Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Джованні Джовіано Понтано: «Доброчесності та вади мовлення» (бл. 1495).
Під редакцією та в перекладі Г. У. Пігмана III.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 87. Видавництво Гарвардського університету, 2019.
9780674987500. xxxvii + 497 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Коли я побачив назву цієї книги, то не зовсім розумів, чого від неї чекати; і тепер, прочитавши її, я все ще не цілком певен, для чого (або для кого) вона, власне, призначена. Мабуть, я був наївним, сподіваючись на щось практичніше, добрі риторичні прийоми чи щось подібне. Натомість Понтано здебільшого лишається на рівні розпливчастих узагальнень і витрачає чимало часу на твердження, які, принаймні заднім числом, здаються до болю очевидними й, отже, цілком марними. У питанні доброчесностей і вад він дотримується відомої ідеї Арістотеля, а саме: доброчесність — це середина між двома крайнощами, що є вадами. Наприклад, якщо ви завжди вдаєте, ніби погоджуєтеся зі своїм співрозмовником, це робить вас підлесником і улесником, а це вада; якщо ви ніколи не погоджуєтеся зі своїм співрозмовником, ви сперечаєтеся й намагаєтеся затіяти сварку, що також є вадою; доброчесно ж триматися посередині між цими двома крайнощами й погоджуватися або не погоджуватися зі своїм співрозмовником залежно від ситуації.
Звісно, цей самий хід думки можна застосувати до багатьох різних аспектів, і завжди дійти висновку про наявність однієї доброчесності та двох протилежних вад. Інший приклад: говорити надто мало — це вада (мовчазність), говорити надто багато — теж вада (балакучість), а десь посередині міститься доброчесна міра. Понтано присвячує приблизно половину цього тому (книги 1 і 2) подібним речам із усім запалом ентомолога XIX століття, даючи назви всім похідним від цього доброчесностям і вадам (багатий латинський словник тут йому дуже допомагає, іноді він наважується вигадати нове (нео-)латинське слово, і кілька разів йому доводиться визнати, що для доброчесності, про яку він говорить, немає відповідної назви, що, однак, не заважає йому й далі говорити про неї), іноді поділяючи одну з них на кілька підтипів, а потім описуючи кожну з них на сторінці чи двох: ось якими бувають брехуни, ось якими бувають лицеміри, ось якими бувають улесники тощо і т. ін. («Книга друга, розділ восьмий: про чотири класи показних людей»).
Можна сказати, що надмірна балакучість — це погано, і крапка, але Понтано присвячує нам окремі розділи багатослів’ю (1.19), балакучості (1.20) і пустослів’ю (1.21), ніби опис цих тонких відмінностей і надання їм назв справді комусь допомагає. Цікаво, чи вилікувався хоч один пустомеля від своєї вади після прочитання розділу, присвяченого йому в книзі Понтано. Проте я таки дізнався дещо корисне з усього цього ентомологічного аналізу; наприклад, він проводить цікаве розрізнення між симуляцією та дисимуляцією: «ми симулюємо речі, які жодним чином не відповідають дійсності, які ми самі ані не робили, ані не говорили […] ми дисимулюємо речі, які насправді були сказані або зроблені, так, ніби їх не було сказано або зроблено» (2.7.5).
Ідеал Понтано в описі різних чеснот і вад — це бесіда, яку можна уявити собі в товаристві освічених, витончених і, ймовірно, доволі заможних людей (зрештою, сам Понтано обертався в доволі високих колах, працюючи на короля Неаполя); елегантна, чарівна й обережна, аби нікого не образити. Приємна й приязна бесіда, на його думку, відновлює душевні сили після дня, сповненого турбот і праці. Дешеві жарти й сільське блазнювання не викликають у нього жодної похвали. Свій ідеал він підсумовує одним словом: дотепність (facetitas;* 1.12.8–10), і саме цьому переважно присвячено другу половину твору (книги 3–6).
[*Це теж було для мене новим і цікавим: в англійській мові слово facetious зазвичай означає легковажний, зневажливий, такий, що ставиться до серйозних речей із недоречною легковажністю, але, здається, у латині його значення було ширшим і не таким негативним].
Гадаю, його ідеальний тип дотепної бесіди має свої переваги, але здебільшого він просто мене стомлює. Іноді (наприклад, 4.3, 4.11, 5.2, 6.2 — кілька довгих розділів) він наводить приклади того, що вважає дотепними заувагами й анекдотами, деякі з яких стосуються його сучасників (деякі — членів його родини: 5.2.41, 5.2.45–48, 5.4, 6.4.15), багато взято з античної літератури (особливо з комедій Плавта), але вони майже ніколи не викликали в мене усмішки, а тим паче сміху. Думаю, мені потрібно щось сильніше — але кому б це не знадобилося після кількох десятиліть, проведених у вирі найогиднішої гидоти, яку тільки може запропонувати інтернет?
Та мені не слід надто критикувати Понтано. Він обрав складну тему. Я не думаю, що можна просто навчити когось бути дотепним; тут має бути якийсь талант — хоча, можливо, Понтано з цим не погодився б: зрештою, загальноприйнято вважати, що мистецтво риторики, на відміну від поезії, можна викладати й вивчати, і він міг би сказати, що його ідеал дотепності значно ближчий до риторики, ніж до поезії, з погляду того, чого він вимагає від людини, яка його практикує. У будь-якому разі, він докладає дуже гідних зусиль; після оповіді про якусь нібито дотепну історію він зазвичай намагається дати коротке пояснення того, що робить її вдалою — або, користуючись його формулюванням, звідки вона «береться» (очевидно, «місце» — грецьке topos, латинське locus — було технічним терміном у риториці); і я не з тих, хто вважає, що аналіз жарту заважає йому бути смішним; але все ж, прочитавши його пояснення, я так і не зрозумів, як мені використовувати їх для дотепних зауваг у власному житті. Втім, це, найімовірніше, пов’язано з моєю власною нестачею дотепності, а не з тим, що його пояснення були поганими.
Різні деталі
Мені було цікаво дізнатися, що оригінальна латинська назва цього твору — De sermone, що означає «про бесіду» або «про мовлення» (прим. 11 на с. XXIV). Очевидно, це слово є джерелом англійського слова sermon, але його значення, мабуть, звузилося на якомусь етапі запозичення. Є й добрі новини, частково пов’язані з темою: деякий час тому, 2012 року, в ITRL вийшов том діалогів Понтано (див. мій допис про це), і я міркував, коли ж нарешті з’являться наступні томи; схоже, вони незабаром будуть готові («у друці», прим. 11 на с. xxiv). Ба більше, тепер я бачу, що на сайті HUP їх також згадано як такі, що мають вийти у вересні цього року.
Є кумедна історія про людину, яка була одержима судовими процесами; коли її запитали, як ідуть справи, «він відповів, що все йде добре […] але він затягує два або три процеси, бо інакше змарнував би весь свій час намарно» (1.18.4) :))
Знаменита фраза про те, що людина — вовк щодо людини, вочевидь, належить Плавту; Понтано цитує її тут у 2.12.3 у формі «Людина — вовк, а не людина щодо людини». Згідно з приміткою перекладача, її взято з «Асинарії», рядок 495. Понтано згадує відоме спостереження про те, що істина ховається на дні криниці (2.14.4), і приписує його Демокритові. Згідно з приміткою перекладача 35 на с. 442–443, Демокрит казав, що «істина в глибині», а криниця згадується лише в пізніших авторів, таких як Лактанцій та Ісидор Севільський. Я знав про це спостереження переважно завдяки прекрасній картині Жерома «Істина, що виходить із криниці» (і див. також, що відбувається далі).
Влучна гра слів від 17.03.15: Альфонсо, король Неаполя, який дуже любив собак і полювання, запитав Антоніо Панорміту, чи не опублікував хтось у Неаполі «щось про природу собак»; Панорміта порекомендував йому одного джентльмена як знавця собак, оскільки «понад сорок років він так багато спілкувався з цими тваринами, що навіть уночі спав із маленькою сучкою [canicula]» :)))