Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Анджело Поліціано: «Різне» (1489). Під редакцією та в перекладі Ендрю Р. Дайка й Алана Котрелла.
Том 1: Бібліотека I Tatti Renaissance, том 89. Видавництво Гарвардського університету, 2020.
9780674049376. xxviii + 639 стор.
Том 2: Бібліотека I Tatti Renaissance, том 90. Видавництво Гарвардського університету, 2020.
9780674244962. vi + 418 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Поліціано, з яким ми раніше зустрічалися в серії ITRL як із поетом («Сильви», «Грецька й латинська поезія») і автором листів (перший том його листів вийшов 2006 року, і досі немає жодних натяків на наступні томи), тепер постає перед нами у своїй головній ролі — філолога. Його «Різне» — це збірка коротких записів на різні теми, пов’язані з класичними мовами та літературою, — щось подібне до доброго сучасного блогу. Він сподівався опублікувати кілька «віків», або груп по 100 таких записів, але зумів видати лише перший. На момент своєї смерті він написав 59 записів другого віку, і їх опублікували лише в 1970-х роках (том 2, с. 300). Я знайшов у цій праці багато цікавих дрібниць, і навіть не найцікавіші записи, будучи короткими, не були складними чи неприємними для читання. У середньому перший том мені сподобався більше, ніж другий, бо в другому випадку записи, як правило, трохи довші й часто містять більше подробиць, ніж мені хотілося б, про якусь тему, що виявилася менш цікавою, ніж мені хотілося б.
Я давно захоплююся філологами та їхньою працею і навіть трохи заздрю тому, що сам не маю здібностей до подібного. У книзі Поліціано ви знайдете безліч прикладів їхньої роботи, і мене надзвичайно вражає, як він знаходить різні уривки інформації, розкидані по збережених творах грецької та латинської літератури, і поєднує їх воєдино так, що це проливає світло на будь-яку тему, якою він займається в даний момент, чи то пояснення якоїсь маловідомої алюзії, чи то виправлення широко поширеного, але хибного прочитання рукопису. Він добре розуміє, що помилки в рукописах мають тенденцію накопичуватися під час переписування, тож старіші рукописи, як правило, кращі; і завдяки своїм добрим зв’язкам із родиною Медічі, схоже, він мав доступ до деяких доволі старих рукописів, що перебували в їхньому володінні.
Схоже, що філологи-гуманісти водночас розв’язували кілька складних завдань: встановлення змісту й тонкощів різних аспектів грецької та латинської мов; визначення тексту давніх творів шляхом зіставлення безлічі пізніх і помилкових рукописів; а також інтерпретація й роз’яснення будь-яких важкозрозумілих уривків та алюзій у цих давніх текстах. Глибше вивчення одного з цих аспектів може допомогти пролити світло на інші, а неповне розуміння одного може ускладнити роз’яснення решти, тож усе це дуже тісно взаємопов’язано, і весь цей проєкт «відновлення» давньогрецької та латинської літератури, мабуть, був колосальним завданням.
Ще одна повторювана тема в цій книжці — суперечки та розбіжності Поліціано з іншими філологами; він часто критикує їхні помилки (а дехто з них, якщо вірити його твердженням, і справді мав схильність вигадувати щось на ходу, коли заходив у глухий кут під час тлумачення якогось неясного уривка; Доміціо Кальдеріні — особливо часта мішень критики Поліціано, тож мені майже стало його шкода) і сперечається з ними про пріоритети, які, очевидно, були для нього дуже важливі. Схоже, багато зі своїх відкриттів він спершу публікував у лекціях, а не в друці, внаслідок чого вони іноді з’являлися в працях його суперників раніше, ніж у власних творах Поліціано. Мені хотілося б, щоб у книжці Поліціано було трохи менше цих суперечок, але, гадаю, природно, що автор відчуває заздрість до визнання, якого, на його думку, заслуговує його праця.
Отже, без зайвих слів, ось кілька цікавих речей, які я виявив у ході цієї роботи:
I.3 — цікавий розділ про верблюдопарда. Поліціано цитує кілька античних описів цієї тварини й додає, що вона, вочевидь, є «тим, що зазвичай називають жирафою». Він бачив одного у Флоренції, куди його надіслав як дипломатичний дар султан Єгипту. Він згадує, як був здивований його рогами, про які не йдеться в античних описах, — наочна ілюстрація їхньої неповноти.
I.6 — короткий уривок про горобця Катулла (якого він згадує в одному зі своїх віршів, кажучи, що його кохана любить із ним гратися). Це, природно, наштовхнуло людей на думку, що горобець — це лише метонімія з непристойним змістом, і Поліціано наводить уривок із Марціала, який підтверджує цю інтерпретацію. Ми вже зустрічали цього горобця раніше, у томах 22 і 38 «ITRL».
I.8 — Римські назви днів тижня були засновані на назвах планет (і Сонця), і Понтано (прим. перекладача: може, все-таки Поліціано?) наводить дві більш-менш дивні теорії Діона про те, чому було обрано саме таку послідовність. Але що мене справді зацікавило, так це зауваження Понтано про те, що «оскільки субота й неділя зазвичай утратили свої давні назви, тоді як решта [днів тижня] все ще зберігають свої, ученим доречно знати, що перша була названа на честь Сатурна, а друга — на честь Сонця» (I.9.2). Він, звісно, писав із погляду романських мов, де ми знаходимо такі назви, як sabato і domenica; але в англійській мові субота й неділя досі мають ці старі планетарні назви (як і понеділок, тоді як інші дні названі на честь германських богів).
I.11 — У цій главі подано цікавий міф про троянду: колись вона була білою, але одного разу Венера, біжачи, «натрапила на троянди й заплуталася в їхніх шипах» (I.11.1); її кров забарвила їх у червоний колір, і відтоді вони зберегли цей колір.
I.12 — кумедна легенда про відкриття пурпурової фарби. Собака Геракла з’їла кілька равликів, із яких добувають цю фарбу, і німфа Тіра (на честь якої було названо фінікійське місто Тир) помітила колір на губах собаки та попросила Геракла пошити їй сукню такого самого кольору :)))
I.14 — про різні інструменти, більшою чи меншою мірою схожі на арфу, та їхні назви. Серед них примітна наула або набла, трикутна форма якої, вочевидь, стала джерелом для однойменного математичного символу ∇. Ми вже зустрічали його в ITRL, том 6. Не плутати з НАМБЛОЮ :)) Також дуже цікаве зауваження перекладача про те, що зміна вимови β з b на v відбулася вже в елліністичний період (прим. 215 на с. 536) — отже, греки вимовляли β як v набагато довше, ніж як b !
I.15 — кілька цікавих античних згадок про Сібарис, давньогрецьке місто на півдні Італії, що стало синонімом марнотратства й розкоші. Декілька авторів згадують щось під назвою «сібаритські книги», написані невідомим раніше «катамітським сібаритом Геміфеоном» (I.15.2). Однак, згідно з цим дописом у блозі, Геміфеон, вочевидь, жив за часів Овідія, задовго після зруйнування міста Сібариса, тож він міг бути сібаритом лише в переносному значенні.
I.19 — про вживання аспірації, тобто звука «h», у латині. Очевидно, в дуже ранні часи приголосні взагалі не аспірувалися, тож замість «Gracchi» говорили «Gracci», а замість «tribumpi» — «tribumpi» (Останнє дуже цікаво — чи означає це, що літери <ph> у слові «tribum» раніше позначали аспірований вибуховий приголосний /p h /, а не фрикативний /f/, як нині?). Цицерон каже, що певний час намагався дотримуватися цієї давньої практики, але зрештою поступився звичаю, що панував у його добу (I.19.2). Пізніше, вочевидь, настав період, коли вони перебільшували в протилежний бік, кажучи «chenturiones» замість «centuriones» і таке інше (I.19.1).
I.26.2 — мимохідь Поліціано зауважує, що латинська мова має багатший словниковий запас, ніж грецька, але остання дотепніша і, отже, краще пасує для поезії. Раніше він наводить кілька прикладів із творів Цицерона, де латинські слова, вочевидь, не мають грецького відповідника (I.1.6). Та я підозрюю, що, доклавши певних зусиль, можна знайти й грецьке слово, яке не має латинського відповідника, і так далі для будь-якої пари мов.
I.28 — про зв’язок слова «паніка» з давнім богом Паном. Я знав про такий зв’язок, але все ж був здивований, бо вважав Пана відносно безневинним лісовим божеством. Однак, вочевидь, Пан також асоціювався з війною (він «вів війну проти титанів», I.28.3; і був «володарем гаїв і війни», I.28.4). Можливо, панічні жахи також пов’язувалися з жінками, які «звикли святкувати оргії Пана криками, що […] навіюють слухачам жах» (I.28.2).
I.31.4 — прекрасний уривок із Тертуліана, де долю душі після смерті порівняно з долею звільненого раба, який тепер «удостоєний честі бути вбраним у пишноту білих одеж […] і в ім’я та рід свого покровителя, а також мати доступ до його столу».
I.32 — вочевидь, у давніх був цікавий звичай «вітати блискавку, цмокаючи губами» :))
I.35 — добірка давніх згадок про стереотип критян як брехунів. Я, звісно, знав про знаменитий парадокс, де Епіменід Критський сказав, що всі критяни — брехуни (чи збрехав він, сказавши це?), але не знав (або, радше, забув), що це твердження взагалі потрапило до Біблії (Тита 1:17). Ще один цікавий приклад: «критяни завжди брешуть, бо вони збудували гробницю Юпітера, хоча він ніколи не помирав» (I.35.3).
I.39 — вочевидь, римляни ще в дуже давні часи називали Ніл «Мело». Що ж, спотворення назв у процесі передавання — не рідкість, і, гадаю, пізніше, зі розширенням контактів зі східним Середземномор’ям, вони повернулися до правильного найменування.
I.42 — Поліціано наводить кілька давніх джерел, які вказують на те, що великі пальці «стискали», щоб показати підтримку, і опускали вниз, щоб її заперечити. Останній приклад мене трохи здивував; це, звісно, очевидна й традиційна точка зору на це питання, але сьогодні, здається, всі кому не ліньки намагаються її спростувати й твердять, що все було якраз навпаки: великий палець униз означав підтримку, а великий палець угору — її заперечення. Тепер я не знаю, кому вірити 🙂 І я не зовсім розумію, що він має на увазі під «стисканням» великого пальця — це те саме, що стискати кулак? У будь-якому разі, є сторінка у Вікіпедії, присвячена всьому цьому, яку можна коротко описати як «це складно (і незрозуміло)».
I.45 — Поліціано наводить уривки з Гомера і Платона, що доводять: Патрокл був старший за Ахіллеса, всупереч поширеній думці! Це мене теж здивувало, я завжди вважав Патрокла молодшим.
I.47 — Давні митці мали звичай підписувати свої роботи фразою «Такий-то робив (faciebat) це», а не «зробив» (fecit), або з покірності (щоб показати, що робота ніколи не була доведена до цілковитої досконалості), або як виправдання (якщо хтось виявить помилки, їх можна пробачити, оскільки роботу ще не завершено).
I.52.2–3 — вочевидь, у деяких давніх храмах вівтарі були зроблені з рогів тварин, причому або лише з правих, або лише з лівих рогів. Оце так :))
I.55 — про «головоломку з крокодилом», у якій крокодил викрадає дитину в жінки й обіцяє повернути її, якщо вона дасть правильну відповідь на запитання, чи має крокодил повертати дитину, чи ні. Наскільки я розумію, якщо вона каже, що крокодил має повернути дитину, крокодил може або повернути її, або ні, і при цьому залишатися в межах правил головоломки; але якщо вона каже, що крокодил не поверне дитину, то крокодил не може дотриматися правил головоломки незалежно від того, поверне він дитину чи ні, тож його єдиний вихід — розтанути в хмарі логіки 🙂 Див. також примітку перекладача 598 на с. 563, де наведено перелік кількох інших типів софістичних аргументів.
I.56 — про згадку дворогих носорогів у вірші Марціала. Поліціано вважає, що всі носороги однороги, тож, можливо, йдеться про якийсь вид бика (I.56.4). Як зазначає перекладач (прим. 612 на с. 565; із посиланням на Вікіпедію! 🙂 ), деякі носороги насправді дворогі і вдвічі більш рогаті, ніж однороги .
I.61.1 — вино, вочевидь, слугувало протиотрутою від отрути болиголова. Як зручно 🙂 «Клянуся, я напився лише тому, що мав підстави вважати, ніби мене отруїли болиголовом!»
I.62.2 — дуже цікаве обговорення назв пальців латинською, (давньо)грецькою і навіть «ромаською», тобто сучасною грецькою (сучасною, принаймні за часів Поліціано). Середній палець, вочевидь, називався «знаменитим» (famosus) латинською, а безіменний палець — «лікарем» (medicus); але сучасною грецькою середній палець називався «лікарем» (iatros). Пізніше він наводить іще дивніший перелік грецьких назв пальців: «протилежний [тобто великий палець], палець для облизування, китиця, пасажир і сліпень».
I.65.2 — вочевидь, давньоримські статуї часто зображали в позі, що зветься «миротворець», коли голова нахилена до правого плеча, рука витягнута на рівні вуха, а великий палець піднятий (цитата з Квінтіліана).
I.72.1 — вочевидь, давні люди робили вінки для волосся з кори липи. Поліціано, здається, вживає грецьке слово, що означає це дерево, philyra. Однак я досі не зовсім розумію, як можна зробити вінок із деревної кори…
I.74 — художник Зевксіс брав плату за перегляд своєї картини із зображенням Єлени Троянської; «[отже] вже тоді Єлену зазвичай називали повією, оскільки вона була платною» :))
I.77 — цікава дискусія про те, яке написання імені поета краще: Вергілій чи Віргілій. Поліціано підтримує написання з літерою «е», стверджуючи, що воно трапляється в найдавніших джерелах і пам’ятках, хоча в пізніші часи, і навіть за його доби, переважало написання з літерою «і». Гадаю, можна сказати, що подібна дискусія можлива і в англійській мові, де, як мені здається, традиційне написання — з літерою «і» (і тому я його надаю перевагу), але останнім часом, як мені здається, написання з літерою «е» стало не рідкістю, наприклад, тут, у серії ITRL. З іншого боку, я не думаю, що коли-небудь бачив написання з літерою «і» у словенській мові, завжди вживалося написання з літерою «е». У Вікіпедії йдеться, що написання з літерою «і» — це спотворення, що з’явилося в пізній античності (можливо, через якусь зміну звучання?).
I.80 — прекрасна поема Каллімаха; Поліціано наводить як її грецький текст, так і свій переклад латинською. Англійською, звісно, обидві версії майже тотожні. Богиня Афіна купається в річці в товаристві однієї зі своїх улюблених німф; на нещастя, син німфи вирушив на полювання й випадково побачив їх оголеними. [У цей момент у вас може виникнути спокуса сказати: я вже досить надивився порнографії, щоб зрозуміти, куди все йде. Але якщо ви вже досить надивилися грецької міфології, то знаєте, що все піде зовсім в іншому напрямку.]. Очевидно, існує певне загальне правило, встановлене самим Кроносом: той, хто без запрошення побачить оголену божественну істоту, має осліпнути як покарання. У відповідь на скарги німфи Афіна каже, що не може цьому зарадити, але намагається компенсувати юнакові даром пророцтва й довгим життям. Його ім’я вам знайоме за фіванськими п’єсами Софокла, де він уже старий — це Тіресій.
I.86 — про прикметник decumanus і різні речі, до яких його застосовували. Я знав, що decumanus — це одна з головних вулиць у традиційному плануванні римського міста (як виявилося, це вулиця, що йде зі сходу на захід; головною вулицею, яка йшла з півночі на південь, була cardo). Але тут, у Поліціано, ми дізнаємося, що прикметник decumanus просто означав «десятий» і часто вживався з прихованим змістом, ніби десята річ — найбільша, тож говорили про декуманську хвилю або про декуманські яйця.
I.96 — про похітливість мишей. Так, ви правильно прочитали: «кажуть, що миші теж похітливі»; «самка миші надзвичайно похітлива» (перша цитата належить самому Поліціано, друга — з трактату Еліана «Про характеристики тварин»). Можу лише зробити висновок, що деяким людям не було чим зайнятися, окрім як спостерігати за тим, як миші займаються сексом. Що ж, кожному, мабуть, потрібне хобі :]
II.6.2 — Еліан повідомляє про цікавий звичай, що існував у Лавінії: у певні дні дівчата приносили їжу зміям у священному гаю; «[я]кщо вони справді дівиці, змій приймає від них чисту їжу […] [а]ле якщо їхня їжа залишається там недоторканою, бо змій відчуває й розуміє, що вона порочна» — і в останньому разі, що не дивно, дівчину карали. Яка божевільна ідея. Можу лише уявити, скільки дівиць було несправедливо засуджено через випадкову поведінку якогось дурного плазуна 🙁
II.8.4 — У давніх були особливі терміни для позначення колишніх рабів, які здобули свободу за заповітом свого пана після його смерті (що, якщо я правильно розумію, робило їх дещо менш шанованими, ніж якби пан звільнив їх за життя). Латиною їх називали orcini (від Orcus, римського бога підземного світу), а грецькою — charonianoi (від Charon, перевізника до підземного світу).
II.15.3 — У римлян було два види гральних кісток: тессера становила собою куб із шістьма вписаними сторонами, а талус мав чотири пласкі вписані сторони, тоді як решта дві сторони (на протилежних кінцях кістки) були заокругленими (див. примітку перекладача № 173 у томі 2, с. 332).
II.20, 27 — Коли римляни тримали хлопчиків «удома як сексуальних улюбленців» (II.20.4), у них, очевидно, існував тривожний звичай, спрямований на затримку статевого дозрівання й запобігання росту бороди якомога довше (щоб вони залишалися привабливими для педофілів): «для цих хлопчиків зазвичай виготовляли срібні застібки [фібули], щоб вони повільніше досягали статевої зрілості, що називається “прикріпленням” [інфібулювання], аби, звісно ж, вони були краще захищені, щоб під час дотиків і стимуляції їхніх статевих органів не ставалося того, про що пише Марціал [тобто щоб у них не росло волосся на бороді та в інших місцях]» (II.20.5). Марціал згадує «того, хто вже пройшов статеве дозрівання й досяг зрілості, тож тепер його було звільнено від застібок [рефібульований]» (II.20.6).
Ще одне згадування тієї самої практики: «давні музиканти утримувалися від статевих стосунків, щоб зберегти свої голоси, і з цією метою їх зазвичай обхоплювали [infibulari], як, як ми пояснили вище, зазвичай обхоплювали хлопчиків у період статевого дозрівання. Бо ті, кого обхоплювали, не могли вступати в статеві стосунки, якщо не розстібали [refibulassent] себе» (II.27.2). А якийсь Менофіл, «оскільки в нього не було крайньої плоті, затискач спадав із нього легше, бо ті, хто надягав затискач, проколювали [крайню плоть], як зазначає Цельс». Жах.
II.30.3 — непоганий перелік національних стереотипів від Юлія Фірміка: «Лише скіфи поводяться з неймовірною жорстокістю; італійці завжди виявляють царську шляхетність; галли — тугодуми; греки — поверхові; африканці — брехливі; сирійці — жадібні; азіати завжди марнотратні й зосереджені на втіхах; а іспанці безглузді з усім своїм надмірним хвалькуванням». Дивовижно, як, за винятком стереотипу про галлів, багато з цих стереотипів і досі здаються цілком придатними до сучасних мешканців цих регіонів. Цікаво, у чому ж річ? Чи мають ці стереотипи реальне підґрунтя? Якщо не в реальній поведінці цих людей, то, може, географічні особливості країни постійно породжують певні стереотипи про її мешканців? Чи ми просто вкрай ліниві у творенні стереотипів і не спромоглися вигадати нові майже дві тисячі років?
II.35.3 — У деяких рукописах Плінія трапляється кумедна плутанина між словами poeta (поет) і pycta (боксер): «Нікея, знаменитий поет», імовірно, насправді був знаменитим боксером… Важлива різниця, якщо, наприклад, ви захочете з нього посміятися 🙂
II.37 — Якщо ви вважаєте, що сучасна косметична індустрія погана, послухайте ось що: «жінки колись користувалися косметикою, зробленою з крокодилячого посліду» (II.37.1). Однак, імовірно, це були не звичайні водяні крокодили, а дрібніший наземний вид, і Пліній «каже, що крокодиляча косметика зроблена з кишок саме цього другого виду й має чудовий аромат». Цікаво, що це за другий вид крокодила, але, на жаль, у примітках перекладача про це нічого не сказано (Мені також цікаво, про що думав перший чоловік, який рився в крокодилячому посліді в надії знайти там щось із чудовим ароматом…).
II.46 — Деякі давні автори, вочевидь, стверджували, що в слонів немає суглобів у ногах, а отже, вони не можуть згинати коліна; через це вони не можуть лежати, а лише спираються на дерево, щоб поспати, з передбачувано кумедними наслідками: «Іноді дерево, перевантажене й нездатне зігнутися, ламається під вагою масивного тіла, і звір, що спирався на нього, падає й не може підвестися або пересуватися» (II.47.5; із «Гексамерона» святого Амвросія). І Юлій Цезар, вочевидь, писав подібну нісенітницю про лосів (II.47.7)! Але Поліціано також цитує інших авторів, які описували слонів як таких, що можуть стояти на колінах, лежати тощо. Він не хоче цілком ставати на чийсь бік у цій суперечці, оскільки ніколи не бачив живого слона. Це цілком справедливо, але я думав, що в давньоримському світі слонів бачили досить часто, аби така дика нісенітниця, як їхня нездатність стояти на колінах або лежати, не могла поширитися таким чином…
II.50.5 — давньогрецьке слово gyne «може означати як „дружина“, як у Гесіода, так і будь-яку жінку». Це, вочевидь, доволі поширене явище. Його словенський відповідник, žena, зберігав обидва значення аж до середини XX століття, але нині практично повністю обмежився значенням «дружина». Його англійський відповідник мав ще цікавішу долю, розпавшись на два слова, одне з яких обмежило своє значення «дружиною короля» (queen), а інше — «розпусницею» та «молодою жінкою» (quean). Оксфордський словник англійської мови повідомляє, що в середньоанглійській мові їхня вимова ще різнилася: у слові quean вимова була відкритою «е».
II.55 — про ентимему, цікаве поняття, про яке я досі не знав. Очевидно, це схоже на силогізм, але одна з двох посилок залишається невисловленою, ніби автор очікує, що читач уже вважає цю невисловлену посилку істинною і автоматично підставить її у своїй уяві (II.55.2). [Приклад із Вікіпедії: «Сократ смертний, бо він людина». Невисловлена друга посилка стверджує, що всі люди смертні]. Але Поліціано твердить, що Арістотель визначив ентимему інакше: річ не в тому, чи залишено посилку невисловленою, а в наявності силогізму, «який виводиться лише зі знаків і припущень» (II.55.7). [Приклад із Вікіпедії: «Він хворий, бо в нього кашель». Очевидно, це логічно не випливає, якщо ми якимось чином не доведемо, що хвороба — єдина причина кашлю]. Але можна сказати, що людина, яка кашляє, з більшою ймовірністю захворіє, ніж та, що не кашляє.
II.57.3 — міф про Крокуса і Мілаксу (або Смілаксу), двох закоханих, які перетворилися на рослини, що тепер носять їхні імена (крокус і смилак), хоча я не цілком певен, що це за остання рослина. Тут її перекладено як берізка, але у Вікіпедії смилак, здається, означає рід рослин, не надто тісно пов’язаних із берізками. У будь-якому разі, мене найбільше вразило те, як Поліціано зумів реконструювати цей міф із крихітних фрагментів інформації, розсіяних у працях кількох античних авторів.