Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Кристофоро Ландіно: Вірші. Переклад Мері П. Чатфілд.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 35. Видавництво Гарвардського університету, 2008.
9780674031487. xxv + 398 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Ця книжка містить різні вірші Ландіно, автора-гуманіста XV століття й професора літератури у Флоренції. Так само, як і попередні збірки віршів, які я читав у серії «Ренесансна бібліотека I Tatti» (ITRL), вірші в цій книжці були доволі непогані, але нічим не визначні. Багато з представлених тут поезій, особливо написаних на початку його кар’єри, — це любовна лірика. Як і багато подібних поетів, він обрав жінку (на ім’я Ксандра, що звучить приємно екзотично, але виявляється лише прізвиськом Александри), яка або не цікавилася ним, або була для нього недосяжною, тож він міг безпечно творити свої вірші, стогнучи й тужачи за нею та вихваляючи її з безпечної відстані. Але хоч його вірші й рясніють запевненнями в коханні, вони ніколи не викликали в мене, як у читача, відчуття пристрасті й збудження. Можливо, я просто бездушний бовдур, але все ж — яка величезна різниця між віршами в цій книжці та, скажімо, віршами Кітса, якого я читав кілька місяців тому!
Можливо, це почасти пов’язано з формою віршів. Насамперед майже всі поезії в цій книжці написано елегійним розміром, який, як на мене, видається, мабуть, дещо важкуватим для любовної поезії. Ба більше, в перекладі взагалі немає жодного розміру. Гадаю, я з тих людей, яким справді потрібна допомога розміру (і бажано рими), щоб насолоджуватися віршем. Що ж, могло бути й гірше — принаймні переклади в цій книжці виконано віршами, на відміну від деяких інших томів ITRL, де вірші перекладено прозою.
Як і багато інших гуманістичних творів, його вірші сповнені алюзій на імена та події з класичної міфології й історії. Часом у мене складалося враження, що ним керувала не стільки любов до Ксандри, скільки певне академічне честолюбство, прагнення втиснути у вірш якомога більше класичних алюзій. Гадаю, для нього та його сучасників такі речі були бажаними прикрасами у вірші, адже вони були так ґрунтовно обізнані з класичною міфологією; але з моєї точки зору ці речі сприймалися радше як відволікальні чинники.
Інша улюблена тема Ландіно, яка дедалі більше домінує в пізніших частинах його творчого шляху, — це панегірики, довгуваті вірші, написані для та/або про всіляких визначних людей його часу. Перелік людей, яких він вихваляв у своїх віршах, читається як «хто є хто у Флоренції доби Відродження», і включає кількох авторів, чиї твори я вже читав у серії ITRL. Там є вірші, присвячені Козімо де Медічі, його синові П’єро, Бартоломео Скалі, Леону Баттісті Альберті, Карло Аретіно, Поджо Браччоліні; також є кілька віршів, що вихваляють місто Флоренцію (2.23, 3.3).
Панегірик на смерть Карло Аретіно часом скочується до, ймовірно, ненавмисної комічності: «Кажуть, що навіть леви в окрузі стогнали», коли він помер (книга 3, вірш 7, рядок 55; с. 179) 🙂 Мені важко повірити, що в ренесансній Італії були леви… На с. 277–303 у нього є кілька віршів, присвячених Бернардо Бембо, венеційському політикові й дипломатові, який був батьком більш відомого П’єтро Бембо (див. мої недавні дописи про «Історію Венеції» останнього). Ландіно згадує і хвалить «платонічний роман між 42-річним Бембо та шістнадцятирічною Джиневрою де Бенчі, обидва були одружені» (з приміток перекладача на с. 375). Як змінилися часи — якби таке сталося сьогодні, Бембо виставили б до ганебного стовпа як брудного старого збоченця, його репутацію безжально розірвали б на шматки соціальні мережі за лічені дні, а його кар’єра як публічної постаті була б цілковито зруйнована.
Із приміток перекладача, про суперництво за призначення на професуру у Флоренції: «безліч нападок на Марсуппіні з боку його колишнього суперника, Франческо Філельфо, які включали найм убивці, щоб його вбити» (с. 360). Оце вже справді запекла боротьба :))
«Лікарі рекомендують венеричні [тілесні] втіхи як протиотруту від чуми, поширений засіб того часу» (примітка перекладача на с. 380). На перший погляд це звучить кумедно, але, якщо замислитися, це доволі трагічно, коли усвідомлюєш, що якась бідна повія зрештою ризикувала підхопити чуму від свого зараженого клієнта.
Окрім любовних віршів і панегіриків, є ще кілька різних речей: кілька епітафій, які здебільшого не видалися мені особливо зворушливими; і кілька жартівливих та непристойних віршів, які переважно вразили мене контрастом, що його вони становили порівняно з відносною цнотливістю його любовної поезії. Наприклад, є чотиривірш про людину, «яка померла, займаючись сексом» (книга 2, вірш 22; «він віддав своє життя саме тоді, коли його пеніс вивергнув [сім’я]», с. 119), і вірш у відповідь Томмазо Чеффі, іншому поетові, який образив кохану Ландіно, Ксандру:
«стережися віднині, Чеффі, / говорити недоречні речі про мою даму серця. / Або я опишу, як зів’яла піхва твоєї Ксандри» (с. 231).
Що мені сподобалося в поезії Ландіно, так це його скромність. Він часто зазначає, що вважає себе малим поетом і триматиметься того, в чому він досить добрий, тобто коротких любовних віршів, попри наполягання друзів, які намагалися змусити його взятися за якусь вагомішу тему. (Див., наприклад, 3.15.7–10 на с. 195 і 3.15.91–6 на с. 201). Ще одна добра річ полягає в тому, що більшість віршів у цій книжці відносно короткі; здебільшого завдовжки в кілька десятків рядків, і лише деякі з них сягають 100–150 рядків. Це дало змогу читати книжку невеликими порціями, тож я міг уникнути нудьги. Отже, зрештою можу сказати, що ця книжка була доволі приємним читанням.