Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Це радше суто технічний текст, покликаний заповнити одну з тематик для майбутньої статті про мислителів Італії.
Сучасна, тобто якісна й наукова, історіографія в Європі бере свій початок в Італії, так само як і багато інших сфер культурного життя. Звісно, різні хроніки писалися ще в глибокому Середньовіччі, у найрізноманітніших, навіть віддалених країнах Європи (включно бодай і з Київською Руссю), але саме в Італії постають певні історичні твори, які якісно перевершують старі хроніки й уже свідомо очищують свій зміст від міфологічних нашарувань і легенд. Якщо не намагатися вишукувати якісь глибокі злами в історичному знанні вже в працях Данте, Петрарки та їхніх сучасників, що іноді роблять для того, щоб знову похвалити «великих» і виокремити час їхньої діяльності, то першу серйозну спробу нової історії здійснює Леонардо Бруні (1370-1444) у своїй «Історії Флоренції» в 12 книгах. На її написання він витратив 28 років і все одно не встиг завершити її за життя. Хоча, ймовірно, Бруні не ставив собі за мету секуляризувати історію, трьохперіодний погляд на історію, безперечно, є світським. Основу концепції Бруні знаходимо в Петрарки, який відрізняв класичний античний період від пізнішого культурного занепаду, або «темряви». Падіння Риму стало віхою між епохами, але Бруні тепер стверджував, що Італія відродилася в останні століття, а отже, її можна описати як таку, що входить у цілком нову добу. Він, а згодом і Гуарино да Верона, чітко розрізняли «аннали», тобто простий запис подій, і «історію» — інтерпретацію подій у теперішньому часі.
Історіографічну модель Бруні продовжив його співвітчизник Бенедетто Акколті (1415-1466), який написав історію Першого хрестового походу, спираючись головно на Вільгельма Тирського. Хроніка Акколті згодом надихнула сюжет «Звільненого Єрусалима» Торквато Тассо. Інший послідовник, Поджо Браччоліні (1380-1459), завершив свою власну «Історію Флоренції» в восьми книгах до 1455 року, яка уславилася своєю стилістичною довершеністю. Ці стандарти вплинули на Венеційську республіку, яка замовила офіційну історію, покликану відповідати літературній якості праць Бруні та Браччоліні. Завдання виконав Марко Антоніо Сабеліко (1436-1506), професор риторики, близький до епікурейських мислителів Римської Академії, який 1486 року завершив «Історію Венеції від заснування міста» в 33 книгах. Її було опубліковано латиною 1487 року й перекладено італійською мовою наступного року. Пізніше Сабеліко написав «Еннеади», першу спробу подати всесвітню історію з гуманістичного погляду, свідомо відкидаючи теологічну схему Чотирьох монархій.
У самому ж Римі ключовим істориком стає Флавіо Бйондо (1392-1463), представник антикварного, археологічного стилю історіографії, альтернативного традиції Бруні-Браччоліні. Його антикварні дослідження зосереджувалися на реконструкції давньої топографії Риму та провінцій Італії. Його «Рим у тріумфі» (1460) став першим систематичним дослідженням римських інституцій — військових, громадянських, релігійних і побутових — а також римських звичаїв, одягу та інших елементів повсякденного життя. Праця Бйондо «Декади історії, починаючи від занепаду Римської імперії», що охоплює період від 412 до 1440 року, стала поворотним моментом у європейській історіографії. Завдяки цій праці Бйондо став першим європейським істориком, який визначив і схарактеризував історичний період, що нагадує те, що ми нині вважаємо Середньовіччям, хоча сам Бйондо цього терміна не вживав. Також немаловажною працею було й «Опис Італії» (1453), завдяки якому сучасні італійці могли краще співвідносити античні локації із сучасними. Завдяки цьому любителі античного косплею отримали величезні можливості. Приблизно в той самий час епікурейсько-християнський філософ і філолог Лоренцо Валла (1407-1457) теж зробив невеликий внесок в історіографію. Його історична праця «Про діяння Фердинанда, короля Арагона» (1446) була радше звичайною біографією та хронікою, зате «Міркування про підробність Константинового дару» (1440) мало центральне значення для знищення папських претензій на світську владу в центральній Італії. Праця Валли — це повноцінна текстологічна критика історичного джерела. Також слід зазначити, що він був практично єдиним серед ранніх гуманістів, хто намагався піднести історію до статусу науки, наполягаючи на тому, що це найскладніша з усіх наукових дисциплін.
Отже, переломним періодом для нової історіографії стають 1440–60-ті роки, тобто середина XV століття. Від 1460 року й далі історики вже активізуються в усіх інших країнах Європи, але італійський вплив на них, хоч і дається взнаки, ще не надто значний. Більш архаїчні історії пишуть і гуманісти Італії, і тут можна виокремити, наприклад, Бартоломео Платину з його працею «Життєписи пап» (1475), або Полідора Вергілія з історією винахідників давнини: «Про винахідників речей» (1499). Наступним великим істориком, який зробив помітний внесок, вважається Нікколо Макіавеллі (1469–1527), що продовжує традиції Бруні-Браччоліні. У «Історії Флоренції» (1520–1525), написаній на замовлення Медічі, яку Макіавеллі доводить до 1492 року, він остаточно розриває з провіденціалізмом. Для нього історія — це не розгортання божественного задуму, а результат взаємодії об’єктивної необхідності, мінливої фортуни, партійної боротьби й особистої доблесті людини. Від перших же рядків Макіавеллі повідомляє, що має намір зробити більший наголос на внутрішній політиці, боротьбі угруповань і змовах, аніж на зовнішній політиці, на якій сильніше акцентували Бруні та Поджо. Водночас Макіавеллі починає свою історію міста аж від розпаду Західної Римської імперії. І він не просто оповідає чи шукає приклади для наслідування, а постійно прагне вловити прихований механізм подій, перетворюючи історію на прикладну політичну науку. Отже, ми бачимо, що ренесансна історіографія стає світською не обов’язково через пряме заперечення релігії, а й через зміну моделі пояснення подій. При цьому Макіавеллі ще зберігає багато рис класичної та гуманістичної історіографії. Його промови, вкладені в уста дійових осіб, сягають античної риторичної традиції; композиція підпорядкована літературному ефектові; морально-політичне тлумачення часто важливіше за буквальну документальність.
Гвіччардіні: центральна постать серед істориків XVI століття
Та справжньою вершиною італійської політичної історіографії XVI століття став Франческо Гвіччардіні (1483–1540), який у багатьох аспектах довів до межі ті тенденції, що в Макіавеллі ще поєднувалися з громадянським пафосом, риторикою та прагненням вивести загальні політичні закони. Гвіччардіні був людиною державного апарату, дипломатом, губернатором, папським урядовцем і безпосереднім учасником тих катастрофічних подій, що обрушилися на Італію в добу Італійських воєн. Саме тому його погляд виявляється холоднішим, аналітичнішим і, по суті, скептичнішим. Якщо Макіавеллі ще схильний вірити в можливість політичної науки, яка схоплює повторювані механізми, то Гвіччардіні куди частіше наголошує на унікальності обставин, складності конкретної ситуації, ненадійності загальних правил і залежності подій від безлічі перехресних інтересів. Його знаменита «Історія Італії» (1535), що охоплює період від 1492 до 1534 року, є вже не міською чи республіканською історією в старому гуманістичному сенсі. Центр уваги тут зміщується на історію всієї Італії як єдиного політичного простору, причому він поміщає її в широкий європейський контекст (із величезною увагою саме до Італійських воєн). Жодної повчальної оповіді для громадян — лише суворі факти про систему держав, дипломатичні комбінації, воєнні вторгнення, церковну політику та розклад самої італійської політичної сфери. Він увійшов в історію як визначний автор не лише завдяки критичному аналізові джерел, а й завдяки свідомій відмові від моралізаторства. Саме в цьому сенсі Гвіччардіні можна вважати найзрілішим істориком італійського Відродження.
Поруч із цією магістральною лінією існували й інші форми історичного письма, що й досі нагадують про класичні, античні форми історії. Наприклад, Паоло Джовіо (1483–1552), єпископ, гуманіст і збирач життєписів, був одним із найчитаніших істориків свого часу. Його твори стоять дещо осторонь від суворої політико-аналітичної лінії Макіавеллі та Гвіччардіні, бо він поєднував історію, біографію, моральний портрет і анекдот. Особливе місце посідає П’єтро Бембо (1470–1547). Його зазвичай згадують насамперед як гуманіста, стиліста й теоретика мови, але для історії історіографії він важливий ще й як офіційний історіограф Венеційської республіки. Отримавши цю посаду 1529 року, він написав «Історію Венеції» (1551) у дванадцяти книгах, латиною, а потім і італійською. Значення Бембо полягає не стільки в радикальній новизні методу, скільки в інституціоналізації самої історичної праці. Історія тут остаточно перетворюється на справу державного престижу й культурної політики. Республіка замовляє собі минуле «під ключ», опрацьоване за всіма правилами гуманістичного красномовства. Сама постать офіційного історіографа вже показує, наскільки високо в Італії цінували історію як частину державної пропаганди.
Ще далі від традиційної політичної хроніки відходить Джорджо Вазарі (1511-1574), бо саме в нього народжується нова, раніше майже неіснуюча дисципліна — історія мистецтва (щоправда, є приклади істориків літератури, як-от Грегоріо Джиральді або той самий Паоло Джовіо). Його «Життєписи найзнаменитіших живописців, скульпторів і зодчих», уперше видані 1550 року й істотно розширені в другому виданні 1568 року, були не просто збіркою біографій митців. Вазарі вибудував розвиток мистецтва як процес, поділений на періоди й підпорядкований ідеї поступового вдосконалення форми та техніки. Інакше кажучи, він зробив для мистецтва те, що політичні гуманісти робили для держави, тобто перетворив розрізнені відомості на зв’язну історичну оповідь із внутрішньою логікою розвитку. Звісно, його конструкція упереджена, тосканоцентрична, місцями легендарна й тісно пов’язана з культурною політикою Медічі. Але саме у Вазарі стає очевидно, що ренесансна історіографія вже вийшла за межі власне політичної історії й почала творити спеціальні історії окремих сфер культури. Історію тепер пишуть не лише про війни, пап і республіки, а й про живопис, скульптуру, архітектуру, тобто про саму людську діяльність.
У другій половині XVI століття історики Англії, Франції та Іспанії вже зрівнюються з італійцями, а подекуди створюють не менш фахові історичні твори (особливо Жан Боден у Франції). Але до кінця XVII століття Італія все ще зберігає своє лідерство в Європі й подає приклад для наслідування. Якщо Вазарі позначає розширення історичного знання в бік культурної спеціалізації, то Чезаре Бароніо (1538-1607) показує інший напрям — конфесійний і контрреформаційний. Строго кажучи, він стоїть уже на межі Відродження і наступної епохи, але обійти його не можна, бо його «Церковні аннали», що публікувалися з 1588 по 1607 рік, стали грандіозною католицькою відповіддю на протестантські «Магдебурзькі центурії». Тут ренесансна філологія, архівна праця й любов до джерела не зникають, а переходять на службу церковній апологетиці. Бароніо збирає колосальний матеріал, вибудовує багатотомну історію церкви до 1198 року й тим самим демонструє, що історична вченість може бути не лише гуманістично-світською. У цьому сенсі його праця двозначна. З одного боку, це вже не вільна ренесансна секуляризація історії, а спроба повернути минуле під владу католицької інтерпретації. Але з іншого боку, сама масштабність джерелознавчої роботи, хронологічна організація матеріалу й прагнення відповідати опонентові не самими прокльонами, а масивом свідчень роблять Бароніо важливим етапом у розвитку церковної історіографії. Як театральні трагедії з приходом Торквато Тассо і Делла Валле перейшли від наслідування античності до апологетики Римської церкви, що приведе цей жанр до деградації в Італії, так само це стосується й інших жанрів культури, зокрема історичного. Контрреформація, створивши знаменитий Індекс заборонених книг і активно запустивши репресії інквізиції, завдала непоправної шкоди всій італійській культурі, а перші відчутні удари припали вже на 80-ті роки XVI століття.
Як один із наслідків цих репресій, можна розглядати рух «тацитизму» в Італії кінця XVI і XVII століть. Ці італійські мислителі використовували твори римського історика Тацита для обговорення питань «державного інтересу», тиранії та політичного реалізму в умовах Контрреформації. Оскільки праці Макіавеллі було внесено до «Індексу заборонених книг», Тацит став легальною ширмою для обговорення реальної політики; його коментатори зосереджувалися на прихованих пружинах державного управління, описаних в «Анналах». Ці мислителі поділялися на дві умовні групи: тих, хто шукав у Тацита виправдання абсолютизму, і тих, хто бачив у ньому критика тиранії. Найвідоміші з авторів цієї школи: Джованні Ботеро (1533-1617), чия праця «Державний інтерес» (1589) стала засадничою для консервативного тацитизму. Хоча Ботеро намагався примирити політику з мораллю католицизму, він активно використовував методи Тацита для аналізу механізмів утримання влади; Траяно Боккаліні (1556-1613), представник «республіканського» або «чорного» тацитизму. У своїх «Вістях із Парнасу» він використовував образи римської історії для дошкульної сатири на іспанське панування в Італії та абсолютистські режими, стверджуючи, що Тацит «вчить підданих розуміти тиранів, а тиранів — керувати підданими»; Сципіон Амірато (1531-1601), автор масштабних «Міркувань про Тацита», у яких він намагався перетворити історичні приклади Тацита на практичні правила для государів, протиставляючи їх «небезпечному» макіавеллізмові; Вірджиніо Мальвецці (1595-1654), пізній тацитист, чиї історичні портрети й морально-політичні есеї вплинули на європейську барокову літературу та дипломатію.
Але поруч із Бароніо та консервативними тацитистами майже неминуче слід поставити Паоло Сарпі (1552-1623), бо на його прикладі найкраще видно, як італійська історіографія входить у XVII століття. Його головна праця, «Історія Тридентського собору» (1619), написана між 1610 і 1618 роками на основі венеційських архівів і приватних паперів, стала справжньою інтелектуальною бомбою. Через небажання цілковито підкорятися офіційній позиції церкви її навіть було внесено до Індексу заборонених книг. Можливо, саме тому вона майже відразу здобула широке європейське визнання. Він звинувачував римську курію в тому, що собор було використано для посилення папського абсолютизму, а не для справжнього примирення й реформи.