Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал статті англійською мовою (Том 1, Томи 2 і 3).
Для огляду використовувалися такі три томи збірки Джованні Понтано: «Діалоги» (бл. 1495).
Том 1: Харон і Антоній. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 53. Видавництво Гарвардського університету, 2012.
9780674054912. xxvii + 403 стор.
Том 2: Акцій. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 91. Видавництво Гарвардського університету, 2020.
9780674237186. xi + 463 стор.
Том 3: Егідій і Осел. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 92. Видавництво Гарвардського університету, 2020.
9780674248465. xi + 264 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Постаті Понтано належить особливе місце в нашій групі, бо він тісно пов’язаний із майже епікурейською Неаполітанською академією, про яку на нашому сайті є повноцінна стаття. Уже там ми згадували всі ці п’ять діалогів, надрукованих у гарвардській бібліотеці Татті: «Серед творів простішого штибу, більшість із яких він написав у ранній період своєї творчості, нам відомо про п’ять діалогів, що, вочевидь, наслідують Лукиана й Апулея: «Харон», «Антоній», «Акцій» (такий псевдонім носив один із його найближчих учнів, Якопо Саннадзаро, можливо, йдеться саме про нього), «Осел» і «Егідій»». Також у нас був огляд від цього ж автора (Ill-Advised) на твір Понтано «Байї», а крім того, ще й на твори важливих членів Академії: Беккаделлі та Саннадзаро. Хоча зазвичай огляди цього словенського автора дуже й дуже погані, я взявся їх публікувати, щоб бодай трохи розширити контекст італійського Відродження, і тепер принаймні Неаполітанську академію висвітлено доволі непогано. А попереду на нас чекають ще огляди риторичних творів Понтано, його «Еклог», «Саду Гесперид» і творів про подружню любов! А тепер переходимо до огляду діалогів.
Я не зовсім розумію, що означають ці діалоги, оскільки ніколи раніше нічого подібного не читав. Це дивне поєднання художньої літератури й есеїстики. Жоден із них не має чіткої тематики; персонажі Понтано просто базікають про різні речі, змінюючи тему кожні кілька сторінок. Можна навіть сказати, що в цьому є щось реалістичне, і можна уявити, що Понтано та його друзі-гуманісти вели подібні бесіди, а діалог «Антоній», зокрема, був натхненний саме цими розмовами.
Харон
Із двох діалогів у першому томі мені більше сподобався перший, «Харон», ніж другий. Він коротший, і в ньому менше уваги приділено темам, які видалися мені нецікавими. Дія відбувається в своєрідному грецькому підземному світі; окрім Харона, що дав назву книжці, ми бачимо двох пекельних суддів, Міноса і Еака, а також бога-вестника Меркурія. Ці персонажі спілкуються між собою в різних комбінаціях, а часом і з душами померлих, які проходять через цю місцевість, поки Харон перевозить їх через Стікс.
Деякі уривки трохи нагадали мені «Божественну комедію» Данте — ми бачимо кілька сцен із чудовиськи жорстокими покараннями душ померлих (¶6–7, 16), — але більша частина діалогів складається з філософських бесід, і більшість духів померлих, що беруть у них участь, — це анонімні вигадані персонажі, а не реальні історичні постаті, як у Данте (рідкісним винятком є поява двох давніх філософів-циніків, Діогена і Кратета; ¶42–4). Ще одна відмінність полягає в тому, що підземний світ тут радше грецький, ніж християнський, тоді як у Данте все було навпаки. Є цікавий уривок у 7–8, де Мінос коротко згадує про явлення Ісуса в потойбічному світі після його страти: «нами й цими юрбами, яким він був незнайомий, він був миттєво ушанований і звеличений із першого погляду» — і все ж підземний світ і далі послідовно зображується як язичницьке, а не християнське місце.
Діалог, по суті, не має сюжету; найближчим до нього є той факт, що приплив нових душ померлих за останні кілька днів зменшився, а в підземний світ дійшли звістки про зловісні землетруси та інші знамення, і тепер Мінос та Еак намагаються зрозуміти, що відбувається на Землі. У ¶45–8 Понтано використовує це як привід трохи поскаржитися на теперішній стан Італії, що, як мені здається, було доволі поширеною практикою в той час.
Серед інших тем, порушених у діалозі, можна відзначити: надію (¶3); безглузді каламбури (які працюють лише латиною; ¶4); людську природу (¶9–10); глузування з хтивих богів і жерців (¶18) та з лікарів (¶24); квіти (¶26); зловісні землетруси (¶2, 29–30), комету (¶31, 35) і дивне сонячне затемнення (¶35); долю і свободу волі (¶32–4); забобони (¶36–40); дивні витівки й ідеї Діогена та Кратета (¶20–3, 42–4); безглуздих педантичних граматиків (¶49–53; одного з них насправді звати Педан!); бесіди з різними тінями мертвих (¶56–65).
Антоній
Інший діалог, «Антоній», майже вдвічі довший «Харона» і був досить приємним для читання невеликими порціями, але загалом сподобався мені менше. Одна помітна відмінність полягає в тому, що тут обстановка реалістичніша: гість приїздить до Неаполя, сподіваючись побачити Антоніо Беккаделлі, шанованого вченого-гуманіста; на жаль, виявляється, що Антоніо нещодавно помер, і діалог переважно складається з розмов його друзів про те, що вони раніше обговорювали з ним, і з уривчастих згадок про його ідеї та погляди. Отже, можна сказати, що цей діалог — своєрідна данина Понтано своєму покійному другові Беккаделлі (якого Понтано змінив на посаді очільника Неаполітанської академії). Сам Понтано в діалозі не з’являється, але в якийсь момент з’являється його син, розповідаючи про те, як дружина Понтано злиться на чоловіка через його численні подружні зради (¶99–101; Понтано, здається, не сприймає скарги дружини всерйоз).
Багато дискусій у цьому діалозі дещо технічніші й філологічніші, ніж у «Хароні», і внаслідок цього багато що з цього пройшло повз мене. У вступі перекладача міститься кілька цікавих зауваг із цього приводу, які припускають, що подібні дискусії цікавили гуманістів, бо вони самі писали латиною і «хотіли не просто читати давніх латинських авторів, а й мати знання, щоб розуміти кожен їхній нюанс […] Вони хотіли, парадоксальним і неможливим чином, стати носіями мертвої мови» (с. 22). Серед тем, згаданих «Антонієм», можна виокремити: тарантула та його укус (¶5; це зручно дає апулійцям «готове виправдання їхнього безумства»); людей, які виставляють напоказ свої, геть не вражаючі, знання грецької мови (¶9–10); Цицерона і Квінтіліана про мету ораторського мистецтва (¶19–26); про «статус» і «конституцію», два технічні терміни з риторики (¶27–36); вулкан Етну (¶38–53); несправедливу критику Вергілія Макробієм (¶54–65) та іншими (¶65–8); латинське слово fama та його численні значення (¶59–60); ідеї Антонія на підтримку Вергілія (¶69–70) і проти його критиків (¶73–5); висміювання різних міст (¶78), аморальності в Римі (¶79), граматиків (¶80, 72-91), інших країн (¶81–2), корумпованих ченців (¶91), богословських дебатів (¶95); парад масок (¶104).
Цей діалог завершується невеликою епічною поемою (близько 600 рядків) про битву при Сукро між Помпеєм та Серторієм у 75 році до н. е. (с. 377). Ймовірно, її надихнули подібні описи битв у справжніх античних епічних поемах. Мені й справді було важко зрозуміти, чому комусь могла подобатися така поезія. Сучасні блокбастери часто критикують за нудні, безглуздо розтягнуті екшн-сцени, а невелика епічна поема в «Антонії» — це, по суті, те саме, тільки в іншому форматі. Більша її частина — це не що інше, як довга послідовність описів рубання, кришення, колючих ударів, з безліччю деталей, наприклад, де спис увійшов у тіло, де кінь був поранений разом зі своїм вершником тощо і т. ін. В античних епічних поемах є багато речей, які можна цінувати й наслідувати, але описи битв до них не належать, і я не розумію, чому хтось захотів би це робити. Без сумніву, я знову цілковито не розумію суті, як це часто буває зі мною.
Вірш стає трохи цікавішим ближче до кінця, коли спалахує велика пожежа і, за допомогою приязного бога вітру, він втручається в битву. Думаю, це знову можна порівняти з деякими кліше бойовиків, але, принаймні, мені більше подобаються описи катастроф, ніж сцени, де люди рубають одне одного мечами. Ще мені сподобалося в цьому вірші те, як Понтано непомітно ввів у розповідь імена своїх друзів, назвавши деяких воїнів на їхню честь (див. примітки перекладача 181, 196, 197, 223, 226, 231). Мені ця ідея видалася доволі кумедною, особливо з огляду на те, що більшість цих людей були гуманістами-інтелектуалами і, отже, ймовірно, не надто войовничими (за винятком Марулла, який частину своєї кар’єри провів як найманець).
Різні дрібниці з першого тому
У «Антонії» ¶97 один із співрозмовників розповідає анекдот про чоловіка, його сина й осла, які по черзі їздять на ослі (лише чоловік, лише хлопчик, обоє, ніхто) у відповідь на скарги перехожих. Я не знав, що цей анекдот такий давній; у примітці перекладача 164 (с. 374) сказано, що це «стара байка, що існує в кількох версіях, зокрема у Петрарки та Сан-Бернардіно». Син Понтано пише в посланні до Антонія, ¶100: «Моя мати належно сповідалася священникові як у власних гріхах, так і в гріхах мого батька» :))
Один із персонажів у «Антонії» (¶106) дивується, побачивши карнавальну процесію, і зауважує, що це «нове явище з Північної Італії». Див. також примітку перекладача 186 на с. 377: Карнавал «вперше згадується у Венеції та Венето в XIII столітті, але почав поширюватися на Південну Італію наприкінці XIV століття».
Понтано любить висміювати французів за їхню дурість: «У галлів немає мізків», — каже Меркурій (Харон, 16); «французи жахливо тупі й більше дбають про своє тіло, ніж про розум» (Суппазіо у Антонії, 81). Можливо, частину цих антифранцузьких настроїв пояснює те, що роботодавець Понтано, король Неаполя, перебував під серйозною загрозою з боку французького війська (с. viii).
Акцій
Другий том містить лише один діалог, «Акцій», який, отже, набагато довший за два діалоги, розглянуті в першому томі. Окрім цього, можна сказати, що він має багато спільного з «Антонієм». Персонажі — це друзі-гуманісти Понтано, які разом із ним утворювали своєрідну «академію», хоча, можливо, цей термін передбачає більш формальну установу, ніж вона була насправді (перекладач цього тому незмінно називає її «спільнотою», що, вочевидь, є не більш ніж химерним латинським терміном для «групи друзів»).
У п’єсі практично немає сюжету, і, чесно кажучи, діалогів дуже мало; вона радше схожа на серію монологів. Друзі по черзі виголошують довгі й ученi промови, які, безперечно, були підготовлені заздалегідь, і внаслідок цього вона багато в чому нагадує не стільки звичайну розмову між людьми, скільки офіційне засідання якогось ученого товариства, де зачитують доповіді й читають лекції. Теми змінюються не так часто й різко, як у «Антонії». Діалог названо на честь Акція Сінсера, це академічний псевдонім поета Якопо Саннацаро (кілька років тому в нас в ITRL був збірник його віршів; див. мій допис про це), який виголошує більшу частину діалогів.
Цікаво, як друзі Понтано ставилися до того, що їхні персонажі з’являлися в його діалогах, і (як я припускаю) висловлювали думки Понтано, які могли збігатися або не збігатися з тим, що цей конкретний друг насправді думав. Що ж, судячи з передмови, яку один із цих друзів написав до першого друкованого видання діалогів Понтано (яке він підготував до публікації після смерті Понтано), їм це, схоже, сподобалося (том 2, с. 341–349).
Отже, без зайвих слів, розгляньмо різні теми, що обговорювалися в цьому діалозі:
§1–4: коротка комічна сцена як вступ, у якій двоє селян постають перед нотаріусом, щоб переоформити право власності на будинок з одного на іншого. Більша частина гумору тут, імовірно, має ґрунтуватися на грі слів, безглуздих особових іменах і тому подібному; але мені це видалося не дуже смішним. Один із селян настільки неосвічений, що, почувши в тексті договору щось про купівлю будинку «для себе, своїх дітей, […] з усім потомством», він думає, що це не стосується задньої частини будинку, і починає наполягати на тому, що хоче купити й задню частину. Наприкінці сцени з’являються друзі-гуманісти Понтано як свідки угоди, після чого діалог перетворюється на наукову дискусію між ними, і всі претензії на сюжет поспіхом відкидаються.
§5–10: Акцій згадує свого покійного друга Ферранте Дженнаро (неаполітанського дипломата), який з’явився йому уві сні та сказав, що душа після смерті прагне возз’єднатися з тілом.
§13–18: різні латинські звороти, проти яких заперечують деякі педанти, але які насправді мають вагомі підстави в працях важливих римських авторів.
§19–21: про сни й звідки вони беруться; вони становлять собою механізм, за допомогою якого зовнішній розум (mens) надає розумові окремої людини (animus) інформацію, пророцтва тощо (точка зору «сумнівної ортодоксії», прим. 61 на с. 404).
§22–56: великий розділ про різні звукові ефекти в латинській поезії, особливо про ритм, а також про ефекти, що виникають під час зіставлення звуків, чи то приємне повторення одних і тих самих звуків або складів (зокрема обговорення алітерації, терміна, який, імовірно, вигадав сам Понтано; див. прим. 233 на с. 419), чи різкі сполучення грубих приголосних, якщо саме такого ефекту хоче досягти поет.
Понтано наводить незліченні приклади, особливо з Вергілія, в яких, як припускається, можна спостерігати подібні речі; але, на жаль, я мало що почерпнув із цього розділу й загалом знайшов його значно нуднішим, ніж сподівався. Не знаючи латини, я помітив деякі повторення звуків, хоча не певен, чи справді вони так сильно впливають на звучання рядка, як стверджує Понтано; але, можливо, моє сприйняття подібних речей просто недостатньо розвинене.
Але коли він заговорить про ритм, я зовсім нічого не розумію. Думаю, проблема в тому, що в латинській поезії метр ґрунтувався на довготі складів, але крім цього слова також мали наголос, тож у поета, так би мовити, було два (певною мірою) незалежні елементи, з якими він міг працювати й використовувати це для досягнення певного ритму. Але оскільки я не знаю латини, я не мав жодного уявлення, які голосні довгі, не міг відчути метр вірша й міг лише з великою часткою ймовірності припускати, які голосні наголошені. Якщо в наведених Понтано прикладах справді присутній ритм, то, на жаль, я не зміг його помітити або оцінити; а англійські переклади його прикладів передають (за дуже небагатьма винятками) лише зміст оригіналів, а не звукові ефекти, які можуть у них бути.
Ситуацію ускладнювало й те, що Понтано часто говорить про ритм у вельми імпресіоністських термінах, як про щось «слабке» або «посилене» тощо, і явно дотримується дуже категоричних думок на кшталт «слово з x складів у y -й стопі рядка звучить/звучить погано». Такі твердження, без пояснення причин їхньої істинності, малокорисні для мене, але, ймовірно, були б цікаві тому, хто знає латину. Та мені дуже хотілося б почитати щось на цю тему з прикладами словенською або англійською мовою, щоб мати змогу зрозуміти, що відбувається.
§57–60: Різні латинські етимології. Не всі з них звучать так само дивно, як деякі інші, з якими ми стикалися в серії ITRL упродовж багатьох років, але я все ще не цілком певен, наскільки їм можна довіряти. Наприклад, існує думка, що корінь am «навколо» лежить в основі таких різнорідних слів, як hamus «гачок», annus «рік» — «бо він повертається по колу», amnis «бо русла річок зазвичай сповнені поворотів», anulus «кільце» і anus «анус» через їхню форму, anus «старуха», бо «постава літньої людини нахиляється вперед […] і стає вигнутою» (§59).
§61–8: порівняння історії та поезії. Сьогодні історики, ймовірно, вважають себе фахівцями з якоїсь суспільної науки, але в давнину, як і за часів Понтано, складається враження, що історію розглядали радше як розділ літератури; і історик, і поет «займаються оповіддю про речі, далекі від предмета розгляду» (с. 207), різниця лише в тому, реальні вони чи вигадані. Існує також різниця в стилі: «історія чистіша за стилем, поезія більш екстравагантна» (с. 199); далі він наводить кумедну аналогію: різниця між стилем історії та поезії подібна до різниці між стриманою матроною та дівчиною з яскравим макіяжем :)) ). Понтано наводить низку прикладів із Лівія та Саллюстія, що демонструють історичні тексти з літературною, навіть поетичною, якістю (§64, 67).
До речі, на сторінці 229 є кумедний приклад анахронізму в перекладі: один із учасників діалогу докоряє іншому, кажучи: «Я, звісно, не дозволю тобі йти далі, Альтиліо, і вальсувати [exultare] за межами встановлених кордонів». І, звісно, мимоволі думаєш: «Хвилинку, цей діалог було написано у XV столітті, а вальс винайшли приблизно 1800 року…». Найраніша згадка цього слова в англійській мові в Оксфордському словнику англійської мови датується 1781 роком, а Байрон написав сатиричний вірш про цю нову, шокуючу, непристойну форму розваги 1812 року, коли вона з’явилася в Англії. Тож бачити це слово тут, у контексті XV століття, безперечно дещо незвично.
§69–72: знову розділ про етимологію, цього разу переважно про слова, що виникли внаслідок скорочення давніших форм: наприклад, vinum «вино» нібито є скороченням від vitinum, що походить від vitis «виноградна лоза» (с. 239). Він особливо цікавиться словами, що містять x , яке, за його словами, часто походить від давнішого ss (с. 231); це мене здивувало, бо в мене склалося враження, що зміна зазвичай відбувається у зворотному напрямку, наприклад, ми бачимо, що латинське x розвинулося в італійське ss, і так само для інших «важковимовних» сполучень вибухового приголосного та іншого приголосного (ct і pt перетворилися на tt).
§73–88: відновлюється обговорення історичного письма. Історик, звісно ж, має бути правдивим і неупередженим, а його стиль не повинен бути ні надто багатослівним, ні настільки лаконічним, щоб ставати невиразним. Поліціано рекомендує цікавий прийом, який він називає «швидкістю» (celeritas), описуючи його як «стисле й точне підсумовування, перелічення та поєднання кількох речей і слів водночас» (§76); він наводить кілька прикладів цього, і вони, здається, справді просувають оповідь уперед у дуже жвавому темпі.
Він дає кілька дивно конкретних порад щодо того, про що має писати історик і в якому порядку (§79–84) — дивно конкретних у тому сенсі, що, здається, передбачається, ніби ви Саллюстій або Лівій і пишете про давньоримську політику та війни 🙂 Описуючи промови полководців перед битвою, слід включати «не лише те, що, як повідомляється, було сказано полководцями, а й те, що вони могли сказати» (§82) — надто вже спекулятивно на мій смак, але не дивно, якщо згадати, що вони розглядали історію майже як розділ літератури. Та ще більше мене розчарувало те, що Понтано спеціально приписує історику «взяти на себе роль судді, хвалити, засуджувати, захоплюватися, докоряти, жаліти» (§85) — звісно ж, це останнє, чого я хочу від історика. Виносити судження легко й просто, і я можу зробити це сам, якщо захочу; чого я очікую від історика, так це того, чого сам зробити не можу, а саме — з’ясувати, що насправді сталося.
§89–94: цікаве зіставлення різних цілей поезії та риторики. Оратор, каже Понтано, може бути задоволений, навіть якщо виконає свою працю лише на середньому рівні; але поет прагне здобути захоплення і зазнає невдачі, якщо створить твір лише середньої якості. Історики запозичують деякі елементи поетичного стилю, щоб надати своїм текстам більшої витонченості (§93). «З-поміж усіх учених мужів першими з’явилися поети» (§94), і найдавніші античні філософи та законодавці пішли їхнім прикладом, пишучи вірші.
Егідій
Цей діалог названо на честь Егідіо (або Джайлза) з Вітербо, ученого монаха, який, однак, не з’являється в ньому безпосередньо й лише побіжно згадується на початку та в кінці (§6–11, 66–7).
§1–5: Діалог починається з двох гостей, Суардіно та Пето, які приїжджають до Неаполя, щоб зустрітися з Понтано й відвідати кілька зустрічей у його оточенні. Пізніше в розмові також з’являться кілька друзів Понтано, хоча подробиці їхнього прибуття залишаються неуточненими. Після деякої попередньої бесіди розмова переходить до нещодавно померлого проповідника, монаха Маріано, і його наступника, Егідія (§6). Понтано переказує коротку проповідь Егідія (§7–11). Ця проповідь підтвердила моє враження, що мені просто не подобаються проповіді як жанр. Вона здебільшого ґрунтувалася на бездоказових твердженнях, вільних асоціаціях і енергійній жестикуляції, ніколи не наводила реальних аргументів на підтримку своїх тверджень і, очевидно, спиралася на припущення, що аудиторія вже погоджується з усім, що в ній сказано. Це, звісно, логічно — проповіді призначені для того, щоб їх слухали парафіяни в церкві. Це просто означає, що невіруючому, подібному до мене, немає особливого сенсу їх читати.
§12–16: про безсмертя душі; Понтано стверджує, що віра в це була первісним і більш-менш універсальним станом речей, тоді як ідея про те, що душа може бути смертною, є порівняно недавнім нововведенням кількох недалекоглядних філософських шкіл.
§17–18: про недавню смерть Габріеле Альтиліо, який потім з’явився у видінні одному монаху, наставляючи Понтано та його друзів використовувати свої знання на добрі релігійні цілі, а не для «дрібниць і дурних історій». Пізніше ми також чуємо останні слова Альтиліо (§37).
§19–23: Понтано говорить про походження оракулів: «небесні сили знають, що вони приведуть у рух у майбутньому» (§21).
§26–29: обговорення того, з чого дидактичний поет має починати свої настанови. Наприклад, Вергілій у розділі про бджільництво починає з навчання вибору місця для вулика; але в розділі про землеробство він починає не з навчання вибору місця на полі, а відразу переходить до оранки. Обговорення Понтано цієї гаданої невідповідності видалося мені доволі безглуздим — наче існує потреба виправдовувати випадковий вибір поета в подібних питаннях. Він слушно зауважує, що те, з чого починає поет, залежить від того, що, на його думку, аудиторія вже знає (наприклад, як вибрати місце на полі; §28).
§30–34: цікаве зіставлення язичницьких уявлень про Елізій і християнських уявлень про Рай. За винятком присутності Бога в останніх (§34), Понтано описує їх так, що вони видаються доволі подібними. В обох системах існувала ідея про те, що душа є своєрідною полонянкою в тілі (§30), звільняється після смерті й вирушає до кращого місця, якщо людина добре дбала про неї за життя.
§35–6: вони коротко згадують свого друга Ація (Якопо Саннадзаро), який пішов за своїм роботодавцем, королем Федеріко, у вигнання до Франції. Понтано включає вірш, складений Ацієм з нагоди його від’їзду.
§38–43: Друг Понтано, Харитео, оголошує, що тепер він іде за Гермесом Трисмегістом, а не за Платоном (§38) — іншими словами, його прихильність до містичної неоплатонічної балаканини посилилася :)) Якщо говорити серйозніше: його причина, вочевидь, полягає в тому, що Гермес ще краще узгоджується з християнством. Обговорюючи, як бог зміг створити всесвіт із нічого, Харитео пояснює це тим, що насправді він не був створений із нічого, оскільки все вже було вміщене в «Слові Божому»… (§41).
§44–45: цікаве, хоч і дещо прискіпливе термінологічне обговорення двох тісно пов’язаних слів, carentia (нестача) і privatio (позбавлення), обидва з яких раніше вживалися в §40. Поліціано каже, що деякі філософи недоречно вживають останнє замість першого, і що privatio пасує лише тоді, коли щось було активно позбавлене чогось, а не коли цього чогось від самого початку бракувало. Було цікаво побачити, що англійська мова запозичила так багато латинських слів, що значна частина цього обговорення майже має сенс і англійською мовою 🙂 До речі, здається, що слово private також походить від того самого кореня (с. 77).
§46–57: обговорення достовірності астрології. Понтано намагається знайти золоту середину між цілковитою довірливістю (як у Марсіліо Фічіно) і повним скептицизмом (як у Піко делла Мірандоли). Він припускає, що зорі справді справляють певний вплив, особливо на матеріальний світ, стихії та рідини в людському тілі, — але водночас у людей зберігається свобода волі, і було б безглуздо сподіватися, що астрологія може точно передбачати майбутнє.
§58–65: подальші термінологічні дискусії. Понтано скаржиться на те, що люди недоречно вживають слово dispositio («розташування» або «диспозиція») для позначення природних схильностей або здібностей людини, але, на його думку, це слово доречне лише щодо чогось, що було навмисно впорядковано, а не щодо природних здібностей (§59); замість нього він пропонує слово habilitas («здібність») (§60). Гадаю, що його скарги, як тут, так і раніше, мають чималий сенс, але мені цікаво, наскільки успішними вони були. На жаль, коли достатня кількість людей уживає мову певним хибним чином, це хибне вживання стає новим стандартом. Схоже, навіть мертва мова не була цілком застрахована від цієї проблеми.
Асиній (Осел)
Цей діалог зовсім не схожий на попередні й справляє враження ковтка свіжого повітря. Тут дуже мало педантичних монологів на маловідомі філологічні теми й значно більше власне діалогів. Якщо попередні «діалоги» радше нагадували завуальовані академічні трактати, то цей більше скидається на справжню художню літературу, тож я майже замислююся, чи не варто додати попередження про спойлери, перш ніж переказувати його зміст. І якщо попередні діалоги були дещо чопорними, то цей просто дивний, ніби автор попрощався зі здоровим глуздом і вирушив у останню подорож на борту прекрасного корабля «Фенсі».
§1–10: до Неаполя надходить звістка про те, що війна між королем Неаполя та папою закінчилася, і, здається, дипломатична діяльність Понтано також істотно посприяла цьому (§4). Але Понтано безпосередньо в цій частині діалогу не з’являється; ми бачимо події з погляду безіменних випадкових людей, мандрівника та корчмаря. Останній, звісно ж, дуже радий, бо мир піде на користь його справі (§2, 5–6). У корчмі також з’являється гурт ірландських паломників (§7, 10), хоча вони не беруть участі в діалозі. Усе це видається доволі химерним, як і весь діалог: випадкові несподівані події виникають нізвідки, без очевидної причини й не розвиваються в щось, що було б очевидно значущим для всієї історії загалом. Я певен, що є люди, яким подобається така фантастика, але я не з їхнього числа.
До речі, схоже, що, попри свої дипломатичні зусилля, Понтано не втримався від останнього шпильки на адресу папи й, указавши на те, що в самого папи є син і дочка, лукаво припустив, що це «чудесний доказ християнської релігії»: «Справді, якщо від Бога народжуються маленькі онуки, хіба не випливає з цього, що й сам Христос вийшов із лона жінки?» (§10). Я очікував, що йтиметься про Родріго Борджіа, але виявилося, що це його безпосередній попередник Інокентій VIII (прим. 26 на с. 206).
§11–18: діалог нарешті переходить до своєї головної теми. Asinus, звісно ж, — це латинське слово, що означає осла, і виявляється, що Понтано, очевидно, з’їхав з глузду в старечому маразмі: тепер у нього є ручний осел, якого він убирає в усілякі строї й їздить на ньому містом (§11). Троє його друзів, з якими ми вже зустрічалися в попередніх діалогах, дізнаються про це й вирішують навідатися до Понтано на його віллу, розташовану приблизно за годину ходи вгору схилом від Неаполя, щоб спробувати привести його до тями. У всякому разі, під час своєї недавньої роботи дипломатом у Римі він залишався при здоровому глузді (§16–17).
§19–20: коротка сцена між Понтано та його управителем Фазелієм («промовисте ім’я», як це часто буває з другорядними персонажами в діалогах Понтано: воно походить від phaselus, «біб»; прим. 42 на с. 208). Вони обговорюють щеплення рослин і розходяться в думках щодо того, наскільки важливою для цього є фаза Місяця — ще один приклад химерної, несподіваної зміни теми.
§22–26: події стають дедалі безглуздішими. У цій сцені Понтано та його конюх чистять і гладять осла, з захватом слухаючи його крики й пукання… і не лише: «після громових розкотів грому, сильних злив; чи можна було зробити це витонченіше й ритмічніше? О, арабські товари, пахощі Саби!» (§22). Але осел виявляється похмурим, він копає хлопчика (§24), а потім і Понтано (§26). Саме це нарешті приводить його до тями й змушує усвідомити, наскільки дурним він був.
§27–29: управитель оголошує про своє весілля, і він із Понтано з радістю домовляються, що в обмін на гроші та різні подарунки Понтано стане… третьою стороною в їхньому шлюбі. Наречена, вочевидь, досить молода, щоб у неї ще не росло лобкове волосся (§29), що, як видається, викликало б подив у деяких людей нині (а можливо, і тоді теж). Але я не засуджую, і думаю, ми всі можемо радіти, що, принаймні, цей грайливий старий чорт не намагався переспати з ослом 🙂
§30–32: друзі Понтано, які спостерігали за останніми подіями з укриття, тепер виходять і не натякають на його недавнє безумство, вочевидь задоволені тим, що він вилікувався. Ба більше, сам Понтано поводиться так, ніби нічого не сталося («У цій самотності я нещодавно розмірковував про небесні справи», §32), і діалог таким чином завершується на щасливій, хоч і дещо раптовій ноті.
Що ж, це була, безперечно, шалена пригода. Я не знаю, що про все це думати. У передмові перекладача (том 3, с. x) припускається, що цей діалог може бути «алегорією, в якій Понтано використовує осла, щоб обрушити критику на якогось невдячного й впливового чоловіка», але незрозуміло, хто це може бути. І навіть якщо це правда, у діалозі все одно так багато інших речей, які цілковито позбавлені сенсу (наприклад, раптові зміни теми, химерні повороти в найрізноманітніших випадкових напрямах) і які виставляють Понтано в поганому світлі (його безумна одержимість ослом, не кажучи вже про його непристойні стосунки зі стюардом та його дружиною). Діалог було написано наприкінці життя Понтано, і, можливо, до того часу він просто вирішив, висловлюючись сучасною енергійною мовою, що йому вже байдуже.
У будь-якому разі, ексцентричність цього останнього діалогу допомагає завершити весь серіал на приємній ноті, після трьох середніх діалогів, які часом могли здаватися трохи нудними. Але з певної точки зору всі ці діалоги цікаві для читання, бо вони цілковито не схожі на те, з чим ми зазвичай стикаємося сьогодні. У наші дні ніхто не змішує художню літературу з академічними елементами у своїх творах і не пише філологічні трактати у формі діалогів. Звісно, я не кажу, що це потрібно робити — очевидно, це життєздатно лише тоді, коли академічна дисципліна перебуває в зародковому стані. Тож діалоги Понтано — це приклад того, чого ми, ймовірно, більше не побачимо сьогодні, і читання їх трохи схоже на відвідини музею, щоб побачити скам’янілий скелет якоїсь вимерлої тварини, якої вже не зустрінеш у природі; щось нове й незвичне, хай і не надто захопливе.