Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою тут.
Джанноццо Манетті: Біографічні твори. Під редакцією та в перекладі Стефано У. Бальдассаррі та Рольфа Багеміля.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 9. Видавництво Гарвардського університету, 2003.
0674011341. xix + 330 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Манетті був флорентійським письменником, оратором і політиком, що жив у першій половині XV століття. Ця книжка містить його короткі біографії Данте, Петрарки, Боккаччо, Сократа, Сенеки, а також дуже короткі біографічні нариси про кількох інших людей — переважно про менш відомих авторів і вчених епохи Відродження. Як і багато інших книжок із серії I Tatti Renaissance Library, ця видалася мені доволі нудним читвом. Я вже мав досить туманне й мінімальне уявлення про життя Данте, Петрарки, Боккаччо, Сократа і Сенеки, і мене не надто цікавлять додаткові подробиці, наведені в цих біографіях. Ще одна неприємна риса полягає в тому, що ці біографії майже цілком складаються з похвал; я, звісно, визнаю, що їхні герої не були особливо порочними людьми, але все ж мимоволі замислюєшся, чи не надто однобічно Манетті їх змальовує. Втім, з огляду на те, що редактори пишуть про характер Манетті на с. xiii, дивуватися не доводиться: він, схоже, був дещо самовдоволеним буржуа. Коли Сенеку — стоїка, який проповідував людям не надто прив’язуватися до тлінних речей, але сам був непристойно багатим («Більшу частину цього він нажив, займаючись лихварством у Британії; за свідченням Діона, надмірні проценти, які він стягував, були однією з причин повстання в тій країні». — Бертран Рассел, Історія західної філософії, гл. 28) — цілком справедливо звинувачують у кричущому лицемірстві, не дивно, що Манетті, сам багатий купець і ділок, охоче кидається йому на виручку (с. 269).
Імовірно, читати цю книжку варто не для того, щоб дізнатися щось про життя Данте та інших, а щоб зрозуміти, як Манетті й подібні до нього автори підходили до написання біографій, і побачити, який зв’язок із минулим вони намагалися встановити за їх посередництва. Самі редактори визнають це у вступі на с. xiv: «Ще важливіше, що всі вони [тобто ці біографії] […] демонструють глибоке самосвідомлення флорентійських гуманістів щодо класичної культури, яку вони наново відкрили й активно прославляли». Насправді ж це самосвідомлення часом таке велике, що просто дратує: Манетті постійно додає «наш» до імен античних авторів, ніби він — один із них, а тисяча з лишком років історії, що минули між ними, — сущий дріб’язок, який можна без зусиль ігнорувати або вдавати, що його й зовсім не було.
Структура цих біографій нагадала мені Плутарха і Светонія, особливо останнього, з яким Манетті, схоже, єднала одна риса — уміння ретельно збирати відомості про свого героя, але при цьому не надто критично ставитися до джерел, вирішуючи, що включити до біографії і як це подати. Однак, принаймні, Светоній незмінно приправляв свої життєписи імператорів безліччю пікантних анекдотів, тоді як таких «приправ» у біографіях Манетті, на жаль, бракує. Не дивно, що він видався мені нудним — як Плутарх, але не як Светоній. І все ж мені сподобалася сама ідея зіставлення життів Сократа і Сенеки, наслідуючи Плутарха, який завжди писав про грека і римлянина, намагаючись обрати двох людей із приблизно подібною роллю в житті та суспільстві.
Так чи інакше, хоч, як я вже сказав, це читання загалом видалося мені нудним, у ньому трапилося кілька цікавих і/або кумедних місць. На сторінках 71–73 видно, що Петрарка стикався з безліччю настирливих шанувальників — просто як сучасні попзірки. На сторінці 237 Манетті пише, що за його життя будинок, у якому народився Сенека, нібито ще зберігався: «іспанці […] показують у Кордові певний будинок як його помешкання, стверджуючи, що він безперервно існує до наших днів». Мушу зізнатися, це звучить радше як історія для наївних туристів, але все ж історія приємна. Наприкінці біографії Сократа Манетті побіжно згадує ще чотирьох людей на ім’я Сократ (с. 233). Те саме він робить і щодо Сенеки, але там, окрім філософа Сенеки та його тезка-батька, ритора, він знаходить лише ще одного Сенеки — єпископа. (До речі, за часів Манетті, вочевидь, ще не знали, що філософ Сенека і його батько-ритор — це дві різні людини, через що Манетті з певним захватом обчислює, що Сенека, мабуть, прожив понад сто років; с. 279.).