Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Леон Баттіста Альберті: «Мом». Переклад Сари Найт.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 8. Видавництво Гарвардського університету, 2003.
0674007549. xxv + 407 pp.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Я смутно пригадую, що чув про Леона Баттісту Альберті як про архітектора, але виявилося, що він також написав чимало книжок на найрізноманітніші теми. Справжній твір, «Мом», — це роман (або, в усякому разі, доволі довга прозова оповідь), але дуже дивний. У вступі Альберті пояснює, що його мета — почасти філософствувати, почасти розважати (¶5), і що він наслідує античних авторів, зображаючи богів як утілення різних «душевних якостей» (¶6). Мені майже нічого не сподобалося в цьому романі. Кажуть, що він сатиричний і похмуро-комічний; але я не знайшов у ньому практично нічого смішного (втім, я й не сподівався сміятися; я вже знаю, що комічні твори минулого, як правило, не видаються мені смішними — або в мене зіпсоване почуття гумору, або, що ймовірніше, гумор надто культурно специфічний). Я також не міг позбутися думки, що для того, аби оповідь була сатирою, в ній має бути дещо більше, ніж просто низка сцен, де персонажі без упину поводяться як дурні й негідники. Але, зрештою, це й не персонажі в повному розумінні; це не особистості — це «душевні якості», як прямо каже сам автор. Головний герой, Мом — бог чвар і критики, трикстер, інтриган, перевертень і цілковито завершений мерзотник. Юпітер, цар богів, — непевний, слабкий і некомпетентний правитель, який надто часто діє вередливо й тиранічно. Більшість інших богів поводяться як звичайні безвільні та лукаві придворні. Людський рід представлено широким набором дурнів і негідників — від філософів на кшталт Сократа й Діогена до різного роду випадкових вигаданих діячів і пройдисвітів. У книжці майже немає персонажа, якого можна було б назвати справді порядним, і вже точно немає такого, хто був би порядним *і* діяльним. Втім, гадаю, це цілком вірне відображення бурхливого й цинічного суспільства ренесансної Італії, в якому жив сам автор, — тож дорікати йому за це важко.
Але найбільше мене роздратувала цілковита й навмисна відсутність якогось зв’язного сюжету; це просто безкінечна низка випадкових епізодів, коли нові, ніяк не пов’язані між собою події та персонажі виникають несподівано, ніби з нізвідки. Автор насправді зовсім не намагається розповісти нам історію — він просто тре собі під столом під час письма. Є деякі теми, які його явно цікавлять, тож він постійно до них повертається, наприклад архітектура і, особливо, її занепад. Юнона намагається збудувати золоту арку, але та невдовзі ганебно руйнується (2.100–1); а коли Юпітер замислюється розібрати світ, щоб збудувати новий, його застерігають, що новий буде не кращий за старий, бо теперішні архітектори вже не такі вправні, як колись (3.69).
Інша тема, що цікавить Альберті, — це правління; ми бачимо її головно через негативний приклад Юпітера, якому, здається, взагалі не надто подобається бути правителем, і вже напевно він поганий у цій справі (2.104). Але якщо книжка й дає нам досить виразний приклад поганого правителя, то майже не пропонує жодних міркувань про те, як улаштувати кращі форми правління. Ближче до кінця книги з’являються деякі прямі поради, як бути добрим государем (4.101–2), але це виявляється таким безбарвним поміркованим моралізаторством, що сумнівно, чи автор хотів, аби ми сприймали це всерйоз. Як би там не було, це аж ніяк не Макіавеллі — хоча на виправдання Альберті варто сказати, що його книжка вийшла більш ніж за 50 років до «Государя».
Ще одна цікава повторювана тема — невіра в богів, погляд, якого дотримуються кілька персонажів книжки, переважно як філософської позиції. Можна сказати, що самих богів у творі зображено настільки відразливо, що це само собою стає стимулом до безвір’я. Але, на захист Альберті, можна заперечити, що так і задумано, адже сам він не вірив в олімпійських богів, до того ж його боги — це зовсім не божества, а просто персоніфікації душевних якостей. Єдине, що мені справді сподобалося в цій книжці, — це стиль перекладу: він значно жвавіший і значно менш чопорно-формальний, ніж зазвичай у серії ITRL. Конкретний приклад: Юпітера часто називають «найкращий і найбільший» (стандартна латинська формула: Jupiter optimus maximus), але в одному місці, де Юнона накидається на нього з докорами й уживає цей вислів саркастично, його дуже влучно перекладено як «Юпітер Високопоставлений і Могутній» :)) (2.30).
Книга I
Ми знайомимося з Момом, який поводиться у своєму звичному дусі: коли Юпітер закликає інших богів удосконалити своє творіння, додавши до нього різні корисні речі, Мом «вносить свій внесок», випускаючи на світ шкідливих комах (1.6), попутно критикуючи дари, представлені іншими богами (1.7). Богиня Підступності (лат. Fraus — те саме слово, від якого походить англійське fraud, «обман») дбає про те, щоб численні скарги на Мома дійшли до Юпітера, вдаючи при цьому, ніби вона на його боці (1.10). Мом вважає, що Юпітер погано справляється з обов’язками царя богів: він надто часто змінює свою думку, забагато влади передав Долі, недостатньо надійно застрахував себе від дій людського роду тощо (1.19–22). Почувши про це, Юпітер виганяє Мома на землю; при цьому Мом утрачає частину своєї божественної сутності — «священний вогонь, що відрізняє всіх богів» (1.26). Щоб помститися богам, він набуває подоби філософа, проповідує атеїзм і сіє незгоду між філософськими школами (1.27–31).
Юпітер посилає на землю богиню Доблесті, щоб утрутитися й заспокоїти ситуацію (1.36). Товпи людей приходять віддати почесті Доблесті та її дітям — Тріумфу, Трофею, Хвалі й Потомству (1.41, 48). Мом вдає, що кається і смиренно підкоряється під час своєї зустрічі з Доблестю (1.47), але невдовзі повертається до попередньої поведінки й знову починає підбурювати людей до ворожнечі з богами (1.49–50). Прийнявши людську подобу, він навчає дівчат мистецтва косметики (1.58–62), вочевидь, не задля іншої мети, окрім тієї, що він любить обман і (дис)симуляцію в усіх їхніх проявах. У нього також є намір дошкуляти богам опосередковано — спонукаючи людей мучити їх нескінченними молитвами (1.65–66).
Далі Мом закохується у Хвалу, дочку Доблесті, перетворює себе на виноградну лозу плюща, щоб видертися по стіні й дістатися до неї (1.68–70). Йому вдається зґвалтувати її, але невдовзі стається кумедна сцена: він і далі в подобі плюща, коли якісь людські пройдисвіти починають по ньому дертися (1.71–72). Невдовзі Хвала народжує дитину на ім’я Молва (Fama), яка радше скидається на чудовисько з Лавкрафта: «густо вкрите очима, вухами й ворушкими язиками» (1.74). Молва починає літати світом і поширювати чутки — на превелику втіху Мома (1.79). Богиня Фортуна, яка вважає Доблесть своєю ненависною суперницею, влаштовує так, щоб Геркулеса було понесено Молвою на небо, де він стане богом (1.84); боги приймають його як союзника в боротьбі проти Молви (1.92). Мом набуває подоби Геркулеса й намагається підбурити інших людей також прагнути на небо, щоб учинити там ще більше безладу (1.88–90). Тим часом люди замишляють напад на Доблесть і її потомство; але, попереджені Молвою про небезпеку, всі вони в паніці зникають (1.94–96).
Книга II
Відтоді як Мом вигадав молитву, дедалі більше молитов від смертних доходить до богів, які спершу тішаться увагою і вирішують повернути Мома із вигнання (2.2–3). Вони посилають богинь Палладу і Мінерву, щоб привести його назад (дивовижно, але в Альберті це дві різні богині, а не два імені однієї й тієї самої). Мом у захваті від цього й замишляє й надалі провадити свою політику обману та удавання проти богів, які колись його образили (2.12–14). Він поводиться належно смиренно, коли його приводять до Юпітера, але водночас радіє, бачачи, що нескінченні потоки молитов і вотивних приношень від смертних стають дедалі серйознішим подразником для богів Олімпу (2.18–19). Мом розповідає про своє перебування на землі, намагаючись виставити смертних у непривабливому світлі, і пропонує послати Слух (або Молву), щоб та повідомляла про справи людей (2.23–25). З’являється Юнона і обрушується з промовою на Юпітера за те, що він простив Мома, якого вона не терпить (2.26–30); Юпітер дозволяє їй брати з людських приношень ті, що зроблені із золота, — усі інші викидаються як непотрібне сміття (2.32–35).
Мом також описує різні заняття, які він випробував серед смертних: йому не надто сподобалося бути солдатом (2.39–41) або царем (2.42–46), зате він із захватом вихваляє життя жебрака (2.47–58): на тебе не поширюються багато суспільних умовностей, нікому немає діла до того, як ти поводишся або в що одягнений, тобі нічого втрачати, а ремесло не потребує жодної майстерності тощо. Однак значна частина цієї промови на захист жебрацтва, безперечно, глибоко іронічна, наприклад коли він твердить, що байдуже, спати на землі чи на ліжку (2.53). Завдяки своїм кумедним оповідкам Мом стає улюбленцем Юпітера, і деякі інші божества починають намагатися помиритися з ним (2.65–69). Проте Мома дратує, що його вважають просто блазнем, який розповідає цікаві історії на бенкетах (2.70–71). Коли його просять розповісти, як смертні напали на нього і вирвали йому бороду, він вирішує зосередитися на серйозніших частинах історії: він довго сперечався з філософами, які заперечували існування богів (2.75–90), і вони напали на нього, коли він спробував заперечити їм (2.91–92). Коли Мом закінчує розповідь, Геркулес, який також присутній при цьому, робить кілька зауваг на захист філософів, кажучи, що не всі вони такі (2.93–99).
Юпітер скаржиться на свою роль правителя богів, особливо через те, що йому доводиться виступати посередником у їхніх нескінченних сварках (2.103–104) і вислуховувати молитви невдячних смертних (2.107–109); до того ж згадані вотивні приношення скупчуються всюди (2.105–106) і спричиняють чвари між богами. Мом у захваті від усього цього й дає різноманітні напівжартівливі поради, як Юпітер може покарати смертних (2.111–112) — наприклад, послати їм побільше жінок, які, без сумніву, накоїть чимало лиха :]). Що ж до приношень, то їх, за пропозицією Мома, вирішують прибрати геть із очей (2.114–115). Богиня Пакість (або Кознь, англ. Mischief) настільки вражена майстерністю Мома в обмані, що намагається повернути його прихильність (2.116–119).
Книга III
Юпітер вирішує, що хоче створити новий світ, аби замінити теперішній; думки інших богів розходяться, але Мом, звісно ж, тішиться, що завдав стільки прикрощів (3.1–5). Юпітер не певен, як саме йому взятися до цієї справи; деякі боги радять звернутися по пораду до людських філософів (3.7–9). Він розмовляє з кількома з них, набувши іншого вигляду, і хоча всі вони поводяться більш-менш безглуздо, Юпітер залишається вражений і високо оцінює їхній розум (3.12–17). Потім він посилає Меркурія поговорити з філософами й заодно повернути Доброчесність на Олімп (3.18–19); Меркурій зустрічає Сократа й Діогена, які поводяться у своєму звичному дусі, і повертається на небо, так нічого й не домігшись (3.22–26). Після цього Юпітер спрямовує Аполлона з аналогічною місією (3.29–30), а тим часом скликає велику раду богів, призначену на час повернення Аполлона (3.31). На досаду Юпітера, Аполлон запізнюється, і серед богів здіймаються галас і замішання щодо того, як просувати проєкт далі (3.34–39).
Мом, призначений Юпітером головувати на зібранні, звалює безлад на присутність богинь, чим доводить їх до такої люті, що вони його каструють (3.40–41). Коли Аполлон нарешті повертається, зібрання вже закінчилося; він розповідає про свої зустрічі з філософами, зокрема з Діогеном, який у той момент розтинає краба й дивується, чому в того немає видимого мозку (1.44–60). Голод, Лихоманка та інші подібні божества починають терзати людство, вважаючи, що світ усе одно незабаром буде знищено; люди відповідають на це спорудженням нових храмів і подібних будівель, сподіваючись повернути собі прихильність богів (1.65–66). Це нарешті переконує богів — зокрема й самого Юпітера, який і без того вже почав сумніватися у своєму задумі, — не здійснювати план знищення й пересотворення світу (1.67–70). Щоб не видатися слабким і нерішучим, Юпітер намагається перекласти провину за початковий задум на Мома й прирікає його на те, щоб бути прикутим до скелі (1.71–74).
Книга IV
Люди збудували великий амфітеатр і збираються влаштувати ігри на честь богів; але боги не можуть спостерігати за цією подією з небес, бо Мом переконав деяких німф затягнути небо хмарою (4.4–7). Тому боги спускаються на землю; щоб непомітно спостерігати за виставою, вони займають місце й подобу статуй богів, що стоять у театрі, попередньо відсунувши справжні статуї вбік (4.10). Бог Здивування (Stupor) переносить свою статую до печери, де та згодом добряче лякає зграю розбійників, які притягли туди свого полоненого — актора-філософа на ім’я Енопс (4.12–15). Вражений цією пригодою, Енопс виправляється, зрікається своїх колишніх атеїстичних поглядів і стає ревним шанувальником богів (4.18–24).
Тим часом Харон прибуває з підземного світу, бажаючи побачити світ, перш ніж той буде знищено; його супроводжує померлий філософ на ім’я Геласт, і дорогою вони розмовляють про його заняття філософією: Харон зауважує, що філософи здебільшого говорять банальності, лише висловлюючи їх хитромудрими словами (4.26–39). Харон розповідає алегоричну історію про майстра-ремісника, який створив різні види гомункулів і спонукав їх підніматися до його дому на горі, але лише крутим і прямим шляхом (4.43–45). Харон також не цілком розуміє сенс театральних вистав (4.48–49). Геласт вступає в сварку з Енопсом; актори відповідають тим, що починають кидати в Геласта й Харона каміння, і ті змушені поспіхом рятуватися втечею (4.51–53). Вони знову сідають у човен Харона і, переживши вкрай неприємну зустріч із зграєю піратів (4.61–71), дістаються місця, де прикутий Мом (4.72). Тим часом у театрі відбуваються великі потрясіння: сильні вітри змушують частини споруди обвалитися, при цьому деякі боги зазнають поранень; Юпітер вирішує, що треба негайно повернути статуї на їхні місця й покинути землю, хоча й це відбувається не без подальших ускладнень (4.73–78).
Мом зауважує, що користувався прихильністю Юпітера доти, доки поводився як улесник, але впав у немилість, щойно спробував давати чесні поради (4.81–84). На знак співчуття Геласт розповідає історію про труднощі, які зазнали він і Харон (4.85–86). Обидва вони помічають, що Юпітер — правитель не мудрий. Продовжуючи шлях, Харон розповідає анекдот про царя та його глашатая: останній навів кілька більш-менш філософських доводів на користь того, що він так само важливий, як і сам цар (4.92–98). Тим часом Юпітер, повернувшись на небо, розчарований невдачею всіх своїх задумів і нарешті бере до рук зошити з порадами щодо правління, які Мом колись йому подав. Ці поради здебільшого зводяться до поміркованості та прагнення до середини в усьому (4.99–102).
Тепер я не лише дочитав усі томи, що вийшли на цей час [прим. середина 2021 року] у серії ITRL, а й написав про кожен із них у блозі; і не можу не зауважити, що останні кілька томів було видано ще минулого вересня, а відтоді не анонсували навіть жодного нового, не кажучи вже про публікацію. Здається, у них ще ніколи не було такої довгої перерви, і я починаю замислюватися, чи не сталося чогось. Чи не вразила їх епідемія? Або в них скінчилися гроші? Але інші подібні серії Гарвардського університету, як-от Murty Classical Library of India, здається, виходять у звичайному темпі. Можливо, тут замішане щось більш зловісне? Пам’ятаю, минулого липня Джеймс Хенкінс, головний редактор ITRL від самого її заснування, опублікував есе в Quillette, де сміливо виступив проти «пробуджених» культистів, які колонізували ренесансні студії — так само, як раніше вони зробили це й з багатьма іншими академічними дисциплінами; і тепер я не можу не поставити собі запитання: чи не зазнав він через це «скасування», а серія ITRL — не постраждала як своєрідна «супутня шкода»? Сподіваюся, що ні; але в наш час ніколи не можна бути певним.
А може, все пояснюється прозаїчним рішенням якогось рахівника, не пов’язаним із культурними війнами? Рік чи два тому вони вважали за потрібне втрутитися в логотип I Tatti (старий, новий): бджола тепер — невпізнанна тінь самої себе, а ініціали Бернарда Беренсона зникли зовсім. Одразу видно, що якийсь самовпевнений ідіот без найменшого чуття традиції побачив нагоду «залишити слід» — і негайно взявся псувати те, чого чіпати не слід було. Щойно організація починає змінювати свій логотип без жодної потреби, майже завжди можна бути певним, що тепер нею керують люди, єдиний талант яких — «полірування лайна», і що незабаром вони перетворять на лайно й саму організацію. Як би там не було, було б прикро, якби серія ITRL так раптово обірвалася, залишивши багато багатотомних видань незавершеними. Сподіватимемося, що невдовзі ми побачимо оголошення про вихід нових томів.
[Оновлення: Через деякий час після публікації наведеного вище допису я зазирнув до списку публікацій Хенкінса й побачив, що він доволі активно публікує політичні коментарі з консервативних позицій, тож якщо «пробуджені» колись вирішать його скасувати, підстав у них знайдеться вдосталь. Але, гадаю, річ тут не в цьому. Я також натрапив на цікаву рецензію тому під назвою The Loeb Classical Library and its progeny: proceedings of the First James Loeb Biennial Conference, Munich and Murnau, 18–20 May 2017 (Harvard University Press, 2020). Згідно з цією рецензією, до збірника увійшла стаття Хенкінса («The I Tatti Renaissance Library: A Personal Retrospect and Prospect», с. 19–46): «Розповідь Хенкінса про створення й розвиток серії I Tatti Renaissance Library починається на оптимістичній ноті — він повідомляє, що початкові продажі виявилися несподівано добрими, — але завершується зловісно: продовження серії аж ніяк не гарантоване через виснаження фінансових ресурсів. Додавання додатка зі списком опублікованих, замовлених і запланованих томів робить проєкт напрочуд обмеженим». Отже, гадаю, над ITRL ще 2017 року згущувалися темні хмари, і, можливо, тепер вона справді остаточно залишилася без коштів 🙁 ]