Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою (1, 2, 3)
Для огляду використовувалися такі три томи книги П’єтро Бембо — «Історія Венеції» (1551).
Під редакцією та в перекладі Роберта У. Улері-молодшого.
Том 1: Книги I–IV. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 28. Видавництво Гарвардського університету, 2007.
0674022831. xv + 358 стор.
Том 2: Книги V–VIII. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 32. Видавництво Гарвардського університету, 2008.
067402284X. xi + 407 стор.
Том 3: Книги IX–XII. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 37. Видавництво Гарвардського університету, 2009.
9780674022867. xi + 396 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Однією з перших книжок, які я купив (і прочитав), коли почав купувати книжки сам, а не просто брати їх у бібліотеці, була «Історія Венеції» Дж. Дж. Норвича. Я знайшов її дуже цікавою, але тепер, без сумніву, майже все з неї забув, адже прочитав її доволі давно. Тому я зрадів, побачивши, що в серії ITRL з’явилася «Історія Венеції» іншого автора — написана гуманістом XVI століття (див. мій допис про його збірку віршів кілька років тому); мені було цікаво, як виглядала б історія Венеції з його точки зору. З іншого боку, я намагався не покладати надто великих сподівань, бо все ще пам’ятав своє знайомство з «Історією Флоренції» Бруні з тієї самої серії (див. мої тодішні дописи). Рання історія Флоренції там описана дуже стисло, тоді як події, що були для Бруні недавнім минулим, викладені з надмірною, як на мене, докладністю.
«Історія Венеції» Бембо виявилася книжкою того самого роду. Як пояснюється у вступі (с. ix), до нього один автор уже написав історію Венеції від її заснування до свого часу — до 1487 року; кілька десятиліть по тому венеціанський уряд найняв Бембо, щоб він написав продовження, яке охоплювало події від того місця, де закінчилася попередня хроніка. Отже, праця Бембо охоплює менш ніж тридцять років — від 1487 до 1513 року. Це не зовсім те, чого мені хотілося б: по-перше, тому що він заглиблюється в більшу кількість подробиць, ніж мені цікаво, а по-друге, тому що (наскільки я туманно пам’ятаю з прочитаної колись «Історії» Норвича) до того періоду, про який пише Бембо, найкращі роки Венеції вже давно лишилися позаду. Візантійська імперія впала, і разом із нею обвалилася значна частина венеціанського впливу у східному Середземномор’ї; Венеція ще володіла кількома грецькими островами, але захищати їх від турків ставало дедалі важче; її становище головного посередника в торгівлі східними товарами з Європою стрімко втрачало значення через відкриття прямих морських шляхів до Індії, Америки тощо; і якщо колись Венеція гордо сиділа на своїх островах і лагунах, зневажаючи суходіл, цілковито зосередившись на морі та торгівлі зі Сходом, то тепер вона дедалі більше перетворювалася просто на одну з багатьох дрібних італійських держав доби Відродження, вічно втягнутих у хаотичну низку війн зі своїми сусідами — за крихітні міста й жалюгідні клапті території. Якби мені довелося обирати, про які саме тридцять років венеціанської історії я хотів би прочитати книжку, я, мабуть, обрав би щось ранніше 🙂
Проте книжка Бембо виявилася не такою нудною, як я побоювався. Коли він описує воєнні дії, неминуче виникає перенасичення нудними подробицями про битви й походи; але в книжці є безліч інших, куди цікавіших речей, і читати її було цілком приємно, якщо робити це помірними дозами. У вступі подано цікавий біографічний нарис про самого Бембо; виявляється, у нього навіть був роман із Лукрецією Борджіа (с. x). Там само міститься цікаве обговорення цензури книжки Бембо: венеціанські політики розглядали її як офіційну історію своєї держави й тому внесли правки до деяких місць, де вони поставали не в найкращому світлі (с. xii).
I Tatti Renaissance Library. Том 28 (2007)
Книга I
Після кількох вступних зауваг Бембо одразу занурюється саме в ту нудну воєнну оповідь, якої я й побоювався. Сусідній володар на ім’я Сигізмунд розпочинає з Венецією конфлікт через права на видобуток корисних копалин і торгівлю (1.3–4); це призводить до воєнних дій у Тіролі, і події певний час коливаються туди-сюди, не стаючи при цьому особливо цікавими. Зрештою Сигізмунд «втомлюється від витрат на війну» (1.29), і укладається мир. Остаточний результат після посередництва папи (1.55) зводиться, по суті, до відновлення попереднього стану речей. Проте й у цій частині книги трапляються цікаві місця. Бембо описує новий тип облогової зброї (1.8): «Залізні кулі, не надто міцні й наповнені смолою та дьогтем, підпалювали зсередини й метали з облогових катапульт». Інша новинка, про яку він пише, — це вогнепальні рушниці (1.48); на відміну від гармат, уже відомих його читачам, ці рушниці «зроблені із заліза й переносяться одним солдатом […] із зарядженою кулею їх підіймають на плече й спрямовують на ворога». Звучить радше як сучасний гранатомет 😛 Є дуже драматична сцена з війни (1.25): капітан, намагаючись завадити своїм охопленим панікою солдатам відступити через міст, наказує зруйнувати його, сподіваючись, що це змусить воїнів запекліше обороняти позиції. «Та все сталося зовсім не так, як він сподівався, бо страх зазвичай не сприяє здоровому глузду. […] Коли вони побачили, що мосту немає, майже всі кинулися в річку й загинули». Таке трапляється в цій книзі доволі часто: видно, що Бембо — насамперед письменник, а вже потім історик; тому йому постійно вдається створювати яскраві, мальовничі й драматичні сцени навіть посеред подій, які самі по собі були б нудними.
Коли війна закінчується, зовнішньополітичні справи стають різноманітнішими й цікавішими. Ось сумна історія Катерини Корнаро, венеціанки, що вийшла заміж за короля Кіпру й правила островом після смерті чоловіка та сина. Венеціанці успішно змушують її передати острів їм і повернутися додому (головним аргументом було те, що вона все одно не зможе захистити Кіпр від імовірного турецького вторгнення); 1.35–41. (Вона померла 1510 року; Бембо описує її пишний похорон у 10.49). Ми бачимо візит імператора Фрідріха до Італії (1.45). Донька венеціанського сенатора виходить заміж за іллірійського князя (1.47), який, судячи з його статті у Вікіпедії, увійшов в історію як засновник першої друкарні в Сербії. Бембо повідомляє про народження «двоголової дитини» 1488 р. (1.37): «Кожна з двох голів мала власні шию та плечі». Узимку 1490/91 рр. було так холодно, що море навколо Венеції замерзло; можна було дістатися до міста пішки, і «коней заради забави виводили на центральний і найширший канал міста» (1.50). Це викликає в мене ностальгійні спогади про дитинство, коли взимку я ходив пішки на острів посеред озера Блед, коли воно замерзало. На жаль, здається, вже давно лід там не стає достатньо міцним, щоб іти по ньому, і хто знає, чи станеться це знову за нинішнього глобального потепління.
Іноді трапляються цікаві фрагменти законів того часу. Виявляється, за венеціанським правом крадіжка каралася м’якше, якщо злодій походив із того самого дому, що й жертва: «Унаслідок цього зухвалість рабів і постояльців зросла», і 1490 р. цю пільгу скасували (1.49). Є також цікаві абзаци про зміни в конструкції урн для голосування, щоб ніхто не міг бачити, як проголосували інші (1.58–60). У якийсь момент двоє політиків пропонують те, що виглядає як рання форма соціального забезпечення, але уряд звинувачує їх у прагненні просто купити популярність і відправляє їх у суворе заслання (1.61–62). Я думав, що у Венеції близько 1500 року вже не було рабів, але їх згадують кілька разів: 1.31 (рабам обіцяють свободу, якщо вони донесуть на господарів, які порушують закони про розкіш); 1.49 (щодо крадіжки закони для рабів прирівнюються до законів для людей, які не є членами родини).
Книга II
Майже вся книга присвячена війні, що сталася 1494–1495 років і втягнула низку італійських держав. Як зазвичай у подібних випадках, опис самої війни видався мені нудним, але підготовка до неї та її завершення були почасти цікавими. Конфлікт почався між Неаполітанським королівством і Міланським герцогством; останнє потім запросило французького короля Карла втрутитися, переконавши його, що він має право претендувати на Неаполь (2.3). Війна розгортається в хаотичному стилі, типовому для історії італійського Ренесансу, і через деякий час Карл опиняється у стані війни вже проти альянсу (2.32), що складався з Неаполя, Папської держави і — що збиває з пантелику — самого Міланського герцогства (яке, спостерігаючи успіхи Карла й зростання його впливу в Італії, стривожилося; 2.29), а також Венеції (яка спочатку була союзницею Карла).
Тепер уже Карл починає непокоїтися, що не зможе вивести своє військо з Неаполя назад до Франції, та до того ж у нього закінчуються гроші, тому вони укладають мир (2.63). «Король тим швидше схилявся затвердити цей мирний договір і з іншої причини — тому що швейцарське військо, значно численніше, ніж він сам просив, нарешті вирушило з дому, щоб допомогти йому у війні» (2.63); у нього не було коштів заплатити цим найманцям, і він хотів мати зручний привід, щоб розпустити їх, пославшись на те, що вони прибули вже після закінчення війни. Кумедне зауваження про французькі війська, обложені в Новарі (2.62): «Багато з них померли […] від того, що пили воду, до якої французи й німці були зовсім не звиклі». Можна припустити, що справжньою причиною було те, що вода містила силу-силенну бактерій, яких зазвичай не буває в напоях, що проходять процес бродіння, — таких як пиво й вино.
Книга III
Війна, яку я вважав закінченою до кінця попередньої книги, схоже, все ж триває; хоча б тому, що французькі війська досі перебувають у різних частинах Італії. У 3.11–15 є цікава історія: Піза, на яку напала Флоренція, пропонує визнати владу Венеції в обмін на захист від нападників (що, гадаю, чудово ілюструє той факт, що будь-який уряд по суті є різновидом мафіозної «криші» 😛 — і, власне, подібні ситуації повторюються в цьому томі знову і знову: всі, кому не лінь, просять Венецію про «покровительство»). Бембо передає хід дебатів у венеціанському сенаті, який спершу прихильно ставиться до пропозиції, але потім відхиляє її, міркуючи, що Пізу буде надто важко захищати, оскільки вона з усіх боків оточена ворогами Венеції, а дістатися до неї з інших венеціанських володінь можна лише через землі противників.
Мені було кумедно дізнатися, що на Адріатичному узбережжі (3.6) є місто Монополі. Сподіваюся, їхній мер буде схожий на дядечка Пеннібегса 😛 У главах 3.6 і 3.9 згадується певний капітан П’єтро Бембо, але наш автор не уточнює, чи доводиться він йому родичем. Батько автора, Бернардо Бембо, з’являється в 3.70, оскільки в 1490-х роках обіймав високу посаду у венеціанському уряді. Феррандіно, король Неаполя, одружується зі своєю «зведеною тіткою» в 3.21 («він узяв за дружину Джованну, дочку свого діда Ферранте й сестру свого батька Альфонсо по іншій матері»). Ця ідея здається трохи менш дикою, якщо прочитати сторінку Феррандіно у Вікіпедії: «На момент весілля Фердинанду було 27 років, а Джованні — 18». Як приємний і надто рідкісний відступ від нескінченних описів воєн і дипломатичних чвар подано абзац про першу появу сифілісу («французької хвороби») у Венеції 1497 року (3.43).
Цікавий анекдот міститься в 3.70: певні особи запропонували план убивства французького короля Карла, але венеціанський уряд відхилив його в несподіваному пориві шляхетності: «Республіка ніколи не вдавалася до подібних хитрощів проти своїх ворогів, хоча часто могла б це зробити, і не збирається починати тепер». Це мене здивувало, оскільки я завжди уявляв собі Венеціанську республіку як державу таємниць, інтриг і змов, де противники режиму безслідно зникають посеред ночі тощо. Можливо, ця репутація склалася пізніше, або ж їм просто не сподобався саме цей конкретний план убивства, і вони прикрилися шляхетним приводом, щоб його відхилити. Втім, раніше вони вже відмовилися від аналогічної пропозиції — про вбивство Людовіко іль Моро, герцога Міланського (2.65–6).
Книга IV
Ця книга починається з мирного договору між Францією та Іспанією (4.1), що вселило в мене надію, ніби кількість воєн нарешті зменшиться порівняно з попередніми томами, — але невдовзі мені довелося розчаруватися. Війна й досі вирує через Пізу (4.5): Венеція воює проти Флоренції та, ймовірно, інших союзів, за якими я навіть не став стежити. Ця війна зрештою розв’язується через арбітраж, але його результат, схоже, значно сприятливіший для Флоренції, ніж для Венеції (4.59–61). На обрії маячить і морська війна з Туреччиною (4.50–3). Крім того, помирає французький король Карл (4.15), і його наступник Людовик вирішує розпочати війну проти Лодовіко, герцога Міланського (4.55); венеційці підтримують Францію в цій війні, хоча лише за кілька років до того були її ворогами в одному з попередніх конфліктів. Лодовіко, вочевидь, украй непопулярний, і його підтримка валиться, мов картковий будиночок: Франція та Венеція без труднощів ділять між собою міланські території.
Навіть сам автор визнає, що все це страшенно нудно! «Мені виснажливо викладати дрібні подробиці війни. Хто може читати їх до кінця без відрази — особливо якщо, як у більшості випадків, читач лише прагне якнайшвидше дістатися висновку?». Його виправдання полягає в тому, що він не хоче ризикувати й пропустити бодай одну важливу «державну дію моїх співгромадян» (4.46). Є кілька описів морських битв із турками та піратами, які трохи цікавіші за сухопутні війни, що заповнюють решту книги (4.6–10). Жахливий епізод міститься в 4.27: коли місто Бути було захоплене флорентійцями, «усім артилеристам відтяли праві руки, щоб вони більше не могли займатися своїм ремеслом, і, повісивши кожному руку на шию, відпустили». Прибувши до Венеції, вони «дали слово Сенатові, що, щойно отримають штучні залізні руки, знову візьмуться за своє діло […] і, якщо їх відправлять назад до Пізи, помстяться за свої каліцтва».
В одній із рідкісних сцен, не пов’язаних із війною, іспанський посол підносить Венеції «в дар Сенатові короля одного з Островів Блаженних» (4.3). Спершу я вирішив, що цей «король» — якийсь нещасний індіанський вождь, привезений із Карибського моря Колумбом, але, згідно з приміткою перекладача на с. 341, Бембо вживає вислів «Острови Блаженних» (первісно вигадане місце з античної міфології) в значенні Канарських островів. Бембо користується нагодою, щоб трохи похвалити географічні відкриття свого часу, і це змусило мене усвідомити, наскільки вузьким і локальним є фокус усієї решти книги: якби хтось запитав, що відбувалося в 1490-х роках, я, звісно, насамперед згадав би про великі географічні відкриття, про Колумба, Васко да Гаму та інших; однак у цьому томі відкриття згадані лише в одному-єдиному абзаці, і навіть там ідеться про Канарські острови, а не про Америку чи Індію.
Є кумедний епізод у 4.52 про турецькі приготування до війни з Венецією. Щоб приспати пильність венеційців, султан «поновив договір про союз із послом Занкани [венеційцем], але статті договору, які він йому вручив, були написані латиною. А в їхніх законах є положення: те, що не записано їхньою власною мовою, не є обов’язковим до виконання». Один венеційець, що живе в Константинополі, попереджає посла про це, але спроби домогтися, щоб турки підписали договір турецькою, ні до чого не призводять. Не знаю, сміятися тут чи плакати — до якої міри люди готові дурити самих себе, аби тільки подати свої вчинки в кращому світлі. «О ні, ми аж ніяк не зраджуємо союзників, звісно ж ні — ми ж обачно підписали договір однією мовою, а не іншою, тож він не рахується…». Пам’ятаю, десь читав, що венеційське слово дож походить від латинського dux (що також є джерелом англійського duke), і тому думав, що Бембо у своєму латинському тексті вживатиме саме це слово для означення дожа; однак ні — він завжди вживає princeps. І, до речі, мене страшенно дратує, що тепер, побачивши слово doge, я насамперед згадую картинку з тим клятим мемом … :S
I Tatti Renaissance Library. Том 32 (2008)
Книга V
Ця книга переважно присвячена війні з турками в роки близько 1500-го. Рання частина війни, вочевидь, відбувається головно на морі: венеційці збирають великий флот, але успіхи їхні незначні, що мене здивувало, адже я не очікував, що турки взагалі здатні добре воювати на морі. (Турки захоплюють Лепанто в 5.12, що теж мене здивувало, бо я пам’ятав битву при Лепанто як велику турецьку поразку; але, як з’ясувалося, це сталося пізніше, 1571 року). Пізніше війна переноситься переважно на суходіл, охоплюючи різні грецькі острови та прибережні міста, де венеційці виявляються трохи успішнішими, і їм удається повернути частину раніше втрачених позицій. З якоїсь причини ця війна здалася мені трохи менш нудною, ніж більшість описів битв у попередніх книгах; можливо, тому, що значна частина боїв відбувається на морі, а може, просто тому, що мені було легше емоційно зануритися в те, що відбувається. У попередніх книгах мені було цілковито байдуже, кому дістанеться та чи інша крихітна прикордонна територія між дрібними італійськими державами, а тут я легко обирав, за кого вболівати: за венеційців, адже мені зовсім не хотілося, щоб турки й далі розширювали свої завоювання. Звісно, читання це було з присмаком меланхолії, адже я наперед знав, що всі ці зусилля зрештою не увінчалися успіхом, і турки справді правили Грецією та Балканським півостровом кілька століть. Утім, принаймні більшу частину цих територій у них відвоювали на початку XX століття, хоча, боюся, Мала Азія залишилася за ними назавжди.
Один із небагатьох моментів у цій книзі, не пов’язаних із війною: «у той час на небі над Апулією точилася велика битва між воронами та стерв’ятниками; сутичка була такою запеклою, і зграї птахів були такими великими, що їхні трупи заповнили дванадцять возів» (5.1) :))) Є цікава оповідь про те, як венеційці намагалися зібрати гроші на війну, запроваджуючи нові податки (5.3). Мене здивував безсистемний характер більшості цих податків. «Було ухвалено закон, який зобов’язував усіх міських і провінційних магістратів повернути Республіці половину річної платні […]. Також було призначено людей для стягнення податку, що ґрунтувався на статках кожного громадянина», хоча уряд обіцяв згодом повернути частину грошей, тож це радше скидалося на примусову позику, ніж на податок.
До речі про дивні закони: «за давнім законом жодної посади не можна було надавати тим, хто має борг перед казною» (5.21). Ця огидна ідея нагадує мені ще огидніші пропозиції деяких сучасних лібертаріанців, які пропонували позбавити виборчого права тих, хто отримує допомогу від держави або працює на неї. Є щось таке в податках, що зводить деяких людей з глузду, змушуючи їх скиглити про те, як саме слід витрачати «їхні» гроші, і хто має право їх отримувати. Тому я завжди підтримую ідею, що 100% доходів усіх громадян слід обкладати податком, а держава потім має розподіляти кошти відповідно до потреб і бажань людей. Можливо, тоді до їхніх тупих голів нарешті дійшло б, що це зовсім не «їхні» гроші, а спільне благо. Як би там не було, нікчемність венеційського закону, про який ідеться тут, підтверджується тим, що сам уряд не вагається порушити його, аби призначити некоего Томмазо Цена капітаном флоту (5.21).
Є цікава оповідь про втрату міста Модон (Мефоні) 1500 року. Його було оточено турками як із суходолу, так і з моря; кілька венеційських кораблів зуміли прорватися крізь блокаду, щоб доставити до міста припаси; «коли городяни побачили кораблі, що йшли їм на допомогу, вони поспішили до гавані, щоб негайно перенести припаси в місто» (5.33). На жаль, серед цих людей опинилися майже всі захисники міських мурів, і турецьке військо змогло видертися на них; коли мешканці збагнули, що відбувається, місто вже було повне турків, і оборонців легко було придушено (5.33–34). Неподалік розташоване місто Наваріно також здалося туркам після цієї поразки, але венеційці відвоювали його того самого року, і це — ще одна цікава історія в книзі (5.43). Некто Деметрій, солдат із венеційського флоту, мав друга в турецькому гарнізоні Наваріно й умовив його сховати близько п’ятдесяти венеційських солдатів у своєму «домі біля міського муру, аж доки на світанку не буде відчинено ворота. Щойно ворота відчинилися, Деметрій увірвався до міста зі своїми людьми і, захопивши турків зненацька, перебив близько п’ятдесяти вояків гарнізону». До речі, мене вразила вкрай мала чисельність учасників більшості битв. Далі в тому самому абзаці згадується, що венеційці відправили сто п’ятдесят вершників охороняти місто. Мабуть, мій образ війни сформувався завдяки читанню про Першу та Другу світові, а це, схоже, не найкращий орієнтир, щоб уявити, як виглядала війна кілька століть тому.
У примітці перекладача на с. 379 наведено цікавий фрагмент із рукопису Бембо (вилучений із ранніх друкованих видань книги цензурою Венеційського уряду), де він пояснює венеційські поразки тим, що їхніми флотами командували старі люди: «це була вельми погана практика — ставити на чолі флотів старих, бо вони, позбавлені крові й пристрасті через свій вік, не бажають нічого вчиняти. […] громадян, висушених старістю, слід залишати для дому або для могили». Остання фраза здається мені трохи жорстокою, але загалом він має рацію; навіть такий неуважний читач, як я, не міг не замислитися, читаючи описи Бембо різних битв, чому венеційські командири такі обережні й виявляють так мало ініціативи.
Книга VI
Це одна з найцікавіших книг із усіх, що були досі. Раніше я скаржився, що Бембо майже не згадує географічні відкриття своєї доби, але тут він докладно говорить про них (6.1–14). Венеційський сенат, почувши про відкриття Індії португальцями 1501 року, одразу зрозумів, що це стане катастрофою для їхньої торгівлі (6.1). (І не лише вони; у 6.12 він описує, як султан Єгипту намагався — безуспішно — вигнати португальців з Індійського океану). У розділі 6.2 подано вдалий виклад аргументів Колумба на користь географічних досліджень, за яким іде коротка історія його плавань. Бембо каже, що ідея пошуку нових земель в [Атлантичному] океані згадувалася ще до Колумба: «ця ідея вперше належала філософові Посідонію, учневі Панетія, а потім знаменитому лікареві, великому Авіценні» (6.3). Він повідомляє різні відомості про індіанців, з якими спілкувався Колумб, зокрема опис маїсу (6.3) і згадку про «дикий і лютий народ, що зветься канібалами, які живляться м’ясом хлопців і чоловіків, захоплених ними на війні або під час набігів на інші острови (жінок вони не чіпають)» (6.4). Індіанці, каже він, «переважно живуть у золотому віці. Вони не знають меж своїх полів, не мають судів або законів, їм не потрібні ні писемність, ні торгівля; вони жили не майбутнім, а сьогоднішнім днем» (6.5). «Їхні жінки, які пізнали чоловіка, не прикривають нічого, крім статевих органів; дівчата ж — не прикривають навіть і цього» (6.7). «Висушені тіла їхніх царів і володарів зберігаються в домівках і вшановуються з великою пошаною. Є навіть місце, де, коли вони зовсім висохнуть, їх розтирають на порошок і вживають у їжу та питво на знак пошани» (там само).
Бембо також описує, як іспанці та португальці просили папу виступити посередником у їхній суперечці про поділ Нового Світу (6.6); за приміткою перекладача, це призвело до видання булли Inter caetera, розмежувальна лінія якої, вочевидь, передбачає ту, що згодом була закріплена в більш відомому Тордесільяському договорі. Деякі його відомості видаються сумнівними: «річка величезної ширини — понад сто миль — і повна островів» (6.8); хоча, зазирнувши до Вікіпедії, я бачу, що Амазонка справді така широка: «гирло головного рукава має ширину 80 кілометрів», а весь естуарій — 240 км. Ще вражаючіше повідомлення: «У лісах живе тварина завбільшки з кролика, найлютіший ворог курей; самка має шкіряний мішок […] у якому носить дитинчат і випускає їх, коли забажає» (6.8). Подібних тварин я очікував би зустріти в Австралії, але в добу Бембо вона ще не була відома; цей абзац стосується Південної Америки. А в одній частині Карибського моря нирці за перлами «так звикли до води, що іноді залишаються під водою цілих пів години» (6.10). Особливо жахливу форму жіночого обрізання він описує з берегів Червоного моря: «Ці люди зашивають статеві органи дівчаток одразу після народження, залишаючи лише отвір для сечовипускання. Коли вони дорослішають, їх віддають заміж у такому стані, і перша турбота нареченого — ножем розітнути зрослі статеві губи нареченої: так високо варвари цінують безсумнівну цноту дружини» (6.11). Бррррр :S Бембо також згадує експедицію Магеллана (6.13–14) і наводить дивовижне зауваження: «Здійснивши з великими труднощами трирічне плавання навколо всього світу, […] вони виявили, що кожен їхній рік виявився довшим на один день». Звісно, має бути очевидно, що різниця в один день виникає за весь кругосвітній шлях (незалежно від того, скільки років він тривав), а не по одному дню за кожен рік.
Інша частина книги, починаючи з §15, знову присвячена звичайним темам — головно війнам. Війна з турками все ще триває і зрештою завершується миром (6.47); іншим частим джерелом конфліктів у цій книзі є Чезаре Борджіа, який намагається закріпити своє становище на мапі Італії після смерті батька, папи Олександра. (Смерть останнього, до речі, напрочуд доречна: «З вини слуги Олександр проковтнув отруту, яку наказав таємно підмішати кардиналові Адріанові, одному зі своїх наближених, у саду якого він обідав із сином Чезаре Борджіа»; 6.49. Чезаре теж ледь не помер від тієї самої отрути). Деякі португальські кораблі, судячи з опису, були дуже химерно оздоблені: «Корма кожного судна була задрапірована тканинами різних кольорів, так що розпущені тканини торкалися води й волочилися по хвилях» (6.16).
Проблеми з податками для фінансування нескінченних війн, про які я вже згадував раніше (див. кн. V), тривають і тут; є дуже цікава дискусія про те, чи мають чиновники знову віддавати половину платні. Дехто Джан Антоніо Мініо висуває у Великій раді переконливі доводи проти цього, кажучи, що це несправедливий податок, який б’є лише по середньому та бідному класах, але не по багатих (6.22–24) — що, як я підозрюю, правда, адже в багатої людини лише мала частка доходу припадає на платню, незалежно від її посади. Дож потім довго говорить на захист податку (6.25–31), у типово політичній манері — багато слів, але без жодної суті. Переважно він скаржиться, що країні просто потрібні гроші для продовження війни, і запевняє, ніби багаті сплачують свою «справедливу частку», просто це не так помітно, оскільки (на відміну від середніх і бідних класів) їх не видно, як вони банкрутують і розпродують меблі задля сплати податків (6.29). Сучасною мовою можна сказати, що дож виступає за «плоску шкалу» оподаткування і вдає, ніби не помічає: сам факт, що багаті не розоряються від податку, тоді як бідні — так, уже сам собою доводить, що податковий тягар надто важкий для бідних і надто легкий для багатих. На жаль, ідея прогресивного податку тоді нікому не спадала на думку — або, радше, багаті мерзотники, які керували венеційською політикою, просто не дозволили б цього. Так чи інакше, підсумок дебатів очевидний: ще одне свідчення того, якою порожньою фікцією була вся ідея «нарадчої політики» у Венеції — нагородою Мініо за його парламентську промову стає суворе заслання на «Арбу, острів у Далмації» (вочевидь, сучасний Раб).
Книга VII
Ця книга, як ви вже здогадалися, здебільшого складається з чергових воєн. Максиміліан, імператор Священної Римської імперії, хоче вирушити до Рима, щоб отримати належну коронацію з рук папи, але має намір узяти із собою підозріло велику армію — нібито задля власної безпеки. Венеція відмовляється пропустити його через свою територію; тому спалахує війна, в якій Венецію підтримують Іспанія та Франція (яка веде війну проти Максиміліана з власних причин). Спершу Венеція, вочевидь, дає собі раду непогано, і згодом Максиміліан укладає перемир’я з Венецією та її союзниками (6.41); але потім підступний король Людовик Французький переходить на бік Максиміліана, і невдовзі Венеція опиняється наодинці, воюючи проти Німеччини, Франції, Іспанії та навіть папи (7.51–9). Папа навіть використовує свій вплив, щоб перешкодити різним найманцям вступати на службу до венеційського війська (7.66), і зрештою відлучає дожа та все місто від церкви (7.78); сенат намагається уникнути цього останнього кроку за допомогою цікавого прийому, просто відмовившись «прийняти папські грамоти або впустити тих, хто їх привіз».
Як звичайно, описи битв здебільшого досить нудні, хоча мене часом зацікавлювало, що деякі з них відбувалися на території сучасної Словенії: наприклад, згадано міста Віпава (7.38), Копер (8.26) і Постойна (7.39). Бембо називає останнє місто Postoina, що мене трохи здивувало, адже в пізніші часи італійці називали його Postumia. Одне, що спадало мені на думку під час читання цієї книжки, — це наскільки безперервними були всі ці війни. Звісно, я розумію, що той факт, що в більшій частині Європи вже майже 70 років панує мир, — це своєрідна аномалія; але в мене було туманне уявлення, що раніше війна раз на покоління була б розумною оцінкою. Та тут, за часів Бембо, ми бачимо, що війни були безперервними; щороку спалахувала нова війна, яка, ймовірно, завершувалася через рік або два, а потім на її місці виникали нові, часто з тими самими учасниками, тільки в дещо іншому складі. Який же це був жахливий вік для життя — і тим дивовижніше, що їм удалося розвинути Ренесанс посеред такого хаосу… Не дивно, що часта зміна союзів під час цих воєн завдавала страшної шкоди життю простих людей. Бембо описує (7.65), як міланський уряд наказав своїм громадянам покинути Венецію, коли між двома країнами починалася війна; тоді венеційський уряд, стривожений перспективою втратити стільки цінних торговців і ремісників, заборонив їм виїжджати. Обидва закони передбачали конфіскацію майна як покарання для порушників, тож люди, які володіли власністю в обох містах, були приречені, як би вони не вчинили.
Історія про податки, що їх збирали для фінансування воєн, теж триває в цій книжці: якщо раніше від магістратів вимагали віддавати 50% платні, то тепер деяких зобов’язали віддавати всі 100% (7.71). Ситуація видається настільки відчайдушною, що це сприймається без особливих протестів. Ба більше, багато громадян дають Республіці позики, і дож подає приклад (7.74). Одним із покарань для тих, хто ухилявся від податків, було «позбавлення публічних посад. Ці посади не лише вельми численні, а й приносять значні прибутки, тож більшість громадян живе на них дуже заможно» (7.76). Як завжди, Бембо вміє оживляти розповідь про нескінченні війни вставками з цікавіших відомостей. Наприклад, 1506 р. до Венеції прибуло посольство з міста Нюрнберга «щоб просити в сенаторів копію законів Республіки, заявляючи, що вони хотіли б самі скористатися цими законами» (7.9). Венеційці охоче задовольнили прохання; цікаво, чи скористався Нюрнберг згодом цими законами на практиці. Запозичення законів в інших країн, звісно, давня традиція, але я завжди ставлюся до неї скептично: те, що пасує одній нації, може зовсім не пасувати іншій, якщо в неї інші звичаї та темперамент. Ще один цікавий епізод того самого року: люди, виявляється, мали звичку просити в Сенату різні ласки в той момент, коли на засіданні був присутній іноземний посол, сподіваючись, що сенатори зніяковіють і не відмовлять у його присутності; Сенат ухвалив закон, що забороняв таку практику (7.14).
Цікавий закон 1508 року: заборонялося пропонувати винагороди тим, хто висував їх на державні посади. З одного боку, закон, безперечно, похвальний; з іншого — виглядає вкрай лицемірним і дивним: адже вся політична система Венеції по суті являла собою олігархію, де містом керували кілька сотень заможних людей; у такій системі навіщо раптом установлювати закони, що заважають багатіям використовувати свої гроші для впливу на політику? Бембо описує неяку надзвичайно велику гармату (що називалася basiliscus), яку використовували на деяких кораблях: «кожна гармата була завдовжки двадцять два фути […] Вони могли стріляти залізним ядром вагою в сто фунтів на відстань 2800 кроків» (7.34). Він також описує сильний землетрус на Криті 1508 р. (7.44); дивовижно, але в цього землетрусу, здається, досі немає окремої статті у Вікіпедії :), хоча його побіжно згадано в одній-двох статтях. Інша катастрофа — великий вибух пороху у Венеційському арсеналі 1509 р. (7.63).
До числа дивних новин належить розповідь про химерне судно, знайдене в Атлантиці неподалік берегів Британії 1508 р.: «невелике судно, сплетене з лози […] і повністю покрите деревною корою. У ньому перебували семеро чоловіків середнього зросту й доволі темного кольору шкіри […] одяг їхній був зроблений із риб’ячої шкіри; вони носили розмальовані солом’яні вінці […] живилися сирим м’ясом і пили кров, як ми вино. Їхня мова була незрозуміла. Шестеро з них померли; одного юнака живим доправили до короля в Нормандію» (7.50). Цікаво, чи є в цій розповіді бодай крапля правди. Чи могло бути так, що ескімоський човен буря занесла з Гренландії до берегів Британії? Я був здивований, побачивши в 7.78 вельми недбалу згадку про дочку папи, Феліче; вона була заміжня за главою могутнього роду Орсіні. Бембо говорить про неї так, ніби сам факт наявності в папи дочки був чимось цілком буденним! Це, між іншим, був папа Юлій II; я б очікував подібного від його попередника, Олександра Борджіа, чия дочка Лукреція добре відома, але, вочевидь, у ті часи це вже не вважалося чимось надзвичайним :] До речі, я тепер виявив, що у Вікіпедії є чудово педантична стаття під назвою Список сексуально активних пап :)))
Книга VIII
Війна Венеції проти всіх інших, що почалася наприкінці попередньої книги, тепер у самому розпалі, і, як і можна було сподіватися, справи у Венеції йдуть не надто добре. Через боягузтво й некомпетентність її армія буквально розсіюється під час зіткнення з французькими військами, і Венеція таким чином втрачає частину своїх володінь. У відчайдушній спробі припинити війну й виграти час для відновлення вони пропонують повернути додаткові ділянки території Максиміліанові та папі. Цілком несподіваним кроком (хоча, правду кажучи, дивуватися не слід, з огляду на безконечно мінливий характер союзів у ті часи), Венеція отримує пропозицію допомоги від турецького султана! (8.42), і вона всерйоз розглядає можливість її прийняти (8.44). Папа, здається, не може визначитися: з одного боку, він побоюється, що якщо Венецію буде цілковито розгромлено, то Німеччина й Франція — його нинішні союзники — можуть обернути зброю проти нього самого (8.35); з іншого боку, він і далі зверхньо поводиться з венеційськими послами й висуває до них дедалі нові вимоги (8.39). Максиміліан, судячи з усього, задоволений своїми початковими успіхами й не прагне продовжувати війну, а король Франції Людовик, утративши німецького союзника, теж, схоже, готовий завершити кампанію (8.37). Отже, становище Венеції поступово починає поліпшуватися, і наприкінці книги вона навіть відвойовує частину раніше втрачених територій, наприклад місто Падуя (8.61).
I Tatti Renaissance Library. Том 37 (2009)
Книга IX
Війна проти Максиміліана триває; наприкінці попередньої книги венеційці відбили у нього Падую, і тепер він намагається повернути її за допомогою численних союзників (9.18). Обидві сторони витрачають багато часу на підготовку до облоги, але зрештою Максиміліан відмовляється від неї, не досягнувши жодних конкретних результатів (9.30). Венеційці зберігають ініціативу й завойовують кілька інших міст, що раніше перебували під владою Максиміліана, наприклад Рієку (9.33) і Віченцу (9.40); невдовзі після цього Максиміліан уже готовий обговорювати з ними перемир’я (9.54). З іншого боку, вони вплутуються у війну з герцогом Феррари й зазнають тяжкої морської поразки (9.56). Тим часом вони все ще воюють із папою (і перебувають під відлученням), тож вирішують підкоритися його вимогам, оскільки не в змозі битися одразу з такою кількістю ворогів (9.60–61).
Бембо цитує «вірш дивовижної давнини, висічений на камені» на вежі у Фельтре (на жаль, зруйнованій під час війни 1509 року): «Фельтре, ти приречений на суворість снігів без кінця; / Можливо, після цього я вже ніколи не прийду до тебе — прощавай». Над віршами, за його словами, було висічено ім’я Юлія Цезаря (9.8). Мені страшенно цікаво, чи є це справжнім пам’ятником античності, що дожив до 1509 року й потім був утрачений, чи ж це середньовічна підробка, створена для приваблення туристів або для потішання місцевого марнославства гаданим зв’язком із Цезарем. Про цей напис також згадується у статті Вікіпедії про Фельтре. Є кумедний епізод у 9.27–28, що розповідає про те, як доставляли платню солдатам, які обороняли Падую. Це була чимала сума золота, і питання полягало в тому, як провести її повз війська Максиміліана. Венеційці навантажили кількох мулів мішками з піском і відправили їх до Падуї під сильною охороною, створюючи враження, ніби саме вони везуть золото. Більша частина військ Максиміліана кинулася їх переслідувати, а тим часом інші венеційські вершники, що везли золото невеликими порціями, змогли безпечно в’їхати до міста. Бембо описує ще одну грізну облогову машину в 9.29: «Вона метала кам’яне ядро діаметром вісімнадцять дюймів по величезній дузі в небо, на висоту дахів». Більш відчайдушний спосіб облогової «артилерії» згадується в 9.30: «Максиміліан пішов далі й наказав стріляти в місто стрілами, до яких були прив’язані листи, де він переконував городян відступитися від республіки».
У кожній книзі я ставлю собі запитання, чи може фінансове становище Венеції стати ще безнадійнішим, — і воно завжди так і стається. Тепер, пише Бембо, «усі магістрати мають служити шість місяців без платні й витрат […] бо фактично вже неможливо було стягнути якісь нові податки: громадян було вичищено до останньої монети такими частими внесками до скарбниці» (9.37). Схоже, у венеційців добрі стосунки з англійським королем Генріхом — можливо, просто тому, що вони так далеко одне від одного :P. У 9.54 він пише їхнім ворогам: «Прошу вас не вести війни проти Венеції, бо якби її не існувало, людству слід було б винайти її задля спільної користі та прикраси світу». Не можу позбутися думки, що це саме та цитата, яку, якби її не існувало, венеційці із задоволенням вигадали б самі — і, можливо, так воно й було. (Не певен, про якого Генріха йдеться; книга IX охоплює 1509 рік, а, згідно з Вікіпедією, Генріх VII помер у квітні того самого року, і йому спадкував Генріх VIII). Цікавий випадок «гарячого інцесту» трапляється в 9.59, але, на жаль, закінчується він погано: П’єтро Бальбо, подеста Падуї, «наказав заарештувати одного з простолюдинів, який користувався власною дочкою як наложницею, і саму дочку, оскільки про злочин повідомив донощик. Коли обоє зізналися, він звелів зв’язати їх і обезголовити, а тіло батька спалити». Дурні простолюдини — мали б знати, що такі речі дозволені лише князям і папам :)))
Книга X
Вас, мабуть, не здивує, що в цій книзі знову буде війна 🙂 Венеція все ще воює з французами, німцями та Феррарою, але, з іншого боку, Папа тепер на їхньому боці, оскільки вони уклали з ним мир наприкінці попередньої книги (10.10). Це також означає, що тепер Венеція може наймати на службу найманців із Рима та інших областей, що перебувають під владою папи (10.45). У цю війну вступає і новий учасник — Угорщина, яку Франція та Німеччина вмовляють оголосити війну Венеції (10.62), хоча раніше вона навіть отримувала від Венеції субсидії (10.2). Однак, імовірно, Угорщина все ж не воюватиме — через брак грошей (10.62).
Ще одна річ, що повторюється, мов заїжджена платівка, — це дедалі відчайдушніші спроби Венеції зібрати більше грошей і людей. Людям, засланий за ненавмисне вбивство (але не за умисне), пропонують амністію, якщо вони погодяться служити у венеційському флоті (10.8). Чиновники могли одноразовим внеском, що дорівнював п’ятикратному річному окладові, перетворити свою тимчасову посаду на постійну; за подвійну суму ті, хто вже мав постійну посаду, могли купити право передати цю посаду синові або небожеві після смерті теперішнього власника (10.12). Мені це видається цікавим (і нетрадиційним) способом зібрати кошти; важко уявити, щоб щось подібне могли провернути в наш час. Мало хто зміг би дістати таку суму, хіба що продавши дім; навіть узяття кредиту не допомогло б, адже вони не змогли б сплачувати внески за кредитом такого розміру.
Ще один цікавий закон згадується в 10.16: «жоден громадянин, чий син, брат або небіж був священником, не міг бути присутнім на засіданнях Сенату», коли обговорювалися стосунки між папою та Венецією, — оскільки їхній зв’язок із церквою міг схилити їх підтримувати інтереси папи на шкоду інтересам Венеції. Як завжди, серед описів воєн трапляються окремі кумедні анекдоти. Іспанські солдати, що окупували Верону («люди, які за своєю природою й вихованням були явно хитріші та кмітливіші за французів і німців»), вдалися до хитрощів, щоб виявити прихильників Венеції: вони вигукували вночі провенеційські гасла й позначали будинки, з яких їм відповідали схвально. Наступного дня солдати поверталися й грабували ці будинки. Цікавий і розповідь про спроби знайти нового головнокомандувача венеційського війська. Цю посаду запропонували Франческо Гонзаґі; примітно, що на той момент ця людина перебувала у Венеції в ув’язненні — її взяли в полон після того, як вона, раніше вже командуючи венеційським військом, дезертувала й перейшла на бік німців. Можна було б подумати, що вони двічі зважать, перш ніж знову запросити його командувати військом, але, вочевидь, нескінченні переходи з одного табору в інший привчили всіх до думки, що вірність у цих війнах — поняття тимчасове. Щоправда, він сказав, що венеційці можуть узяти його сина в заручники, але дружина тоді відмовилася віддати хлопчика, тож із усього цього плану нічого не вийшло (10.23–24). Пізніше, за порадою папи, його все ж таки звільнили (10.53) і призначили своїм полководцем (11.2; а згодом він справді відправив сина як заручника, 11.12).
Книга XI
Війна триває і в цій книзі, і до цього часу я вже дуже туманно розумів, хто з ким воює в кожен даний момент 🙂 Усе ще переважно це Венеція та Рим проти Франції (і Німеччини, хоча остання починає виявляти ознаки зацікавлення миром; 11.67, 11.80); а папі вдається залучити на свій бік Англію та Іспанію (11.75, див. також 12.19). Навіть деякі учасники, схоже, починають плутатися — угорці заявляють, що «вони не відмовляться від союзу з Республікою» (11.57), тож я можу лише припустити, що вони геть забули, що не так давно оголосили їй війну (див. 10.62 вище). 🙂 Навіть наш невтомний автор, схоже, трохи втомився від усіх цих воєн і вирішує опустити деякі подробиці в 11.44: «Я не вважав за потрібне наводити опис цих битв». Ура!
Бембо описує вельми суворий закон проти корупції на виборах, ухвалений у Венеції 1510 року: «віднині будь-який громадянин, який попросить іншого виявити йому або комусь із його прихильників прихильність під час голосування, буде усунений від усіх посад […] на десять років» (11.15). Я завжди був певною мірою роздвоєний щодо подібних речей — з одного боку, вважаю, що корупція — це погано; з іншого боку, саме така корупція, мабуть, єдиний спосіб, завдяки якому люди взагалі можуть щось отримати від політиків. І мене дивує, що вони так сильно обурювалися цим, адже венеційська політична система була наскрізь недемократичною, а вся влада постійно перебувала в руках вузької багатої еліти. Як завжди, у цій книжці також описано подальші відчайдушні спроби Венеції зібрати більше грошей на воєнні потреби. Вони запроваджують новий «податок на майно в розмірі половини відсотка» (11.17). «Після спливу шести місяців закон, що зобов’язував магістратів повертати половину жалування Республіці, було продовжено ще на шість» (11.45); він каже це так, ніби забув, що цей закон уже продовжували кілька разів і що, насправді, попереднє продовження вимагало повертати не половину, а все жалування (див. книгу IX вище). Зрештою вони доходять до кумедного висновку: «Єдиним засобом, ще не випробуваним, залишалося те, щоб громадяни, які мали борги перед державою, розрахувалися й віддали скарбниці те, що заборгували» (11.60) :))) Вони також спробували підсилити цей захід, виключаючи політиків із сенату, якщо ті не сплачували своїх боргів, і, навпаки, пропонуючи майбутні податкові пільги тим, хто сплатив (11.73).
Не міг позбутися відчуття, що Венеція часом надто себе перенапружувала. У 11.29 Бембо згадує, що некий венеційський адмірал, «нічого не досягнувши своїми багаторазовими атаками на Геную», отримав наказ відкликати флот — на Корфу! До розряду дивних новин належить іще один випадок сіамських близнюків у 11.32 (див. 1.37 про попередній випадок): «хлопчик із двома головами і чотирма руками, потім чотирма ногами й ступнями […] але з однією грудною кліткою, одними нирками та рештою спини. Дитина прожила півтори години». Бембо також згадує велике землетрус, що вдарив по Венеції в березні 1511 року: «У дуже багатьох вагітних жінок сталися викидні, і вони померли в приступах страху» (11.42). Є стара приказка, що про мертвих не кажуть лихого, але Бембо, очевидно, не надто дотримувався цього принципу. Він не приховує свого задоволення з приводу смерті кардинала Алідозі: «Невдовзі після цього, в тяжких муках сумління, він спустив дух — людина ганебного й злочинного життя, в якій не було ні чесності, ні віри, для якої ніщо не було недоторканним, ніщо цнотливим, ніщо святим» (11.53). :)))
З нагоди просування одного гідного громадянина до сенаторів дож Лоредан виголошує цікаву промову в 11.82; не знаю, чи то розчулюватися цими старомодними чеснотами, чи то качатися по підлозі від сміху: «Він знайде куди більше задоволення в цих своїх трудах, ніж якби насолоджувався всіма перевагами й вів життя безконечної втіхи, цілковито вільний від турбот. Бо бути по-справжньому живим означає бути корисним своїй країні, захищати Республіку, захищати своїх співгромадян, не цінувати життя без свободи, воліючи радше смерть, ніж рабство».
Книга XII
Ця книга знову складається переважно з описів воєн: різні дрібні міста переходять із рук у руки по одному чи двічі, але я, зізнаюся, не мав терпіння стежити за всіма подробицями. Зустрічаються й спроби бодай якось завершити деякі з воєн: папа намагається влаштувати мир між Венецією та Німеччиною (12.17), хоча Максиміліан (імператор германців) не надто схильний пропонувати венеційцям прийнятні умови (12.51); але ті піддаються на тиск папи й зрештою укладають мир із Максиміліаном (12.63–65, 12.98). Невдовзі після цього папа Юлій помирає, і книжка закінчується обранням нового папи, який, між іншим, призначає Бембо одним зі своїх секретарів (12.102–103). Звісно, з’являються й чергові неминучі спроби зібрати гроші — наприклад, новий закон, що дозволяє конфісковувати майно тих, хто не сплатив податки, і продавати його на аукціонах (12.9); такі люди не могли б обіймати магістратські посади, а деяких навіть могли посадити до в’язниці (12.14). В іншому прикладі імпровізованого оподаткування «рантьє мали віддавати скарбниці суму, рівну половині доходу, отриманого від здавання будинків унайм» (12.26). І «через нестачу коштів Сенат також призупинив або відтермінував із 13 листопада [1511 р.] до 1 березня всі пенсії та виплати, які зазвичай здійснювала Республіка» (12.32).
Цікавий епізод про штурм фортеці Бастія (12.43). Нападники «пробили пролом у стіні, яка була надзвичайно товстою. Усередині пролому вони влаштували щось на кшталт маленької кімнати, яку набили порохом». Вибух підкинув у повітря ділянку стіни «і десятьох людей, що стояли на ній, так що вони скидалися на птахів у польоті» :)) У 10.84 є ще один приклад гарячого інцесту: «Громадянин Кйоджі, який зґвалтував своїх трьох дівчат-дочок, був спалений на вогнищі за вироком подести». Цікаво, як він підкреслює, що вони були дівчатами; адже, очевидно, якби вони вже були брудними шльондрами до того, як батько почав їх трахати, усе було б цілком нормально… </сарказм >
Я зрадів, побачивши в покажчику на с. 375, що Істрію названо «Адріатичним півостровом, нині в Словенії». Тепер лишилося тільки переконати хорватів із цим погодитися :)))
Не знаю навіть, що сказати наприкінці цих трьох томів. Ця історія була не лише нудною (хоча, мабуть, трохи меншою мірою, ніж «Історія Флоренції» Бруні, яку я читав кілька років тому), а й цілком неповчальною. Тут не лише майже нічого, окрім воєн (і описів відчайдушних спроб дістати на них кошти), а й воюючі сторони вирізняються крайньою мінливістю та безпринципністю. Немає героїчних постатей і подій, з яких можна було б почерпнути натхнення або моральний урок, як це іноді буває в працях античних істориків. Немає навіть чітких сторін добра і зла; я звик до воєн, де є дві виразно відмінні сили — бажано такі, де легко зрозуміти, хто «хороші», а хто «погані». Але в Бембо нічого подібного немає: будь-якої миті у війні беруть участь щонайменше пів дюжини різних держав, у найдивовижніших поєднаннях, і ці союзи вкрай нестійкі; можна воювати проти когось цього року, а наступного приймати його як союзника проти того, хто був вашим союзником роком раніше. Втім, мабуть, і з цього можна винести якийсь урок — про цинізм, realpolitik та інше; неважко уявити, звідки в Макіавеллі з’явилися його знамениті цинічні ідеї — адже він жив саме в ту епоху, яку описує книга Бембо.
Крім того, якщо говорити про воєнні дії, то описане тут доволі невражаюче. Якщо ви очікуєте масштабних епічних битв, великих мас солдатів, що переміщуються на великі відстані, ви будете жорстоко розчаровані. Тут лише низка маловідомих італійських містечок, що без кінця переходять із рук у руки, причому армії настільки малі, що відправлення пари сотень вершників для посилення оборони міста вважається подією, яка (1) справді має значення і (2) заслуговує на згадку в історії Бембо. Зауважу, що я не звинувачую самого Бембо в тому, що оповідь нудна; йому просто не пощастило з епохою — вона складалася майже суцільно з воєн. Він сумлінно намагався включати різні додаткові відомості, щоб зробити розповідь трохи цікавішою, але простір для маневру в нього був явно обмежений. Дивує інше: як італійці Відродження, живучи в умовах майже безперервних воєн, усе ж знаходили час, щоб створювати ті самі твори мистецтва й літератури, якими цей період досі славетний…