Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Джованні Джовіано Понтано: «Про подружню любов. Ерідан» (бл. 1495). Переклад Люка Романа.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 63. Видавництво Гарвардського університету, 2014.
9780674728660. xxvii + 385 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Це другий том поезії Понтано у видавництві I Tatti Renaissance Library — див. мій допис про його збірку «Байї» кілька років тому. Моє враження від цього тому багато в чому подібне до попереднього: вірші тут доволі приємні, але нічого особливого, нічого по-справжньому хвилюючого і нічого такого, що я навряд чи запам’ятаю через десять років. І я починаю розуміти, чому так відбувається. Мені подобаються молоді поети, які вмирають від туберкульозу й, складаючи вірші, вмочають пера в кров власного серця. Але Понтано зовсім не такий — можна сказати, він цілковита протилежність цьому. Його вірші здаються мені написаними явно успішним чоловіком середніх років (я не можу не уявляти його з животом, хоча й гадки не маю, чи був він у нього насправді :] ), який загалом вів стабільне й щасливе життя, мав успішну кар’єру, щасливі стосунки з дружиною, дітьми, коханками тощо. І вірші це відбивають; вони приємні, але навряд чи шокують. У цьому немає нічого поганого, але це й не зовсім те, що я шукаю в поезії.
Але є дещо, що я безумовно маю похвалити в цьому томі: на відміну від переважної більшості книжок серії ITRL, переклади в цій книзі — це справжні вірші. У них є рядки, є навіть метр. Єдина вільність, яку дозволив собі перекладач, — це збільшення кількості рядків задля економії місця (стор. 334), що цілком допустимо, оскільки елегії в будь-якому разі не залежать від певної кількості рядків. У результаті ця книга виявилася значно приємнішою для читання, ніж майже всі поетичні збірки серії ITRL, що вийшли дотепер. Будемо сподіватися на появу більшої кількості подібних перекладів поезії 🙂
Подружня любов
У передмові перекладача (стор. xiv–xv) міститься кілька дуже цікавих зауваг про елегію як форму. Нині для мене це слово має певні конотації смутку, але, вочевидь, спочатку воно не мало таких конотацій і просто означало будь-який вірш, написаний у формі елегійних дистихів. Вони могли бути на різні теми, і багато античних поетів (наприклад, Овідій) писали любовні вірші в цьому форматі. Однак, вочевидь, у давнину було нечувано писати елегії своїй дружині (на відміну від коханки), і Понтано був першим поетом в історії, який це зробив, тож його «Подружня любов» певною мірою є надзвичайно новаторською. Я був особливо радий побачити новаторство неолатинського автора, бо зазвичай в ITRL ми бачимо, як вони здебільшого сліпо наслідують античних авторів.
Ця збірка виразно охоплює доволі тривалий період часу, і певною мірою її можна розглядати як своєрідну хроніку шлюбу та сімейного життя Понтано. Вона починається з епіталамію (весільної пісні) для його власного весілля (1.2), а ближче до кінця є два епіталамії для весіль його двох дочок (3.3–4). Є кілька прекрасних віршів, написаних під час його тривалих періодів розлуки з родиною через війни, які вів його роботодавець, король Неаполя, на півночі Італії (вірш 1.7 особливо прекрасний: у ньому він бажає повернення миру, щоб знову повернутися додому до дружини). Часом він буває нудно повчальним, даючи дружині поради щодо того, як поводитися з дітьми в його відсутність (1.9). Зрештою мир було укладено, і він зміг повернутися додому до своєї родини, яку також оспівував у кількох віршах (2.3–4). Є також приємна добірка колискових (2.8–19), хоча, якщо чесно, мені не зовсім зрозуміло, як вони можуть допомогти дитині швидше заснути; але в мене самого немає досвіду спілкування з дітьми. Одна з помітних особливостей цих колискових — їхнє своєрідне захоплення грудним вигодовуванням.
Ерідан
Раніше я вважав Ерідан просто латинською назвою річки По, і справді, переважно саме це тут і мається на увазі, але, згідно з приміткою перекладача 1 на с. 351, спочатку це розуміли як міфологічну ріку, а згодом різні автори ототожнювали її з різними реальними ріками (найчастіше з По). Цю збірку віршів, імовірно, Понтано написав наприкінці свого життя, уже після смерті дружини. Кілька віршів присвячено їй (2.1, 2.32), і Понтано явно дуже сумує за нею та з нетерпінням чекає возз’єднання з нею в потойбічному житті. Водночас у цей період він узяв собі за коханку куртизанку на ім’я Стелла, і, ймовірно, найбільша кількість віршів у «Ерідані» присвячена саме їй. Загалом вони видалися мені приємними, але дещо банальними. Одна з їхніх принад — численні каламбури, що ґрунтуються на тому, що її ім’я в перекладі з латини означає «зірка» («Стелло, небо — твоя батьківщина; звідти ти яскраво сяєш», 1.18.1; «Стелла — мій смолоскип у темряві, що веде до нічної радості», 1.20.1). Однак найкаламбурнішим віршем тут є 2.14, про жінку на ім’я Амброзія: «Ти окропила амброзію, Амброзіє, своїми вустами» тощо.
Мені сподобалося зіставлення вогню й льоду у вірші 2.5: «Ти та, хто запалює в мені полум’я своїм смолоскипом, / і ти, та сама, заморожуєш моє серце льодом» тощо. І, продовжуючи фізичні аналогії, у наступному вірші (2.6) він порівнює її настрій із погодою.
Деякі з найзворушливіших віршів цієї серії показують, як Понтано намагається впоратися зі зростальним дискомфортом від старості й самотності (2.31), особливо після смерті не лише дружини, а й сина (2.32). Він також часто захищається від думки, що для старого закохуватися — негоже (2.12, 2.21, 2.24). В одному випадку ситуація набуває дещо жорстокого повороту, коли його Стелла, очевидно, заводить роман із молодшим коханцем: «Тебе купили за гроші / старого і за гроші молодого чоловіка, / моя дівчинко. Молодому чоловікові ти невдовзі повернеш гроші, / коли сама постарієш. […] та, хто продає в молодості, / у пізніші роки буде змушена купувати» (2.26.30–4).
Та є й чимало значно життєрадісніших і приємніших віршів, що передають образ Понтано, який насолоджується спокійною та затишною пенсією в сільському світі вілл, річок і німф (див., наприклад, вірш 1.40, де він запрошує друга на вечерю до своєї вілли; увесь вірш — це чудовий каталог сільських утіх, а деякі зі страв, згаданих Понтано, вельми апетитні: «ніжне молочне козеня, в якого вже пробилися перші ріжки, майстерно начинене вишнями та дереном», рядки 27–28). Є також кілька віршів на різні теми; мені сподобався вірш 1.41, у якому Понтано намагається втішити друга через смерть іншого друга, який, імовірно, загинув на війні. Він радить йому спробувати пережити втрату, написавши вірші на честь покійного друга, який, у будь-якому разі, тепер перебуває в кращому місці. Ще один гарний вірш — 2.4, що вказує на те, що, на відміну від Амора, його коханій не потрібен лук, аби стріляти в людей; вона може вражати їх очима й щоками 🙂
Для моєї добірки цитат, що спонукають до самогубства, наведу уривок із 2.22.33–4: «Живе той, хто любить і володіє своєю любов’ю./ Не живе той, хто позбавлений насолоди любов’ю».