Полідор Вергілій. «Про винахідників речей» (огляд)

Автор тексту: Ill-Advised

Оригінал англійською мовою (1, 2).

Полідор Вергілій. «Про винахідників речей». Під редакцією та в перекладі Брайана П. Копенгейвера.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 6. Видавництво Гарвардського університету, 2002. 
0674007891. xxx + 721 с.

Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут

Це явна ознака того, що старечий маразм підкрадається до мене дедалі швидше. Зазвичай я читаю томи серії I Tatti Renaissance Library в порядку їхнього виходу, за деякими винятками (наприклад, я пропускаю «Платонівське богослов’я» Фічіно, бо читання його вимагало б стільки ж зусиль, скільки читання підручника з математики; до того ж його міркування — якщо судити за першою книгою, яка єдина мною прочитана [на момент написання цієї статті], — наскрізь повні логічних дір, необґрунтованих релігійних аксіом і тотального благодушного самообману, тож я просто не можу змусити себе витрачати стільки сил на таку книгу). Як би там не було, після того як я прочитав «Малі епоси» Веджо, я почав міркувати, що йде далі, і тут згадав ту прекрасну товсту книгу Полідора — Про відкриття (On Discovery, у російських перекладах прийнято «Про винахідників речей») — і став гадати, коли ж нарешті дійду до неї. Після деяких пошуків я виявив, що книга лежить у стосі вже прочитаних томів ITRL, а не в стосі «ще не прочитаних»; це мене вельми здивувало, бо я був певен, що її ще не читав. Але її порядковий номер у серії — шостий, тоді як у Веджо — п’ятнадцятий; чому ж я не прочитав «Про винахідників» раніше? Втім, я вирішив, що нічого іншого не лишається, крім як почати читати «Про винахідників» зараз, перш ніж переходити до пізніших томів зі стосу непрочитаного.

Я просунувся майже до середини книги, перш ніж один фрагмент раптом видався підозріло знайомим. Тут мене осяяло, що ж я веду Excel-файл зі списком усіх своїх книжок, де позначаю також ті, які вже прочитав. І справді, зазирнувши туди, я побачив, що Полідор уже позначений як прочитаний. Отже, я справді читав його — але потім настільки про це забув, що зміг дочитати майже половину книги вдруге, перш ніж збагнув, що читаю її не вперше, а повторно. Цілковито ганебна стареча забудькуватість.

Про цю книгу

У цій книзі Полідор (гуманіст XV–XVI століть) описує походження безлічі відкриттів і звичаїв — майже з усіх сфер життя, таких як техніка, суспільство, культура тощо. Лише релігійну тематику тут висвітлено не так докладно, бо цей том містить тільки книги I–III твору «Про винахідників речей» (De inventoribus rerum), тоді як походження різних християнських практик і подібних речей розглядається в решті праці (у книгах IV–VIII, не включених до цього тому).

Книга поділена на низку досить коротких розділів, кожен із яких присвячено одному конкретному предметові: богам, мовам, шлюбним звичаям, релігіям, письму, граматиці, поезії, метриці, трагедії, комедії, сатирі, історії, риториці, музиці, філософії, астрології, астрономії, геометрії, медицині, магії, ворожінню, законам, державному управлінню, календарю, книгам, мистецтву письма, пам’яті, військовій справі, зброї, верховій їзді, спорту й іграм, перемир’ям і договорам, тріумфам, вінкам, пахощам, металам, вогню, монетам, персням і прикрасам, склу, статуям, ладану, живопису, кераміці, землеробству, полюванню, тканинам і одягу, архітектурі та будівництву, містам, лабіринтам, пірамідам, обеліскам, театру, теслярству, мореплавству, торгівлі, проституції тощо.

Мушу сказати, що я також захоплююся редактором/перекладачем за ту ретельну працю, яку він виконав; хоч мене й не цікавить текстологічна критика, я не можу не вражатися критичним апаратом цієї книги: видно, що він звірив текст за дев’ятьма ранніми виданнями! У книзі також є величезна кількість цікавих приміток (близько ста сторінок) до самого тексту, а також точні посилання на всі місця з античних авторів, на яких Полідор часто покликається лише побіжно. Є й досить об’ємна передмова — майже на тридцять сторінок. У мене, втім, є маленька претензія до приміток: у верхніх колонтитулах сторінок не зазначено, до якої книги належать примітки на цій сторінці; тому, коли ви бачите, наприклад, що це примітки до 13-го розділу, ви не знаєте — 13-го розділу першої, другої чи третьої книги, — і доводиться гортати туди-сюди, щоб знайти потрібне місце.

Методологія Полідора

Підхід Полідора зазвичай зводиться, більшою чи меншою мірою, до переказу того, що різні античні автори говорили про цей предмет. Серед язичницьких авторів його улюбленим авторитетом є Пліній, але він часто звертається і до інших енциклопедичних письменників, таких як Діоген Лаертський і Діодор Сицилійський; що ж до юдейської та християнської історії, то він головно посилається на Йосифа Флавія і Євсевія. Іноді ці різні авторитети суперечать один одному, і тоді Полідор зазвичай розв’язує конфлікт, стверджуючи, що якщо різні джерела приписують відкриття різним людям, це, ймовірно, означає, що кожен із цих людей справді першим зробив це відкриття серед свого народу, тоді як в інших місцях хтось міг відкрити те саме незалежно, а можливо, навіть раніше. Він дуже охоче називає кожного винахідника на ім’я, навіть у тих випадках, коли для нас тепер очевидно, що намагатися приписати їх конкретному винахідникові просто безглуздо — наприклад, у випадку землеробства. Іноді, звісно, джерела підводять його, і тоді йому доводиться з жалем визнавати, що ім’я відкривача загубилося в імлі часу 🙂

Він також надзвичайно переймається питанням першості — йому важливо знати, хто був першим, хто здійснив те чи інше відкриття, навіть якщо в інших місцях те саме було відкрито незалежно. Цей дух змагання «у кого довший» особливо прикрий, якщо зважити, що він аж ніяк не безсторонній спостерігач — цілком очевидно, що він уболіває за іудео-християнський бік, а не за греко-римський 🙂 Його завдання значно спрощується завдяки хронології, встановленій Євсевієм. Євсевій намагався розташувати різні події світської та біблійної історії на спільній часовій шкалі (с. 493–502), у ході чого, наприклад, поміщав Авраама в 2016 р. до н. е., Мойсея — в 1592 р. до н. е., Троянську війну — в 1191–1182 рр. до н. е. тощо. Полідор дотримується хронології Євсевія, і для багатьох відкриттів йому досить просто знайти найранішу згадку про цей предмет у Біблії, визначити, як вона вписується в хронологію Євсевія, і зробити висновок (не надто приховуючи свого злорадного захвату), що це сталося на стільки-то століть раніше, ніж, скажімо, Троянська війна, царювання Сатурна тощо, а отже — задовго до будь-якої згадки про це відкриття в язичницьких античних авторів (див. також с. xix). 

(До речі, Полідор і Євсевій вважають, що якщо давній автор приписує винахід якомусь язичницькому богові або напівбогові, то це насправді означає, що винахід здійснив звичайний людський цар або правитель, якого згодом почали шанувати як божество (це називається евгемеризм, с. xix). Деяким із цих нібито правителів навіть відвели місця в хронології Євсевія — наприклад, Зевсу — у XX столітті до н. е., Аполлону — у XIV тощо. Звісно, історія справді знає чимало випадків, коли правителі домагалися обожнення — за життя і/або після смерті (фараони, римські імператори тощо); але твердити, ніби майже всі язичницькі боги походять від обожнених людських правителів (і що навіть можна визначити століття їхнього правління), — на мою думку, є неприйнятним і безглуздим узагальненням.)

Майже всі відкриття, які він згадує, не сягають далі пізньої античності; небагато винятків — книгодрукування (2.7.8–9) і вогнепальна зброя (2.11.5–7, 3.18.3–4). Час від часу він неохоче визнає, що й за його днів продовжують робитися цікаві відкриття (3.18), але тут же, як правило, повертається до давніх тем. Подеколи він навіть виявляє певне несхвалення самих відкриттів загалом, натякаючи, що вони приносять більше шкоди, ніж користі. Так, він нерідко нарікає на винаходи, пов’язані з кораблебудуванням й мореплавством, оскільки вони змушують людей ризикувати життям у далеких плаваннях, а часом і гинути, заради морської торгівлі (3.6.1, 3.15); при цьому він, здається, жодного разу не замислюється над тим, скільки благ також приносить заморська торгівля. Втім, я й сам не та людина, яка беззастережно радіє будь-якому новому відкриттю, але його консерватизм явно надмірний і нерозумний. Ось один із рідкісних випадків, коли він визнає, що прогрес не припиняється, — і навіть тут він змушений підкріпити це цитатою з давнього автора: «жодне мистецтво не залишається нерухомим, як каже Квінтіліан, зберігаючись у тому вигляді, в якому воно було в момент свого винайдення» (3.2.9).

Гроші, гроші, гроші

Є цікаве міркування (2.3.12–13) про зростання римського багатства: «Коли царював Сервій Туллій, за свідченням Плінія в книзі 33, найвищий майновий ценз становив 110 000 асів, що відповідає 1100 золотим монетам. І це, як каже Пліній, стосувалося першого класу — такими мізерними були тоді ресурси римлян; згодом вони стали величезними, коли сенаторський ценз становив 1200 сестерціїв, згідно зі Светонієм. […] слід визнати, що кожен сестерцій (sestertium) коштував двадцять п’ять золотих монет […]. Із цього розрахунку ми робимо висновок, що сенаторський ценз перебував на рівні 30 000 золотих монет, а вершницький — 12 500». Золоті монети, про які говорить Полідор, — це «наші дукати або золоті корони» (про це сказано раніше в тому самому параграфі); згідно з Вікіпедією, один дукат містить 3,4909 грама золота, що робить сенаторський ценз еквівалентним 104,7 кілограма золота, а на момент написання тексту це відповідає 2,2 мільйона доларів або 1,7 мільйона євро.

У 3.5.11 він згадує, що знаменитий бенкет Клеопатри, який включав випивання перлини, коштував «десять мільйонів сестерціїв (sesterces) (100 × 100 000 сестерціїв, що становить 250 наших золотих монет)». Я не зовсім розумію, як усе це узгоджується між собою; усі словники кажуть, що один sestertium дорівнює 1000 sesterces; отже, якщо, як сказано в попередній цитаті, один sestertium дорівнює 25 золотим монетам, то 1000 sesterces також дорівнюють 25 золотим монетам, а десять мільйонів sesterces дорівнюють 250 000 золотих монет — цього досить, щоб зробити сенаторами вісьмох осіб і ще майже вистачить на одного вершника 🙂 Це здається дещо надмірним навіть для бенкету Клеопатри. Але лише 250 золотих монет за весь бенкет виглядають, навпаки, нереально скромно; якщо помножити це на 3,4909, отримаємо 872 грами золота, що сьогодні становить приблизно 19 000 доларів — наскільки мені відомо, нині в США на ці гроші навряд чи можна влаштувати весілля середнього класу, не кажучи вже про царський бенкет.

Різні деталі

Як і слід було очікувати від книжки, що рясно цитує Геродота, Плінія та подібних авторів, вона сповнена химерних антропологічних курйозів. Див., наприклад, 1.4.6 про шлюбні звичаї: «Вавилоняни й ассирійці купували своїх жінок на публічних торгах […] Інші вступали в зв’язок із кровними родичами, особливо з матерями та сестрами, і навіть одружувалися з ними […] У насамонів і авгілів […] існував звичай: коли хтось із них брав собі дружину, наречена мала провести першу ніч з усіма гостями весілля — на честь Венери, а після цього зберігала цноту навіки». У 1.4.7 згадується ius primae noctis — право першої ночі; сказано, що його колись практикували шотландці, але «оскільки цей звичай був, без сумніву, найганебнішим із усього, що запам’ятало християнство, король Малькольм III, їхній найвидатніший правитель, скасував його близько 1090 року». Виявляється, слово «оргія» має куди пристойніше походження, ніж можна було б подумати: у греків orgia означали «екстатичні містерії або посвячення […] або богослужіння й жертвоприношення, або навіть нерелігійні таїнства» (примітка перекладача до 1.5.6).

У 1.6.8 Полідор згадує ізраїльського царя на ім’я Зоровавель — тепер я розумію, звідки Кроулі взяв свій кумедний титул «Великий Зоровавель» (див. мій мій допис про Ragged Edge of Science де Кампа). Про розвиток абетки (1.6.12): «Літеру Q додали, бо здалося, ніби вона створює звук більш „жирний“, ніж C». Та що ж ці тупі фонеми про себе уявили? Час би їх віддати на поталу брудним, корисливим, таким, що підривають самооцінку, пазурам дієтичної індустрії :-)) А ось що буває, коли педанти починають лірично вихваляти свої мастурбаційні заняття: «Для молодих це необхідність, для старих — насолода; це солодкий охоронець таємниць і єдине з усіх мистецтв, де справи більше, ніж показухи. Так каже Квінтіліан» (1.7.4; «це» — вивчення граматики). Математичний символ набла (∇, вектор градієнта) походить від назви лірообразного інструмента трикутної форми, згаданого тут у 1.15.7. Астрологічні нісенітниці якогось Юлія Фірміка (1.17.1): «У кого гороскоп у четвертій частині Меркурія, той буде рахівним писарем; гороскоп у сузір’ї Коня робить візничим». На щастя, Полідор із нього посміюється.

Сумно: глава 1.18, присвячена геометрії, ані словом не згадує Евкліда. Про першого (грецького) лікаря в Римі (Архагат, 535 рік від заснування міста): «Спершу він був фахівцем із ран, а згодом його почали прозивати „катом“ через жорстокість у різанні та припіканні» (1.20.7). Зрештою його та інших грецьких лікарів вигнали з Італії. Лікарі, виявляється, запозичили ідею кровопускання — увага! — у бегемотів (1.21.7): «Коли його постійне ненажерство призводить до застуди, він виходить на берег і шукає свіжі порізи на очереті, і, знайшовши найгостріше стебло, притискається до нього тілом і ранить собі вену на нозі. Так, пускаючи кров, він полегшує своє нездорове тіло». У тому ж абзаці повідомляється, що клізму вони вигадали, спостерігаючи за ібісами.

А ось чому день колись складався з дванадцяти годин (2.5.1): «Гермес Трисмегіст в Єгипті якось помітив, що якась священна тварина, присвячена Серапісу, мочиться дванадцять разів на день — завжди через однакові проміжки часу; звідси він дійшов висновку, що день слід ділити на дванадцять годин». Мені б дістати того, що курили ці люди 🙂 Із 2.9.2: «Багато людей вирізнялися чудовою пам’яттю. Так, цар Кир Перський знав на ім’я всіх воїнів своєї армії». Це нагадує мені один російський жарт і наштовхує на думку, що, може, перська армія була не такою вже й велетенською. Чари Луперкалій, коли цілком здоровомислячі люди бігали голими (2.14.2): «Не буде зайвим згадати, що Марк Антоній, оголений і намащений для цих святкувань, поклав діадему на голову Цезаря, як повідомляє Аппіан у другій книзі Громадянських воєн». Цілій главі (2.17) присвячено вінкам — виявляється, греки й римляни носили силу-силенну найрізноманітніших вінків, іноді як нагороду за певний учинок, іноді просто як святкову прикрасу. «Таке розмаїття вінків тривало доти, доки греки не почали вживати їх на бенкетах і симпосіях […] подаючи їх у чашах для пиття на забаву» (2.17.7). У наступному абзаці розповідається кумедний епізод про Клеопатру та Марка Антонія [в оригіналі Anthony: із доданою h], який «побоювався прихильності цариці й не їв нічого, доки не скуштує хтось інший». Одного разу Клеопатра запросила його «випити вінків» із нею, але вчасно зупинила, пояснивши, що отруїла його вінок, щоб показати, як легко могла б отруїти його, «якби тільки могла жити без тебе».

Із 2.19.1: «На запитання, чому золото бліде, Діоген дав дотепну відповідь, згідно з Лаертським: «Бо стільки людей чатують на нього» 🙂 До речі, це нагадує відгук на Amazon про книжку Лоуренса Джеймса Rise and Fall of the British Empire: «Тепер я розумію, чому Британська імперія була рожевою на карті: вона червоніла від сорому». Кумедні наклепи на пиво: «воно посилює сечовиділення, подразнює нирки й нерви, закупорює оболонки (особливо ті, що вкривають мозок), спричиняє метеоризм, утворює гнилу рідину й породжує слонову хворобу. Хто купається в такому напої, виходить бадьорим і готовим до діла. Так каже Діоскорид. Однак пиво справляє менший вплив на тих, хто п’є його з дитинства» (3.3.11). Але, мабуть, це також приклад надмірної довірливості Полідора до античних авторитетів. Адже він багато років жив в Англії — напевно, мав нагоду спостерігати силу-силенну завсідників пивних і чудово знав, що жоден із них не має слонової хвороби. І все ж повторює ці нісенітниці. О боже: «По-грецьки щось очищувальне називається smegma» (3.6.3).

Розділ 3.10 рясніє чудово безумними поховальними звичаями. «Коли батьки, родичі або сусіди досягали старості, їм перерізали горло і з’їдали їх, вважаючи, що краще самим повечеряти ними, ніж віддати їх черв’якам. Тібарени вішали на шибеницю тих старих, яких особливо любили» (3.10.11). «Гірканці кидали напівмертвих людей на поживу птахам і собакам. […] Ассирійці консервували тіла в меді й покривали воском. Набатеяни вважали трупи гноєм і ховали своїх царів у гнойових ямах» (3.10.14). [Останні, зауважимо, мали видатного наслідувача у XX столітті — Мао Цзедуна: «Я подам приклад. Усі ми маємо бути спалені після смерті, обернені на порох і використані як добриво»]. «Бактрійці віддавали старих на поживу собакам, спеціально вирощеним для цієї мети» (3.10.15). «Коли збиралися великі натовпи родичів, вони розривали трупи зубами, їли їх разом із м’ясом тварин, а потім обвивали їхні черепи золотом і користувалися ними як чашами — за Плінієм, книга 4, це вважалося останнім актом синівської пошани. […] Гіпербореї вважали найкращим способом поховання ось що: коли людина втомлювалася від життя, вона мала поїсти, намастити себе оліями, а потім вирушити до певної скелі й кинутися в морську безодню» (3.10.16). У 3.10.19 він описує звичаї, пов’язані з римським обожненням нещодавно померлого імператора.

Із Геродота, 3.11.13: сліпий цар «почу́в із міста Букус (Bucus) віщування, що зір йому повернеться, якщо він омиє очі сечею жінки, задоволеної одним своїм чоловіком і не знайомої з іншими чоловіками». Після невдалих спроб із дружиною та кількома іншими жінками він нарешті знайшов одну, чия сеча справді зцілила його: «Він спалив усіх жінок, чию сечу випробовував, окрім тієї, що повернула йому зір, — і на ній одружився». Кхм. Хіба оракул не говорив лише про заміжніх жінок? Якщо так, то що він зробив із її чоловіком? Втім, Фрейд був би у захваті від такого щасливого кінця: «Позбувшись хвороби, він звів пару кам’яних стовпів, схожих на рожни, біля Храму Сонця, кожен — заввишки сто ліктів і вісім — у підмурку». Розділ 3.17 містить кілька цікавих, хоч і трохи моторошних анекдотів, пов’язаних із проституцією: кіпріоти «відправляли своїх незаміжніх дівчат заробляти на посаг, торгуючи собою на березі моря й приносячи Венері дари в обмін на рештки своєї цноти» (3.17.2). «Коли багатства країни вичерпалися, у вавилонян також існував звичай, за яким кожен бідняк, що не мав засобів до життя, змушував своїх дочок заробляти тілом. Крім того, одного разу в житті кожна жінка ставала спільною власністю народу. Вони сиділи біля храму Венери у вінках на головах […] і не могли повернутися додому, доки якийсь чужинець не кине їм грошей у коліна й не вступить із ними в злягання. […] Гарні жінки звільнялися швидко, але не так потворні, яким часто доводилося чекати рік або два. Такий був закон, метою якого, згідно з Геродотом у першій книзі, було збереження честі богині Венери». (3.17.3.)

Деякі речі, як виявилося, були відкриті пізніше, ніж я думав: стремена не були відомі в давньому Римі (3.18.5; див. також примітку перекладача, с. 683: у Центральній Азії вони з’явилися раніше, але до Європи прийшли лише в ранньому середньовіччі). Сідел не знали «до ранньої імперії», залізні підкови «не були поширені до кінця імперії» (прим. до 2.12.2, с. 634). Не знаю, як розуміти дивну фразу з приміток перекладача (с. 586): «Близько третини тексту єврейської Біблії — це поезія, але її структуру досі не пояснено». Чудова назва для міста філософів: «Ераст і Кориск були філософами-платоніками, що жили в Скепсисі» (прим. до 2.6.4, с. 627). Цікава примітка про тріумфи й овації (с. 640): «Умовою для отримання тріумфу було вбити п’ять тисяч ворогів в одній битві» тощо. 

Прим. до 2.19.8 (с. 645): «Вважається, що Анахарсіс, скіфський князь, відвідав Афіни наприкінці VI ст. до н. е. Як ідеальний взірець мудрого й шляхетного дикуна, йому приписували різні винаходи, але й його критика технологій — особливо мореплавства — стала легендарною». Дивовижно: скіфський князь — і раптом шляхетний дикун?! Хіба вони не славилися тим, що скальпували ворогів, приносили в жертву рабів і наложниць під час поховання царів — та іншими жахами, які Геродот міг зібрати про них? Втім, можливо, мені й не слід дивуватися: адже й європейці, зіткнувшись з індіанцями Америки, бачили в них то кровожерних чудовиськ, то шляхетних дикунів. Про торгівлю в Гомера — див. примітки до 2.20.2 (с. 645) і до 3.16.1 (с. 680).

Висновок

Отже, якщо ви вирішите прочитати цю книжку, майте на увазі, з чим зіткнетеся, аби потім не розчаруватися. Ви отримаєте безліч цікавих (а подекуди й химерних, навіть цілком дивних) відомостей — дрібних фактів про те, як походження або винайдення тієї чи тієї яви було пояснено й приписано різними античними авторами. Однак ви не отримаєте ось чого: уявлення про те, що світові може бути понад п’ять тисяч років; що до часів Авраама могло існувати щось, окрім біблійної історії (Адам і Єва, Каїн і Авель, Ной і потоп тощо), і що, отже, багато речей могли бути відомі іншим народам задовго до того, як євреї вперше про них згадали; вам не скажуть, що багато «відкриттів» насправді зовсім не є подіями, які можна приписати якійсь одній людині в певний момент часу, а становлять результат тривалого поступового процесу; що походження безлічі технік і суспільних практик неможливо встановити задовільним чином просто шляхом ретельного зіставлення свідчень античних авторів — і так далі. 

Звісно, було б нерозумно очікувати всього цього від автора XV–XVI століття, такого як Полідор. У його добу знання античної історії поза тим, про що повідомляли класичні письменники та Біблія, було поверховим або й зовсім відсутнім; археології ще не існувало, як і самої ідеї про те, що історичні явища розвиваються через тривалі процеси, а не здійснюються поодинокими діяннями великих особистостей. Тож якщо ви справді хочете дізнатися про витоки тієї чи тієї речі, читайте сучасні книжки; але як «кабінет курйозів» трактат Про винахідників цілком удався. Короткі розділи роблять книжку захопливою для читання: можна майже навмання відкрити будь-яку сторінку, і ви неодмінно знайдете там щось цікаве.

• Я цілком певен, що мені все ж варто колись прочитати Геродота й Плінія — Полідор часто згадує цікаві анекдоти з їхніх творів, тож чому б не звернутися просто до першоджерела?
• Як я вже згадував вище, це видання ITRL містить лише перші три (з восьми) книги Про винахідників. Існує також повний переклад усього твору — Бено Вайса та Луїса С. Переса, виданий під назвою Beginnings and Discoveries (Nieuwkoop: De Graaf, 1997). Але я не певен, чи хочу його читати: наскільки я розумію, книги 4–8 переважно присвячені (християнській) релігії. Крім того, на ABE нині є лише один примірник, і коштує він 176 євро. (Не дивно для цих маловідомих нідерландських видавців — гадаю, мені слід радіти, що це не Brill, інакше ціна, ймовірно, була б 276 євро :))) Втім, добре, що він такий дорогий: принаймні в мене не виникне спокуси його купити.