Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Джованні Боккаччо: «Знамениті жінки». Під редакцією та в перекладі Вірджинії Браун.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 1. Видавництво Гарвардського університету, 2001.
0674003470. xxv + 530 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Цей твір складається приблизно зі 100 коротких біографій (у середньому по дві-три сторінки) більш або менш знаменитих жінок. Більшість із них узято з античної історії та класичної міфології; як він пояснює у вступі (с. 13), він свідомо уникав писати про християнок, оскільки житія святих легко знайти в інших місцях, якщо комусь вони потрібні, а їхнє життя переважно було релігійним і тому навряд чи могло привести до такої слави, яку могли здобути язичницькі жінки. Біографії в книзі розташовано приблизно в хронологічному порядку; я смутно пригадую, що десь читав про подібні спроби, наприклад у Євсевія, який намагався включити події та персонажів грецької міфології, біблійних переказів і справжньої античної історії в єдину хронологічну систему, надаючи їм дати тощо. Можливо, Боккаччо дотримувався чогось подібного, коли укладав свої біографії. Імовірно, більш ніж половина жінок у цій книзі — міфологічні постаті, починаючи від олімпійських богинь і закінчуючи легендарними римськими матронами з ранніх книг Лівія. Лише кілька біографій наприкінці книги присвячено середньовічним жінкам або сучасницям Боккаччо; остання з них — королева Сицилії, яку він, безперечно, включив тому, що збирався переїхати до її столиці Неаполя на запрошення одного з її придворних (с. xii).
Як він сам пояснює у вступі (с. 11), під «знаменитістю» він розуміє просто відомість, а не обов’язково добру славу; але навіть біографія злої жінки може бути повчальною, показуючи, як чинити не слід. Однак деякі з жінок у цій книзі далекі від відомості навіть у цьому поверховому сенсі, оскільки їхня згадка не виходить за межі випадкового анекдоту в якогось давнього енциклопедиста (наприклад, §§53, 86, 91 та ін.). Часом його тон буває дратівливо повчальним: він явно надто старанно намагається вказати своїм читачкам на моральні уроки, які слід винести з того чи того епізоду. Крім того, для книги, що звеличує знаменитих жінок, у ній на диво багато мимохідних мізогінних зауваг; хоча у передмові перекладачки сказано, що погляди Боккаччо насправді були доволі прогресивними для його часу (с. xix). Мені сподобався цей мимохідний укол у біографії Пенелопи: «Її чеснота тим більш відома й гідна похвали, що трапляється лише зрідка» :)) (40.14).
Перші дві біографії становлять своєрідний виняток, оскільки ґрунтуються на біблійних, а не на греко-римських сюжетах. Ми дізнаємося, що Єва, перебуваючи в раю, «була оповита сяйвом, нам невідомим» (1.5); але після вигнання з нього «сяйливе світло, що оповивало їх, зникло» (1.7). Неймовірна історія з розділу про Семіраміду, царицю ассирійців: після смерті її чоловіка, який залишив малого сина, Семіраміда сама переодяглася хлопчиком і правила замість сина, щоб імперія перебувала в надійних руках :)) (2.4–6). Далі Боккаччо переходить до біографій кількох греко-римських богинь. Оскільки він, будучи християнином, не вірить у язичницьку міфологію, він стверджує, що це були насправді смертні жінки, уславлені своїми винаходами та заслугами, яких нерозумні язичники згодом почали шанувати як богинь. Наприклад, Мінерва винайшла ткацтво й мистецтво приготування оливкової олії (6.3–4); Ісіда навчила єгиптян, цих «незграбних і лінивих людей», землеробства! (8.4). Ми натрапляємо і на безглузді спроби тлумачити міфи в квазірозумному ключі: наприклад, Європу було викрадено на «кораблі з білим биком на прапорі» (9.2), звідси й міф, ніби її викрав бик (Зевс в образі бика). Я пам’ятаю, що в книжці Боккаччо про давню міфологію, Генеалогія язичницьких богів (з якої в серії ITRL уже вийшло два томи; див. мої нотатки про них), траплялося багато подібних пояснень. Цікавий, відверто еротичний звичай із Кіпру: «Довгий час вони посилали юних дівчат на пляжі, щоб ті спали з чужинцями. Таким чином дівчата ніби приносили Венері перші плоди своєї майбутньої цнотливості й заробляли собі посаг для заміжжя» (7.10).
Після богинь він переходить до смертних жінок з античної міфології й переважно викладає міфи, в яких вони фігурують, бо про них, власне, більше й сказати нічого. Сюди входять кілька знаменитих і зворушливих історій, наприклад про Ніобу (§15), Арахну (§18) і Пірама й Фісбу (§13). Одна річ, яка непокоїла мене в переказах міфів Боккаччо, — його наполегливе прагнення постійно давати дешеві моралізаторські оцінки, ніби він шкільний учитель, який вимагає, щоб кожна сторінка його книжки несла якийсь урок. Наприклад, є похмура історія про царя Даная, у якого було п’ятдесят дочок, тоді як у його брата було п’ятдесят синів. Оракул передрік, що Даная вб’є один із його небожів. Пізніше, коли брат забажав видати своїх синів за дочок Даная, той таємно звелів дочкам убити чоловіків у першу шлюбну ніч, і всі, крім однієї, так і вчинили. Боккаччо розлого засуджує Даная за підбурювання до цих сорока дев’яти вбивств: «Ця підла людина вважала, що кілька холодних років його старості мають бути вищими за квітучу юність його небожів» (14.10). Але ж це безумство! Чого, на думку Боккаччо, мав би зробити Данай? Просто чекати, поки його вб’ють, і нічого не робити для свого захисту? Лише тому, що він старший за свого ймовірного вбивцю? Як саме це мало б працювати як загальний принцип? Може, будь-який молодий має право безкарно вбити будь-якого старшого? Чи існує якась формула? Я вже уявляю собі утилітаристів, економістів та інших подібних чудовиськ, які пускають слину від думки, які дива це вчинило б із пенсійною системою, і нишком пестять себе під столом, бурмочучи щось про «роки життя з поправкою на якість»…
Мене вразила історія про численні злочини Медеї. Вона втекла з дому з Ясоном і вбила свого молодшого братика дорогою, щоб затримати переслідувачів; вона народила Ясону двох синів, але потім убила їх, коли він виявив інтерес до іншої жінки; попри все це, старий цар Егей (батько Тесея) хотів на ній одружитися, і вона одразу ж спробувала вбити Тесея, але невдало; а після всього цього вона якимось чином знову помирилася з Ясоном (15.6, 9). Що тут можна сказати, крім того, що в цієї жінки мало бути чарівне вагіно? Якби ви побачили все це в мильній опері, ви б відмахнулися від неї як від надто мелодраматичної й неправдоподібної, але, як видно, давні греки подібних сумнівів не мали 🙂 Сивіла на ім’я Еритрея, яка жила «незадовго до Троянської війни» (21.3), передрекла не лише її перебіг, а й майбутню історію Римської імперії та виникнення християнства! Тут не можна не захопитися запалом автора ранньої церкви, який вигадав цю казку 🙂
Є цікава історія про те, як латинський алфавіт було винайдено певною Карментою, дочкою царя Аркадії, яка згодом переселилася до Італії (27.6). Боккаччо не стримався й пустився в довгу самовихвальну промову на честь не лише латинського алфавіту, а й інших благ і досягнень римської цивілізації (27.16). Відчувається, що метою таких пасажів було дати авторові та його італійським сучасникам змогу почуватися краще в той час, коли Італія була політично роздроблена й слабка, а в її справи часто втручалися чужинці. Нібито Мантуя отримала свою назву від Манто, дочки знаменитого віщуна Тіресія, добре відомого за фіванськими трагедіями Софокла. Пізніше Манто оселилася в Північній Італії, а її син заснував там місто й назвав його на її честь (30.6).
У книзі чимало біографій жінок, пов’язаних із Троянською війною та її наслідками, — персонажів Іліади, Одіссеї, Енеїди тощо. Розділ про Єлену (§37) особливо цікавий своїми відомостями про передісторію Троянської війни; мене здивувало, що, викладаючи історію падіння Трої, Боккаччо зовсім не згадує Троянського коня. У його версії (37.15) Єлена сама зрадила троянців: коли греки влаштували удаваний відступ, троянці закатили велике бенкетування, і коли всі сп’яніли, Єлена відчинила міські ворота й впустила греків; нагородою за це стало те, що Менелай знову взяв її за дружину. Учинила вона зовсім не похвально; але, з іншого боку, мало хто з персонажів Троянської війни справляє враження гідних похвали.
У розділі про Цирцею Боккаччо, звісно, не втримується від моралізаторства й зазначає, що її перетворення чоловіків на свиней — це метафора спокушання їх до «розпусти» або «грабунку й піратства», або навіть: «деяких вона своїми хитрощами схиляла відкинути будь-яку честь і зайнятися торгівлею та комерцією» (38.5) :))) Мушу зізнатися, що мені до вподоби цей олімпійський зневажливий тон щодо торгівлі та комерції, і шкода, що нині такого ставлення так мало. У цих заняттях справді немає честі: не можна дозволити собі мати якісь принципи, доводиться обманювати людей і улесливо до них підлещуватися, а вони будь-якої миті можуть відмовитися мати з тобою справу. Воїн, що вирушає в похід, не скований такими обмеженнями, а тому може дозволити собі честь там, де торговець не може.
Історія Боккаччо про Дідону Карфагенську разюче відрізняється від того, що я (пригадую смутно) пам’ятаю з Енеїди. У його версії вона взагалі не зустрічається з Енеєм; сусідній цар погрожує напасти на її місто, якщо вона не вийде за нього заміж, і її народ наполягає, щоб вона погодилася; вона обіцяє, що в призначений день вирушить до свого чоловіка — і справді вирушає, але до свого покійного чоловіка, покінчивши з собою на його могилі (42.13–15). Дуже зворушлива історія, навіть зворушливіша, ніж у Вергілія, але Боккаччо негайно псує її двома сторінками вкрай важкого моралізаторства, де використовує приклад Дідони, щоб розводитися проти вдів, які вдруге виходять заміж. Та мене дивує, що самогубство Дідони могло б розв’язати політичну проблему: сусідній цар цілком міг напасти на Карфаген із гніву, навіть якщо вона мертва. (І ще цікаво, звідки Боккаччо взяв свою версію. У примітці перекладача (с. 490) сказано, що його оповідь відрізняється від Вергілія, але не вказано, звідки її запозичено; чи означає це, що Боккаччо зухвало вигадав її сам, з нуля?). Є розділ про царицю Савську, але Боккаччо стверджує, що її звали Нікаула, з Ефіопії (43.1, 3); згідно з Вікіпедією, це походить від Йосифа Флавія. Я смутно пам’ятав, що десь читав її ім’я як Бількіс або щось у цьому роді; як виявилося, це взято з мусульманських джерел.
Поступово Боккаччо переходить до жінок із ранньої римської історії, де важко сказати, де саме закінчується міф і починається реальна історія. Є глава про Рею Сільвію, матір Ромула й Рема; її змусили стати весталкою проти її волі (втім, із цнотливістю там, як видно, не надто склалося :]), і Боккаччо вставляє люту тираду проти практики примушувати молодих дівчат іти в черниці — що, як він зауважує, деякі батьки робили, аби не забезпечувати їм посагу; внаслідок цього, за його словами, більшість черниць насправді не хочуть там перебувати, займаються таємним сексом тощо (45.5–8). Є глава про Сапфо, але там не сказано нічого про її лесбійство, лише те, що вона була нещасно закохана в юнака (47.4). В одному місці переклад називає Порсену «царем К’юзі» (52.2), а не Клузія, — така відверто італійська форма назви в такому відверто античному контексті видалася мені дуже анахронічною. Є глава про Ветурію, матір Коріолана. Культурна людина сказала б, що знає цю історію за Шекспіром, або принаймні за Лівієм, але мушу зізнатися, що знав її лише з фільму Рейфа Файнса (який заснований на п’єсі Шекспіра, але дія якого відбувається в умовно сучасному антуражі). Рим опинився у відчайдушному становищі після того, як Коріолан пристав до їхніх ворогів — вольсків, але його мати зуміла переконати його відвести війська від Рима. На знак подяки за її вчинок римський сенат поліпшив соціальне становище жінок різними способами, наприклад дозволив їм носити прикраси й успадковувати майно; Боккаччо обрушується на це з істеричною тирадою, яку рідко почуєш у наші дні, хіба що в русі інцелів: «Через жіночі прикраси чоловіче багатство виснажилося, тим часом як жінки красуються в королівських убраннях; […] Усе це принесло безліч бід чоловікам і безліч вигод жінкам. […] Це жіночий світ, а чоловіки обернулися на жіночоподібних» (60.12, 14). Отже, мабуть, чоловіки скаржаться на цих emasculating gold-diggers із доісторичних часів :)))
Тепер ми дійшли до жінок, у історичності яких немає підстав сумніватися, наприклад Олімпіади, матері Александра Великого (§61); Терції, дружини Сципіона Африканського, який на старості літ, як виявилося, зраджував їй із рабинею (74.2); і Семпронії, онуки Сципіона та сестри Тиберія й Гая Гракхів (76.1 — виходить, римська еліта була куди меншою, ніж я думав: усі з усіма виявилися родичами :)). Але навіть у цей період деякі біографії здаються суцільним міфом, наприклад дивна оповідь про жінку на ім’я Флора, яка розбагатіла як повія і заповіла своє майно народові Рима; на її честь заснували щорічні ігри й вигадали, ніби вона була богинею… (64.8–12). Як і в Генеалогії язичницьких богів, Боккаччо особливо вдається тоді, коли він перестає просто компілювати факти або проповідувати дешеві моральні повчання, а дозволяє собі захопитися оповіддю. Є зворушлива сцена, де Феоксена, фессалійська принцеса, воліє разом із чоловіком і дітьми покінчити життя самогубством, аби не потрапити до рук ворогів (71.10–12). У наші дні самогубство заведено оцінювати вкрай негативно, схильні зневажати тих, хто на нього наважується, вважаючи, що вони «обрали легкий шлях»; але я з цим не згоден і надаю перевагу античному поглядові, згідно з яким за таких обставин самогубство є почесним і гідним похвали, і був приємно здивований, що Боккаччо теж хвалить Феоксену; я думав, його християнська відданість змусить його заперечувати проти самогубства. Хвалячи жінку за її незламність, Боккаччо додає до цього заувагу, що «жінки й так за природою вперті та непохитні в думках про все» :)) (76.6).
Лише коли ми доходимо до епохи пізньої Римської республіки, міфологічні сюжети остаточно відходять у минуле. Ми читаємо біографії дочки Цезаря Юлії (§81); Порції, дочки Катона Молодшого (§82); а в ранній імперії — Агрипіни, матері Калігули (§90), і другої Агрипіни, матері Нерона (§92), а також різних менш відомих жінок тієї самої доби. Є довга біографія Клеопатри, і, гадаю, не варто дивуватися, що Боккаччо гучно й розлого засуджує її честолюбство та її спроби звабити впливових римлян («Вона стала, так би мовити, блудницею східних царів: жадібною до золота й коштовностей» тощо; 88.9). Він наводить і іншу версію її смерті, окрім більш відомої, де вона покінчила із собою: в цій іншій версії Антоній почав їй не довіряти й зрештою вбив її, побоюючись, що вона може його отруїти (88.30). Є дивна історія про жінку на ім’я Пауліна, яка жила за Тиберія. Вона ревно поклонялася Анубісові й одного разу погодилася переспати з цим богом; але, звісно, це був лише чоловік у костюмі. Коли обман розкрився, Тиберій заслaв цього чоловіка, а жерців, які йому допомагали, стратили (91.12). Мені було цікаво дізнатися, що в Нерона був друг на ім’я Отон (95.5); я міркував, чи не пов’язане це ім’я з Оттоном, якого ми знаємо за іменами різних середньовічних німецьких імператорів, але, згідно з Вікіпедією, Оттон — це германське ім’я, тож воно не пов’язане з римським Отоном. Жінка IV століття на ім’я Проба «переклала віршами історію Старого і Нового Завітів» (97.5), причому цілком скомпонувала її з фрагментів віршів Вергілія! За приміткою перекладача (с. 500), ця праця збереглася до наших днів. Є біографія Сіміаміри, матері Геліогабала, прозваного Варієм «тому що здавалося, ніби він був зачатий унаслідок нескінченних злягань його матері з “різними” чоловіками» (99.2) :)) Геліогабал, очевидно, цінував її допомогу в здобутті ним престолу й навіть призначив її сенатором. Боккаччо, звісно, обурюється при думці про жінку-сенатора (99.9), але це смішно: на той час сенат уже століттями був безсилий, виконуючи лише функцію схвалення рішень імператорів; жодної подальшої ганьби чи безчестя не можна було завдати сенатові призначенням до нього жінки або навіть, скажімо, коня, адже сенат сам позбавив себе честі багато століть тому, коли дозволив імператорам захопити владу.
Книга завершується крихітною жменькою середньовічних біографій: папесою Іоанною (§101), яку він описує як англійку, хоча, здається, вона походила з Німеччини, але кілька років жила в Англії (я був розчарований, дізнавшись із Вікіпедії, що саме існування Іоанни — вигадка, яка виникла не раніше XIII століття); Іриною, візантійською імператрицею VIII століття (§102); однією-двома іншими майже сучасницями Боккаччо; і нарешті Джованною, «королевою Єрусалима і Сицилії» (§106), причому першою лише за титулом, звісно (на жаль!). Боккаччо запросив переїхати до Неаполя його давній друг, який обіймав там важливу посаду при дворі Джованни, і, ймовірно, включив її біографію до завершення книги, щоб справити прихильніше враження, прибувши туди (сс. xii, xiv–xv). Але я трохи розчарований, що він не включив більше жінок зі своєї доби; напевно, доклавши певних зусиль, він міг би відшукати бодай кількох, які, скажімо, щось написали або намалювали? У будь-якому разі, попри дрібні вади, про які я згадував, біографії Боккаччо було досить приємно читати невеликими дозами, особливо тому, що вони короткі й не встигають набриднути. У цьому вони подібні до його Генеалогії язичницьких богів, що й не дивно, адже обидві ці книги по суті є вилученням інформації з класичних джерел і її переробкою в більш систематичну та легшу для засвоєння форму.