Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Паоло Джовіо: «Портрети вчених мужів» (1546).
Під редакцією та в перекладі Кеннета Гувенса.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 95. Видавництво Гарвардського університету, 2023.
9780674290150. xviii + 667 с.
Інші авторські оглядові статті можна прочитати тут
Ми вже зустрічали Джовіо в серії ITRL кілька років тому — том 56 являє собою його діалог «Видатні чоловіки та жінки нашого часу», що складається переважно з коротких біографій відомих полководців, поетів і шляхетних дам. Цей том, «Портрети вчених мужів», має кілька спільних рис із попереднім: він також складається з коротких біографій, хоч і лише літераторів; і обидва томи мають одного й того самого редактора та перекладача, Кеннета Гувенса. До речі, раніший англійський переклад цього твору, виконаний Флоренс Олден Грегг (1935), доступний онлайн. Гувенс згадує кілька вад цього перекладу в примітках тут, на с. 454–455.
«Портрети вчених мужів» Джовіо ґрунтуються на цікавій концепції: він намагався створити своєрідний музей*, віллу (відкриту для публіки) на березі озера Комо, у якій зберігалися б портрети видатних літераторів останніх кількох поколінь, приблизно від 1300 року до його часу (він жив на початку XVI століття); і поруч із кожним портретом мав лежати аркуш пергаменту з короткою біографією відповідної особи (с. xi). На жаль, йому не вдалося зібрати всі портрети, які він сподівався отримати, і, вочевидь, ніхто не взявся продовжити проєкт після його смерті; віллу було знесено на початку XVII століття.
[*У його час це слово ще означало просто місце, присвячене музам, але, гадаю, подібні його зусилля допомогли змістити його значення в бік нашого сучасного уявлення про будівлю з освітніми експонатами.]
Однак написані ним для свого музею біографії збереглися донині й зібрані в цій праці. Серед них 106 довших (у середньому близько двох сторінок, що значно більше, ніж той час, який Джовіо приділяє кожній людині в книзі «Видатні чоловіки та жінки»), портретів, які йому вдалося роздобути; і близько 50 коротких, усього в один абзац, портретів людей, яких у нього не було. Наприкінці він пише «заключну промову», фактично звернення до потенційних прихильників його проєкту в інших країнах із проханням пожертвувати портрети видатних літераторів його музею.
Мені ця книжка дуже сподобалася; оскільки біографії окремих людей короткі, їх легко читати невеликими порціями, і тому не нудно. Однак є один недолік: у автора бракує місця, щоб докладно розповісти про кожну людину, і він, звісно ж, не може заглиблюватися в деталі ані життя, ані творчості героя. Його своєрідною пристрастю, схоже, були епітафії: він завершує кожну біографію однією або кількома епітафіями — короткими віршами, присвяченими героєві біографії, іноді написаними самим героєм, але частіше — різними маловідомими поетами. Можливо, той, хто розуміє латину (на відміну від мене), зможе оцінити ці епітафії за їхніми поетичними якостями, але, з моєї точки зору, вони не додали до праці нічого істотного з біографічного погляду. Ще одна добра риса цієї книжки — дуже розлогі примітки перекладача; для кожної людини, згаданої Джовіо, ми отримуємо список посилань на подальшу літературу; для кожного твору, згаданого Джовіо, ми отримуємо бібліографічні дані про його первісну публікацію; для кожної епітафії вказано її розмір; у примітках також зазначено паралелі з «Видатними чоловіками і жінками» Джовіо (у яких згадуються деякі з тих самих людей, що й у цьому творі) і міститься безліч іншої довідкової інформації.
Біографії, подані Джовіо, розташовано більш-менш у хронологічному порядку (він зазначає, що це зручно для того, щоб уникнути суперечок про порядок пріоритету; с. 25); перші кілька — це середньовічні схоласти: Альберт Великий, Фома Аквінський, Дунс Скот; але далі ми доходимо до Данте і продовжуємо звичайний список авторів доби Відродження. Багато з них були мені вже трохи знайомі, оскільки в нас у бібліотеці доби Відродження I Tatti були деякі з їхніх праць, але багато інших, звісно, були для мене цілком новими. Як і слід було очікувати, Джовіо переважно розповідає про італійців, але їхня перевага не така велика, як я припускав. На початку книжки згадано близько десяти греків — людей, які втекли з Візантійської імперії, що занепадала, і сприяли відновленню вивчення давньогрецької мови та літератури в Італії. На мій подив, серед авторів було й кілька англійців (Томас Лінакр, Томас Мор, Джон Фішер), деякі з яких навіть провели частину своєї кар’єри в Італії. Далі в книжці з’являється дедалі більше авторів із північних країн — голландців, французів, німців тощо, усього близько двадцяти; і Джовіо не раз визнає, що в його час вивчення давньогрецької та латинської мов процвітало в цих країнах більше, ніж у самій Італії. Однак, що не дивно, йому було складніше дістати портрети цих північан, тож їхні біографії здебільшого містяться наприкінці книжки, у коротших розділах. Але він усвідомлював цей недолік і, як я вже згадував, у завершальній промові наприкінці книжки звертається з проханнями про портрети з найрізноманітніших країн.* Досить часто уявлення західноєвропейців про Європу закінчувалося на східних кордонах Німеччини, і я був приємно здивований, побачивши тут, що це не стосується Джовіо: його світ простягається доти, доки вивчають латину, і він поширює своє прохання про портрети та підтримку аж до Польщі (яку він називає «Сарматією» 🙂 ), Угорщини («Паннонія»), Трансильванії та Далмації (с. 437–439).
[*І очевидно, що його звернення мали бодай певний успіх; він згадує, що єпископ Арраса «замовляє для мене портрети» (с. 439) і що інший француз, Данес,** «уже тепер надсилає портрет свого вчителя Буде» (с. 443).]
[**У книжці це написано саме так; але у французькій Вікіпедії це пишеться як “Danes” і в примітці додається: “А не Danès, хоча літера е відкрита.” :)) ]
Різні деталі
«Ранкові лекції Помпоніо [Лето] користувалися такою популярністю, що студенти приходили опівночі, аби гарантовано зайняти місце» (Із передмови перекладача, с. xiii.) Очевидно, це були зовсім інші часи :))
Джовіо про Дунса Скота: «Схоже, він глузував із християнських доктрин: вагаючись то тут, то там у порушеному питанні, він огортав віру в релігійні справи густим туманом жаргону. Так він сіяв зерна безконечних суперечок» (III.2). Це цілком може бути правдою, але, безперечно, те саме можна сказати і про будь-яких інших богословів. Вони породжували суперечки та єресі від перших віків християнства. Очевидно, Скота помилково поховали живцем після апоплексичного удару; коли він «прийшов до тями, було вже надто пізно: бідолаха кричав, марно шукаючи допомоги, і довго бився головою об саркофаг, нарешті розбив його і помер». (III.3) Жах! :S Але, з іншого боку, звідки Джовіо це знав? Може, хтось пізніше викопав його, про всяк випадок, і відкрив саркофаг?
Джовіо вказує на те, як сильно помилявся Петрарка, гадаючи, що прославиться своїми латинськими, а не італійськими творами: «Фортуна, глузуючи з судження такої великої людини, жорстоко ошукала його, коли він відкинув ці твори, які могли б здобути вічну славу, заради певнішої й шляхетнішої слави, яку принесла б йому його латинська поема «Африка»» (V.2). Те саме сталося і з Боккаччо: «із долею, що не надто відрізнялася від долі Петрарки, сам Боккаччо був ошуканий власною думкою про свої літературні праці», але його латинські книги «забуті й ледь зберегли подих життя» (VI.2).
Існує біографія Антоніо Беккаделлі (із книги «Панормита»), яка, на мій подив, зовсім не містить згадки про його сумнозвісні, чудово непристойні вірші, які ми бачили в ITRL кілька років тому. Навіть у примітках перекладача сказано, що «дивно, що Джовіо не згадує» їх (с. 481, прим. 60). Цікаво, скільки ще цікавих речей відсутнє в інших біографіях у цій книзі, і я не можу їх помітити…
Кумедна історія про те, як кардинал Віссаріон ледь не став папою: «коли троє найвпливовіших кардиналів підійшли до нього в келії на конклаві, щоб привітати його як папу, воротар не впустив їх», сказавши, що «Віссаріона треба залишити самого в його кабінеті»; роздратовані, вони проголосували за суперника, який таким чином виграв вибори (XXIV.4). Однак, судячи з сторінки Вікіпедії про цей конклав, схоже, Віссаріон був не так уже й близький до обрання папою.
Із біографії Іоанна Аргіропула: «В останньому акті свого життя, складаючи заповіт, він жартома призначив своїх заможніших друзів спадкоємцями свого боргу. […] з’ївши надто багато кавуна, він підхопив осінню гарячку і таким чином помер на сімдесятому році життя». (XXVII.3.) Оце так смерть :)) Деметрій Халкокондил «перевершив мораль греків, оскільки в ньому не було ні обману, ні хитрощів» (XXIX.1). Ха-ха-ха :))) Судячи з мого досвіду спілкування з грецькою туристичною індустрією, Джовіо, можливо, мав рацію.
Дивна кончина Каллімаха, італійця (його справжнє ім’я було Філіппо Буонаккорсі), який більшу частину своєї кар’єри провів на службі в польського короля: «він став своєрідним вигнанцем, сховавшись на польській віллі старого друга. Його смерть там тримали в таємниці, і похорону не було; після того як його тіло висушили в печі, його помістили в скриню»; пізніше король поховав його в церкві в Кракові (XLI.2). Але, згідно з приміткою перекладача 298 на с. 298, ці події «радше вигадані Паоло Джовіо, ніж відповідають дійсності».
Галеотто Марціо «мав такий величезний живіт, що їздив у кареті, оскільки навіть масивні в’ючні тварини ламалися під величезною вагою його огрядного тіла; а коли він був старим, то нарешті помер у Монтаньяні, поблизу Есте, задихнувшись від власного сала» (XLIV.4). Джовіо не можна звинуватити в ідеалізації своїх персонажів :))
Цікаво: «clade Sonciaca» перекладається як «поразка на річці Соча» (XLVIII.2) — це мене приємно здивувало, оскільки перекладачі ITRL, як правило, використовують італійські назви подібних географічних об’єктів, якщо такі є. З іншого боку, в главі CXI «Юстинополіс в Істрії» перекладається як «Каподистрія».
Сифіліс «французи називали la maladie italienne, а італійці — la maladia francese» (примітка перекладача, с. 363, с. 521). Ах, немає нічого кращого, ніж трохи сусідської любові <3
Бартоломео Коклес був ворожбитом, і його спіткала сумна доля: його вбив якийсь Копоні, котрий «не навів жодного виправдання цьому злочинові, окрім того, що Коклес попередив його: невдовзі той стане мерзенним убивцею». (LIII.5.) Дивовижно — це майже як «Злочин лорда Артура Севіла» Вайльда, але в реальному житті :))
Якийсь лікар на ім’я Зербі, «спокушений великою сумою, вирушив до Боснії, щоб вилікувати від водянки пашу Скандера-бея […]. Зербі не дотримав свого щедрого обіцяння вмираючому і був звіряче вбитий варварськими слугами Скандера, аби принести його дух у жертву своєму панові» (LIX.2). Примітка перекладача 436 (с. 531) додає, що «влітку 1499 року Скандер-бей очолив війська із Сараєва до Фріулі та Каринтії, а потім «спустошив країну навколо річки Ізонцо у вересні […]»».
Поет П’єтро Гравіна «помер на сімдесят четвертому році життя […] коли колючка каштана злегка поранила йому литку, коли він відпочивав у затінку: недбало почухавши її, він розкрив рану, накликавши на себе смертельну інфекцію» (LXXIV.7). Я починаю помічати тут певну закономірність — багато персонажів Джовіо скінчили своє життя жахливими способами :]
Мені було цікаво дізнатися, що Бальдассаре Кастільйоне, відомий, звісно ж, як автор «Придворного», своєрідного раннього підручника етикету, також написав «довгу епопею «Клеопатра»» (LXXVII.1). Це звучить інтригуюче, але, вочевидь, поема насправді присвячена «давній статуї Аріадни, придбаній Юлієм II, яку вважали зображенням єгипетської цариці» (прим. 563 на с. 553).
У біографії Лудовіко Аріосто, написаній Джовіо, згадується, що «він явно перевершив Боярдо і самого Пульчі» (LXXXIV.4), що змусило мене зрозуміти: біографії цих двох інших епічних поетів у книзі Джовіо відсутні — вельми рідкісний випадок, коли двоє італійських авторів доби Відродження, досить відомих, аби навіть я про них знав, не знайшли тут своїх біографій.
Цікаво: у Макіавеллі «не було латини, або, принаймні, він знав її лише посередньо» (LXXXVII.1); Джовіо дивується, як людина з такою вадою змогла стати таким добрим письменником. Далі він додає: «Це факт (як він сам мені казав), що грецька й латинська мови, які він уставляв у свої твори, походили від Марчелло Віргіліо, якому він служив секретарем і помічником, коли працював на уряд» (LXXXVII.4). Отже, схоже, у Макіавеллі був власний начальник, який допомагав йому писати книжки — погодьтеся, це до біса макіавеллістично 🙂
Альберт Пігій, «з голландського міста Кампен», мав «жахливо різкий і хрипкий голос, а його резонансне фиркання практично спотворювало всю привабливість його мудрості» (CV.1). Звучить як типовий носій голландської мови :))) Мені також сподобалася згадка про фиркання, яке добре пасує до його свинячого прізвища, але це, мабуть, лише збіг у перекладі, оскільки оригінал латинською, і я не думаю, що існує якесь латинське слово для позначення свині, яке звучало б подібно до Пігія.
Також є біографія старшого брата Джовіо, Бенедетто Джовіо (CVI). Це може видатися трохи кумівством, але Джовіо так ніжно описує свого брата, що я не можу дорікнути йому за включення цієї біографії до своєї книги.
П’єтро Альціоніо «був таким безсоромним рабом ненажерства, що часто протягом дня випрошував їжу за столами двох чи трьох різних людей. […] Коли ж нарешті опинявся вдома, він позбавлявся тягаря надмірного вживання алкоголю, блюючи просто на самому краю свого ліжка» (CXXIII.1). Іспанець на ім’я Сепульведа опублікував книжку, настільки критичну щодо Альціоніо, що останній «був змушений витратити величезні кошти, щоб скупити книжки свого іспанського ворога в усіх крамницях і спалити їх» (CXXIII.2). Бідний Альціоніо — гадаю, я б волів, аби мій портрет не висів у музеї, ніж щоб він стояв поруч із такою біографією :))
Із короткої біографії шотландського історика Гектора Боєція: «Ми вельми здивовані тим, що існує писемна традиція, яка налічує понад тисячу років і стосується Гебридських та Оркнейських островів, таких віддалених від нашого краю; тоді як в Італії, цій скарбниці генія, письменники цілковито були відсутні протягом багатьох століть після вигнання готів» (CXXXIV).
Ближче до кінця книги Джовіо пише, що він «завершив перший том, що містить портрети померлих», і що має намір написати другий, який «буде присвячений живим» (с. 431). Однак я не знаю, чи завершив він цей другий том. Можливо, його відволік інший проєкт: у передмові перекладача сказано, що через шість років після цієї праці Джовіо опублікував аналогічний том, «присвячений видатним військовим і політичним діячам» (с. ix).
Поет Баптиста Мантуанський після смерті був ушанований «мармуровим портретом, увінчаним лавром […] поруч із портретом Вергілія» (LXI.3), що Джовіо вважає безглуздим, зважаючи на те, яким посереднім поетом був Баптиста. Але ще смішніше ось що з примітки перекладача (прим. 455 на с. 536): «За кілька місяців після завершення роботи над ним у 1514 році на ньому було вивішено оголошення з офіційною печаткою маркіза Гонзаґи, що забороняло його псування — і невдовзі по тому хтось кинув фекалії в саме оголошення» :)))
Поет Гвідо Постумо, про якого я раніше не чув, «склав елегії, завдяки яким він сьогодні найбільш знаний, що описують папський двір і містять докладний звіт про мисливську експедицію в Пало» (прим. 512 на с. 546). Звучить цікаво — шкода, що в нас немає цього твору в ITRL 🙂
Кардинал Егідій із Вітербо написав книгу про єврейські літери; ця праця, «написана в надії переконати Лева X реформувати римський алфавіт, значною мірою спиралася на Кабалу й аналізувала те, що він уважав сексуальною анатомією єврейських літер» (Примітка 634 на с. 563). ROFL :)) Гадаю, якщо ви починаєте писати про сексуальну анатомію алфавіту, вам давно час відкласти перо й подрочити..