Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Франческо Петрарка: «Вибрані листи» (бл. 1370). Переклад Елейн Фантем.
Том 1: Бібліотека I Tatti Renaissance, том 76. Видавництво Гарвардського університету, 2017.
9780674058347. xlvi + 747 стор.
Том 2: Бібліотека I Tatti Renaissance, том 77. Видавництво Гарвардського університету, 2017.
9780674971622. viii + 807 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Петрарка, вочевидь, був надзвичайно плідним автором листів і подбав про те, щоб зберегти та опублікувати їх у вигляді кількох збірок: «Листи до близьких»» (350 листів), «Листи старості»» (128 листів) і ще низка інших, а також збереглися деякі листи, які він не опублікував у такому вигляді (том 2, стор. 573–574). Це видання «Вибраних листів» ITRL містить 97 листів, відібраних із «Листів до близьких» і «Листів старості». У своїх попередніх дописах про збірки листів із серії ITRL (Поліціано, Фонціо і Валла) я іноді скаржився на те, наскільки поверховими здавалися багато з цих листів, присвячених лише відносно буденним щоденним справам. На відміну від них, листи Петрарки в цьому збірнику в середньому значно довші й цікавіші. Він часто вступає в тривалі дискусії на релігійні, літературні або моральні теми й постійно цитує численних античних авторів на підтвердження своїх поглядів (але за потреби не соромиться з ними не погоджуватися).
У цій добірці листи розташовано за темами, а не в хронологічному порядку, що, ймовірно, є доброю ідеєю, оскільки я не дуже обізнаний із подробицями життя Петрарки і, отже, хронологічне розташування листів мені б не надто допомогло. Багато листів адресовано кільком його близьким друзям, із яких Боккаччо сьогодні найвідоміший, але він також не цурався писати князям, імператорам, папам, канцлерам і їм подібним. Навіть у цій останній групі немає й сліду прохань про допомогу, як ми бачили в згаданих раніше томах листування інших авторів. У його листах часто трапляються кілька тем: епідемії чуми, що спустошували Європу за часів Петрарки й забрали життя, серед інших, його коханої Лаури, кількох його друзів і його непутящого сина; гнівні випади проти корупції при папському дворі в Авіньйоні (який він любить називати «Вавилоном» :] ); його інтроспективна одержимість власними нібито моральними чи релігійними вадами, яка часом може дратувати, як я вже скаржився у своєму недавньому дописі про його «Таємну книгу»; але загалом його листи різноманітні й цікаві, і цей збірник мені безперечно сподобався більше, ніж попередні томи листів із серії ITRL.
Думаю, існує певна невідповідність між тим, як наївний сторонній спостерігач, на кшталт мене, бачить Петрарку, і тим, яким він був насправді (або яким він сам себе бачив). Сьогодні ми переважно пам’ятаємо його завдяки італійській любовній поезії й тому, можливо, схильні уявляти його молодим і романтичним чоловіком. Але насправді це була лише невелика частина його творчості й, імовірно, далеко не найважливіша в його власних очах. У цьому томі 2 (додаток II) є дуже цікава бібліографія його праць, з якої виразно видно, що його літературна спадщина латиною була значно обширніша, ніж італійською, і здебільшого стосувалася набагато серйозніших тем, часто пов’язаних із релігією, історією, моральною філософією та подібним. Том 2 також містить хронологію його життя, яка виявилася для мене вельми корисною, оскільки до того я знав про його життя небагато, а стежити за його частими переїздами було трохи складно (іноді здавалося, що майже кожен лист написано з іншого міста).
Загалом, мені дуже сподобалися ці два томи. У першому томі є довгий і цікавий вступ, безліч пояснювальних приміток, корисна хронологія його життя та бібліографія його праць, а самі листи здебільшого були довші й змістовніші, ніж листи попередніх авторів серії ITRL. В решті цього допису я відзначу кілька уривків, які видалися мені особливо цікавими.
II.1 — містить цікавий опис сходження Петрарки на Мон-Ванту (гору в Провансі) разом зі своїм братом (§5–11). На жаль, схоже, він переважно зацікавлений у використанні цієї історії як відправної точки для релігійних роздумів, а в примітках перекладача (том 1, с. 592) висловлено певні сумніви щодо того, чи справді це сходження мало місце, чи це лише алегорія.
II.2 — Петрарка описує пам’ятки, які він побачив під час візиту до Рима. Очевидно, він був настільки занурений у давню історію та міфологію, що місто, яким він його змальовує, постає дивною сумішшю реального й міфічного: «Петрарка зображує місця багатьох історичних або навіть легендарних подій так, ніби вони й досі були впізнаваними в Римі XIV століття» (примітка перекладача 5, том 1, с. 596). Він часто згадує чуму (II.3, II.5), яка лютувала в Італії середини XIV століття, і оплакує людей, що загинули від неї. Можливо, це корисне нагадування про те, що Італія доби Відродження не була суцільним світлом і барвами, як ми іноді собі уявляємо — або, може, я просто надто багато грав у Assassin’s Creed. Плачі Петрарки можуть трохи стомлювати, але, принаймні, він сам це усвідомлював і уявляє собі, як його критики кажуть: «Ми чекали від вас епічної поеми, а читали елегії; ми сподівалися на оповіді про видатних людей, а побачили лише одну оповідь про ваше власне горе; те, що ми вважали листами, виявилося плачами» тощо (II.3.5). Усвідомлення того, що смерть може прийти будь-якої миті (IV.11.14–16), здається, посідає значно важливіше місце в його свідомості, ніж у більшості з нас сьогодні (я пам’ятаю, як він згадував про це у своїй «Таємній книзі»), і, можливо, нескінченні епідемії чуми зіграли в цьому свою роль.
Його брат Герардо був картезіанським монахом; у листі II.4 міститься зворушлива розповідь про те, як його монастир уразила чума, внаслідок чого Герардо лишився єдиним, хто вижив, поховав своїх загиблих братів і зрештою відновив монастир, прийнявши нових монахів з інших місць (§4–8).
II.6 — цікавий опис зусиль Петрарки зі збирання рукописів, особливо творів Цицерона. Він також роздобув рукопис Гомера грецькою мовою і, оскільки сам не знав грецької, замовив його латинський переклад (¶14).* Лист завершується сумною історією улюбленого вчителя Петрарки, Конвеневоле да Прато, який у старості боровся з крайньою нуждою. У якийсь момент він узяв у Петрарки два рідкісні рукописи «для досліджень», заклав їх і невдовзі помер.
[*Пізніше з’являються ще два листи про перекладача Леонтія Пілата — III.21–22, зокрема розповідь про його трагічну смерть: у нього влучила блискавка, коли корабель, на якому він плив, потрапив у шторм (III.22.17).]
У II.12 Петрарка пише про своє просте життя в селі: «Я не бачу обличчя жодної жінки, крім обличчя дружини мого управителя, і якби ви побачили її, то подумали б, що споглядаєте лівійську або ефіопську пустелю: […] її обличчя таке, що, якби воно належало Єлені, не було б Троянської війни; якби воно належало Лукреції або Віргінії, Тарквіній не був би вигнаний зі свого царства, а Аппій не скінчив би життя у в’язниці» (II.12.3). Надходять безконечні скарги й ниття з будь-якого приводу — від його власного здоров’я до міжнародної політики. «Лігурійці на узбережжі […] ведуть свої справи й розподіляють свій час так, що, згідно з їхньою давньою звичкою, завершення зовнішньої війни є початком громадянської війни». :)) (II.13.6)
II.17 — доволі довгий лист до свого друга Боккаччо, який порадив йому перестати так ревно займатися літературою, тепер, коли він старий. Петрарка твердить, що його літературна праця розслабляє, і він просто помре раніше, якщо почне байдикувати. Є цікавий уривок (§21–4), де він спростовує деякі твердження про те, що в давньоримські часи люди жили довше, ніж у його добу. Цей лист також надихнув перекладачку цієї книжки, професорку Фантам, яка працювала над ним на пенсії (том 1, с. xlii, xliv, 581).
Існує кілька листів, присвячених коронації Петрарки як поета-лауреата (III.2–6). Він визнає, що в цьому є частка марнославства, «але така вже людська природа» (III.4.7).
Папа запропонував Петрарці роботу секретаря за умови, що він зможе писати досить простою мовою. Ця ідея йому не сподобалася, ймовірно, ще й тому, що йому довелося б жити в Авіньйоні, який він ненавидів, тож він навмисно провалив випробування: «Тому, коли мене попросили скласти щось таке, що дало б мені зрозуміти, що я можу літати низько над землею й підлаштовуватися під прості твердження […] я щосили намагався розгорнути крила свого бідного розуму […] те, що я склав, було незрозуміле більшості з них» (III.10.14–15).
У III.12 Петрарка дякує візантійському дипломатові, який роздобув для нього рукопис творів Гомера грецькою мовою. Він також описує свої не надто успішні спроби вивчити грецьку мову; він навчався в грека з Калабрії, а Петрарка навчав його латини, водночас вивчаючи (або намагаючись вивчити) грецьку мову в нього (§7–9).
III.14 — Петрарка закликає свого кореспондента продовжувати вивчення права, головно обґрунтовуючи це тим, що змінювати фах на півдорозі до його опанування — марна трата часу (§36–7). Він, звісно, розуміє, що ситуація дещо іронічна, оскільки сам колись вивчав право на наполягання батька, але воно йому не сподобалося, і він покинув його (§3–4).
III.16 — Петрарка захищається від звинувачень у заздрості до слави Данте; але я не міг не відчути, що він трохи зневажливо ставиться до Данте, бо той зосередив свої літературні зусилля на італійській, а не на латині. Батько Петрарки й Данте були одночасно вигнані з Флоренції (§7).
III.18 — деякі ідеї про те, як наслідувати інших авторів (особливо античних), що завжди були предметом зацікавлення для неолатинських письменників. «Я людина, якій подобаються подібності, але не тотожність, і сама подібність не має бути надто вже очевидною» (§20).
Після гнівної тиради проти астрологів: «Уникайте лікарів, тікайте від астрологів; перші шкодять вашому тілу, другі — вашому духові» (III.20.132).
III.23 — довгий лист з алегоричною інтерпретацією «Енеїди». Він трохи нагадав мені вигадану Боккаччо історію, покликану пояснити давні міфи у своїй «Генеалогії язичницьких богів».
У IV.4, обрушуючись із критикою на хіть, Петрарка включає до своїх міркувань чудову тираду проти інцесту. «Звісно, ми читаємо, що багато чоловіків вступали в статевий зв’язок зі своїми сестрами й спали в обіймах своїх нещасних матерів» (§4). У наші дні ми зазвичай не читаємо про такі речі, а дивимося їх на Pornhub, і ті, хто бере в цьому участь (мачухи), зазвичай цілком щасливі 😛 . Далі він наводить кілька конкретних прикладів, а потім зазначає, що навіть коні в цьому відношенні цнотливіші за людей, бо в тих небагатьох випадках, коли коней ошукано втягували в інцест, вони були цьому не раді: «ми читаємо в старих письменників, що коня було змушено хитрощами свого конюха вступити в статевий зв’язок зі своєю матір’ю: коли він нарешті скинув покривало й упізнав свою матір, то миттєво впав, ніби відкидаючи цей злочин, і спустив останній подих, як злочинець» (§5) [*З огляду на контекст, ми можемо принаймні з достатньою певністю сказати, що «його» стосується коня, а не конюха — фух :)) ]. Який же хворий збоченець отримує задоволення від того, що ошукано втягне коня в інцест? :))) Ну, у примітці перекладача 6 на с. 665 сказано, що мотивом було «концентрувати родовід чемпіона шляхом інбридингу». Далі він переходить від інцесту до перелюбу: у наші дні «молодого чоловіка, якому не вдалося вступити в успішний перелюбний зв’язок […], ровесники вважають жалюгідним невдахою» тощо (§8). :))
У більш пристойному ключі, в IV.6 Петрарка закликає двох своїх друзів помиритися після сварки; в IV.7 він радить Пандольфо Малатесті одружитися, радше заради країни й династії (§8), ніж тому, що Петрарка взагалі вважав би шлюб дуже доброю ідеєю (див. також IV.8 із цього приводу). Сам він ніколи не одружувався, милувався своєю Лаурою здалеку й мав пару позашлюбних дітей, ім’я матері яких загубилося в історії (том 2, с. 565–6), і, вочевидь, відмовився від сексу десь у сорок років (том 2, примітка 7 до с. 710–2). :S
У низці листів (IV.8–12) він звеличує простий і поміркований спосіб життя, наголошуючи на чесноті, а не на втіхах. При цьому він робить кілька кумедних зауваг про те, як високо цінують кухарів у наші дні, що він вважає ознакою надмірної, декадентської розкоші: «У наших предків кухар був найдешевшим із усіх рабів, а тепер він голова родини. Ви спитаєте чому? Ви не знайдете відповіді, окрім ненажерства» (IV.8.21). «Кухар […] колись був найдешевшим із рабів у наших предків, але, зрештою, його почали цінувати, коли було завойовано Азію» (IV.11.2). Цікаво, що б він сказав про сучасних знаменитих кухарів 🙂
У тексті міститься доволі довгий монолог (IV.14), у якому сувора військова дисципліна давніх римлян протиставляється розбещеності й занепаду різних загонів найманців, які байдикували в Італії за часів Петрарки (і не робили нічого, крім того, що затягували нескінченні війни, які так характеризували більшу частину італійської історії доби Відродження). «Ви б подумали, що входите не до табору чоловіків, а до борделів повій, наметів гравців і крамниць кухарів» (§14). На противагу цьому, він звеличує англійців за їхні недавні успіхи в Столітній війні: «Коли я був молодим чоловіком, вважалося, що жителі Британії […] найполохливіші з усіх варварів; тепер же ця раса найвойовничіша й підкорила галлів» (§2).
Дуже цікавий факт із примітки перекладача 2 на с. 679 тому 1: зазвичай кажуть, що Діоген жив у бочці, але, вочевидь, це лише приблизний переклад; насправді це був «піфос, або круглий глиняний глек».
IV.15 — Петрарка пише кардиналові Колонні, висловлюючи співчуття у зв’язку зі смертю брата останнього, який був другом Петрарки. Він зазначає, що, принаймні, тепер не треба непокоїтися про те, що з ним станеться щось погане (§21–2), до того ж, його ще побачать у загробному житті. «Не думай, що твій брат помер, бо він живий, а ми помираємо щодня, не помічаючи цього, і боїмося початку істинного життя, подібної до смерті — цілковитої сліпоти!» (§39)
V.4 — Петрарка пише Паганіно, радникові правителя Мілана, радячи, що краще жити в злагоді та дружбі зі своїми сусідами, ніж намагатися розширювати їхні володіння й панувати над ними силою. Є також два значно довші листи, що містять поради в стилі «дзеркала князів» новому королю Неаполя (V.5) і правителеві Падуї (V.6). Останнє мене трохи здивувало тим, що до листа він також уключив свою думку щодо кількох дивно специфічних і місцевих питань, наприклад, про осушення боліт (§47–8) і про те, чи слід дозволяти свиням вільно пастися в місті (§44–6; коментар перекладача дуже делікатно підсумовує це останнє питання як «незвичайні проблеми дорожнього руху» :)); том 2, с. 616).
Кумедний приклад неприкритої мізогінії з VI.1: «Усі жінки підкоряються одному закону: вони хочуть дурниць і нісенітниць». :))) Контекст тут такий: мати адресата бажала йому довгого життя і багатства, а батько — красномовства і слави, і Петрарка явно схвалює останнє значно більше, ніж перше.
Наступний цікавий уривок, імовірно, є відсиланням до середньовічних і ранньомодерних народних традицій, які перетворили тьмяні спогади про давнього поета Вергілія на історії, що зображують його як чарівника: «Мене самого, більш ворожого до ворожіння й магії, ніж будь-яку іншу живу людину, іноді називають чарівником [nigromanticus] через мою прихильність до Вергілія» (VI.5.29).
У Римі збереглося кілька листів, написаних у зв’язку з політичними потрясіннями: Петрарка спершу висловлював підтримку Колі ді Рієнцо, самопроголошеному трибунові (VI.4), але згодом відмовився від цієї підтримки (VI.5). Пізніше він написав довгого листа, в якому стверджував, що жителі Рима також мають отримати свою частку політичної влади, а не щоб містом правили лише знатні люди, іноземні прелати й подібні до них (VI.6). При цьому він наводить безліч прикладів із ранньої історії Давнього Рима. «Невже ми дожили до того, щоб упасти так низько, […] що […] постає питання, чи може римський громадянин бути обраний до Сенату, коли ми бачимо, як довго правлять чужинці і скільки гордих Тарквініїв стоїть на нашому Капітолії?» (VI.6.12).
VI.8 — Петрарка пише дожу Венеції, закликаючи припинити війну проти Генуї. Його аргумент полягає в тому, що це майже громадянська війна і що італійці мають триматися разом; але дож відповів «ясним поясненням економічних причин, які зробили війну між Венецією та Генуєю неминучою» (коментар перекладача, с. 636 тому 2). Збереглося кілька листів, що стосуються імператора Карла IV (VI.9–12). Петрарка сподівався, що той принесе мир в Італію, але Карл лише ненадовго відвідав Рим для своєї коронації, а потім повернувся на північ від Альп. У VI.11 Петрарка описує свою зустріч з імператором під час його візиту до Італії. Мене вразило, наскільки веселою й невимушеною була їхня розмова; вона включала дружню суперечку на тему того, чи добрі плани Петрарки щодо усамітненого життя, чи ні (§18–21).
У VII.1 Петрарка докоряє особливо жадібному кардиналові: «Для кого ти накопичуєш скарби, окрім диявола та його поплічників, які пильно стежать за тобою, лічать твої дні й жадібно чекають на твою спадщину, замислюючи встановити на порозі Тартару найгідніші трофеї з вигравіруваними на них твоїми іменами з награбованої тобою здобичі?» (§17) :))
У книзі є кілька листів на релігійні теми, наприклад, VII.3 «другові, який вагається в католицькій вірі». Цей лист мене не надто вразив; наскільки я можу судити, в ньому немає жодного аргументу, який мав би сенс, якби ви вже не були віруючим. Розмови про милосердя Бога і про жертви, які він приніс заради людства, цілком безглузді з погляду атеїста. Що ж, гадаю, поки друг Петрарки лише трохи вагався і ще не втратив віри, лист, можливо, його переконав.
VII.6 — це довгий лист до папи Урбана V, у якому він закликає його перенести папську резиденцію з Авіньйона назад до Рима. Деякі з аргументів, які, вочевидь, були предметом цієї дискусії, видалися мені дещо безглуздими, наприклад, у якому місті приємніший клімат (§224) і краща їжа (§229) 🙂 На мій подив, Петрарка також закликає до хрестового походу не проти турків, а проти греків: «турки — вороги, а греки — єретики, гірші за ворогів» (§289). Ще підлішим з його боку є те, що його аргумент по суті є аргументом зручності: «наших ворогів, які нині займають Єрусалим», важко наздогнати, але «між нами й цими греками немає нічого, крім нашої власної сонливості та лінощів […] вони безсилі […] Я гарантую, що з двома італійськими містами […] вони швидко […] або скинуть цю невойовничу імперію, або повернуть її під ярмо Церкви» (§294–296). Оце так. Я завжди вважав, що захоплення Константинополя західними християнами в 1204 році було ницих і катастрофічним подією, але, очевидно, Петрарка вирішив, що було б чудово повторити це знову. 🙁
У будь-якому разі, папа справді переніс папство до Рима; є ще один лист Петрарки (VII.7), у якому він дякує йому за це і відповідає на аргументи французів, що заперечували проти переїзду. Це трохи нагадало мені одну з його інвектив на ту саму тему (див. мій пост якийсь час тому); знову він стверджує, що Італія = давній Рим, вершина цивілізації, а Франція = давня Галлія, населена волохатими й дурними варварами. «Щодо звичайної поведінки, я визнаю, що галли — дотепні хлопці з витонченими жестами й мовою, які залюбки розважаються, весело співають, часто п’ють і влаштовують бенкети разом. Але справжня серйозність і справжня мораль завжди були властиві італійцям» (§100–1).
У книзі представлено цікаву серію «листів до давніх», адресованих різним античним авторам. Петрарка написав два листи Цицеронові (VIII.2–3), який жив у політично дуже неспокійні часи й часто був змушений змінювати свою думку про деяких людей або трохи переглядати свої погляди; Петрарка докоряє йому за це, можливо, дещо несправедливо, з огляду на обставини життя Цицерона (том 2, с. 677). В іншому листі (VIII.4) він докоряє філософові Сенеці за те, що той служив і навіть улесливо догоджав імператорові Неронові, цьому божевільному тиранові. Однак він нічого не каже про те, що завжди найбільше непокоїло мене в Сенеці: а саме, що той проповідував стоїцизм, будучи сам незліченно багатим і купаючись у розкошах, проклятий лицемір. Петрарка також пише Варронові (VIII.5) і Лівію (VIII.7), висловлюючи жаль з приводу того, що більша частина їхніх творів була втрачена. Існує також довгий лист до Гомера (VIII.8), частково присвячений питанню про те, чи не оминули пізніші поети належного визнання впливу творчості Гомера на їхні власні твори, а частково — недавнім спробам вивчати творчість Гомера в Італії та перекладати її латиною. За часів Петрарки, вочевидь, шанувальників Гомера в Італії можна було перерахувати на пальцях двох рук (хоч і не однієї).
Мені сподобався такий уривок, який поєднує дві улюблені теми Петрарки: скарги на втрату давньої літератури та скарги на інші народи. «Твори безсонних ночей Гомера значною мірою зникли», — каже він, — «навіть серед греків, які, щоб ні в чому не поступатися нам, перевершують нашу зневагу й у літературі: вони втратили дуже багато книг Гомера, наче втратили світло одного зі своїх очей» (VIII.9.12).
Збірник завершується двома автобіографічними листами. Один із них — довгий лист до друга (IX.1), частково складений зі спогадів про життя Петрарки, частково — із нарікань на те, наскільки гіршим стало майже все тепер, ніж у молодості Петрарки. Він усвідомлює, що це стереотипна скарга старих людей, але стверджує, що у його випадку справи справді об’єктивно гірші: епідемії чуми, наскоки безробітних найманців, землетруси тощо. Як приклад він наводить ситуацію на ринках Венеції, переповнених рабами з віддаленої Скіфії: «якщо раніше до цього міста щороку кораблями привозили величезну кількість зерна, то тепер кораблі прибувають, навантажені рабами, яких продають їхні нещасні батьки, що вмирають від голоду» (§127). Згідно з приміткою перекладача 57, це стосується «регіонів на північний схід від Чорного та Каспійського морів […]. Торгівля рабами з цими регіонами значно посилилася з монгольськими навалами, починаючи з XIII століття» (том 2, с. 705–706).
У 151-му розділі того самого листа він згадує, що, намагаючись навідати імператора, йому довелося «розшукати його в найдальших варварських краях»; згідно з приміткою перекладача, це виявилося в Празі :))
Другий лист (IX.2) адресовано «потомству» і являє собою своєрідну коротку автобіографію. У ньому міститься цікава розповідь про процес, що привів до того, що король Роберт Неаполітанський коронував його поетом-лауреатом; він включав у себе своєрідний триденний іспит: «Я прийшов до Роберта, цього верховного філософа і короля […] щоб він особисто виніс судження про те, яким я йому постаю. […] Коротко кажучи, після незліченних словесних обмінів на різні теми і після того, як я показав йому свою «Африку», яка так його захопила, що він попросив як велику данину присвятити її йому […], він призначив певний день для слухання, заради якого я прийшов […] Коли він упродовж трьох днів вивчав моє невігластво, на третій день він визнав мене гідним лаврового вінка» (§28–9).