Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Анджело Поліціано: «Листи» (1493). Том 1: Книги I–IV. За редакцією та в перекладі Шейна Батлера..
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 21. Видавництво Гарвардського університету, 2006.
0674021967. xiii + 362 с.
Тут зазначено, що це перший том, але досі немає другого, і незрозуміло, чи буде.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Поліціано був гуманістом XV століття; я вже читав іншу його книгу із серії ITRL, а саме ««Сильви»» — збірку його дидактичних поем про літературу. Натомість ця книга являє собою невелику збірку його листування, до якої входять не лише листи, написані самим Поліціано, а й листи, адресовані йому різними кореспондентами — переважно іншими тогочасними італійськими гуманістами. Можливо, це незвично для книжки листів, але цю збірку вперше відредагував і опублікував сам Поліціано; згідно з передмовою перекладача (с. ix), усе зібрання складається з дванадцяти книг, а цей том містить перші чотири, тож, імовірно, згодом вийдуть іще два томи листування Поліціано.
Луціо Фосфор, єпископ Сеньї, пише Алессандро Кортезі (3.10.1, с. 163): «Я прочитав листи Поліціано дуже уважно і з найбільшим задоволенням, оскільки і те, й інше було майже неминучим». Як би мені хотілося сказати те саме
Іншою важливою турботою цих авторів листів (особливо, як я підозрюю, самого Поліціано) було блиснути своєю ерудицією перед колегами-гуманістами — вони постійно намагалися бути дотепними й вишуканими, вдаючись до всіляких риторичних технічних прийомів, безлічі класичних алюзій тощо. Згідно з передмовою перекладача (с. x–xi), оригінали деяких із цих листів також збереглися, і порівняння їх із текстом, надрукованим Поліціано, показує, що Поліціано іноді трохи змінював листи, аби поліпшити їх стилістично — і не лише власні, а навіть листи інших людей! Якщо відкинути чемності та взаємні похвали, то більшість листів тут по суті майже нічого не кажуть. Одна з доволі часто повторюваних тем пов’язана з книжками — це був початок доби друкарства, багато книжок були недоступні, і листи часто містять прохання допомогти знайти якусь маловідому працю, скопіювати рукопис тощо.
Інша поширена тема пов’язана з книгою,Miscellanea, яку Поліціано опублікував приблизно того самого часу (1489), і багато листів містять відгуки його друзів (переважно схвальні) про цю книгу. Наприклад, Якопо Антикуарі пише (3.18.1, с. 195): «Я натрапив на велику кількість молодих людей […], які […] із запалом змагалися між собою, щоб прочитати книгу, що була в них у руках, — її частини було розподілено між ними. Коли я запитав: “Що за новий твір, скажіть на ласку, з’явився?”, вони відповіли: “Miscellanea Поліціано”». Особливо мене зацікавила фраза «її частини було розподілено між ними» — бідна книга! — але це показує, як сильно їм кортіло її прочитати.
Смерть Лоренцо
Найдовший і, мабуть, найцікавіший лист у цьому томі — 4.2, де Поліціано описує смерть Лоренцо Прекрасного, фактичного правителя Флоренції, багаторічного покровителя й друга Поліціано. Лист оповідає про останні дні Лоренцо на смертному ложі, а далі — про його смерть і похорон. Читати це було доволі зворушливо. Можливо, Поліціано трохи прикрасив істину, щоб зробити оповідь душевнішою й повчальнішою, але якщо ні, то слід визнати, що Лоренцо був справді взірцем гідного вмирання. Мене також вразила його наполегливість у тому, щоб відмовитися від державних почестей і влаштувати лише скромний похорон, належний приватній особі (4.2.5, 4.2.17); адже він був правителем де-факто, але не де-юре.
У 4.2.3 (с. 229) Поліціано пише про хворобу Лоренцо: «Лоренцо Медічі страждав приблизно два місяці від тих болів, які, оскільки вони поселяються в хрящах глибоко всередині тіла, називаються, виходячи з цього, “іпохондричними”». Це цікаво, бо раніше я не замислювався над етимологією цього слова, але, з огляду на сучасне значення слова «іпохондрія», цей пасаж видається надзвичайно кумедним. Бідний Лоренцо — мабуть, ніхто йому не сказав, що він усе це просто собі уявляє, і він узяв та й помер :-)) Про доволі безглузді останні спроби врятувати життя Лоренцо (4.2.6, с. 235): «Потім із Тічино прибув ваш Лаццаро, дуже винахідливий лікар, як це, власне, й виявилося. Хоч його покликали надто пізно, щоб нічого не лишилося невипробуваним, він застосував вельми коштовний засіб, розтовк перли й усілякі коштовні камені».
Інші цікаві листи
Один із найцікавіших листів — 3.17 (с. 189–193), адресований «Кассандрі Феделе з Венеції, найученішій дівчині». Поліціано з незвичайною палкістю вихваляє її здібності й таланти, заохочуючи й надалі займатися гуманітарними науками. Його стиль цілковито вільний від сексизму та жінконенависництва, з якими жінки надто часто стикалися практично в усі історичні періоди, прагнучи до самоосвіти. Ще один цікавий лист — 4.8 (с. 271–275), адресований другові Поліціано Франческо делла Казе, де він описує «саморушний пристрій, нещодавно створений одним флорентійцем на ім’я Лоренцо, у якому розкривається рух зірок відповідно до логіки небес» (4.8.1, с. 271). У примітці перекладача (с. 352) сказано, що повне ім’я винахідника — Лоренцо делла Вольпая; див., наприклад, сайт, де про нього розповідається докладніше.
Є також лист (4.10), написаний Поліціано якомусь Іванові Гучетичу з Дубровника (с. 279–281), який, очевидно, присвятив Поліціано низку своїх віршів. Він палко хвалить творчість Гучетича, хоча й зауважує з подивом: «Я вражений, почувши, що людина з Іллірії, зайнята “купівлею та продажем товарів” (як каже Плавт), досягла, ще перебуваючи в розквіті юності, таких значних успіхів у поетичному мистецтві» (4.10.2, с. 279). У примітці перекладача (с. 353) про поета сказано: «Прославлений свого часу творами латинською, грецькою та хорватською мовами (з яких, однак, до нас дійшов лише один латинський вірш) і досі знаний своєю віллою та садом (із дендрарієм), збудованими ним неподалік Дубровника».
Різні деталі
Наприкінці листа до Якопо Антикварі Полиціано додає (3.19.6, с. 205): «Джованні Піко делла Мірандола, який не схожий ні на кого іншого більше, ніж на самого себе, доручив мені передати тобі вітання і від його імені». Схоже, того ранку хтось переборщив із пігулками тавтології 🙂 Мені було цікаво дізнатися з примітки перекладача №3 до листа 3.10 (с. 342–343) про джерело анекдоту про шевця і художника Апеллеса, який широко згадується в одному з сонетів Прешерна: він походить із «Природничої історії» Плінія, 35.36.85. В одному з численних пасажів про дружбу Полиціано пише (Лодовіко Одзіо; 3.4.1, с. 147):
«Але справжня любов не потребує доказів […] і не шукає публічних похвал, бо друзі, за словами Епікура, становлять одне для одного досить просторий театр».
За це можна було б отримати премію «Лицемір року». Жодного публічного вихваляння, так? А потім він бере й публікує цей лист, разом із кількома десятками інших, у книжці, доступній для загального огляду. Жодного публічного вихваляння, чорт забирай. Витончена наклепницька тирада на лікарів із листа Полиціано до Нікколо Леонічено (2.6.1, с. 93): «Мені боляче думати про теперішній стан роду людського, який так довго дозволяв цій похмурій неуцтві мучити себе і продовжує купувати, за гроші, надію на життя в тих самих людей, що є джерелом швидкої смерті. Хто, скажіть, не бачить, що від лікаря небезпеки більше, ніж від хвороби, адже лікування призначається від однієї хвороби замість іншої, і застосовуються одні засоби замість інших?». Це трохи нагадує мені випад Петрарки на адресу лікаря — вочевидь, лікарі справді не користувалися популярністю в епоху Відродження.
Схоже, ерудиція Полиціано зробила його об’єктом настирливих прохань з усіх боків: «Бо якщо хтось хоче девіз, гідний того, щоб його читали на руків’ї меча або на печатці персня, якщо хтось хоче вірш для ліжка чи спальні, якщо хтось хоче чогось особливого (зверніть увагу, не срібла, а саме кераміки!), то він одразу ж мчить до Полиціано. І вже можна бачити, що кожна стіна списана мною (мов равликом) різноманітними сюжетами й написами». (Він продовжує ще цілий довгий абзац. Це з його листа до Джироламо Дони, 2.13.2, с. 127.)
Висновок
Попри ці почасти цікаві моменти, згадані мною в попередніх абзацах, читати книжку загалом було страшенно нудно, і я зовсім не чекаю виходу двох решти томів листів Полиціано. Я б рекомендував цю книжку лише тим, кому подобається спостерігати за академічним взаємним онанізмом, і тим, хто може оцінити розхвалену майстерність Полиціано в написанні латинських листів (чого я не можу, оскільки можу читати лише англійський переклад, а в його стилі, схоже, немає нічого особливо вражаючого).