Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Джаноццо Манетті: «Захист перекладача» (1459). Під редакцією Майрона МакШейна. Переклад Марка Янга.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 71. Видавництво Гарвардського університету, 2016.
9780674088658. xxxviii + 306 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Манетті був гуманістом першої половини XVI століття; колись у мене була його книжка в бібліотеці ITRL, «Біографічні твори» 2003 року; але це був один із ранніх томів, які я читав ще до того, як почав вести цей блог. Після того, як я ознайомлюся з поточними томами, можливо, повернуся до старих і напишу про них дописи; але це не обіцянка 🙂 У будь-якому разі, я майже нічого не пам’ятав про Манетті з тих часів, тож для мене стало цілковитою несподіванкою, коли я прочитав у цьому томі, що він був завзятим перекладачем Біблії та одним із небагатьох гуманістів епохи Відродження, які вивчили іврит. Його спроби зробити новий переклад Псалмів викликали певні суперечки, оскільки дехто запитував, навіщо потрібен новий переклад, якщо старий переклад IV століття святого Ієроніма був настільки усталеним (наприклад, Леонардо Бруні радив узагалі не вивчати іврит; стор. ix). Чесно кажучи, сам факт виникнення суперечок довкола нового перекладу Біблії мене здивував, адже сьогодні ми звикли, наприклад, до десятків перекладів усієї Біблії англійською мовою. І, як ми побачимо з книжки Манетті, браку різних перекладів не було навіть у давнину. Манетті написав цю працю, «Захист перекладача», як своєрідну відповідь своїм критикам. Однак багато частин цієї книжки видалися мені такими, що не стосуються мети, хоч і були відносно цікавими.
Він починає з доволі довгого вступу, де вказує, що в багатьох відомих античних авторів теж були свої запеклі критики, тож той факт, що його критикують, не є чимось особливим і не свідчить про те, що він учинив щось неправильне (1.4–17). Далі в першій книзі він переважно говорить про авторів різних книг Старого Завіту — пророків, царя Соломона тощо. Манетті насамперед цікавлять псалми, які приписують цареві Давиду (1.43), хоча деякі з них, імовірно, були написані іншими авторами (1.51). Він згадує два давні переклади псалмів грецькою мовою: Септуагінту приблизно 340 р. до н. е. (1.57) і ще давніший переклад, про який, очевидно, відомо небагато (1.54–6).
Друга книга присвячена Септуагінті, про яку я чув і раніше, але так і не спромігся з’ясувати, що це таке. Виявляється, за нею стоїть захоплива історія, яку Манетті розповідає в цій книзі. Птолемей Філадельф, один із перших грецьких правителів Єгипту, був палким прихильником великої Александрійської бібліотеки й намагався поповнити її не лише грецькими творами, а й перекладами важливих іноземних книжок. На його запрошення сімдесят два єврейські старійшини провели певний час в Александрії, щоб перекласти Старий Завіт з івриту грецькою. Для тих, хто любить додаткову дозу релігії в цій історії, є кумедний поворот: перекладачі працювали незалежно, але наприкінці, коли вони почали зіставляти свої переклади, щоб обговорити будь-які розбіжності й дійти компромісу, то виявили, що всі їхні переклади абсолютно однакові, що є явним доказом божественного натхнення (однак це аж ніяк не було загальноприйнятою думкою; 2.26–27, 48). Отже, в очах деяких людей Септуагінта (хоча й відрізнялася в низці деталей від єврейського оригіналу) мала статус, більш-менш відповідний божественному схваленню твору (своєрідної оновленої версії оригіналу), а не просто перекладу (2.11–12, 39, 41–2), і дехто, вочевидь, вважав, що після цього немає сенсу перекладати Старий Завіт з івриту. Проте з II по IV століття н. е. з’явилося ще кілька перекладів (2.54–5), і саме розбіжності між ними надихнули Ієроніма на створення власного нового перекладу (латинською) (2.56, 63–4).
Багато з цих спроб перекладу Біблії, як Ієроніма, так і Манетті, вочевидь, були натхненні суперництвом між євреями та християнами. Перші, які, звісно ж, і далі користувалися єврейським текстом, стверджували, що грецькі й латинські переклади, якими послуговувалися християни, були хибними, що спонукало деяких до спроб створити точніші переклади (2.57, 76). Манетті також твердить, що єврейські критики не зовсім спроможні висувати ці претензії, оскільки більшість із них не має достатніх знань грецької та латинської мов (2.67–71).
Що ж до псалмів, то, вочевидь, Ієронім спершу переклав їх з грецької (у Септуагінті), але потім, через скарги на неточність останнього, зробив іще один переклад, цього разу безпосередньо з івриту (2.79–80). Далі Манетті присвячує всю третю й четверту книги ретельному розборові всього Псалтиря та перелікові всіх відмінностей між двома версіями. Для людини, одержимої цією темою (як, імовірно, і сам Манетті), це, мабуть, було б надзвичайно цікаво, але мені було страшенно нудно читати ці дві книги, і я не міг не замислитися, як це насправді просуває справу «захисту перекладача», якщо саме про це й має бути праця Манетті. Гаразд, ви продемонстрували, що існує два трохи відмінні переклади псалмів; і ви пропонуєте зробити ще один, тож тоді буде три трохи відмінні переклади [обов’язкове посилання на xkcd]. І що? Ви ж не намагаєтеся всерйоз припустити, що ваш переклад остаточно розв’яже ці розбіжності?
П’ята книга знову стає трохи цікавішою. Спершу невеликий відступ, бо покровитель Манетті, король Альфонсо Неаполітанський, якому присвячено книгу, зазнав травми на полюванні, і Манетті закликає його бути обережнішим, щоб його народ не втратив такого прекрасного правителя (5.1–18). В решті книги Манетті пропонує кілька міркувань про те, як перекладати. Деякі з цих ідей видалися мені доволі очевидними, але, можливо, за часів Манетті вони не здавалися такими вже очевидними; наприклад, що треба добре знати мову, з якої перекладаєш (5.23), і ще краще — мову, якою перекладаєш (5.27). Перекладач має володіти «тонким і тонко налаштованим слухом» (5.29), щоб зберегти стиль, елегантність, витонченість тощо оригіналу. Ще одна цілком очевидна річ: не слід перекладати слово в слово, бо результатом буде нісенітниця (5.34–5). Отже, переклад слід здійснювати за змістом, але залишається питання, наскільки точно треба триматися оригіналу. Манетті припускає, що збереження достатньо близького до оригіналу змісту важливе під час перекладу теології або філософії (оскільки зміст тексту там має вирішальне значення), але перекладач має діяти трохи вільніше, перекладаючи поезію, історію або ораторське мистецтво, оскільки в цих жанрах стиль також важливий, навіть якщо доводиться допускати певні вольності щодо змісту (5.45–6, 76–7). Мені це видається вкрай розсудливим, і, мабуть, саме так чинять і сьогодні.
Однак одна з ідей Манетті видалася мені дивною: на його думку, «правильний переклад» можливий лише між «чотирма найвидатнішими мовами — івритом, арамейською, грецькою та латиною» (5.21), оскільки інші (розмовні) мови недостатньо розвинені («правильний переклад, здається, вимагає й передбачає певне підвищення рівня володіння мовою, якою він здійснюється», 5.22). У нього є кілька цікавих зауваг про символи, винайдені в давнину для позначення розбіжностей між кількома версіями тексту (5.67–8): зірочки * використовувалися для позначення додавань, а обели ÷ — для позначення вилучень.
Загалом ця книжка виявилася доволі неоднозначною. Огляд давніх перекладів Біблії в другій книзі був цікавим, як і зауваги Манетті про різні підходи до перекладу в п’ятій книзі (хоча я б не назвав жодну з цих зауваг чимось принципово новим). Менше мені сподобався огляд біблійних авторів у першій книзі; а що стосується третьої та четвертої книг, то вони навряд чи сподобаються багатьом. Цікаво, наскільки ефективною виявилася ця книжка як відповідь критикам Манетті. Чи стали ті, кому не подобався його план створення нового перекладу Псалмів латиною, менш критичними після прочитання його захисту? Чесно кажучи, сумніваюся. Втім, принаймні я прочитав щось на нову тему, чого ми раніше не зустрічали в ITRL.