Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійською мовою.
Джованні Марразіо: «Анжелінетум» та інші вірші (бл. 1450). Переклад Мері П. Чатфілд.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 73. Видавництво Гарвардського університету, 2016.
9780674545021. xx + 291 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Із поетів, чиї твори я вже прочитав у I Tatti Renaissance Library, більшість сьогодні не є широко відомими іменами, але навіть попри це Марразіо, здається, один із найменш знаних. У нього, схоже, взагалі немає сторінки у Вікіпедії, навіть в італійській [прим. це не так — ось стаття]. Я ніколи про нього не чув, доки не взяв до рук цю книжку; на щастя, тут є цікава біографічна передмова про нього від перекладача. Марразіо жив у першій половині XV століття; він походив із Сицилії, але провів багато часу на півночі Італії, особливо в Сієні та Феррарі. Він також вивчав медицину в Падуї, а згодом працював лікарем у Палермо. Його «Анжелінетум» — це невелика збірка віршів, здебільшого натхненних його любов’ю до Анжели Пікколоміні, жінки з відомої сієнської родини. Найвідомішим членом цієї родини, звісно ж, є Енеа Сільвіо Пікколоміні, який згодом стане папою Пієм II; Марразіо звеличує його в одному зі своїх віршів (CV XII), а в додатку до цієї книжки є також вірш Енеа Сільвіо, у якому самого Марразіо згадано в позитивному ключі (с. 205).
У своїх віршах він звеличує Анджеліну в найдивовижніших висловах, постійно описуючи її як «божественну» й тому подібне (A II–IV). Вона, здається, не надто його підтримувала, можливо, тому, що його родовід не був достатньо шляхетним, або тому, що, будучи сицилійцем, він був своєрідним чужинцем у Сієні; або, можливо, це просто свідчить про невпевненість самого Марразіо (A VII). Є також неминучий вірш, у якому він нагадує їй, що вона недовго буде молодою й красивою (AVI). Решта «Анжелінетума» містить два вірші, адресовані Леонардо Бруні, і один — Томмазо Пікколоміні, другові Марразіо (який, імовірно, був родичем Анджеліни, але ми так і не дізнаємося напевно, яким саме).
Мені сподобався цей уривок із A IV, рядки 1–10, де він використовує міфологічні алюзії, щоб проілюструвати силу своєї любові до неї: «Якщо тобі до вподоби мати справу з тим, хто озброєний щитом і блискучим списом, / […] шукай войовничого Марса; […] Якщо достаток багатства схвилює твою душу, / Тобі слід шукати Мідаса […] Але якщо хтось видається гідним любові за свою любов, / Ніхто не може бути зачарований більше, ніж Марразіо». Він завершує цей вірш словами: «Будь ласка, даруй мені ту любов, якої я справедливо прошу у відповідь, / І не відмовляй мені в платі цим неохочим поглядом» (рядки 27–28). Ця думка про те, що вона має любити його, бо він так сильно любить її, видається мені дещо наївною; не думаю, що це так працює. А спроби викликати в неї почуття провини, найімовірніше, були б контрпродуктивними: «Анджеліна, яка ніколи не жаліла мене в моїх печалях, / Поглянь на мене: я вмираю» (A VII, рядки 1–2). Але, мабуть, він і сам це знав, просто дотримуючись усталеної традиції, як і багато інших поетів.
Решта цієї книги складається з різнорідних віршів Марразіо (Carmina Varia = CV), розташованих приблизно в хронологічному порядку. Багато з них адресовано його різним друзям і знайомим, і загалом вони не видалися мені особливо пам’ятними. Деякі були написані в спробі здобути заступництво, хоч і безуспішно; див., наприклад, вірш, присвячений Нікколо д’Есте, маркізу Феррари (страта його дружини Паризіни згодом надихнула Байрона на створення однієї з його прекрасних оповідних поем). Марразіо влаштував маскарад при своєму дворі й написав кілька віршів про історію маскарадів і театру загалом (CV XVII, XVIII і прозовий коментар до першого, надрукований тут у додатку на с. 221). Мені було цікаво дізнатися, що (принаймні згідно з тим, що писали давні греки про походження свого театру) використання масок у театрі було нововведенням Есхіла; раніше актори мастили обличчя осадом, що утворюється в процесі бродіння вина.
Кілька віршів Марразіо адресовано папі Миколаю V. Один із них (CVXXIV) вихваляє його програму перекладу грецьких творів латинською мовою і навіть заходить так далеко, що стверджує, ніби Гомер «не бажає далі блукати по своїх меонських містах; він хоче жити в латинських домах» (рядки 55–56), а в «Іліаді» «передбачається емігрувати з вашої волі латинською мовою, а не жити більше в грецьких домах» (рядки 61–62). Яка дивна думка; який автор волів би, щоб його твір поширювався в перекладі, а не в оригіналі?…
Існує також доволі довгий вірш (CV XXVIII), що вихваляє успіх Миколая в «розпуску розкольницького Базельського собору» (примітка перекладача, с. 256) і відзначає 1450 рік як ювілейний. Серед незліченних паломників, які прибули до Рима з цієї нагоди, був також посланець/абат з Індії, імовірно з легендарного королівства Пресвітера Іоанна, який розповів багато захопливих речей про свою екзотичну батьківщину — принаймні так стверджує Марразіо в чарівній середній частині вірша (рядки 43–94), але, на жаль, увесь цей епізод, схоже, цілком вигаданий. В іншому вірші, присвяченому тому самому папі (CV XXIX), Марразіо закликає до хрестового походу проти турків, які на той час становили загрозу для християнства (це було незадовго до падіння Константинополя 1453 року). Пізніше Марразіо потерпав від різних проблем зі здоров’ям, упав із мула, захворів на малярію тощо, і він доволі докладно скаржиться на це в кількох віршах (CV XXX–XXXII). Є зворушливий епізод, коли його наречена померла від чуми, а наступного дня помер її брат: «За життя він вдихав заразливе дихання своєї сестри й став її супутником як у житті, так і в смерті» (CV XXXII, ст. 11–12).
Існує також дуже цікава поема про смерть лицаря на ім’я Гарсія, брата Альфонсо ді Куевасрувії, архієпископа Монреале; він упав із коня під час полювання, тяжко пошкодив голову й невдовзі помер (CV XXXVI). Архієпископ був другом і своєрідним покровителем Марразіо, який також написав кілька епітафій на пам’ять про нещасного лицаря (CV XXXVIII–XL). Цікава докладна й відповідно кривава частина опису трепанації, якою намагалися лікувати рану Гарсії: «Вони зрізали шкіру разом із плоттю й оголили/ Приховані тріщини нігтями, щоб відтяти їх./ Після того, як пила зробила кругові надрізи з усіх боків,/ Було зроблено отвір шляхом виймання шматочків кістки;/ Із отвору хлинула гаряча хвиля киплячої крові» (CV XXXVI, ст. 29–33) тощо. Бррр. Ось що стається, коли дозволяєш лікарям писати вірші 😛
До збірки також включено кілька віршів інших авторів, адресованих Марразіо. Наприклад, є короткий вірш його колеги-сицилійського поета, сумнозвісного Антоніо Панорміти, який вихваляє Анджеліну саме тими словами, яких від нього й слід було чекати: «Її уста дихають нектаром, її голова — амброзією, її груди — амомумом , / І, чого я не скажу, її вагіна пахне бальзамом» (CV A, ст. 3–4). Сам Марразіо зазвичай не пише в тому брудному стилі, який так любив Панорміта, за винятком одного вірша, адресованого самому Панорміті (CV XXI). У додатку також є прозовий лист Марразіо до Панорміти, в якому перший скаржиться: «Я живу в Падуї, найпотворнішому й найбільш лайняному серед міст-держав» :))) (с. 213.)
Існує також цікаве прозове листування (CV D) до Леонардо Бруні, у якому обговорюються чотири форми «божественного безумства» (або «манії», з діалогу Платона «Федр») — пророцтво, таємниця, поезія і любов (¶4). Він чудово захищає поезію на цій підставі: «не кожен літературний твір є поемою», але лише якщо він «породжується своєрідним божественним натхненням. І тому, якщо пророцтво перевершує здогадки за гідністю, то й поема, оскільки вона виникає завдяки [божественному] безумству, має стояти вище за вигадки тверезих людей» (¶6). «Можна сказати не менш правдиво, ніж витончено, що душа закоханого живе в тілі іншого» (¶10). «Жоден поет не може бути добрим, якщо його не охоплює таке безумство, і ніхто, хто робить передбачення, не може передбачити майбутнє, якщо його не охоплює подібне безумство, і Богові не можна поклонятися цілковито й досконало, якщо його не охоплює таке саме відчуження розуму» (¶11).
Як це часто буває в серії ITRL, ця книжка не являла собою нічого особливого, але, доклавши трохи зусиль, у ній можна знайти чимало цікавого. Оскільки це приблизно все, чого я наважуюся очікувати від подібних книжок на цьому етапі, я не можу сказати, що залишився незадоволений. Якщо розглядати книжку загалом, її можна сприймати як своєрідну хроніку життя Марразіо — «життя, сповненого розчарувань» (передмова перекладача, с. xix), що навряд чи не викличе співчуття. Було приємно познайомитися з поетом, який раніше був мені цілковито невідомий, і я не можу не замислитися, скільки ще таких поетів ховається в імлі літературної історії, чекаючи, поки хтось зверне на них мою увагу.