Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійською мовою
Флавіо Б’ондо: «Рим у тріумфі» (1459).
Англійський переклад Френсіс М’юк; латинський текст відредагувала Марія Аґата Пінчеллі.
Том 1: Книги I–II. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 74. Видавництво Гарвардського університету, 2016.
9780674055049. xxvii + 412 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Б’ондо Флавіо був істориком і антикваром XV століття. Я пам’ятаю, як багато років тому читав його книгу в серії ITRL — «Опис Італії»; ця книга видалася мені доволі нудною, і я отримав на свій допис несподівано ворожі коментарі за це. Тож до цієї праці, «Рим у тріумфі», я підійшов із певною осторогою, але зрештою був приємно здивований: ця книга набагато цікавіша, ніж «Опис Італії». Це своєрідний огляд різних аспектів давньоримської цивілізації та суспільства; сам Б’ондо у своєму передмові (с. 13) ділить тему на п’ять частин: релігія, державне управління, військова дисципліна, звичаї повсякденного життя і тріумф. Уся праця складається з десяти книг, із яких цей том містить перші дві, присвячені давньоримській релігії, її віруванням і різноманітним практикам та звичаям, пов’язаним із нею. Отже, я припускаю, що зрештою буде ще чотири томи, хоча я не знайшов жодних явних згадок про це, і, наскільки мені відомо, жоден із них досі не був опублікований або навіть анонсований.
Мене не могло не вразити величезне обсяги праці, очевидно вкладеної в цю книгу, як самим Б’ондо, так і його сучасними редакторами та перекладачами. Підхід Б’ондо значною мірою ґрунтується на цитуванні уривків із творів давньоримських авторів або, інколи, на їхньому переказі чи перефразуванні. Часом він додає власні коментарі або пояснення, або проводить паралелі зі звичаями свого часу, але здебільшого дає римлянам говорити самим за себе, тож, імовірно, понад половину тексту тут становлять цитати з античних авторів. Звісно, в цьому немає нічого поганого — виявлення всіх цих уривків, розсіяних по творах стількох авторів, і їхнє тематичне впорядкування, як це зроблено тут, саме по собі надзвичайно цінне. Перекладачі простежили точні джерела його цитат і вказали, де його текст відрізняється від сучасних видань (через використання ним помилкових рукописів), що також потребувало величезних зусиль.
Один із типів зауваг, який мене не надто хвилював, але який Б’ондо кілька разів повторює в цьому томі, — це приниження давньоримських релігійних вірувань. Очевидно, як християнин, він вважав себе правим, а римлян — неправими, але мені це все одно видалося неприємним і негідним — якщо ви й далі очорнюєте ворога більш ніж тисячу років після того, як перемогли його, гадаю, вас цілком можна назвати жалюгідним переможцем. Крім того, історикові не слід судити людей, про яких він пише, але, мабуть, у добу Б’ондо така думка ще не була широко поширеною.
З погляду звичайного читача, такого як я, головна принадність цього тому полягала в численних дивних (а подекуди й відверто химерних) віруваннях, звичаях і анекдотах, що трапляються в ньому. Можна відкрити книгу навмання, прочитати дві-три сторінки й майже напевно натрапити на щось цікаве. Мені також сподобалося, що Б’ондо приділяє багато уваги другорядним божествам і пов’язаним із ними звичаям, а не лише таким відомим, як Юпітер.
На початку першої книги Б’ондо трохи пише про вірування давніших цивілізацій, таких як єгиптяни та греки. Єгиптяни вірили, що бог Апис втілився в бику; коли він помирав, їхні жерці вирушали на пошуки нового. «Це єдиний раз, коли жінкам дозволено бачити його. Виходячи йому назустріч, вони піднімають одяг і показують йому свої геніталії» (1.13). Я пам’ятаю, що в Assassin’s Creed: Origins, у яку я грав кілька місяців тому, було кілька завдань, пов’язаних із цим биком, але я не пам’ятаю частини про геніталії :))
Імператор Адріан пише про дивний стан релігійного бродіння в Єгипті: «Ті, хто поклоняється Серапісу, — християни, а ті, хто називає себе єпископами Христовими, — шанувальники Серапіса. Там немає ні голови єврейської синагоги, ні самарянина, [який не був би] астрологом, віщуном, масажистом» (1.22). Втрата цноти, вочевидь, була в Римі серйозною справою: «Їй не дозволяється входити до спальні чоловіка, доки горіхи не буде розсипано в залі та інших частинах дому, прилеглих до спальні, і натовп не розтопче їх ногами, щоб крики про викрадення дівиці не було чути через шум» (1.31). Далі він перелічує щонайменше шість божеств, що допомагають у цих справах. У межах обряду батька Лібера «чоловічі статеві органи з почестями встановлювали на маленьких возах […] Протягом днів того місяця всі вживали цілком ганебні вислови, аж поки цей фалос не провозили через форум і не ставився на належне місце. Найповажніша заміжня жінка мала публічно покласти корону на цей безчесний член». (1.34)
Він згадує низку випадків людських жертвопринесень із ранніх часів римської релігії. «Фест пише: „В італійців був звичай обіцяти „освячену весну“. Піддавшись страхові перед великими небезпеками, вони клялися принести в жертву всіх живих істот, народжених ними наступної весни. Але, оскільки вбивство недостойних хлопчиків і дівчаток здавалося жорстоким, після того як вони виховували їх до повноліття, вони покривали їх вуаллю і таким чином виганяли за межі своїх кордонів“» (1.46).
Про гекатомбу, великомасштабне жертвопринесення тварин: «В одному місці зводять сто жертовників із дерну, і на них заколюють сто свиней і сто овець. А якщо це імператорське жертвопринесення, то заколюють сто левів, сто орлів і по сто інших тварин цього роду» (1.46). До речі, Вікіпедія стверджує, що «на практиці для створення гекатомби могло бути всього 12 [голів худоби]». У храмі Юпітера на Капітолії постійно влаштовували бенкет на честь цього бога, «унаслідок чого там замість святкування обрядів бога утворилося житло мімів і паразитів» (1.51). Б’ондо згадує про це ще раз далі в 2.12.
Марк Антоній «проїхав голим містом у колісниці, щоб відсвяткувати Луперкалії на честь лікійського Пана, у супроводі заміжніх жінок і цілком оголених дівчат. Колісницю тягнули дівчата, які були так само оголені». (1.54) Оце так! Деякі люди справді знають, як розважатися :)) Але див. також примітку перекладачів 347 на с. 356, де сказано, що це спершу був анекдот про Геліогабала, який згодом несправедливо приписали Маркові Антонію. Натомість деякі релігійні обряди були зворушливо побожними: «були жінки, які щодня підходили близько до статуй Юнони та Мінерви (там містилося її святилище) і вдавали, ніби укладають волосся, рухаючи пальцями, як перукарі, а інші підносили дзеркало до очей богинь, щоб ті могли в нього дивитися» (1.57).
Б’ондо багато пише про різні безглузді форми ворожіння, якими користувалися римляни, наприклад за польотом птахів, і з задоволенням зазначає, що багато хто з них, вочевидь, ставився до цього скептично: «Коли Нонній сказав, що в них є найбільша надія, бо в таборі Помпея було спіймано сім орлів, він [Цицерон] сказав: „Ваша порада була б корисною, якби нам довелося битися з сороками“. І цей консул не був дурнем, коли, коли птахівники сказали йому, що кури не подають добрих знаків і відмовляються їсти, наказав кинути їх у проточну воду, щоб вони могли напитися» (1.60). У тому ж дусі він схвально цитує думку Цицерона про те, що «прихильності богів можна заслужити обов’язком перед людиною і богами та праведними молитвами, а не нечистим марновірством або жертвопринесеннями, здійсненими з метою вчинення злочину» (1.66).
«Пліній стверджує, що існувала молитва весталок, яка дозволяла їм набирати воду в ситі» (1.68). Може, якщо спершу заморозити? 🙂
Те, чого ви не побачите на картинах Жерома: «Вони пили кров із ран помираючих гладіаторів, щоб запобігти епілепсії. Проте Пліній пише, що це викликало жах, коли це бачили або робили на арені» (1.69). Під час облоги ворожого міста «римські жерці насамперед „закликали“ богів, під захистом яких перебувало це місто або поселення, і обіцяли цим або тим богам таке саме чи вище місце в Римі або десь іще. Ось чому ім’я бога-охоронця Риму було невідоме, щоб його не міг „закликати“ жоден ворог» (1.69).
«Тут стояв храм Чоловічої Удачі. До його жерця батьки приводили молодих дівчат, щойно ті починали бути готовими до заміжжя. Він уважно оглядав їх з усіх боків, цілком оголених, і вказував на їхні видимі фізичні вади. Коли дівчата, діставши таким чином настанову, приносили пахощі Удачі, вони вірили, що цим назавжди забезпечили собі приховування цього недоліку від майбутнього чоловіка». (1.72)
«Пліній додає, що було винайдено вид льону, який не горів» (2.27) і використовувався під час кремації трупа, щоб запобігти змішуванню його праху з прахом інших людей. Б’ондо далі каже, що «він росте в пустелях і в частинах Індії, випалених сонцем», але в примітці перекладачів 177 на с. 376 його описано як «різновид азбестової тканини».
Макробій про кремацію тіл: «Якщо траплялося, що водночас спалювали кілька тіл, то організатори похорону додавали по одній жінці на кожні десять чоловічих тіл. Таким чином вони згорали швидше й легше» (2.28). Цікаво, як це могло допомогти. Я пам’ятаю, як багато років тому читав щось подібне: нацисти наприкінці війни вдавалися до спалювання тіл жертв Голокосту у великих відкритих ямах, намагаючись використати якомога менше пального, оскільки їхня воєнна економіка на той час і так була на межі краху; вочевидь, вони виявили, що допомагає поєднання товстіших і худіших трупів [посилання].
«Боби використовуються як жертви померлим, бо піфагорійці казали, що в них укладені душі померлих. Варрон казав, що дружина Фламена не їла бобів, бо на їхніх квітах можна знайти літери лихого знамення». (2.41) Дуже важко втриматися від жартів про пердіння в цих описах :]
Б’ондо наводить доволі довгий і дуже цікавий опис церемонії обожнення римського імператора (2.42). Більша частина цієї церемонії нагадує пишнішу версію звичайних похоронів; зрештою тіло імператора поміщали в хатину, набиту «сухими дровами й купами прянощів», і підпалювали. «З останнього й найменшого поверху, немов із фронтону, одночасно із запалюванням вогню внизу випускали орла, який здіймався в повітря. Римляни вірили, що орел переносить душу імператора із землі на небеса і що вона назавжди залишиться там з іншими богами».
У книзі також є розділи про ігри та видовища за участю гладіаторів, диких тварин, кінних перегонів, театральних вистав тощо — усе це, принаймні опосередковано, було пов’язане з релігією в давньоримські часи. «Цезар першим виставив жирафа на циркових іграх. У нього шия, як у коня, ноги, як у бика, голова, як у верблюда, і білі плями, що підкреслюють його рудувате забарвлення» (2.55). Б’ондо далі згадує різних інших екзотичних тварин, яких використовували в цирках, зокрема «100 нумідійських ведмедів» (2.55), що мене здивувало, бо я не знав, що в Північній Африці колись були ведмеді. Тепер я бачу, що про них є сторінка у Вікіпедії. Один із гордієвих імператорів відправив в амфітеатр величезну кількість тварин, зокрема «10 кіз із позолоченими рогами, які він сам наказав позолотити» (2.61).
Влучна гра слів із 2.61: «Коммод Антонін, якого доречніше було б назвати “неприємним (incommodus) для всіх”».
Існує кілька сумних і зворушливих історій про людей, яким доводилося битися з дикими тваринами на арені, як повідомляє Кассіодор, автор VI століття. «У театрі або амфітеатрі було виставлено людину, вкрай нещасну у своїй жадібності, яка пропонувала свою кров на продаж. Як було домовлено з тими, хто купив його борги, він був озброєний одним гнучким жердиною. […] спираючись на цю жердину, він перестрибнув через звіра, який, немов охоплений почуттям сорому, більше не намагався напасти на свого переможця. Він притулився до стін театру й благав людей, які були засмучені його долею, вивести його з арени» (2.62).
Ця книга мені дуже сподобалася, вона стала приємною зміною після мого розчарування від «Опису Італії», і я безперечно з нетерпінням чекаю виходу наступних томів, якщо/коли їх буде опубліковано. Що ж до самої теми, вона залишила в мене подвійне враження. З одного боку, читаючи про неймовірну химерність і силу вірувань та звичаїв давніх римлян і порівнюючи їх із похмурою безликiстю сучасної релігії, я не міг не згадувати знову і знову слова Суїнберна: «Що ж із нами сталося, о боги, що ми покинули вас?». Але з іншого боку, я не можу не радіти тому, що ми більше не кидаємо людей на арени битися з левами й ведмедями майже з порожніми руками або битися на смерть з іншими гладіаторами. Цікаво, чи є спосіб поєднати інтенсивність почуттів, яку могла забезпечити давньоримська релігія, з безпекою та гуманністю, до яких ми звикли сьогодні; але я боюся, що це дві сторони однієї медалі, і неможливо мати обидві водночас.