Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Франческо Петрарка: «Моя таємна книга» (1343).
Під редакцією та в перекладі Ніколаса Манна.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 72. Видавництво Гарвардського університету, 2016.
9780674003460. xvii + 283 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Гадаю, це аналог психотерапії XIV століття. Книгу подано як триденну бесіду Петрарки та святого Августина, причому за ними спостерігає жіноча персоніфікація Істини, яка, по суті, не бере в ній участі. Як випливає з назви, Петрарка писав її не для публікації (с. vii–viii), і, можливо, саме тому він не подає стільки контексту, скільки мені хотілося б. З огляду на це, а також на мій загальний брак життєвого досвіду й некомпетентність у психологічних питаннях, я не можу сказати, що мав бодай якесь реальне уявлення про те, що саме мучить Петрарку. Можливо, якась депресія з відтінком кризи середнього віку? Очевидно, що він нещасний, але менш очевидно (для мене, звісно), чому.
У першій книзі Августин доволі різко критикує Петрарку від самого початку, і Петрарка видався мені своєрідним мазохістом, із тих, кому подобається, коли їм кажуть, який вони погані. Августин, здається, цілком серйозно вірить у ту нісенітницю, яку зазвичай пов’язують зі стоїчною філософією: не можна «стати або бути нещасним проти своєї волі» (1.2.4), бо «лише доброчесність робить розум щасливим» (1.3.1). «Той, хто не бажає бути нещасним, не є і не може ним стати» (1.4.3) тощо. Мене дуже дратує таке ставлення: якщо вам не вдалося змінити свою поведінку чи життя, деякі люди дуже швидко доходять висновку, що це може бути лише тому, що на якомусь рівні ви насправді не хотіли змінюватися. Вони категорично відкидають очевидне й набагато розумніше пояснення, згідно з яким цілком можливо хотіти щось зробити, але зазнати невдачі, — вони відкидають це, безперечно, з тієї простої причини, що, чинячи так, можуть сказати, що ваша невдача — цілком ваша провина, і їм не потрібно вас жаліти, і вони навіть можуть із самовдоволеним виглядом почуватися вищими за вас тепер, коли ви виявилися таким невдахою.
У будь-якому разі, мені неясно, чи дає Августин Петрарці на цьому етапі якісь дієві поради, окрім розпливчастих настанов «розмірковувати» (1.1.1) про те, що він смертний, і, зрештою, можливо, радше раніше, ніж пізніше (1.9, 1.13.1–3), йому доведеться постати перед Божим судом (1.11.9). Я не певен, що саме Петрарка мав зробити такого, що викликало б гнів Бога. Невже тепер нещастя й депресія — це гріх? (Можливо? Чесно кажучи, поняття не маю). Августин намагається посилити страх Петрарки перед смертю за допомогою химерного й виразного опису фізичних аспектів умирання (1.11.1–6).
У другій книзі Августин розглядає різні кардинальні гріхи й указує, в яких із них Петрарка винен, а в яких ні. Я завжди дотримувався думки, що вся ця ідея гріхів, особливо кардинальних, — не що інше, як велика афера; їх визначено досить широко, тож будь-яку нормальну людину легко можна визнати винною в деяких із них. Петрарка робить мляві спроби захиститися, але рано чи пізно незмінно здається під тиском Августина. Спершу вони обговорюють гординю (2.2–4), і в мене не склалося враження, що Петрарка винен у чомусь особливо жахливому; жодна розсудлива людина не скаже, що з Петраркою щось не так, якщо він відчуває помірну й розумну гордість за свої літературні таланти, свої знання і навіть свою зовнішність (2.3.1), але, звісно, від Августина не чекали б розсудливості в цих питаннях, і в його очах Петрарка абсолютно винен.
Далі Августин коротко згадує заздрість і погоджується з тим, що Петрарка в цьому не винен (2.5.1), а потім переходить до жадібності та амбіцій (2.5.2–2.10). І знову Петрарка, здається, не був винен ні в чому гіршому, ніж у спробі забезпечити собі розумні умови життя, щоб не опинитися в злиднях на старості, але в очах Августина він міг би вдовольнитися меншим (2.7.3–5), і тому його вже можна назвати жадібним. Що ж до амбіцій, Августин звинувачує його в «сновиганні коридорами влади, улесливості, обмані, обіцянках, брехні, удаванні та лицемірстві» (2.9.3) тощо; я недостатньо обізнаний із життям Петрарки, щоб це коментувати, але, здається, його цілком улаштовує визнати себе винним («Прощайте ж, високі почесті, якщо саме такі навички їх здобувають», 2.9.4). Далі вони обговорюють хіть (2.11–12), і обоє охоче погоджуються, що Петрарка винен у ній; і знову в мене склалося враження, що Петрарка насправді не був винен ні в чому, крім звичайних людських бажань, а це лише показує, наскільки потворна християнська мораль, яка намагається зобразити такі бажання як щось хибне.
Та, мабуть, найгірше те, що Петрарка далі визнається винним у accidia (2.13), що, вочевидь, є іншим терміном для гріха, який часто перекладають як лінощі, але в тому вигляді, в якому Петрарка й Августин обговорюють це тут, це радше схоже на своєрідний душевний розлад. У передмові перекладача це описано як «можливо, найближче до середньовічного розуміння депресії» (с. ix). Кілька промовистих уривків із діалогу: «„Скажи мені тепер: що, на твою думку, є твоєю головною бідою?“ — „Усе, що я бачу навколо себе, усе, що я чую, усе, до чого я торкаюся“» (2.13.9) «„Усе у твоєму житті тебе засмучує“. — „І все в житті інших людей теж“» (2.13.10)
Августин указує, що деяким іншим людям живеться ще гірше — принаймні, Петрарка не голодує тощо (2.14), що, безперечно, настільки безпорадне втішання, що я не розумію, як хтось може серйозно уявити, ніби воно заспокоїть чиїсь почуття туги. Петрарка перелічує різні інші дрібні скарги, наприклад, переповнене й смердюче місто, в якому він живе (2.15.6). Вони обговорюють ідею звертатися по пораду та розраду до таких книжок, як твори Цицерона і Сенеки (2.15.9); Петрарка вже читав їх, але, здається, вони не справляють жодного тривалого впливу після того, як він відкладає книжку. Августин радить йому робити нотатки про корисні речі, які він читає, щоб краще їх запам’ятовувати (2.16.3) — що звучить як добра порада і значною мірою є причиною, чому я пишу ці дописи в блозі.
Третя книга починається зі спостереження Августина про те, що дві «кайдани» й досі заважають Петрарці розмірковувати про смерть тощо так, як йому слід би (3.1): «[кохання] і прагнення до слави» (3.2.1). Ця книга майже така сама довга, як дві попередні разом узяті, і її легко можна поділити на дві частини: одну про кохання, а другу про славу. На честь Петрарки, спершу він із жахом реагує на думку про те, що йому слід відмовитися від цих двох речей (і справді, я впадаю у відчай, коли думаю про те, що релігія, яка висуває людям такі ідіотські вимоги, будь-коли змогла навернути когось у свою віру), але зрештою він, звісно ж, усе одно здається. Августин указує, що він зрештою постаріє й помре (3.3), і це видалося мені доволі безглуздим аргументом, адже всі й так це знають, і все ж люди продовжують закохуватися, як це відбувається вже десятки тисяч років. Петрарка стверджує, що його кохана настільки цнотлива й доброчесна, що його любов до неї насправді пішла йому на користь: «Вона стримала мій юнацький розум від ганебних учинків […] і спрямувала мій погляд до вищих речей» (3.4.7). Але Августин каже, що це лише відвернуло Петрарку від істинної любові до Бога: замість того, щоб любити її як щось, створене Богом, він любив Бога як того, хто її створив (3.5.2). Пізніше він додає, що ніщо так не «спонукає до зневаги або презирства до Бога, як любов до мирських речей» (3.6.5), зокрема й ту любов, яку Петрарка відчував до Лаури.
Вони також сперечаються про те, чи любив Петрарка її розум, чи тіло; Петрарка каже, що перше, про що свідчить той факт, що він і досі любить її, коли вона постаріла, але мусить визнати, що не закохався б у неї від самого початку, якби не знайшов її тоді вродливою (3.5.3–4). Він також визнає, що його релігійні почуття ослабли після того, як він закохався в неї (3.5.7–11), але я замислююся, чи не сталося б це в будь-якому разі, коли він перейшов би з дитинства в юність.
Августин описує симптоми Петрарки так, що любов видається хворобою («ти блідий і висохлий, твоя юність передчасно зів’яла» тощо; 3.7.2), і навіть припускає дивну гру слів, яка пов’язує любов Петрарки з його поетичними амбіціями: «Ти так палко любив лаври, правителів і поетів, бо їх називали її іменем» (3.7.5), і саме тому він прагнув стати поетом-лауреатом, хоча «цей звичай вийшов із ужитку століття тому» (3.7.7).
Якщо ми на мить згадаємо, що цей діалог вигаданий, і що насправді Петрарка написав обидві його частини, ми мимоволі уявимо його в образі мазохіста, якому подобається, коли його б’ють, і який із хвилюванням вигинає спину в очікуванні наступного удару. До речі, згодом Петрарка наводить ще одну, ще безглуздішу причину своєї «відданості лавру»: він боїться грому, а лавр, кажуть, «не вражається блискавкою»; 3.11.9.
Августин пропонує Петрарці спробувати подолати свою любов, поїхавши з місць, пов’язаних із нею або зі спогадами про неї (3.8–9), але застерігає його від «перенесення болю під час зміни місця» (3.8.8); йому слід «вирушити в дорогу без жодної надії на повернення» (3.9.3), інакше він ризикує зірватися (3.9.6, 3.9.9). Зокрема, Августин пропонує йому повернутися до Італії (3.10.1–2), тож, гадаю, цей твір було написано тоді, коли Петрарка жив у Франції.
Августин також указує на те, що Петрарка старіє (3.11–12); у нього сиве волосся, хоча він намагається втішити себе, згадуючи різних відомих давньоримських діячів, у яких волосся посивіло відносно рано (3.11.6–7). Він має, каже Августин, соромитися своєї одержимості любов’ю в його віці (3.12.4–6), йому слід стати серйознішим і відмовитися від неї (3.12.7, 3.12.10, 3.13.4–6), натомість зосередившись на релігії (3.13.9–10).
Нарешті, у третій книзі розглядається прагнення Петрарки до слави. Августин указує на мінливість слави: «подих натовпу» (3.14.5). Очевидно, Петрарка працював над двома великими літературними проєктами, які, як він сподівався, принесуть йому славу: серією біографій римлян («Про знаменитих людей») та епічною поемою про Сципіона Африканського («Африка»); 3.14.9–10. Обидва, як виявилося, так і лишилися незавершеними. Петрарка навіть каже, що в якийсь момент тяжко занедужав і, думаючи, що невдовзі помре, ледь не спалив рукопис «Африки», аби її не було опубліковано в недосконалому й незавершеному вигляді (3.14.12).
Августин каже, що ці амбіції відволікають Петрарку від вічних і безсмертних речей, і йому не слід марнувати час на літературну славу, оскільки він не знає, скільки йому ще жити (3.15.5–7). У передмові перекладача сказано, що діалог відбувається 1342 року (с. xiv), тобто Петрарці тоді було 38 років, і він проживе ще 32 роки. Мене здивувало, що Петрарка в цьому віці так серйозно думав про смерть як про щось, що може настати будь-якої миті, але, гадаю, легко недооцінити, наскільки нестабільним було життя до появи сучасної медицини та інших технологічних переваг, якими ми користуємося сьогодні.
Августин також указує, що будь-яка слава, якої міг би досягти Петрарка, була б обмежена як географічно (3.16.2–5), так і в часі (3.16.8–10), і за нею настала б «друга смерть», коли люди забули б про нього. Слава, каже Августин, «подібна лише до тіні чесноти» (3.17.1), і краще зосередитися безпосередньо на чесноті (яка, можливо, також принесе славу, але це не головне). А слава, здобута нечеснотними засобами, взагалі не варта того, щоб називатися славою (3.17.4). Августин повторює, що Петрарці слід залишити свою працю (3.17.5) і розмірковувати про смерть (3.17.6–15). Петрарка обіцяє дотримуватися його поради (3.18), і я можу лише сподіватися, що він порушив цю обіцянку, інакше це була б справді трагічна марна трата майже половини його життя.
Що сказати насамкінець? Я можу поспівчувати душевним стражданням, які, очевидно, переживав Петрарка, і сподіваюся, що написання цієї книги допомогло йому почуватися краще, але запропоновані ним рішення настільки міцно спираються на його релігійність, що для нерелігійного читача, такого як я, вони цілковито марні. Поради про розмірковування над власною смертністю, які він так часто наголошує в цьому діалозі, корисні лише тоді, коли ви вірите в потойбічне життя, до якого можна прямувати; в іншому разі ви просто марнуєте єдине життя, яке маєте.