції). А в цьому огляді цікавий хіба що спір про те, чи треба до дрібниць регламентувати закони, і як Скала пропонує пацанські поняття та віру в чесність місцевого феодала.

Через шлюб з Алессандрою Скалою, дочкою Бартоломео, з ним ще був тісно пов’язаний Михайло Тарханіота Марулл (1458-1500). Цього автора ми вже побіжно згадували в статті про Римську Академію, бо Марулл був фанатом епікурейця Лукреція і намагався наслідувати його стиль у своїй поезії. Він пов’язаний одночасно і з Римом, і з Неаполем, але кінець життя зустрів при дворі у Флоренції, в навколостоїчному оточенні. Та й судячи з прикладів із цього огляду, Марулл навряд чи був свідомим епікурейцем і присвячував на похвалу давній Спарті окремі «Вірші» (бл. 1490). 

Найприємнішим автором цього покоління виявився Анджело Поліціано (1454-1494). З його творчості можна дізнатися, що Вергілій і Гомер надзвичайно шановані, але це й так відомо. Поліціано складає їм панегірики. А наслідуючи античність, він, очевидно, непогано ставиться до пасторалей. Оцінити оригінал ми не можемо, але можна припустити, що це просто непогане наслідування давніх зразків. Єдине, що тут цікаво, — це концепція того, як люди вийшли з дикого, природного стану до цивілізації за допомогою поезії. Така собі модифікація еволюціонізму в дусі Лукреція, з перебільшеною роллю поезії в дусі якихось екзальтованих платоніків. Як контекст для «духу» епохи Відродження — доволі показово. Поліціано, попри дружбу (а можливо, навіть романтичні стосунки) з мракобісом Піко делла Мірандолою та близькість до гуртка Фічіно, чи не єдиний, хто в цьому колі виглядає трохи адекватно. Окрім поезії, він також писав праці про філософію Арістотеля (а не про неоплатонізм!), і коли у Флоренції переміг Савонарола, а більшість учнів Фічіно присягнули цій людині на вірність, Поліціано відмовився. Крім того, судячи з цього огляду, він непогано ставився до поширення освіти серед жінок, а в одному з листів навіть послався на Епікура (що, втім, не так уже й важливо і не робить його епікурейцем, але все ж зазначу). В ITRL він представлений чотирма збірками: «Грецька і латинська поезія» (бл. 1480), «Сильви» (бл. 1485), «Різне» (1489), «Листи» (1493). Це той випадок, коли людина знову постала значно цікавішою й адекватнішою, ніж у звичайних статтях, де її змальовують «громадянським» стоїком. Є і лайка, і глузування, і порнографія в дусі Беккаделлі. І багато різних античних і сучасних анекдотів. 

Окремо тут можна відзначити ще праці таких авторів, як Флорентій де Факсоліс (1461-1496) і Полідор Вергілій (1470-1555). Перший із них написав «Книгу про музику» (бл. 1490), у якій, по суті, просто розводився про піфагорійську філософію і залишився десь на рівні Боеція. А другий написав дуже популярну на той час працю, «Про винахідників речей» (1499). Книга, звісно, аж ніяк не виправдовує моїх завищених очікувань. По суті, це звичайний збірник античних анекдотів, місцями, звичайно, кумедних, але все одно це дуже далеко від нормальної історії винаходів. Ще з винаходами частково пов’язаний Альд Мануцій (1449-1515), популярний книговидавець, якого в ITRL представлено добіркою передмов до видань грецьких і латинських книг — «Грецька класика» (бл. 1500) і «Гуманізм і латинська класика» (бл. 1500). Переважно там немає нічого цікавого, окрім опису суто побутових проблем книговидавця того часу. Проблеми зі шрифтами, поганими працівниками тощо. Як просувалася реклама, як створювався бренд. Виявляється, що Альд мав лише 10% акцій своєї ж компанії, і що він — один із перших, хто вигадав і запровадив формат кишенькових книжок.

Пізній Ренесанс у серії ITRL

І десь на тлі всього цього мракобісся, де нормальними виглядають лише Марулл і Поліціано, в неаполітансько-римській школі розвивається цілком життєрадісний гуманізм. Але й він теж поступово хилиться до занепаду. І на сцену виходить нове покоління авторів. В ITRL представлені (поміж Полідора і Мануція, яких можна було б віднести радше до нового покоління) — Бартоломео Фонціо (1446-1513), і його «Листи до друзів» (бл. 1480-1510). Він певний час навіть був відкритим ворогом Поліціано (тобто адекватної людини). І вони обидва підтримували зв’язки з територією сучасної Хорватії. Сам Фонціо активно працював при дворі угорського короля Матяша, якого вже неодноразово згадують у цьому циклі, з чого можна зробити висновок, що принаймні в 1470-1530-х роках Угорщина була дуже важливим регіоном для італійської інтелігенції. А так, в огляді цікавий хіба що фрагмент із виявленням трупа античної дівчини, який неймовірно добре зберігся. Та й усе на цьому.

Справді нове покоління відкривається в ITRL разом із Теофіло Фоленго (1491-1544). Поступово ми переходимо до нової епохи. Очевидно, що до середини XVI століття ренесансна культура досягає достатньої зрілості, аби звернути увагу на власну історію становлення і почати рефлексувати саму себе (пишеться сила-силенна історичних творів про сучасних авторів). У цей самий час у літературі досягає небачених раніше масштабів культ Данте й Петрарки, до творів яких пишуться десятки об’ємних коментарів. Втім, на цей момент нових висот досягає і наукова культура Європи. Найвизначніший твір Коперника написано 1543 року, того самого року Везалій написав найважливіший трактат з анатомії, що розривав з античною традицією, а ще за кілька років свій найважливіший твір з математики напише Кардано, слідом за чим посипалася лавина різноманітних праць з механіки, музики тощо. І це далеко не всі приклади видатних проривів у науці, здійснених до середини XVI століття, ще за життя Аретіно. Справді, настає очевидний рубіж між культурою Ренесансу і тим, що ми називаємо культурою Нового часу. Напередодні цього зеніту слави починає писати Фоленго, найвизначніший сатирик Ренесансу, який висміює епічні поеми та лицарські романи. Досить навіть російської Вікіпедії, щоб відчути вагу автора. У своєму творі «Бальдо» (1517) він висміює Аріосто («Несамовитий Роланд») і стає натхненником Рабле та почасти навіть Еразма. Філософську школу проходить у майже-аверроїста, у творах навмисно вульгаризує латину, використовує жарти про лайно тощо. Єдиний мінус, який перекреслює всі його чесноти, полягає в тому, що на старості літ він цілковито змінив позицію і почав писати твори на християнську тематику, зрікшись більшої частини написаного раніше.

Сам же Лудовіко Аріосто (1474-1533) представлений тут не своїм знаменитим епосом, а збіркою «Латинська поезія» (бл. 1520). Тут зібрано його дрібніші твори латиною, хоча сам він надавав перевагу італійській мові. Найзвичайнісінька поезія. Комедії Аріосто ми детально розглянемо в окремій статті про італійські комедії. Ще тут представлено іншу «Латинську поезію» (1530-39), але вже авторства знаменитого лікаря-атоміста Джироламо Фракасторо (1478-1553). Цей автор відомий тим, що популяризував теорію поширення захворювань повітряно-крапельним шляхом завдяки гіпотезі про найдрібніші часточки речовини. Через це часто виникає спокуса ставити його в один ряд із Демокрітом і Лукрецієм. Однак навіть із наведених у цьому огляді прикладів очевидно, що ця людина зберігала вельми мракобісні погляди на світ, зокрема приписуючи астрологічні пояснення епідеміям. В інших статтях про нього зазначається, що Фракасторо заперечував порожнечу і взагалі дотримувався поглядів Арістотеля, доповнених неоплатонізмом. Із християнської літератури помітним виявився твір Марко Джироламо Віди (1490-1566). Виявляється, що його «Христіада» (1535), де він спробував подати історію Христа в стилі «Енеїди» Вергілія, була одним із найпопулярніших творів епохи Ренесансу взагалі. Судячи з Вікіпедії, «опис Ради в пеклі, до якої звернувся Люцифер у першій книзі» Віди, «пізніше було скопійовано» Торквато Тассо, Авраамом Каулі та Джоном Мільтоном у «Втрачений рай»». І його перекладали найрізноманітнішими мовами аж до XIX століття, навіть такими, як хорватська чи вірменська. А отже, інтерес до нього не згасав навіть після появи праці Мільтона.

Найзнаменитішим з усіх гуманістів цього періоду, якщо не рахувати Аріосто, був венеційський автор П’єтро Бембо (1470-1547). Важко в цей час знайти бодай одну відому людину, яка не вела б листування з Бембо і не шукала б із ним зустрічі. У збірнику він представлений творами «Лірична поезія. Етна» (1495) і «Історія Венеції» (1551). Він, по суті, уособлює все те, що звикли хвалити в Данте, Петрарці тощо, і водночас сам є їхнім фанатом і наслідувачем. Іншими словами, Бембо і з погляду своєї творчості, і з погляду своєї літературознавчої критики став майже типовим, класичним вираженням того, що ми називаємо словом «гуманізм» у літературі. Він і захищає ідею створення національної мови, і водночас є латиністом (такий собі синтез), і пише любовні вірші на наслідування давнім, і навіть історію свого міста. Коротше кажучи, майже все, що становить типову літературу епохи. При цьому він був знайомий із Леонардо, Рафаелем і багатьма іншими видатними сучасниками. Сам Бембо, звісно, далеко не Леонардо; пишуть навіть, що подекуди він залежний від мракобісся Фічіно. Але все одно загалом виглядає ще порівняно непоганим літератором для свого часу.

Із істориків, дуже цікавими з погляду відтворення контексту й виявлення досі маловідомих авторів, мали б бути два автори, які буквально за кілька років до Джорджо Вазарі почали писати подібні праці, що підсумовують біографії діячів доби Ренесансу. По-перше, Ліліо Грегоріо Джиральді (1479-1552). Сам по собі цей автор — звичайний класицист, фанат латинської мови, елітарний сноб і аристократ. Його книга, «Сучасні поети» (1551), судячи з опису, — простий біографічний довідник, на кшталт того, про що я писав у «Мислителів Європи». І він надто упереджений, вважаючи гідними лише тих, хто пише латиною. Але навіть попри це звучить цікаво. У такому ж дусі, але значно краще, — творчість Паоло Джовіо (1483-1552). Його книги, мабуть, належать до зовсім небагатьох тут, які заслуговують на повноцінний переклад усіма основними мовами світу. Тут наведено дві його праці — «Видатні чоловіки й жінки нашого часу» (1528) і «Портрети вчених мужів» (1546). Головна перевага першої з цих двох книжок — це компендіум маловідомих авторів доби Ренесансу, який може розширити уявлення про епоху. 2/3 книги присвячено відомим на той час поетам і жінкам. І це прямо відсилає нас до книжок Боккаччо про жінок і до книги Джиральді про сучасних поетів. Але найголовніше, що сам Джовіо — надзвичайно цікава постать (див. Вікі). Він безпосередньо пов’язаний із гедоністичним папським двором Лева X (а також Рафаелем, Біббієною тощо), особисто знав Леонардо да Вінчі (!), а також навчався в аверроїстів у Падуї. Безперечно, це автор, до якого варто буде згодом звернутися докладніше. Із цікавих цитат:

д’Авалос тепер стверджує, що жінки нинішнього покоління не менш видатні, ніж жінки минулого, і що будь-які твердження про протилежне — лише необґрунтовані скарги сварливих старих (3.9–10); Джовіо додає, що насправді вони тепер навіть кращі, бо більшої уваги, ніж раніше, приділяють жіночій освіті, а не лише їхній фертильності (3.12). Джовіо і Мускеттолла критикують давніх греків і римлян за те, що ті описували (і ставилися) до жінок як до істот, нижчих за чоловіків (3.20–6). Мускеттолла вказує, що несправедливо відмовляти жінкам в освіті та доступі до суспільного життя, і що якби їм цього не відмовляли, «було б ясно […] що їм бракувало не природних здібностей для досягнення честі славетної доброчесності, а лише можливості для цього» (3.27).

Із зовсім пізнього періоду тут розглядається збірка різних віршів від десятка авторів на тему «Битви при Лепанто» (1571). А з авторів цього періоду, який уже важко називати власне Ренесансом, тут наведено поки що лише двох осіб. Філософ Джакомо Дзабарелла (1533-1589), або Якопо Забарелла, один із найзначніших італійських філософів XVI століття. У певному сенсі (із масою застережень) може вважатися одним із найпізніших представників занепадного падуанського аверроїзму і найбільшим аристотеліком в Італії до початку занепаду цієї школи в масштабах усієї Європи. Тут подано його праці «Про методи» і «Про регрес» (1578). Він допускав кілька дуже радикальних на ті часи ідей, але водночас заробляв на астрології. Іноді трапляються думки, що він у чомусь передбачив праці Декарта й Бекона в галузі методології науки та міг безпосередньо вплинути на ідеї Галілея.

А найпізнішим, який уже заходить у XVII століття, стає Федеріко Борромео (1564-1631), католицький ідеолог, який у своїй праці «Священний живопис. Музей» (бл. 1615) міркує про те, як пристосувати мистецтво до пропаганди католицизму. Але крім цього утилітарного питання, він був ще й меценатом, а точніше — колекціонером мистецтва, засновником бібліотеки й музею, щодо догляду за якими він дає рекомендації. Нічого особливого, просто приватний приклад знаменитого підходу, який колись проголосив папа Григорій Великий: ікони та зображення слугують «книгами для неписьменних», нагадуючи про діяння Спасителя і святих.

Матеріали за темою

История итальянской мысли (философия, наука, культура)→Джованни Джовиано Понтано — «О супружеской любви. Эридан» (обзор)→Паоло Джовио – «Выдающиеся мужчины и женщины нашего времени» (обзор)→Джанноццо Манетти. «Биографии Данте, Петрарки, Боккаччо, Сократа и Сенеки» (обзор)→

Стежте за проєктом

Нові статті та короткі нотатки