Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою (т.1 і т.2).
Для огляду було використано такі два томи книги Джованні Боккаччо — «Генеалогія язичницьких богів» (1360). Під редакцією та в перекладі Джона Соломона.
Том 1: Книги I–V. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 46. Видавництво Гарвардського університету, 2011.
9780674057104. xxxvii + 887 стор.
Том 2: Книги VI–X. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 81. Видавництво Гарвардського університету, 2017.
9780674975590. vi + 705 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Примітка перекладача: у цій серії вже був огляд книги Боккаччо «Знамениті жінки», написаної приблизно в той самий час. І вже вона вражає на контрасті з «Декамероном» своєю консервативністю та побожністю. Тут цей ефект у деяких місцях триває, хоча загалом праця має залишити по собі непоганий післясмак, бо Боккаччо займається тут приземленням, або раціональним тлумаченням міфів, на манір античного Палефата. Перша частина огляду написана значно раніше за другу, і вони відрізняються навіть за структурою. Спершу він розгляне перші п’ять книг одним махом, а потім другу п’ятірку розбиратиме по окремій книзі.
I Tatti Renaissance Library. Том 46 (2011)
Мені не принесло особливого задоволення читати цю книгу, але я не міг не захопитися зухвалістю автора: він відважно занурився в нечестиве болото давньогрецької та римської міфології і спробував вибудувати всіх цих різноманітних міфологічних істот в одне гігантське генеалогічне дерево! Судячи з передмови перекладача (с. xii), він не був ані першим, ані останнім, хто уклав компендіум класичної міфології, хоча я не певен, чи намагалися інші автори теж вибудувати все в генеалогічне дерево. У всякому разі, мені здавалося, що всім має бути цілком очевидно: давня міфологія попросту надто заплутана, надто неповно відома й внутрішньо суперечлива, щоб її можна було акуратно вмістити в одну величезну генеалогію. Звісно, з неї можна вивести чимало невеликих генеалогічних фрагментів — Еней є сином Венери, яка є дочкою Юпітера, який є сином Сатурна, і т. д., — але щодо багатьох другорядних персонажів, згаданих в античній міфології, у нас, імовірно, просто немає достатньо відомостей про їхнє походження, щоб надійно помістити їх у генеалогічне дерево. До того ж, коли один і той самий персонаж згадується в кількох джерелах, вони часто не узгоджуються між собою.
Боккаччо, як і інші автори до нього, намагався обходити це, уявляючи, що іноді кілька персонажів з одним і тим самим ім’ям зливалися в одного, тож, коли все стає надто неузгодженим, можна просто вдавати, ніби ти розв’язуєш суперечності, розплутуючи одного персонажа на кількох різних, які жили в різний час і робили різні речі. Отже, трапляються згадки про такі речі, як «перший Юпітер», «другий Юпітер» і так далі (зокрема, є щонайменше п’ять Мінерв, 4.64; чотири Аполлони, 5.3.1; три Ескулапи, 5.19.7 — здебільшого все це, здається, взято з цицеронового «Про природу богів»). З позитивного боку, така нумерація Юпітерів дала перекладачеві змогу непомітно протягнути в текст чудовий словесний каламбур (2.4.1): «Євсевій пише, що Юпітер злягся з нею [= Ніобою] раніше за будь-якого іншого смертного, і тому він був першим Юпітером, бо інші з’являються значно пізніше». :]
Мені цікаво, чи справді самі давні греки й римляни сприймали свою міфологію як взаємопов’язану, немов одне величезне генеалогічне дерево. Чесно кажучи, я в цьому сумніваюся, а відтак сумніваюся й у тому, чи допомагають такі праці, як у Боккаччо, хоч скільки-небудь краще розуміти античну міфологію. Його «генеалогія» лише дарує нам ілюзію порядку та повноти там, де, найімовірніше, нічого подібного ніколи не існувало — навіть у найдавніші часи. Я цілком можу співчувати спонуці займатися такими речами — фанатському пориву подати впорядкований огляд певного вигаданого всесвіту, який нас тішив; це той самий імпульс, що сьогодні рухає авторами багатьох вікі-сайтів та інших подібних ресурсів. Я сам, багато років тому, бавився думкою укласти величезну генеалогію персонажів у Толкіна, але, на щастя, отямився й полишив цю ідею, перш ніж витратити на неї надто багато часу. І так само я не міг не бажати, щоб Боккаччо збагнув марність свого підприємства з язичницькою генеалогією та витратив свій час на щось інше. Ми знаємо, що й сам він був великим письменником — адже зрештою написав «Декамерон», — і як цікаво було б, якби він написав власні перекази сюжетів античної міфології, подібні до тих, що вже значно пізніше були написані такими людьми, як Густав Шваб або Роберт Ґрейвз.
Натомість ми отримали цікавий довідник, і я не цілком певен, кому він має принести користь. Боккаччо, утім, написав його на замовлення короля Кіпру (с. viii). Якщо ви хочете знайти відомості про якогось конкретного міфологічного персонажа, це нелегко зробити без алфавітного покажчика (який, звісно, в цьому виданні є, але я сумніваюся, що в рукописних копіях часів Боккаччо було щось подібне; хоча, вочевидь, перший такий покажчик було укладено невдовзі після його смерті — див. с. x). І для читання «від кірки до кірки» він теж не надто придатний — принаймні, мені так читати було нудно. Оскільки ж він узагалі містить перекази історій з античної міфології, ці перекази, як правило, дуже мінімалістичні, лаконічні, являють собою скорочення, що зберігають дуже мало чару оригінальних історій.
(Є, утім, деякі винятки з цього: наприклад, історія Купідона і Психеї в 5.22 викладена добре й із достатнім ступенем деталізації. Насправді, щойно Боккаччо відходить від коротких переказів і безглуздих інтерпретацій давніх міфів, він одразу ж починає писати цікаво й захопливо; див., наприклад, 4.68.5–10 — чарівну оповідь про виявлення тіла велетня в печері поблизу Трапані на Сицилії, що, як він стверджує, сталося за його власного життя; цікаво, що насправді стояло за цією історією.)
Якби хтось, незнайомий із давньою міфологією, спробував познайомитися з нею, читаючи «Генеалогію» Боккаччо, він, імовірно, зрештою почав би дивуватися, чому люди здіймають стільки галасу навколо такої нудної мішанини безглуздя. Утім, гадаю, проблема в тому, що я дивлюся на його книгу надто вже з сучасної точки зору, а тому не вловлюю її справжнього сенсу: у XIV столітті, коли він її писав, це, ймовірно, було дуже цінне довідкове видання, оскільки інших речей такого роду було доступно дуже мало. Значну частину книги Боккаччо становлять його спроби знайти якісь квазіраціональні пояснення тому, що стоїть за різними подіями та фактоїдами, згаданими в давніх джерелах. Боккаччо, здається, не може змусити себе визнати, що більшість оповідей із давніх міфологій — по суті випадкові нагромадження уривків інформації, що виникли протягом століть завдяки зусиллям незліченних людей, які переказували ці історії одне одному. Натомість він сповнений рішучості відшукати глибший сенс за кожною деталлю. Зазвичай він стверджує, що міфологічний персонаж був заснований на реальній людині, чиї вчинки та риси характеру поступово розрослися до тих тверджень, які ми тепер знаходимо про цього персонажа в давніх міфах. Ці пояснення вимагали від Боккаччо чималої винахідливості, хоча часто отримані пояснення виявляються такими ж «натягнутими» й довільними, як і самі вихідні міфи. І, звісно, легко вигадати кілька цілком різних «інтерпретацій» однієї й тієї самої історії — але в очах Боккаччо це перевага, а не вада (див. його цікаве обговорення в 1.3.6–8).
Чудовий приклад такого роду тлумачень — з 1.12: Тагес, як казали, був «сином Землі від невідомого батька [. . .] земля трохи здулася», і місцевий землероб, трохи покопавши, відкопав маленького Тагеса. Немовля швидко «стало старцем» і «навчило місцевих мистецтва віщування» (1.12.1–2). Героїчна спроба Боккаччо надати сенсу цій мішанині: «Можливо, був хтось, хто тривалий час вивчав віщування […] живучи далеко від інших людей, і він раптом з’явився як учений муж із невідомого місця. І, можливо, оскільки здавалося, що він вийшов із печери, то почали говорити, що він — породження Землі. Або ж він несподівано постав перед очима людини, яка обробляла свої поля, ніби вийшов із грудок землі, і був названий сином Землі селянами» тощо (1.12.4).
Див. також його кумедне тлумачення міфу про Пігмаліона в 2.49.4. А історія про те, як Європу було викрадено Юпітером в образі бика, перетворюється на вульгарну оповідь про торгівлю білими рабинями в 2.62.3. Меркурій, який теж допомагає в цій справі, має бути «якимось звідником, що веде дівчину з міста до берега, або чарівним купцем, який обіцяє показати їй коштовності, якщо вона зійде на борт його корабля»; а історія з Юпітером/биком має бути «кораблем, на емблемі якого був білий бик» — практично фургоном «Безплатні цукерки» античного світу. У 4.10.5–8 подано доволі моралізаторське тлумачення оповіді про Мінотавра (Пасіфая = людський розум; Мінос = розум; бик, що її спокусив, = «мирські насолоди» тощо); подібним чином, у нього є докладне тлумачення історії Орфея, у якому Еврідіка означає «природну хіть, якої не позбавлений жоден смертний» (5.12.7). Див. 4.46.5 — рідкісний випадок, коли він визнає поразку: «У цій історії так багато суперечливих моментів і в самих подіях, і в часових періодах, що це не лише усуває будь-яку достовірність оповіді, а й робить цілком неможливим знайти бодай якусь подобу істини».
Багато його тлумачень ґрунтуються на «етимологіях», які я беру в лапки, оскільки підозрюю, що здебільшого вони спираються просто на випадкову подібність між словами, а не на справжню етимологічну спорідненість. Так ми дізнаємося, що Земля називається Terra «тому, що по ній ‘топчуться’ [teratur]» і Tellus — тому, що «ми ‘беремо’ [tollamus] від неї» (1.8.5) тощо. А смерть — це mors, бо «вона ‘кусає’ [mordeat] [. . .] або від ‘Марса’ [Marte], який є вбивцею людей; або тому, що смерть — це ‘гіркота’ [amaror]» (1.32.4) тощо. Розмах цієї праці вражає — цей том містить лише одну третину її обсягу і вже є одним із найтовстіших, які ми досі бачили в серії ITRL. Боккаччо включає до своєї праці не лише відомих богів, таких як Юпітер і Афіна, а й різні абстрактні поняття (Вічність у 1.1, Хаос у 1.2, Ніч у 1.9, Слава у 1.10 тощо, тощо), а також численних другорядних, цілковито нікчемних персонажів, які просто побіжно згадуються в якомусь античному творі. (У 4.46 він навіть згадує Ісіду й Аписа, яких я уявляв радше як частину єгипетської міфології, ніж греко-римської). І він явно вклав величезну кількість зусиль у прочісування своїх джерел, що простягаються від античних авторів, таких як Овідій і Цицерон, до середньовічних довідкових праць Ісидора, Фульгенція, Рабана та інших (див. дуже цікаву передмову перекладача, с. xiv–xv). Я також був вражений зусиллями перекладача: хоча Боккаччо зазвичай просто називає свої авторитети поіменно, перекладач потім розшукав назву, розділ тощо того місця, яке Боккаччо, мабуть, мав на увазі в цьому місці, і все це включено до приміток наприкінці книжки. Для читачів відповідного ґатунку, гадаю, такі речі мають бути надзвичайно цінними.
Різні деталі
Мені було цікаво дізнатися, що в Гомера, вочевидь, був учитель на ім’я Пронапід — я вперше про це чую. Див. примітку перекладача 49 на с. 794: «Усі майже з дюжину цитат у Боккаччо про Пронапіда Афінського, якого традиційно називають (напр., Діодор Сицилійський, «Історична бібліотека») учителем Гомера, були почерпнуті з Феодонтія». Див. також дуже цікаву сторінку Wikipedia про Феодонтія.
«Сон, кажуть, — син Ереба й Ночі, бо його спричиняють вологі випари, що підіймаються зі шлунка й закупорюють артерії, та спокійна темрява». (1.31.5) :)))
Є дуже цікавий абзац про визначення дня (1.34.4). У наш час ми звикли до уявлення про день, що триває від півночі до півночі, яке, вочевидь, походить від давньоримського звичаю, тоді як інші античні народи робили інакше: в афінян день тривав від заходу до заходу; у вавилонян — від сходу до сходу; а в етрусків — від полудня до полудня («Цей звичай і досі дотримують астрологи»).
У наші дні зґвалтування вважається дуже похмурою темою, але в античній міфології воно завжди постає як щось цілком веселе. З 1.25.1: «Одного разу, щасливо полюючи в лісі, вона своїм списом ненароком поранила сатира, який бажав нею заволодіти. Амімона покликала Нептуна на допомогу. Але дівчина Амімона, після того як сатира було вигнано, зазнала від великого бога того, чого не зазнала від сатира, і зачала з Нептуном, народивши Навплія». Можна просто уявити, як Нептун розстібає штани й каже: «Схоже, сьогодні просто не твій щасливий день» :))) Вочевидь, є ще міф про те, що мирра, пахуче (ладаноносне) дерево, первісно була дівчиною на ім’я Мірра, яку перетворили на дерево після того, як вона спокусила свого батька на інцест (після перетворення вона народила Адоніса); 2.52.
Є дуже цікава глава про Дідону, де згадується інша (і ще сумніша) версія її історії, дуже відмінна від того, що ми знаходимо у Вергілія. В обох версіях вона починає як вдова; у Вергілія вона потім закохується в Енея і зрештою чинить самогубство після того, як він відпливає до Італії. Але «Юстин каже, що карфагенські вожді, під загрозою війни з боку царя массітанців, наказали їй вийти заміж […] вона попросила певний день, у який обіцяла піти до свого чоловіка […] витягнувши ніж, який вона таємно взяла із собою, вона сказала: “Шляхетні громадяни, як ви бажаєте, я йду до свого чоловіка”; і, промовивши ці слова, вона покінчила з собою, обравши смерть, а не заплямування своєї чистоти» (1.60.3–4).
Дуже дивне твердження з 3.3.2: «як кажуть моряки, солоність присутня лише на поверхні морської води, тоді як на глибині десяти кроків під водою вона виявляється солодкою».
Ще дивніші ідеї з 3.21.4–5: «в утробах жінок є сім камер, придатних для зачаття: три містяться з правого боку матки, таке саме число — з лівого, і одна — посередині […] Коли в праву камеру потрапляє сім’я, народжуються чоловіки, у ліву — жінки, а зачаті в середній народжуються представниками обох статей, і ми називаємо їх гермафродитами».
У Венери, вочевидь, був пояс, або cestos; «Лактанцій каже […], що Венера носила цей пояс лише для шанованих, законних злягань, і з цієї причини будь-який інший вид злягання, під час якого cestos не носять, називається “incest”». (3.22.10; див. також 4.47.4.) (Судячи з dictionary.com, друга частина слова incest насправді походить від castus «цілуденний»). У вірші 4.18.5 Боккаччо раптом виявляє скептицизм: «Лактанцій мав звичай говорити […] і деякі інші речі, над якими радше слід було б посміятися, ніж про них писати». І в 4.24.2: «Фульгенцій [. . .] розливається в найдовшому і, на мою думку, найменш доречному багатослів’ї». І мені подобається його їдкий тон у 4.30.4, де він не погоджується з деякими раннішими тлумаченнями: «Є, крім того, і такі, хто хоче, щоб цей Геркулес був Персеєм, а Геспериди — Горгонами; вони мають право на свою думку». Для людини, що жила в скляному будинку, він аж надто любив кидати каміння :))
Я був здивований, побачивши, що він вважає Пандору чоловіком, а не жінкою (4.45; із посиланням на Фульгенція).
Одна з переваг життя в давнину полягала в тому, що можна було писати найочевидніші нісенітниці, а люди тисячу років по тому все одно цитували б їх як цінні крихти відомостей: «Ворон, як каже Фульгенцій, єдиний серед птахів має шістдесят чотири варіанти голосу» (4.28.65; див. також 5.3.8). Іноді я думаю, чи не намагалися давні автори навмисно піджартувати над нащадками, уміщуючи подібні речі у свої книги :))
Цікаве забобонне повір’я з 6.3.8: «кажуть, якщо прив’язати лаврове листя до голови сплячого, він бачитиме правдиві сни».
Ви думали, у християнства дивні реліквії? У греків була брязкальце Діоніса! «Альберик додає, кажучи, що Ремігій стверджував, ніби в Нісі вони зберігають брязкальце Отця Лібера як доказ того, що його там вигодували». (5.25.14)
Велично безглузда інтерпретація історії Тіонея, який украв корову і тому був переслідуваний селянами; його батько, бог Вакх, допоміг йому, перетворивши його на мисливця, а корову — на оленя. «Я думаю, що він був злодієм, і оскільки селяни сильно напилися, коли прийшли шукати свою корову, він без зусиль показав їм, що він мисливець, а корова — олень» (5.27.2).
Із 5.42.1: «Коли Вакх до неї запалав, він обманув її, як каже Овідій, у подобі виноградини, і зґвалтував її». Це вже прямо “rape” у “grape” :))) Я намагався з’ясувати більше про те, як саме це мало працювати, але не знайшов нічого корисного. Примітка перекладача посилається на «Метаморфози» Овідія 6.125, де Овідій насправді розповідає історію ткацького змагання Арахни з Мінервою; робота Арахни зображає багато сцен із міфології, і Вакх, замаскований під гроно винограду, — одна з них. Овідій лише згадує це мимохідь, не вдаючись у подробиці.
Є цікава, але сумна історія, прихована за сузір’ями Великої Ведмедиці та Малої Ведмедиці (5.49). Німфа Каллісто була зґвалтована Юпітером і народила сина, Аркаса; Юнона розгнівалася на неї (де тут логіка?) і перетворила її на ведмедицю; Юпітер, цей ідіот, замість того щоб повернути її назад у людину, вирішив “допомогти”, перетворивши й її сина також на ведмедя, а потім перетворивши їх обох на сузір’я. Коли йдеться про богів-ідіотів, боги з міфів Лавкрафта — взірці здорового глузду порівняно з богами грецької міфології…
До речі, раз уже зайшла мова про гігантські генеалогічні дерева, я рекомендую такий сайт: fabpedigree.com. Це генеалогічне дерево чудовезних розмірів, яке охоплює всіляких реально існувалих історичних постатей, переважно членів королівських родин і аристократів, а потім без перерв доходить до справжніх міфологічних богів, таких як Посейдон, Кронос, Уран і Хаос… :))
I Tatti Renaissance Library. Том 81 (2017)
Книга VI
Ця книга головно присвячена цареві троянському Пріаму, його родоводу та нащадкам. Він був нащадком Юпітера приблизно у шостому поколінні від нього, але мене особливо вразила неймовірна кількість його дітей. Боккаччо каже (6.14), що в нього було 50 дітей, імена 38 з яких відомі; 18 або 19 дітей були від його дружини Гекуби (можете самі вигадати обов’язкові жарти про хот-дог у коридорі :] ). Звісно, багато з цих дітей відомі лише з якогось побіжного згадування в одному рядку Гомера чи якогось іншого автора. Є також цікавий розділ про Анхіса, батька Енея, який походив від царя Троса (від імені якого названо Трою), прадіда Пріама. Отже, коли Еней одружився з дочкою Пріама, Креусою (6.53.3), вони насправді були троюрідними братом і сестрою. Досі я не розумів, що Анхіс був пов’язаний із троянською царською родиною кровною спорідненістю, а не лише через шлюб.
Звісно, ще цікавіший аспект родоводу Енея полягає в тому, що його матір’ю була не хто інша, як сама Венера. Анхіс, вочевидь, осліп після (або внаслідок?) статевого акту з нею, що Боккаччо намагається пояснити, кажучи, що «цілком достовірно, що злягання спричиняє в деяких не лише короткозорість, а навіть повну сліпоту» (6.52.7)! Якщо поєднати це з добре відомим переконанням, що мастурбація теж спричиняє сліпоту, то, здається, людина приречена осліпнути так чи так :)) Або, може, це просто одна з тих жалюгідних відмовок: «О ні, я осліп не від старості. Я осліп, бо в мене було стільки сексу із самою Венерою!».
Так чи інакше, далі Боккаччо також простежує нащадків Енея аж до Ілії, матері Ромула й Рема. Якщо я правильно порахував, Еней був їхнім прапрадідом у тринадцятому коліні. Один із царів, що жили приблизно посередині цього роду, Тиберин Сильвій, дав своє ім’я річці Тибр після того, як утопився в ній; до того вона називалася Альбулою (6.64). Його правнук Авентин Сильвій дав своє ім’я Авентинському пагорбу в Римі (6.68). Ілія, або Рея, мати Ромула й Рема, завагітніла ними після того, як уві сні її зневажив Марс (6.73.1) — сценарій, який звучить не менш безглуздо в римській міфології, ніж він звучить на PornHub… :)))
Боккаччо не залишає каменя на камені від тверджень про обожнення Енея: це «не що інше, як сміховинна дурість безглуздих людей […] його […] було віднесено вниз до моря, і він став поживою для тосканських або лаврентських риб» (6.53.27).
Виявляється, в Ахілла був син на ім’я Пірр, який теж був втягнутий у Троянську війну (6.26.2); це здивувало мене, бо я не думав, що Ахілл був уже настільки дорослим, щоб мати дорослого сина — я уявляв Ахілла молодшою людиною. У 6.6.2 ми дізнаємося, що батько Пріама, цар Лаомедонт, володів якимись «кіньми, народженими від божественного сім’я». Єдиний спосіб це пояснити — якщо якийсь бог злягся з кобилою :)))
Вочевидь, середньовічна мода проголошувати походження від троянців була поширенішою, ніж я думав. Я знав про британське домагання на походження від Брута, внука Енея (Боккаччо згадує про це з… жорстоким скепсисом: «бритти, які, думаю, хочуть облагородити своє варварство […] аж ніяк не є справжніми», 6.57.3, 5), але для мене було новиною, що щось подібне існувало і у Франції: «Вінсент із Бове, здається, думає, що нинішні королі франків ведуть своє найдавніше походження від синів Гектора […] якийсь Франк, син Гектора, утік до кордонів Німеччини» (6.24.8). Боккаччо коментує це дипломатично: «Хоч я в це й мало вірю, я б і зовсім цього не заперечував, оскільки для Бога все можливе» (6.24.9).
Два сини Пріама від німфи Перібої народилися тому, що «Пріам, будучи юнаком, таємно вступив із нею в статевий зв’язок під час полювання» (6.45.1). Що ж, гадаю, це не було таким уже й секретом, якщо ми читаємо про це тут :)) Боккаччо дуже високо хвалить незавершену епічну поему свого друга Петрарки: «У Ахілла є Гомер, а в Енея — Вергілій [. . .] у нашу епоху постав третій — Сципіон Африканський, якого з не меншою славою і ще більшою справедливістю було вознесено на небеса віршами найславетнішого мужа, Франческо Петрарки» (6.53.2).
Книга VII
Сьома книга присвячена Океанові та його численним нащадкам; з найвідоміших ми зустрічаємо Тритона, Протея, Нерея, Нарциса; велику кількість німф, сирен та інших таких водяних істот; а також (божеств-покровителів) різних річок, зокрема Нілу й Тибру. Є кілька міфологічних персонажів, на честь яких, імовірно, було названо різні географічні об’єкти: Ефіоп (Ефіопія; 7.39), Ерідан (річка По; 7.41.13), Лігій (Лігурія; 7.42). Боккаччо зараховує Муз до німф (7.14.6), що стало для мене несподіванкою; здається, це через їхній зв’язок із Кастальським струмком.
Цікавий фактоїд про Доріду, дочку Океана, з 7.8.2: «вона уособлює гіркоту і тому видана заміж за морського бога Нерея, оскільки море гірке […] гіркота виробляється сонцем, що діє на воду океану». А я-то думав, що вона виробляється тим, що всі кити еякулюють у морську воду! Меланто, дочка Протея, «сподобалася Нептунові, який обернувся на дельфіна, […] викрав її й зґвалтував» (7.10.1). У наші дні ідея дельфінів-ґвалтівників (не плутати з ґвалтівниками дельфінів) — цілком усталений мем в інтернеті, але я не знав, що це вже було штукою в грецькій міфології :))
Цілком химерне тлумачення сирен: «від пупка й нижче вони схожі на риб, щоб ми могли зрозуміти», що жіноче тіло «гарне й пристойне лише до тієї точки, де воно має людський вигляд. Але широко поширена думка, що всі хтиві бажання жінок зосереджені в пупку, якому одному служить решта тіла нижче. З огляду на це їх не слід безглуздо порівнювати з рибами» (7.20.11). І навіщо задовольнятися побутовою мізогінією, коли можна ще й побутовим класовим снобізмом! Деякі з німф «були справжніми жінками […] шляхетними, незаміжніми дівчатами, які, мешкаючи в тіні спалень, називаються німфами через їхню флегматичну вдачу, через спосіб життя, оскільки вони вологі, м’які, ніжні й крихкі […] Але селянки, цілком змучені трудами й вологі від спеки сонця, волохаті й мають жорстку шкіру, а тому вони цілком заслужено втратили ім’я німф» (7.14.11).
Кажуть, що Юпітер обернув Іо на корову, щоб приховати від дружини свою зраду з нею. Боккаччо перетворює всю цю історію на метафору людського репродуктивного циклу, увінчуючи своє тлумачення цієї чудово безглуздої ідеї: «кажуть, що людина перетворюється на корову, бо, як корова — тварина працьовита й продуктивна, такою ж є й людина» (7.22.5). З іншого боку, іноді його тлумачення здавалися мені трохи лінивими, ніби він просто відбував номер. Когось називали сином Нілу; Боккаччо пояснює, що це, мабуть, був якийсь правитель, якого називали сином Нілу, бо його володіння лежали поруч із цією річкою (7.38.1). Когось іншого називали Сонцем, дитиною Океана, можливо тому, що «місцеві жителі називали його Сонцем, щоб звеличити його ім’я та його рід, і казали, що він був сином Океана, через якого він, можливо, прибув на кораблі» (7.65.1).
Книга VIII
Ця книга присвячена Сатурнові та його нащадкам (за винятком тих, про яких ідеться в іншому місці: Юнона, Нептун і Юпітер): про Цереру й Прозерпіну; про Плутона і Фавна (а від нього — про фавнів, сатирів та інших козлоподібних істот); і, на мій подив, цар Латин з «Енеїди», далекий предок Ромула й Рема, також був сином Фавна.
Сатурн першим запровадив гроші в Італії: «до цього часу гроші складалися з овечої шкури, загартованої вогнем, а він першим став карбувати бронзу» (8.1.25). Цікаве тлумачення історії Прозерпіни: вона уособлює «достаток урожаю» (8.4.13), а те, що вона проводить пів року в підземному світі й половину року на поверхні, відповідає зимі та вегетаційному періодові. Ще забавна історія про те, як з’явився кентавр Хірон: Сатурн зраджував своїй дружині з іншою жінкою, і «поки він був у процесі статевого акту, його дружина Опс утрутилася, і тому він одразу перетворився на коня, щоб його не спіймали на гарячому» (8.8.1). Отже, я так розумію, Опс стала свідком жахливої сцени, як бідну жінку зґвалтував кінь? :)) У будь-якому разі, вона завагітніла, і, очевидно, дитиною виявився кентавр.
Завжди приємно бачити, як Боккаччо час від часу здається у своїх спробах пояснити кожен міф, яким би безглуздим він не був. «Насправді я ненавиджу ці загадки й двозначності та з радістю відкладаю їх убік» (8.12.4).
Книга IX
Дев’ята книга присвячена Юноні та її нащадкам. Насправді Боккаччо починає з невеликої, але приємної тиради (с. 347–351), адресованої кіпрському цареві (який замовив цю книгу): він описує вражаючі руїни храму Юнони й дивується, чому християни не докладають стільки ж зусиль для прославлення свого бога, скільки язичники докладали до свого; наприклад, чому б, скажімо, не зробити бодай щось із усіма цими сарацинами, що займають Святу землю (натяк, натяк) :))) Серед нащадків Юнони ми бачимо Гебу, Марса, Купідона, Терея (з тієї моторошної історії про Філомелу й Прокну), Деяніру (дружину Геракла, якого вона з необережності отруїла кривавою сорочкою), Ескулапа, Іксіона (батька кентаврів, яких Боккаччо перелічує понад 50 у 9.32, імовірно, з «Метаморфоз» Овідія), і навіть Ромула й Рема (дітей Марса).
Кажуть, що Юнона «зачала дочку Гебу, з’ївши дикий латук-салат, так само й Марса — будучи зворушеною квіткою» (9.1.4). Якщо Юпітер купився на ці виправдання, то він, мабуть, був іще більш тупий, ніж я зазвичай уявляю собі давніх греко-римських богів… У 9.2.1 ми дізнаємося більше про історію із салатом: «Аполлон приготував бенкет для своєї мачухи Юнони в домі свого батька Юпітера, і їй він подав, серед іншого, дикий салат, і коли вона з насолодою його з’їла, Юнона, досі безплідна, негайно завагітніла». Я бачив достатньо порнографії на тему мачухи, щоб розуміти, що *насправді* мало статися на тому бенкеті…
Функція Венери — «поєднувати мужа й діву в зляганні» (9.1.19). Зачим їм узагалі потрібна богиня, щоб допомогти в цьому? Мимоволі згадується ця чудова історія про пару, що страждала на ожиріння, якій знадобилася допомога тещі та держална мітли, щоб здійснити акт :))
Боккаччо відтворює дивний перелік нібито наслідків менструальної крові, укладений Ісидором Севільським: при зіткненні з нею, серед іншого, «собаки стають скаженими незалежно від того, що вони їдять» і «липкий асфальт, який не може бути розчинений ані залізом, ані водою, розчиняється, коли забруднюється цією кров’ю» (9.3.7)…
Дивне повір’я з 9.3.15: «Альберик каже, що трава священна для нього [тобто для Марса], бо ця рослина, за словами Плінія, постає з людської крові, і тому, як він знову каже, римляни під час війни споруджували трав’яний вівтар для жертвопринесення Марсу». Дивно, що римляни могли бути водночас таким практичним народом у багатьох сферах життя і при цьому вірити в таку відверту нісенітницю.
«Астрологи кажуть […], що коли під час народження людини Марс опиняється в домі Венери […], то народжений під цим знаком буде розкішним (розніженим), розпусником, який зловживає всіма статевими зв’язками і є людиною порочною в цьому відношенні» (9.4.6.). Мені щойно спало на думку, наскільки чудовиським було б, якби якийсь тоталітарний режим сприймав астрологію всерйоз. Тоді ти відчував би себе змушеним поставити офіційного астролога в кожному пологовому відділенні, готового з секундоміром і астрологічним застосунком у телефоні задушити маленького покидька, якщо він вилізе у світ у неправильну секунду, і тим самим виявиться призначеним стати порочним розпусником і всім таким…
Гадаю, ми виявили давньогрецький еквівалент аніме-подушки-обіймашки: Іксіон «насмілився зробити Юноні сексуальну пропозицію. Вона поскаржилася Юпітерові, і він наказав виготовити хмару за її подобою та дати її Іксіонові замість неї. Він запліднив цю хмару, і тим самим став батьком кентаврів» (9.27.1). А якщо вам це здається безглуздим, то тлумачення Боккаччо ще безглуздіше; він перетворює все це на метафору необґрунтованої «надії на царську владу» (9.27.7).
Трохи пікантних подробиць із ранньої римської історії: Ромул і Рем «були вигодувані вовчицею тому, що були вигодувані Аккою Ларенцією […]. Її називали “вовчицею” (lupa), бо вона була шанованою повією, а таких жінок звуть “вовчицями” (lupe) через їхню жадібність […]. Те, що їхнім батьком був Марс, було вигадано, щоб приховати непристойне походження засновників такого славетного народу, причому поведінка юнаків відповідала цій вигаданій оповіді, бо вони були хижими злодіями з пихатими душами й войовничим характером» (9.40.5–6). Це музика для вух такого старого римоненависника, як я :))
Книга X
Ця книга присвячена Нептуну та його нащадкам. Серед найвідоміших із них ми знаходимо Скіллу (зі «Скілли та Харібди»), Медузу («дочку Форкія від самої себе», 2.11 — ще одне диво давньої медицини!), циклопів (особливо Поліфема — Боккаччо подав добрий стислий виклад історії про його осліплення Одіссеєм), крилатого коня Пегаса (я не хочу знати, що там сталося 😛 ), Нестора (старого ахейського вождя часів Троянської війни; онука Нептуна). Афінський цар Егей (батько більш відомого Тесея), на честь якого названо Егейське море, вочевидь, теж був сином Нептуна (10.48). Він був вдівцем і згодом одружився з Медеєю після того, як останню покинув Ясон (10.48.1) — цікава подробиця, яка була для мене цілком новою. У Егея та Медеї був син на ім’я Мед, на честь якого названо область Мідія (10.54.2) — неймовірно, але все ж цікава історія. Ранній римський поет Енній теж виводив своє походження від одного Месаппа, сина Нептуна (10.25.2).
Прекрасний внесок у науку зоологію: «кит — це морське чудовисько […]; коли він розкриває пащу, довкола нього повітря наповнюється таким запахом, що всі риби підпливають близько, і він бере все, що хоче, аж поки не втамує голод» (10.10.3). Тут десь має бути жарт у дусі “your mom”… Медея «переконала довірливих дочок Пелія випустити всю холодну, стару кров із тремтячого тіла старого Пелія ножами, щоб потім влити в його вени нову, живу кров» (10.33.1). Більш тверезе тлумачення полягає в тому, що вона «посіяла розбрат між Пелієм і його дочками», підбурюючи їх убити його (10.33.2).
У моєму дописі про перший том я висловлював певний скепсис щодо того, чи варто Боккаччо впорядковувати всю античну міфологію в величезне генеалогічне дерево, але тепер я справді починаю ставитися до цього з симпатією. Такий підхід часто привертає увагу до зв’язків між, здавалося б, цілком розрізненими частинами античної міфології, легко й раптово перестрибуючи з Греції до Риму і назад, від одного автора до іншого, та даючи вам відчуття, що все справді глибоко пов’язане найрізноманітнішими несподіваними способами.