Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал статті англійською мовою (частини 1, 2, 3).
На відміну від великої статті про теологію Фічіно, тут автор розбив огляд на три частини, але ми об’єднали їх в одну.
Для огляду було використано такі три томи книги Леонардо Бруні: «Історія флорентійського народу» (бл. 1430-х років).
Том 1: Книги I–IV. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 3. Видавництво Гарвардського університету, 2001.
0674005066. xxiv + 520 стор.
Том 2: Книги V–VIII. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 16. Видавництво Гарвардського університету, 2001.
0674010663. xii + 584 стор.
Том 3: Книги IX–XII. Мемуари. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 27. Видавництво Гарвардського університету, 2007. 0674016823. xxv + 477 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
I Tatti Renaissance Library. Том 3 (2001)
Книга I
Для мене перша книга була найцікавішою частиною цього тому; вона присвячена історії Флоренції в давнину та в ранньому Середньовіччі. Хоча Бруні стверджує, що місто було засноване лише за часів Сулли, який виділив цю місцевість своїм ветеранам для поселення, регіон раніше був заселений етрусками, і Бруні, здається, дуже прихильний до етрусків — значна частина першої книги говорить саме про них, про їхню репутацію людей учених («Лівій каже, що має джерела, які свідчать, що римські хлопчики, до того періоду, коли їм почали викладати грецьку літературу, зазвичай навчалися етруської літератури», 1.20), про їхню боротьбу з Римом тощо. На відміну від багатьох авторів Відродження, які живили явну симпатію до Римської імперії, Бруні, здається, надавав перевагу республіці:
«Якщо згадати дикунство Тиберія […], шаленство Калігули, безумство Клавдія і злочини Нерона з його шаленим уподобанням вогню й мечу; якщо додати Вітеллія, Каракалу, Геліогабала, Максиміна та інших чудовиськ їхнього роду, що жахнули весь світ, то не можна заперечувати, що Римська імперія почала руйнуватися відтоді, як злощасне ім’я Цезаря стало нависати над містом» (1.38).
А далі, в тому самому абзаці, перелічуючи злочини імператорів ще докладніше: «Калігула, наступник Тиберія, перебив майже всіх!» :))) «Нерон […] учинив таку різанину серед патриціїв […], що коли він помер, ремісники почали побоюватися за своє життя», бо бачили, що «торговці — все, що в нього лишилося, на кому він міг би вилити свій гнів і лють» (там само). Я, безумовно, радий нарешті побачити, як хтось поділяє мою думку про те, що перехід від республіки до імперії був катастрофою для Риму. Читаючи Гіббона та його історію занепаду Риму, я, навпаки, був вражений тим, що імперія взагалі протрималася так довго, зважаючи на жалюгідні якості більшості її правителів.
Як би там не було, після цих перших сторінок про етрусків Бруні фактично перескакує через майже весь період Римської імперії й швидко переходить до пізньої античності, коли цю область зазнали навали численних «варварських» племен: гунів, готів, вандалів, лангобардів, франків. Потім він знову пропускає кілька століть і завершує книгу смертю імператора Фрідріха у 1250 році. Як я вже писав в одному з попередніх дописів, одна з речей, яка мене часто дратує у творах італійських авторів Відродження, — це їхня схильність називати давніх римлян «ми», ніби Італія доби Відродження і Давній Рим були одним і тим самим. З цієї точки зору мені було приємно бачити, що Бруні ототожнює себе з етрусками не менше, ніж із римлянами. Втім, трапляється місце, де він каже «наші війська» (1.48), маючи на увазі римське військо під командуванням Стіліхона (кінець IV століття н. е.).
Книга II
Інша частина цього тому (і, підозрюю, другий і третій будуть приблизно такими самими) розгортається куди повільніше, мені вона не видалася такою ж цікавою, як перша книга. Але для Бруні саме цей пізніший період — два останні століття до його власного часу — становить найбільший інтерес. Після смерті Фрідріха «народ» Флоренції взяв управління своїм містом у власні руки, і саме від цього моменту Бруні починає по-справжньому цікавитися їхньою історією — недарма ж праця має назву «Історія флорентійського народу». Я був дещо розчарований, дізнавшись, що він уживає слово «народ» зовсім не в тому значенні, що ми сьогодні: він має на увазі лише середній клас, тоді як бідняків, на його переконання, слід тримати якомога далі від будь-якої політичної влади (с. xix). Отже, коли він каже, що народ узяв владу, він має на увазі просто те, що вона більше не перебувала в руках монарха чи аристократії.
(Утім, слід визнати, що той факт, що «народ» виключав нижчі класи, мав і свої позитивні сторони. Наприклад, у нескінченних партійних чварах між гвельфами, гібелінами та іншими він часто зазначає, що, коли одна партія брала гору в місті, вона виганяла членів іншої й зазвичай конфісковувала їхнє майно. Але, вочевидь, усе це стосувалося головно саме «народу», а не нижчих верств, для яких зміна панів не мала особливого значення. Бруні прямо вказує на цей факт, кажучи, що на нижчі класи не можна покладатися в партійних сутичках, бо для них обидві партії «одне й те саме» (2.63), і що «вони вважали вигнанців своїми співгромадянами не менше, ніж тих, хто залишався за міськими мурами» (там само).)
Як би там не було, щойно «народ» Флоренції здобув самоврядування, ним, вочевидь, опанувала ненаситна жага слави й могутності, і вони кинулися в безконечну низку війн практично з усіма навколишніми містами та поселеннями, про які тільки могли згадати. Кілька разів на початку другої книги справді складається враження, ніби вони мало не щороку прямо запитували себе: «З ким ми воюватимемо цього року?». Водночас в Італії вирувало безліч інших конфліктів: папа, один-два представники імператорського роду Гогенштауфенів і французький король Карл (введений у країну на запрошення папи) всі прагнули встановити або відновити контроль над різними територіями. Флорентійці здебільшого стояли на боці гвельфів, тобто противників імператорської влади в Італії.
Книга III
Більшість подій, описаних у «Історії» Бруні, насправді не настільки значні, щоб про них і досі широко пам’ятали або щоб їх можна було вважати такими, що справили великий вплив на наступні епохи. У книзі III єдина подія, про яку я чув до читання історії Бруні, — це «Сицилійська вечірня», тобто повстання сицилійців проти тиранічного панування французького короля Карла. Вони запросили втрутитися короля Педро Арагонського (в Іспанії), переконавши його, що він має законні права на Сицилію, оскільки був зятем останнього німецького імператора, який володів Сицилією до Карла. Педро справді вдалося вигнати французів, і Сицилія перейшла під владу іспанців; але сумно, коли доводиться кликати одного чужоземного володаря, щоб прогнати іншого — цікаво, наскільки щасливішими стали сицилійці після цієї зміни.
У всякому разі, Бруні не вживає слова «вечірня» для позначення повстання і не має на увазі, що воно почалося саме в цей час доби (3.64); але він описує цікаву послідовність подій, що безпосередньо передували повстанню, а саме: «палермці святкували за містом, коли французи підійшли, щоб обшукати їх на наявність зброї, і під цим приводом почали мацати груди їхніх жінок»; спалахнула сварка, яка переросла в масштабне повстання. Здається, люди (ну, чоловіки) так і не навчаться — спершу Тарквіній Гордий був вигнаний із Рима, бо його син зґвалтував римлянку знатного роду, а тепер французи втрачають Сицилію просто тому, що не можуть залишити місцевих жінок у спокої.
Утім, у книзі III є ще одна знайома подія — у суперечках між Флоренцією та Пізою Бруні кілька разів згадує графа Уголіно (помітну постать у пізанській політиці) і коротко розповідає, як його зрештою було ув’язнено ворогами й залишено помирати з голоду (3.88), — подія, що стала основою знаменитого епізоду в «Пеклі» Данте (пісня 33).
Книга IV
У цій книзі більше йдеться про внутрішні справи Флоренції, ніж у попередніх, і в ній трохи менше воєн, особливо в районах, далеких від Флоренції. У ній є кілька цікавих абзаців про різні інституційні реформи, проведені у Флоренції наприкінці XIII і на початку XIV століття, з метою обмежити вплив знаті та зміцнити позиції «народу» (4.26–34). Сила знаті почасти пояснювалася тим, що кожна шляхетна родина могла спиратися на широку мережу прихильників, друзів, клієнтів, союзників, готових захищати її інтереси навіть із застосуванням насильства й тим самим дозволяти їй кидати виклик навіть державним магістратам — не кажучи вже про те, що вони могли безкарно розчавити будь-якого простолюдина. Для боротьби з цією ситуацією було вжито цікавої міри: простолюдинів організували в двадцять рот, і кожна людина належала до однієї з них; тоді, якщо хтось зазнавав погроз або образ з боку якогось представника знаті, усе його оточення мало прийти йому на допомогу. Отже, «кожен простолюдин мав набагато більше союзників для помсти за свої кривди, ніж будь-хто з великих родин» (4.80–82).
Однак більша частина цієї книги присвячена партійним чварам у Флоренції, які не здалися мені особливо цікавими. Партія гвельфів розпадається на дві фракції — Білих і Чорних, — які невдовзі починають ненавидіти одне одного так само люто, як колись гвельфи ненавиділи гібелінів (і навпаки). Кумедна сюжетна лінія, що проходить крізь усю книгу, — це комічно безуспішні спроби пап переконати цих сварливих політиків угамуватися й припинити чвари. Потік папських легатів один за одним прибуває до Флоренції та інших міст, і кожен із них, нічого не домігшись, їде роздратований, накладаючи на місто інтердикт (4.53, 4.65, 4.85, 4.96). Бідні легати просто не могли змусити нікого сприймати себе всерйоз: коли один із них пригрозив місту Чезена інтердиктом, виявилося, що «місто вже давно звикло до подібних заходів і ставилося до них із презирством» (4.101). До речі, Данте згадується в цій книзі кілька разів; Бруні завжди називає його «поетом Данте», але нічого не говорить про його літературні твори — усі ці згадки пов’язані виключно з його участю в політичних подіях. Бруні також згадує батька Петрарки в 4.83.
Висновок
Боюся, це переважно історія того ґатунку, який мені не надто цікавий, — того ґатунку, що створює їй погану репутацію нудного предмета. Те, що описує Бруні, майже цілком складається з воєн і дипломатії (причому головно — воєн), з рідкісними вкрапленнями політики. Він майже ніколи не згадує нічого, що виходило б за межі цих сфер (наприклад, він згадує комету в 2.84, яку спостерігали протягом трьох місяців у 1264 році; але Бруні відразу ж пов’язує її зі своїми улюбленими темами, розповідаючи про важливі політичні та воєнні події, які ця комета нібито провіщала). Інша комета з’являється у вересні 1301 року (4.62). Він також кілька разів згадує повені (3.19, 3.60, 3.86) та обвалення дерев’яного мосту «під вагою натовпу, що зібрався там подивитися на видовище» (у 1303 році; 4.86).
Звісно, не варто дорікати Бруні за те, що він зосереджується на війнах, дипломатії та політиці; у його добу історики не цікавилися таким широким колом тем, як тепер. Він навіть прямо каже (4.16): «Історія, як і раніше, складається з двох частин, або гілок, — зовнішніх і внутрішніх справ, — і слід розуміти, що внутрішні обставини так само важливі для розуміння, як і зовнішні війни». І якщо говорити про історію в жанрі «воєн і дипломатії», то я не бачу причин особливо нарікати на його працю. Він викладає історію досить зв’язно, явно вивчив чимало джерел і навіть намагається оживити розповідь, час від часу вставляючи фрагменти промов. Почасти, можливо, вибір тем пояснюється й тим, що його працю було задумано як своєрідну офіційну історію Флоренції, написану за підтримки міської влади (с. xi), — тож природно, що він зосереджується на тому, що цікаво політикам і чим їм приємно хизуватися.
Цікаві деталі
В 1.14 Бруні згадує, що Адріатичне море дістало свою назву від міста Атрі. Він говорить про часи папи Лева, середини V століття н. е.: «У ті дні папи головували зі смиренням і святістю, а не з тією нестерпною пихою, яка проникла нині в понтифікат» (1.58). Цікава фраза трапляється в 2.13: «Флорентійці (казали вони) завоювали місто [Вольтерру] з волі богів». Ця війна відбувалася 1254 року — мене здивувало, що ні мешканці Вольтерри, ні сам Бруні не вважали вживання слова «боги» в множині хоч скільки-небудь богохульним.
У якийсь момент (у 1261 році) гібеліни, завдяки вдачі у війні, серйозно замислилися над цілковитим зруйнуванням Флоренції (традиційно гвельфського оплоту). Некто Фаріната, флорентієць-гібелін, обурився цією ідеєю й відкинув її в гарній промові (переданій у Бруні), але особливо кумедним я вважаю ось цей пасаж (2.71): «Але дозвольте запитати вас: що саме ви ненавидите? Саме місто? Та які злочини могли вчинити стіни й будинки? […]». Тому я надихнувся і навів приклад будинку, що брав участь у цьому, безперечно, злочинному акті вуличного грабунку:
У якийсь момент (у 1266 році) флорентійський уряд спробував залагодити ворожнечу між гвельфами та гібелінами, заохочуючи шлюби між представниками різних таборів (2.110). З одного боку, цей підхід видається чарівним у своїй наївності; але водночас не можна не жахнутися самій ідеї — як узагалі хтось міг серйозно сподіватися, що такі шлюби виявляться міцними й щасливими? Боюся, за цим стояло припущення, що дружина або зовсім не має власних політичних поглядів (і тому не заперечує проти шлюбу з чоловіком із протилежної партії), або що вона, по суті, нічим не краща за меблі, а її політичні думки можна цілком ігнорувати. Як би там не було, гадаю, нікого не здивує, що ця політика не увінчалася успіхом і не наблизила обидві сторони одна до одної.
Чарівну оповідь наведено в 4.11 про те, як звістка про перемогу флорентійців у битві при Кампальдіно (11 червня 1289 року) дивовижним чином дісталася Флоренції: «Почувся гучний стукіт у двері, і було почуто голос гінця […]. Але коли заходилися шукати автора оповіді, ніхто не озвався, і історія розсипалася, мов порожня й недоведена чутка. Однак наступної ночі, коли нарешті прибув справжній звіт з армії […], з’ясувалося, що перемогу було здобуто саме тієї миті, коли про неї оголосили сплячим пріорам. Це здається дивом, але ми читали про подібні випадки й в інших місцях». Примітка перекладача 59 до книги 4 (с. 502): «Ужите тут Бруні слово expeditio — поширений у гуманістів відповідник варварського середньовічного слова passagium, що означає хрестовий похід».
I Tatti Renaissance Library. Том 16 (2005)
Книга V
Другий том охоплює період 1311-1378 років. Як і в першому томі, значна частина оповіді зосереджена на подробицях воєнних дій, які, на жаль, видалися мені не надто цікавими; натомість частини, присвячені політиці, а також окремі фрагменти, що стосуються економіки й «дивних новин», були цілком захопливими. Ця книга переважно присвячена війнам, що, на жаль, не здалося мені особливо цікавим — у ній безліч деталей про битви, пересування військ тощо, але воєнна історія ніколи особливо не приваблювала мене. Більшість цих битв велася проти відомого кондотьєра Каструччо Кастракани, якому кілька разів удавалося ставити флорентійців у вкрай скрутне становище (див., наприклад, 5.107, де він облягає Флоренцію й спустошує околиці, спричиняючи голод і спалах хвороб).
Цікавий політичний прийом, що трапляється в цій книзі двічі, — ідея тимчасової передачі влади над містом зовнішньому правителеві, з надією, що він захищатиме його, використовуючи ресурси своїх володінь. Так, флорентійці запросили короля Роберта Неаполітанського на п’ятирічний строк у 1312 році (5.18–19), щоб він захистив їх від імператора Генріха VII. Вони уклали докладну угоду, в якій визначили, що саме королю буде дозволено, чого від нього вимагатимуть і що йому буде заборонено (5.19). Пізніше, у 1326 році, вони запросили його сина Карла на десять років (5.115, 5.120, 5.122). Ці заходи, вочевидь, спрацювали для них доволі вдало, але я, відверто кажучи, дивуюся, що вони взагалі наважилися на таке: адже коли запрошуєш іноземного правителя керувати твоєю державою на кілька років, як можна бути певним, що він справді піде після спливу обумовленого строку?
Ще одна дуже цікава політична ідея — жеребкування, яке, за словами Бруні, запровадили у Флоренції 1323 року (5.80). Це альтернатива виборам. Кандидатів висували певні політичні органи, а з-поміж цих кандидатів переможців визначали жеребом. Я завжди був палким прихильником призначення на політичні посади випадковим чином, а не через вибори — це, на мою думку, найнадійніший спосіб запобігти формуванню корумпованого класу професійних політиків. Наскільки я розумію, у давніх Афінах майже всі посади розподілялися жеребом, окрім, мабуть, воєначальників. А у Венеційській республіці використовували кілька етапів жеребкування в ході надзвичайно складного процесу обрання дожа (див. J. J. Norwich, History of Venice, гл. 12, с. 166). До речі, у третьому томі є цікава примітка перекладача про жеребкування (примітка 6 до книги 9, с. 413): «Імена осіб, які мали право обіймати посаду, писали на паперових смужках і вкладали в шкіряні мішки; коли виникала вакансія, смужки діставали з мішків, у принципі випадковим чином. […] Система була сумнозвісною своєю корумпованістю».
Кумедний епізод із 5.103, коли армія Каструччо стояла біля передмість Флоренції: «Каструччо вишикував бойові порядки перед міськими воротами, але, оскільки ніхто не вийшов назустріч, він удався до спустошення, спалюючи всі вілли та будівлі на тій стороні міста. Він влаштував іподром між тим місцем, де зазвичай містилася міська в’язниця, і Перетолою. Спершу по ньому бігли вершники, потім піхота, а тоді повії. Шовкові стрічки вручали переможцям кожного змагання». У 5.48 Бруні описує приписи щодо лицарських обладунків (у 1317 році): «цервельєр, шолом із гребенем, кіраса, поножі й обладунок для рук і ніг — усе з заліза. Цю постанову було ухвалено тому, що дійшли висновку: легке озброєння стало причиною загибелі багатьох людей у останній невдалій битві».
Книга VI
Більша частина цієї книги знову присвячена війнам між Флоренцією та сусідніми містами, які я не знайшов особливо цікавими. Що ж до внутрішніх справ, то цікавий епізод 1342–1343 років, коли якийсь французький дворянин на ім’я Вальтер де Брієнн (він же претендент на титул герцога Афінського, що належав хрестоносцям) зумів на короткий час захопити владу у Флоренції. Спочатку самі флорентійці запросили його як лідера, щоб він допоміг їм подолати період громадянських чвар (6.110). Завоювавши репутацію політичного й військового провідника, він почав плести змову, аби здобути «необмежене панування над містом» (6.112). Це дає Бруні ще один привід продемонструвати свою симпатію до середнього класу. Він пише, що Вальтер: «думав, що аристократи будуть цілком на його боці, бо, підпорядковані суворим законам і невдоволені своїм юридичним становищем, вони охоче підтримали б будь-якого визволителя; адже кожен пригнічений елемент у місті завжди готовий до революції. Він гадав, що не становитиме труднощів схилити на свій бік бідняків, ремісників і всю цю чернь, бо знав, що їм немає діла ні до честі, ні до свободи. Залишався середній клас. Уся трудність полягала саме в ньому» (6.112–113). Потім Вальтер узявся до суворих покарань за реальні чи уявні злочини різних видних діячів середнього стану (6.113), чим ще більше здобув собі підтримку серед черні (6.114); нарешті він скликав загальні збори городян і змусив юрбу проголосити його правителем Флоренції (6.115–116). Однак його правління виявилося недовгим: невдовзі він став непопулярним і зрештою був обложений у цитаделі Флоренції повсталим народом (6.125), який нарешті змусив його зректися влади (6.128).
Кумедна метафора з 6.7: «Поети кажуть, що випадок має волосся спереду, а ззаду лисий: коли він наближається, ти можеш його схопити, але якщо проґавиш, він не дасть тобі жодної вигоди». Тут Бруні цитує промову неко́го Піно делла Тоза. У примітці перекладача зазначено, що цитату взято з «пс.-Катона, Дистихи (у Федра, байка 5, 8)». Приклад хімічної війни з 6.83: «У тому місці росла трава з надзвичайно гірким соком. […] Друпи зібрали цю траву, віднесли до берега річки, розтерли й кинули у воду. Сік був понесений течією вниз, до табору противника, і надав воді огидного та жахливого смаку, так що нею не могли користуватися ні люди, ні коні». Цікаво, що це була за трава. Мене трохи дивує, що такий метод спрацював: він потрапив у ворожий табір, де отруїв воду огидним і жахливим смаком, так що її не можна було використовувати ні людині, ні коневі». Цікаво, що це була за трава. Я дещо здивований, що такий підхід спрацював — я б наївно очікував, що знадобиться величезна кількість трави, та й у будь-якому разі гнила вода невдовзі мине табір противника, і в них знову з’явиться свіжа вода.
Оце речення, мабуть, вдало підсумовує ставлення Бруні до історії: «У рік, що настав після миру, я не знаходжу жодних записів про те, щоб місто щось учинило» (6.90). Отже, оскільки 1339 року не було воєнних дій, він присвячує цьому року лише один абзац, тоді як тим рокам, коли точилися війни, відводить сторінки й сторінки докладних описів походів, битв і облог. Він, очевидно, вірить у передвістя та знамення. 1339 року «було безліч лихих передвіст, що провіщали майбутні нещастя. Блискавка влучила у вежу Палаццо Веккйо, а також у міські мури й у ворота на дорозі до Болоньї» (6.90). А наступного року з’явилася комета (6.91), за якою, як і слід було чекати, невдовзі настала епідемія чуми 🙂 Можливо, інтерес до передвіст пояснюється тим, що він зустрічав подібні речі в античних істориків і вважав своїм обов’язком наслідувати їхній приклад? Пам’ятаю, що, наприклад, Светоній майже ніколи не забуває згадати комети та інші небесні явища перед народженням і смертю своїх імператорів.
Він згадує перепис, проведений 1339 року: «Кількість громадян, що мешкали всередині міста, становила 90 000» (6.90). Не зовсім ясно, чи мав він на увазі всіх жителів, чи лише тих, хто мав якийсь особливий політичний статус громадянина. Але оскільки метою перепису була підготовка до неминучого голоду (через неврожай), я припускаю, що рахували всіх. Як би там не було, наступного року мор забрав 16 000 осіб (6.91). А потім, у 1348-му, епідемія чуми вбила ще 70 000 (7.37). Або якісь із цих чисел помилкові, або після чуми місто було майже порожнє. Він згадує класичний випадок банківської паніки (6.105). Це сталося 1341 року, і з політичних причин численні французькі клієнти флорентійських банкірів «усі водночас захотіли повернути свої гроші. Тому банкіри були змушені оголосити неплатоспроможність, що спричинило неймовірні фінансові втрати для міста». Він згадує ще одну банківську кризу 1345 року (7.25).
Книга VII
Початкова частина цієї книги знову цікавіша: в ній описано різні конституційні реформи, з якими флорентійці експериментували після повалення тирана Вальтера. Раніше дворянство було досить суворо усунуте від багатьох політичних посад — виходячи з припущення, що вони й без того достатньо могутні (завдяки багатству, родинним зв’язкам і клієнтельно-патрональним відносинам) і, звісно, зовсім не потребують додаткового впливу, який безперечно давали б їм політичні посади. Тепер же вони вирішили зняти ці заборони — почасти з почуття справедливості, а почасти тому, що дворяни теж допомагали в процесі повалення Вальтера (7.3). Однак невдовзі після цього стало видно, що влада дворян зростає надмірно, і після невеликої громадянської війни дворян знову усунули від політики (7.14). Щоправда, не всі аристократи були багатими й впливовими, і деякі з найбідніших добровільно відмовилися від своїх титулів і перейшли до стану плебеїв, щоб мати змогу й далі брати участь у політичному житті (7.14).
Мушу зізнатися, мене вельми зацікавили ці ідеї про пряме усунення аристократів із політики. Не можу не ставити собі запитання, як щось подібне можна було б застосувати сьогодні, щоб обмежити владу плутократії. Навіть якщо абстрагуватися від питання, кого саме слід було б зарахувати до «забороненого класу» (який уже не так чітко визначити, як середньовічне дворянство; але завжди можна запровадити поріг за доходом і/або багатством), залишається питання — як ефективно перешкодити багатим здійснювати політичну владу. Було б недостатньо (хоча це, безперечно, допомогло б) просто заборонити їм голосувати й обіймати посади. Адже й тепер у типовому парламенті не так уже й багато плутократів — більшість політиків не є мультимільйонерами, не володіють і не керують великими компаніями тощо; насправді більшість із них — саме той тип верхнього середнього класу, який Бруні у своїй Історії постійно звеличує як верству, що має відігравати основну (або навіть виняткову) роль у політиці. Політична влада плутократів у наші дні значно опосередкованіша: вони здатні маніпулювати думкою — і суспільною, і думкою самих політиків — за допомогою пропаганди, аналітичних центрів, орди підлесливих інтелектуалів тощо; крім того, вони можуть впливати на політиків через пожертви, фінансування кампаній і, ймовірно, іншими обхідними шляхами — аж до прямої корупції. Втім, я не можу вигадати жодного простого й дієвого правила, яке справді запобігло б усьому цьому, окрім прямої заборони на будь-яку агітацію за політичні ідеї, вигідні плутократичному класу. І, зізнаюся, мене дивує, що проста заборона аристократам обіймати політичні посади була достатньою у XIV столітті. Так, можна уявити, що в добу до появи засобів масової інформації аристократи не мали таких потужних засобів впливу на думку мас, як сучасні плутократи, що володіють газетами і телеканалами, здатними легко впливати на мільйони людей. Але навіть у XIV столітті, безперечно, існувала можливість впливати на думку політиків — через підкуп або якісь м’якші форми корупції.
У цій книзі Бруні також описує кілька інших помітних подій середини XIV століття, не пов’язаних ані з політикою, ані з війнами, наприклад страшну епідемію чуми 1348 року (6.37): «понад 70 000 людей у межах міста померло від хвороби […]. Сільську місцевість було цілковито спустошено й практично обезлюднено». Далі оповідь знову повертається до воєн, і решта книги видалася мені не надто цікавою. Флорентійці знову ведуть війни із сусідніми містами, відбуваються й інші битви по всій Італії; навіть король Угорщини долучається до цієї «розваги». Ще один примітний ворог флорентійців у цій книзі — некий П’єр Сакконе Тарлаті, сеньйор Ареццо; з огляду на те, яке важливе місце він посідає в Історії Бруні, я здивувався, що у Вікіпедії про нього майже нічого не сказано, і в нього досі немає власної статті — навіть в італійській версії. Див. 7.81–90, де наведено цікаве описання облоги Скарперії, невеликого містечка, союзного Флоренції.
Один із тих рідкісних фрагментів, де Бруні згадує економіку, а не лише війни й політику, трапляється тут, у 7.23. Держава, виявившись не в змозі виплатити борги громадянам, які позичили їй гроші, але не бажаючи оголошувати дефолт, знайшла «середній шлях […]. Було записано імена тих, кому слід було виплатити гроші […], і встановлено щорічне повернення в розмірі п’яти відсотків із державного бюджету». Пізніше цей спосіб почали застосовувати дедалі ширше: «Щоразу, коли державі були потрібні кошти, громадяни сплачували внески й отримували щорічні пенсії як відшкодування». Зібрані таким чином кошти називалися «Monte», тобто гора. «Громадяни можуть купувати й обмінювати між собою кредити Monte […], їхня ціна зростає або падає залежно від часу, довіри інвесторів і прибутковості» (6.23). Усе це звучить дуже схоже на сучасні облігації. Одне, в чому я не певен, — що саме означав дохід у 5% річних: чи це були лише відсотки, а сам основний борг усе одно повернули б у майбутньому? Чи ж основний борг узагалі не підлягав поверненню, і ви просто отримували свої 5% на рік без кінця? Чи ці 5% річних включали й частину основного боргу, так що зрештою весь борг повертався? Або, що найгірше (для кредитора/власника облігації), ви просто отримували 5% від суми боргу, скажімо, протягом двадцяти років, фактично надаючи державі безвідсоткову позику? (Ну, навіть це краще, ніж якби вони просто оголосили дефолт… :))
Ще один рідкісний епізод, не пов’язаний із війнами чи політикою: «вовк увійшов через ворота Колліна опівдні й вільно пробіг містом. […] його переслідували з мисливськими вигуками, аж поки він нарешті не вибіг через інші ворота й був убитий на Віа Пізана» (7.26). Це сталося 1345 року; Бруні, здається, вважав це одним із знамен, що передвіщали голод наступного року.
Книга VIII
Тут знову йдеться про війни — головно з Пізою. Є кілька цікавих згадок про найманців, переважно бретонців і англійців, але також французів і німців. Бруні каже в 8.53, що флорентійські купці вели широку торгівлю в Англії, і внаслідок цього багато англійських найманців спершу запропонували свої послуги Флоренції, а вже потім, коли з’ясувалося, що флорентійці не зацікавлені в їхньому наймі, перейшли на службу до її ворогів — у Пізу. Уславлений англієць Джон Гоквуд згадується в цій книзі кілька разів. Бруні говорить про бретонських найманців у 8.98 як про «найжорстокіший із народів». Пам’ятаю, що Б’ондо Флавіо теж згадував їх у своїй Осяяній Італії. Очевидно, вони й справді мали доволі страхітливу репутацію. Перекладач без вагань уживає слово booty («здобич», а в англійській жарт, очевидно, пов’язаний із «сраками») у його традиційному значенні. Так, англійці «повсюди захоплюють booty» (8.59) 🙂 Багато booty трапляється і в томі 3 (11.62, 11.66, 12.33 та Мемуари, §9); але, мабуть, мій улюблений приклад — із 12.40: «Ворог захопив табір разом із незліченними booty». 🙂 [тут до цитати автор статті ще зробив гіперпосилання на порносайт].
Цікавий епізод 1353 року показує, які небезпеки таїть у собі використання найманців (8.3): «Оскільки саме в цей час у війнах настало затишшя», найманці залишилися без роботи й вирішили зайнятися грабунками та розбоєм. Вони фактично становили цілу армію, тобто силу, з якою доводилося рахуватися. До речі, перекладач зауважує (примітка 80, с. 564), що найманці «зазвичай воювали за річним контрактом, за яким їм платили від початку воєнного сезону, у травні, до наступної зими, коли вони поверталися до землеробства». Але чим можна займатися в землеробстві взимку? Не дивно, що вони воліли зайнятися розбоєм 🙂 У 8.99–106 є чудова промова, в якій флорентійські посли звертаються до папи з проханням припинити воєнні дії проти них. Однак переконати його їм так і не вдалося.
I Tatti Renaissance Library. Том 27 (2007)
Книга IX
Передмова до цього тому містить дуже цікаве міркування про використання Бруні своїх джерел. «Бруні став першим істориком західної традиції, який написав історію, значною мірою засновану на джерелах із державних архівів» (с. xviii). Його політичне становище як канцлера Флоренції давало йому широкий доступ до міських архівів. Іншим важливим джерелом для його праці були різні пізньосередньовічні хроніки, особливо хроніка Віллані. «Багато дослідників західної історіографії […] писали Історію Бруні як просту переробку латиною субцицеронівського періоду значно докладнішої, яскравішої та захопливішої народної хроніки Віллані» (с. xix). Тож, можливо, її й справді було б цікаво почитати, але, вочевидь, англійською перекладено лише окремі частини.
Перша частина книги розповідає про великий громадянський розбрат, що виник у Флоренції 1378 року. Почалося все серед знатних громадян: одна сторона зловживала деякими законами, щоб не допустити іншу до політичних посад (9.1–3), але невдовзі в справу втрутилися й нижчі верстви: вони «почали проводити нічні збори й обговорювати, як могли б домогтися посад для себе; і зрештою вирішили домагатися визнання за собою окремої цехової корпорації та місця в пріораті» (9.4). Очевидно, членство в гільдії було необхідною умовою участі в політиці й залишалося недоступним для бідняків. Ці вимоги бідних здаються мені цілком розумними, але Бруні, звісно, послідовний у своїй відомій про-буржуазній позиції й не виявляє до них ані найменшого співчуття. Влада міста тоді теж не співчувала, і внаслідок цього «натовп» підняв збройне повстання та захопив владу (9.4–5). Не дивно, що багаті стали об’єктом насильства й грабунків, і Бруні просто не може втриматися, щоб не висловити їм співчуття та осуд цим негідним плебеям: «Цей стан речей може слугувати вічним прикладом і застереженням для провідних громадян міста, щоб вони не дозволяли громадянським смутам і збройній силі опинятися у владі примх натовпу» (9.6). На жаль, нижчі верстви були знову витіснені з політики через кілька років, у 1381-му: «Дві нові [гільдії], нещодавно додані й такі, що складалися з більш смиренного стану робітників, було скасовано», а повстання їхніх членів «легко придушено» (9.45). У 9.23 Бруні згадує ватажка загону німецьких вояків як Guilielmus Filibachius, що англійський переклад передає як «Guglielmo Filibach». Цікаво, чи не був він насправді німцем — Вільгельмом, а не Гульєльмо?
Епідемія чуми знову вразила місто 1383 року (9.57). Усі, хто міг собі це дозволити, намагалися втекти з міста, і влада почала побоюватися, що воно знову потрапить до рук плебеїв, адже там залишаться тільки вони. «Тому було ухвалено закон, який забороняв флорентійським громадянам залишати свої домівки», але, як неважко здогадатися, особливого ефекту це не мало. Втім, сама ідея мені подобається — не тому, що я побоювався б перспективи, за якої місто опиниться в руках бідних, а тому, що, змушуючи багатих розділити тягар стихійного лиха, яке зачепило й решту населення, ви підвищуєте ймовірність того, що вони будуть готові робити більше для запобігання таким катастрофам і для їхнього подолання, а це в довгостроковій перспективі пішло б на користь усім. Наприклад, відомо, що кілька років тому, коли ураган затопив Новий Орлеан, бідняки залишилися в місті, тоді як середні та вищі класи встигли втекти. Можливо, вони дбали б про стан дамб краще, якби знали, що їм буде заборонено залишати місто в разі подібного лиха.
Що стосується зовнішньої політики, ця частина книги мене не надто зацікавила. Там багато сварок між різними угорськими монархами, зокрема між королем Людовиком і його родичем Карлом, а також французом Людовиком Анжуйським; останні двоє оспорювали в королеви Джованни корону Неаполя. Наприкінці книги з’являється новий лиходій — міланський герцог Джангалеаццо, який докладає великих зусиль, щоб спровокувати сварку з Флоренцією, і наприкінці книги між Флоренцією та Міланом спалахує війна. Цікава примітка перекладача (прим. 3, с. 413): «У Флоренції, як і в інших пізньосередньовічних містах-державах, було незаконно приватно обговорювати зміни конституції; це прирівнювалося до заколоту».
Книга X
Ця книга цілком присвячена війні з Міланом, що відбувалася 1390-1391 років. Як завжди, подробиці походів, облог і тому подібного мене особливо не цікавили. Флорентійці намагаються найняти всіляких найманців — англієць Джон Гоквуд є командиром їхніх військ (10.6), але вони також наймають німців (10.12) і французів (10.31). Найманці (що не дивно) не завжди виявляються цілком надійними і, наприклад, можуть якогось дня просто вирішити повернутися додому, якщо їм, на їхню думку, платять менше, ніж вони заслуговують.
Є пара непоганих промов у 10.21–27, де посли з Болоньї, більше не маючи сил нести воєнні витрати, просять своїх флорентійських союзників дозволити їм укласти сепаратний мир із Міланом. Відповідь Флоренції виявилася не надто люб’язною, і, вочевидь, Болонья не лише залишилася у війні, а й згодом вела її ще енергійніше (10.28).
Книги XI-XII
Боюся, і в цих книгах теж немає нічого особливо цікавого. Як завжди, триває разюче велика кількість воєнних дій, і значна їх частина, як і раніше, пов’язана з Джангалеаццо, герцогом Міланським. Ближче до кінця книги він починає відчувати наближення смерті і, оскільки його діти ще дуже малі й має минути кілька років, перш ніж вони зможуть самостійно керувати країною, Джангалеаццо намагається поспіхом укласти мир, щоб його спадкоємці опинилися в достатньо стійкому становищі й якось змогли пережити решту років свого малолітства. Однак він помер раніше, ніж мирний договір було фактично укладено, і ситуація, що склалася після цього, обернулася для міланців великим переворотом долі (12.45–47).
Одна з проблем використання найманців у війні полягає в тому, що в мирний час їм не платять, і тому вони можуть вдатися до розбою. Це вже згадувалося в книзі VIII. Тут, у 11.1, Бруні розповідає, як флорентійці та міланці, укладаючи мирний договір, спеціально включили умову, щоб найманців звільняли невеликими групами — аби вони не утворили розбійницьких банд. Не дивно, що це не повністю запобігло появі найманців-розбійників (11.7, 11.17). Цікаво описано розкішні ігри, влаштовані у Флоренції 1392 року на честь народження первістка французького короля (11.5). На святі відбулося «кінне змагання зі зброєю та спорядженням, що являло собою справжню битву у формі змагання». Бруні явно дуже пишається тим, що його місто організувало таке видовище, і його ентузіазм заразливий: «Різнобарвні шати, що виблискували пурпуром і золотом, вкривали їхні обладунки. Єдине, що відрізняло змагання від справжньої битви, — це те, що вони билися тупими мечами» (11.5). Кумедне, хоч і недипломатичне висловлювання кондотьєра Джованні да Барб’яно, звернене до флорентійського посла 1395 року: «Які ж ви пихаті, флорентійці! У наші дні ніхто в усій Італії не може пукнути, щоб ви не сунули туди свого носа. […]» (11.28). Підозрюю, в цьому була частка правди. Втім, так часто буває з великими державами.
Бруні описує зворушливий релігійний рух, що стався 1399 року: «Усе населення повсюди вдяглося в білі шати, і після здійснення певних побожних обрядів довгі колони людей, одягнених у біле, з неймовірно палкою відданістю рушили до сусідніх міст, молячись зі слізними вигуками про мир і милосердя. […] Паломництво тривало приблизно десять днів, їжею зазвичай слугували хліб і вода. […] Вхід до чужих міст був вільний […]. Між ворогами укладалося мовчазне перемир’я. Цей рух тривав майже два місяці, протягом яких міське населення вирушало до чужих міст, а інші населені пункти приймали в себе гостей. Повсюди панували дивовижні вияви гостинності та доброзичливого прийому» (12.1). Він згадує цей рух і у своїх «Мемуарах», §23. Звісно, неважко здогадатися, чим усе закінчилося: «Поки релігія володіла умами людей, ніхто не думав про небезпеки війни; але коли запал руху Б’янкі минув, їхні уми знову повернулися до давніх турбот» (12.3). І війна тривала далі.
Мемуари
Це не частина «Історії флорентійського народу», а окремий твір. Як випливає з назви, він охоплює період, який Бруні пережив особисто, і водночас дещо більше уваги приділено подіям, у яких він брав безпосередню участь, наприклад періодові його кар’єри папського секретаря, а потім і політичної діяльності у Флоренції, де він обіймав різні важливі посади в установах на кшталт пріорату та «Десяти у військових справах». Мемуари починаються наприкінці XIV століття (тому є певне накладання з «Історією») і закінчуються приблизно 1440 року.
Хоча Бруні кілька разів (¶107, 114) каже, що не збирається вдаватися до надмірних подробиць, бо це мемуари, а не історія, він усе ж подає доволі багато деталей про війни та подібні речі — саме про ті, які вже не викликали в мене інтересу під час читання його «Історії». Однак частка інших, цікавіших тем тут вища, ніж у «Історії». У «Історії» неможливо не помітити, наскільки бурхливою була та епоха, коли війни точилися практично безперервно; але через те, як вони там викладені, легко лишатися від них відстороненим і забувати, що зрештою кожна війна перетворює на хаос життя безлічі окремих людей. Тут же, у «Мемуарах», ми бачимо окремі проблиски того, як усі ці потрясіння відбивалися на самому Бруні. Наприклад, під час однієї з воєн кінця XIV століття Бруні та його батька захопили й узяли в полон флорентійські вигнанці: «Оскільки я був дитиною, мене не тримали разом з іншими полоненими, але утримували надійніше й належнішим чином в одній зі спалень. У тій спальні висів портрет Франческо Петрарки, щоденне споглядання якого запалювало в мені палкий інтерес до його літературних занять». Він також опинився в особистій небезпеці під час деяких заворушень у Римі, коли служив у папи (¶34).
Він згадує про цікаву зміну в італійській військовій справі, що сталася за його життя: «італійці цілком відновили володіння зброєю» (¶22), тобто з’явилося достатньо добрих італійських найманців, і більше не потрібно було наймати чужинців, як робили раніше. Але, на мою думку, проблематичніше саме те, що взагалі доводиться наймати найманців, а не те, що ці найманці — іноземці. Те, що вони іноземці, стає проблемою лише тоді, якщо вони насправді не просто найманці, а солдати якогось могутнього чужоземного правителя, який може використати це як привід, щоб почати втручатися у ваші справи (а це, безперечно, було проблемою в Італії доби Відродження). Як приємну зміну після воєн, політики та дипломатії, мемуари містять і кілька абзаців про заняття Бруні, особливо про його палке бажання вивчити грецьку мову (у Мануїла Хрисолора, втікача з Візантії та одного з перших греків, які почали викладати грецьку в Італії; ¶24–26). Він також згадує епідемію чуми, що вразила Флоренцію 1400 року (¶27).
Ще одна цікава річ, про яку розповідає Бруні, — це спроби примирити західне й східне християнство: з Греції прибуло велике посольство, включно навіть із візантійським імператором, і після кількох місяців переговорів із папою обидві сторони нарешті дійшли згоди та уклали унію двох церков (¶105). Однак, гадаю, у довгостроковій перспективі ці зусилля мало до чого призвели, оскільки католики й православні досі залишаються цілком міцно розділеними, а не об’єднаними.
Висновок
Хоча я знайшов у цих трьох томах доволі багато цікавих місць і фактів (як видно з моїх нотаток вище), я не можу заперечити, що загалом читання цієї праці виявилося для мене доволі нудним. Це той тип другорядної історії, який мені просто нецікавий — надто багато деталей, надто багато речей, що не мають жодного тривалого значення, і написано все так, що важко вловити загальну картину в міру читання (якщо взагалі існує якась «загальна картина» в тому хаосі, яким є історія італійського Ренесансу).
А тепер, перш ніж ви кинетеся писати коментар, що я дурний, якщо не усвідомлюю колосальне й очевидне значення «Історії» Бруні, — будь ласка, позбавте себе цієї праці, бо я й так чудово це розумію. Я знаю, що я аж ніяк не цільова аудиторія цієї книжки, я знаю, що не вловив її суті, я знаю, що той факт, що вона видалася мені нудною, настільки ж не дивний, наскільки й неістотний, і я ні на мить не тішу себе ілюзіями, ніби мої враження від цієї книжки (а саме це й становлять усі ці нотатки в блозі) мають хоч якесь значення. І, звісно, я анітрохи не маю зла на Бруні за те, що мені було нудно, як і на всіх, хто причетний до створення цієї книжки. Навпаки, наскільки я розумію з передмов перекладачів, Бруні справді стояв в авангарді історіографії свого часу, і його вміння використовувати та синтезувати великий і різнорідний писемний матеріал було кроком уперед порівняно з працями попередніх істориків, літописців і подібних авторів. З самою «Історією» Бруні все гаразд — просто я не той читач, для якого вона призначена.
P. S. Серія ITRL — це, чорт забирай, справжня гідра. Ледве я нарешті долаю одну тритомну історію якогось італійського міста, як вони тут же починають видавати іншу: «Історію Венеції» П’єтро Бембо (т. 1 , т. 2 — і, гадаю, невдовзі вийде й третій том). Хто знає, може, вона сподобається мені більше, ніж Бруні? Надія помирає останньою 🙂