Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
У цій статті ми розглядатимемо не лише аверроїстів в університеті міста Падуї, і не лише добу Ренесансу, бо сам аверроїзм виник раніше, а школи в Падуї, Болоньї, Неаполі або Пармі (та й багато де ще) були пов’язані між собою, і професори цих університетів часто переходили з одного до іншого. Деяких із філософів, яких ми тут згадаємо, ми вже коротко розглядали в циклі Мислителі Європи, і вони належать до доби середньовіччя, до її найпізнішого періоду, який ми називаємо передренесансом. Якщо стисло описати саме це явище, то аверроїзм був ученням, що сходило до арабського філософа Ібн Рушда (лат. Аверроес), праці якого переважно представлені коментарями до Арістотеля. Виникнувши й розвинувшись у 2-й пол. XIII ст. на факультеті вільних мистецтв Паризького університету, аверроїзм являє собою переробку вчення Арістотеля, яка (на відміну від томізму) не ставить за мету узгодження цього вчення з положеннями християнського віровчення та моралі. Для них авторитет Арістотеля був незрівнянно вищим, ніж авторитет Біблії. Щоб визволитися з пут християнської догматики, вони висунули концепцію «подвійної істини», що обґрунтовувала незалежність істин розуму від істин Одкровення, філософії (і науки) від релігії. Вони постулюють вічність світової матерії (несотвореність світу) та її руху. Тому й Бога в аверроїзмі розуміють не як християнського Творця, а радше як арістотелівського Першорушія, що є лише принципом вічного руху; як наслідок, заперечується можливість творіння з нічого, що ставить під сумнів всемогутність Творця, прямий вплив якого на світ виявляється обмеженим. Виступивши проти вчення про божественне приречення, вони розробили вчення про природну необхідність (детермінізм), загальну причинність у природі, відмовившись при цьому визнати існування чудес. Проявом влади природних законів багато аверроїстів вважали підпорядкування подій земного життя рухові небесних світил. Як наслідок, у сфері антропології аверроїзм заперечує свободу вибору, підпорядковуючи волю людини дії небесних тіл. Ці астрологічні уявлення, попри всю їхню ненауковість, свідчили про спробу дати природне (на противагу теологічному) пояснення явищ природи та історичних подій; при цьому під владою природних законів опинялася і доля релігій, зокрема християнської. Аверроїсти приділяли велику увагу природничим наукам, передусім медицині та астрономії. У сфері етики аверроїзм запозичив арістотелівську версію евдемонізму (прагнення до щастя), унаслідок чого вся проблематика блаженства виявилася обмеженою земним існуванням. Засобом досягнення блаженства вважається філософське споглядання істини. З усього, що могла запропонувати культура того часу (не лише XIII століття, а навіть включно з XVI століттям) — нічого більш наукового й сучасного в галузі філософської теорії не було.
Але найбільш характерним для аверроїзму стало так зване монопсихізм — учення про спільний для всіх людей розум, єдино вічний з-поміж усіх частин індивідуальної душі. Це було найхимерніше, метафізичне й найслабше місце в усій їхній системі поглядів, через що власне й виникала більшість небезпечних суперечок і церковних переслідувань. Учення про «єдиний розум» прямо суперечило догматам про створеність конкретної людської душі та її індивідуальне безсмертя. Якщо простіше — це та концепція, яку прийняли Гердер, Гегель тощо, і яку досі в пом’якшених формах приймають багато марксистів, успадковуючи німецьку традицію. Згідно з їхніми поглядами, значення має лише інтелект усього роду «Людина», що існував до нашого індивідуального народження і існуватиме після (принаймні на матеріальних носіях, у книжках, дисках тощо), а отже носієм цього інтелекту є не індивідуальний мозок, а колективний розум усього людства. Ми можемо черпати з нього окремі думки, що існують наче незалежно, поза нами; але розвивати цей розум можуть лише обрані, які вже ввібрали в себе якомога більше знань і на їхній основі змогли зробити по-справжньому нові відкриття. Хоча їх і робить індивідуальний герой, але він тим самим розширює цей єдиний розум усього людства, узагальненої «Людини». Приблизно це й мали на увазі аверроїсти, хоча часом доводили це дуже безглуздими міркуваннями. Це вчення могло приводити до думки, що спільний розум є розумом самого Бога, але через це виходило, що Бог недосконалий і потребує постійного підживлення знаннями окремих людей. В альтернативній же версії могло вийти не краще, і тоді Бог знав би лише родові поняття, у дусі ідей Платона, але не знав би одиничних речей (що було б долею індивідуальних людей). У будь-якому разі виходило, що знання Бога обмежені, так само як обмежені й його творчі здібності. Обидві версії трапляються в різних аверроїстів, але в будь-якій із них теорія пізнання ґрунтувалася на середньовічному реалізмі на противагу номіналізму. Для аверроїстів важливо було, що розум так чи інакше оперує загальними ідеями, а з огляду на те, що його було відсепаровано в окрему всеосяжність, це нагадує цілком собі Деміурга і «світ ідей» Платона. Це створює певну подібність аверроїзму з ученнями Дунса Скота, і тому багато поміркованих аверроїстів переходили до «скотизму».
Окрім описаного вище, церква приписувала аверроїстам і інші крамольні тези, багато з яких були тенденційними висновками з відповідних аверроїстських положень (заперечення першої людини — Адама; зневажливе ставлення до християнської моралі та культу; відкидання Страшного суду й потойбічного життя тощо). Формуванню образу аверроїзму як зловісної єресі особливо сприяла легенда про Аверроеса як про войовничого критика всіх боговідкровенних релігій — ісламу, християнства, юдаїзму (зокрема, як про автора знаменитого вчення «про трьох ошуканців» — Мойсея, Ісуса і Мухаммада). Основного поширення аверроїзм набув у Європі в XIII–XVI ст. Першими його представниками в Паризькому університеті були Сігер Брабантський (1240-1284) і Боетій Дакийський (бл. 1230-1290). На знак протесту проти втручання духовних орденів у справи університету вони навіть змогли створити окремий філософський факультет, утворений прихильниками аверроїзму (1272-75 рр.), що призвело до певного двовладдя. Аверроїзм двічі (1270, 1277) було засуджено паризьким єпископом Стефаном Тамп’є, і репресії дійшли до того, що Сігер Брабантський був убитий у в’язниці, а Боетій безслідно зник. Але хоча в Парижі цей рух і було придушено, він знайшов продовження в Італії, а в решті Європи частково був заміщений радикальними наукоцентричними номіналістами. Основними противниками аверроїзму були Альберт Великий і Фома Аквінський, а також Бонавентура, Егідій Римський, Раймунд Луллій та ін.
Болонський аверроїзм
В історії аверроїзму виділяють два етапи: класичний (до 1277 року і вбивства Сігера) та «другий аверроїзм», так звану Падуанську школу. Часто, описуючи перший етап, кажуть так, ніби після цього весь напрям помер, зник і лише після якоїсь паузи відродився в Італії, але вже не мав жодного значення. І так аж до того часу, поки новий імпульс цьому вченню не надали П’єтро Помпонацці та Джордано Бруно. Це хибна думка, побудована лише на тому, що ці два імені сьогодні вважаються значущими, а отже зіткнення їхніх світлих умів з аверроїзмом різко підвищило цінність цього вчення. Хибна вона і тому, що жодної паузи між першим і другим виданнями аверроїзму не було, та й не скажеш, що їхні позиції сильно змінилися (хіба що через століття). У XIV ст. серед прихильників цієї школи був навіть парижанин (!) Жан Жанден (1285-1328), тож не можна сказати, що й у Парижі все цілком заглухло. Ба більше, за ним послідував іще й паризький аверроїст Іоанн Геттінгенський (бл. 1300-1349), відомий передусім як лікар, оскільки був особистим медиком імператора Людовика Баварського з 1314 по 1318 рік (того самого імператора, що прихистив Марсилія Падуанського, Вільяма Оккама та ще дуже багатьох відступників, і на якого Данте покладав особливі надії у своїй «Монархії»), а згодом — кількох кардиналів. Припускають, що він навчався на факультеті мистецтв у Парижі, перш ніж вивчати медицину в Монпельє. Деякі паростки було пущено і в Англії (Оксфорд), у філософії Вальтера Берлі (1275-1344), і в німецькому Ерфурті в працях Майстра Теодоріха (бл. 1290-1355). Почасти цей вплив позначився, хоч і дуже помірковано, на Дунсі Скоті (1266-1308), який, безперечно, не визнав би себе аверроїстом. До слова, Вальтер Берлі відзначився і тим, що на підставі творів Сенеки, ще задовго до гуманістів Італії, почав помірковано виправдовувати Епікура:
«Він був афінянин. За словами Ієроніма — невіглас, а за словами Боеція — нездатний до діалектики; проте про нього збереглося безліч шляхетних висловів. Він зневажав муки й страждання, вважаючи нікчемними ті, що короткочасні, і недостойними уваги навіть великі, якщо вони не тривалі. […] Багатство, почесті, тілесне здоров’я […] — ні благо, ні зло, але, подібно до ліків, стають благом або злом залежно від уживання. […] Епікур, захисник насолоди, стверджував у всіх своїх творах (що вельми дивовижно), що слід харчуватися овочами, фруктами й найпростішими, грубими стравами, бо м’ясо та бенкети, приготовані з надмірною турботою й марною тривогою, завдають більше страждань у їх здобуванні, ніж насолоди в їх уживанні. […] Не можна присвятити себе мудрості, якщо розум зайнятий достатком трапези, що потребує стількох клопотів і зусиль. Сенека наводить деякі прекрасні вислови Епікура, які я тут відтворюю: „Весела бідність — річ шляхетна; і не бідність, якщо вона весела. Ми — достатнє видовище одне для одного. Хто не вважає своїх статків достатніми, той бідний, навіть якщо володіє всім світом. […] Якщо живеш за природою — ніколи не будеш бідним; якщо за думкою — ніколи не будеш багатим. […] Для багатьох набуття багатства ніколи не було кінцем нещастя, а лише зміною його форми. Слід більше думати про те, з ким ти їси й п’єш, ніж про те, що ти їси й п’єш; адже без друга життя — це пожирання одне одного, як у вовків і левів. […] Чини все так, ніби сам Епікур спостерігає за тобою. […] Усвідомлення гріха — початок спасіння. Думай про смерть. Той, хто не знає, що грішить, не бажає виправлятися. […] Епікур промовив ці та багато інших гідних похвали висловів; але в багатьох речах він помилявся більше, ніж усі інші філософи: він вважав, що бог не дбає про людство й перебуває в бездіяльному спокої, нічого не роблячи; стверджував також, що найвище благо — це насолода, а душа помирає разом із тілом. Він жив за часів Кіра, царя персів» (див. Piero Innocenti — «Epicuro», 1975 (можна завантажити тут).
Усі ці діячі живуть буквально в наступному поколінні після Сігера Брабантського. Але все ж вони не змогли заснувати стійких традицій у Франції, Німеччині та Англії. Поступово центр аверроїзму переміщується до Італії. Важко сказати, де саме ця школа швидше пустила коріння, але ми почнемо з міста Болонья, де її проповідниками стають професори факультету мистецтв Болонського університету Таддео Пармський (прибл. 1275-1340) і Анджело д’Ареццо (прибл. 1265-1336). Про Таддео відомо, що 1318 року він написав трактат «Theorica planetarum» для студентів-медиків. У «Questiones de anima» обговорюється питання, чи правда, що розумна душа є сутнісною формою тіла, і що тіло також дістає від неї життя? Спростувавши різні погляди (зокрема Аристотеля), він доходить висновку, дотримуючись філософських методів Аверроеса, про істинність цього погляду, ніби примиряючи аверроїзм із класичною теологією, визнаючи індивідуальну душу, але загалом його аргументи радше ближчі до аверроїстських. Ще один украй мало досліджений автор — Анджело д’Ареццо, який, окрім занять філософією, також активно вивчав медицину. Він явно спілкувався з найбільшим лікарем епохи Таддео Альдеротті (1215-1295) і числився учнем лікаря та логіка Джентіле да Чінголі, який і сам навчався в Альдеротті, а також у Таддео Пармського. Усі четверо, включно з Альдеротті, часто вважаються аверроїстами, і для такого припущення є підстави, але офіційно Альдеротті та Чінголі відхрещувалися від Аверроеса, прямо посилаючись на заборону 1277 року й натякаючи на вбивство Сігера. Якщо вони й були лояльними до аверроїзму, то дуже обережно. Їх усе ж частіше називають просто «радикальні аристотеліки».
Окрім Таддео Альдеротті, згадувалися й інші імена, що претендують на пальму першості першого болонського аверроїста. Так, Джакомо з Пістої (бл. 1260-1320), автор «Quaestio de felicitate» («Питання про щастя»), присвяченого Гвідо Кавальканті (епікурейському другові Данте), справді відстоює радикально аристотелівську позицію, близьку до поглядів Боеція Дакийського або Сігера Брабантського. Імовірніше, що Джакомо був магістром медичного факультету, оскільки ватиканський кодекс, де зберігається Quaestio, містить три тексти, пов’язані з розробкою радикального аверроїзму, і один твір магістра Антоніо з Парми — лікаря й натурфілософа, про якого скажемо трохи нижче. Крім того, третій рукописний примірник Quaestio, виявлений у муніципальній бібліотеці Кортони, також є змішаним кодексом медичного змісту, пов’язаним із болонським середовищем і, ймовірно, переписаним студентом-медиком. Подібно до ватиканського кодексу, цей манускрипт містить і твір Анджело д’Ареццо, що лише зміцнює думку про повсюдне поширення аверроїзму серед медиків Болонського університету. Quaestio, єдиний збережений слід філософських і культурних інтересів Джакомо, присвячений питанню про природу щастя. Манера викладу зближує його працю з «De summo bono» Боеція Дакийського, хоча у філософській розробці теми Джакомо спирається головно на «Нікомахову етику» Аристотеля. У Quaestio трапляються посилання й на інші аристотелівські твори: «Про виникнення і знищення», «Про душу», «Метафізику», «Фізику», «Про небо», «Історію тварин» і «Проблеми»; а також на боєціанське «Розрада філософією». Твір можна поділити на три частини. У першій Джакомо, попередньо перелічивши шість «умов і властивостей», істотних для щастя, викладає власну думку про його природу: щастя він убачає в споглядальній діяльності інтелекту. У другій частині аналізуються шляхи досягнення мети та перешкоди, яких слід уникати. У третій — розглядаються заперечення, які могли б бути висунуті проти його розв’язання. Загалом позиція Джакомо в Quaestio розходиться з ученням Фоми Аквінського в низці ключових пунктів: споглядання окремих (відокремлених) субстанцій, виключене в Аквіната з визначення щастя, у Джакомо, навпаки, включене; і, що особливо важливо, у Джакомо відсутнє розрізнення між недосконалим земним щастям і потойбічною повнотою блаженства — розрізнення, таке істотне для Фоми. Ці риси, разом із явною згадкою так званої «доктрини подвійної істини», дають підстави віднести Джакомо до представників радикального аристотелізму. Але через відсутність теорії єдиного розуму його воліють не зараховувати до послідовних аверроїстів, хоча загалом цьому нічого не заважає.
Згадували також болонського лікаря Діно дель Гарбо (1280-1327), учня Таддео Альдеротті, який уклав філософський коментар до поеми Гвідо Кавальканті «Donna me prega», де інтелект описується як нематеріальний і нетлінний. Однак там ніколи не йдеться про окремий і єдиний інтелект — справжню ознаку прихильності до тез філософа з Кордови. Не менш цікавий і Чекко д’Асколі (1269-1327), поет, лікар, філософ і астролог, якого спалили живцем інквізитори за єретичні погляди. Він викладав астрономію на медичному факультеті в Болоньї, що також безпосередньо пов’язує його з переліченими вище болонськими аверроїстами. Тут він опублікував коментар до астрономічного трактату «Tractatus de sphaera» Іоанна Сакробоско і зазнав свого першого засудження за неортодоксальні міркування про християнську релігію — засудження, що полягало у великому штрафі, втраті роботи, конфіскації всіх його книжок і щоденному обов’язку читати покутні молитви. Однак захоплення його учнів і колег було таким, що під їхнім тиском наступного року, 1325-го, Чекко повернув собі університетську кафедру і навіть дістав підвищення. У 1326 році він повернувся до Флоренції, і Карл, герцог Калабрійський, старший син короля Роберта Анжуйського (1309-1343), призначив його придворним лікарем, на противагу Діно дель Гарбо. Однак він став об’єктом антипатії герцога після негативного гороскопу його дочки (майбутньої Джованни, королеви Неаполя) і через те, що гороскоп провіщав швидку появу в Італії імператора Людовика Баварського (див. приклади нижче про політичний аверроїзм Данте, Марсилія Падуанського тощо, які обожнювали цього імператора і бажали йому швидких перемог). Його було засуджено до спалення на вогнищі інквізитором. Серед шести суддів, які винесли вирок, був також Франческо да Барберіно, поет і автор «Документів кохання» (Documenta Amoris).
Його найвідоміший твір — «L’Acerba» (1327), енциклопедична поема, що містить поняття космології, натурфілософії та антропології. Це компендіум для сучасної йому природничої науки, зокрема «порядок і вплив небес, характеристики та властивості тварин і коштовних каменів, причини таких явищ, як метеори й землетруси, — і буденну моральну філософію». Автор виявляє пристрасть до науки й постає полемістом щодо поезії. Його улюблена мішень — «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі, яку Чекко сприймає як заперечення «істинної науки», викладеної в його поемі; настільки, що Контіні назвав Acerba «антикомедією». У цьому сенсі варто звернути увагу на рядки: «Тут ми співаємо не як жаби, тут ми співаємо не як поет, що вдає, вигадуючи марне; але тут сяє і світить уся природа, що розум радістю наповнює. Тут ми не блукаємо в темному лісі; тут я не бачу ні Павла, ні Франчески. […] Я полишаю базікання і повертаюся до істини: байки завжди були моїми ворогами». В основі фізичних і природничо-наукових переконань та знань Чекко, поряд із філософсько-науковою думкою Арістотеля і Фоми Аквінського, лежить знайомство з ідеями арабських філософів тієї доби. На підставі їхніх теорій він обговорює наукові питання, найсуперечливіші в суспільстві, в якому жив: наприклад, порядок небес, будову Землі, причини затемнень, природу атмосферних явищ, властивості або таємні сили (occultae scientiae). З очевидним наміром підкреслити відмінність між своєю поемою та «Комедією» Данте, Чекко вибудовує розділи й сам метричний рисунок якомога подібнішим чином.
Одна популярна легенда розповідає про численні доктринальні суперечки між Чекко д’Асколі та Данте Аліг’єрі, який, утім, був його близьким другом. Зокрема, останній твердив, що виховання здатне підкорити собі інстинкт, тоді як Чекко був переконаний у перевазі природи. Легенда каже, що Данте, на підтвердження своїх теорій, видресирував кота тримати лапами запалену свічку, щоб той служив йому світильником під час занять, і показав це своєму другові. Чекко у відповідь одного разу з’явився до дому Данте, принісши із собою клітку, повну мишей; щойно він випустив їх перед котом, той кинув свічку і, не зважаючи на оклики господаря, помчав за ними навздогін.
Крім Анджело д’Ареццо і Таддео з Парми, лише один філософ міг би претендувати на звання першого аверроїста в Болоньї: Антоніо з Парми (1275-1327). Автор кількох виразно аверроїстських текстів, Антоніо перебуває в Болоньї 1306 року, коли його вже згадують як магістра. Болонську reportatio його коментаря до «Канону» Авіценни датують часом до 1312 року. Також відомо, що він опинився в Мілані, а потім у Вероні в 1319-1320 роках, де й помер 1327 року (також переживши переслідування церкви за звинуваченнями в єресі). Між цими розрізненими свідченнями, що вказують на його присутність у Болоньї, більшість коментаторів вважає, що він навчався і викладав у Парижі в 1310-1315 роках. Це твердження ґрунтується на тому, що він чудово знав паризькі диспути — подібно до Таддео Альдеротті, чиїм учнем він, безперечно, був, — і що він цитує Жиля Орлеанського та Сігера Брабантського, двох важливих учасників перших дебатів про аверроїзм у Парижі XIII століття. Однак ніщо, крім цих небагатьох цитат, не підтверджує цю гіпотезу, адже його ніколи не згадують у паризькій документації. Отже, немає жодного вирішального аргументу, який дозволяв би розмістити його радше в Парижі, ніж у Болоньї, у перші десятиліття XIV століття. Як би там не було, Антоніо з Парми стане одним із визначних авторів італійського аверроїзму. Більшість цих аверроїстів були лікарями, а учні Альдеротті стали на бік гібелінів (за світську владу Імператора і проти влади Папи в Італії) у партійній боротьбі та зазнавали переслідувань.
Кидається в очі, що, окрім того, що вони працювали в Болоньї, значна частина аверроїстів походила з Парми. А якщо додати сюди ще проміжні міста Модену і Феррару, а також найзнаменитіший осередок у Падуї, то територіальне охоплення аверроїстської школи постає доволі вражаючим (див. карту нижче). Варто також зазначити, що ці аверроїсти часто діяли в Мілані, Вероні та Венеції, а остання взагалі розташована в безпосередній близькості до Падуї. Іншими словами, вплив школи поширювався практично на всю Північну Італію вище Флоренції (Альдеротті, до речі, походив із Флоренції, Анджело — з містечка Ареццо в зоні впливу флорентійців, а решта аверроїстів, як ми вже бачили, тісно спілкувалися з флорентійцем Кавальканті, тож і сама Флоренція почасти була зачеплена аверроїстами), це не просто якийсь локальний епізод окремого містечка.
Падуанський аверроїзм
Другою школою аверроїзму після Болонської, і першою за значенням в історії Італії, стала школа в Падуї — осередок інтелектуального життя всієї північно-східної Італії, де традиції аверроїзму зберігалися аж до XVII століття. Вважається, що саме в цій школі було закладено основи сучасної науки, розвивалася натуралістична логіка й епістемологія, і, в антиметафізичному та антитеологічному ключі, як джерело знання розглядалися лише перевірювані й спростовні дані природничих наук (тобто було закладено фундамент емпіризму). Засновником цієї школи вважають П’єтро д’Абано (1250-1316), який народився практично в передмісті Падуї. Він здобув відомість завдяки твору «Узгодження суперечностей між філософами і лікарями» (1303), після чого його звинуватили в єресі та атеїзмі, і він постав перед інквізицією. Він помер у в’язниці 1315 року, до завершення судового процесу, ставши жертвою репресій, як Сігер до нього і Чекко після. Якийсь час він жив у Греції (ще до того, як гуманісти почнуть їздити туди для ознайомлення з першоджерелами античної мудрості), здобув освіту в Парижі, коли там ще були сильні школи аверроїстів. У Парижі він прославився як «Великий ломбардцієць». Навіть кілька століть по тому Габріель Ноде у своїй «Давній медичній школі Парижа» (бл. 1640 р.) повідомляє про нього таке:
Уявімо Петра Абанського, або П’єтро д’Абано, на прізвисько Примиритель, через знамениту книгу, яку він опублікував під час перебування у вашому університеті. Безсумнівно, що медицина в Італії була в загоні, майже нікому не відома, необроблена й без прикрас, аж доки її геній-покровитель, мешканець Апони [Абано], якому судилося визволити Італію від варварства й невігластва, так само як Камілл колись визволив Рим від облоги галлів, не взявся за ретельне дослідження, в якій частині світу світська література культивувалася найщасливішим чином, [де] філософія оброблялася найтоншим чином, а фізика викладалася з найбільшою ґрунтовністю й чистотою; і, переконавшись, що лише Париж претендує на цю честь, він негайно вирушає туди; цілком віддавшись її опіці, він старанно присвятив себе таємницям філософії та медицини; здобув ступінь і лавровий вінець в обох; а потім викладав їх обидві з великими похвалами: і після багатьох років перебування, обтяжений багатством, набутим у вас, і ставши славетним філософом, астрологом, лікарем і математиком свого часу, повертається до своєї країни, де, на думку розсудливого Скардеона, він був першим відновлювачем істинної філософії та медицини. Вдячність, отже, закликає вас визнати свої зобов’язання перед Міхаелем Ангелом Блондом, лікарем із Рима, який у минулому столітті, взявшись за публікацію «Фізіогномічних висновків» вашого апонського лікаря й виявивши, що вони були складені в Парижі та у вашому університеті, вирішив опублікувати їх від імені та під патронатом вашого товариства.
Будучи також астрологом, він був обвинувачений у заняттях магією: зокрема, його звинувачували в тому, що він за допомогою диявола повертав до свого гаманця всі гроші, які сплачував, і що він володів філософським каменем (Чекко звинувачували в подібних речах, зокрема в будівництві кам’яного мосту за одну ніч завдяки допомозі диявола). Відомо, що П’єтро був близьким другом мандрівника Марко Поло (і навіть повідомляв про те, що деякі італійці вже вирушали до Індії морським шляхом, але зазнали невдачі й зникли безвісти); а також він надихнув одну з робіт Джотто, тобто аж ніяк не був зовсім уже непомітним автором свого часу. За віком він навіть старший за засновників Болонської школи, але найімовірніше Падуанська школа виникла приблизно в той самий час.
Про проривні суспільно-політичні погляди Марсилія Падуанського (1275-1342) ми вже говорили в окремій статті (відокремлення світської політики від церкви, суверенітет народу тощо), і саме він, перебуваючи в Парижі, ознайомив Жана Жандена з коментарями П’єтро д’Абано до текстів Арістотеля та посилив вплив аверроїзму у Франції. Щодо належності самого Марсилія до Падуанської школи досі точаться суперечки, але загалом уже визнано, що він таки до неї належав, так само як і його близький друг Альбертіно Муссато (1261-1329), який цікавий щонайменше в контексті теми літератури. Окрім історичних творів, яких було чимало, Муссато належать також 17 поетичних послань (Epistolae), з яких найвагоміші перше, присвячене проблемам драматургії та історії, п’яте й сімнадцяте — про мистецтво поезії, 5 священних монологів, дві поеми релігійного змісту, а також різні епітафії та уривки з творів Сенеки й Овідія. Гуманістичними ідеями пройняті латинські вірші Муссато, що зазнали впливу римських поетів Катулла, Тібулла й Проперція, а також трагедія «Ецерініда» (Ecerinis) у п’яти актах. Це вже чудово ілюструє масштаби впливу античної традиції навіть близько 1300 року. Але тут ще цікаво й те, що Муссато постає як прото-класицист, який свідомо виступав проти певних прото-романтиків. Він намагається точно й неупереджено викладати історичні події, очевидцем і учасником яких був сам, але не «кухонною» латиною Салимбене Пармського і не народною мовою Діно Компаньї, а «високим стилем» Лівія. Антикізуючи назви громадських посад і соціальних інститутів, він усюди згадує триби, декуріонів, когорти тощо. У політиці він цілком суголосний Данте й Компаньї, як і його друг Марсилій Падуанський (тобто гібеліни, за владу Імператора проти Папи тощо). Щоправда, усіх трьох — і П’єтро д’Абано, і Марсилія, і Муссато — часто вважають слабко вираженими аверроїстами, і все ж політичні ідеї Марсилія вже майже повсюдно називають «політичним аверроїзмом». Логіка тут проста — якщо найвідомішим тезисом школи стало відокремлення філософії від релігії, то й відокремлення світської влади від духовної в певному сенсі є висновком за аналогією. Універсалістську ж тенденцію монопсихізму вони нібито розвинули в мондіалізм — учення про «всесвітню монархію» (див. твір Данте про політику). У такому сенсі не лише Гвідо Кавальканті виявляється пов’язаним із північними аверроїстами, а й сам Данте виявляє разючу близькість до їхніх ідей (хоча у філософських творах, напр. у «Бенкеті», він радше нагадує прихильника Фоми Аквінського, ніж Аверроеса, але все ж у «Комедії» він згадує Сігера Брабантського й зараховує його до кола цілком шанованих людей, що навряд чи є простою випадковістю).
До середини XIV століття аверроїсти запропонували альтернативу авіценнівській медицині — лікарський компендій Аверроеса «Коллігет», який доти не користувався популярністю через різку полеміку з Авіценною та спирався на мало відомого тоді Галена. Введення цього твору в обіг сприяло реабілітації аверроїзму та поширенню його впливу на один із вищих факультетів. Аверроїсти тепер зосереджуються в університетах Салерно, Падуї та Неаполя, орієнтованих на медицину, де інколи посідають провідні позиції, і не лише на факультеті мистецтв. До цього ж часу належить і різке збільшення кількості рукописів із латинськими перекладами творів Аверроеса. Медики ж забезпечили прихильникам Аверроеса, які залишалися переважно «артистами», приплив учнів, яким перед зверненням до медицини рекомендували вивчати природну філософію крізь призму перипатетичних коментарів Аверроеса. Зрештою в болонському «Universitas artes et medicine» уже в другій чверті XIV ст. «Коллігет» було включено до ординарних лекцій третього року. Аверроїстів цього періоду виявити найважче — курси й твори багатьох авторів поховані в добу до друку. Джакопо Донді (1290-1359) у своєму «Агрегаторі» (1356) вже виступає з позицій медицини Аверроеса. Це той самий Донді, який першим в Італії почав споруджувати великі механічні годинники, і чию справу продовжив його син. Виявляється, він теж аверроїст і теж працював у Падуї. Цікаво, що важливу роль у популяризації медицини Аверроеса відіграв Егідій Римський (прихильник Фоми й критик аверроїзму, а також оборонець папської влади від нападок Марсилія, який створив цілу школу егідіанців, що проіснувала ще ціле століття) своїм трактатом «Про формування людського тіла», де широко наводить аргументи з «Коллігета». Він не лише опосередковано сприяв популяризації радикальних форм арістотелізму, а й написав коментар до філософської канцони Гвідо Кавальканті «Donna me prega».
Наприкінці XIV століття в Падуї виокремилася постать Б’яджо Пелакані (1355-1416) з Парми, родича Антоніо Пармського, але вже не лікаря, а радше математика й філософа, який сприйняв аристотелівські доктрини фізичного характеру, розроблені у Франції Буриданом. Щоправда, медицині він теж навчався і мав добре її знати. У 1380 році він отримав кафедру в Болонському університеті, але 1384 року переїхав до Падуї. У 1388 році його було прийнято на роботу до Павійського університету (під Міланом). Він поставив під сумнів багато правил механіки Аристотеля й виступав за застосування нових математичних інструментів для заміни застарілих правил. Йому приписують деякі коментарі до Вітелона для правильного тлумачення перспективи та до Томаса Бредвардіна щодо застосування математики до фізичної науки (див. спадщину оксфордських калькуляторів і номіналістів). Зокрема, він провів нові дослідження в галузі оптики у своєму творі «Питання перспективи»; у своєму «Трактаті про земне вимірювання» він розглядав статику, а в «Питаннях пропорцій» розробив математичну теорію порожнечі, що спростовує континуїстські тези фізиків-аристотеліків. Він також вивчав рух планет у своєму творі «Теорія планет» і поставив під сумнів космологію Аристотеля, заперечуючи можливість збереження нетлінності небес і теологічне тлумачення існування нерухомого перводвигуна, а саме Бога. Тому він заперечував можливість апостеріорних доказів існування Бога і безсмертя індивідуальної душі. Пелакані розглядає природу або всесвіт як одухотворену сутність, велике вічне буття, що перебуває в постійному русі, де істоти народжуються шляхом самозародження і, за сприятливих астральних впливів, також постають людські інтелектуальні душі. Що ж до моралі, він переконаний, що людина має йти за чеснотою за власним вільним вибором, а не задля трансцендентних релігійних цілей. Ці ідеї, що перебувають на перетині атомізму і пантеїзму, вкрай нагадують майбутні теорії Джордано Бруно. За матеріалізм своїх учень Пелакані, якого прозвали диявольським доктором, було звинувачено в єресі й засуджено 1396 року, і цей судовий процес змусив його знову перейти (1407) до Падуанського університету, де він продовжував викладати до 1411 року. Переслідування з боку церкви не завадили йому здобути визнання як великого астролога від князів Падуї та при дворах суверенів, настільки, що зрештою його було поховано в кафедральному соборі Парми.
Цей приклад радше свідчить про поширення номіналізму в дусі Буридана, близького до епікуреїзму. Чистим аверроїстом цього періоду вважається Паоло Венето (1369-1429), уродженець північно-східної частини Італії (біля кордонів сучасної Словенії), який дістав прізвисько Венето, оскільки ця територія, як, утім, і місто Падуя, належала Венеційській республіці. Але й він навчався в Оксфорді, звідки міг перейняти вплив «калькуляторів». Як і більшість аверроїстів (і це їхній величезний недолік), Паоло був реалістом у питанні універсалій і навіть будував непогану кар’єру в церкві. 1409 року Папа Григорій XII призначив його генеральним пріором ордену августинців, а також послом у Венеційській республіці. Метафізичні тези Павла фундаментально вкорінені в думці Дунса Скота. Він підтримував учення про однозначність буття і існування універсальних форм об’єктів поза людським розумом. Підтримував поняття Скота про реальну тотожність і формальну відмінність між сутністю та буттям, поряд із поняттям «цейності» як принципу індивідуації. На Павла водночас вплинули й інші мислителі схоластичного періоду, зокрема домініканські мислителі Альберт Великий і Фома Аквінський, а також його колега-августинець Егідій Римський. Павло також критично ставився до праць і вчень номіналістів, таких як Вільям Оккам, Жан Буридан і Марсилій Інгенський, і часом зіставляв тези цих мислителів між собою, щоб підірвати їхні позиції. Будучи в цих питаннях загалом консерватором, він, однак, у своїх міркуваннях про душу звернувся до Аверроеса і Сігера Брабантського та намагався поєднати їхні вчення про спільний розум з обґрунтуваннями реального існування конкретного розуму індивіда, граючись із визначеннями актуального й потенційного інтелектів. Отже, зв’язок з аверроїзмом тут очевидний, але загалом Паоло далеко не такий радикальний, як його попередники.
За остаточне примирення медицини за канонами Авіценни й Аверроеса взявся Уго Бенці (1376-1439), особистий лікар короля Франції, прозваний «князем філософів і фізиків». Від нього, сієнського (під Флоренцією) медика, вперше залишилися власне філософські твори, що, ймовірно, становили курс, який він читав у Болоньї та Феррарі. До нього входить короткий компендіум з логіки, низка коментарів до «Parva Naturalia» Аристотеля і кілька диспутів з фізики — цього досить, щоб переконатися в прагматичному спрямуванні курсу філософії при медичному факультеті. Окрім пояснень до Галена й Гіппократа, Бенці уклав великий коментар до деяких частин «Канону» Авіценни, у якому так рясно посилається на Аверроеса, оминаючи всі їхні суперечності, що майже примиряє двох опонентів. Ця праця дала сильний імпульс до поширення аверроїзму, оскільки стало ще простіше інтегрувати це вчення в загальноприйнятий корпус знань.
У старій літературі Паоло Венето часто ототожнюють із Паоло делла Пергола (бл. 1385-1455). А оскільки трактат «De compositione mundi», виданий 1498 року у Венеції як твір Паоло Венето, є лише латинською переробкою праці Ристоро д’Ареццо «Composizione del mondo» (1282 року) і виявляє паралелі з трактатом Данте Аліг’єрі «Quaestio de aqua et terra», то в дантознавстві Паоло Венето іноді також уважали автором цього твору, коли поставав питання про його автентичність. Крім того, в дослідженнях про Данте його іноді вважали автором частково латинського, частково італійського, досі не опублікованого коментаря до Данте XV століття, який, однак, інші дослідники приписували Павлові Альбертіні (професорові філософії в Болоньї, пом. 1475). Це знову й знову зближує Данте з аверроїстами. Отже, Паоло Пергола насправді був учнем Венето і не лише став аверроїстом, а й дотримувався радше номіналістичної логіки Оккама, а в його творах трапляються посилання на оксфордських калькуляторів. Але, на відміну від усіх попередніх авторів, він народився в самій Венеції й викладав там само. Другий учень Паоло Венето — це більш відомий Гаетано да Тьєне (1387-1465), лікар Падуанського університету. Як і його вчитель, він дотримувався аверроїстської інтерпретації Арістотеля й прагнув до компромісу між цією позицією та християнськими доктринами про особисте безсмертя душі. Саме тому наприкінці життя він цілком відмовився від аверроїзму. Як і його вчитель, він також коментував і поширював учення оксфордських калькуляторів.
Тоді ж працює і Сіджизмондо Полькастро (1384-1473), визначний філософ, математик і лікар, пов’язаний з аристократичною верхівкою Венеції, чиї учні також уславляться аверроїстами в наступному поколінні. І приблизно в цей самий час Георгій Трапезундський (1395-1486) вступає в запеклу суперечку щодо спадщини Платона й Арістотеля. Коли хвиля грецьких переселенців активізує інтерес до Платона, а у Флоренції мракобіси формують цілу академію для вивчення найгірших сортів філософії, на них обрушується критика з боку одного з опозиційно налаштованих греків — Георгія. Працюючи у Венеції, Георгій здобув славу по всій Італії. Його репутація як учителя й перекладача Арістотеля була величезною, і його обрали секретарем папи Миколая V, палкого шанувальника Арістотеля. Паралельно Георгій викладав філософію та філологію і продовжував також свою письменницьку діяльність. Його надмірно різкі нападки на Платона (у Comparatio Aristotelis et Platonis) викликали гостру відповідь іншого, значно відомішого грека — Віссаріона Нікейського. Його, очевидно, поспішні й неохайні переклади Платона, Арістотеля та інших класичних авторів підірвали його ім’я як ученого і поставили під загрозу його посаду викладача філософії (папа Пій II був одним із критиків перекладів Георгія).
На початку 1450 року Лоренцо Валла розпочав публічну полеміку з Георгієм щодо Квінтіліана. Було зауважено, що, крім неохайності, в його перекладах грецьких письменників були пропущені цілі сторінки. Його звинуватили в тому, що він поспішав отримати свої винагороди, не завершивши роботи. Папа висловив своє невдоволення, і Георгій був змушений покинути Рим 1453 року. Обурення проти Георгія та його перших праць було настільки великим, що він, імовірно, був би змушений назавжди залишити Італію, якби Альфонсо Арагонський не надав йому свого заступництва при дворі Неаполя (див. Неаполітанська академія). Філельфо заступився за Георгія перед новим Папою, і йому було дозволено 1471 року повернутися до Рима й обійняти колишню посаду (див. репресії проти Римської академії). Тут він видав латинську граматику, що мала великий успіх, засновану на праці давньогрецького граматика латини Присціана. Ймовірно, він зблизився з Римською академією і продовжував активно пропагувати ідеї Арістотеля на противагу Платонові, і хоча він не був аверроїстом, така підтримка могла допомогти й Падуанській школі, яка на той момент уже була однією з найважливіших в Італії, а її найвідомішими авторами стають Паоло Венето і Гаетано да Тьєне, що залишили незгладимий слід у прочитанні праць Арістотеля.
Александристи, скотисти й консерватори
У другій половині XV століття аристотелізм природничо-наукового спрямування доповнюється метафізичним аристотелізмом завдяки Антоніо Тромбетті, Мауріціо Іберніко та Франческо делла Ровере (папі Сиксту IV), тобто завдяки впливові як флорентійського неоплатонізму, так і консервативної частини Римської академії. Школа набуває філософської оригінальності й виразніших консервативних ноток головно завдяки таким авторам, як Габріеле Зербі, П’єтро Траполіно, Ніколетто Вернія, Аґостіно Ніфо та П’єтро Помпонацці. Спадкоємцем Гаетано і професором природної філософії в Падуанському університеті стане Ніколетто Вернія (1420-1499), уже цілком сучасник великих представників Флорентійської, Неаполітанської та Римської академії. Він навчався в Павії (під Міланом) у Паоло Перголи та у Венеції в Гаетано да Тьєне. Його перша праця була присвячена unitas intellectus, теорії Аверроеса про єдність душі та інтелекту. У натурфілософії він поставив питання про межі предмета. Слідом за Аверроесом він узяв за тему «рухоме буття», протиставляючи себе схоластичним поглядам Антонія Андреаса та Іоанна Каноніка. Ніколетто захищав автономію фізики щодо метафізики та перевагу природничих наук над гуманітарними.
Серед його учнів були Аґостіно Ніфо та П’єтро Помпонацці. І Вернія, і Ніфо поступово перейшли від Аверроеса до тлумачень Аристотеля, запропонованих деякими грецькими коментаторами, одного з яких, Темістія, перекладав Ермолао Барбаро, колега з Падуї (цей учень Попоніо Лето з Римської академії працював переважно у Венеції). Згодом коментар Олександра Афродісійського «Про душу» було перекладено латиною зусиллями Джироламо Донато, а також почалося поширення перекладу коментаря, приписуваного Сімплікію. Погляди Вернії на правильне тлумачення Аристотеля змінилися з огляду на доступ до цих нових думок. Так формується відгалуження всередині аверроїзму під назвою «александристи», але про це нижче. Не менш важливим був і стрімко зростальний тиск флорентійського неоплатонізму, що наполягав на пріоритеті Платона над Аристотелем, а також загальний настрій гуманістів того часу читати все в оригіналах. Аристотель аверроїстів був представлений латиною, і вони не вважали за потрібне звертатися до оригіналу, адже важливішим був Аверроес, а не сам Аристотель, і вперто опиралися вимогам вивчення джерел грецькою. Через це вони здавалися ретроградами й консерваторами та ставали об’єктом глузувань з боку гуманістів (який жах, мракобіси-платоніки висміюють когось). На той момент питання про безсмертя душі вже понад пів століття активно займало уми філософів, протиставляючи томістську, аверроїстську та александристську інтерпретації аристотелівських творів. У 1489 році П’єтро Бароцці, єпископ Падуї, видав декрет, що обмежував академічну дискусію, і офіційно вирішив цю суперечку на користь томістського вчення про безсмертя індивідуального інтелекту — а отже, і людської душі. Після цього Ніколетто Вернія був змушений відмовитися від своєї позиції. Під тиском він виступив проти Аверроеса у своїй праці «Contra perversam Averrois opinionem», критикуючи його погляди на безсмертя душі та єдність інтелекту. Очевидно, Ніколетто піддався тискові одразу з двох боків — як з боку реакційних гуманістів, так і з боку церкви. Також серед учнів Паоло, Гаетано та Полькастро числився П’єтро Роккабонелла (1427-1491), відомий професор медицини в Падуї, але про його зв’язки з Ніколетто нічого не відомо. Очевидно, що до 1480-х років в аверроїзмі відбувається криза.
Не менш важливою є й зміна клімату в самій Падуї. Уже на прикладі Паоло Венето було добре видно, що ця філософія скочувалася до традиційного схоластичного консерватизму. Точно таким самим мислителем був і Антоніо Тромбетта (1436-1517), який будував кар’єру в офіційній церковній ієрархії. Будучи вченим-філософом, він був ревним послідовником філософських учень Аристотеля і Дунса Скота, настільки, що його називали scotistarum aetatis suae princeps. У 1469 році його призначили професором метафізики в Падуанському університеті, і він незмінно обіймав цю кафедру до 1504 року. Тобто весь кінець століття, коли й почалася криза аверроїзму, минув під сильним впливом консерватизму в керівництві самого університету. Тромбетта навіть писав трактати проти Ніколетто Вернії та Аґостіно Ніфо, але з якоїсь причини його вважають представником падуанської школи. Можливо, тому, що він (і навіть його учні) іще використовував праці Аверроеса, але з метою критики. Таким самим «скотистом» був і Мауріціо Іберніко (1460-1513), який прибув до Падуї для навчання аж з Англії, і Франческо делла Ровере (майбутній папа Сикст IV), який також навчався й викладав логіку в університетах північної Італії, зокрема й у Падуї. Приблизно в той самий час викладав професор природної філософії та медицини в Падуанському університеті, філософ-аристотелік і лікар, П’єтро Траполіно (1451-1509). Він навчався в Падуї у домініканця Франческо Секуро де Нардо та Ніколетто Вернії. Там само він присвятив себе педагогічній діяльності, бувши вчителем П’єтро Помпонацці, а згодом його колегою та другом. Його ім’я пов’язане головно з коментарями до творів Аристотеля («Фізика», «Про небо», «Про душу»), у яких він дотримувався поміркованого аверроїзму і виявляв значну схильність до томізму.
Навіть найрадикальніші аверроїсти того часу при ближчому розгляді видаються вже не такими вражаючими. Викладач падуанської єврейської колегії Еліа дель Медіго (бл. 1450–1493) прославився як один із найрадикальніших аверроїстів, хоча по суті був поміркованим і перебував під впливом томізму, а Аверроеса вважав найкращим філософом лише після Арістотеля та Олександра Афродісійського (тобто сам він був радше александристом). У Перуджі він познайомився з мракобісом Піко делла Мірандолою й написав для нього два памфлети, а також відвідав Флоренцію, де містилася Платонівська академія Марсіліо Фічіно, щоб давати уроки й перекладати рукописи з івриту латиною для Піко. Однак зрештою дель Медіго не став каббалістом і розчарувався в синкретичному напрямі, в якому рухалися Піко та його колеги, в тенденції поєднувати концепції магії, герметизму й кабали з Платоном та неоплатонізмом. Іншим важливим учнем дель Медіго в той час був Доменіко Грімані, венецієць, який згодом став кардиналом Сан-Марко. Грімані виявився його постійним покровителем, і за його підтримки дель Медіго написав кілька рукописів, що набули широкого поширення серед італійських філософів.
Окрім дедалі більшого розчарування в Піко, сам він певною мірою був дискредитований негативною реакцією на ув’язнення Піко та заборону Ватиканом його «900 тез». Ба більше, між дель Медіго та італійською єврейською громадою виникли розбіжності через його світські інтелектуальні інтереси та зв’язки з неєврейськими вченими. Внаслідок фінансових труднощів, спричинених немилістю Піко, дель Медіго вирішив назавжди покинути Італію. Він повернувся на свій рідний Крит, де провів останні роки свого життя. У цей період дель Медіго повернувся до юдейської думки, написавши для своїх учнів «Сефер Бехінат га-дат», у якому він роз’яснив свою незгоду з магічними та каббалістичними теоріями, що надихнули Піко на «Промову про гідність людини», і виклав свою віру в те, що людина не може прагнути стати богом і що юдаїзм вимагає, аби людина «боролася за розум, тверезість і усвідомлення [своїх] людських обмежень».
Перехід до вивчення справжнього Арістотеля є тривалим процесом, пов’язаним із загальним дозріванням філософського мислення. Ренесанс постає як початок цього повороту в історії філософії. Арістотеліки Ренесансу сприяли цьому процесові тим, що критикували арістотелівський томізм. У межах цієї критики вони часто виступали й проти аверроїзованої форми арістотелізму, яка була дещо ближчою до справжньої філософії Арістотеля. Виникають дві школи, що полемізують одна з одною:
- Александристи, які зосередилися навколо університету в Болоньї.
- Падуанські аверроїсти.
По суті, їхні позиції були дуже схожими, і частково суть розколу полягала в патріотичній позиції перших, які хотіли знайти давнішого, авторитетнішого й немусульманського автора, що захищав би такі самі погляди, причому працюючи з грецькими текстами, а не з латинськими перекладами. До того ж аверроїсти почали відступати від початкових позицій щодо Єдиного Розуму (тієї самої маячної теорії), а александристи намагалися ці позиції захистити, тобто по суті вони були чистішими аверроїстами. Згідно з ортодоксальним томізмом Католицької Церкви, Арістотель слушно вважав розум властивістю індивідуальної душі. На противагу цьому аверроїсти, на чолі з Агостіно Ніфо (1473–1538), висунули модифікаційну теорію, згідно з якою універсальний розум у певному сенсі індивідуалізується в кожній душі, а потім знову поглинає в себе активний розум. У 1495 році Ніфо опублікував зібрання творів Аверроеса з коментарями, в яких намагався позиціонувати себе як посередника між західною та ісламською культурами. Тепер аверроїзм і церковна ортодоксія збігалися в найспірнішому питанні (що не завадить трохи згодом заборонити водночас і аверроїзм, і александристів) і підтримували вчення про індивідуальне та всеосяжне безсмертя, або про розчинення індивіда у вічному Єдиному. Агостіно Ніфо був висвячений на професора філософії в Падуанському університеті в дуже молодому віці, у 1503 році, а згодом також викладав у Неаполі, Римі та Пізі, здобувши таку славу, що 1518 року Папа Лев X доручив йому захистити католицьке вчення про безсмертя від нападок александристів. Тому він написав трактат «De irresortitate animae», який здобув таке велике суспільне визнання, що Папа винагородив його наданням титулу графа Палатинського з правом прийняти прізвище самого Папи — Медічі. У тексті, написаному за папським наказом, він спростовував тезу Помпонацці про нерозривність розумної душі з матеріальним тілом і, отже, про те, що смерть останнього спричиняє й зникнення душі. Ніфо ж стверджував, що індивідуальна душа, як частина абсолютного інтелекту, незнищенна і після смерті тіла зливається з вічною єдністю. У політичних творах Ніфо відзначають сильний вплив Макіавеллі.
Александристи, на чолі з П’єтро Помпонацці (1462–1525), критикували ці переконання й заперечували, що їх справедливо приписували Арістотелеві. Вони стверджували, що Арістотель вважав душу матеріальною і, отже, смертною сутністю, яка за життя діє лише під владою всезагального розуму. Тому александристи заперечували, що Арістотель вважав душу безсмертною, оскільки були переконані: Арістотель розглядав душу як органічно пов’язану з тілом, а розпад останнього тягне за собою зникнення першого. Оскільки Писання відкриває, що Бог зробив душу безсмертною, твердив Помпонацці, ми теж можемо прийняти безсмертя душі як істину і, таким чином, вийти за межі розуму, але на те й існує теорія двох істин. Ця дискусія вплинула на пізнішого філософа Чезаре Кремоніні в 1591–1631 роках, чия відданість Арістотелеві привела до протилежного висновку про смертність душі. Під час тривалих суперечок і переслідувань з боку церкви Помпонацці (якого одного разу врятував його учень П’єтро Бембо, що став кардиналом) зрештою був загнаний у глухий кут і, за чутками, покінчив життя самогубством. Окрім цієї суперечки про душі, Помпонацці опублікував трактат «Про максимальне і мінімальне», полемізуючи з теоріями Вільяма Гейтсбері, а також порушив багато інших питань. У 1520 році мантуанський лікар Лодовіко Паніцца запитав Помпонацці, чи можуть існувати надприродні причини природних явищ, усупереч твердженням Арістотеля, і чи слід визнати існування демонів, як стверджує Церква, зокрема для пояснення багатьох феноменів, що сталися. За словами Помпонацці,
«Ми повинні пояснювати ці явища за допомогою природних причин, не вдаючись до демонів… смішно відкидати очевидне задля пошуку того, що не є ані очевидним, ані достовірним». З іншого боку, оскільки інтелект сприймає чуттєві дані, чистий дух не може чинити жодної дії на щось матеріальне: духи не можуть вступати в контакт із нашим світом. «Насправді існують люди, які, діючи за допомогою науки, спричинили ефекти, неправильно зрозумілі, через що їх уважали діяннями святих або магів, як це сталося з П’єтро д’Абано або з Чекко д’Асколі… інші, яких простолюд вважав святими, гадаючи, що ті мали стосунки з ангелами… могли бути просто шахраями… я думаю, що вони робили все це, аби обманювати ближніх».
Але, крім випадків непорозуміння або злого наміру, можливо, що дивовижні явища мають свою причину у впливі зірок: «Абсурдно думати, що небесні тіла, які керують усім всесвітом… не можуть спричиняти ефекти, що самі по собі є нікчемними, якщо розглядати їх у масштабі всього всесвіту». Причини — природні, щоправда, за наукою того часу: астрологічний детермінізм керує навіть релігіями. «За часів ідолів не було нічого ганебнішого за хрест, а в наступну епоху немає нічого більш шанованого… тепер недуги зцілюють знаком хреста в ім’я Ісуса, тоді як раніше цього не відбувалося, бо не настав Його час». Кожна релігія має свої чудеса, «подібні до тих, про які читаємо і згадуємо в законі Христа, — і це логічно, бо не може бути глибоких перетворень без великих чудес. Але це не чудеса в сенсі суперечності порядку небесних тіл, а лише тому, що вони незвичайні й украй рідкісні». Отже, жодне явище не має неприродних причин: астролог, який осягнув природу небесних сил, може як пояснити причини явищ, що здаються надприродними, так і чинити надзвичайні дії, які простолюдини вважатимуть чудесами лише тому, що не здатні розпізнати їхню причину. Невігластво натовпу, втім, використовують політики й священники, щоб тримати його в покорі, постаючи перед ним як люди виняткові або навіть послані самим Богом. Крім того, Помпонацці підкріплює свою позицію міркуванням такого роду: «Якщо Бог створив всесвіт, установивши для нього точні фізичні закони, було б парадоксом, якби він сам діяв супроти цих законів, вдаючись до надприродних подій на кшталт чудес». Для Помпонацці, власне, всесвіт керується і визначається дією зірок, а Бог діє опосередковано, приводячи в рух саме їх; таким чином, Помпонацці розвиває детерміністичне уявлення про всесвіт.
Якщо такими є сили, що керують світом, якщо навіть надприродні явища знаходять пояснення в існуванні таких могутніх природних сил, чи лишається ще свобода в індивідуальних виборах людини? У Богові знання і причина речей збігаються, а тому він справді вільний; людина ж виявляє себе у світі, де все вже наперед визначено. Відкинувши континґентизм Олександра Афродісійського, який рятує людську свободу, критикуючи стоїків, для яких не існує ані випадковості, ані людської свободи, Помпонацці, в силу своєї суворо детерміністської концепції, де все регулюється природними силами, що перевершують людину, змушений схилятися до неможливості вільної волі й приєднується до стоїків: «…це питання для мене надзвичайно важке. Стоїки легко уникають труднощів, змушуючи акт волі залежати від Бога. Тому стоїчна думка видається цілком імовірною». У християнстві важче розв’язати проблему вільної волі та приречення:
«Якщо Бог відвічно (ab aeterno) ненавидить грішників і засуджує їх, то неможливо, щоб він не ненавидів і не засуджував їх; а ті, кого так зненавиджено й відкинуто, не можуть не грішити й не загинути. Що ж тоді лишається, як не найвища жорстокість і божественна несправедливість, і ненависть, і богохульство проти Бога? І це положення куди гірше за стоїчне. Адже стоїки кажуть, що Бог чинить так тому, що необхідність і природа змушують його. Згідно ж із християнством, доля залежить від злоби Бога, який міг би чинити інакше, але не хоче, тоді як на думку стоїків Бог чинить так, бо інакше не може».
Попри все це, він таки визнає й особливих нематеріальних істот, всупереч тому, як його часто змальовують матеріалістом, а в етиці й зовсім пропонує традиційний консерватизм. З огляду на те, що душа смертна, то, на думку Помпонацці, моральність не лише не зникає, а, навпаки, стає власне моральністю. Адже моральність, що будується в надії на посмертну відплату, є не моральністю, а певною формою егоїзму, сподіванням отримати винагороду за свій учинок. Моральність може бути моральною лише тоді, коли вона ні на що не розраховує. Моральність є доброчесний учинок, спрямований на саму доброчесність. Тому віра в безсмертя душі не лише не стверджує моральність, а, навпаки, заперечує її, і Помпонацці, заперечуючи безсмертя душі, вважає, що стверджує найвищу моральність. І все ж це було найближче до оригінального аверроїзму на тлі розкладу школи на початку XVI століття.
До Падуанської школи також зараховують лікаря й анатома Габріеле Зербі (1445-1505). Будучи професором університетів Болоньї та Падуї, він пережив спустошливу епідемію бубонної чуми 1477-1479 років у Північній Італії. З 1483 по 1494 рік Зербі жив у Римі (можливо, й у тісному спілкуванні з Римською академією), але про його академічну кар’єру в цей період відомо небагато. Після Рима він повернувся до Падуанського університету як вечірній викладач на 1494-1505 роки. Влітку 1499 року Зербі почав займатися лікарською практикою у Венеції. Його перша праця «Questions metaphysicae» (1482) являла собою коментар до «Метафізики» Арістотеля. Він же є автором першого друкованого трактату з геріатрії «Геронтокомія» (1489) у формі практичного посібника, де обговорювалися питання догляду за людьми похилого віку та їхнього лікування. У ній розглядалися такі теми, як дієта, оптимальні умови життя, корисні ліки та способи забезпечення фізичного добробуту людей похилого віку. «De cautelis medicorum» (1495) – текст, присвячений етичним нормам, яких має дотримуватися практикуючий лікар. У ньому розглядалися питання зовнішнього вигляду лікаря, гігієнічних звичок і бажаних духовних переконань. «Liber anathomie corporis humani» (1502) – останній опублікований твір Зербі; він охоплював більшу частину його праць з анатомії. Зербі був палким прихильником медичної етики й висунув шість категорій правил, яких мають дотримуватися всі лікарі.
- Правила для перебігу навчання та вдосконалення лікаря, відповідно до вроджених схильностей душі й тіла.
- Обов’язки лікаря перед Богом.
- Рекомендації щодо набутих схильностей і загальної поведінки.
- Правильне ставлення до пацієнта.
- Правила ставлення до родини пацієнта та інших осіб, які беруть участь у догляді за ним.
- Регулювання стосунків лікаря з громадськістю.
Зербі набув значної частини своїх знань з анатомії людини, препаруючи різних тварин, оскільки людські трупи були рідкістю. Він також був одним із перших лікарів, які поділили органи на системи й зосередили свою увагу на нирках. Він виявив, що вени не входять у нирки, а сягають лише їхньої периферії. Зербі висунув гіпотезу, що нирки діють як фільтр, відфільтровуючи рідину перед її потраплянням до сечового міхура, тоді як інші лікарі в цьому сумнівалися. Серед лікарів, ближчих до радикальних аверроїстів, можна назвати Алессандро Ахілліні (1463-1512). Він відомий своїми анатомічними дослідженнями, які зміг опублікувати завдяки указу XIII століття, імовірно імператора Фрідріха II, що дозволяв препарування людських трупів, і які раніше стимулювали кумира Алессандро, анатома Мондіно де Л’юцці (бл. 1270–1326) з Болоньї. Алессандро прославився як викладач медицини та філософії в Болоньї й Падуї, де його називали другим Арістотелем. Під час свого перебування в Болоньї Ахілліні, як вважають, відіграв ключову роль у пробудженні інтересу до номіналізму Оккама. Ступінь підтримки Ахілліні важко оцінити, але вважається, що він і його сучасники в університеті започаткували нетривале відродження оккамістської думки, що знайшло відображення в пізніших працях його учнів.
Пізній італійський аверроїзм
Отже, стало зрозуміло, що до 1480-1510 рр. аверроїзм в Італії вступив у кризу. Мало того, що в Падуї почалися прямі заборони, так ще й на V Латеранському соборі 1513 р. аверроїзм було знову офіційно засуджено Церквою. Останній бій, який дав Помпонацці, по суті, було програно. Такі таланти, як Алессандро Ахілліні (Акілліні), — уже померли. Хоча навіть якби історія на цьому й завершилася, протриматися 250 років — цілком непоганий результат для будь-якої школи. І все ж на цьому історія не закінчилася. До речі, поки ми зосередили всю увагу на Північній Італії, аверроїсти давно вже пустили коріння і в Південній, особливо в Салерно, де здавна існувала авторитетна медична школа і де раніше за все в Європі почали перекладати арабські тексти. А де Салерно, там і Неаполь. Як і його більш відомий сучасник Помпонацці, неаполітанський філософ Сімоне Порціо (1496-1554) був викладачем медицини в Пізі (1546-1552), а в пізніші роки полишив суто наукові дослідження заради роздумів про природу людини. Його філософська теорія була ідентична теорії Помпонацці, чию «De immortalitate animi» він захищав і розвивав у трактаті «De mente humana». За легендою, коли він починав свою першу лекцію в Пізі, то відкрив метеорологічні трактати Арістотеля. Аудиторія, що складалася зі студентів і городян, перервала його вигуком Quid de anima (Ми хочемо послухати про душу), і Порціо був змушений змінити тему своєї лекції. Він сповідував найвідвертіший матеріалізм, заперечував безсмертя в усіх формах і вчив, що душа людини однорідна з душею тварин і рослин, матеріальна за своїм походженням і нездатна до окремого існування. За такого радикалізму філософії він навчався спочатку у вельми консервативного Агостіно Ніфо.
Сам Агостіно Ніфо певний час викладав у Неаполі й отримав у цьому місті звання почесного громадянина з правом передавати його своїм дітям і всім наступним нащадкам. Окрім Порціо, серед учнів Ніфо в університеті Салерно були Тіберіо Росселлі (1490-1560) і старший студент Марко Антоніо Зімара (1460-1532). Останній народився в Південній Італії, пройшов навчання в Падуї одночасно в Помпонацці та Ніфо, а в останні роки життя викладав у Салерно (1518-1522), Неаполі (1522-1523) і знову в Падуї (1525-1528). Зімара редагував праці середньовічних філософів (особливо Альберта Великого і Жана Жанденського), а також редагував і писав коментарі до Арістотеля та Аверроеса. Його праця «Tabula dilucidationum в dictis Aristotelis et Averrois» (1537) стала основним науковим інструментом для вивчення праць Арістотеля й Аверроеса. Завдання узагальнення філософського вчення аверроїзму він розв’язав у трактаті «Міркування», який можна вважати першим новоєвропейським метафізичним трактатом — не коментарем, епітомою чи парафразою до Арістотеля або когось іншого, — а повноцінною книгою, що має відносно систематичну форму. Так народжувався новий стиль філософського письма. Зміст трактату становить учення Арістотеля-Аверроеса, зведене до 129 лаконічних тез, так чи інакше виявлюваних у творах цих авторів. Більшу ж частину трактату займають міркування (лат. disputationes) Зімари про ці тези, в яких він намагається встановити точний зміст кожного судження, посилання на авторитетні тексти, а головне — аргументи, що доводять ці тези: ними він намагається підвести певний баланс.
Трактат Зімари мав великий успіх, витримав у XVI ст. шість видань і став одним із маніфестів пізнього аверроїзму, з яким захоплено сперечалися мислителі другої схоластики (Д. Мас, П. да Фонсека, Фр. Суарес). Зімара ґрунтовно і, судячи з усього, доволі успішно розв’язав тактичні завдання, що стояли перед аверроїзмом: він зберіг єдність і актуальність цього напряму, вдало поєднуючи як традиційні, так і новаторські методи його репрезентації. Однак сутність аргументації Зімари й надалі зводилася до незаперечності авторитету Аверроеса і в умовах його радикального заперечення не могла відіграти вирішальної ролі у розв’язанні стратегічного завдання, що стояло перед аверроїзмом, — відновлення впливу на медичний факультет. А ця мета ставала завідомо нездійсненною: критика давньої медицини підірвала довіру не лише до арабів, а й до греків. Погоджувалися визнавати авторитет Гіппократа як «засновника», але вже в Галена знаходили численні помилки й суперечності, не кажучи вже про пізніших авторів.
Спробу переламати ситуацію в 1550-1560 рр., під час пожвавлення дискусії про природу логіки, здійснив професор мистецтв із Салерно, аверроїст Ієронім Бальдуїно. Відомостей про життя цієї людини майже немає, судячи з усього, він висунувся в середині XVI ст. в ході антидетерміністської полеміки, що стала найуразливішим місцем доктрини аверроїстів. Його міркування визнали цікавими, і зібрання його праць було видано 1562 р. у Венеції, у друкарні Падуанського університету, де аверроїсти ще зберігали свій авторитет. Міркування Бальдуїно, що нас цікавить, з одного боку, вельми тонко пов’язує ключові аспекти полеміки проти аверроїстів, а з іншого — дає на них таку відповідь, яка приводить до думки про необхідність аверроїзму.
В основі будь-якої науки лежить метод, в основі будь-якого методу — раціональна практика аналізу, а опис раціональних практик аналізу дає логіка. Тому «логіка — це наука наук і мистецтво мистецтв, що містить у собі основи будь-якого дослідницького підходу»: це визначення логіки, дане ще Петром Іспанцем і Буриданом, завжди зберігало для схоластики — зокрема й для схоластичної медицини — ключове значення. Але медикам потрібна не вся логіка, а лише придатний до їхніх цілей розділ, учення про категорії, на основі якого можна було б будувати класифікації та визначення. Будь-яке таке вчення зрештою сягає «Категорій» Арістотеля, отже, необхідно визначити статус цього трактату. «Категорії» всі визнавали логічним текстом і трактували в курсі діалектики як вступ до основної проблематики «Органона». Бальдуїно оспорює цей тезис; він ставить запитання: чи є книга «Категорії» частиною логіки чи метафізики, і відповідає, що «Категорії» — трактат метафізичний і до логіки, розглядуваної як окрема наука, стосунку не має. Його аргументація дуже проста:
- десять категорій, про які йдеться в книзі Арістотеля, є реальними властивостями сущого, а отже, не можуть розглядатися лише як конструкти розуму, а значить, не належать до власне логіки;
- тому вони не мають того інструментального значення, яким володіють логічні конструкти: категорії радше є предметом пізнання, ніж його знаряддям;
- та й сам Арістотель указує на категорії як на характеристики екстраментального сущого;
- а оскільки таке є предметом метафізики, його слід розглядати в курсі філософії і, отже, тлумачити на основі коментарів Аверроеса.
Спроба Бальдуїно виявилася безуспішною — процес відчуження медичного факультету від аверроїзму та форм схоластики зайшов надто далеко, на порядку денному стояло питання про перевірку відомостей античних полігісторів, у яких запозичував інформацію й сам Аверроес. Дискусія продовження не мала — аверроїсти були змушені прийняти наявний стан речей. Бальдуїно здобував освіту не лише в аверроїстів Салерно, а й взагалі відвідував лекції в Падуанському університеті. Тоді там викладали або навчалися такі мислителі, як Маркантоніо де Пассері (1491-1563), Бернардіно Томітано (1517-1576) і Спероне Спероні (1500-1588). Перший із них писав коментарі до Арістотеля й намагався продемонструвати цілковиту тотожність ідей Аверроеса та Сімплікія в ученні про єдність інтелекту. Другий був другом усіх великих венеційських гуманістів свого часу (зокрема П’єтро Бембо), брав участь у створенні літературної академії в Падуї, і хоча він був лікарем та вивчав філософію в аверроїстів, сам не виявляв помітного інтересу до філософії й більше надавав перевагу поезії та лікарській практиці у Венеції. Третій же, Спероні, і зовсім був поетом і драматургом, хоча після того, як 1518 року він закінчив Падуанський університет і вступив до гільдії художників і лікарів, почав читати в Падуї лекції з філософії, перервавши це заняття заради навчання в Болоньї у П’єтро Помпонацці, але після смерті останнього повернувся до Падуї. Будучи членом Академії красних мистецтв і другом Торквато Тассо, він керував переробкою «Звільненого Єрусалима». Спероні написав книги про риторику, про права жінок, про кохання, про надмірну прихильність до латини, про Данте, про «Енеїду» та «Несамовитого Роланда», а також кілька власних трагедій. Відомими членами й співробітниками «Accademia degli Infiammati» в Падуї були, крім Спероне Спероні, ще й Бенедетто Варкі, П’єтро Аретіно, Джироламо Преті, Луїджі Аламанні, Уголіно Мартеллі, Алессандро Пікколоміні та Анджело Беолько (Ель Рузанте).
І ось у такому культурному середовищі вивчав філософію як аверроїст Бальдуїно, так і його противник та критик, Джакомо Дзабарелла (1532-1589), з ученням якого Падуанський арістотелізм досяг свого найвищого розквіту. Дзабарелла був автором «Opera logica» і «De rebus naturalibus XXX libri», що трактували головно про метод наук і, ймовірно, надихнули самого Галілео Галілея. Він обґрунтував автономію сфери природничих наук і розвинув інструментальне розуміння логіки в систему своєрідного прагматизму. Він є останнім представником прибічників Арістотеля-Аверроеса, з яким рахувалися по обидва боки Альп, і філософія якого ще тривалий час користувалася авторитетом у Німеччині. У логіці Дзабарелла пов’язував традиційну дедуктивну логіку та методологію науки. У психологічному вченні тяжів до Олександра Гельського. Стверджував, що неможливо довести безсмертя душі, і у своєму творі «De inventione aeterni motoris» твердить, що до існування перводвигуна можна дійти не інакше, як допускаючи вічність руху.
Також серед тих, хто далі розвивав учення Арістотеля, був і природодослідник Андреа Чезальпіно (1519-1603), придворний папський лікар, учений, який відкрив закон кровообігу (ще до Гарвея). Директор ботанічного саду в Пізі, він уславився як один із перших великих систематизаторів рослинного світу, який не просто вторив Арістотелеві та іншим давнім мислителям, а намагався запропонувати щось нове, з урахуванням накопичених даних. За словами одного з його ворогів, ідеї Чезальпіно користувалися такою широкою відомістю, що не лише в Італії, а навіть у Німеччині викликали до себе більшу пошану, ніж вислови дельфійського Аполлона у греків. В історії філософії утвердився погляд, що Чезальпіно перетворив аверроїстичний арістотелізм на пантеїзм. Нікколо Таурелло, професор Альтдорфа, у своїй книзі «Альпи Кезае» (1597) звинуватив Чезальпіно в ототожненні Бога і природи; англійський теолог Семюел Паркер звинуватив його в атеїзмі. А П’єр Бейль у своєму «Історичному та критичному словнику» вважав його попередником Спінози. Своє філософське вчення він виклав у праці «Quaestiones peripateticae» (Венеція, 1571; до 2-го видання, 1593, додано інший філософський трактат — «Daemonum investigatio peripatetica»). При цьому в психології він є чистим спіритуалістом. Духовне начало людини він різко відрізняє від душ інших живих істот. Лише людина володіє розумною, мислячою і безсмертною душею. Дії її душі незалежні від тіла; причинного зв’язку тут не існує. Поєднуючи всі окремі члени тіла в гармонійну єдність, душа є формою тіла. Не локалізуючись у жодній із частин останнього, вона лише пронизує його собою. Якщо вже неодмінно бажано говорити про її осідок, то цю роль найрадше можна приписати серцю, джерелу руху й діяльності всього організму. Тут осереддя нашої чуттєвості. Чуттєві образи, сприйняті нашою душею, не мають просторового протягу. Пізнаючи єдине в усіх речах нашого зовнішнього досвіду, а вічне й божественне начало — в нас самих, у надрах власної духовної субстанції, ми прилучаємося до істинного блаженства Божества, яке, однак, лише тоді стане нашим досконалим і невід’ємним надбанням, коли в акті смерті наш інтелект остаточно відмовиться від суто людських рис своєї діяльності й увійде в стан чистого буття в собі. Такими рисами характеризується психологія Чезальпіно. Допускаючи чудеса як акти особливого вияву Божества у світі природних явищ, Чезальпіно рішуче відкидав віру в темні сили природи, в магію та чари, так поширену в його час. І ось цю людину свого часу вважали небезпечним атеїстом! Щоправда, з усім цим маренням у нього поєднується визнання атомізму в плані будови матерії (яка, проте, все одно є частиною Цілого, одухотвореного Всесвіту).
Але справи аверроїстів уже йшли кепсько, активні критики Дзабарелли, серед яких вирізнявся Франческо Пікколоміні (1523–1607), набували дедалі більшого впливу в університеті. Так, Пікколоміні був старшим професором природної філософії в Падуанському університеті з 1560 по 1598 рік, перейшовши туди з попередніх професорських посад в університетах Сієни, Мачерати та Перуджі. Його найвідоміша праця, «Universa philosophia de moribus» («Всеосяжна філософія моралі»), систематизує й розширює праці Арістотеля з етики та політики. Це був арістотелик, але вже зовсім не аверроїст. Його зусилля були зосереджені на формулюванні синкретичної теорії між арістотелізмом і платонізмом, спрямованої на спробу примирення Арістотеля і Платона в етико-політичній сфері. Свого часу Пікколоміні був одним із найшанованіших професорів філософії в Італії та найбільш високооплачуваним у Падуї. Торквато Тассо називав його «справжнім морем і океаном усякої вченості». Зрозуміло, що й сам Пікколоміні, будучи арістотеликом, невдовзі мав зазнати потужної критики філософів Нового часу. Але якщо навіть він почав витісняти аверроїзм, то неважко зрозуміти, що на початку XVII ст. він остаточно вичерпав себе у зв’язку із загальною кризою арістотелівської фізики та космології. Остаточно кризу добиває це вчення близько 1580-х років, через 380 років після смерті самого Ібн Рушда. Деякі аверроїсти ще й пізніше, у XVII столітті, залишалися викладачами в Падуї, що слугувала своєрідним заповідником, де ще можна було знайти уламки колишніх впливових течій думки. Але зазвичай «останнім схоластом», слідом за Е. Ренаном, називають Чезаре Кремоніні, уславленого своїм страхом перед телескопом Галілея, хоча не варто недооцінювати значення Фортуніо Лічетті (1577-1657), останнього аверроїста у власному розумінні слова. В умовах цілковитої дискредитації «арабської доктрини» він знайшов для неї місце в системі нових наукових інтересів: латинський аверроїзм повернувся до свого початку, поставши обґрунтуванням ноології та вчення про безсмертя чистого розуму. Але, як і Кремоніні, Лічетті теж запам’ятається фанатичним прихильником Арістотеля, який виступив проти Галілея та всіх інших учених, що руйнували звичну для аверроїстів картину світу й повалювали авторитет самого (!) Арістотеля.
Пізнім продовжувачем ідей Помпонацці був Джуліо Чезаре Ваніні (1585-1619), а певний вплив усіх цих ідей також простежується у філософії Джордано Бруно (1548-1600). Обидва розвивали своєрідні форми пантеїзму, поєднані з атомістичними ідеями (але все ж були радикальнішими, ніж Чезальпіно, і нагадували класичних аверроїстів), обидва активно критикували схоластику, як і вчені Нового часу, і обидва були вбиті церковною інквізицією. Якщо вибудувати їхню натуралістичність і близькість до механістичного матеріалізму зліва направо, від найслабших до найвиразніших, то цей ряд виглядає приблизно так: Кузанський, Чезальпіно, Спіноза, Бруно, Ваніні. З-поміж усіх них Ваніні був найближчим до адекватності. Настільки, що сучасники часто називали його епікурейцем. Але, строго кажучи, ні Ваніні, ні Бруно вже не були аверроїстами; це лише останні представники, або радше виразники того спільного духу й напряму думки, який підтримували аверроїсти минулих століть, фінальна точка, після якої вже починається зовсім інша матеріалістична традиція.
Знайомство із падуанським аристотелізмом за кордоном відбулося завдяки Джуліо Паче (1550-1635), який поширив у Франції та Німеччині праці Дзабарелли. До епохи видання Беккера (1785) можна стверджувати, що знання Арістотеля за кордоном передавалося через падуанську інтерпретацію.
Використані джерела:
- Савінов Р.В. — «Пізній аверроїзм: інституційний базис філософського дискурсу» (2016) — посилання.
- Апполонов А.В. — «Латинський аверроїзм XIII століття» (2004) — посилання.
- Гладков А. К. — «Чи був Марсилій Падуанський аверроїстом? До питання про джерела політичних ідей у Західній Європі першої половини XIV століття» (2018) — посилання.
- Zdzisław Kuksewicz — «Maître Théodoric, averroïste d’Erfurt du XIVe siècle» (2003) — посилання, але завантажити можна на Sci-Hub та подібних ресурсах.
- Aurélien Robert — «Noétique et théorie de la connaissance chez Angelo d’Arezzo» (2008) — посилання.