Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Заснована 1525 року, Академія Приголомшених (Accademia degli Intronati) взяла цю назву, щоб означити бажання засновників усамітнитися від світового гамору, яким вони були ніби приголомшені (intronati, власне), аби присвятити себе мистецтву. Її учасники розвивали тосканську, латинську й грецьку поезію та красномовство, а особливо театральне мистецтво, зокрема постановку комедій власного авторства. Витоки «Академії Приголомшених» слід помістити в атмосферу того культурного піднесення, яке характеризувало Сієну початку Чинквеченто (XVI століття), коли в місті нараховували понад тридцять різних міських академій. Деякі з них сформувалися в останній період Кватроченто (XV століття), як-от Велика Академія (Accademia Grande). І згідно з деякими бібліографічними джерелами, ту ідею, що лежить в основі самих інтронатів, висунули професори Сієнського університету. Але насправді дві Академії мали цілком різний настрій: Велика Академія, девізом якої було Sapiens dominabitur astris («Мудрий пануватиме над зорями»), видається, вирізнялася виразно консервативним духом, пасивно дотримуючись позицій птолемеївської та арістотелівської доктрин, тоді як інтронати відзначалися протилежним підходом. Характерною рисою Академії було надання переваги комедії та орієнтація на жіночу аудиторію. До слова, приблизно на час її заснування саме доживають свої останні роки Римська і Неаполітанська академії, відомі гедоністичними мотивами, а Флорентійська вже давно припинила існування.
Один із засновників «Оглушених», Антоніо Віньялі, відомий як «Арсіччо» (Висохлий), автор скандальної «Каццарії», якою захоплювався сам Франсуа Війон, був постаттю, яку часто порівнювали з Франсуа Рабле. Саме Віньялі подарував Академії емблему: гарбуз для зберігання солі з двома товкачиками, розташованими хрестом угорі, і девізом «Meliora latent» («Найкраще приховане»), узятим із «Метаморфоз» Овідія. Відкритий спереду гарбуз — символізував плід, що прагне вгору й зберігає всередині себе сіль, захищаючи її від вологи. Сама ж сіль — найпотрібніша з речовин, символ інтелекту й проникливості, подрібнена й очищена товкачиками, тобто інтелектом і вченістю. Але, говорячи про Віньялі, просто неможливо оминути його «Каццарію». Цей твір було опубліковано у Венеції, в 1531 році, і буквально означає «бордель», або «трактат про фалос». Це був порнографічний і приапічний діалог між двома членами Академії (одним із них був Маркантоніо Пікколоміні), що ілюструє боротьбу статей. У ньому навмисно використовувалася груба мова, сленгові та вульгарні вирази. Діалог звеличує чоловічий статевий член і його любовні подвиги, а також використовує численні гомосексуальні алюзії, відверті прояви мізогінії, антиклерикалізму та критику політичної ситуації в Сієні. Цей твір поширювався підпільно, і його наявність, наприклад, стала однією з причин інквізиційного суду над Франческо Кальканьо, страченим у Венеції 1550 року. Варто також зазначити, що одним із найактивніших учених на ранньому етапі діяльності Академії був великий комедіограф Алессандро Пікколоміні (1508-1578), який обертався в різних колах (зокрема Падуанського університету).
Першою і, ймовірно, найвідомішою поставленою в цій Академії п’єсою стала п’ятиактна комедія «Gl’ingannati», або «Обмануті» (1531). Цю комедію написано колективно, спеціально для Венеційського карнавалу, і в ній уже використовуються типові персонажі комедії дель арте. Деякі вчені приписують авторство твору головно філологові Лодовіко Кастельветро (1505-1571). Також вважається, що ця п’єса послужила основним джерелом сюжету комедії Вільяма Шекспіра «Дванадцята ніч», хоча, оскільки жоден сучасний англійський переклад твору невідомий, безпосереднє джерело його впливу залишається неясним. Сама ця комедія значною мірою була натхненна античними зразками й перекладена французькою мовою 1542 року гуманістом Шарлем Етьєном (1504–1564) під назвою «La Comédie du Sacrifice ou Les Abusés».
Сюжет цієї комедії простий. Щоб утекти від шлюбу за розрахунком, тринадцятирічна Лелія, перевдягнувшись хлопцем і назвавши себе Фабіо, тікає з монастиря, у якому її замкнув рідний батько Вірджиніо. Вона стає на службу до моденського лицаря Фламмініо, в якого закохана, і стає його пажем. Фламмініо використовує свого нового пажа для передавання послань спадкоємиці Ізабеллі, в яку він закоханий. Ізабелла, своєю чергою, закохується в хлопця, якого вважає пажем. Сама ж Лелія не відкидає залицянь Ізабелли, але її мета — остаточно віддалити жінку від свого Фламмініо. Ситуацію ускладнює приїзд до Модени Фабріціо, брата-близнюка Лелії. Комедія набуває тонів у дусі Боккаччо, коли Вірджиніо, гадаючи, що має справу зі своєю переодягненою дочкою, замикає Фабріціо в домі Герардо, батька Ізабелли, у спальні останньої. Залишившись наодинці, дівчина, прийнявши його за пажа, віддається йому. Фламмініо, своєю чергою, лютує на свого пажа за те, що той дозволив Ізабеллі залицятися до себе, але коли Лелія розкриває свою особу й зізнається, що діяла з любові, він поєднується з нею. Еротичні сцени між двома парами описуються відповідно служницею Паскуїною та однією молодою дівчиною.
Уже з цих двох прикладів, «Каццарії» та «Обманутих», неважко зрозуміти, що настрої в Академії були максимально епікурейськими, або, щоб не вдаватися надто до анахронізмів, — лібертиськими. Існувало шість початкових законів Академії: Deum colere (Шанувати Бога) – Studere (Навчатися) – Gaudere (Радіти) – Neminem laedere (Нікому не шкодити) – Nemini credere (Нікому не вірити) – De mundo non curare (Про світ не дбати).
Як випливає зі Статутів 1532 року Академією керував Архіоглушений (Archintronato), який обіймав свою посаду протягом двох місяців і обирав двох радників, що в його відсутність виконували його обов’язки. Обирали також Цензора, Лектора, який мав «за два дні до зібрань пропонувати кожному академікові те, що саме той мав прочитати», а також Секретаря і Казначея; шість Почесних членів, які виконували обов’язки церемоніймейстерів Академії, і, нарешті, шість «травневих цензорів» (censori majali), призначуваних у другу неділю травня, в річницю заснування Академії, «щоб виправляти, полірувати й доводити всі створені твори до максимально можливої витонченості». Академія, що бездіяла в останні роки існування Сієнської республіки, відновила свою діяльність 1559 року. Закрита разом з усіма іншими сієнськими товариствами 1568 року новим правителем Козімо I де Медичі, який розглядав сієнські академії як потенційні осередки опору й республіканської підривної діяльності.
Ми знаємо численні прізвиська академіків (не лише XVI століття, а й пізніших) завдяки Таблицям (I tabelloni). Так називаються три панно різних розмірів, розписані в монохромній гамі на тлі великої королівської мантії. Ці прізвиська, що їх присвоював Архіоглушений, могли бути похвальними або іронічними, наприклад: монсеньйор Клаудіо Толомеї — Тонкий, папа Марчелло Червіні — Жорсткий, Антоніо Віньялі — Висохлий, Фабіо Пікколоміні — Прісний, Акілле д’Ельчі — Прокопчений, Джуліо Вієрі — Ошелешений, Адріано Фонді — Оббирала, Джіроламо Джільї — Економний, Пандольфо Спанноккі — Пихатий, Алессандро Соцціні — Крючкотвор, Іпполіто Петруччі — Потемнілий, папа Олександр VII — Обережний, Франческо Кіджі — Незграбний, Пірро Марія Габбріеллі — Пророк, Леліо Пікколоміні — Бридливий, Джуліо дель Тайя — Довгоязикий. У таблицях з’являються також імена жінок, прийнятих до Академії, таких як Марія Фортуна — Гармонійна і Марія Луїза Чіччі — Невідома. Найбільша таблиця містить 1005 імен, друга — 141, а третя — 723, разом 1869.
Академія знову відкрилася лише 14 грудня 1603 року, але це була вже, по суті, зовсім інша організація. 1654 року «Оглушені» поглинули іншу сієнську академію — Академію Допитливих (Filomati), також засновану в попередньому столітті. Унаслідок цього злиття «Оглушені» вступили у володіння театром, збудованим у Великій залі ради в сієнському Палаццо Пуббліко, який Маттіас де Медичі надав «Допитливим» ще 1647 року. Відтоді, протягом усього XVII і XVIII століть, діяльність Академії була спрямована також на управління театром, постановку комічних і драматичних творів та організацію сезонів, призначених для відкриття публічного театру.
Однак ця діяльність не справила істотного впливу на інтелектуальне дослідження найрізноманітніших літературних і наукових тем, якими займалися такі визначні вчені, як Лодовіко Сергарді, відомий під іменем Квінто Сеттано, Уберто Бенвольєнті, ерудований співробітник Лудовіко Антоніо Мураторі, а також Джироламо Джільї, Бернардіно Перфетті, Джованні Антоніо Печчі. Не слід забувати, в контексті престижу, який, безперечно, виходив за межі стін Сієни, що академіком-«оглушеним» був Вольтер.
Після серії пожеж і подальших реконструкцій, що стали можливими завдяки фінансовій підтримці Великого герцога Тосканського, театр Академії, відомий як «Театро Гранде», ще раз серйозно постраждав 26 травня 1798 року внаслідок землетрусу, який фактично змінив обличчя міста. «Оглушені» знову звернулися по допомогу до Великого герцога, але цього разу Фердинанд III не задовольнив їхніх прохань і розпорядився, щоб реконструкція театру лягла на плечі власників лож. Власники лож, які утворили академічне об’єднання під назвою «Оновлені» (Rinnovati), зобов’язалися 1802 року утримувати театр і давати в ньому публічні вистави. Таким чином, «оглушені» втратили статус розпорядників театру, але не право власності на нього, яке зберігалося до 1830-х років, коли, зіткнувшись із проханнями адаптувати будівлю з міркувань громадської безпеки, Академія остаточно передала театр муніципалітету Сієни.
Коли Академія повернула собі колишню назву, вона об’єднала цілі різних культурних установ, що виникли від початку XX століття завдяки ініціативі Фабіо Баргальї Петруччі. 1903 року було засновано Товариство друзів пам’яток, а в грудні 1928 року — Муніципальний інститут мистецтва й історії, з метою сприяти вивченню образотворчих мистецтв та історичних дисциплін, пов’язаних із Сієною, її провінцією та давньою державою. Приблизно через вісім років діяльності її було перетворено на Академію літератури й мистецтв, і зареєстровано як юридичну особу 1937 року, потім 27 червня 1941 року вона отримала дозвіл повернути собі назву Accademia senese degli Intronati, а 23 лютого 1942 року — назву Reale Accademia degli Intronati.
У січні 1945 року, коли закінчилася війна і впав фашизм, Академія відновила свою діяльність із новою Радою директорів на чолі з Карло Чамполіні, який тоді також був мером Сієни. 22 лютого 1946 року відбулося урочисте відкриття Академії в Палаццо Комунале, оскільки приміщення Академії були зайняті військами союзників. 10 липня 1947 року указом Тимчасового глави держави Де Нікола було затверджено новий Статут Академії. Згідно з цим статутом, метою Академії є сприяння вивченню історії, літератури та мистецтва міста, провінції й давньої держави Сієна.
Accademia degli Infiammati
Академія Інфіамматі («Академія Палаючих») — недовговічна, але впливова філософська й літературна академія в Падуї, на півночі Італії (див. також статтю про падуанських аверроїстів). Її заснували 1540 року священники Леоне Орсіні (1512-1564), Уголіно Мартеллі (1519-1592) і Данієле Барбаро (1514-1570), а розпущено десь між 1545 і 1550 роками. Назва «Інфіамматі» відсилала до подвигу Геракла, охопленого полум’ям на горі Ета, що й було зображено на емблемі цієї організації. Їхнім девізом було: «Смертного спалено, вічний вознесеться на небеса». Академія ставила за мету встановити «істинну й природну ідею» того, як писати «досконало», у прозі та віршах вольгаре (народною мовою), на філософські й літературні теми.
Невідомий статут академії; але відомо, що вона мала цензорів, синдика (повіреного) і канцлера. Першим принцепсом (головою) був Леоне Орсіні, якому спадкував Джованні Корнер, а потім Галеаццо Гонзага, Алессандро Пікколоміні і, 1542 року, — Спероне Спероні. Частину занять в Академії проводили грецькою та латинською мовами. Однак після того, як академію очолив Спероні, переконаний захисник національних мов, поширилися вульгарні венеційська та тосканська мови. У цей період Академія просувала лекції (Lezioni) з народної поезії. У її діяльності брали також участь Томітано, Сансовіно, Бембо, Марко Мантова Бенавідес, Луїджі Аламанні, Бенедетто Варкі, П’єтро Аретіно, Ладзаро Бонаміко, Людовіко Дольче. Вважається, що певний час з Академією співпрацював і Торквато Тассо.
Академію було, зрештою, офіційно відновлено 2025 року, також 6 червня, зусиллями групи науковців і ентузіастів різного професійного походження (лікарів, психологів, юристів, інженерів, інформатиків та інших), які прагнули повернути місту Падуї його власну престижну ренесансну інституцію. Відтак Академія поновлює свою діяльність, ідейно спираючись на новий «Маніфест», що закликає до духу XVI століття — духу наукових відкриттів (актуалізованих для XXI століття), інновацій і популяризації, який пронизував культурне життя падуанського міста в 1500-х роках.
Окрім комедіографа Пікколоміні, академії Сієни та Падуї єднає ще одна дуже цікава постать — Лаудомія Фортегеррі (бл. 1515–1565), за якою, власне, і залицявся Пікколоміні та якій присвятив мало не половину своїх творів. Вона сама походила із Сієни й писала вірші у формі петрарківського сонета. Деякі історики вважають її найранішою лесбійською письменницею в Італії, відомою своєю красою, дотепністю та інтелектом. Такі теорії виникли через характер віршів, які вона присвячувала герцогині Маргариті Австрійській. Серед інших нетипових прикладів, Фортегеррі брала активну участь в обороні Сієни під час облоги міста, здійсненої 1555 року іспанцями та флорентійцями Козімо де Медічі, організувавши групу жінок для спорудження укріплень.
І так, у Флоренції приблизно в той самий час, що й у Падуї, було засновано аналогічну академію, метою якої була популяризація народної італійської мови на противагу латині. Тоді Джованні Маццуолі да Страда заснував у своєму домі у Флоренції Академію вологих (Accademia degli Umidi). До неї також перейшов один з учасників падуанської академії — Бенедетто Варкі. Але загалом це вже зовсім інша історія, що виходить за межі цієї статті. Важливо лише зазначити, що до середини XVI століття намічається очевидний злам у культурі, і партія прихильників народної мови вперше почала помітно тіснити партію прихильників класичних мов, тобто виникають серйозні передумови конфлікту давніх і нових, або класицистів і романтиків.