Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Колуччо Салютаті: «Політичні писання» (прибл. 1390-ті). Під редакцією Стефано У. Балдассарі, переклад Рольфа Багеміля.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 64. Видавництво Гарвардського університету, 2014.
9780674728677. xxxv + 489 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Вибрані державні листи
Салютаті багато десятиліть працював канцлером Флорентійської республіки й написав у цій якості безліч офіційних листів; імовірно, відомо майже 7500 листів (с. 397). У цьому розділі подано дев’ять із них, переважно адресованих різним папам, королям тощо. Вони видалися мені не надто цікавими, і я подумав, що було б корисно, якби в примітках більше йшлося про контекст кожного листа. Припускаю, що більшість адресатів були правителями сильніших держав, ніж Флоренція, тож Салютаті часто вдається до своєрідного жалібного або благального тону, який мені не дуже сподобався.
Час від часу трапляються цікаві риторичні прийоми, наприклад, практика групування синонімів по три; з цікавої передмови редактора (с. xxvi, прим. 11) я дізнався, що таке називається «триколон» і що багато листів Салютаті, мабуть, призначалися для читання вголос. Мій улюблений триколон, у будь-якому разі, залишається «ні, я не вкрав, не привласнив і не поцупив ваш тезаурус» 🙂
Одна з цікавих наскрізних тем у цих листах — його ворожість до Джангалеаццо Вісконті, міланського герцога, якого він любить називати «змією» (через його герб) або, саркастично, «графом Доблесті» (бо той володів землями в околицях Вертю, Франція; с. 426, прим. 34).
Про тиранію
Як пояснює Салютаті у своєму передслові, він написав цей трактат на прохання студента з Падуї, який написав йому листа, вихваляючи його вченість і запитуючи, чи виправдане вбивство тирана та чи справедливо з боку Данте помістити Брута і Кассія в найнижче коло пекла за вбивство Юлія Цезаря. Салютаті починає з обговорення різних типів правління; його поділ видався мені дещо дивним і, безперечно, відмінним від того, що я смутно пам’ятаю з уявлень давніх греків на цю тему. У розділі 1.6 він ділить форми правління на монархічні (монарх править на основі власної розсудливості та волі), конституційні (уряд обмежений законами) і деспотичні («та система правління, що здійснюється над рабами й тваринами» і спрямована головно на захист прав власності власника). Він намагається пояснити це за допомогою побутової аналогії, яка за сучасними мірками звучить до смішного образливо: «Батько сімейства править своїм сином монархічно, завдяки своїй любові до нього, своєю дружиною — конституційно, відповідно до принципів права, а своїми рабами — деспотично, як своєю власністю» (1.7). Він каже, що тиран може існувати в будь-якій системі правління й визначається відсутністю законного права на владу або порушенням законів, які обмежують його владу.
Далі він стверджує, що вбивство тирана є законним, головно, вочевидь, за аналогією з тим фактом, що в приватному житті законно чинити опір нападникові, грабіжникові тощо (2.1). Однак я був дуже розчарований наведеними ним прикладами, переважно з ранньої римської історії, як її описують Лівій та інші. Прекрасна традиція тираноубивства, схоже, на практиці була не більш ніж приводом для римських вельмож убивати будь-кого, хто, як їм здавалося, хотів зробити щось добре для народу, під приводом того, що він, безперечно, є підступним демагогом, який замишляє обманом змусити маси піднести його до тиранії. Вони виправдовували таким чином убивство Тиберія Гракха, а також Марка Манлія, який «використав свою приватну власність для звільнення боржників і викупу тих, хто був поневолений за борги» (2.3)! Саме тоді, коли я думав, що вже не можу відчувати більшої відрази до давніх римлян, вони беруть і доводять мою неправоту. Салутаті також додає кілька важливих застережень до права на тираноубивство: якщо народ визнає якогось законного правителя, рішення про вбивство тирана має виходити від нього; якщо ні, то від народу загалом; але окремій людині не годиться робити це з власної ініціативи (2.15, 2.17, 2.19). Я не зовсім розумію, як він сподівався, що це спрацює; адже тиран не дозволить народові провести масові збори й проголосувати за те, чи хочуть вони його вбити, чи ні…
Далі йде обговорення того, чи був Цезар тираном, чи ні. Салутаті в більшій частині цього розділу цитує думки Цицерона та йому подібних, стверджуючи, що Цезар не був поганим або жорстоким правителем, що він був великодушним до переможених у громадянській війні, в якій прийшов до влади, тощо. Мені це видалося недоречним, оскільки Салутаті раніше визначив тирана як того, хто править, не маючи на це законного права; чи є його правління доброзичливим, чи ні, не має жодного стосунку до цього визначення. Але наприкінці розділу він повертається до цього визначення, де стверджує, що римський народ, вдячний Цезареві за його дії під час громадянської війни та після неї, законно і вільно дарував йому різні почесті, посади тощо, які він відтоді обіймав (3.11–12), а це означає, що він не був тираном, оскільки здобув свою владу законним шляхом.
Можливо, це й правда, але якщо так, то це лише показує, наскільки неадекватним є його визначення тирана. Багато тиранів захоплюють владу більш-менш законним способом — Гітлер, мабуть, найвідоміший приклад; і навіть сьогодні ми бачимо, як по всьому світу з’являються всілякі диктатори, спираючись на вибори, референдуми тощо. Я думаю, що справжнє визначення тирана має враховувати, наскільки легко чи важко народові від нього позбутися. Але тоді було б важко вважати монархію (таку, де спадковий монарх справді править країною, а не є просто номінальною постаттю) легітимною нетиранічною формою правління, тож, мабуть, мене не повинно дивувати, що хтось на кшталт Салутаті не приймає такого визначення тиранії.
Є цікавий уривок, де Салутаті вказує, що громадянська війна між Помпеєм і Цезарем «була не про те, чи має правити одна людина й володіти верховною владою над державою, а про те, хто з двох має нею правити. […] Це була боротьба не за збереження держави, а за її знищення» (3.9). Це сумно, але, ймовірно, правда; однак це все одно не означає, що переможець цієї боротьби не був тираном. В ідеалі, замість того щоб убивати Цезаря після того, як він став тираном, слід було б убити і його, і Помпея ще до початку громадянської війни.
У будь-якому разі, Салутаті стверджує, що вбивство Цезаря було неправильним, бо він не був тираном, а був доброзичливим правителем, який приніс мир у країну, раніше роздерту громадянською війною; справжнім «батьком своєї країни» (4.1, 4.20). Він також дотримується старої ідеї про те, що монархія — найкраща форма правління (4.16–17), за умови, звісно, що у вас є добрий монарх, яким, очевидно, був Цезар (принаймні, на думку Салутаті). Це трохи нагадало мені діалог «Порівняння республік і королівств», який я читав кілька років тому і після якого я безконечно довго міркував на ці теми, тож я не буду тут надто повторюватися. Але мені здається очевидним, що навіть якби у вас був добрий монарх (у що я анітрохи не вірю), проблема полягає в самому принципі монархії. Люди звикають коритися одній людині, і рано чи пізно нинішнього доброчесного монарха змінить лиходій, але люди все одно коритимуться йому, що призведе до всіляких жахіть. Сам Рим — чудовий приклад: почнімо з монархів на кшталт Цезаря й Августа, які, за загальною думкою, були добрими й здібними правителями, а потім, приблизно через 50 років, дійдемо до виродків на кшталт Калігули й Нерона, яким роками сходили з рук їхні зловживання, бо до того часу люди вже настільки звикли коритися імператорові, що чомусь нікому не спало на думку проштрикнути їх мечем, як слід було б зробити в перший рік їхнього правління…
Отже, на мою думку, убивство Цезаря було добрим і необхідним кроком, незалежно від того, чи був він особисто добрим правителем, чи ні. Це було необхідно просто як заява про те, що монархія є хибною і не повинна вважатися законною формою правління. Сам Салютаті натякає на подібну мотивацію в 4.6, але не вдається в подробиці. Якби вони й далі вбивали таких людей, як він, досить швидко й регулярно, можливо, в наступному столітті в них не було б Калігули й Нерона. Єдина проблема, яку я маю з убивством Цезаря, полягає в тому, що я сумніваюся, чи вбивці справді дбали про народ загалом. Здається, вони були або прихильниками фракції Помпея, ображеними поразкою в громадянській війні, або просто високопоставленими аристократами, які хотіли, щоб режим і далі залишався по суті олігархічним, аби вони могли й надалі керувати країною без набридливого монарха над собою. У будь-якому разі, їм було начхати на маси простих людей. Схоже, Цезар справді користувався популярністю в народу під час свого вбивства, і було майже зворушливо читати опис Салютаті виразів скорботи після його смерті та гніву народу на вбивць (4.4).
Я був дещо здивований і розчарований, побачивши, як Салютаті захищає монархію, зважаючи на те, що сам він походив із республіки. Можливо, на його погляди вплинули нестабільність і громадянські чвари, такі типові для республіканських міст-держав, як-от Флоренція, і йому подобалася ідея монарха як того, хто своєю владою запобігає зануренню держави в громадянську війну. Упродовж усієї 4-ї глави він наголошує, що правління Цезаря принесло мир, і що Рим вступив у нову громадянську війну відразу після його вбивства. Але це хибне розв’язання проблеми громадянських воєн. Наскільки я пам’ятаю з книжки Тома Голланда «Рубікон», нестабільність у пізній Римській республіці була спричинена тим, що люди на вершині соціальної піраміди ставали надто багатими й надто могутніми. Те, що кілька століть тому було б невеликими групами прихильників, які кричать одне на одного або б’ються на вулицях, тепер перетворилося на армії, що ведуть громадянську війну одна проти одної. Розв’язання цієї проблеми, очевидно, полягає в тому, щоб покінчити з цією небезпечною концентрацією влади — убити їх, націоналізувати їхнє майно, що завгодно. У подібній ситуації концентрувати владу ще більше в руках однієї людини — це останнє, що слід робити. Можливо, настане тимчасовий мир, але тоді з’являться Нерон і Калігула, а зрештою почнуться нові громадянські війни, оскільки різні узурпатори почнуть боротися за трон.
Трактат завершується короткою главою про те, як Данте поводиться з Брутом і Кассієм. У своїй «Божественній комедії» він поміщає їх у найнижче коло пекла, де їх пожирає Люцифер в образі триголового чудовиська (так що місце залишається і для Іуди Іскаріота). Із того, що ми бачили в попередніх главах, не дивно, що Салютаті схвалює це, оскільки зрада — це погано, монархія — це добре тощо (5.4, 5.6). Данте забарвлює голови дияволів у різні кольори, тож Салютаті включає до тексту обговорення їхнього символічного значення (5.2–3).
Інвектива Антоніо Лоскі проти флорентійців
Це єдиний твір у цій книжці, написаний не самим Салютаті. Лоскі працював на міланського герцога, з яким Флоренція кілька разів воювала наприкінці XIV століття, тож не дивно, що йому було що сказати проти флорентійців. Його інвективи трохи нагадали мені ті, які я читав певний час тому у Петрарки (див. мій старий пост про цю книжку), але інвектива Лоскі мені сподобалася більше. Вона відносно коротка й містить добрий баланс витонченої риторики та конкретних аргументів. Іншими словами, він принаймні вказує на конкретні дії флорентійців (проти яких він і заперечує), на відміну від Петрарки, який, наскільки я пам’ятаю, у своїх інвективах надто часто задовольнявся рівнем «мій опонент — ідіот, і в нього погано пахнуть ноги».
Я не знаю подробностей політичної ситуації того часу, тож не можу коментувати, наскільки обґрунтовані твердження Лоскі, але одна з повторюваних ідей полягає в тому, що Флоренція надто активно втручається в справи інших країн, і в цьому, мабуть, є частка правди, як і у випадку з будь-якою могутньою державою. Він також скаржиться на їхній союз із королем Франції та спроби втягнути його в італійські справи. Я можу це зрозуміти; нікому не подобається, коли чужинці втручаються у внутрішні конфлікти країни. З цього приводу доречно зауважити таке: «Французам дуже легко ввійти в Італію, але важко повернутися звідти переможцями. Звідси й наше популярне прислів’я: Італія — могила французів». (¶16)
Відповідь наклепникові
Відповідь Салютаті майже вдесятеро довша за інвективу Лоскі. Він починає з того, що інвектива настільки погана, що він відмовляється вірити, ніби вона належить Лоскі: «стільки брехливих образ, стільки граматичних помилок, негідних людини його ерудиції, якими рясніє ця інвектива, стільки гнівних, але неуківських насмішок, що її спотворюють» (стор. 171 і ¶3). Це або чудовий приклад милосердя, або ж вишукана завуальована образа. Мені пригадалося відоме зауваження: «якийсь придурок підписує твої дурні листи». Він також указує на те, що інвектива здебільшого просто щось стверджує, не наводячи жодних доказів чи аргументів, тож усе це можна просто відкинути, заперечивши істинність його тверджень (¶2). Гадаю, тут він має рацію, але в мене ніколи не було враження, що інвективи мають робити щось більше, ніж нахабно стверджувати, що в ворога погано пахнуть ноги.
Основна частина його відповіді складається з того, що сьогодні назвали б «фіскінгом». Салютаті цитує інвективу по кілька речень або абзац за раз, а потім дає свою відповідь на процитований уривок, перш ніж перейти до наступного. У більшості випадків його відповідь сама по собі не є інвективою, що певною мірою похвально, але водночас робить читання дещо нудним. Іноді він опускається до дешевих і дратівливих хитрощів, таких як буквальне тлумачення якогось уривка з інвективи Лоскі (наприклад, чогось, що використовує гіперболу або метафору) і подальша відповідь на це, хоча всім очевидно, що Лоскі мав на увазі зовсім інше. Див., наприклад, аналіз фрази Лоскі «легіони кавалерії» (¶78), де Салютаті глибоко досліджує етимологію цих термінів і римську практику формування військ, стверджуючи, що застосування слова «легіон» до чогось, окрім піхоти, безглузде.
Аналогічно, в ¶141, коли Лоскі скаржиться на «хитрість і неприборкану свободу брехати та брати участь у змовах» флорентійців, Салютаті відповідає: «Що це за неприборкана свобода будувати підступи й брехати? Скажіть мені, хто коли-небудь дав цю свободу флорентійцям? […] Якщо нам була дана свобода, чому нас засуджують? Хіба це не зло для нас або для когось іншого — здійснювати те, що нам належить по праву?» :))) До речі, це також добра ілюстрація того, скільки англійська мова запозичила з латини… Салютаті, по суті, жартує, спираючись на два значення латинського слова licentia, і цей самий жарт працює й в англійській мові. Він також час від часу робить педантично-недоброзичливі зауваження щодо граматики Лоскі (наприклад, ¶129).
Однак часто він указує на справжні слабкості в його образах. Наприклад, Лоскі створює враження, ніби флорентійці намагалися поширити тиранію та рабство, тоді як сам він перебуває на службі в герцога Міланського, який є ще більшим тираном. Багато з наклепницьких тверджень Лоскі проти Флоренції можна відкинути, просто вказавши на те, що це Флоренція доби Відродження — місто, яке процвітає і матеріально, і культурно, а отже, неминуче виглядає доволі добре порівняно майже з будь-яким зі своїх сусідів. Вказуючи на це, Салютаті впадає в праведний гнів: «А ти, мерзотне й підле створіння, огидна погань, породження погані, як ти смієш називати Флоренцію покидьками Італії!» (¶115).
Салютаті також докладно описує різні недавні конфлікти, союз Флоренції з Францією тощо, щоб показати, що Лоскі практично в усьому помилявся. Мене не надто цікавили ці історії на такому рівні деталізації, але я припускаю, що це мало велике значення для Салютаті, який певною мірою був залучений до всіх цих подій упродовж своїх приблизно тридцяти років на посаді канцлера Флорентійської республіки («Я озброєний знанням фактів, правдою, що стоїть за подіями, і справедливою справою. Я знаю договори, я знаю союзи, я знаю порушення і зради»: ¶180).
Його відповідь завершується ще одним прекрасним прикладом риторики. Ймовірно, для такого роду ситуацій, коли щось робиться, а насправді нічого не робиться, є якась химерна грецька назва: «Я міг би назвати тебе […] Нероном або Калігулою […] Я міг би назвати тебе Сарданапалом чуттєвості, Ксерксом насолоди […] За хіть я міг би назвати тебе Пріапом або Силеном або […] цим поборником венеричних збочень, цим жалюгідним прикладом найгіршого збочення, яким був Варій Антонін, відомий як Геліогабал» (¶177). Він завершує викликом Лоскі, заявляючи про готовність продовжити дискусію, і кількома прощальними образами: «Якщо ти знову почнеш брехати, я цього не стерплю і повернуся до суперечки. […] І будь обережний, принаймні не ображай мої вуха новими граматичними помилками, яких ти вже допустив у надлишку» (¶183).
Я не думаю, що Лоски відповів на відповідь Салутаті, або, принаймні, я не бачив згадки про це в примітках до цієї книги, тож, гадаю, на цьому дискусія завершилася. Загалом мушу сказати, що у відповіді Салутаті є кілька дуже вдалих уривків, але більша її частина не була особливо цікавою. Якби хтось скоротив її приблизно до тієї самої довжини, що й викривальну промову Лоски, вона могла б бути доволі захопливою. Ось вам влучний випад із пункту 40: «Ваша промова, здається, віддає не лише дурістю, а й богохульством та єрессю — обвинувачення, яке легко припустити у випадку з гібелінами, — і цілковитою, безпорадною брехливістю».