Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
«Гуманістичні трагедії». Під редакцією та в перекладі Гері Р. Грунда.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 45. Видавництво Гарвардського університету, 2011.
9780674057258. xlviii + 339 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Ця книжка містить п’ять трагедій, первісно написаних латиною між XIV і XV століттями. Кілька років тому я читав подібну книжку про комедії, підготовлену тим самим редактором і перекладачем (див. мій допис того часу), і ця книжка є своєрідним її доповненням.
Прим. Є ще одна рецензія на цей самий збірник, професійніша, хоч і коротша. У ній є акценти, яких тут не буде.
На мій подив, трагедії сподобалися мені більше, ніж комедії. Вони виявилися не зовсім такими, якими я їх очікував побачити, але, можливо, це тому, що слово «трагедія» не завжди означало те саме, що й тепер (див. цікаве обговорення на с. xiv). П’єси в цьому томі відносно короткі, і в них мало що відбувається; у них багато промов, але мало акторської гри; у передмові перекладача (с. xxvii) сказано, що вони «призначалися для приватного читання або декламації перед аудиторією» і тому «зневажали сценічну майстерність на користь піднесеного наративного викладу подій». Вони здавалися цілком несхожими на те, що, наприклад, писали Шекспір і його сучасники лише 100 чи 200 років по тому. І все ж деякі з них видалися мені дуже приємними для читання.
Альбертіно Муссато: Ецерініда (1314)
Ця чудова трагедія, написана на початку XIV століття, загалом натхненна тим, що для її автора було доволі недавньою місцевою історією; головний герой, Еццеліно, був сумнозвісним тираном XIII століття. У певному сенсі п’єса трохи дивна; вона справді призначалася для читання або, в найкращому разі, для декламації, а не для постановки. На самій сцені майже немає дії й дуже мало діалогів; це радше серія довгих промов різних персонажів. Та й сюжету майже немає; п’єса являє собою, по суті, стислий огляд життя Еццеліно та його такого ж злого брата Альберіко. Еццеліно вправно використовує бурхливу політичну ситуацію свого часу («Лише у Феррарі, як стверджує літописець, ворогуючі партії виганяли одна одну десять разів до 1220 року» — з приміток перекладача, с. 300) і захоплює владу у Вероні, Віченці та Падуї за допомогою війни й обману; Альберіко подібним чином контролює сусіднє місто Тревізо. Але зрештою хід війни обертається проти них, і їхня довга й жорстока тиранія доходить до безславного кінця.
Та сюжет тут далеко не головне. Те, що зробило читання цієї трагедії таким задоволенням, — це постійне, надмірно патетичне лиходійство й жорстокість, описані в чудово химерних віршах (або прозі, у випадку цього перекладу). Згідно з Вікіпедією, це була «перша світська драма від часів Римської імперії», і здається, ніби Муссато намагався надолужити втрачені століття.
П’єса відкривається у високому стилі: мати Еццеліно, Аделеїта (яка, «мала репутацію чаклунки», згідно з приміткою перекладача 1 на с. 299), описує, як був зачатий Еццеліно: поки вона лежала в ліжку поруч зі своїм сплячим чоловіком, із пекла з’явився кровожерний, вогнедишний демонічний монстр і зґвалтував її! «Його волохата шия була прямою, з вигнутими рогами […] З обох очей капала кривава рідина […] з ніздрів виривалося полум’я. […] перелюбник наповнив моє лоно смертоносним насінням Венери, а тоді переможно покинув спальню, сіючи хаос на своєму шляху […] насіння, яке я отримала, міцно трималося й палало в моїх нутрощах […] Усередині мене безумство вело війну проти мене» (рядки 40–60). Ось вам і історія про те, як ти народився!
А що ж до молодшого брата Еццеліно, Альберіко? «Той самий перелюбник, справжній батько Еццеліно, знову зґвалтував мене» (рядки 73–74). Це починає нагадувати мені старий анекдот про мисливця на ведмедя («ти ж не заради полювання тут, правда?») :)))
Перевершити це важко, але це не заважає Муссато намагатися 🙂 У наступній сцені Еццеліно, зраділий оповіддю про своє пекельне походження, зрікається Бога й присвячує своє життя злу (рядки 91–112). Пізніше тиранія Еццеліно вирізняється такими милими штрихами, як «наказ про те, щоб немовлятам калічили статеві органи, аби загинуло сім’я їхнього майбутнього потомства, і щоб жінкам, які кричать, відрізали груди» (рядки 265–269). Автор, здається, сам себе шокував: «Чому земля не розверзнеться під його ногами?» (рядок 276 — гарний рядок, який трохи нагадав мені одну з історій Данте про графа Уголіно).
У третьому акті два брати вибудовують свої плани в карикатурно-злодійському стилі, і ти майже бачиш, як вони крутять вуса й гладять своїх ангорських котів. Якби тільки історія відбувалася на півдні Італії, а не на півночі, ми, можливо, побачили б і підземне лігво у вулкані 😛 Далі починається справжня різанина, коли війська Еццеліно захоплюють Мантую: «усе, чи то праве, чи то неправе, дозволено […] хай не вислизне і хай не буде звільнено від нашої різанини ні стать, ні вік, ні ранг, ні будь-який інший статус особи. [. . .] нехай течуть океани крові, смердючі й моторошні, просочуючи форум; нехай повсюди будуть зведені хрести, що вихваляються тілами; нехай під ними розпалюють вогнища, щоб пожирати їх у полум’ї, і нехай брудні витікання з їхніх ран стікають униз […] » (рядки 328–337).
Аби ніхто помилково не звинуватив його в надмірній витонченості, наш драматург уводить до п’єси сцену, де Еццеліно розмовляє з монахом, тим самим даючи йому ще кілька нагод кинути виклик Богові й віддатися загальному богохульству :)) Якщо говорити серйозно, я не зовсім розумію, що думати про цю сцену. Гадаю, Муссато включив її, щоб довести пиху Еццеліно до межі напередодні його падіння в наступному акті, але роль монаха в цій сцені настільки безглузда, що зрештою це змушує тебе відчувати, ніби Еццеліно все-таки має рацію. Еццеліно цілком слушно запитує, чому Бог нічого не робить, щоб його стримати, а монах може лише мляво відповісти, що Бог чекає, доки Еццеліно перестане скаженіти сам по собі, оскільки Бог не любить нічого більше, ніж грішника, який розкаявся, і т. ін. «То спасіння однієї людини губить багатьох людей. Що це за Бог, якому я дорожчий за багатьох?» — каже Еццеліно (рядки 372–373), і в цьому він знову має рацію. Він також твердить, що є знаряддям Божого гніву, наводячи як приклад різні лиха зі Старого Завіту та тиранів із реальної історії.
У фрагменті, де Еццеліно порівнює себе з попередниками-тиранами, є ще один цікавий момент. Він починає так: «Навуходоносор, єгипетський фараон, Саул і [Олександр Великий], усі вони жили в найвіддаленіші часи; а в наші власні часи — шляхетний дім Цезарів […] з якого походив Нерон, якого ми згадуємо з вдячністю». Він жив приблизно через 1200 років після Нерона, і все ж вважає це «нашими часами»; але додаткові 400 років між Нероном і Олександром достатні, щоб віднести це до «найвіддаленіших часів». Я знав, що італійські гуманісти відчувають сильне почуття спадкоємності з Давнім Римом, але це вперше, коли я бачу, щоб хтось зайшов так далеко, що назвав це «нашими власними часами» 🙂
Після всього цього смерть Еццеліно виявляється цілком невражаючою; його війська зазнають поразки в битві, і він потрапляє в полон, але в процесі ворожий солдат проламує йому череп, і невдовзі він помирає від цієї травми (рядки 513–20). Кінець його брата ще мелодраматичніший й допомагає п’єсі завершитися в тому самому стилі, в якому вона почалася. Трьох маленьких синів Альберіко вбивають першими; Муссато тут у чудовій формі й змушує ці сцени виглядати так, ніби їх вирізали зі сценарію фільму Квентіна Тарантіно за те, що вони надто жахливі й криваві. «Один солдат схопив немовля за ноги, відірвав його від грудей матері й ударив його ніжну голову об дубову балку; кров, що розлетілася з мозку немовляти, заплямувала обличчя його матері» (рядки 552–5; мені подобається тут ретельна увага до деталей!). Потім Альберіко стає свідком того, як його дружину й «п’ять їхніх дівочих дочок» (рядок 575 — на той момент я, чесно кажучи, був здивований, що Муссато змарнував нагоду зґвалтувати дочок перед їхньою смертю) спалюють живцем («Огидний звір похитав головою, киваючи, наче глузуючи, показуючи, що йому байдуже», рядки 604–5), і, нарешті, вороги зарубують його на смерть у дуже кінематографічній манері: «його голова впала з глухим стуком, і довгий час тулуб його стояв, хитаючись, готовий упасти, аж поки юрба не роздерла його на шматки, кидаючи шматки жадібним собакам» (рядки 612–5). Ви майже бачите сповільнену зйомку, бризки крові з шиї та помпезну музику на тлі.
Вау! Я не знаю, що сказати — гадаю, офіційно сенс Муссато в цій п’єсі полягав у тому, що злодійство і тиранія зрештою отримають заслужену кару, і справді, хор у цій п’єсі прямо говорить про це наприкінці, після опису смерті Альберіко (рядки 616–29). Муссато був увінчаний лавровим вінцем поета-лауреата в Падуї, і «було ухвалено статут, щоб п’єсу читали кожного різдвяного сезону для зміцнення патріотизму громадян» (с. xxi). Немезида йде слідом за пихою, як і очікуєш у трагедії, і так далі. І я гадаю, що вся ця жахлива, надмірна жорстокість мала бути катарсичною.
І все ж, і все ж — у якийсь момент, якщо насильство і жорстокість в оповіді, фільмі чи чомусь подібному переходять певну межу, сприймати це серйозно вже неможливо. Ти мусиш або почати сміятися з цього, або зазнати травми. Я відчув, що Муссато перейшов цю межу досить рано і більше не оглядався назад. Під час читання цієї п’єси питання моралі та справедливості, злочину і кари, здавалися мені не чим іншим, як жалюгідним приводом, щоб насолоджуватися старою доброю кривавою різаниною. Читання цієї п’єси нагадувало перегляд фільму жахів, де ти жуєш попкорн, намагаєшся вгадати, що станеться далі, і отримуєш задоволення щоразу, коли на екрані з’являється новий струмінь крові. Мені це дуже сподобалося, і я не міг не замислитися, чи, може, саме такого ефекту Муссато йхотів досягти. Або, може, у мене просто немає належної перспективи. Можливо, автор і його сучасники, які жили в часи постійної війни та жорстокості, були настільки звиклі до такого роду речей, що все, крім жахливо надмірного насильства в цій п’єсі, не справило б на них жодного враження. Як би там не було, читати її було суцільним задоволенням — досвід, який мені, на жаль, дуже рідко випадає в серії ITRL 🙂
Антоніо Лоскі: Ахіллес (1390)
Ця трагедія дещо традиційніша, ніж попередня, і далеко не така жорстока. У ній більше діалогів, промов менше, і вони коротші; з іншого боку, більша частина історії й далі подається в довгих промовах посланців і хорів (насправді в цій п’єсі є два різні хори: грецький і троянський). Сюжет натхненний Троянською війною, хоча й дещо відрізняється від мого звичного уявлення про події. Виявляється, у Пріама й Гекуби, царя та цариці Трої, дітей значно більше, ніж я пам’ятав. Двоє їхніх синів, Гектор і Троїл, уже вбиті Ахіллом на той час, коли починається ця п’єса. Інший син, Паріс, ще живий. І в них також є дві дочки: Кассандра (це та, з нещасливим пророчим даром: вона може бачити майбутнє, але їй ніхто не вірить) і Поліксена.
Гекуба, звісно, розчавлена втратою двох синів і прагне помсти. На щастя, трапляється слушна нагода: Ахілл закохався в Поліксену й хоче одружитися з нею. Фактично, це був би добрий спосіб покласти край війні, за умови, що Пріам передасть скіпетр Трої Ахіллові після цього шлюбу (рядки 345–346). Але Гекуба має на думці інше: вони просто вдадуть, ніби приймають пропозицію Ахілла, запросять його до храму, де нібито має відбутися весілля, і там троянці зможуть влаштувати йому засідку та вбити його.
Гекуба хоче, щоб Паріс очолив цю справу й тим самим помстився за своїх братів; він, здається, вважає цей план дещо безчесним («Зрада не личить цареві», ряд. 197; не те щоб я з цим не погоджувався, але де були його докори сумління, коли він утікав із дружиною іншого царя?), але зрештою погоджується. У Ахілла спершу виникають певні сумніви, але він приймає пропозицію і, як і належить, загибає, хоч і чинить гідний опір (ряд. 657–72). Я смутно пам’ятаю, що Ахілл був невразливий усюди, крім п’яти, але в цій п’єсі ми нічого подібного не бачимо; він добрий боєць, але вразливий, як і будь-хто інший («одна груди не захист проти стількох ран», ряд. 680–81). Зрештою Паріс убиває його стрілою (ряд. 695–96), але в п’єсі не сказано, куди саме влучила стріла. Це викликає загальне захоплення в Трої (ряд. 529–532); і мені дуже сподобався коментар Пріама, коли він почув про смерть Ахілла: «Іди, мій зятю Ахілле, навчи підземні межі, як святкувати весілля; і, звісно ж, покажи своєму родичеві Гекторові своє шлюбне ложе» (ряд. 494–7). Помста солодка 🙂
Тим часом греки, на мій подив, деморалізовані цією новиною. Я завжди уявляв Агамемнона як владолюбного претендента на створення імперії, для якого вся ця історія з допомогою братові в поверненні Єлени була лише зручним приводом для того, щоб зробити те, чого він і так прагнув: зібрати величезне військо з усієї Греції та завоювати значну частину Малої Азії. Можливо, я надто сильно перебував під впливом недавнього фільму «Троя» (того, що з Бредом Піттом), який мені дуже сподобався тим, що він намагався реалістично показати Троянську війну, де поведінка персонажів мотивована звичайними людськими спонуканнями, без жодного втручання богів і всього такого. Як би там не було, тут, у п’єсі Лоскі, Агамемнон постає людиною, яку всупереч її волі втягнули в цю війну, зобов’язанням допомогти братові, і, почувши про смерть Ахілла, він уже майже готовий кинути все й повернутися додому: «Якої вигоди шукає земля Греції в цій війні? Я прийшов сюди, проливши кров своєї власної дитини [тобто йому довелося принести в жертву дочку, аби грецький флот узагалі міг вирушити до Трої]; проливши кров сина Фетіди [тобто Ахілла], хіба я не повинен повернутися? Яка причина цієї війни?» (ст. 828–30). Однак його дещо втішає те, що віщун Калхас пророкує: син Ахілла Пірр зрештою завоює Трою (ст. 856–57). П’єса завершується плачами греків за Ахіллом.
Мені сподобалася паралельна структура цієї п’єси. В одних актах ми перебуваємо серед троянців, в інших — серед греків, спостерігаючи за подіями то з одного боку, то з іншого. Кожна сторона має свій хор і свого віщуна (Кассандру в троянців, Калхаса в греків). На початку п’єси троянці були деморалізовані, а греки — у піднесеному настрої; наприкінці п’єси все навпаки. І в тих, і в тих фінал завершується хором, який коментує, як долями людей керує мінлива Фортуна. Є одна річ, яка в цій п’єсі мене зачепила, — наскільки ці персонажі та їхня поведінка цілковито чужі нормальним людям сучасності. Гадаю, певною мірою це нормально і, зрештою, очікувано для трагедії. Жадібний до влади, імперський Агамемнон певною мірою зрозумілий нашому сучасному розумові; але той Агамемнон, якого ми бачимо тут — який зібрав військо (і приніс у жертву власну дочку) просто для того, щоб допомогти братові повернути собі дружину, — цілковито неможливий. Сьогодні такі речі вирішуються через судові та шлюбно-розлучні процедури, а не війнами.
Так само — ідея про те, що Ахілл закохується в Поліксену. Чи можете ви уявити собі щось подібне сьогодні: генерал армії однієї країни закохується в дочку президента ворожої держави чи щось у цьому роді? Найближче до цього в наші часи ми підійшли у вигляді вкрай дивного захоплення покійного полковника Каддафі Кондолізою Райс :))) Я не міг не помітити, що тут немає чіткого поділу на добрих і поганих персонажів; кожен із них — суміш добрих і поганих рис та вчинків. І я не цілком певен, чи подобається мені це, хоча так, звісно, виглядає реалістичніше. Ахілл, наприклад, — пихатий мудак, і те, як він повівся з тілом Гектора, огидно, але, з іншого боку, я не міг не співчувати йому, коли побачив, як його зрадили й убили в нечесному бою. Паріс спровокував війну, втікши з дружиною Менелая (погано); у нього є докори сумління щодо всього цього плану зі зрадою довіри Ахілла (добре); але потім він усе ж його здійснює (погано); та, зробивши це, він помстився за двох своїх братів (добре).
Я не пам’ятаю, хто саме описав «Іліаду» як «найвизначнішу антивоєнну книжку всіх часів». У мене є певні сумніви, чи хотів Гомер, аби це сприймали саме так, і чи сприймала це так його початкова аудиторія, але всі зображення Троянської війни діють на мене саме так, і ця п’єса — не виняток. Яка ж купа мудаків ці персонажі — ріжуть і вбивають одне одного через якийсь жалюгідний клаптик висохлої землі десь на турецькому узбережжі. Тьху.
Ґреґоріо Коррер: Прокна (1427)
Грецька міфологія мала схильність пояснювати навіть найнешкідливіші природні явища найжахливішими історіями, і ця трагедія ґрунтується на одній із них. Цар Терей із Фракії одружується з афінською принцесою на ім’я Прокна. За деякий час вона починає сумувати за своєю сестрою Філомелою, і тому Терей вирушає до Афін, щоб привезти Філомелу до Фракії. Однак, повернувшись до Фракії, він висаджує корабель у відлюдному місці, ґвалтує Філомелу, убиває її служниць, відрізає їй язик і замикає її в печері (Ну, це швидко переросло в дещо більше). Терей розповідає Прокні, що її сестра випала за борт під час бурі й утонула. Однак виявляється, що один зі слуг Філомели врятувався від різанини, і згодом він дістається до палацу та розповідає Прокні, що сталося насправді. Тоді Прокна рятує сестру й замишляє відповідно жахливу помсту: вона вбиває свого (і Терея) сина Ітія, варить і засмажує частину його плоті та подає це Тереєві. Тут я не міг не згадати рядки з Irish Ballad Тома Лерера: «Вона розрубала свого маленького брата навпіл,/ І подала його як ірландське рагу,/ І запросила сусідів!» :))) Потім вона каже Тереєві, що саме він щойно з’їв, і кладе голову Ітія на стіл — для додаткової моторошності.
П’єса закінчується трохи раптово: Терей, як і належить, був приголомшений і, здається, має намір зректися престолу («Куди, куди мені тікати від погляду моїх громадян, нечестивцю, яким я є?» ст. 1048), а в останніх рядках п’єси він і Прокна сперечаються так, як і слід було чекати від подружжя, що свариться через щось набагато менш важливе, ніж зґвалтування і вбивство. В античних версіях міфу історія триває: Терей намагається вбити двох сестер, а боги зрештою перетворюють їх на птахів, щоб урятувати від його переслідування (Філомелу — на солов’я, Прокну — на ластівку), і вони навіть перетворюють Терея на удода, «який має чубчик, щоб указувати, що голова в нього царська. Однак він живиться екскрементами як нагадуванням про сина, якого він з’їв» (Із передмови Коррера, с. 113.)
Я не цілком певен, що думати про цю трагедію. З позитивного боку, вона безперечно була приємно моторошною, і Коррер показує нам бодай частину цього в самій п’єсі, а не просто змушує гінців і хор побіжно згадувати жахливі події, що сталися за лаштунками, як це роблять деякі інші драматурги в цій книжці. Водночас подробиці зґвалтування Філомели Тереєм розповідає втікач-слуга на початку четвертого акту, а вбивство Ітіса Прокною описує гонець у четвертому акті. Але були кілька деталей, у яких поведінка персонажів мене бентежила. Наприклад, чому Терей залишив Філомелу живою і тримав у неволі, замість того щоб убити її й сховати тіло (наприклад, викинути його в море)? Це значно зменшило б ризик того, що його злочин стане відомим. Ну, гадаю, можливо, він мав намір повернутися до неї пізніше й зґвалтувати знову; очевидно, саме це він і зробив у версії Овідія (с. xxix). Мене також здивувало, що Терей дочекався висадки на берег, перш ніж учинити свій злочин; йому слід було зробити це у відкритому морі, щоб не дати нікому втекти.
Так само я не розумію, чому Прокна й Філомела не передбачають жодного плану втечі після здійснення помсти; їм слід було припустити, що Терей спробує їх убити. Можу лише припустити, що вони були настільки шаленими від горя й жаги помсти, що їм було байдуже, що станеться потім. Як сказала Прокна раніше: «Хто зневажає смерть, той — цар над тираном. Я помру, щоб він зустрів свою смерть» (ст. 673–74). У третьому акті Прокна докладно описує своїй годувальниці задуману нею помсту; та не схвалює цього й намагається відмовити її, слушно зауважуючи, що Ітіс насправді ні в чому не винен. Мені здалося, що Прокна наражає себе тут на непотрібний ризик — а що, якби годувальниця видала її плани Тереєві? На щастя, вона виявляється цілком вірною Прокні (ст. 787–88).
Мене вразило, що Корреру було лише 18 років, коли він написав цю п’єсу (с. XXIX, 117). Він також написав цікаву передмову, у якій описав різні види метра, що їх він використав у різних частинах п’єси (с. 113–117). Мене вразила неймовірна складність деяких із цих речей. «Цей хор складається з дев’яти типів метра. […] Другий — сапфічний; він складається з трохея в першій стопі, спондея в другій, дактиля в третій, хоріямба в четвертій, спондея або трохея в п’ятій стопі […] Третій метр складається з дактиля в першій стопі, амфімакера в другій, епітрита в четвертій стопі, пірихія або ямба в четвертій стопі» і т. д. і т. д. (с. 115). Мені цікаво, якою мірою ці зміни метра справді сприяють тому, що різні частини п’єси сприймаються по-різному; на жаль, у перекладі нічого з цього не передається, оскільки він цілком прозовий.
У будь-якому разі, я думаю, головне питання, що стосується його історії (поза очевидним, а саме: що курили греки, аби вигадати це криваве пояснення походження якихось милих маленьких нешкідливих пташок) — чи мала Прокна рацію, убивши свого (і Терейового) сина як спосіб помститися Терею. У наші дні, звісно, наші уявлення про етику прості й прямолінійні. Ми б просто сказали, що вона вчинила неправильно, бо Ітіс не скоїв жодного злочину. Гадаю, це, мабуть, на краще. Але все ж завжди цікаво, коли тобі нагадують, що це не єдино можливий підхід до моралі, і що той, який лежить в основі історії цієї п’єси, зовсім інший: це мораль, у якій узи крові та спорідненості сильніші й працюють трохи інакше, ніж вони працювали б у нас сьогодні. Як зазначає Прокна в третьому акті: звісно, Ітіс — її син, але він також син Терея (ст. 763-64); і так, вона — мати, — але вона також і сестра (ст. 774). Ми б просто сказали, що Ітіс — це особа, не винна в жодному злочині, і тому його стосунки з іншими людьми не мають значення; але для людей у цій п’єсі родинні зв’язки важать більше, ніж для нас.
Я пам’ятаю ще один випадок, який показує, як давньогрецькі уявлення про ці речі відрізнялися від наших: в «Орестеї» Клітемнестра вбиває свого чоловіка, а потім буде вбита їхнім сином Орестом у помсту. Можна було б уявити, що це все чесно й справедливо, але ні — фуррі Фурії починають переслідувати Ореста на тій підставі, що вбити власну матір — гірший злочин, ніж убити власного чоловіка, бо перше — це стосунок по крові (у наші дні ми б сказали: по ДНК), а друге — ні. Хоча я не можу позбутися відчуття, що якщо ми застосуємо цю лінію міркувань до історії Прокни, то вона видасться такою, що надмірно відреагувала: помститися за сестру, убивши чоловіка, — мабуть, нормально, але вбити сина здається надмірним.
Мені цікаво, чи не була історія цієї п’єси також натхненна краплиною старої доброї ксенофобії. Головний лиходій цієї історії, Терей, — цар Фракії, країни на північ від Греції, про яку греки мали лише туманні знання, але яку сприймали як дику й варварську (див. стор. 309, прим. 14). Тож, можливо, частиною натхнення для історії стало просте застереження: «Не віддавайте своїх дочок заміж за цих мерзенних, волохатих варварів із півночі».
Леонардо Даті: Гіємпсал (бл. 1442)
Ця п’єса значно коротша за дві попередні, і вона мені не надто сподобалася. Сюжет натхненний подіями, описаними в «Югуртинській війні» Саллюстія. У царя Нумідії Міципси було двоє синів, Адгербал і Гіємпсал, але, схоже, він не надто вражений жодним із них, оскільки на смертному ложі вирішує залишити царство спільно не лише їм двом, а й своєму племінникові Югурті, який, імовірно, був доблесною і доброчесною людиною. Двоє братів, особливо Гіємпсал, звісно, цим не тішаться, і, що ще гірше, мати Югурти була лише наложницею. Це призводить до різних безглуздих сварок про те, кому де сидіти за столом, і до трохи серйозніших спроб Гіємпсала домогтися усунення Югурти, але зрештою Югурта посилає вбивць до покоїв Гіємпсала і, коли ті не справляються зі своїм завданням, убиває Гіємпсала сам (ст. 732).
У мене є дві великі претензії до цієї п’єси: в ній мало що відбувається, і вона надмірно акцентує увагу на своєму моральному посланні (гадаю, технічний термін — «anvilicious» :)). Більша частина дії відбувається за лаштунками, і ми просто чуємо про неї від персонажів, які обговорюють ці події, коментують їх і найчастіше намагаються винести з них якийсь моральний урок; складається враження, що щонайменше половина п’єси зайнята різними хорами, посланцями та іншими персонажами, які не беруть безпосередньої участі в дії. Справжніх людських персонажів у п’єсі майже менше, ніж алегоричних: серед тих, хто говорить, є Заздрість, Честолюбство, Скромність, Розбрат і Підступність. Цікаво, що Заздрість змінює своє ім’я і стать упродовж п’єси: в I акті це Invidia, але далі — Livor (див. стор. 315, прим. 16).
І щоб уже напевно ви не пропустили мораль п’єси, Даті дбайливо вміщує її у своє передмову: «Честолюбство породило Заздрість. Заздрість породила Розбрат. Розбрат породив Зраду, з якої постають Бідність, Крадіжка і Грабіж» (ст. 191). Мушу визнати, що деякі з цих взаємозв’язків здаються мені дещо сумнівними :] У будь-якому разі, вступ перекладача припускає, що справжньою метою Даті під час написання цієї п’єси було прокоментувати літературний конкурс, що провалився, який відбувся у Флоренції роком раніше; судді цього конкурсу нікому не присудили приз, імовірно, тому що надто заздрили кращим творам; отже, Даті вирішив написати п’єсу проти Заздрості (стор. xxxii–xxxiii).
Ситуацію погіршує те, що значна частина морального послання тут має стоїчний характер (стор. 315, прим. 15), що робить його сліпуче очевидним і цілком безкорисним через те, що воно не бере до уваги людську природу. Звісно, було б непогано не дозволяти емоціям надто сильно впливати на вас; придушувати почуття заздрості й не діяти під їхнім впливом; і так далі. Але це просто нереалістично, так не працює людська природа, і казати, що було б добре, якби це було так, просто безглуздо. Не зрозумійте мене неправильно, мені подобаються стоїки, я із задоволенням читав «Роздуми» Марка Аврелія і навіть «Листи до Луцилія» Сенеки, того лицемірного багатого старого покидька. , і можна кивати на знак згоди їхнім мудрим порадам, але вони все одно цілком непрактичні.
Крім того, я навіть не думаю, що в заздрості є щось погане. Я знаю, що чомусь багато людей, здається, вважають її поганою, але я, взагалі-то, вважаю, що це сила на добро, і світ став би кращим, якби в ньому було набагато більше заздрості. По суті, вона випливає з лежачої в основі ідеї, що люди є — або мають бути — в певному фундаментальному сенсі рівними, і якщо в когось є щось, чого немає в тебе (але чого ти хочеш), то це в певному фундаментальному сенсі несправедливо, і в нього цього бути не повинно. Я цілком згоден із цим імпульсом, оскільки його підтримка дає змогу відчувати себе вправі претендувати на все, що є в інших людей, не докладаючи до цього жодних зусиль. Я лише хотів би, щоб це можна було втілити на практиці 😛 У будь-якому разі, на мою думку, більшість проблем у світі сьогодні виникає через те, що одним людям живеться краще, ніж іншим, а заздрість — по суті здорова й правильна, природна реакція на це. Якби тим, кому живеться краще, було відомо, що інші через заздрість стягнуть їх назад униз, до свого рівня, вони подбали б поліпшувати свою долю лише такими способами, які водночас поліпшували б долю всіх інших. Це привело б до гармонійного і — передусім — егалітарного суспільства, в якому більшість власності та ресурсів або була б розподілена порівну, або перебувала б у громадському володінні, так що фактично не належала б комусь одному зокрема.
Марчелліно Верарді: Фердинанд (1493)
Головний герой цієї п’єси, Фердинанд, — це знаменитий король Іспанії, який правив країною разом зі своєю дружиною, королевою Ізабеллою; імовірно, вони найбільше відомі тим, що вигнали маврів з Іспанії 1492 року, а потім стали покровителями подорожей Колумба. П’єсу було написано 1493 року, і вона була натхненна реальною (і невдалою) спробою вбивства Фердинанда наприкінці 1492 року (с. xxxv). Мотиви ймовірного вбивці, якогось Руффуса, вочевидь, залишаються неясними; судячи з передмови перекладача (с. xxxv), можливо, він був просто божевільним без будь-якого раціонального мотиву. Це спонукало деяких людей того часу припустити, що Руффус діяв під впливом диявола; дядько автора, Карло Верарді (який написав ранній прозовий начерк, на якому ґрунтується ця п’єса; с. xxxvi), пояснює в короткому вступі до п’єси, що Бог іноді дозволяє демонам спокушати і переслідувати людей, хоча й лише в помірній мірі (достатній, щоб зміцнити їхню доброчесність, але не щоб їх погубити; §3, с. 247). Він стверджує, що той факт, що Фердинанда насправді не було вбито (і навіть серйозно не було поранено), підтверджує цю теорію.
П’єса бере цю теорію як вихідний пункт, але з якоїсь причини її застосовано не до Сатани та його поплічників, а до їхніх давньогрецьких побратимів. Так, у першому акті ми бачимо Плутона, володаря підземного світу, який розмовляє з фуріями та закликає їх щось зробити, щоб зупинити Фердинанда, чия доброчесна поведінка й успішна війна стають серйозною загрозою для сфери інтересів Плутона. Щоб зробити цю дивну культурну мішанину ще дивнішою, Плутон, здається, вважає себе захисником ісламу; він говорить про те, як «широка Африка [. . .] Азія [. . .] і більша частина Європи» належали йому (рядки 42–44), і його ненависть до Фердинанда, вочевидь, переважно зумовлена недавнім успішним вигнанням маврів з Іспанії. Плутон побоюється, що Фердинанд не зупиниться на цьому і завоює також інші мусульманські території (ст. 49–50), що, звісно, малоймовірна перспектива.
Потім одна з фурій підходить до Руффуса, якого зображено як агресивного божевільного, що шукає когось або щось, аби вбити, і пропонує йому спробувати вбити Фердинанда. Руффус охоче підхоплює цю ідею і, здається, уявляє, що зможе правити Іспанією після того, як Фердинанд зникне (ст. 268–70). Але, звісно, це цілком нереалістично; я сумніваюся, що Фердинанд був настільки непопулярним, щоб його вбивця потім міг розпоряджатися вірністю решти населення. Можливо, це має ілюструвати, що з Руффусом справді не все гаразд із головою. У будь-якому разі, я відчув, що питання мотивації Руффуса в цій п’єсі насправді досліджено недостатньо. Замість того щоб бути просто божевільним, він тепер постає як божевільний, яким маніпулюють демонічні сили, що не є найкращим поясненням.
Саме замах відбувається десь між другим і третім актами п’єси, тож ми його насправді не бачимо. У третьому й останньому акті королева дізнається про те, що сталося, і, природно, непокоїться за безпеку свого чоловіка, а потім з’являється сам Фердинанд, живий і здоровий, і каже, що замах було відвернуто силою Бога, або, можливо, святого Якова (покровителя Іспанії). Далі йде невелика дискусія, яка повертається до раніше згаданих тем: Бог допускає подібні речі, щоб випробувати доброчесність своїх послідовників; убивця був божевільним, який не мав раціональних підстав для своїх дій; і т. д.
У третьому акті ми бачимо кілька відсилань до майбутньої імперії Фердинанда в Азії (рядки 412, 469). Я замислююся, чи не є це відсиланням до відкриттів Колумба; цю п’єсу, ймовірно, було написано приблизно тоді, коли він повертався зі своєї першої подорожі до Америки, коли в нього і в більшості інших людей, мабуть, було враження, що він відкрив якісь острови біля східного узбережжя Азії, і Фердинанд, вочевидь, сподівався розширити своє панування в Азії звідти. Але, слід визнати, Фердинанд також говорить і про завоювання Африки (рядки 413, 468), тож, можливо, ідея полягала просто в тому, щоб просунутися через Середземне море на Близький Схід і далі.
Ця п’єса — найкоротша в цьому томі й, імовірно, найменше мені до вподоби. Моя головна претензія полягає в тому, що в ній мало що відбувається; єдиний шматок дії розгортається за лаштунками — замах на вбивство між 2-м і 3-м актами; кожному персонажеві відведено так мало тексту, що ми навряд чи впізнаємо їх як самостійні особистості; поведінка різних персонажів погано вмотивована; а нагромадження культурних і релігійних алюзій — це ще більший безлад, ніж зазвичай (Плутон як прихильник ісламу — що за маячня :P). Певно, одна з цікавих особливостей цієї п’єси — її щасливий фінал; у цьому вона відрізняється від інших трагедій у цьому томі, і, по суті, у передмові перекладача (с. xxxvii) її названо трагікомедією (вона порушує серйозні теми, як трагедія, але має щасливий фінал, як комедія), однією з перших у своєму роді.