Мислителі Європи (XII-XIII століття) — Проторенесанс, або Філософія Середніх віків

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

Як ми вже говорили в попередній статті цього циклу, ми поділили проторенесанс Європи, у нашому його розумінні, на дві великі частини, датуючи їх за часом правління імператорів Священної Римської імперії. Минулого разу ми говорили про оттонську та салічну династії, що охоплюють 962-1125 рр. Цього разу йтиметься переважно про час правління династії Гогенштауфенів, і цей період починається відразу після смерті останнього імператора з салічної династії (Генріха V). Тут ми охоплюємо проміжок усього в 130 років, приблизно з 1125 по 1254 рр. Це період нового витка боротьби між папами та імператорами, у ході якої на території Італії розгорнеться повноцінна й тривала війна за контроль над Північною Італією, битва гвельфів і гібелінів. Постають єретичні рухи, що випереджають протестантизм і критикують офіційну церкву, і вперше проти них починає застосовуватися жорсткий апарат репресій, масових страт тощо. У цей самий період почнеться активна фаза комунальних революцій, розвитку міських центрів і виразно секуляризованої культури. Нарешті виникають повноцінні університети, повноцінна схоластична філософія, повноцінні літературні жанри, такі як куртуазна поезія та куртуазний роман, новели тощо. Постає поезія вагантів, на повен зріст постає питання боротьби за національні мови та проти панування латини (цього разу навіть в Італії, де вплив Риму найсильніший). Загальноєвропейський архітектурний стиль романізму, що є радше регіональною версією пізньоримського та візантійського мистецтва, нарешті поступається місцем готиці, яка не має аналогів і є суто європейським стилем без жодних застережень. Це, і багато чого ще (розвиток алхімії, ремесел тощо), робить розглядуваний нами період надто складним, щоб подати всіх його діячів у такому самому вигляді, як у першій частині цієї статті. Нам усе ж доведеться вдаватися до скорочень і зосереджуватися на основних представниках та головних подіях. Цей великий період ми розіб’ємо на дві частини, у першій іштиметься про часи правління двох імператорів і короля Німеччини, який посів період міжцарів’я:

Лотар II (1125-1137) — не з Гогенштауфенів
Конрад III (1138-1151)
Фрідріх I Барбаросса (1152-1190)

Деякі з діячів минулої, оттонсько-салічної доби, доживуть до періоду Гогенштауфенів і ще активно діятимуть. Деяких представників цього перехідного періоду ми не зачепили минулого разу й зачепимо тепер, а багатьох доведеться оминути, бо тепер відомих письменників стало набагато більше, ніж століття тому. Для тих, хто не готовий читати цю суто технічну компіляцію з прізвищ, пропонуємо подивитися лише короткі підсумки першого періоду або відразу загальний підсумок усієї статті.

Перше покоління доби Гогенштауфенів (1125-1190)

Німеччина

Отже, почнемо з Німеччини. Тут одним із найбільших авторів цього покоління вважають небожа Генріха V, останнього імператора із Салічної династії, а також брата Конрада III і дядька імператора Фрідріха I Барбаросси з династії Гогенштауфенів — хроніста Оттона Фрейзінгенського (1112-1158). Він вивчав філософію та богослов’я в Парижі й Шартрі; згодом у Баварії популяризував паризьку схоластику та філософію Арістотеля. Він також брав участь у 2-му хрестовому поході, супроводжуючи короля Конрада, і регулярно виступав посередником між імператорами та папою. Своєю «Хронікою про два держави» у 7 книгах, доведеною до 1146 року й продовженою до 1209 року Оттоном Санкт-Блазієнським, а також «Діяннями імператора Фрідріха I», Оттон заслужив почесне місце серед німецьких істориків Середньовіччя, ставши творцем першої від часів Євсевія Кесарійського філософської інтерпретації всесвітньої історії. У книзі про два держави, малися на увазі, звісно, держава мирян (Вавилон, Імперія) і держава духу (Єрусалим, Папство). І тут Оттон послідовно виступав за мир між цими царствами. Виступаючи як ідеолог Священної Римської імперії та надихаючись ідеєю «чотирьох монархій» Ієроніма Стридонського, Оттон висуває постулат «перенесення влади», згідно з яким владу над світом «передано» самим Богом від римських імператорів спершу Візантії, потім Карлу Великому (800), а далі німецькому імператорові Оттону I (962), починання якого продовжили його наступники аж до Фрідріха Барбаросси, якого він вважав 94-м імператором від часів Августа. Після четвертого передання влади має настати Апокаліпсис, а його першими ознаками став конфлікт папи Григорія VII та імператора Генріха IV. Книга Оттона про Барбароссу не обмежується німецькими справами, бо автор відволікається, наприклад, щоб розповісти про проповідь архімракобеса Бернарда Клервоського, про його запал проти єретиків і про засудження та переслідування П’єра Абеляра. Ці події, про які ми напишемо нижче, як бачимо, сколихнули всю Європу й дійшли навіть до німецьких володінь.

Молодший сучасник Оттона, Гонорій Августодунський (1080-1154), автор всесвітньої енциклопедії «Про образ світу», популярної космології та географії, поєднаної з хронікою всесвітньої історії. Її було перекладено багатьма мовами, і вона користувалася популярністю впродовж усього Середньовіччя. У ній, поміж іншим, містилася схема того, як працюють ангели-охоронці. Очевидно, в молодості Гонорій багато мандрував, і близько 1100 року він нарешті осів в англійському Кентербері, де навчався в самого Ансельма, а потім знову перебрався до південної Німеччини, в Регенсбург. Відомі назви не менш як 38 праць Гонорія на найрізноманітніші теми, але з важливого згадаємо лише Коментар до «Тімея» Платона і книгу «Філософія світу», в якій із позицій тодішньої схоластики розглядаються найважливіші теологічні проблеми та питання світобудови. А також трактат «Неминучість», написаний в Англії діалог про божественне приречення і свободу волі, в основу якого покладено трактат Ансельма Кентерберійського «De concordia praescientiae et praedestinationis». Ще один хроніст, Гельмольд із Бозау (1120-1177), написав «Слов’янську хроніку» — відносно важливе джерело, що описує дохристиянську та ранньохристиянську добу в житті полабських слов’ян у період німецького переселення за Ельбу. А хроніст Ансельм Гафельберзький (1099-1158) зі льєзької школи, по суті, виконував роль офіційного посла Імперії до країн Східної Європи та Візантії. Хоча він і був звичайним істориком, його суто богословські міркування сприяли утвердженню розколу християнства на католицизм і православ’я. Окрім того, що він працював у Німеччині, варто також відзначити й зв’язки з Італією, оскільки він був архієпископом Равенни з 1155 по 1158 рік і зрештою помер у Мілані. Із філософів та вчених, окрім Оттона, вирізняється Рудольф із Брюгге (1100-1170), фламандський астроном і перекладач текстів з арабської латинською. Він був учнем Германа Каринтійського (Хорватія/Італія) і членом Толедської школи перекладачів, про яких ми ще говоритимемо далі. Рудольф переклав латинською «Liber de compositione astrolabii», найважливіший твір ісламської науки про астролябію, написаний Масламою ібн Ахмадом аль-Маджриті, який він присвятив своєму колезі Іоаннові Севільському. 1144 року в Тулузі переклав з арабської мови латинською «Планісферій» Клавдія Птолемея. Але, як і Гонорій, Рудольф теж був змушений шукати знань поза межами Німеччини.

Ще в цьому регіоні виокремлюється група письменників, які наслідували поезію трубадурів, що виникла у Франції. Створюються перші лицарські романи. У Німеччині місцевих трубадурів називали міннезингерами, і тому період їхньої творчості в німецькій літературі зветься Міннезанг (букв. «любовна пісня»). На відміну від провансальської та північнофранцузької лірики, чуттєвість і гедонізм у міннезанзі дещо стриманіші й відіграють значно меншу роль. Німецька лицарська поезія умоглядна й моралізаторська, багато творів мають релігійний відтінок. Уже тут виявляється те, що позначатиметься на німецькій культурі аж до XVIII-XIX століть, її виразний консерватизм у протиставленні Франції. Але загалом у своїх творах міннезингери так само оспівували лицарське кохання до Прекрасної Дами, служіння Богові та сюзерену. Спочатку термін міннезанг уживався лише для позначення пісень, пов’язаних із куртуазним коханням, однак згодом поширився на всю поезію, що супроводжувалася музикою, і почав охоплювати також пісні на політичні, моральні та релігійні теми. Усі міннезингери, як і їхні французькі колеги, писали діалектами своєї народної мови, у цьому разі німецької, і часом свідомо протиставляли німецькомовну літературу тому, що написано латиною (пор. майбутні конфлікти романтиків і класицистів). Надалі ми називатимемо всі подібні типи поезії — і поезію трубадурів, і північнофранцузьких труверів, і німецьких міннезингерів, і всіх, хто ще з’явиться, — поезією трубадурів, бо так набагато зручніше. Найранішими представниками німецьких трубадурів у Німеччині є Кюренберг (1115-1180), Дітмар фон Айст (1115-1171), Мейнлох фон Сефелінген (бл. 1110-1170) і Сперфогель (бл. 1130-1200). Деякі вірші Дітмара написані від імені жінки, і вона в цих стосунках — сильна сторона та може, наприклад, сама обирати собі партнера. Але цей період вважається ще більш-менш самобутнім, заснованим на народній творчості німців. Прямий вплив французьких трубадурів починає виявлятися вже в другий період, ранніми представниками якого вважаються Генріх фон Фельдеке (1130-1195) і Фрідріх фон Гаузен (1140-1190). Перший твір Фельдеке — «Сервацій» (1170) — являє собою віршований переспів латинського житія святого Серватія народною (лімбурзькою) говіркою. У куртуазному епосі «Енеїда», за сюжетом анонімного французького роману «Roman d’Eneas», Фельдеке розповідає античну історію кохання Енея до Дідони та Лавінії, але вже на сучасному авторові тлі лицарського побуту. «Енеїда» вважається першим куртуазним романом німецькою мовою. Єдине, що тут потрібно враховувати, — це те, що суто технічно Фельдеке був німецькомовним мешканцем Бельгії, і ретроспективно його можна вважати бельгійським автором. Другий із них, Гаузен, був наближеним імператорів, брав участь у хрестових походах як лицар і загинув у битві на Близькому Сході. Загалом і писав він пісні на тему хрестових походів, наслідуючи іншого хрестоносця й трубадура з Франції, Конона де Бетюна (про нього далі). У 1180-1190-х роках цей поетичний рух поширюється на схід, а наприкінці XII століття охоплює всю Німеччину. Усі його представники нам не перелічити, тим паче що їх кілька десятків, але деяких найвизначніших розглянемо вже в наступному періоді.

З іншого боку, мракобісся теж нікуди не поділося, і в цьому плані Німеччина уславлена двома письменницями, гідними одна одної. Жорсткішою з них була Елізабет фон Шенау (1129-1164), мракобіска й містичка, яка прославилася своїми пророчими видіннями. Її головний твір так і називається: «Книга видінь». Елізабет не відзначалася здоров’ям, тяжко хворіла, але завжди залишалася вірною чернечому аскетизмові. Відомо, що її видіння почалися 1152 року. Вона входила в змінений, екстатичний стан, який міг тривати по кілька тижнів, аж до втрати свідомості. За словами Єлизавети, це був час спілкування з Господом, Божою Матір’ю та святими. Написана Елізабет «Книга шляхів Божих» (1156-1163) нагадує твір її подруги Хільдегарди Бінгенської (1098-1179) — ще однієї містичної мракобіски, яка була значно старшою за віком. Хільдегарда теж була авторкою пророчих видінь, викладених у книзі «Пізнай шляхи світла». Але, на відміну від Елізабет, вона не лише записувала свої напади маячні, а й залишила кілька праць з природознавства та медицини, а також складала музику на власні вірші. Серед її праць слід назвати «Книгу про внутрішню сутність різних природних створінь», поділену на дві частини: «Книга про просту медицину» і «Книга про складну медицину». У першій описуються рослини, мінерали, дерева, каміння, тварини й метали з притаманними їм лікувальними та нелікувальними властивостями. У другій вона звертається до людського тіла, його органів і функцій, причин і методів лікування хвороб, описує лікувальну дію різних трав, зокрема, наприклад, конопель. Отже, певний розвиток культури в Німеччині все ж відбувається, хоча більшість німецьких інтелектуалів просто переїжджали туди, де здобували освіту (переважно до Італії та Франції).

Дама і група музикантів. Із німецької поетичної збірки, відомої як «Манесський кодекс»

Франція

У Франції, як ми вже бачили в попередньому розділі, виникають майже всі ноу-хау епохи. Тут формуються перші схоластичні школи, перші суперечки номіналістів і реалістів; саме тут спершу постають перші форми романської архітектури, і тут же виникають перші зразки готичної архітектури. У Франції з’являються куртуазний роман, поезія трубадурів і труверів, а також перші масштабні єресі в християнстві. Звідси ж почалася і клюнійська реформа монастирів. Майже в усіх відношеннях Франція виявляється передовим регіоном Європи, що задає моду для всіх інших країн. Хіба що переклади з арабської тут з’явилися пізніше, ніж в Іспанії та Італії (а ще Італія випередила французів у питаннях юриспруденції, медицини та реформи музики, але в цьому столітті Франція вийде вперед і тут). Для початку згадаємо місцевих трубадурів і труверів, адже саме тут цей рух виник ще наприкінці попереднього століття. Один із цих поетів різко вирізняється з-поміж загальної маси. Розпочавши свою кар’єру як трубадур, Кретьєн де Труа (1135-1190) невдовзі перетворився на першого письменника, чиї твори без жодних сумнівів називають «романами». Він став найвизначнішим і всесвітньо відомим автором лицарських романів, заснував цикл творів про короля Артура (бретонський цикл), при дворі якого було засновано братство лицарів Круглого столу. Уперше опрацював легенду про релігійно значущий прихований, але жаданий і недосяжний об’єкт — Грааль. Із збережених творів Кретьєна де Труа відомі 2 пісні, 5 лицарських романів і 2 поеми: «Філомена» та «Вільгельм Англійський». Усі 5 романів письменника, що дійшли до нас, написані старофранцузькою мовою восьмискладовими віршами з парною римою. Його романи «Ерек і Еніда», «Кліжес» (де порушується історія Трістана та Ізольди), «Ланселот, або Лицар воза», «Івейн, або Лицар із левом» і «Персеваль, або Повість про Грааль» стали одними з найвідоміших творів середньовічної літератури й перетворили французьку мову майже на головну мову художньої літератури на найближчі століття. Поема «Філомена» була прямим наслідуванням «Метаморфоз» Овідія, вплив якого позначається на всіх творах Кретьєна. Пізніше ми побачимо прямі переробки романів Кретьєна серед німецьких авторів.

Серед відомих французьких трубадурів Маркабрюн (1100-1155) залишив приблизно 43 твори, переважно сатиричного характеру. Він є автором першої середньовічної пасторалі, що дійшла до нас. Маркабрюн першим із трубадурів порушує тему моралі, занепаду звичаїв. У своїх сирвентах він викриває хтивість жінок і критикує куртуазне кохання. А в латинському творі Pax in nomine Domini! він оспівує Іспанію як місце, де воїни очищують душу в битвах із невірними. Для його творів характерні груба, принижена мова, складна форма, образи, що не завжди піддаються розшифруванню. Тому його вважають засновником темного стилю провансальської поезії (цей стиль мав бути доступним лише посвяченим, елітній групі людей). Поруч із ним існував легкий стиль, а згодом виник особливий вишуканий стиль, які й були найпоширенішими. У темному стилі писав Гіраут де Борнель (1138-1215), але при цьому йому приписують якщо не винайдення «легкої манери» (тобто загальнодоступної) поезії трубадурів, то принаймні формулювання основних принципів цього стилістичного напряму. У знаменитому партімені з Раймбаутом Оранським про переваги й вади двох стилів Гірауту де Борнелю випало захищати саме «легку манеру». У дискусії Борнель зауважує, що творити простою манерою вимагає не меншої майстерності, ніж пісня, створена для вузького кола посвячених. Вірші Гіраута де Борнеля однаково цінували і Петрарка, і Данте, який у своєму трактаті «Про народне красномовство» відгукнувся про трубадура як про поета, що оспівав прямодушність, а у своїй «Комедії» помістив його до Раю. Трубадур Жофре Рюдель (1113-1170), учасник другого хрестового походу, писав переважно на тему «далекого кохання» і розлуки з коханою, що частково пов’язано і з участю в поході. Трувер (тобто трубадур із північної Франції) Конон де Бетюн (1150-1219) уже був згаданий нами вище у зв’язку з німецькими послідовниками як черговий поет-лицар, учасник 3-го і 4-го хрестових походів, який зробив самі військові походи головною темою своєї творчості. Окрім цього, він навіть був регентом Латинської імперії (католицької версії Візантії після захоплення Константинополя хрестоносцями). Уже в заснованих королівствах хрестоносців, а саме в Єрусалимському королівстві, народився й активно працював найважливіший літописець хрестових походів Гійом де Тир (1130-1186), якого можна вважати французом за національністю. Його головна книга: «Історія священної війни християнських государів у Палестині та на Сході» є сумлінним звітом про побачене й почуте з перших рук. Це найповніше з усіх творів з історії хрестових походів, що викладає події від експедиції проти персів візантійського імператора Іраклія I до 1184 року, особливо докладно висвітлює події першого і другого хрестових походів. Учасник 4-го хрестового походу Рамбальд де Вакейрас (1180-1207) більшу частину своєї творчості провів при дворах італійських феодалів і поширював новий стиль поезії в Італії.

Трубадур Арнаут Даніель (1150-1210) жив наприкінці XII століття при дворі англійського короля Річарда I, поширюючи новий стиль в Англії. Творчість Даніеля — розквіт темного стилю. Його лірика туманна, а вірші важкі. Дворянин за походженням, він здобув непогану освіту, але, як повідомляє його середньовічна «біографія», «полишив науки заради співу». Середньовічний автор його життєпису зауважує, що він «обрав рід творення у вишуканих римах, тож його пісні нелегко ні зрозуміти, ні запам’ятати». Але Данте високо цінував його лицарсько-придворні пісні й називав Даніеля «першим співцем кохання». У XXVI пісні «Чистилища» «Божественної комедії» від імені поета Гвідо Ґвініцеллі він називає Даніеля найкращим поетом. Також французьку поезію в Англії популяризувала одна з найвідоміших середньовічних поетес XII століття і одна з перших поетес у Франції — Марія Французька (1160-1210). Її вважають авторкою збірок «Ле Марі де Франс» і «Байки», поеми «Чистилище Святого Патрика», а також агіографічного твору «Житіє Святої Одрі», написаних англо-нормандською мовою. Попри те, що її вважають француженкою, перебуваючи на території, підконтрольній англійському королю, вона більшу частину свого життя провела саме в Англії. Набувши слави при дворі, вона здобула собі незаперечний авторитет серед поціновувачів поезії. Як писав один із сучасників, монах-бенедиктинець Денис Пірамус, автор «Житія святого короля Едмунда»:

«Її вірші люблять усюди, бо графи, барони й лицарі надзвичайно ними захоплюються і ніжно їх люблять. Вони обожнюють те, що вона так багато пише, і знаходять у цьому величезну втіху, часто читають і переписують її твори. Ле покликані дарувати насолоду дамам, які слухають їх із задоволенням, бо в цих віршах відбито поривання їхніх сердець».

Одне з ле Марії, «Ланваль», було покладене в основу романсу з «Оповіді франкліна» циклу «Кентерберійських оповідей» Джеффрі Чосера. Також серед жінок-письменниць у Франції можна було б виокремити кохану П’єра Абеляра, славетну Елоїзу (1100-1064), яка була непогано освічена, читала філософські книги, знала латинську, грецьку та давньоєврейську мови, але не залишила практично жодної писемної спадщини. Зате Елоїза часто використовувалася як символ тієї самої Дами, тільки частіше не в середовищі куртуазної поезії трубадурів, а в пародіях поезії вагантів (про що далі), які більше цінували в дамах освіченість, ніж шляхетність. Менш відома, але значно вагоміша письменниця (і художниця) з Франції, але все ж належна до німецькомовної культури — Геррада Ландсберзька (1130-1195), настоятелька жіночого абатства Гогенбург, що користувалася покровительством імператора Фрідріха Барбаросси, — авторка ілюстрованої енциклопедії «Сад утіх» (Hortus deliciarum, 1175), написаної латинською мовою, — компендіуму різноманітних знань, який містить понад 300 алегоричних мініатюр, виконаних самою Геррадою.

Якщо в царині романів і поезії Франція нині явно посідає передові позиції, то у сфері філософії ситуація значно ускладнилася через надмірне панування теологів. Процеси над Абеляром не минули безслідно й завдали філософії серйозної шкоди. Крім того, Франція спочатку майже не бере участі в активній перекладацькій діяльності, вважаючи арабські твори надто приземленими, матеріалістичними й такими, що здатні породжувати в християнських лавах небезпечні єресі (див. далі). Тенденції клюнійської реформи взяли гору. З французьких філософів цього періоду першим назвемо П’єра Ломбардського (1100-1160). І, як неважко визначити з його імені, він походив із Північної Італії (отже, технічно це італійський філософ). Але все ж майже все своє свідоме життя працював у Франції. Він навчався в еталонних мракобісів і «реалістів» у питаннях універсалій — Бернарда Клервоського та учнів Ансельма Лаонського, але в якийсь момент також слухав лекції Абеляра в Парижі та Шартрі. Сам він усе ж посідав позицію поміркованого реалізму, а з текстів Абеляра запозичив радше діалектичний метод викладу. Його богословські праці заклали основи вчення про пресуществлення, яке згодом було затверджене як догмат Церкви на Четвертому Латеранському соборі (1215). Головний твір П’єра Ломбардського — «Сентенції» — став стандартним підручником теології в середньовічних університетах, для якого існував навіть окремий курс, і став основною моделлю для популярного згодом жанру «суми». Від 1220-х років до XVI століття жоден твір християнської літератури, за винятком самої Біблії, не коментували так часто. Навіть «Сума теології» Фоми Аквінського, написана близько 1270 року, не затьмарювала «Сентенції» за значенням аж до приблизно XVI століття. Усі провідні середньовічні мислителі Західної Європи, від Альберта Великого та Фоми Аквінського до Вільяма Оккама й Габріеля Біля, перебували під її впливом. Навіть молодий Мартін Лютер іще писав глоси до «Сентенцій», а Жан Кальвін цитував її понад 100 разів у своїх «Настановах». Поруч із П’єром Ломбардським стоїть Гільберт Порретанський (1085-1154), який теж викладав у Парижі та Шартрі, був прихильником поміркованого реалізму й критикував концептуалізм Абеляра. При цьому, попри відкриту полеміку з Абеляром, він також активно боровся проти Бернарда Клервоського, який намагався звинуватити Гільберта в єресі. Уже тільки тому він заслуговує принаймні на певну повагу нащадків. Будь-який ворог Бернарда Клервоського — майже гарантовано адекватна людина. Гільберт відомий своїми коментарями до Боеція та тим, що його послідовників-реалістів навіть називали групою «порретанців». Але єдиним великим французьким філософом, який прямо виступив на захист Абеляра від переслідувань, став Петро Преподобний (1094-1156). З одного боку, він навчався в самому серці загальноєвропейського мракобісся (Клюні), а згодом навіть став абатом Клюнійського монастиря, намагаючись конкурувати з Бернардом і підтримувати імідж головного центру аскетизму Європи. З іншого ж боку, окрім того, що він допомагав Абелярові, захищав його й переховував, Петро також пов’язаний із загальноєвропейським рухом перекладачів, зосередженим у Толедо. Особливе значення для європейської богословської думки мав виконаний на його прохання Робертом Кеттонським перший в історії переклад Корану латинською мовою. Петро був прихильником вивчення ісламу на основі його власних джерел і не лише замовив всеосяжний переклад корпусу мусульманських текстів, а й сам 1142 року вирушив до Іспанії, де зустрівся зі своїми перекладачами. Самому ж Петрові Преподобному належить апологетичний твір «Summula quaedam brevis», у якому він захищає основні положення християнства від ісламської критики. У цих працях Петро зображає іслам як християнську єресь, що межує з язичництвом.

Шартрська школа й далі залишається головним осередком ученості та центром неоплатонізму в дусі арабської філософії. Подеколи братом Бернара Шартрського, визначного представника цієї школи в попередньому поколінні, вважають його наступника на посаді керівника школи — Тьєррі Шартрського (пом. 1150). Він також знаний своїм підвищеним інтересом до «Тімея» Платона та застосуванням філософії до теологічних питань. Тьєррі написав кілька коментарів до трактату Боеція «Про Трійцю» і книгу «Семикнижжя» — енциклопедію відомостей із вільних мистецтв. У ній докладно розглядаються способи розрізнення видів знання, причому з єдиною метою: пояснення порядку в реальності. Тривіум (логіка, граматика і риторика) відповідає за достовірність, послідовність і красу мови викладу. Квадривіум (геометрія, астрономія, арифметика і музика) репрезентує інтелектуальний зміст, що потребує вираження. Але його головний твір — «Гексамерон», де він інтерпретує Книгу Буття з посиланням на «Тімея». Текст слугує обґрунтованим захистом існування Бога, спираючись на платонівську натурфілософію та аристотелівську логіку для пояснення сотворення світу. Тьєррі встановлює, що мить божественного творення була самим початком часу, а відтак творіння розвивалося природним чином завдяки поєднанню чотирьох елементів (вогню, повітря, води і землі). На думку Тьєррі, Бог створив чотири елементи в першу мить. Вогонь, який безперервно рухається, обертався й освітлював повітря, спричиняючи першу ніч і день. На другий день вогонь нагрів воду, змусивши її піднятися на небеса й утворити хмари. Через зменшення кількості води на третій день постала суша. Подальше нагрівання вод над тверддю змусило воду створити небесні світила на четвертий день. Подальше нагрівання землі призвело до виникнення рослинного, тваринного й людського життя на п’ятий і шостий дні. Пояснення Тьєррі сотворення світу ґрунтується на теологічній інтерпретації чотирьох причин Аристотеля, які він ототожнює з трьома особами Трійці та матерією (що складається з чотирьох елементів): Отець — діюча причина, Син — формальна причина, Святий Дух — кінцева причина, а чотири елементи — матеріальна причина. На думку Тьєррі, акт божественного творення обмежується створенням чотирьох елементів, які далі розвиваються самі по собі, змішуються в математичних пропорціях і становлять фізичний світ. Так, уражаючим чином на ґрунті неоплатонізму проростає майже матеріалістичний деїзм і теорія стихій у дусі Емпедокла/Аристотеля, подібно до того, як в арабській Іспанії багато неоплатоніків робили з цього цілком матеріалістичні висновки, торкаючись питань фізики. Далі, щоправда, ця фізика підпорядковувалася ширшій конструкції, де вона втрачала будь-яку самостійність і розчинялася в Богові, але все ж цей різновид неоплатонізму ще можна вважати відносно прогресивним. Підхопивши вчення Тьєррі, його дещо далі розвинув Гільйом із Конша (1090-1154), який навчався вільних мистецтв у Шартрській школі філософії та читав лекції з філософії в Парижі, відстоюючи право на вільнодумство. Гільйом вважав, що платонівська філософія, як учення про явлене й неявлене, за правильного тлумачення не суперечить християнській вірі. Віра в божественну могутність не передбачає, що Бог чинить якісь дії, незрозумілі для розуму; у зв’язку з цим методи богослов’я узгоджуються з філософськими принципами. Світова душа, описана в платонівському «Тімеї», є тим самим, що й Святий Дух. В основі світогляду Гільйома лежить натуралізм і деїзм у його середньовічному розумінні: світ створений Богом, але потім розвивався на основі власних законів, осягнути які здатен людський розум. В основі світобудови, згідно з Гільйомом, закладені як первинні елементи нечуттєві й «збагненні лише через подрібнення розумом» атоми, які не є вічними. Різні поєднання атомів утворюють чотири елементи: землю, повітря, воду і вогонь. Гільйом відкидав учення Аристотеля про п’ятий елемент, але приймав його доведення кулястості Землі. Від частини своїх учень йому довелося відмовитися під тиском архімракобіса Бернара Клервоського. Через надмірну близькість їхніх учень Тьєррі з Шартра і Гільйом із Конша можуть розглядатися в парі. Як ми побачимо далі, їхнє вчення максимально суголосне арабським натуралістам і може вважатися передовим на той час. Також тут варто відзначити одну цитату із творів Гільйома:

«Немає такої хибної школи, яка не мала б певної домішки істини, хоч ця істина й затемнюється домішкою чогось хибного. І справді, кажучи, що світ складається з атомів, епікурейці говорили правду, однак їхні слова, що ці атоми безначальні й що, розділені, вони пурхають у великій порожнечі, а потім об’єднуються в чотири великі тіла, — вигадка, бо ніщо, крім Бога, не може бути безначальним і не мати свого місця».

Також у Франції творить богослов П’єтро Коместор (1100-1178), автор «Схоластичної історії», коментованого переказу Біблії, який став одним із перших базових університетських підручників XIII століття й вирізнявся новаторством у традиційній богословській освіті. У 1271 році цю книгу було перекладено німецькою мовою, причому навіть римованими віршами фламандським поетом Якобом ван Марлантом; цей переклад дістане назву «Римована Біблія» (тут і переклад на національну мову, і перекручення форми, здавалося б, священного писання).

І якщо тут ще можна сказати, що зв’язки з Шартром оживлювали філософію й утримували її від скочування в суцільне мракобісся, то вже такі діячі, як Гуго Сен-Вікторський (1110-1173) і Рішар Сен-Вікторський (1123–1173), відкрито надавали перевагу містичним тлумаченням релігії. Що характерно, Гуго проходив навчання в самого найжорсткішого й найрадикальнішого «реаліста» Франції, Гійома де Шампо, а згодом приятелював і листувався з королем європейського мракобісся Бернаром Клервоським. Але якщо Гуго ще намагався поєднати релігійну містицизм із умоглядним мисленням і взагалі був енциклопедично освіченим та розумівся, крім теології, ще й на найрізноманітніших емпіричних науках, то Рішар уже віддався чистому лету релігійного марення й ставив містичне споглядання вище за логічне мислення. Гійом де Сен-Тьєррі (1085–1148) взагалі написав біографію свого улюбленого Бернара Клервоського й зробив величезний внесок у те, щоб Абеляра було покарано. У цій справі Рішара й Гійома доповнював Алан Лілльський (1128-1202). Звісно, Алана вважали енциклопедично освіченою людиною (уславився під прізвиськом Doctor Universalis), як і багато інших, він навчався в Парижі та Шартрі, але сліди цієї освіченості зовсім бляклі. Єдине, що бодай трохи видає в ньому вченого, — це спроби примирення розуму з вірою, і, звісно ж, на умовах віри. Але примирення з розумом — це вже принаймні не заперечення. У цьому плані він, по суті, міг бути соратником Тьєррі та Гійома. Так, Алан стверджував, що розум, керований розсудливістю, може самостійно відкрити більшість істин про фізичний світ; але щоб осягнути релігійну істину й пізнати Бога, мудрець має бути віруючим. У творі «Плач Природи», написаному за моделлю Боетієвого «Утішення Філософією», Природа постає на кшталт платонівського деміурга (своєрідна форма пантеїзму). Вона являється Аланові уві сні й проголошує себе намісницею Бога в справі творіння, що зійшла на землю для боротьби з гріхами пияцтва, ненажерливості, гордині тощо. В оточенні священнослужителів, які прибувають один за одним, зрештою оголошується відлучення від Природи й божественної Любові всіх, хто загруз у смертних вадах. Після оголошення цього декрету всі Чесноти гасять лампади, і Алан прокидається. Але якщо тут і робиться бодай невеличка шпарина для звільнення фізичних наук від втручання релігії, то в усьому іншому це типовий неоплатонік, який активно бореться з єресями, захищає чистоту віри й у спеціальному творі критикує, серед іншого, мастурбацію та гомосексуальність. Постать Алана Лілльського стоїть десь посередині між сен-вікторським мракобіссям і Шартрською школою.

Проте, попри наявність яскраво виражених діячів-мракобісів у Франції, вона ж дає нам чимало видатних просвітителів, і принаймні їх тут більше, ніж у Німеччині. Франція й далі створює нові явища в культурі, які вона експортує до інших країн, а не навпаки. Хоч і не так виразно, як в Італії, Англії та Іспанії, але тут з’являються власні школи перекладу з арабської, особливо на півдні, який близький до арабської культури Іспанії. І якщо в XI столітті Німеччина та Франція ще змагалися за культурну гегемонію, то на початку XII століття німці явно вибувають із гонки (при цьому, як і раніше, більшість помітних постатей у Німеччині походили радше з Бельгії та Нідерландів). Але тепер у Франції з’являються конкуренти в інших регіонах, тож поки що не варто поспішати з висновками про те, що Тьєррі Шартрський або Гійом із Конша стали найбільшими мислителями Європи в цей період.

Філософія і сім вільних мистецтв із книги «Сад насолод» Герради Ландсберзької

Італія

Серед мислителів Італії найбільший внесок у розвиток науки Європи в першій половині XII століття зробив письменник і перекладач Герард Кремонський (1114–1187), чия значна кількість перекладів з арабської мови латинською дала змогу заново відкрити багато наукових скарбів античності, згодом інтегрованих у мусульманську цивілізацію, але втрачених на християнському Заході. Перекладацька діяльність Герарда є частиною ширшого руху з перекладу грецьких і арабських наукових та філософських праць (так звана Толедська школа; вище ми вже згадували Рудольфа з Брюгге та Петра Достопочтенного), що мав місце у XII столітті в Іспанії та Італії. Близько 1144 року Герард переїхав до Толедо з метою вивчення арабської мови. Головним його досягненням вважається переклад «Альмагеста» Птолемея, але він також перекладав праці з філософії, астрономії, математики та медицини, зокрема твори Гіппократа й Галена (усього кілька десятків творів). Його переклад «Канону» Авіценни, перший на Заході, мав значний вплив. Напівнімецьким, напівіталійським перекладачем із цієї ж традиції був Герман Каринтійський (1105–1154), філософ, астроном, астролог і математик родом з Істрії, який разом з Аделардом Батським, Іоанном Севільським, Герардом Кремонським і Платоном Тіволійським став найважливішим перекладачем арабських астрономічних праць XII століття. Мало того, що він був пов’язаний із передовою природничо-науковою школою, так перед тим він устиг прослухати лекції Тьєррі Шартрського, а потім вирушив у подорож на Схід, де вивчив арабську мову, і лише після цього попрямував до Толедської школи, ставши одним із її найраніших представників і найплідніших співробітників. Він брав участь у перекладі «Начал» Евкліда, «Планісферію» Птолемея та кількох арабських книг з астрономії, астрології й алхімії, на основі яких створив подібні власні твори. Також вважається автором власного твору «Про сутності», де розглядає п’ять аристотелівських категорій (causa, motus, spatium, tempus, habitudo). Помітною постаттю став також італійський математик, астроном і астролог Платон Тіволійський (1110–1145), відомий своїми перекладами латинською з єврейської та арабської мов. Хоча ми зараховуємо його до італійців, більшу частину життя він провів в іспанській Барселоні, де співпрацював із єврейським математиком Авраамом бар Хією, чию «Книгу мір тел» він також переклав латинською. Завдяки його працям в Італії стали відомі деякі твори Архімеда. Також він зробив переклад з арабської мови праці Птолемея «Альмагест» (паралельно з Герардом Кремонським або разом із ним). Надзвичайне значення мав також його переклад з арабської латинською астрономічної праці аль-Баттані.

Водночас у північній Італії творить поет і перекладач Мойсей із Бергамо (бл. 1090–1160). У певний момент він переїжджає до Венеції, налагоджує зв’язки з місцевими купцями й вирушає до Константинополя, оселившись там у венеційському кварталі. Він жив у Константинополі, де був одним із перших західноєвропейців, зацікавлених у збиранні грецьких рукописів. Він відомий своєю «Liber Pergamensis» — поетичним описом міста Бергамо в латинській поезії. Це найраніший із тих зразків цього жанру, що збереглися: патріотичний опис середньовічної комуни. Він також переклав кілька богословських творів з грецької латинською, включно навіть із віршами Феогніда. Яків Венеційський (1080–1147) провів кілька років у Константинополі й переклав «Другу аналітику» Арістотеля з грецької латинською в середині XII століття, зробивши тим самим повний аристотелівський логічний корпус «Органон» уперше доступним латинською. А також він переклав «Фізику», «Про душу» і «Метафізику». Таку саму роль мосту між грецькою та італійською культурами виконував Гуго Етеріан (1115–1182), радник із питань західної церкви візантійського імператора Мануїла Комніна. Він навчався в Альберіка (ворога Абеляра) в Парижі незадовго до 1146 року, а потім перебував у Константинополі приблизно з 1165 по 1182 рік. Він і його брат Лев Туск були тосканцями за походженням, які служили при дворі Константинополя. Відомий своїми трактатами проти єретиків. А найбільшою постаттю періоду, що працювала на зближення Європи та Візантії, був Миколай Гідрунтський (1150–1235), який приблизно в 1219–1220 роках отримав посаду настоятеля монастиря святого Миколая в Казоле, неподалік від Отранто. У 1223–1225 роках був послом імператора Фрідріха II Штауфена в Нікеї, при дворі імператора Іоанна III Дуки Ватаца, а в 1232 році представляв грецькі церкви Апулії в Папській курії. Очолював товариство італо-візантійських поетів у рідному Отранто. Свої твори Миколай Гідрунтський писав грецькою мовою. Його збережена поетична спадщина представлена приблизно 25 віршами, написаними 12-складником, що являють собою короткі епіграми, адресатами яких були колишні настоятелі монастиря, яким він керував. Із прозових творів Миколая Гідрунтського збереглися три «промови проти латинян», написані ним латинською та грецькою мовами. Ці промови були написані ним приблизно в 1222–1225 роках; у них він міркує в догматичній формі про перевагу православного вчення над римо-католицьким, а також відомий антисемітськими творами. Переклав кілька текстів, переважно літургійних, з грецької латинською і навпаки.

Копію «Альмагеста» Птолемея, ще до перекладів Герарда і Платона, було доставлено на Сицилію Генріхом Аристіппом (1105-1162) як дар імператора королю Вільгельму I. Сам Аристіпп переклав латинською платонівські «Менон» і «Федон», але право поїхати на Сицилію й перекласти «Альмагест», а також кілька творів Евкліда з грецької латинською було надано анонімному студентові зі школи в Салерно. Хоча сицилійці зазвичай перекладали безпосередньо з грецької, у тих випадках, коли грецькі тексти були недоступні, вони перекладали з арабської. Адмірал Євгеній із Сицилії (1130-1202) переклав латинською «Оптику» Птолемея, спираючись на своє знання всіх трьох мов, ужитих у її тексті. Незадовго до активного сплеску перекладів у XII столітті, як ми вже писали раніше (див. попередній розділ циклу), Костянтин Африканський, християнин із Карфагена, який вивчав медицину в Єгипті, зрештою став монахом у монастирі Монте-Кассіно в Італії, де активно перекладав медичні праці з арабської мови й різко підніс авторитет медичної школи в Салерно. Отже, Генріх і Євгеній безпосередньо продовжували традиції перекладів, започатковані ще Костянтином у минулому столітті. Сама ж школа в Салерно продовжує працювати у XII-XIII століттях, і з нею пов’язані імена таких лікарів, як П’єтро Барліаріо (1055-1148), який також був алхіміком і дослідником магічних текстів арабської традиції. Побутували легенди, що за короткий час, завдяки змові з дияволом, він став могутнім чаклуном, настільки могутнім, що міг закохувати в себе найвродливіших жінок за допомогою особливих магічних зіль, перетворювати воду на вино і змушувати рости роги на головах тих, хто йому не подобався. Згідно з іншою легендою, найвідомішим творінням Барліаріо було спорудження за одну штормову ніч за допомогою демонів середньовічного акведука, який досі існує в Салерно і називається «Чортовим мостом». Ця вражаюча споруда, зведена на скелі й уперше з використанням стрілчастої арки, мабуть, справила величезне враження на мешканців Салерно, чиїй уяві приписувала її спорудження «диявольська» рука. Це забобон зберігався щонайменше до початку XX століття, коли ще вважалося, що прохід під арками в сутінках призведе до зустрічі зі злими духами.

Із школи в Салерно також вийшов Джованні ді Кастелломата (1180-1250), який, імовірно, був лікарем папи Інокентія III. Тут же здобував освіту Рожеріо Фругарді (1140-1210), син лікаря з Палермо. У своїх працях він спирався на вчення візантійців Олександра Траллійського та Павла Егінського, але, безперечно, міг також вивчати твори арабських хірургів, особливо перса Алі ібн Аббаса аль-Маджусі. Йому приписують важливий хірургічний трактат «Practica Chirurgiae» (1170), що вважається першим підручником із хірургії, написаним в Італії, який ліг в основу середньовічної хірургії та був прийнятий іншими великими хірургами, а також використовувався в ранніх університетах, таких як Болонський і Монпельєрський, відомих своїми медичними дослідженнями (і витіснили Салерно у XIII столітті). Маттеус Платеарій (1090-1161) і його брат Джованні Платеарій (1100-1170) вважалися синами легендарної жінки-лікарки Тротули із Салерно та авторами латинського рукопису XII століття про лікарські трави під назвою «Circa instans». Це був алфавітний список і травник-підручник, заснований на «Vulgaris» Діоскорида, у якому описувалися зовнішній вигляд, приготування та використання різних ліків. Архієпископ Салерно, хроніст і історик церкви Ромуальд Салернський (1115-1181) в юності теж навчався в Медичній школі Салерно, де, крім медицини, вивчав богослов’я, право й історію. Розглядаючи історію Сицилійського королівства, Ромуальд чітко розмежовує у своєму творі компетенції нормандської монархії, імперії та папства. Алькадіно Сиракузький (1160-1212) і Петро Еболійський (1150-1220) стали двома лікарями із салернської школи, наближеними до двору Гогенштауфенів, які також займалися філософією та поезією. Вони оспівували правління імператорів у своїх творах і віршах. Петро Еболійський також написав дидактичну поему «De balneis Puteolanis» («Терми Поццуолі»), яка стала першим широко поширеним путівником термальними джерелами, що слугували зброєю в економічному суперництві, яке виникло в Південній Італії через лікувальні купальні та туристичну індустрію. Загалом, Салернська школа все ще діє й процвітає.

Із чистих філософів місцевого походження можна виокремити релігійного реформатора й громадського діяча з північної Італії на ім’я Арнольд Брешіанський (1090-1155). Під впливом П’єра Абеляра він проповідував відмову від розкоші в церковному житті та повернення до первісного християнства (до 150 р. н. е.), чим поставив своє вчення в опозицію до римських пап. Разом з Абеляром він повів запеклу боротьбу проти вищих ієрархів церкви, лідером яких виступав король мракобісів Бернар Клервоський (як можна зрозуміти, суперечка точилася не про користь аскетизму, тут вони сходилися, а радше про роль церкви та методи пізнання світу). Після початку терору щодо Абеляра він теж потрапив у немилість як спільник, і з Франції Арнольд утік до Німеччини. Але Бернар дістав його й там, і домігся вигнання з Баварії, після чого Арнольд випросив прощення у Папи Римського. Це дало змогу Арнольдові Брешіанському опинитися в Римі. У 1143 році він підтримав перші повстання римських городян проти папства, а в 1145 році Арнольд уже намагався, на чолі народної партії в Римі, відтворити республіку (події так званої Римської комуни, що намагалася домогтися в Римі такого самого міського самоврядування, як у Північній Італії, остаточно програла папам у 1193 році). Після неодноразових вигнань Арнольда було страчено за наказом папи Адріана IV. Його повісили, потім тіло спалили, а попіл викинули в Тибр, щоб останки Арнольда не вшановували його численні прихильники. Цю подію можна вважати одним із найяскравіших прикладів папських репресій проти єретиків, ще до активного поширення катарів і майбутніх масових репресій інквізиції. Перші паростки християнського тоталітаризму починають давати про себе знати. Прихильники вчення Арнольда — арнольдисти. Пізніше їх змішували з катарами й альбігойцями, і вони справді мають певні спільні риси. Послідовники цього руху вирізнялися тим, що заперечували необхідність хрещення немовлят, а також підтримували старі погляди на причастя, викладені Беренгаром Турським ще століттям раніше. Звісно, це далеко не філософ, а радше нове видання протестантизму в дусі Беренгара, але все ж вплив Абеляра позначається на ньому радше позитивно, і мракобісні елементи тут значно поступаються антибогословським мотивам. Але були тут і виразніші мракобіси в Італії, без жодних ноток адекватності, наприклад Іоахим Флорський (1132-1202), який підтримував ідеї маячних одкровень (пор. з німкенями Хільдегардою та Елізабет). Його вважають родоначальником середньовічного хіліазму: свої пророцтва, зокрема прихід тисячолітнього царства Божого на землі, він будував на основі тлумачення Біблії. Іоахим Флорський поділив усю історію людства на три періоди: (1) Отця, від Авраама до Іоанна Хрестителя, (2) Сина, від втілення Сина Божого до 1260 року, (3) Святого Духа — від 1260; висновок про 1260 рік ґрунтувався на словах Одкровення Іоанна Богослова про «тисячу двісті шістдесят днів» (Одкр. 11:3 і 12:6). Кожен період мав свій Завіт: Старий, Новий і Вічний. Настання Третього Завіту Іоахим пов’язував із пануванням чернецтва. За вченням Іоахима, перехід людства до кожного періоду його історії пов’язаний із поступовим одухотворенням його життя щодо Бога. Існування Католицької церкви Іоахим Флорський відносив до другого періоду, а в третьому буде оновлена церква без вад попередньої й утвердиться тисячолітнє царство Боже на землі. Вчення Іоахима було засуджене католицькими Соборами, але користувалося популярністю серед францисканських спиритуалів, апостольських братів і низки інших рухів, оголошених єресями (про активне придушення єресей див. далі).

Поступово на північ Італії проникає вплив південнофранцузьких трубадурів, тут же починають формуватися перші університети, а після Бускето з’являється кілька великих архітекторів. Усього їх відомо близько двох десятків, але ми перелічимо лише кількох. Це Ланфранко (бл. 1070-1140) і Ансельмо да Кампіоне (1140-1210), серед головних архітекторів Моденського собору (де, серед іншого, є барельєф із сюжетами з міфів про короля Артура). Продовжувач роботи Бускето над собором у Пізі на ім’я Райнальдо (бл. 1050-1110) і Бенедетто Антеламі (1150-1230), який сприяв поширенню готичної культури в Італії та її переосмисленню в класичному стилі. В Італії також постають сильні юридичні школи, представлені такими людьми, як Граціан (1090-1150), укладач Decretum Gratiani і засновник школи канонічного права в Болоньї (на основі чого постане й перший університет). Граціан звів докупи й систематизував величезний масив папських постанов, рішень місцевих і центральних вселенських соборів, листів отців церкви, що накопичилися за 11 століть історії церкви. Граціана, як і Ірнерія, можна вважати засновником нового напряму науки. Якщо Ірнерія вважають засновником римського права, то Граціана — канонічного права. У Декреталіях зазначається, що людство регулюється двома способами: за допомогою природного права і за допомогою звичаїв. Головний принцип природного права, виражений також у Євангелії, полягає в тому, щоб кожен ставився до іншого так, як він бажає, щоб ставилися до нього. Усі закони Граціан поділяв на божественні й людські. При цьому божественні закони, на думку Граціана, складаються з природних законів і звичаїв. Граціан виокремлював три види права: природне право, цивільне право, право народів.

Природне право є спільним для всіх людей, оскільки воно підтримується природним інстинктом. Причому Граціан стверджує примат природного права над звичаєм і законом.
Цивільне право — це таке право, яке було встановлене кожним народом або державою для себе відповідно до божественної або людської причини.
На думку Граціана, який у цьому питанні йшов за Ісидором Севільським, до права народів належать такі питання, як «окупація території, будівництво, укріплення, війни, полон, рабство, право відновлення, мирні союзи, перемир’я, недоторканність послів, заборона шлюбів із чужоземцями». «Це право, — зазначалося в Декреталіях Граціана, — називається правом народів з тієї причини, що ним користуються майже всі народи».

У другій частині своєї збірки Граціан викладає свої міркування щодо війни та розглядає вісім питань міжнародно-правового характеру. Він, зокрема, допускає можливість законної війни, якщо цього вимагає реальна необхідність і якщо це пов’язано із забезпеченням миру. Що ж до істориків, то згадаємо тут лише хроніста Південної Італії, який працював нотаріусом папського палацу, Фалько з Беневенто (1070-1144). Ще один автор всесвітньої хроніки, а також автор історії міста Кремони — Сікард Кремонський (1155-1215). Він брав участь у 4-му хрестовому поході й підтримав юного імператора Фрідріха II в боротьбі за престол. Отже, Італія, як і століттям раніше, продовжує домінувати в царині юриспруденції та медицини завдяки давнім традиціям вивчення права в школах і завдяки старій Салернській школі. Але першості в перекладах з арабської Італія втратила, і тепер навіть італійські перекладачі їдуть заради цього до Іспанії. Самі італійці більше перемикаються на переклади з грецької; особливо цей напрям посилиться вже в наступному поколінні, після того як хрестоносці під час 4-го хрестового походу захопили Константинополь і вивезли звідти багато цінностей і книг саме до Італії. Французькі новації в поезії та архітектурі лише почали проникати до Італії, але ще не пустили глибокого коріння, хоча філософія Абеляра навіть спричинила появу помітних послідовників його школи. Розквіт культури ще чекає Італію попереду.

Фрагмент пам’ятника Арнольдові з Брешії, де він підбурює римлян до встановлення республіки.

Англія

У XI столітті Англія ще нічим не вирізнялася з-поміж інших країн, окрім однієї монументальної постаті Ансельма Кентерберійського, який став головною опорою всього платонічного мракобісся Європи, але водночас був справді постаттю епохального масштабу. Лише наприкінці століття з’являються перші зв’язки з іспанськими перекладачами. Цього разу Англія налагоджує дедалі міцніші зв’язки з культурою материка. Саме з Англії походив той самий папа Адріан IV, який стратив Арнольда Брешіанського й зупинив республіканську революцію в Римі (перший і останній англійський папа). У попередньому, XI столітті, ми згадували й Аделарда Батського (1080-1160), англійського мандрівника, який після своєї подорожі країнами Сходу привіз до Англії культуру перекладів з арабської мови; це також пов’язано з перекладами Педро Альфонсо, іспанця, що переїхав до Англії. У новому поколінні англійських мислителів перекладами продовжив займатися Даніель із Морлі (1140-1210), філософ-схоласт і астроном, який навчався в Оксфорді, Парижі та Толедо. Він писав, що повернувся до Англії на прохання друзів, привізши із собою «безліч коштовних книг». Але його першою реакцією було розчарування: він виявив, що вільні мистецтва на його батьківщині, так само як і в Парижі, обмежені юридичними науками, а Арістотель і Платон майже віддані забуттю. Разом із деякими своїми сучасниками, такими як Герард Кремонський, Роберт Честерський і Альфред Сарешельський, він продовжив зусилля Аделарда Батського щодо розвитку науки в Європі. Морлі був автором книги під назвою «Філософія магістра Деніела з Морлі» та «Книга про нижчі й вищі натури». У версії, що зберігається в Британській бібліотеці, праця поділена на дві книги: «Про Верхню частину світу» і «Про Нижню частину світу». У ній Морлі часто цитує арабських і грецьких філософів, водночас вихваляючи перевагу перших. Даніель із Морлі стає активним поширювачем східної версії аристотелізму в Англії. Роберт Честерський (1100-1170) також вивчав мову й науки арабів в Іспанії, цікавився математикою, астрономією та алхімією. Разом із Герардом Кремонським він першим переклав латинською трактати з алгебри великого перського математика й астронома аль-Хорезмі. Також Роберт був першим, хто переклав алхімічний текст з арабської мови латинською: йому приписують переклад Liber Morieni у 1144 році. Деякі історики схильні ототожнювати його з іншим арабістом XII століття, що жив в Іспанії, — Робертом Кеттонським (першим перекладачем Корану латинською, який працював на замовлення Петра Достоповажного з Франції), але під час перебування в Іспанії він мешкав у Наваррі, а Роберт Честерський — у кастильській Сеговії, тож, найімовірніше, це різні люди. Серед інших перекладів Роберта Честерського вирізняються твори Джабіра ібн Хайяна (він же великий алхімік Гебер). Поруч із Даніелем, Робертом і Герардом в Іспанії працював ще один британець, Альфред де Сарешель (1154-1220). Як перекладач він видав латинською арабську книгу Авіценни «Сіфа», присвячену мінералам і алхімії, а також працю De plantis, автором якої був грецький автор I століття Ніколай Дамаскин. В іншому ж він вважався непоганим автором коментарів до Арістотеля. Альфред і далі дотримувався традиції неоплатонічної метафізики, але вже розглядав психологію Арістотеля та фізіологію Галена. Він описував серце як дім душі, з якого вона керує всіма життєвими процесами. Душа безтілесна, духовна, проста, неподільна і є ентелехією тіла.

Певний внесок в англійську культуру зробив Бенедикт із Петерборо (1135-1193). Сам він писав переважно релігійну літературу та житія святих, але за його розпорядженням було переписано десятки рукописів, і хоча більшість із них — біблійні, теологічні та юридичні, трапляються також твори Сенеки, Марціала, Теренція і Клавдіана. Тож його можна вважати доволі корисним автором. Англійський гуманіст XII століття, плідний письменник, автор кількох дидактичних поем, енциклопедист, монах-августинець Александр Неккам (1157-1217) склав у віршах цілу енциклопедію світських знань під назвою «Хвала божественній мудрості», у 10 книгах якої описано небо, повітря, море, землю, надра, рослини, тварин і людину. Коротший її варіант мав назву «Про природу речей». Значну частину відомостей для цих трактатів Неккам почерпнув із давньогрецьких та арабських джерел, зробивши, таким чином, ці знання доступними для європейців. У працях Неккама міститься одне з перших у Європі згадувань про компас. Відомий також як автор байкарських збірок «Новий Езоп» і «Новий Авіан», у яких переспівав елегійним дистихом «Ромула» та Авіана.

Англо-французький богослов, філософ і політичний мислитель Джон Солсберійський (бл. 1115-1180), по досягненні повноліття переїхав з Англії до Франції, де протягом дванадцяти років навчався в найвідоміших учених свого часу: П’єра Абеляра, Роберта Меленського, Гійома Коншського, Бернара Шартрського, Роберта Пулла. Після навчання прийняв духовний сан і служив при папському дворі, був секретарем канцлера. У 1154 році повертається на батьківщину і стає секретарем примаса церкви Англії, архієпископа Кентерберійського Теобальда. Він часто виконував дипломатичні доручення в Європі й відомий політичними та педагогічними працями. У «Полікратику» Джон Солсберійський міркує про будову держави й суспільства, висловлює прихильність до платонівських ідей про те, як слід управляти державою, а також міркування про необхідні якості государя та шляхи їх досягнення. Особливо відомий його «Металогік» — типове педагогічне трактування доби Середньовіччя. У темі педагогіки воно з’явилося одним із перших, знаменуючи виокремлення педагогіки як галузі знань про людину. У «Металогіку» викладено теорію і практику викладання дисциплін, що входили до тривіуму, питання психології учня та логіки подання матеріалу. Підтримуючи священників у їхній боротьбі проти світської влади короля Англії (що аж ніяк його не прикрашає), і вже майже старий, Джон був змушений тікати до Франції, і останні роки він доживав у статусі єпископа в Шартрі (див. Шартрська школа). Попри такі зв’язки, Джон усе ж консервативніший, ніж умовний Тьєррі з Шартра. Але ще не настільки, щоб його можна було зарахувати до лав мракобісів. Звісно, в Англії були й свої мракобіси-містики, але ніхто з них не вирізняється нічим примітним у плані своєї дурості. Серед типових і малопривабливих фанатиків радше з кращого боку тут вирізняється англійський відлюдник, торговець і популярний середньовічний святий Годрик із Фінчейла (1065-1170). Він, мабуть, найбільше запам’ятався своєю добротою до тварин, і багато історій оповідають про його захист істот, що жили поблизу його лісової оселі. Згідно з однією з них, він сховав оленя від мисливців, які його переслідували; згідно з іншою, він навіть дозволяв зміям грітися біля свого вогню. Годрик харчувався травами, диким медом, жолудями, дикими яблуками та горіхами. Він спав на голій землі й узагалі подавав ідеальний приклад аскета-кіника. Окрім цього, він здійснив кілька паломництв до Єрусалима і написав кілька популярних на той час віршів.

Що ж до впливу трубадурів на Англію, про що ми вже говорили вище, коли розповідали про французьких поетів при дворі в Лондоні, то серед місцевих письменників можна згадати такого, як Уолтер Мап (1140-1209), придворний священник короля Генріха II. Найбільшої слави він зажив завдяки своєму творові «Про придворні дрібниці», що являє собою збірку анекдотів, вигаданих історій і випадків із придворного життя. Об’ємний твір Мапа, який містить, поряд із цитатами з античних класиків на кшталт Теренція, Вергілія, Горація, Овідія, Цицерона, Плінія, Ювенала, Марціала, Квінтіліана, Авла Геллія та Аврелія Августина, низку ремінісценцій і пародій на історичні та легендарні сюжети, не здобуло широкої відомості за життя автора. Орієнтоване переважно на придворні кола, воно є важливим джерелом відомостей про ментальність і духовні настрої правлячої еліти Англії доби перших Плантагенетів. З тією чи іншою часткою ймовірності Мапу також приписують велику кількість латинських віршів і невеликих поем, написаних у стилі поезії вагантів, на кшталт «Meum est propositum», а також пам’яток «голіардичної» сатири на духовенство, зокрема «Confessio Goliae». Поряд з Вільямом Ньюбурзьким, Мап записав найраніші історії про англійських вампірів. Ще одним відомим англійським трубадуром того часу був Вас (1115-1183). У своєму «Романі про Брута», написаному 1155 року, Вас розповідає про подвиги Брута Троянського, нащадка Енея, який після багатьох перемог спершу над греками, а потім над франками прибуває до Альбіону й там засновує Лондон; далі поет подає історію нащадків Брута, королів Великої Британії, їхні подвиги й перемоги над ворогами. Він чітко формулює куртуазні ідеали, які згодом стануть неодмінним атрибутом наступних лицарських романів: військова доблесть і великодушність, любов до слави й почуття міри, захист слабких і беззахисних та щедрість. Вас почасти почерпнув матеріал свого роману з латинської хроніки свого сучасника Гальфріда Монмутського. Головна відмінність роману Вasa від хроніки Гальфріда — вигаданий мотив «Круглого столу», такий важливий для подальшого розвитку лицарського роману. Король Артур у трактуванні Вasa царював не просто над усім Західним світом; завдяки Круглому столу він постав як голова, «перший серед рівних», певного абстрактного світу лицарства, символом якого й ставав Круглий стіл. Але Гальфрід теж писав твори артурівського циклу. Наприклад, «Пророцтва Мерліна» (1133), «Історія королів Британії» (1137), з якої й черпав натхнення Вас, і де, серед іншого, описується правління Артура, а також «Життя Мерліна» (1149). Варто зазначити, що і Гальфрід, і Вас — старші сучасники Кретьєна де Труа, що важливо для визначення джерел легенд про Артура.

Хроністів в Англії того часу так само багато, як і в XI столітті, і як у будь-якій країні Європи. Тож назвемо лише таких, як Генріх Гантінгдонський (1080-1160), автор «Історії англійського народу». Гіральд Камбрійський (1146-1223) — автор історичних і географічних описів Уельсу та Ірландії. Радульф де Дісето (1130-1200), автор скороченої версії історії норманів. Гервезій Кентерберійський (1141-1210), звичайний хроніст, який, окрім історій Англії, відзначився дивним записом про Місяць, що його можна тлумачити як спостереження великого удару астероїда по супутнику, внаслідок якого навіть було видно викиди великих мас місячного ґрунту у відкритий космос. Усіх інших хроністів, яких налічується десятки, ми називати не будемо, але згадаємо тут лише одного, і це Річард Девізський (1150-1200). Здавалося б, звичайний історик, як і десятки інших, але він відзначився неймовірним прикладом антисемітизму свого часу й створив перший відомий приклад уживання слова голокост. Описуючи коронацію Річарда Левове Серце у вересні 1189 року, він ужив термін «голокост» (лат. holocaustum) щодо тодішніх масових погромів євреїв у Лондоні, хоча ще в античну добу цим словом позначали жертвоприношення, під час якого жертву спалювали цілком.

Нині, в рік воплочення Господа нашого 1189-й, Річард, син короля Генріха II від Елеонори і брат Генріха III, був помазаний на царство в Англії Балдуїном, архієпископом Кентерберійським, у Вестмінстері, на третій день перед вересневими нонами. У самий день коронації, приблизно в ту урочисту годину, коли Сина було принесено в жертву Отцеві, в місті Лондоні почалося жертвоприношення євреїв своєму отцеві, Дияволові, і так довго тривала ця славетна містерія, що голокост навряд чи міг бути завершений наступного дня. Інші міста й поселення королівства наслідували віру лондонців і з такою ж відданістю відправляли своїх кровопивць разом із кров’ю до пекла.

«Діяння Річарда» відтак почали розглядати не як достовірне історичне свідчення, а як своєрідний християнський памфлет із елементами сатири, спрямований проти іудаїзму та єврейської громади Англії. Його оповідь про ритуальні вбивства християнських хлопчиків юдеями Вінчестера продовжує літературну традицію «кривавого наклепу». З архітекторів вирізняється хіба що француз Гійом (Вільям) Сенський (1110-1180), якого можна вважати англійським архітектором, оскільки його головне творіння, після собору у французькому Сансі, — це перебудова внутрішнього оздоблення Кентерберійського собору в Англії. Його вважають першим важливим зразком ранньоготичного стилю в архітектурі Англії. Вплив французької поезії та архітектури тут, вочевидь, значно сильніший, ніж в Італії (що й не дивно, адже Італія буквально живе на руїнах Риму й тяжіє до класицизму, а Англією правлять королі, укорінені у французькій Нормандії), а долучення до перекладацької справи дало Англії щонайменше таку саму кількість успішних авторів, як і Італії, які до того ж поверталися додому й поширювали знання на батьківщині. Ба більше, ці знання значною мірою мали практичний характер: це був мусульманський натуралізм і алхімія. Плоди цього явища ми побачимо вже в наступному періоді, до середини XIII століття.

Іспанія

В Іспанії тим часом, як уже можна було помітити з попередніх розділів, відбувається небувалий розквіт культури, що затьмарює всі старі потуги XI століття. Щоб зрозуміти цей підйом в Іспанії, треба повернутися трохи назад і стисло описати політичні події, що тут відбувалися. Коли після падіння династії Омейядів (1031) арабська держава в Іспанії розпалася на частини, графство Леон-Астурія під правлінням Фердинанда I отримало статус королівства і стало головним оплотом Реконкісти. На півночі в цей самий час баски заснували Наварру (король якої в один момент мало не об’єднав усі християнські держави під своєю владою, див. попередній розділ), а Арагон злився з Каталонією внаслідок династичного шлюбу. У 1085 році християни захопили Толедо, а згодом Талаверу, Мадрид та інші міста теж потрапили під владу християн. Однак невдовзі Альморавіди, покликані севільським емірами з Африки, надали нової сили ісламу своїми перемогами при Саллакці (1086) та Уклесі (1108) і знову об’єднали арабську Іспанію, зумівши навіть відвоювати деякі регіони півострова. Попри ці успіхи мусульман, релігійний запал і воїнська відвага християн невдовзі дістали новий поштовх від хрестових походів, що відбувалися на Сході. Альфонс I Арагонський, шлюбом з Урракою, спадкоємицею Кастилії, тимчасово (до 1127 року) поєднавши обидва королівства, прийняв титул імператора Іспанії (який зберігався до 1157 року), у 1118 році завоював Сарагосу й зробив її своєю столицею. Після відокремлення Кастилії від Арагону обидві держави трималися союзу одна з одною в боротьбі з мусульманами. Хоча Альморавіди (1090-1145) ненадовго зупинили поширення Реконкісти, до періоду їхнього правління належать подвиги легендарного лицаря Сіда Кампеадора, який відвоював землі у Валенсії 1094 року й став національним героєм Іспанії. У 1147 році африканські Альморавіди, повалені Альмохадами, тепер уже звернулися по допомогу до християн, які з цієї нагоди заволоділи Альмерією та Тортосою. Проти Альмохадів, що підкорили південну Іспанію, особливо успішно воювали лицарські ордени: Калатрава — з 1158 року, Сантьяго-де-Компостела — з 1175 року, Алькантара — з 1176 року, які загладили поразку при Аларкосі (1195) перемогою при Лас-Навас-де-Толоса (16 липня 1212 року). Це була найвражаюча перемога над Альмохадами, яку здобули об’єднані королі Леона, Кастилії, Арагону та Наварри. Після цієї перемоги християнам стала належати більша частина Іберійського півострова, приблизно 60% його території, і при цьому зі збереженням наступальної ініціативи, що дасть змогу впродовж наступних століть уже майже цілком відвоювати Іспанію. Таке розширення дало змогу активно інтегрувати арабське населення й рясно переймати їхні культурні та наукові здобутки. Нові правителі успадкували великі бібліотеки, що містили деякі з провідних наукових і філософських ідей не лише античного світу, а й ісламського Сходу, передові наукові міркування тієї доби — і все це було переважно арабською мовою.

Ранній період активного перекладацького руху пов’язаний із Раймондом Толедським (1085-1052), архієпископом Толедо. Варто відразу зазначити, що сам Раймонд не був іспанцем: він народився і виріс у Франції, а до Толедо переїхав уже з огляду на службові обов’язки. Його найважливішою справою стало створення групи перекладачів, яка згодом стала відомою як Толедська школа перекладачів. Він розпорядився про реконструкцію Толедського собору, відвівши частину будівлі для школи. Група під його керівництвом відновила втрачені класичні античні тексти й посприяла досягненню значних успіхів у Толедській школі медицини, алгебри та астрономії. Частину іноземних співробітників ми вже перелічували вище. У різні роки тут працювали Рудольф із Брюгге (1100-1170), П’єр Достопочтений (1094-1156), Герард Кремонський (1114-1187), Герман Каринтійський (1105-1154), Платон Тіволійський (1110-1145), Даніель із Морлі (1140-1210), Роберт Честерський (1100-1170), Альфред де Сарешель (1154-1220) і ще приблизно така сама кількість інших, менш відомих чужоземців. Щоправда, вони часто працювали в різних містах Іберійського півострова, зокрема в Сарагосі, Барселоні тощо, але все ж були пов’язані з Толедо як головним осередком. І було б дивно, якби в самій Іспанії не знайшлося власних ентузіастів. Не рахуючи Педро Альфонсо, про якого ми говорили в попередній статті циклу, серед іспанських перекладачів можна виокремити Домініка Гундисаліна (1115-1190), який став першим безпосереднім керівником Толедської школи. Що характерно, Домінік здобув освіту в Шартрі, ймовірно, наслідуючи вчення Гійома де Конша та Тьєррі Шартрського. Він долучив до перекладацького руху єврея Авраама ібн Дауда (1110-1180), на прізвисько Галеві, одного з перших єврейських філософів-аристотеліків, щоб разом із ним перекладати твори Авіценни, а згодом до цієї трійці приєднався ще один перекладач єврейського походження — Іоанн Севільський (1100-1185). Він перекладав переважно астрономічні, медичні та філософські твори, зокрема Абу Машара, Ібн Гібероля, Ібн Курри, аль-Кінді, аль-Фергані, аль-Хорезмі та ін. Примітним твором, перекладеним Іоанном Севільським з арабської мови, є «Смарагдова скрижаль», алхімічний твір герметичної традиції, спершу приписуваний самому Гермесу Трисмегісту. У своїй «Книзі алгоритмів практичної арифметики» Іоанн Севільський наводить один із найраніших відомих описів індійської позиційної нотації, поява якої в Європі зазвичай пов’язується з книгою «Liber Abaci» Фібоначчі. Також тут працював іспанський перекладач Гуго із Санталли (1080-1150), якому приписують переклади аль-Фергані, Халі Абенрагеля, «Liber de secretis naturae» Аполлонія Тіанського, трактату «De Spatula» про ворожіння та «Tabula Smaragdina», і Марк Толедський (1165-1226), який брав участь у перекладі Корану, а також був лікарем, а тому перекладав Галена й Гіппократа.

Через територіальну й культурну близькість Іспанії до південної Франції сюди найраніше проникає поезія трубадурів (і в такій самій формі вона тут найдовше зберігається). Тим паче, що з іншого боку до цього підштовхувала арабська культура, яка сама слугувала одним із джерел виникнення нового жанру поезії в Європі. Іспанські храми підпорядковувалися клюнійській системі, а її королі навіть збудували спеціальну інфраструктуру, що пов’язувала храми Франції та Іспанії між собою. Це не найпрогресивніший вплив із Франції, але, тим не менш, усе ж вплив (і значно пізніше, коли почнеться розкол римських пап та Авіньйонський полон, ініційований французами, Іспанія підтримуватиме про-французького папу). У поколінні, яке нас цікавить, відомі такі трубадури, як Гільєм де Бергеда (1130-1195), автор жорстких, критичних щодо сучасників і непристойних для того часу віршів. Гільєм де Кабестань (1162-1212), відомий своєю легендарною смертю через кохання, коли ревнивий чоловік убив Гільєма й нагодував свою дружину його серцем. Коли вона дізналася про це, то голосно заявила чоловікові про свою вічну любов до поета й кинулася з балкона. Сюжет «з’їденого серця» використав у «Декамероні» Боккаччо (день 4, новела 1), трапляється він і в наслідуваннях «Декамерону». Ці двоє — найпомітніші з трубадурів в Іспанії, але, само собою, їх було не менше, ніж в інших регіонах, і до нас дійшли десятки різних імен. Більш-менш відомі також і такі, доволі другорядні діячі, як хроніст Пелайо з Ов’єдо (1085-1153), автор «Хроніки королів Леону» та фальшивих історичних фактів, якого ми згадували в попередньому розділі, і святий Мартин Леонський (1130-1203), що писав, по суті, лише релігійні тексти та коментарі до Біблії.

Перекладач Моше ібн Езра (бл. 1055-1138), не пов’язаний з іспанською школою, якого ми згадували в попередній частині цього циклу, здобув визнання у перекладача Іуди ібн-Тіббона (1120-1190) з Люнеля, який розпочав свою діяльність на 20 років пізніше й високо цінував значення ібн Езри для єврейства Середньої Європи, називаючи його своїм попередником у справі «пробудження інтересу до світських наук єврейською мовою». Обидва вони не перекладали тексти латинською, тож їхня діяльність майже не перетиналася з Толедською школою чи іншими школами Європи, хоча згодом деякі з їхніх перекладів буде повторно перекладено й європейськими мовами. Як і Езра, його послідовник ібн-Тіббон зіткнувся з погіршенням становища євреїв за владарювання християн в Іспанії, і щоб полегшити собі життя — мігрував на південь Франції. Окрім нього так учинили й багато інших євреїв. Цю групу навіть узагальнюють як «провансальських іудеїв XII століття», або в єврейській літературі їх називають «мудрецями Провансу». Одним із ранніх прикладів тут виступив Мойсей га-Даршан. Вони створили на півдні Франції цілу школу тлумачення священних текстів, яка проіснує понад століття й подарує світові також кількох філософів і лікарів, а ще вплине на єврейські громади в Італії. Наприклад, Соломон ібн Пархон, один із учнів Ібн Езри, після тривалої роботи філологом в Іспанії переїхав до Салерно. Але цитувати й згадувати всіх було б надто довго.

Безперечно, найвідоміший юдейський письменник цього періоду, а також один із найвідоміших в історії Європи — Маймонід (1138-1204). Окрім тлумачень Тори та зібрань талмудичних законів, він уславився як лікар і філософ. Щоправда, ще до того, як стати філософом, він мігрував з Іспанії до Єгипту, і тому технічно Маймоніда навіть не вважають іспанським автором, але його вплив на іспанську культуру все ж відчувався дуже сильно, тож і його варто брати до уваги. В Єгипті він навіть заслужив право бути особистим лікарем султана Саладіна. Маймонід високо цінував арабських філософів і вважав себе продовжувачем традиції арабських перипатетиків. Він самостійно ознайомився з текстами мусульманських філософів та Аристотелем. У своїх працях він намагався примирити вчення Аристотеля з положеннями Тори в їхньому більш традиційному розумінні (і, між іншим, прямо згадує Епікура як небезпечного єретика). Його книга «Путівник розгублених», філософські розділи коментарів до «Мішни», написані арабською, справили великий вплив на середньовічну схоластику, особливо на Альберта Великого, Тому Аквінського та Дунса Скота. Але оскільки Маймонід виступав проти християнства, то дотримання його вчення в Європі вважалося ознакою єресі. Суперечки довкола його спадщини активно вирували в єврейській діаспорі впродовж двох століть після смерті Маймоніда. Уже за його життя ці суперечки були дуже жвавими. Серед тих, хто захищав його доктрини, можна виокремити провансальського мудреця Давида Кімхі (1160-1235), а серед містичних мракобісів, яких в іудаїзмі ще називають каббалістами, вирізняється Йеуда бен Барзілай (1070-1140). І все ж варто визнати, що хоча Маймонід був аристотеліком у дусі Томи Аквінського, а це по-своєму прогресивне явище і навіть крок уперед на тлі того, що було раніше, він усе ж залишається дуже й дуже консервативним письменником і побожним теологом. Маймонід — це не про прогресивних письменників, особливо якщо дивитися на нього в контексті арабського світу, а не в контексті Європи.

Найцікавішими, на наш погляд, юдейськими письменниками з Іспанії видаються навіть не Маймонід і Кімхі, а такі люди, як Авраам бар Хійя (1065-1140), математик, астроном і філософ із Барселони. Це перший автор наукових і філософських книжок, а також розробник наукової термінології івритом. Він першим у Європі дав повний розв’язок квадратного рівняння. Також він був перекладачем з арабської мови на латину, чим сприяв ознайомленню Європи з досягненнями мусульманської математики та астрономії. Спільно з Платоном із Тіволі в період 1134-1145 років він переклав з арабської мови на латину понад десяток наукових трактатів з математики та астрономії. Щоправда, у філософії він поступається навіть Маймоніду і є чистісіньким неоплатоніком і теологом, але у сфері чистої науки зробив чимало корисних праць, зокрема висунув цікаве розв’язання обчислення площі круга, що нагадує метод неподільних Бонавентури Кавальєрі, який виник аж у XVII столітті. У трактаті Авраама трапляється новий доказ зв’язку між площею круга S і довжиною L кола з радіусом R. Він має геометро-механічний характер: круг розрізають на тонкі концентричні кільця, які розпрямляють у прямі відрізки й укладають у трикутник, з основою, що дорівнює довжині кола, і висотою, що дорівнює радіусу. Припускається, що коли кільця достатньо тонкі, похибка під час їхнього розпрямлення є знехтовно малою. Доказ, таким чином, неявно використовує елементи роботи з нескінченно малими величинами. Потім трикутник розрізають навпіл, одну з половин перевертають, і ці два рівні шматки складають у прямокутник, площу якого вже зовсім елементарно легко виміряти. Цікавою є також постать Ієхуди Алхарізі (1165-1225), теж перекладача, а водночас поета й мандрівника. Його збірка шахрайських меніппових сатир (жанр в арабській літературі під назвою макама) «Ти мене мудруєш» («Техкемоні») складається з п’ятдесяти макам, написаних римованою прозою впереміш із віршами. У них ми знаходимо цінні зауваги про звичаї та обряди того часу, характеристики сучасників поета й людей попередніх поколінь. Крізь песимізм і критичність цих творів часто прориваються життєлюбство, активне неприйняття потворних явищ життя, дотепний сарказм. Саме останній дав підставу Генріху Гейне назвати Алхарізі «французьким дотепником» і зауважити, що він «…задовго до Вольтера був чистісіньким вольтер’янцем». Місце його народження точно не відоме, але збереглися відомості про те, що він багато мандрував світом, відвідав Александрію, Єрусалим та інші міста.

Та найцікавішим представником цього періоду в юдейській культурі став мандрівник Веніамін Тудельський (1130-1173), який у 1165-1173 роках здійснив паломництво до Святої землі, відвідавши дорогою Марсель, Рим і Константинополь. Записки Веніаміна Тудельського є цінним джерелом для історії євреїв у Візантії. Як випливає з опису своєї мандрівки, залишеного Веніаміном, дорогою він зупинявся в єврейських громадах, з’ясовував їхню чисельність, записував імена рабинів. Комерційний інтерес до коштовного каміння спонукав його вирушити в подорож на схід від Єрусалима, під час якої він відвідав Дамаск і Багдад, морем обігнув Аравію і повернувся до Єгипту. Книга Веніаміна Тудельського була дуже популярною, її багаторазово переписували. Латинський переклад його тексту був популярний у Європі XVI століття; російський переклад з’явився друком у 1881 р. Окрім власних мандрів, у своєму творі Веніамін передає розповіді мореплавців про Індію, Цейлон і дорогу до Китаю. Його яскраві описи Західної Азії випередили праці Марко Поло на сто років.

В арабській частині Іспанії теж були свої мандрівники, один із них, Ібн Джубайр (1145-1217) із Валенсії, поет, який служив при дворі намісника Альмохадів у Гранаді, здійснив подорож маршрутом, що почасти нагадував маршрут Веніаміна. Загалом араби частіше вирушали на Близький Схід, оскільки не мали мовних і релігійних бар’єрів, а хадж до Мекки був для них дуже почесною і майже необхідною справою. Такі хаджі здійснював і Ібн Джубайр, наприклад 1183 року. Дорогою він заїхав до Александрії, відвідав піраміди й бачив Сфінкса. Назад повернувся через Мосул, Алеппо та Палермо. У 1189-1191 роках Ібн Джубайр знову їздив на схід, однак подробиці цієї подорожі невідомі. Під час третьої мандрівки, здійсненої 1217 року, поет помер в Александрії. З його поетичних творів збереглася касида, присвячена Саладину. Із поетів, які менше любили мандри, відомий Ібн Бассам (1058-1147), який застав завоювання Португалії й, окрім поезії, виступив як хроніст та етнограф своєї батьківщини. А також Ібн Хафаджа (1058-1138) із Валенсії, після захоплення якої християнами він утік до Північної Африки. Більшість віршів Ібн Хафаджі — це або оспівування краси природи, або панегірики, попри те, що він ніколи не шукав собі багатих покровителів, оскільки не потребував грошей. Одним із найвідоміших його панегіриків є присвята Юсуфу ібн Ташфіну, який на початку 1100-х років розпочав відвоювання області Валенсії в іспанців.

Якщо ж говорити про вчених і філософів, то тут вирізняється Ібн Туфайль (Абубацер) (1110-1185), автор книги «Повість про Хая, сина Якзана». Герой цього роману зростає на безлюдному острові, де він з’явився на світ, самозародившись у «первісній глині» (при цьому автор подає й альтернативну версію з покинутою дитиною). Вигодовує його газель, що втратила дитинча; підростаючи, він навчається підкоряти собі довколишню природу й абстрактно мислити, самостійно здобуваючи всю суму філософських знань людства і зрештою досягаючи екстатичного єднання з божеством. Цей твір, що оповідає про сходження людини та її мислення від чуттєвого сприйняття до дискурсивного й інтуїтивного пізнання єдиного сущого, користувався великою популярністю як у добу Середньовіччя, так і в Новий час. Будучи лікарем, Ібн Туфайль був одним із перших, хто підтримував розтин і розтин трупів, що знайшло відображення в його романі. Тут, по суті, подано поетапний виклад філософії Аристотеля для найширшої публіки, а водночас — повноцінну концепцію розвитку філософії ідеалізму, точніше того, як до цього могли приходити у своїх міркуваннях. Крім того, тут, по суті, подано версію історії розвитку цивілізації (а-ля Лукрецій), і підкреслено роль кисті руки людини як головного органа, що відрізняє людину від тварин (для перетворення природи), на що в античній філософії ще вказував Анаксагор. Цей роман — третій за частотою перекладу текст із арабської мови після Корану й «Тисячі й однієї ночі», і навіть вважається, що він міг мати вплив на Даніеля Дефо та його «Робінзона Крузо» (оскільки переклад книги Туфайля латинською вийшов в Англії раніше), а також міг певною мірою вплинути на концепцію Локка «Tabula rasa». Спіноза і Лейбніц закликали перекласти цю книгу нідерландською та німецькою мовами. Що характерно, цю книгу було написано у відповідь на твір «Непослідовність філософів» аль-Газалі, одного з найбільших мракобісів арабського світу. Але все ж в основу цієї книги покладено філософію суфізму й неоплатонізму, тобто також доволі містичних і консервативних систем; а також у ній почасти переказано ідеї Ібн Сіни. Значною мірою ідеї Тьєррі Шартрського і Гійома з Конша, описані нами вище, збігаються зі поглядами Ібн Туфайля, хоча обидва ці французи писали на кілька десятиліть раніше. Книгу перекладено російською мовою, тож радимо її прочитати, хоча вона справляє радше подвійне враження.

У 1169 році Ібн Туфайль познайомився й подружився з найзначущішим філософом цього століття, як в Іспанії, так і в усій Європі — Ібн Рушдом (Аверроесом) (1126-1198). Цей письменник відомий навіть серед тих, хто не цікавиться історією філософії. Автор праць із логіки, аристотелівської та ісламської філософії, релігійного права, географії, математики, фізики, астрономії, небесної механіки, медицини, психології та політики. Найпомітніший представник східного аристотелізму (очистивши це вчення від нашарувань неоплатонізму), засновник філософського руху аверроїзму. Переклади його праць латинською сприяли популяризації Аристотеля в Європі, як ніколи до того. І значною мірою саме аверроїзм виступав як перша форма матеріалізму в Середньовіччі, хоч і дуже пом’якшена. Між іншим, Ібн Рушд та Ібн Туфайль також підтримували дружні стосунки й із згадуваним нами в попередній статті циклу вченим-лікарем Ібн Зухром, що теж немаловажно. Усі передові мислителі свого часу знаходили контакти одне з одним. Найвідоміші й найвпливовіші тези аверроїзму:

існує одна істина, але щонайменше два способи її досягнення: через філософію і через релігію, так звана теорія подвійної істини, завдяки якій ученим не потрібно було посилатися на божественне об’явлення.
світ вічний, несотворений, однак потребує Бога як першопричини свого руху;
індивідуальна душа не вічна і помирає разом із тілом, а воскресіння з мертвих неможливе;
Бог існує, але позбавлений особистісних характеристик. Йому не відомі часткові вияви буття. Він керує світом у силу необхідності, а не за сваволею.

З іншого боку, як і всюди у світі, в арабській Іспанії були й свої мракобіси. Ми назвемо лише одну постать, головну серед них, і це — Ібн Арабі (1165-1240), мурсіянський містик, поет, філософ і найбільший представник та теоретик суфізму. Відомий як «Величайший шейх» суфізму. Він розробив моністичну доктрину про єдність буття, яка передбачає, що всі речі у всесвіті є виявами «абсолютного буття». Критики, такі як Ібн Таймійя та ін., убачали в цьому вченні пантеїзм, а його прихильники — істинний монотеїзм. По суті, він відродив позиції Парменіда та елейської школи. Ібн Арабі розрізняв три типи знання. Перший — раціональне знання, здобуте з теоретичних міркувань, яке він уважав схильним до помилок і хибних суджень. Другий — dhawq (що перекладається як «смак» або «насолода»), форма досвідного знання, якого неможливо досягти шляхом раціонального міркування або висловити за допомогою логічних аргументів. Прикладами є знання любові, задоволення або сексуального досвіду. Третій тип — містичне або божественне знання, що виходить за межі розуму. Ібн Арабі вважав, що ця форма знання була дарована пророкам та їхнім духовним спадкоємцям. Він уважав, що істинне знання, зрозуміле як знання про річ у собі, належить виключно Богові.

Беноццо Гоццолі — *Тріумф Фоми Аквінського над Аверроесом* (бл. 1480 р.)

Між XII і XIII століттями (ваганти, університети, міський бум)

Середина XII століття виявляється дуже насиченим періодом. Звісно, можна сказати, що тут починається відкрита, ніж раніше, кампанія з дискредитації науки, а папська влада набуває таких масштабів, що здатна примушувати королів до відправлення в далекі походи. Але попри сильну церкву, у XII столітті ми бачимо розквіт культури й мистецтва, який затьмарює всі досягнення VI-XI ст. разом узяті. Ми побачили поширення нових літературних жанрів (рицарські романи та любовна поезія трубадурів) по всіх країнах Європи, а також формування спершу одного загальноєвропейського стилю архітектури (романського), а потім його трансформацію в інший стиль, так само масово поширений на всі країни (готичний). Старі школи, що були осередками наук, такі як Шартр і Салерно, продовжують працювати й виховувати покоління вчених, але тепер їхню діяльність доповнює школа в Толедо. Ми бачимо небувалу активізацію перекладів з арабської та грецької мов, і вже до 1150 року виявляється перекладено досить багато літератури, щоб відродити повноцінний класичний аристотелізм і смак до природничо-наукових питань. У цей час Франція як була, так і залишається головним центром європейської культури, особливо з огляду на той факт, що Іспанія до цього моменту залишалася, в культурному плані, ніби околицею та провінцією культурного простору французів. І все ж Іспанія тепер відокремлюється, і тут постає один із головних центрів модернізації Європи. Колишня глуха периферія, тепер навіть Англія демонструє непогану динаміку. Так, італійська культура в цей час не показує нічого такого, що видалося б прогресом на тлі досягнень XI століття, але принаймні вона тримається на досягнутому рівні, а от Німеччина залишає бажати кращого. Усі загальноєвропейські процеси, звісно, зачіпають і німців, але зачіпають надто пізно, надто слабко, і жодних справді великих представників культури в цьому регіоні не з’являється. Хоча багато німців їздять до інших країн Європи, щоб набиратися мудрості.

Головні здобутки століття, окрім відродження школи Арістотеля, напливу арабських перекладів (переважно книг із практичної науки, медицини, алхімії, астрономії, математики тощо), а також нової літератури й архітектури, — це також активізація мандрівників, які спокійно об’їжджають території від Іспанії та Франції до Багдада, берегів Оману й Ємену і, можливо, навіть Індії. Книги про подорожі активно читає вся Європа, так само як і книги про своєрідні мандрівки хрестоносців до Святої Землі. Горизонт інтересів і пізнання світу значно розширюється. У кожній країні можна знайти щонайменше кілька десятків авторів історій (країн, церкви, всього світу), трубадурів і романістів, тож у цілій Європі в кожному поколінні створюється по кілька сотень творів, одних лише романів і книжок з історії. Майже в кожному місті будують нові церкви, мало не по кілька штук за одне десятиліття, тож у нібито темному й застійному середньовіччі ми спостерігаємо активне кам’яне будівництво в величезних масштабах, що швидко перетворює зовнішній вигляд цілого континенту. Але крім усього переліченого, і появи таких феноменальних постатей, як Ібн Рушд, Ібн Туфайль, Маймонід, Авраам бар Хійя, Веніамін Тудельський, Герард Кремонський, Тьєррі Шартрський і Кретьєн де Труа, уже до середини XII століття відбувається кілька подій загальноєвропейського значення, які ми розглянемо тут окремо.

Тепер ми розширимо те, про що на самому початку статті сказали лише побіжно. По-перше, в Європі нарешті починають виникати університети. Деякі з названих нами вище діячів уже викладали в них або навчалися там. Основною функцією цієї корпорації вчених було присудження наукових ступенів, найважливішим із яких була licentia ubique docendi — «право викладати всюди». Саме це відрізняло університет як вищу школу: присуджений ступінь визнавався по всій Європі, а гарантом цього виступала папська або імператорська влада. Спочатку університети створювалися на основі церковних шкіл і входили до системи духовної освіти. Їхні завдання полягали в підготовці фахівців (з філософії, богослов’я, права та медицини), а також у вивченні наукових праць давнини й святоотцівської спадщини, підвищенні рівня освіти в суспільстві та навчанні студентів самостійно мислити й проводити дослідження. Принципи викладання були подібними: читалися курсові лекції та «тлумачення», роз’яснювальні лекції; особливу увагу приділяли мистецтву виокремлювати питання й умінню вести полеміку. Диспути проводилися за особливими законами честі й нагадували лицарський турнір. Вік студентів був різним, але загалом навчання починалося у 14–15 років, а ступінь магістра мистецтв могла бути здобута особою не молодшою за 21 рік, яка провчилася не менш як 5–7 років. Кількість учнів у найбільших університетах могла сягати кількох тисяч, але в середньому їхня чисельність становила кілька сотень. Часто вважають, що найстарішим у Європі є Болонський університет, заснований нібито 1088 року, і, можливо, він таки є одним із перших, але джерела фіксують його існування дещо пізніше. Документована історія виникнення й становлення європейських університетів починається у XII столітті. Болонський університет виріс безпосередньо на основі однієї з численних в Італії шкіл права і пов’язаний із вже згадуваною раніше Матильдою Тосканською та її придворними філософами. Оксфордський університет в Англії заснований нібито близько 1090 року, трохи пізніше за Болонський, і почав швидко зростати з 1167 року, коли Генріх II заборонив англійським студентам відвідувати Паризький університет. Після суперечок між студентами й оксфордськими городянами 1209 року деякі вчені втекли на північний схід до Кембриджа, де вони заснували те, що стало Кембриджським університетом. Паризький університет засновано близько 1150 року, і вже невдовзі після заснування він став найпрестижнішим університетом Європи, а кількість зіркових випускників із Парижа затьмарює будь-якого конкурента в найближчі кілька століть. У Монпельє (південь Франції) створення університету розтягнулося в часі, але технічно можна вважати, що його основи були закладені ще 1180 року, коли місцевий правитель дозволив практикувати й викладати в місті медицину. 1220 року кардинал Конрад, легат папи Гонорія III, заснував у Монпельє перший у Франції медичний факультет (тому 1220 рік вважається датою офіційного заснування). 1242 року єпископ Магелона підтвердив статут новоствореної Школи вільних мистецтв. Близько 1260 року в Монпельє почали організовуватися юристи. Нарешті 1289 року римський папа Миколай IV буллою «Quia Sapientia» проголосив заснування університету в Монпельє. Тут можна було вивчати медицину, право, теологію та філософію. Італійський університет Модени та Реджо-Емілії засновано 1175 року, теж навколо юридичної школи, якими славилися всі міста Італії. У першій третині XIII століття засновуються ще університети в італійських Віченці (1203), Падуї (1222), Неаполі (1224), Салерно (1231), в іспанській Саламанці (1218) та французьких Тулузі (1229) й Орлеані (1235). До кінця XIII століття відкриється ще кілька університетів у містах Іспанії, Італії та Франції. Але ні в XII, ні в XIII століттях університети не проникають на територію Німеччини, Нідерландів або Швейцарії (тобто німецькомовного культурного середовища). Навіть у цьому плані німці почали відставати, а перший із німецьких університетів було засновано не в самій Німеччині, а в чеській Празі аж 1348 року.

Перша з університетських привілеїв датується 1155 роком, її дарував Болонському університету імператор Фрідріх Барбаросса. У той період імператор потребував послуг болонської юридичної школи для обґрунтування своїх претензій на римський престол. Привілей університету, певною мірою, був подякою за надані ним послуги. Болонські вчені почали активне вивчення Кодексу Юстиніана, який вони поширили по всій Європі; це знову ж таки слугувало визнанню за Барбароссою ролі прямого спадкоємця давніх імператорів. Насамперед у цій привілеї йшлося про розв’язання конфліктів: будь-який член університетської корпорації, на якого надійшов виклик до суду, отримував право самостійно обирати суддю, причому з-поміж членів тієї самої корпорації, у яких він навчався (магістрів). Заборонялося поширене ув’язнення студентів за борги, зроблені одним із його співвітчизників. Інакше кажучи, члени університету — студенти й викладачі — звільнялися від юрисдикції місцевої влади, а сам університет набував прав самостійної судової інстанції. У німецькій традиції це право дістало назву нем. Selbstgerichtbarkeit («здійснення власного суду»), саме це поняття стало синонімом «академічної свободи» — основи самосвідомості університетської корпорації. Указ Фрідріха Барбаросси дарував членам Болонського університету право безперешкодного пересування по всіх територіях імперії.

Звичні для всіх нас факультети виникли не відразу, але найстарішим з-поміж усіх був артистичний факультет Паризького університету, заснований 1240 року. Він об’єднував викладачів семи вільних мистецтв і згодом дістав назву філософського. 1260 року в Парижі було офіційно затверджено три вищі факультети — богословський, юридичний і медичний, причому саме в такому порядку (це впливало на рангові відносини професорів). В університетах Священної Римської імперії наявність чотирьох факультетів була головною ознакою «повноти університету». Артистичний факультет, як правило, переважав за чисельністю студентів і викладачів усі інші факультети разом узяті, до того ж ступінь артистичного факультету була майже обов’язковою для випускників усіх інших, як певна загальноосвітня мінімальна база. Існували також «нації» в університетах, які не відігравали важливої ролі, але все ж намагалися підтримувати певну сегрегацію за національною ознакою. Завдяки успіхам перекладацького руху спроби мракобісів обмежувати розвиток наук дедалі посилювалися. Аж до початку XIII століття паризька влада забороняла вивчення натуральної філософії Арістотеля та його арабських коментаторів. У постанові легата Робера де Курсона 1215 року прямо сказано:

Ніхто не повинен навчати за книгами Арістотеля, «Метафізикою» та філософією природи або читати суми за цими книгами. Ніхто не навчає за книгами, що містять доктрини Давида Дінанського, єретика Амальрика або Мауріція Іспанського.

У посланні папи Григорія IX від 1228 року також містилася заборона вивчати натуральну філософію Арістотеля, а богословів звинувачували в тому, що вони «чинять перелюб із філософією», яка має бути «слухняною служницею теології». Тому магістрам теології наказувалося викладати богослов’я без домішки світських наук. Це безпосередньо пов’язано з поширенням єресей та активізацією репресивного апарату Церкви, про що ми поговоримо трохи нижче. І все ж Паризький університет, поряд з Оксфордським, вважався передовим навчальним закладом Європи.

Карта розташування європейських університетів станом на 1500 рік (для більшості наведено дати заснування). Нашого періоду стосуються обведені **червоним** і частково обведені **зеленим**.

Університети стали переважно міським феноменом, і їхнє виникнення почасти пов’язане з комунальними революціями в Європі. Якщо зовсім просто, то це результат економічного зростання Європи, виникнення нових міст і розширення старих, які внаслідок свого зростаючого статусу почали вимагати права самоврядування, яких для себе згодом вимагали й міські університети. Міста стали осередками світської культури, далекої від лицарсько-трубадурської куртуазності та теологічних вимог. Тому бум розвитку міст чудово стимулює розвиток науки й техніки та захищає освіту від зазіхань церкви (не ідеально, але все ж захищає). Докладніше про це можна прочитати в статті про Італійське передренесансне XIII століття, яка перетинається з нашим циклом і почасти повторює сказане тут, а почасти його доповнює. До сказаного там додамо, що найраніше письмове згадування про вітряк стосується Йоркширу (Англія) і датується 1185 роком. Виробництво паперу почалося в Іспанії близько 1100 року, а звідти протягом XII століття поширилося до Франції та Італії. Магнітний компас уже використовували в навігації, що було засвідчено в Європі наприкінці XII століття. Найдавніше відоме на Заході зображення керма, встановленого на кормі, можна знайти на церковному різьбленні, датованому приблизно 1180 роком. І на початку XIII століття починається винайдення механічних годинників. Сама готична архітектура змогла стати можливою лише завдяки новим технологічним рішенням, і вона сама по собі свідчить про значний поступ прикладних знань. Створювалися нові механічні рішення для будівельних кранів, відродилася антична технологія центрального опалення (використовувалася не масово, але вже була відома), почали виплавляти чавун у перших доменних печах Німеччини. Уже використовувалися перші моделі промислових ткацьких верстатів. Коротше кажучи, бум розвитку міст оживив усі сфери життя.

Одним із важливих нововведень у культурі, пов’язаних із цією тенденцією до секуляризації, стала Поезія вагантів, або мандрівних студентів, які складали римовані латинські вірші у формі церковних гімнів. Твори мали світський, життєрадісний зміст, а також сатири на чернецтво й духовенство, пародії. Вони продовжували традиції античних гістріонів. Останні були трупами професійних акторів античного Риму, назву яких почали застосовувати до мандрівних акторів середньовіччя. У Давньому Римі гістріонів зазвичай вербували з низів суспільства, і їхня професія вважалася непочесною. Мистецтво середньовічних гістріонів сягало сільських обрядових ігор; гістріон міг бути водночас музикантом, танцівником, співаком, оповідачем, гімнастом, дресирувальником тварин тощо. У різних регіонах цих людей називали по-різному: у Франції це жонглери (jongleur, jogleor — від латинського joculator — «жартівник»), у Німеччині — шпільмани (Spielmann — «ігрець»), в Англії — менестрелі (minstral — від латинського ministerialis — «слуга»), в Італії — міми, в Іспанії — голіарди, а в Росії — скоморохи. У загальному сенсі їх іще можна було б назвати блазнями. Отже, поезія вагантів є прямою спадкоємицею цих традицій. Характерно, що трубадури ставилися до блазнів-гістріонів зверхньо, як до своїх колег нижчого рівня, хоча іноді різниця між ними могла стиратися. На відміну від трубадурів і гістріонів, ваганти складали свої вірші переважно латиною, а не національними мовами, що, можливо, пов’язано з обов’язковим вивченням латини в університетах. А ще вони значно гірше відомі за іменами, бо спочатку виступали гуртами. У цьому плані поезія трубадурів набагато індивідуальніша. Серед відомих імен вагантів: французький поет Вальтер (Готьє) Шатильйонський (1135–1201), товариш філософа Джона Солсберійського, який написав «Contra ecclesiasticos juxta visionem apocalypsis». Головний твір Вальтера — епічна поема у 10 книгах «Александреїда», про життя і діяння Александра Македонського. Відомий також Примас Орлеанський (1093–1160). А німецький вагант, відомий під своїм прізвиськом «Архіпіїта» (1110–1175), згадує про те, що навчався в медичній школі Салерно. Крім них важко назвати ще якихось авторів, відомих за іменами. Але поезія вагантів від цього не стає гіршою, і однією з найважливіших для нас тем, які порушували ваганти, є прямі згадки філософії Епікура в майже позитивному ключі. Наприклад, у творі «Віщування Епікура»:

1. Епікур віщає гучно:
«Брюху ситому буть слушно!
Брюхо будь моїм кумиром,
Жертва брюху — пишним пиром,
Храмом брюху — будь поварня,
В ній же дух святий — угарніший.

2. Бог зручний, бог угодний,
Бог, із постом аж ніяк не споріднений:
Ледве вранці він устане —
Натще вино він тягне:
У винній чаші він знайде
Благо, солодше за небесні блага.

3. Чрево боже сановите,
Наче міх, вином налите,
Тіло тучністю прекрасне,
Щоки рум’яні, звабні в очах пристрасті,
Дух спокійний, бадьорий і веселий
І безмірні сили стегон.

4. Хто утробу шанує належно,
Той Венері служить вірно!
Брюху тягар не надокучить,
Хоч порою його й пучить;
Життя блаженне, життя дозвільне
Тих, хто з ситим брюхом дружний.

5. Брюхо кличе: «Геть сумнів,
Мені одному — шана!
Щоб у млості й спокої,
Ситому вдвічі, п’яному втричі,
Я між стравою і келихом
Відпочивало, спочивало!»»

На додачу вставимо сюди ж фрагмент із вірша вагантів «Флора і Філіда», де Епікура начебто й критикують, але радше в добродушному сенсі:

Школярі-бродяги шанують Епікура маячню.
Голодранцям дорога власна шкура.
Бочок пива й вина жадає їхня натура.
Ах! Студента полюбити може тільки дура.

Тобто в поезії вагантів ми бачимо не лише іронічний і сатиричний настрій, не лише абстрактні теми гедонізму та пиятик, критику церковників і правителів тощо, що можна вважати епікурейським мотивом лише через загальну подібність тематики, а й навіть прямі відсилання до Епікура. Згадаймо, що в Італії XIII ст. «епікуреїзм» (у вищому розумінні, звісно) був справжньою сектою, прихильників якої Данте поміщає до свого «Пекла». Цей термін як лайку вживав історик Джованні Віллані, який убачав у флорентійських пожежах 1115 і 1117 рр. кару за єресі, «між іншим, і за безладну та нестриману секту епікурейців». Отже, епікуреїзм виходить навіть за межі світської, гедоністичної поезії й стає явищем загальнокультурного значення. Увесь цей контекст під час переходу від XII до XIII століття треба враховувати так само, як бажано знати бодай основних діячів XI століття, описаних нами раніше. Лише тоді феномени на кшталт Данте й Петрарки зможуть стати цілком зрозумілими й, неминуче, втратять увесь свій блиск новизни. Якщо ваганти були світською, міською альтернативою аристократичній куртуазній поезії трубадурів, то в площині великих жанрів, таких як лицарський роман (які, втім, теж часто писали освічені городяни), аналогічно постає міський жанр фабліо — невеликі новели, метою яких було розважати й повчати слухачів. Фабліо вирізняються тематичною різноманітністю: значну групу становлять оповіді, що викривають жадібність, лицемірство церковників («Заповіт осла»), в іншій групі з великою симпатією та співчуттям показано життя простих людей, сповнене злигоднів, прославлено їхній розум, кмітливість («Тытам», «Про бідного торговця»). У фабліо широко відображено життя Франції XII-XIII ст.: побут і звичаї міста, життя лицарського замку та села. Головні герої фабліо: спритний селянин або городянин, жадібний купець, представники духовенства, пройдисвіт-суддя, хитра дружина тощо. Захопливість сюжетів фабліо забезпечила їм популярність серед усіх станів французького суспільства. Більшість із 140 відомих фабліо було написано між 1159 і 1340 роками, переважно в північних провінціях Франції — Пікардії, Артуа та Фландрії. Багато сюжетів фабліо використовували у своїх творах письменники наступних епох (Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, Мольєр, Ж. Лафонтен та ін.). Із оригінальних авторів фабліо ми рідко знаємо імена, а якщо й знаємо, то майже нічого не знаємо про їхню біографію. Часто це були збірники історій одразу з різних регіонів з анонімним авторством (як, наприклад, антипод лицарського «Роману про Троянду» — «Роман про Лиса», про хитрого лиса Рейнеке).

Аналог фабліо в Італії називався фацеція, у Німеччині шванк, але їх простіше називати одним терміном фабліо. Якщо додати ще твори в інших країнах Європи, то всього їх із середини XII до середини XIV століття було створено кілька сотень, але розквіт жанру припадає вже на період життя Данте й наступних за ним поколінь, а основні фабліо виходять за межі нашого періоду. У XIII столітті вони лише починають набирати обертів. З німецьких авторів можна назвати австрійського поета Штрикера (1190-1250). У циклі веселих шванків «Поп Аміс», у центрі яких постає постать кмітливого попа, що витягає для себе користь із будь-якої ситуації, представлено німецьку дійсність XIII століття. Хоча, як і багато інших авторів фабліо, він писав і серйозні твори. Наприклад, лицарський роман «Даніель із Квітучої долини» та переробку пісні про Роланда під назвою «Похід Карла Великого в Іспанію». У Франції відомі такі автори фабліо, як Жан Бодель (1265-1210), автор фабліо «Корова священника Брюннена»; Рютбьоф (1245-1285), що висміював монаші ордени, а також був захисником Паризького університету в його боротьбі з релігійними орденами. Наприклад, він захищав Гійома де Сент-Амура, коли того відправили у вигнання; Анрі д’Анделі (1190-1260), відомий своїм твором «Битва вин» (про найкращі виноробні Франції) і сатиричною поемою «Битва семи мистецтв»; Готьє ле Лонг (1210-1280), серед назв фабліо якого є такі, як «Дурний лицар», «Божевільний злочинець», «Зіпсований священник»; Гюон-король (1220-1280) і Філіпп де Бомануар (1252-1296).

У музиці цього періоду вирізняється т. зв. період «Ars antiqua» (прибл. 1170-1310), і центром поширення нового стилю, підготовленого реформою Гвідо Аретинського, знову-таки стала Франція, а саме собор Нотр-Дам. Зазвичай термін ars antiqua обмежується церковною або поліфонічною музикою, виключаючи світські монодичні пісні трубадурів і труверів. Хоча в розмовній мові термін ars antiqua вживається вільніше для позначення всієї європейської музики XIII століття й трохи раніше. Майже всі композитори ars antiqua анонімні. Леонін (1135-1201), найкращий органіст свого часу, і Перотен (1155-1230) були двома композиторами, відомими на ім’я зі школи Нотр-Дам; у наступний період П’єр де ла Круа (1270-1347), композитор мотетів, є одним із небагатьох, чиє ім’я збереглося. У музичній теорії період ars antiqua ознаменувався кількома досягненнями порівняно з попередньою практикою, головно в концепції та позначенні ритму. У ранньосередньовічну музичну добу нотація вказувала висоту звуку пісень, не вказуючи ритм, у якому ці ноти мали виконуватися. Найвідоміший музичний теоретик першої половини XIII століття, Іоанн де Гарландія (1250-1320), іноді вважається автором трактату «De Mensurabili Musica» (бл. 1240 р.), який визначив і найповніше прояснив ритмічні лади. Це нововведення мало величезний вплив на подальшу історію європейської музики. Але трактат, радше, написав якийсь анонім, а Іоанн став лише видавцем книги.

І ще одне значуще явище варто тут розглянути — це єретичні рухи. Уже в XI столітті Європу сколихнуло вчення Беренгара Турського, про що ми багато писали в попередньому розділі, але справді серйозних санкцій за це не послідувало, бо церква тоді ще не була настільки могутньою, та й у її лавах було чимало лібералів, які вважали, що за єресі не слід карати силовими методами. Тепер ми побачили, як аналогічні рухи виникли під впливом П’єра Абеляра, і він, як і всі його послідовники, уже зіткнулися з куди жорсткішими наслідками. Але навіть у XII столітті в більшості випадків справа обходилася без серйозних репресій, і потерпали переважно найпомітніші вожді рухів за реформу. Тепер у Європі виник новий масштабний рух єретиків, яких здебільшого називали катарами або альбігойцями. Витоки їхнього вчення знаходять у маніхействі, неоплатонізмі Орігена, ученнях вірменських павлікіан і болгарських богомилів. Громади, які можна віднести до катарських, почали з’являтися одночасно у Франції та Німеччині в 1140-х роках, а до кінця століття їхня церква стала загальноєвропейським явищем. У житії Бернарда Клервоського сказано, що вже 1145 року він зіткнувся з «аріанською єрессю» в околицях Тулузи. У 1170-х роках катари змогли закріпитися в Південній Франції й створили своє подобище церковної ієрархії, а їхній вплив поширився в Іспанії та Італії. Дві основні групи цього руху — альбігойці і вальденси, але їх було значно більше, і в кожній країні — зі своїми назвами. Відмінність між усіма їхніми сектами незначна, всі вони єдині в найголовнішому — у підтримці дуалізму. Але не душі й тіла, а дуалізму двох принципів світобудови, доброго і злого начал, двох божеств, як у давньому зороастризмі. Таким чином ставився під сумнів сам принцип монотеїзму. Неважко зрозуміти, чому католики хотіли заборонити вивчення Арістотеля, особливо в арабських версіях Аверроеса, бо той своїм ученням про дві істини теж міг наштовхувати на думку про слушність єретиків і підштовхувати до переходу в катаризм. Більшість таких сект заперечували необхідність хрещення дітей, не вірили в перетворення хліба на плоть Христа, заперечували, що Бог втілювався як людина, і т. д. Головна ж особливість, яка робила їх особливо небезпечними в очах Риму, — це відмова підкорятися католицькій церкві, повна самостійність єретиків, які вважали Рим узурпатором, стараннями якого первісне християнство зіпсувалося. Себе ж катари називали не інакше як «добрі християни».

Відомо, що П’єр Вальдо (лідер і засновник руху вальденсів) не бажав задовольнятися існуючими в його час виданнями Біблії французькою мовою і замовив особистий переклад із латини деяких місць. Вивчення цих текстів привело його до думки про необхідність роздати бідним своє майно, щоб добровільною бідністю відновити первісну чистоту християнських звичаїв. Разом із групою однодумців він вирушив проповідувати Євангеліє. Є відомості про те, що близько 1170 року піп Ники́та, богомильський єпископ із Константинополя, здійснив поїздку до Західної Європи, щоб допомогти громадам катарів і поділитися досвідом східних церков, укорінених у Візантійській імперії. Спочатку він відвідав Ломбардію, потім на запрошення тулузької катарської церкви вирушив у Лангедок, де керував загальними зборами західноєвропейських катарських церков у Сен-Феліксі. На півдні Франції катари змогли здобути більшість серед парафіян і почали користуватися політичним заступництвом місцевих феодалів. 1177 року граф Раймунд V, щиро ворожий до катарів, писав капітулу Сіто, що він не в змозі подолати «єресь», бо її підтримують усі його васали. Але ситуація вже явно вийшла з-під контролю. Його син Раймунд VI (1198-1221) уже був налаштований до катарів украй приязно. Династія Транкавелів тривалий час надавала катарам ще більшу підтримку. Нарешті, графи де Фуа пішли ще далі, безпосередньо залучаючись до катарської церкви. Але оскільки співвідношення сил в окситанських сеньйоріях було на користь катарських церков, це унеможливлювало будь-які переслідування. У той час як у Шампані, Фландрії, Рейнських землях і Бургундії катарів переслідували, а в Італії їхні гоніння вітала партія гвельфів, світські власті Лангедоку та гібелінських міст Італії були терпимі до цієї віри й навіть захищали дисидентів від церковної влади. 1179 року Третій Латеранський собор католицької церкви засудив «катарську єресь» (разом із «єрессю» вальденсів). Веронські декреталії, узгоджені між папою та імператором 1184 року, стали першими заходами загальноєвропейського масштабу проти «єретиків». «Єресь» було прирівняно до державного злочину — «образи величності» щодо Бога. Церковний собор у Нарбонні дав єпископам обов’язкове до виконання доручення розшукувати «єретиків» і доповідати про них вищим. Паралельно робилися спроби публічної дискусії. Посланці папи Іннокентія III — Рауль де Фонтфруа і П’єр де Кастельно — проводили відкриті теологічні дебати з «добрими людьми». Успіху це не принесло, навпаки, поширення катаризму тривало. На Сицилії проти катарів проповідував у церквах Ангел Кармеліт, і був убитий одним із них. Переконавшись у безплідності богословських спроб, кастильський канонік Домінік де Гусман (засновник домініканського ордену, про нього далі) вирішив перейняти для боротьби з «єрессю» методи самих «єретиків». З 1206 року він почав проповідувати в Лангедоку, дотримуючись обітниць убогості й жебрацтва. Йому вдалося домогтися кількох десятків навернень у католицизм. Однак і ця проповідь не принесла бажаного результату.

У 1209 році папа Інокентій III закликав до хрестового походу проти катарів, що дістав назву альбігойського. Відгукнувшись на цей заклик, барони Франції та Європи 1209 року атакували землі Тулузького графства і віконтства Транкавель. Керівництво походом здійснював папський легат Арно Аморі, абат Сіто. Для хрестового походу проти альбігойців характерні жорстокі розправи з мирним населенням (Безьє 1209 року, Марманд 1219 року), а також величезні масові вогнища, де спалювали християн — у Мінерві (140 спалених 1210 року), Лаворі (400 спалених 1211 року). Однак місцеве населення, для якого війна мала як релігійний, так і національно-визвольний характер, чинило активний опір хрестоносцям, підтримуючи своїх законних графів. У 1220 році остаточно стало зрозуміло, що спроба насадити в Тулузі та Каркассоні католицьку династію Монфорів зазнала невдачі. Громади катарів, яким хрестоносці спочатку завдали серйозної шкоди, почали поступово відновлюватися. У 1226 році Людовик VIII Французький, син Філіпа-Августа, вирішив відновити свої права на середземноморські графства, передані йому Монфором, і сам очолив французьке військо, повівши його проти Раймунда Транкавеля, Раймунда VII Тулузького та їхніх васалів. Попри запеклий опір у деяких регіонах, королівське військо завоювало Лангедок. У 1229 році тулузький граф, скорившись, підписав мирний договір, ратифікований у Парижі. У 1229 році король остаточно виграв війну, оголошену папою, а останній скористався перемогою короля: відтоді Церкві було надано повну свободу дій. Світські володарі — захисники катарів — згідно з постановами Латеранського Собору 1215 року та Тулузького Собору 1229 р. були позбавлені земель і майна. Громади катарів пішли в підпілля. Однак вони залишалися дуже численними. Для захисту від репресій вони організували таємну мережу опору, засновану на суспільній і родинній солідарності. Інквізиція, створена папством 1233 року як інституція обов’язкових сповідей, мала право накладати покарання і покути, возз’єднуючи населення Лангедоку з католицькою вірою. Інквізицію було передано домініканському та францисканському орденам, які, крім того, проповідували офіційну доктрину Церкви. Опір тривав аж до кінця XIII і початку XIV століття, доки не зійшов нанівець (хоча рух вальденсів переживе всі репресії, і він існує донині). Феномен провансальських трубадурів зникає з південної Франції разом із катарами; більшість трубадурів підтримали цей рух і або загинули під час війни, або втекли до інших країн. Саме в цей період починаються активні заборони на читання Арістотеля, Маймоніда та інших філософів, які могли похитнути авторитет Церкви.

Приклад твору в стилі Ars antiqua зі школи Нотр-Дам, авторства Леоніна.

Друге покоління доби Гогенштауфенів (1190-1254)

Друге покоління охоплює період у 64 роки, і хоча він триває менше часу, проте знаменитостями насичений навіть більше, ніж будь-який із попередніх. Це часи правління двох імператорів, одного короля Німеччини (який посів період міжцарів’я) і одного другорядного монарха на заході династії:

Генріх VI (1190-1197)
Оттон IV Брауншвейзький (1198-1215) — з династії Вельфів (див. гвельфи), активно протистояв у боротьбі за престол Філіппу Швабському з Гогенштауфенів.
Фрідріх II Гогенштауфен (1220-1250)
Конрад IV Гогенштауфен (1250-1254) — технічно вже не визнаний імператором.

У цей період усі названі нами раніше культурні феномени досягають свого повного розквіту. Усе, що описувалося в статті про XI століття (наприклад, боротьба Папи й Імператора тут досягає своєї кульмінації), усе, що було сказано вище про готичну архітектуру, міські революції тощо, — усе це постало в повному обсязі лише до середини XIII століття і часу правління імператора Фрідріха II Гогенштауфена. Про це правління ми вже говорили в статті про Італійське передренесансне XIII століття, але тут доведеться коротко повторити (за рештою — доведеться переходити за посиланням). Імператор Фрідріх II намагався славети просвіченим монархом і активно наслідував римських імператорів, намагаючись створити довкола себе щось подібне до каролінзького й оттонівського відродження. Хоча він і німецький імператор, але його батьківщиною була Південна Італія, і туди він де-факто переніс свою резиденцію. Водночас виявилося, що за винятком папських земель тепер майже вся Італія номінально входила до складу Священної Римської імперії. Метою Фрідріха стало зміцнення централізації влади й остаточне підкорення Італії. Унаслідок цього він зміг створити практично абсолютну монархію у своїх особистих італійських володіннях на Півдні, але не зміг підкорити Папу і навіть утратив контроль над Північною Італією. Міста-держави півночі здобули фактичну незалежність, отримуючи активну підтримку від церкви. Основні партії в політичній боротьбі цього періоду — гвельфи (за децентралізацію і Папу) та гібеліни (за імператора). Папа римський і гвельфи активно підтримували німецьких феодалів, які прагнули зміцнити свою місцеву владу, і централізація Священної Римської імперії не лише не зміцнилася, а, навпаки, ослабла, та ще й так, що відтоді ця держава вже ніколи не мала сенсу як реальна держава, а радше являла собою номінальний федеративний союз, близький за змістом до сучасного ЄС або НАТО. Фрідріха в ході цієї боротьби кілька разів відлучали від церкви, і навіть було проголошено антихристом (якого в цей час регулярно провіщали). Цьому також сприяло те, що, за легендами, він оточив себе арабськими вченими, нібито завів собі гарем, дружив із султанами Сходу, сам особисто займався науковими експериментами. А будучи відлученим від церкви, успішно відвоював Єрусалим, навіть не вдаючись до воєнних дій; тобто просто домовившись із султанами. Загалом йому приписували численні моторошні легенди на рівні чаклунства й угод із сатаною. Але з цілком реальних його заслуг перед культурою можна назвати те, що він зібрав довкола себе пізніх провансальських трубадурів, які саме тікали з Провансу, роздираного терором Церкви проти катарів, і створив за їхньої допомоги місцеву італійську школу — Сицилійську школу поезії. І сам імператор, і його придворні писали вірші літературною італійською мовою, уперше в історії фактично створивши цю мову з нуля (до того в Італії домінувала латина). Пізніше Фрідріх заснував у Неаполі університет на противагу Болонському на півночі та видав для імперії указ, що всі лікарі мають допускатися до практики лише після проходження атестації в Салернській школі медицини. Так, за його правління впродовж 1220–1240-х років Італія форсовано пройшла ті етапи розвитку культури, які раніше пройшли всі інші країни Європи. Але також за нього посилилися переслідування єретиків, і ці репресії було офіційно узаконено на рівні всієї імперії. Це, коротко, про правління цього імператора та його значення для Італії.

Італія

Тут ми згадаємо тих італійських діячів, яких ще не було згадано в статті про Італійське передренесансне XIII століття. Якщо в Південній Італії трубадури досягли успіху завдяки адміністративним діям імператора, то на півночі, де вплив окситанської (півдня Франції) культури також став вирішальним, ці процеси відбувалися стихійно, через географічну близькість регіонів. Серед послідовників поезії трубадурів, які писали окситанською мовою, тут ми знаходимо імена Альберіко да Романо, Данте да Майано, Ланфранко Чигала, Перчівалле Доріа, Рамбертіно Бувалеллі, Сорделло да Гойто та багатьох інших. Окситанська лірична поезія також справила сильний вплив, окрім уже названої сицилійської, ще й на тосканську школу, однак до того часу вони обидві використовували власні мови — куртуазну сицилійську та тосканську. Із місцевих хроністів ми вже не згадуватимемо так багато людей, як раніше, бо їх завжди багато, і всі вони вкрай одноманітні. Єдиного, кого можна згадати, — це Гвідо де Колумна (1210–1287), історик, поет і суддя з Мессіни, автор «Історії руйнування Трої» (заснованої на античних творах Діктіса й Дарета), з якої Шекспір запозичив сюжет «Троїла і Крессиди». Данте назвав Гвідо поетом, що писав народною мовою, і справді до нас дійшло п’ять його віршів італійською. Окремо варто згадати збірку новел у дусі фабліо, анонімного авторства, під назвою «Новелліно», створену близько 1281 року. Аналіз сюжетів окремих новел показав, що частина з них має арабське походження, багато новел оповідають про двір імператорів Священної Римської імперії, одним із улюблених героїв книги є Фрідріх II Гогенштауфен, до двору якого, очевидно, був близький автор збірки. У низці оповідань фігурують герої артурівського циклу — Ланселот, Мерлін. На сторінках новел фігурують такі історичні постаті, як принц Генріх («молодий король Генріх») — старший брат Річарда Левове Серце; Генріх Шампанський — майбутній король Єрусалимський, Раймунд-Беренгарій, граф Прованський, Саладін — єгипетський емір та інші герої хрестових походів. Книга справила великий вплив на літературу Відродження. Низка сюжетів «Новелліно» простежується в творах Мазуччо, Боккаччо тощо.

Поетів сицилійської школи ми тут оминемо, оскільки вони вже були достатньо докладно розглянуті в названій вище статті; оминемо й славетного архітектора Ніколу Пізано, його сина та його послідовників. Спершу згадаємо найяскравіших представників цього періоду, яких ми майже не торкнулися, або ж таких, про яких просто не можна не згадати ще раз. По-перше, це Майкл Скот (бл. 1175-1232), шотландський філософ, математик і перекладач з арабської мови, що працював при дворі Фрідріха II. Він навчався в університетах Парижа й Оксфорда, а згодом був каноніком у Толедо (див. Толедська школа), де 1217 року завершив переклад трактату Аль-Бітруджі про сферу, переклав трактати Арістотеля: «Історія тварин» з івриту або арабської, «Про небо», «Про душу» з коментарем Аверроеса. Він користувався успіхом навіть у папського престолу, був призначений архієпископом одного містечка в Ірландії та рекомендований королю Англії, але все ж вирішив залишитися в Італії на службі в імператора. Перш ніж приєднатися до двору Фрідріха на Сицилії, він провів рік у Болоньї, де вже існував університет (отже, він навчався у трьох найбільших університетах Європи й особисто брав участь у Толедському русі). У цей останній період життя Скот переважно писав трактати з астрології; йому також приписують кілька алхімічних творів. Фрідріх II дозволив перші анатомічні розтини, попри протести католицької церкви, оскільки знання анатомії людини було життєво важливим для вдосконалення медицини. У листі від 1227 року, записаному Скотом у його «Книзі особливостей», Фрідріх ставив йому запитання про походження землі, про географію та управління небесами, про те, що міститься за межами останнього неба, в якому перебуває Бог, про точне місце пекла, чистилища й райського саду. Він також питав про душу, про вулкани, річки та моря. Не пізніше середини 1232 року Майкл присвятив Фрідріхові свій переклад трактату Ібн-Сіни «Про тварин». Після смерті Майкл став відомий як маг і чарівник. Данте помістив його в Пеклі серед магів і віщунів; Боккаччо згадував його як некроманта, Вальтер Скотт писав, що в Шотландії Скота вважали чарівником.

Один із легендарних математиків Європи й найбільший у XIII столітті — Леонардо Фібоначчі (1170-1250) з Пізи — також перебував при дворі імператора. Він вивчав математику в Алжирі, перебуваючи там у торговельних справах, і тому непогано розумів арабську мову. Згодом Фібоначчі відвідав Єгипет, Сирію, Візантію, Сицилію. Він ознайомився з досягненнями арабських математиків, а також античних та індійських у арабському перекладі. На основі засвоєних знань Фібоначчі написав низку математичних трактатів, що становлять собою визначне явище середньовічної західноєвропейської науки. Праця Леонардо Фібоначчі «Книга абака» сприяла поширенню в Європі позиційної системи числення, зручнішої для обчислень, ніж римська нотація; у цій книзі було докладно досліджено можливості застосування індійських цифр, які раніше лишалися неясними, і наведено приклади розв’язання практичних задач, зокрема пов’язаних із торговельною справою. Фібоначчі використав переклади Майкла Скота для написання другої редакції «Книги абака», і 1228 року Фібоначчі, уже з Пізи, надіслав Майклові виправлену копію своєї головної праці з присвятою Майклові. Придворний Фрідріха, Іоанн Палермський (1180-1250), якось запропонував Фібоначчі розв’язати кілька задач, заснованих на арабських математичних працях. 1240 року Пізанська республіка вшанувала Фібоначчі, призначивши йому платню в указі, що визнавав його заслуги перед містом як радника з питань бухгалтерського обліку та навчання громадян. Іоанн Палермський також відомий як перекладач математичних праць з арабської на латину, виконував доручення імператора в Північній Африці й згадується в одній із книжок самого Фібоначчі. Математик і астролог Джованні Кампано (1220-1296), один із перекладачів Евкліда з арабської на латину, був капеланом у чотирьох різних римських пап. Роджер Бекон називав Кампано одним із двох «хороших» математиків. Школа лікарів у Салерно теж нікуди не зникла й продовжувала працювати, але з її представників ми згадаємо хіба що Джованні да Прочида (1210-1292), який після здобуття освіти став придворним лікарем імператора та його спадкоємців (Манфреда і Конрадіна). Коли Манфред із Гогенштауфенів зазнав поразки, а Папа вирішив передати Південну Італію у володіння Карлові Анжуйському, Джованні примирився з цим рішенням і вступив на службу до нового короля. Але коли Конрадін підняв повстання й спробував повернути італійські володіння, то спершу Джованні його підтримав, а коли й Конрадін зазнав невдачі, то спробував здійснити переворот на свою користь. Він зазнав поразки й був засуджений до вигнання з конфіскацією всіх володінь (1270). Відтоді його не полишала думка про повалення Анжуйської династії. Він 12 років готував план помсти, добирав законних претендентів на престол, служив королям Арагону, щоб зрештою досягти успіху, і на знаменитій «Сицилійській вечірні» (винищення та вигнання французів із Неаполя) Педро Арагонський, чоловік однієї з дочок Манфреда Гогенштауфена, був проголошений королем Сицилії. Тепер Прочиду було призначено канцлером Сицилії. Попри похилий вік, він вів активну дипломатичну діяльність при різних європейських дворах, аби переконати їх визнати арагонського короля законним правителем Сицилії. Із пізніших лікарів Салерно, що виходять за межі нашого періоду, назвемо Нікколо да Реджо (1280-1350), який також сприяв відродженню елліністики в Італії. Він відомий перекладами з грецької на латину праць Арістотеля та Галена, виконаними на замовлення анжуйських королів.

Але й інші університети починають випускати власних лікарів, і авторитет школи в Салерно поступово починає згасати. Так, Болонський університет випустив Таддео Альдеротті (Альдеротто) (1215-1295) з Флоренції, якого вважають найвідомішим лікарем Середньовіччя. Ерудований учений і філософ, він написав для свого друга й покровителя Корсо Донаті один із перших медичних текстів народною мовою. Таддео викладав у Болонському університеті з 1260 року, застосовуючи новаторський схоластичний метод у своїх медичних лекціях. Він починав свій урок із lectio або expositio уривка, взятого з авторитетного тексту (Гіппократа, Галена, Авіценни тощо). Потім він переходив до quaestiones, посилаючись на чотири аристотелівські причини: матеріальну причину (предмет обговорення), формальну причину (її описову форму), діючу причину (автора твору) і кінцеву причину (мету або призначення обраної теми). На цьому етапі викладач формулював низку dubia, за якими слідували евристичні моменти disputatio і, нарешті, solutio. В одній із його праць описано метод концентрування етанолу, що включав повторну фракційну перегонку через охолоджуваний водою куб, за допомогою якого можна було досягти чистоти етанолу 90%. У Болонському університеті учнями Таддео Альдеротті були відомий анатом Мондіно де Луцці і лікарі Діно дель Гарбо та Бартоломео да Варіньяна. Інший визначний лікар поза межами салернської школи — П’єтро д’Абано (1250-1316) — трохи виходить за наші хронологічні рамки й є радше сучасником Данте, але він надто яскрава постать, щоб його оминути. Якийсь час він жив у Греції, навчався в Константинополі, а згодом в університеті Парижа, де прославився як «Великий Ломбардець». П’єтро захищав ідеї аверроїстів і захоплювався різноманітними алхімічними, астрологічними та окультними практиками. Він здобув відомість завдяки творові «Узгодження суперечностей між філософами й лікарями». Будучи також астрологом, він був обвинувачений у заняттях магією: зокрема, його звинувачували в тому, що він за допомогою диявола повертав у свій гаманець усі гроші, які сплачував, і що він володів філософським каменем. Зрештою його звинуватили в єресі та атеїзмі, і він постав перед інквізицією, а не дочекавшись завершення розгляду, помер у в’язниці. Так формуються альтернативні школи медицини як в Італії, так і за її межами (переважно у Франції, в Парижі на півночі та Монпельє на півдні).

Насправді в XIII столітті кожен університет і кожна країна Європи мали до десяти філософів, які за своєю освіченістю могли б стояти на рівні з провідними іменами XI століття. Але в цих нових реаліях вони вже не були такими визначними людьми. Це стало буденною нормою. Тому тут ми їх навіть не згадуємо. Найбільшим представником філософії та теології в Італії стає всім відомий Фома Аквінський (1225-1274), учень Альберта Великого (про нього далі), який отримав почесний титул Учитель Ангелів (лат. Doctor Angelicus). Святий Католицької Церкви, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму, що поєднав християнське віровчення (зокрема, ідеї Августина Блаженного) з філософією Аристотеля. Фома сформулював п’ять доказів буття Бога. Визнаючи відносну самостійність природного буття й людського розуму, він стверджував, що природа завершується в благодаті, розум — у вірі, філософське пізнання та природна теологія, заснована на аналогії сущого, — у надприродному об’явленні. Спочатку він навчався в університеті Неаполя (заснованому Фрідріхом II), а згодом поїхав здобувати освіту до Парижа й Кельна. Якийсь час він викладав філософію в Римі та містах Італії, а 1269 року повернувся до Парижа, де очолив боротьбу за «очищення» Аристотеля від арабських тлумачів і проти вченого Сіґера Брабантського. До 1272 року належить написаний у різкій полемічній формі трактат «Про єдність інтелекту проти аверроїстів». Того ж року його відкликали до Італії для заснування нової школи домініканців у Неаполі, і він також викладав у Салерно. Попри критику Аверроеса, зрештою Фома теж визнавав дві окремі сфери знання — «істини розуму» та «істини об’явлення». Він досить прискіпливо очищав Аристотеля від нашарувань і слідував за ним навіть у таких концепціях, які цілком можна назвати прогресивними з погляду епікурейця. Наприклад, Фома заперечував уроджені ідеї та поняття, а інтелект до початку пізнання вважав подібним до tabula rasa. Однак, подібно до Канта, він вважав, що людям уроджені «загальні схеми», які починають діяти в момент зіткнення з чуттєвим матеріалом. Найвідоміші праці Фоми — незакінчена «Сума теології» (1265-1274), «Спірні питання про істину» (1256-1259) і «Сума проти язичників» (1259-1265). Фома написав кілька важливих коментарів до праць Аристотеля, зокрема до «Про душу», «Про тлумачення», «Другої аналітики», «Нікомахової етики», «Фізики» та «Метафізики». У питанні універсалій Фома посідає помірковано-реалістичну позицію, тобто він відкидає самостійне, позасвітове існування універсалій, і для нього немає окремого «світу ідей» у дусі Платона, але водночас універсалії для нього — це не просто імена чи словесні ярлики, а реально існуючі сутності в речах, які й визначають властивості речей.

Серед послідовників Фоми в першому поколінні вирізняється Егідій Римський (1246-1316), який захищав Фому під час переслідувань аверроїстів. Хоча Фома й боровся проти Аверроеса, сам він популяризував Арістотеля, а тому церква спершу вважала його не менш небезпечним. У політичних трактатах Егідій виступав за перевагу духовної влади над світською, тобто був доволі консервативним. Педагогічні ідеї Егідія Римського — це новий рівень роздумів на теми виховання, відмінний від ідей Гуго Сен-Вікторського та Вінсента з Бове. Коло питань досить широке: у другій книзі трактату йдеться про роль батьків у вихованні дітей, про любов батьків до дітей і турботу про них, про цілі виховання, про програму освіти, про умови успішного навчання, про вчителя та його якості, про гріховні схильності й належну поведінку дітей, про їхній відпочинок, одяг, про товариство друзів, про вікові періоди дітей, особливості їхньої освіти й виховання в ці періоди. Варфоломей Луккський (1240-1327) — хроніст і теолог, учень і духівник Фоми Аквінського, бібліотекар римського папи Іоанна XXII (1316-1334), автор історичних і богословських творів, прозваний за свою велику вченість «Птолемеєм із Лукки». Будучи переконаним республіканцем, Птолемей відіграв центральну роль у розробці теорії для практики північноіталійського республіканізму й був першим письменником, який зіставив приклади змішаних конституцій Арістотеля — Спарту, Крит і Карфаген — із Римською республікою, давньоєврейським політичним устроєм, Церквою та середньовічними комунами, однак він залишався запеклим захисником абсолютної світської й духовної монархії папи, не наважуючись піддавати сумніву його авторитет, у чому його підтримував Егідій Римський.

З Італією тісно пов’язане походження ордену францисканців (такий собі орден містиків-неоплатоніків у дусі арабських суфіїв). Його засновником був Франциск Ассізький (1181-1226). Загалом він продовжував традиції мракобісів на кшталт Бернарда Клервоського, але дещо змістив акценти в аскетизмі, намагаючись зробити його не похмурим зреченням від мирського життя, а позитивним наслідуванням самого Христа, і замість пустельництва в глушині пропонував монахам-аскетам займатися активною проповіддю серед людей. По суті, його мотивація збігалася з мотивацією великих єретиків із секти катарів. Те саме бажання морально підносити бідняків уже за сам факт їхньої бідності, та сама критика офіційної церкви. Єдине, що дозволило Францискові не потрапити під каток репресій, — він не відмовлявся від зверхності Рима над усіма християнами Європи й не боровся проти них із політичного погляду. У 1219 році Франциск вирушив до Єгипту, щоб спробувати навернути до своєї віри султана аль-Каміля й покласти край конфлікту П’ятого хрестового походу. Франциск також вважається покровителем тварин і довкілля, тому його часто зображують у оточенні тварин. Тут же можна згадати й Клару Ассізьку (1194-1253), одну з перших послідовниць Франциска та засновницю ордену кларисок (жіночої гілки францисканців). Багато монастирів кларисок дотримуються суворої кляузури — спілкування черниць із мирянами може відбуватися лише через ґрати, що символізують перепону між мирським і затворницьким життям. Одяг кларисок — чорна туніка, підперезана білою мотузкою, і білий головний убір із чорним покривалом. Серед італійських представників ордену вирізняються Антоній Падуанський (1195-1231), хоч він і народився в Португалії, який нібито своїми проповідями мирив гібелінів із гвельфами та повертав цілі міста єретиків-катарів у лоно Церкви. І найбільший філософ ордену Джованні Фіданца (Бонавентура) (1221-1274), який навіть навчався в Паризькому університеті під керівництвом знаменитих богословів Александра Гельського, Жана з Ла-Рошелі та Гійома Овернського (про них далі). Він спрямовував орден францисканців на поміркований та інтелектуальний курс, намагаючись цілковито поєднати віру й розум. Але по суті він продовжує лінію розвитку аскетичного й консервативного неоплатонізму, виступає радше як цілком послідовний реаліст у суперечці про універсалії й мало цікавиться при цьому природничими науками. Тож Бонавентуру можна вважати одним із центральних персонажів-мракобісів у новому поколінні.

Ще в цьому ордені відзначилися хроніст Фома з Челано (бл. 1185-1265), уславлений як автор гімну Dies irae, і Яків Ворагінський (бл. 1230-1298), автор Legenda aurea (збірка житій святих). Поза межами ордену відзначився і хроніст Філіп Новарський (1200-1270), італієць, який провів усе своє доросле життя на Близькому Сході. Він служив родині Ібелінів і брав участь у низці важливих битв і переговорів, пов’язаних із Єрусалимом і Кіпром. Він записав хроніку Ломбардської війни — суперечки між родиною Ібелінів і Фрідріхом II. Але куди цікавіше виглядають мандрівники францисканського ордену: Іоанн де Плано Карпіні (1182-1252), який першим відвідав Монгольську імперію й залишив опис своєї подорожі. У супроводі іншого монаха-францисканця, Бенедикта Поляка, який приєднався до нього у Вроцлаві, він через Чехію, Польщу, Київ, низов’я Дону й Волги, Хорезм, Семиріччя, улоговину озера Алаколь дістався до району розташування головної ставки монголів у верхів’ї річки Орхон. У 1246 році Карпіні відвідав Сарай, де зустрічався з Батиєм, а потім — кочову ставку поблизу Каракорума в сучасній Монголії. Після нього ще кілька представників ордену забиралися так далеко на схід, а один із них, Джованні Монтекорвіно (1246-1328), проповідував в Індії та Китаї й навіть став першим архієпископом католицької церкви в Пекіні. На той момент зв’язки Європи й Китаю стали неймовірно міцними. До Китаю відправили кілька десятків монахів із Європи, подорож туди вже опише Марко Поло, і все це почалося ще в середині XIII століття. Італія в цьому поколінні починає виглядати справді передовою країною Європи, задаючи тепер моду для всіх філософських диспутів. Головні її культурні феномени — це, звісно ж, сицилійська школа поезії, Фома Аквінський і Бонавентура. Але навіть поза цим Італія показує непогані результати.

Фреска (1520 р.) в Ассізі (Італія) із зображенням святих Антонія Падуанського, Бонавентури та Бернарда Клервоського.