Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Якопо Саннадзаро: Латинська поезія. Переклад Майкла Дж. К. Патнэма.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 38. Видавництво Гарвардського університету, 2009.
9780674034068. xxv + 562 стор.
Інші авторські оглядові статті можна прочитати тут
Саннадзаро був поетом із Неаполя, який жив наприкінці XV — на початку XVI століття. У передмові перекладача міститься стислий огляд його поетичної кар’єри, що видався мені дуже цікавим. Його перший твір було написано італійською мовою — пасторальну книгу «Аркадія», написану сумішшю прози й віршів; вона справила великий вплив, і саме завдяки їй він найбільш знаний у наші дні. Але після цього все його подальше творче надбання було латинською; схоже, він уважав цей перехід своєрідним поступом, а перехід з італійської на латину — кроком уперед у своєму поетичному розвитку. Досить прикро, що навіть у 1500 році, після того як італійською мовою було написано стільки доброї літератури, такі автори, як Саннадзаро, і далі вважали її чимось другорядним і гадали, що лише твори, написані латиною, матимуть тривалу цінність. Як же вони помилялися! Сьогодні ми згадуємо письменників епохи Відродження переважно за їхніми творами живими мовами, а не латиною.
Непорочне зачаття
Це епічна поема, що складається майже з 1500 рядків і поділена на три книги. У першій книзі Бог вирішує зробити Марію вагітною й посилає ангела, щоб пояснити їй це. У другій книзі Марія певний час залишається в домі родича, а потім вирушає зі своїм чоловіком Йосипом до його батьківщини, у Вифлеєм, як того вимагав перепис, проведений імператором Августом. Однак, оскільки вони не можуть знайти в місті місця для ночівлі, вона зрештою народжує в найближчій печері. У третій книзі Бог посилає різних ангелів, пастухів тощо, щоб ушанувати новонародженого Ісуса, а [покровительське божество] річки Йордан виголошує довге пророцтво про його майбутні звершення.
З огляду на матеріал, це виявилося не так нудно, як я побоювався. Було цікаво спостерігати цю дивну суміш християнських і язичницьких елементів; Саннадзаро дуже недбало переходить від християнського бога й ангелів до язичницьких німф і назад; називає християнського бога «Громовержцем», а Марію — «богинею»; є кілька згадок про підземний світ, який, здається, являє собою суміш християнських і язичницьких елементів, і т. д. Мені було досить цікаво читати це заради самого сюжету, оскільки я ніколи не читав збірок біблійних оповідей (та й саму Біблію теж). З іншого боку, Саннадзаро, ймовірно, припускав, що його читачі вже знайомі з цим матеріалом, і тому мені часом було нелегко стежити за розвитком подій. Іншим недоліком було те, що, як це часто буває в коротких епосах, у ньому було менше сюжету й дії, але значно більше промов, ніж хотілося б в ідеалі. Звісно, є й обов’язковий епічний каталог, а саме в 2.125–234: згадавши про наказ Августа провести перепис, Саннадзаро укладає довгий і докладний перелік римських провінцій, обходячи їх доволі систематично проти годинникової стрілки. Список видався мені дещо оптимістичним: схоже, навіть «кілікійський пірат» (2.134) підкориться перепису, і «кожен, кого виявлять у безлюдній пустелі, також записується» (2.207) :))
Як, гадаю, і багато інших непоштивих невіруючих, я, звісно ж, був украй заінтригований концепцією непорочного зачаття, і мені було цікаво, як Саннадзаро пояснить його механізми. Їх описано в 2.369–376: «Його годувальниця не відчувала жодного руху внутрішніх органів чи грубих ударів тяжіння, що опускається. Її нутрощі були міцно стиснуті, немов скляні панелі, які пропускають прозоре сонце. І справді, саме світло проходить крізь них […] Скло залишається неушкодженим, непроникним ні для поривів вітру, ні для бурі, але вразливим лише для променів Феба».
Як і багато перекладів віршів у серії ITRL, цей теж цілком прозовий, але цього разу проза здавалася досить поетичною і не була неприємною для читання. Мене також надзвичайно вразили примітки перекладача, які вказують на незліченні приклади того, як якийсь рядок або фраза Саннадзаро перегукується з творами якогось давньоримського поета. Збирання цієї інформації, мабуть, потребувало величезних зусиль, і для відповідного читача вона, ймовірно, буде надзвичайно цінною. Мені це видалося цікавим передусім як показник не таких уже й прихованих витрат написання віршів такою мертвою мовою, як латина: ставлячи собі запитання на кшталт «чи можна почати рядок із такої-то фрази?», «чи можна вжити таку-то метафору?» тощо, неолатинські поети не могли покладатися ні на слух носія мови, ні на наявну спільноту носіїв, оскільки мова була цілком мертвою; тож єдиний спосіб переконатися у власних силах — перевірити, чи не зробив це до вас якийсь давньоримський поет. У них не було іншого вибору, окрім як знову і знову перебирати один і той самий обмежений корпус автентичної давньоримської поезії в пошуках елементарних будівельних блоків для власних творів. Гадаю, ні поети, ні їхні читачі не могли довго миритися з таким рівнем вторинності, і, мабуть, саме цим пояснюється, чому латина швидко вийшла з моди після доби Відродження.
Рибальські еклоги
Це цикл із п’яти віршів із фрагментом шостого, що являє собою цікаву варіацію на тему пасторальної поезії: як випливає з назви, дія відбувається серед рибалок, а не пастухів. Але в усьому іншому це доволі типова пасторальна поезія, і, як показують примітки перекладача, для кожного з цих віршів можна знайти виразні паралелі у творчості давньогрецьких та/або римських поетів.
Деякі поети любили використовувати пасторальну поезію як своєрідний код, щоб коментувати реальних людей і події, де персонажі вірша були лише злегка завуальованими версіями реальних людей тощо, але в еклогах Саннадзаро це, схоже, здебільшого не так. Особисто мені це цілком підійшло, оскільки я не надто люблю літературу з ключем.
Мені сподобалося розмаїття форм у цих віршах: деякі виконуються одним читцем, у якихось двоє персонажів виступають по черзі й намагаються перевершити одне одного тощо. Найбільше мені сподобалася п’ята еклога, у якій відьма готує любовне зілля, щоб причарувати чоловіка, який досі був до неї байдужий. Мені завжди подобалися сцени чаклунства; їх легко зробити захопливими, і це приємна різноманітність порівняно з дещо неквапливішим тоном пасторальної поезії.
Гарний рядок із четвертої еклоги (рядок 91): «Бути в мирі у своєму вітчизні приємно, але земля — могила для всіх».
Верби
Цей вірш ґрунтується на одному з тих сюжетів «ось чому», якими грецька міфологія так любила пояснювати походження різних речей, тварин, рослин тощо. Чесно кажучи, я не знаю, чи Саннадзаро спирався у своїй поемі на якийсь наявний грецький міф, чи просто вигадав власну історію в тому самому стилі. Так чи інакше, група сатирів та інших подібних хтивих козлоподібних парубків запрошує гурт німф на танець, з усіх сил запевняючи їх, що, звісно ж, не намагатиметься до них чіплятися чи щось таке. Коливна довіра німф невдовзі виявляється обманутою, коли сатири починають їх переслідувати. У відчаї вони тікають до берега річки, де, вочевидь, найкраще, що можуть зробити боги, аби їм допомогти, — це обернути їх на верби, — ось чому верби нині так схиляються до води, у бік, протилежний тому, звідки мали б прийти сатири. Можна було б подумати, що кілька точно спрямованих блискавок у сатирів були б кращим розв’язанням, але грецькі боги не славляться своєю розсудливістю та корисністю. Залишається лише сподіватися, що жоден із сатирів не був дендрофілом.
Як це часто буває зі старими міфами, казками й подібним, чим більше про це думаєш, тим жахливішим воно стає. Спершу це здається химерною історією про походження верб, але якщо замислитися, то це історія про спробу масового зґвалтування; вона продовжується драматичною сценою погоні й завершується моторошним надприродним тілесним жахом: ми бачимо докладний опис того, як тіла німф перетворюються на дерево! Брррр.
Пізніше в нього є подібна поема про походження шовковиці (Elegies 2.4), і ще одне перетворення на дерево відбувається в Epigrams 1.48 (цього разу це хлопчик на ім’я Кіпарис; бог Аполлон зітхає: «О, ліси, чому ви розростаєтеся коштом мого горя? У вас є Дафна, у вас є Кіпарис»). До речі, якщо хочете ще вербового жаху, є чудове дивакувате оповідання Елджернона Блеквуда під назвою The Willows («Верби»).
Елегії
Це короткі вірші на різні теми; тут багато поезій на честь різних друзів і покровителів, деякі присвячені міфологічним темам, деякі є уривками з окремих творів тощо. Загалом це, мабуть, моя найменш улюблена частина книжки, але кілька елегій усе ж були цікавими:
1.1 — про його вдоволення тим, що він — не великий епічний поет, а скромний і другорядний поет кохання; є кілька дуже гарних романтичних рядків (55–64): «Ми, нещасні закохані, не мучимося через золото чи коштовності. Той, хто зуміє переконати свою кохану, буде багатий. […] Яка користь від ложа, примітного своїм пухом або пурпуром, якщо мила дівчина не спочиває в мене на колінах» тощо.
1.3 — зворушливий вірш про кохання і смертність: поет сподівається померти раніше за свою кохану, щоб позбавити себе болю життя без неї, і закликає її не марнувати часу, поки вони обоє ще молоді.
Прекрасна епітафія самому поетові, 1.10.23–24: «Тут лежу я, Акцій. Моя надія згасла разом зі мною. / Після нашої смерті залишається лише Любов».
2.2, на день народження поета, у якій він нетерпляче чекає, коли його вчені друзі з Академії прийдуть його відвідати; 2.4, міф про походження шовковиці; 2.9, де руїни знаменитого давнього міста Куми поблизу Неаполя спонукають його замислитися над тим, що колись навіть Рим і його улюблений Неаполь упадуть у руїни; 2.10, яка, здається, була написана як супровід до подарунка гранатів, надісланих другові: яблука говорять від першої особи й проголошують себе вищими за коштовне каміння, бо плоди, на відміну від каменів, не схиляють людський розум до жадібності й насильства.
Мене розважила хитра гра «робити це, вдаючи, що не робиш» у 2.1, присвяченій Альфонсові Арагонському: якщо перефразувати, вірш каже: «Ах, якби я мав більше таланту як поет, як би я тебе вихваляв — я б сказав», — і приблизно сто рядків вихваляння Альфонса з’являються саме в цей момент 😛
Епіграми
Це велика кількість ще коротших віршів, серед яких чимало дуже приємних.
1.6, у якій він просить свою кохану про «шістсот поцілунків», причому вельми пристрасних: «Я жадаю стиснути весь твій язик, затиснутий між моїх вологих губ» тощо. Є ще один вірш про поцілунки (1.57, натхненний Катуллом).
1.20: «Коли Поджо вихваляє свою батьківщину, коли він бичує її ворогів, він не поганий громадянин і не добрий історик». Згідно з Вікіпедією, історія Флоренції, написана Поджо, була своєрідним продовженням історії Бруні.
Із 1.31, після зауваги про те, що чорнило роблять із іржі та оцту: «Ніле, ось це — перевершити твої піраміди! Нещасна доле! То сік іржі вириває наші репутації з ненависного вогнища?».
Із 1.35, де Венецію поставлено вище за Рим: «Якщо ти надаєш перевагу Тибру морю, окинь поглядом обидва міста. Ти скажеш, що те збудували люди, а це — боги».
1.40 — кумедна сатира на тип людей, який і сьогодні доволі поширений: на того, хто доходить до крайнощів в ощадливості та скнарості в повсякденному житті, щоб дозволити собі якусь надмірно розкішну показну покупку. У вірші Саннадзаро додаткова комічність виникає з того, що предмет цієї показної розкоші — надрозкішна могила! Проєкт описано з великою, саркастичною увагою до деталей: Ветустіно купує великий шмат землі, наймає архітекторів, постійно змінює свою думку про проєкт мавзолею тощо. :))
1.53 — чудова інвектива проти Чезаре Борджіа: «Чезаре, зіниця ока свого батька і своєї сестри, чарівність, спокій, утіха своїх братів, цей милий хлопчик Ватиканської гори, […] цей осквернитель і перелюбник своєї сестри, погибель і хвороба своїх братів, огидне чудовисько Ватиканської гори, яке не так давно, заплямоване злочином і злом грабунку, проковтнуло п’ятсот міст» і т. д. і т. д.
1.56, у день його народження, завершується на гірко-солодкій епікурейській ноті: «Бідолахи, чи передбачаємо ми, чим загрожує світ завтрашнього ранку? Житимемо. Ніхто не може обманути смерть».
1.61 — про Анджело Поліціано (ім’я видалося мені знайомим, і зрештою я збагнув, що кілька років тому читав том серії ITRL з його дивно педагогічними віршами; див. мій допис того часу) та його дослідження того, що насправді символізував горобець Катулла. (Це, вочевидь, була дуже популярна тема; я вже чув про неї в томі ITRL з віршами Понтано, старшого друга Саннадзаро; див. мій допис того часу).
2.4 — кепкування з людини, яка сподівалася здобути дружбу поета, подарувавши йому овочі й таким чином бути увічненою у віршах: «О, Мато, як ти щасливий, що знайшов і друга, і співця, як тобі пощастило з твоїм городом і його дарами, якщо те, чого ледь домоглися стількох доблесних діянь для нащадків богів, салат і зелень учинять для тебе».
2.10 і 2.12 — гумористичні чотиривірші з персонажами античної міфології. Побачивши, як Венера намагається орудувати зброєю, Пріап вигукує «своїм розв’язним голосом: “Кидай! Це зброя набагато більше пасує твоїм ручкам”». :))) (2.12.3–4)
а деякі з них набагато похмуріші: 2.43, де мати оплакує свого єдиного сина: «Чому, на жаль, мої батьки хибно назвали мене Летицією [радість], хоч мали б назвати мене Тристіцією [смуток]? […] порівняй мене з Ніобою, чия доля все ж краща: вона змогла обернутися на камінь».
У 3.6 оракули кажуть Еуно, що він «стоятиме над царями і над герцогами» — і справді, так і сталося, оскільки його було розіп’ято.
3.8 — коротка й дошкульна епіграма проти папи Лева X: «Якщо випадково запитаєш, чому у свою останню годину Лев не міг прийняти таїнства: він їх продав».
Загалом книжка виявилася дуже приємною. Вірші тут надзвичайно різноманітні за обсягом, жанром, формою, темою тощо, і багато з них справді приносили задоволення під час читання. Переклади, як зазвичай у серії ITRL, прозові, але я вже майже звик до цього, тож це мене не надто бентежило. Сподіваюся, колись я прочитаю й італійську пасторальну повість Саннадзаро «Аркадія».