Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою (1, 2).
Для огляду було використано такі два томи книги Флавіо Б’ондо — «Опис Італії» (1453). Під редакцією та в перекладі Джеффрі А. Уайта.
Том 1: Книги I–IV. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 20. Видавництво Гарвардського університету, 2005.
0674017439. xxvii + 489 стор.
Том 2: Книги V-VIII. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 75. Видавництво Гарвардського університету, 2016.
9780674054950. vi + 627 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Це, мабуть, найпохмуріша книга із серії I Tatti Renaissance Library, яку я читав досі. По суті, це просто опис Італії. Автор переходить від одного краю до іншого (цей том охоплює Лігурію, Тоскану, Лаціо, Умбрію, Пічено та Романью; решту Італії буде розглянуто в другому томі), і в межах кожного краю описує міста, містечка та різні географічні об’єкти (зазвичай досить систематично, наприклад, простежуючи течію головних річок). Про менш примітні місця він обмежується майже самою лише назвою, тоді як про важливіші додає трохи історії (як античної — а його улюблені джерела це Лівій і Пліній, — так і середньовічної чи ренесансної, аж до часів самого Флавіо) та згадує деяких відомих людей, народжених або тих, що жили в цьому місті. Отож, зрештою, книга являє собою не більш як довгий перелік докладних і страшенно нудних дрібних фактів. У цьому сенсі вона чимось нагадала мені багато путівників: у них міститься сила-силенна докладної інформації про всілякі містечка, до яких, по суті, нікому немає діла, хіба що нещасному туристові, який застряг у цьому місті на день-другий і відчайдушно шукає, чим би себе зайняти. Та й він нудьгуватиме, читаючи решту путівника, тобто ті частини, що не стосуються конкретного місця, де він загруз. Для мене, який не є мандрівником Італією XV століття, це означає, що нудна, по суті, вся книга.
Не зовсім уявляю, кому можна було б її рекомендувати. Якщо вам подобається читати туристичні путівники заради фактичних відомостей про маловідомі місця — тоді ця книга для вас. В іншому разі краще її уникати. Я зовсім не чекаю другого тому (хіба що цікаво, яку саме частину Адріатичного узбережжя він зарахує до Італії — його регіон № 11 це Істрія; див. с. xii). Для ілюстрації наведу типовий абзац (4.4, с. 207):
«Вступаючи в Умбрію зі Скеджії вздовж схилів Апеннін, ви потрапляєте до Костаччаро, містечка в області Губбіо, а за ним — до Сіджилло-ді-Перу́джа; між ними тече річка Кьяшо, що спускається з пагорбів Губбіо та Ассізі й протікає повз місто Каннара, впадаючи в розташовану неподалік річку Тинію, нині звану Топіно. За Сіджилло міститься замок Фоссато-ді-Віко, розташований високо на Апеннінському пагорбі. За чотири милі від Фоссато лежить Валлідум, нині відомий як Гуальдо-Тадіно; Гуальдо було збудовано на місці міста, що стояло внизу на рівнині й було зруйноване лангобардами. З Гуальдо витікає невеликий струмок, який невдовзі впадає в Кьяшо. Течія Кьяшо — це шлях до Перуджі для тих, хто приходить з Анкони та області Пічено, переходячи через Апенніни з Фабріано через Фоссато і Гуальдо. Приблизно на півдорозі, з високого пагорба, височіє Каза Кастальда, звідки відкривається вид на річку Кьяшо. Далі дорога прямує до села П’янелло, розташованого на рівнині, і перетинає Тибр по мостах біля сіл Понте-Паттолі, Понте-Валлечеппі та Понте-Сан-Джованні».
Тепер уявіть собі, що так триває майже 200 сторінок. Зізнаюся, наведений вище абзац, мабуть, один із найгірших уривків, і текст не завжди такий виснажливий, але все ж це один із найкращих засобів від безсоння, які я коли-небудь читав.
Різні деталі
Хоча загалом книга була нудною, окремі факти, що трапляються в ній, виявилися доволі цікавими. Ось деякі з них:
Із 1.1 (с. 3; Флавіо цитує Плінія, Природнича історія 3.43): «Італійський півострів загалом окреслений, мов дубовий листок». Що за чорт?! Я змушений погодитися з Обеліксом — ці римляни справді божевільні. Адже всім відомо, що Італія має форму чобота, і нічого спільного з дубовим листком у ній немає… Із 1.16 (с. 25): «Сервій […] каже: “[…] Усі лігурійці, до того ж, брехуни, як стверджує Катон у своїх Походженнях”. Цю цитату з гордістю надало товариство для сприяння поширенню чуток із третіх рук проти цілих провінцій 🙂
Ось безцінне речення з 2.49 (с. 99; насправді це цитата з Лівія 10.37): «Фабій убив із них 4500 і взяв 1740 полонених, викуплених по 310 асів за людину; решту здобичі було роздано солдатам». Познайомтеся з імператором Клодієм Альбіном, ненажерою екстракласу: «Варто згадати, що в Остії росли чудові дині. За словами Юлія Капітоліна, імператор Клодій Альбін іноді пожирав за один присід десять динь, не кажучи вже про багато іншого» (3.4, с. 123). «У Лабіках колись було вдосталь прекрасного винограду; Юлій Капітолін пише, що Клодій Альбін з’їдав двадцять фунтів за один присід» (3.31, с. 165).
Із 3.22 (с. 153; Флавіо цитує Лівія 8.21): «Більш конкретна й визначена похвала привернатам [прим. жителям міста Приверно] міститься в знаменитій дотепності їхнього посла в римському сенаті: коли його запитали, яку саме частину [прим. імовірно територій, хоча, можливо, йдеться також про мирну угоду] вони так прагнуть отримати, він відповів: ту, яка існуватиме вічно, якщо умови будуть сприятливими». Із 3.42 (с. 183; насправді цитата з Плінія, 7.137), про некоего Луція Фурія, який зумів у потрібний момент перейти на інший бік під час війни: «Він — єдина людина, яка в тому самому році, коли була ворогом Риму, удостоїлася тріумфу в Римі, причому над тим самим народом, чиїм консулом він раніше був». У 5.13 (с. 255–259) є разюче моторошний абзац про уявні мерзоти, що їх чинять фратічеллі, єретична гілка францисканців. Що ще гірше, Флавіо подає все це як очевидну істину: мовляв, вони насолоджуються оргіями, смажать живцем новонароджених немовлят, їдять їх тощо. Варто прочитати.
Він згадує Сіджизмондо Малатесту в 6.7 (с. 285), але досить спокійно, називаючи його «знаменитим воєначальником». Це разюче контрастує зі згадкою про Малатесту в «Коментарях» Пія II, де той докладно описує Малатесту як тирана і перелічує жахи, ним учинені. А ось безцінна примітка перекладача, що стосується місця (5.1), де Флавіо описує межі області Піцено: що на півночі, що на сході тощо. Перекладач добродушно додає: «Орієнтація компаса у Б’ондо тут відрізняється від нашої приблизно на 90 градусів» (с. 422). У 1.30 (с. 37) Флавіо згадує родину Орделаффі з Форлі; мені це видалося цікавим, бо я вже натрапляв на схоже ім’я у Дж. Дж. Норвича в його «Історії Венеції», де він говорить про венеційського дожа Орделафо Фальєра і пише, що це ім’я нібито унікальне: «ніхто так і не дав задовільного пояснення його християнському імені, єдиному у венеційській і навіть італійській історії — Орделафо. Зазначалося, що Фальєр — це просто венеційська форма більш звичного Фаледро, і в такому вигляді його повне ім’я майже утворює паліндром; можливо, саме тому його можна приписати якомусь фантастичному примхливому задумові батьків» (розд. 7, с. 81). Але тут, схоже, це ім’я трапляється й у інших — наприклад, у форлійців, згаданих вище; а якщо воно десь існує як прізвище, не так уже й дивно, що його іноді вживають і як особове ім’я.
У 6.32 він обговорює якість вин Равенни; повідомляє, що Пліній (14.34) їх хвалив, а Марціал (3.56) — навпаки, ганив. Мені це видалося дуже дивним — Равенна ж не на краю світу; замість того щоб наводити взаємовиключні думки античних авторів, чому б самому не купити вина з Равенни й не скуштувати? Або бодай не спитати когось, хто там бував? (У тому самому абзаці він згадує спаржу, але тут обидва античні авторитети одностайні в похвалі, тож спаржа з Равенни, вочевидь, і справді чудова :-)) Він часто згадує іноземних найманців, які брали участь у безлічі воєн в Італії пізнього Середньовіччя та Відродження. Цікаво, що багато з них були бретонцями (див., наприклад, 6.44). Мене здивувало, що цей крихітний край дав стільки найманців. Виявляється, існує місто Адрія, від якого походить назва Адріатичного моря (6.75, с. 353).
У 3.11 наводиться цікава цитата з Плінія (Природнича історія 3.57) про перші згадки Риму в грецьких авторів: «Теофраст — перший чужинець, який писав про справи Риму з певною мірою точності (бо Теопомп, до якого жоден грецький автор не згадував Рим, говорив лише про взяття міста галлами, а Клітарх, що йшов за ним, — тільки про римське посольство до Александра)» (с. 135). У 6.30 міститься цікаве міркування про поступ від початку Відродження: «Ми бачимо, що користь, принесена нашим співвітчизникам такою безліччю книг — і самим трутом красномовства, — привела до того, що наш час має у своєму розпорядженні багатші й витонченіші засоби вислову, ніж епоха Петрарки. Поява грецьких літер чимало посприяла набуттю красномовства» тощо (с. 307). І мене дещо шокував цей нескромний уривок із 6.53, де йдеться про важливі досягнення жителів Романьї: «Після цього я сподіваюся, що та сама Романья принесе Італії третю славу у великій справі завдяки цьому моєму творові. Я прикладаю руку до історії, яка була прихована понад тисячу років» тощо (с. 327).
Абревіатури книг, цитованих у примітках редактора, вражають своєю непослідовністю: одні подано звичайним шрифтом, інші курсивом; одні з крапками, інші без них: « CIL », «RIS», « RI », «SHA» (с. 381). У книгах ITRL зазвичай уживається американський правопис, але слово «honour» трапляється тут один раз у 3.42 (с. 183). Примітно, що лише в одному реченні перед тим воно написане як «honor». У книзі доволі багато друкарських помилок. Так, я знаю, що виглядаю жалюгідно, коли говорю про такі речі, але, чорт забирай, це ж видавництво Гарвардського університету — хіба їм не слід підтримувати свою репутацію й усе таке? Хіба можна дорікати комусь за те, що він трохи дратується через їхню недбалість? Тут є «he become» (замість «became», с. ix), «bngs» (замість «brings», с. 213 — можливо, проблема розпізнавання тексту?), «fame of mind» (замість «frame», с. 259), «the Germans kings» (с. 319) і безліч пропущених крапок. Мене також дратувало те, що в розділі з примітками перекладача наприкінці книги в заголовках сторінок не вказано, до якого регіону належать примітки. Це ускладнює швидкий пошук потрібної примітки. З іншого боку, мушу похвалити самі примітки — перекладач справді постарався знайти точні посилання для всіх (дуже численних) уривків, де Флавіо цитує якогось античного автора. У книзі також є добрий і докладний покажчик.
Видавнича історія серії I Tatti Renaissance Library довга, але, як мовиться, вона «гнеться в бік завершення розпочатого». Другий том їхнього видання праці Б’ондо «Опис Італії» вийшов 2016 року — через одинадцять років після першого тому. Найбільше я запам’ятав той перший том тому, що саме він спричинив одні з найгротескніше ворожих коментарів, які я коли-небудь отримував у цьому блозі. У своєму дописі про перший том я зізнався, що книга видалася мені до жаху нудною, і я не зовсім розумів, яка людина взагалі могла б захотіти її читати (або, тим паче, писати). Дехто ж відреагував так, ніби цінність книги цілком очевидна, і якщо це не ясно мені, значить, я просто абсолютно тупий. Звісно, ніхто — як це зазвичай буває в таких випадках — не знизився до пояснень, чому і яким чином цю книгу взагалі слід сприймати інакше, ніж як безглузде нагромадження сухих, занудних фактів. Що ж, буває. І після такого неприємного досвіду я, з одного боку, підійшов до другого тому з істотно заниженими очікуваннями, а з іншого — з певним острахом, чи не виявиться він знову нудним, і я не отримаю за це ще ворожіших коментарів. Тепер можу з полегшенням визнати, що цей том виявився не таким нудним, як я побоювався. Думаю, причин тут кілька: почасти тому, що мої очікування були занижені; почасти тому, що я вже звик до нудних томів серії ITRL, прочитавши відтоді їх уже дуже багато; почасти тому, що деякі розділи цього тому присвячені регіонам, трохи ближчим мені особисто, а отже, дещо цікавішим для мене; і, нарешті, почасти через те, як саме я його читав: швидко, перегортаючи нудні деталі, але все ж встигаючи вловити кумедні й цікаві дрібниці. Думаю, в цьому томі таких дивних і приємно химерних фактів виявилося більше, ніж у першому, тож загалом він приніс мені значно більше задоволення.
Загальна структура цього тому, як неважко здогадатися, та сама, що й у першому. Б’ондо описує географію Італії, переходячи від регіону до регіону (Ломбардія, Венето, Тревізька марка, Фріулі, Істрія, Абруццо, Кампанія, Апулія); для кожного регіону він зазвичай починає з короткого огляду його історії, а потім розглядає основні річки й перелічує міста, що лежать уздовж кожної з них. Для більш значних міст він додає трохи історичних відомостей і згадує знаменитих уродженців — як давніх, так і своїх сучасників. На мій погляд, саме ці історичні розділи були найцікавішими в книзі; наприклад, §§7.38–42 про Мілан, §§8.5–28 про Венецію, §§9.32–36 про Падую і §§12.2–18 про Неаполітанське королівство. Наприкінці книги є цікаве додаток — лист Б’ондо до папи Пія II. Б’ондо пояснює, що позичив незавершений рукопис своєї праці одному єпископові, який нишком зробив із нього копію і збирався опублікувати весь твір у спотвореному й неповному вигляді, тож Б’ондо довелося поспіхом випустити власне видання, щоб цьому запобігти (с. 363–365). Унаслідок цього книга залишилася не цілком завершеною; наприклад, область Апулія описана вельми стисло. До речі, з’ясувалося, що існує й інше недавнє англійське видання Italia Illuminata, виконане Кетрін Дж. Кастнер: перший том вийшов 2005 року (того самого, що й перший том видання ITRL), другий — 2011-го. Судячи з однієї дуже цікавої рецензії на перший том Кастнер, переклад ITRL читається трохи легше, тоді як переклад Кастнер ближчий до оригіналу, а її коментарі помітно докладніші й розлогіші.
Різні деталі
Б’ондо згадує кілька повідомлень Плінія про надзвичайно довгоживучих людей: 120 років (7.7), 125 років (7.8) і навіть 130 років (7.10). Згідно з примітками перекладача, це з «Природничої історії» Плінія, 7.163. «Майже весь регіон Монферрато підпорядковується найзнатнішим маркграфам Італії, нащадкам імператорів Константинополя з династії Палеологів, які правили цим регіоном останні 150 років» (7.14). Мені це видалося дуже інтригуючим, і я замислився, як нащадок візантійського імператора опиняється правителем невеликого регіону Італії, але, судячи з Вікіпедії, пояснення доволі прозаїчне: один із маркграфів помер без спадкоємців, але його сестра була заміжня за одним із візантійських імператорів, тож її нащадки від цього шлюбу успадкували маркграфство.
Чудовий внесок до каталогу цікавих реліквій: «За часів Карла Великого чудотворну кров Христа було виставлено напоказ у Мантуї» (7.18). У 7.47 він згадує «Альпійські хребти, ті самі, які Ганнібал розколов оцтом, спускаючись в Італію». Джерелом для нього є Лівій 21.37.2, але цікаво, як це мало б відбутися. Звісно, вапняк легко роз’їдається, але оцет?.. І де він міг узяти стільки оцту? Б’ондо каже (8.15), що «перші дзвони, побачені в Греції», були надіслані в дар венеційцями 870 року; я пам’ятаю, що вже натрапляв на цей «факт» раніше (наприклад, в автобіографії Пія), і досі не знаю, чи варто йому вірити. У нього є кілька цікавих зауваг про лангобардів, германський народ, який оселився на території сучасної Ломбардії та «установив нові закони […], звичаї й ритуали, а також змінив слова для народів і установ»; у законах лангобардів «є записи й обговорення багатьох речей, назви яких було змінено. Лангобарди насправді цілком свідомо трансформували звичаї державного управління, а також приватного життя, досягнувши такої вершини безумства, що відмовилися від самих літер латинського алфавіту». (9.3) Цікаво, яка правда за цим криється. Можливо, вони просто намагалися створити поєднання латинських законів і термінології з власними, тубільними германськими? По правді кажучи, з огляду на те, що вони завоювали територію й оселилися на ній, Б’ондо мав би бути вдячний, що вони взагалі асимілювалися, замість того щоб нарікати на те, що вони змінили кілька слів тут і там у процесі. Я завжди вважав, що ці германські племена (франки, остготи, лангобарди тощо) були доволі жалюгідними створіннями, оскільки оселилися на римській території, а потім асимілювалися в римській культурі, замість того щоб змусити місцеве населення асимілюватися в їхню. Завоювання не має відбуватися так, йолопи :] Але, гадаю, те саме могло б статися й із нами [прим. автора зі Словенії, але це не Жижек], якби територія, на якій ми оселилися, була від початку значно ґрунтовніше романізована. Зевіо — «місто, що рясніє соковитою капустою» (9.9). Далі Б’ондо обговорює вподобання Плінія щодо капусти.
Славний анекдот про кімврів, германське або кельтське плем’я, яке було переможене Гаєм Марієм: «Жінки кімврів, яких захопили в запеклому бою і яким відмовили у звільненні, душили або розчавлювали до смерті своїх немовлят і вбивали себе, рубаючи одна одну або задушуючи себе мотузками, зробленими з власного волосся» (9.10). Мені сподобалася ця спроба перекладача: «Палемон, коли його запитали, у чому різниця між краплею і краплею, відповів, що „крапля“ [gutta] нерухома, а „крапля“ [stilla] падає»». Однак це все одно не зовсім працює; в англійській мові важко не пов’язувати іменник «drop» із рухом, оскільки дієслово «drop» виразно описує певний вид руху. До речі, у Вікісловнику і gutta, і stilla перекладаються як «drop». Бйондо цитує епіграму Катулла, що висміює іншого поета; вона закінчується словами: «У вогонь із вами, Аннали Волузія, повні диму й нудьги, фекальні фоліанти» (9.35). Мені подобається вислів «фекальні фоліанти», і це добрий переклад, що зберігає алітерацію оригіналу («cacata charta»).
«Аквілея лежить ліворуч від річки Натизон, тепер відомої як Ізонцо» (10.9). Це видалося мені дивним, оскільки, безперечно, це дві різні річки. Тепер я бачу у Вікіпедії та на картах Google, що Натизон впадає в Торре, яка потім впадає в Ізонцо приблизно за 15 км далі, а Аквілея розташована лише за 6 км від цього останнього злиття. Можливо, за часів Бйондо вони інакше уявляли, яка з цих річок є головною, а яка — притокою? Але ще дивніше те, що він каже «ліворуч», тоді як згідно карти Аквілея явно розташована праворуч від цих річок (вони течуть на південь, а Аквілея — на захід від них). Тепер мені цікаво, скільки ще сумнівних географічних тверджень є в книжці Бйондо в тих сферах, з якими я менш обізнаний.
Мені було цікаво дізнатися, що місто, яке ми нині знаємо як Копер, колись називалося Юстинополісом (10.12). «Син Юстиніана I та його наступник на імператорському престолі, Юстин, збудували його на острові, який тоді називався Капрарія, раніше відомому як Пулларія». (11.3) Він знову згадує Юстина як будівничого міста в 11.10. До речі, у Вікіпедії сказано, що Юстин був небожем Юстиніана, а не сином, і що місто було назване на честь пізнішого візантійського імператора, Юстиніана II. В англійському перекладі цього тому переважно використовуються італійські назви міст і річок, тож я здивувався, побачивши слово Izola, написане (11.3) по-словенському, а не Isola, як по-італійському. В 11.1 Бйондо згадує «затоку Фанатик, або Кварнеро, як її тепер називають». Я раніше не знав назви Фанатик і цікавився її етимологією, але, схоже, це була просто помилка в рукописах Плінія, які були доступні Бйондо (примітка перекладача 2, с. 500); правильне написання — Фланатик. Схоже, затоку назвали на честь міста Фланоне та його мешканців [посилання].
Бйондо згадує, що Рожер II одержав від антипапи Анаклета «абсурдний титул «Королівство Обох Сицилій». Ідея, очевидно, полягає в тому, що одна Сицилія — це острів, а друга складається з материкових територій королівства, але, гадаю, Бйондо не сподобалося б бачити назву такою розтягнутою. Цікаво, що спосіб, у який Вікіпедія описує ці речі, створює враження, ніби назва увійшла в ужиток значно пізніше: «Королівство Обох Сицилій постало внаслідок возз’єднання Королівства Сицилії з Королівством Неаполя (яке називали Королівством півострівної Сицилії) королем Альфонсом V Арагонським у 1442 році». Вони називають державу Рожера просто Королівством Сицилії (хоча воно також охоплювало Неаполь і південну Італію). Неподалік від Канталупо є «нафтове джерело, що б’є цілий рік. Нафту збирають і експортують із більшим завзяттям німці та угорці, ніж італійці». У примітці перекладача 89 (с. 507) сказано, що вважалося, ніби нафта має лікувальні властивості.
Я раніше не чув про ателланські фарси; схоже, це був низькопробний театральний жанр, дуже популярний у Стародавньому Римі. Б’ондо описує їх у найдивовижніше обурених висловах: «Хлопці, дівчата й старі, розпалені розпустою, декламували в трупах і за столами безсоромну п’єсу, складену віршованим розміром і покладену на музику та мелодію, безсоромною мовою й словами, що виражали всілякі види ганебної поведінки словом і ділом, з тілорухами й жестами всякого роду, навіть лежачи на спині, і жестикулювали так, що уяві не лишалося нічого, крім відвертого статевого акту». (13.21) У-у-ух! Як завжди, коли моралісти на щось скаржаться, вони, мабуть, надають цьому значно більшої ваги, ніж воно мало насправді. Про якийсь джерело мінеральної води: «Пліній каже, що воно містилося в Літернумі і що вода з нього п’янила чоловіків, як вино». (13.23) Це цілком схоже на жалюгідне виправдання, вигадане стереотипними п’яними чоловіками. «Авжеж, я не п’яний, люба! Клянуся!!» :)) Втім, Б’ондо далі повідомляє, що він сам її куштував, і вона його не сп’янила.
Неправдоподібна оповідь Лівія, яку цитує Б’ондо в 14.2: «Претор Луцій Постумій […] провів суворе розслідування змови пастухів, які своїм розбоєм загрожували дорогам і громадським пасовищам. Він визнав винними близько семи тисяч осіб». Мені важко уявити, щоб розбійники з великої дороги складали змови за участю семи тисяч людей, а не діяли як значно менші розрізнені банди… Цікаво, що ж там сталося насправді, і я не можу не підозрювати, що претор, мабуть, трохи зловживав своїми повноваженнями. Ще дивніша історія з Августина, яку цитує Б’ондо в 14.6: на острові Діомеда є птахи, які приязні до людей грецького походження, але «якщо вони бачать негреків, то налітають на їхні голови й завдають таких сильних ударів, що, кажуть, ці птахи справді завдають їм фізичної шкоди». Моторошна мисливська байка з додатка Б’ондо, 3.12–15: дикий кабан дошкуляв ченцям одного монастиря, і вони найняли мисливця, щоб той застрелив його з арбалета. Але коли він уже збирався це зробити, з’явився вовк і «раптово схопив звіра за мошонку потужним укусом і міцно стиснув. […] кабан звився в шаленій, але марній спробі вкусити […] Вовк же, зі свого боку, тиснув на мошонку кабана». Це тривало пів години, аж поки кабан «не впав бездиханним, коли луснула перетинка, що стримувала його нутрощі». Мисливець, найнятий для вбивства кабана, замість нього вбив вовка. Примітка перекладача 29 (с. 530) припускає, що ця моторошна історія «мабуть, є своєрідною куріальною алегорією, яку важко розшифрувати».
Мені було цікаво дізнатися, що латинська назва Мілана, Mediolanum, «насправді є одним із найпоширеніших і найдавніших кельтських топонімів: зафіксовано тридцять шість таких назв, переважно на території сучасної Франції» (примітка перекладача 169, с. 476). І ще сподобалося описання королеви Іоанни I Неаполітанської як «інтриганки й жінки, що багаторазово виходила заміж» (примітка перекладача 45, с. 505). Згідно з Вікіпедією, вона була одружена чотири рази.
Слов’яни, німецький народ
Є цікаве міркування про Ієроніма, знаменитого святого IV століття й перекладача Біблії латинською, і, зокрема, питання про те, чи місто його народження, Стридон, містилося в Далмації чи в Істрії. Б’ондо вважає Істрію частиною Італії, а Далмацію — ні, тож він схильний вважати Ієроніма італійцем (11.7–8). За часів Б’ондо дехто приписував винахід глаголиці Ієронімові, хоча насправді її винайшли грецькі місіонери більш ніж через чотири століття після нього. Багато хто, каже Б’ондо, стверджує, що «святий Ієронім був далматинцем, бо він вигадав для них літери, відмінні від латинських і грецьких, і творив твори, використовуючи їх. Пізніше ці літери стали називати «слов’янськими» — на честь слов’ян, колись німецького народу, а нині богемців» :)))))) Гітлере, кусай лікті :))
Пам’ятаю, я десь читав, що в той час, коли Католицька церква всіляко намагалася не допустити використання в літургійних цілях нічого, крім латини, хорватам вдалося домогтися винятку, і їм дозволили й надалі використовувати старослов’янську мову та глаголицю. Твердження, що абетку винайшла така авторитетна людина, як Ієронім, можливо, допомогло їм у лобіюванні. У будь-якому разі, для мене новиною було те, що Б’ондо, вочевидь, теж був у це втягнутий: «Ієронім не лише вигадав і дав далматинцям ці слов’янські літери, а й переклав із грецької на цю нову мову богослужіння, яке використовують католики. Славний Папа Євген IV підтвердив для них це богослужіння через мене». (11.8)
Аргонавти Західних Балкан
Б’ондо згадує легенду про те, що аргонавти на зворотному шляху до Греції піднялися Дунаєм і частину дороги пронесли свій корабель суходолом: «Пліній […] додав, що корабель Арго спустився річкою в Адріатичне море неподалік від Трієста, але не було єдиної думки про те, якою саме була ця річка. Обережніші автори стверджують, що Арго несли на плечах через Альпи, але потім спершу він піднявся по Істру, потім по Саві, потім по Наупорту, річці, що бере початок між Емоном і Альпами і дістала свою назву від цієї події» (11.2). Тут він цитує «Природничу історію» Плінія, книгу 3, розділ 22. Останнє посилання веде на сайт Perseus, де в примітках Емону названо давнім містом на місці сучасної Любляни, а Наупортус — містом на місці сучасної Врхніки, а також річкою Любляницею, що протікає через обидва ці міста. Це також єдині визначення Наупортуса в «Словнику грецької та римської географії» (Вільям Сміт, 1854) на тому самому сайті Perseus.
Цього я й очікував, і, по суті, Врхніка нині навіть заходить так далеко, що включає Арго , безіменний «грецький корабель», у свій сучасний герб. Але тепер починається дивовижне. Тут, у тексті Б’ондо, Наупортус — це назва річки К’єто або Мирни в Істрії, а Емона — це назва Читтанови або Новіграда, місця впадіння цієї річки в Адріатичне море (11.3): «Місто Емона, нині відоме як Читтанова, розташоване ще за п’ять миль від Умага. У Читтанові міститься гирло річки Наупортус, нині званої К’єто, що бере початок в Альпах і якою, як повідомляє нам Пліній, було спущено на воду корабель Арго» (11.3). До речі, Вікіпедія підтверджує, що на місці сучасного Новіграда існувала Емона, але не згадує Наупортус як давню назву річки Мирна (однак згадує назви Аквіліс і Нінгус). Тому мені цікаво, чи ототожнення Б’ондо Наупортуса з Мирною/К’єто є просто непорозумінням, оскільки він вважав, що Емона у Плінія стосується міста, яке було на місці сучасного Новіграда, а не міста, що стояло на місці сучасної Любляни [Дозвольте мені також додати, що я не можу знайти Емону в покажчику тут, в ITRL-виданні Б’ондо, тож мені цікаво, чого ще в ньому бракує >< ].
Цікаво, що у Вікіпедії йдеться, що Емона в Істрії була насправді заснована жителями Словенії після того, як остання була зруйнована гунами 452 року; але це твердження, як і багато інших у Вікіпедії, позначене як «[потрібне посилання]». Примітка перекладача 4 на с. 500 в ITRL-виданні Б’ондо вказує на два уривки в епіграмах Марціала (книга 4, епіграма 25 і книга 8, епіграма 28), які показують, що, на думку Марціала, аргонавти пропливли повз Тімаво, дуже короткий струмок, що впадає в Адріатичне море приблизно за 20 км на північний захід від Трієста.
До речі, дотепер я завжди побоювався, що вся ця божевільна ідея про те, ніби аргонавти переправили свій корабель суходолом, була вигадана якимось інтелектуалом раннього Нового часу з території сучасної Словенії в розпачливій спробі пов’язати свій рідний край з античною міфологією — подібно до того, як англійці, наприклад, стверджували, що Англія була заселена Брутом та іншими втікачами після падіння Трої, — але, принаймні, вони робили ці заяви в Середньовіччі, що робить їх менш ганебними, ніж якби вони були висловлені в ранній Новий час. Загалом для мене було великим полегшенням побачити, що в давніх джерелах є підтвердження плавання аргонавтів Дунаєм і сухопутного проникнення в Адріатику.
Я щойно поглянув на переклад Пітера Ґріна «Аргонавтики», епічної поеми Аполлонія Родоського, який жив у III столітті до н. е. Аполлоній пише про це в книзі IV (с. 158–159), але досить розпливчасто. Ідея там, здається, полягає в тому, що Дунай якимось чином «розділяється» на два потоки, один із яких впадає в Чорне море, а другий — в Адріатичне, тож аргонавти пливли вгору одним і вниз іншим. (Очевидно, це спотворений спогад про злиття Сави й Дунаю в поєднанні з хибним переконанням, що Сава витікає з Дунаю, а не впадає в нього.) Жодних згадок про розбирання корабля та його перенесення суходолом немає. Трохи згодом вони повторюють той самий подвиг, піднімаючись Еріданом (По) і спускаючись Роною (с. 167)! Це лише доводить, що, наскільки Аполлоній знав або дбав про це, вони з такою самою легкістю могли б плисти Місяцем. Гадаю, ці землі лежали на самому краю географічних знань греків його доби, тож його географія тут, очевидно, значною мірою умоглядна й фантастична; імовірно, він просто хотів розповісти цікаву історію, і якщо й існували інші, давніші джерела легенди про аргонавтів, вони, мабуть, були не менш неточними з географічного погляду. Мабуть, пізніші автори, такі як Пліній і Марціал, які були дещо краще обізнані, спробували доповнити деталі.
Ідея Плінія дістатися моря поблизу Трієста видається розумною; судячи з Google Maps, якщо вирушити з Врхніки, найближча точка на Адріатичному узбережжі буде приблизно за 55 км, трохи північніше від Трієста. Для порівняння, до Новиграда по прямій близько 90 км, а до витоку річки Мирни — 70 км, тож план Б’ондо видається менш зручним. Інша ідея, що спадає на думку, — вийти із Сави біля Сисака й піднятися Купою/Колпою; я не певен, наскільки вона судноплавна, але її витік розташований лише за 30 км від моря (у Рієці) по прямій.