Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Федеріко Борромео: «Священний живопис. Музей» (бл. 1615).
Під редакцією та в перекладі Кеннета С. Ротвелла-молодшого. Вступ і примітки Памели М. Джонс.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 44. Видавництво Гарвардського університету, 2010.
9780674047587. xxxvi + 298 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Тексти в цій книжці належать до пізнішого періоду, ніж більшість книжок серії «Бібліотека епохи Відродження І Татті», і були написані на початку XVII століття. Борромео був архієпископом Мілана, але він також виявляв значний інтерес до мистецтва; серед іншого, він заснував Амброзіанську бібліотеку в Мілані, а згодом розширив її, створивши музей і академію дизайну (с. xv). Як і слід було очікувати від священнослужителя, його інтерес до мистецтва зумовлений не лише самим мистецтвом, а й тим, що належні твори мистецтва можуть зміцнити релігійну віру людей, привести їх у побожний стан тощо (с. xiii). Отже, певною мірою він розглядав свій інтерес до мистецтва як частину своїх обов’язків єпископа: Тридентський собор «постановив, що єпископи мають використовувати мистецтво для навчання та натхнення членів своїх єпархій» (с. xii).
Священний живопис
Перший із двох коротких творів у цій книжці, «Священний живопис», постав із цих його міркувань. Борромео вказує, що релігійне мистецтво — це спосіб донести до мас додаткове релігійне наставлення, подібно до того, як це робиться за допомогою книжки, але ще більшою мірою, оскільки так ви донесете його і до (як і раніше дуже численних) неписьменних людей (1.1.2). І так само, як богословські помилки та подібне є неприпустимими в книжці, вони не мають допускатися і в живописі та скульптурі (1.4.1, 1.4.4). Отже, у своїй «Священному живописі» він обговорює різні деталі, на які мають звертати увагу творці релігійного мистецтва, і вказує на речі, в яких вони часто помиляються. Звісно, є очевидні застереження, що люди на релігійних картинах не мають бути надто оголеними, надто м’язистими, надто розкішно вбраними або зображеними в складних позах, які привертають увагу до їхніх тіл тощо — загалом, він дуже дбає про те, щоб картина спрямовувала глядачів до побожних думок, а не до плотських. І як утриматися від плотських думок, читаючи такі описи, як: «ледь чи хтось із сучасних художників соромиться того, що вдягає Діву Марію в драпірування настільки туге, що воно виразно облягає кожну з її кінцівок, наче вона носить просту вуаль» (1.7.3). 🙂
Але, крім цього, він дуже трепетно ставиться до історичної точності; за його словами, художники мають якнайточніше дотримуватися усталених і надійних християнських традицій; «написання неправдивої історії нічим не відрізняється від написання неправдивої книги» (1.4.1). Часом мені здавалося, що він заходить у цьому напрямі надто далеко, нарікаючи на речі, які явно не призначалися для буквального сприйняття (наприклад, картина, що зображує Франциска Ассізького при народженні Ісуса; 1.4.5). У будь-якому разі, цей інтерес до деталей історичних фактів, що лежать в основі раннього християнства, був не просто особистою примхою Борромео, а частиною ширшої тенденції в католицькій церкві того часу, відомої як «християнська археологія» (с. xi), яку стимулювали реальні археологічні відкриття, наприклад ранньохристиянських катакомб у Римі. У будь-якому разі, я не хочу виставляти його фанатичнішим, ніж він був насправді. Наприклад, у 1.9.2 він засуджує цензуру зображення цуценяти на картині Тиціана «Поклоніння волхвів», яка була замовлена «суворим і непохитним членом архієпископського двору кардинала Карло Борромео». Перекладачі додають примітку: «Реставрація картини в 1990-х роках показала, що собака мочилася на ясла […] Незрозуміло, чи знав про це Борромео» (Прим. 30 на с. 233).
Що стосується історичної достовірності, він наводить описи зовнішності Ісуса (2.2.10) і Марії (2.5.5), обидва з яких належать Никифорові, візантійському історику XIV століття. У наші дні модно нарікати на те, що Ісуса зазвичай зображують надто блідим і надто світловолосим, тоді як насправді він, очевидно, був смаглявим і чорноволосим (див., наприклад, тут і тут). І все це ми знаходимо вже в описі Никифора: «У нього було світле, не дуже густе волосся, що спадало вільними локонами; […] Борода в нього була світла й коротка. Волосся в нього було досить довге […] обличчя його, зі шкірою пшеничного кольору […] він разюче скидався на свою божественну й непорочну Матір» (2.2.10). Так само він говорить і про Марію: «Колір шкіри в неї був пшеничний, світле волосся, проникливі очі, зіниці жовтувато-коричневі й майже оливково-зелені» (2.5.5). Слід визнати, що на великій сторінці Вікіпедії, присвяченій «расі та зовнішності Ісуса», сказано, що «розповідь Никифора, найімовірніше, була безпідставною і натхненною поширеними мистецькими зображеннями Ісуса». У зв’язку з цим слід зазначити, що «ми знаємо, що Євсевій і Никифор писали, що портрети святих Петра і Павла, скопійовані з натури, збереглися до наших днів» (2.8.3). Але Борромео не наводить тут цих описів.
Його прагнення до історичної точності часом буває дещо дивним. Чесно кажучи, це радше прагнення до відповідності традиції. У розділі 2.3.4 він обговорює, чи були цвяхи пробиті крізь долоні, чи крізь зап’ястя Ісуса, коли його розпинали (дуже популярне питання). Він визнає, що долоні, можливо, не витримали б ваги, але каже, що його все одно слід зображати з цвяхами, пробитими крізь долоні, бо «необхідно дотримуватися загальноприйнятого звичаю і традиції Католицької Церкви». Щоразу, коли я чую ці міркування, я не можу не уявляти собі римського ката зі зловісним блиском в очах, який каже: «Чому б не обидва варіанти?». І забиває ще пару зайвих цвяхів у бідолаху :]
Його прихильність до реалізму може сягати смішних масштабів: коли показують, як Ісус розділив хліб рукою, «не слід показувати його розрізаним на дві рівні частини, ніби розсіченим навпіл якимось лезом, бо це, здається, підтверджує абсурдне уявлення про те, що Спасителя було пізнано завдяки його чудесній здатності ідеально розрізати хліб навпіл» (2.4.10) :)))
Очевидно, релігійне мистецтво було серйозною справою вже в язичницькі часи: «Перше й головне правило давніх щодо шляхетних мистецтв живопису та скульптури полягало в тому, що лише найславетніші художники могли створювати зображення богів» (1.2.3). А також: «Відомі скульптори морально готувалися до цього, постячи й живучи в бідності, щоб привести себе в належний стан духу» (1.11.3). Я бачу, що стереотип про голодного, стражденного художника має довгу й славетну історію 🙂
Музей
Другий текст у цій книжці, «Музей», являє собою короткий путівник Амброзіанським музеєм, заснованим Борромео кількома роками раніше, якому він передав багато творів мистецтва зі своєї власної колекції. Він переходить від картини до картини, від статуї до статуї, описуючи кожну з них кількома реченнями або, можливо, абзацом. Не можу сказати, що це саме по собі видалося мені особливо цікавим, але було цікаво побачити це як свого роду раннього попередника тих путівників, які сьогодні зазвичай можна купити десь біля входу до музею.
Цікава тема, яку він часто порушує вмузеї, — це питання збереження. Деякі твори мистецтва в його колекції є копіями давніших робіт, і він часто наголошує на тому, що оригінали вже занепадають, а створення копій — це спосіб зберегти такі речі для нащадків. Це стосується як живопису (особливо фресок), так і статуй. Див., зокрема, §20–21, де ілюструється необхідність збереження через жаль з приводу втрати стількох давньогрецьких і римських зразків мистецтва; і §49–50, де сказано, що в його час навіть знаменита «Таємна вечеря» Леонардо вже була сильно пошкоджена. Він також говорить про це в §55: «Оригінальний твір Леонардо, який завжди вважався своєрідним скарбом, уже цілком утрачено, тож копія з кожним днем ставатиме дедалі ціннішою».
У статті міститься цікава примітка (с. 271, прим. 75) про методи копіювання картин. Один із них полягав у використанні «сітки з квадратів, розміри якої можна було виміряти для збільшення композиції та забезпечення її точного відтворення». Інший метод полягав у перенесенні рисунка з картини на напівпрозорий аркуш паперу, але це «мало тенденцію пошкоджувати оригінали».
Мене заінтригувало це речення з розділу подяк (с. xxiv): «Джеймс Генкінс підтримував цей проєкт від самого початку, задовго до відкриття бібліотеки I Tatti Renaissance Library». Відкриття відбулося 2001 року, а цей том було опубліковано 2010 року. Гадаю, це дає нам цікаве уявлення про те, з якою черепашачою швидкістю готується подібні книжки. Часом я замислююся, чи не були деякі багатотомні праці із серії ITRL просто занедбані — наприклад, другий том мемуарів папи Пія вийшов 2007 року, і відтоді не анонсовано навіть жодного наступного тому, — але, можливо, мені слід перестати непокоїтися й просто прийняти той факт, що підготовка книжки протягом 10 і більше років — це в цих колах цілком нормальне явище.
У SP 1.12.5 є цікава історія про Мікеланджело: жебрак попросив у нього милостиню, але, не маючи при собі готівки, Мікеланджело швидко намалював невеликий ескіз і віддав його жебракові, порадивши продати. Цікаво, чи це правда; подібні історії часто розповідають і про інших художників, у наш час зазвичай ідеться про ескіз, намальований на звороті чека (див., наприклад,цю тему). Перекладач додає примітку до історії про Мікеланджело: «Джерело цієї історії мені й Вільяму Е. Воллесу невідоме» (прим. 45 на с. 235). Я не надто здивований, зважаючи на те, щоВільям Воллес жив майже на двісті років раніше за Мікеланджело;P
У SP 2.8.8–9 міститься цікаве обговорення походження німба. На думку Борромео, він походить від аналогічного прийому в язичницькому мистецтві: «кругла форма походить від щита, який, очевидно, використовувався для коронації солдатів. Прийнято вважати, що корона і щит, або німб, поміщалися на людські постаті в язичницьких зображеннях». Як додатковий зв’язок із коронами, в оригінальному латинському тексті Борромео німб постійно згадується як «діадема».
У SP 2.2.9 він нарікає на, вочевидь, відносно недавню тенденцію вживати латинське словоDivus (божественний) замістьSanctus (святий) щодо християнських святих. Ця тенденція, здається, була зумовлена надмірною заклопотаністю класичним ужитком. Контраргумент Борромео полягає в тому, що «Divus зазвичай застосовувалося до хибних богів і імператорів», а також у тому, щоSanctus має вагу церковної традиції.
Кумедна історія з SP 2.6.2: коли ми розглядали картини із зображенням голів ангелів, «один чоловік підслухав нашу розмову і, поки ми слухали, запитав, чи не змальовано голови й обличчя ангелів із натури!»:))
Він досить тверезо пише про походження деяких християнських традицій, наприклад, про уявлення, ніби свята Люсія особливо корисна при хворобах очей: «оскільки люди в давнину вважали богиню Люцину божеством, здатним зцілювати очі, ім’я Люсії-мучениці просто замінили іменем хибного божества» ( SP 2.11.8).
«Святий Іван Золотоустий каже, що в найраніший період існування Церкви християни зазвичай обідали за столами, встановленими просто всередині церков» (SP 2.12.3).
Із примітки перекладачів, с. 221: «Борромео, як і більшість латиністів того часу, страждав від надокучливої звички до ком; ми вилучили їх дуже велику кількість».
У примітці 184 на с. 255 згадується, що святий Бернард (на честь якого названо знамениту породу собак) жив у 923–1008 роках і «займався наверненням язичників в альпійських регіонах». Мені було цікаво це прочитати, бо я не думав, що там ще залишалися язичники в такий пізній період. (На його сторінці у Вікіпедії вказано ще пізніші дати, 1020–1081 роки; але в попередній версії — 923–1008 роки).
Мені сподобалося, що в книзі є розділ з ілюстраціями, які демонструють багато картин і фресок, обговорюваних у двох трактатах Борромео; але їх навряд чи можна назвати ілюстраціями — вони не лише всі виконані в чорно-білому кольорі, а й надруковані на тому самому папері, що й решта книги, а не на якіснішому, щільнішому й білішому папері, який зазвичай використовують для ілюстрацій.