Мислителі Європи (XIV–XV століття)

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

У попередніх частинах цього циклу ми розглянули величезний масив даних, тобто майже всіх значущих мислителів Франції, Італії, Німеччини, Англії та Іспанії XI–XIII століть (перша і друга частини), а також окремо розглянули основну частину мислителів Італії XIII століття. Остання хронологічно перетинається з нашою новою статтею, а тому італійців XIII століття та початку/середини XIV-го ми тут майже не зачіпаємо. Загалом у цих трьох статтях ми вже охопили понад 400 імен різних письменників, із яких близько 80 можуть уважатися постатями, яких варто вивчати не менш прискіпливо, ніж перехайпленого Данте. У цій статті ми розглянемо ще близько 350 письменників (оскільки охоплюємо насиченіший період і більший проміжок, ніж у попередніх статтях), доводячи загальну кількість розглянутих біографій до 750. Як і попередні частини, це компіляція енциклопедичних коротких резюме з метою створення зручної шпаргалки, де людей різних сфер діяльності та різних країн буде поставлено поруч одне з одним у спільному хронологічному контексті. Тут ми зачепимо одразу величезний проміжок часу — приблизно від 1280 до 1500 року. Поділ періодів за імператорами Священної Римської імперії тепер буде незручним, бо з падінням династії Гогенштауфенів в імперії почалися проблеми з призначенням нової династії, виникають величезні паузи, та й самі роки правління вже не так добре збігаються зі зміною поколінь мислителів. Загалом роль імперії в житті Європи починає знижуватися. Як і раніше, ми поділимо цю статтю знову на два умовні періоди:

Перший охоплює проміжок 1280–1380 рр., на який припала масштабна епідемія чуми (Чорна смерть), початок Столітньої війни, розколи в Церкві та авіньйонський полон пап, а також серія селянських повстань, що вплинуло також і на уповільнення розвитку культури.
Другий охоплює 1380–1500 рр. і вже впритул наближається до того, що ми називаємо Новим часом. Це своєрідне резюме всіх процесів XI–XV ст., головним здобутком якого стає відкриття книгодрукування.

Говорячи про перший період загалом, ми водночас повторимо в загальних рисах те, що відбувалося в Італії. Одним із ключових процесів цього періоду стало утвердження народних мов (італійської, французької, англійської, німецької, кастильської) як повноцінних інструментів високої літератури, філософії та теології, що кинуло виклик багатовіковому пануванню латини. Ці процеси вже почалися в XI-XIII ст., але тепер вони стали не поодинокими прикладами, а майже домінантним загальним правилом. Хоча, з іншого боку, те, за що всі люблять Ренесанс, пов’язане з любов’ю до античності, з її «відродженням». Тому багато справді знакових постатей цієї епохи, навпаки, намагаються відстоювати створення літератури на любій їм латині (і в цьому сенсі, та й не лише в цьому, виглядають радше реакціонерами). Процес боротьби між народними мовами та класичною латиною був не просто літературною тенденцією, а найважливішим компонентом формування протонаціональної ідентичності. Створюючи спільну, авторитетну літературну мову, ці автори надавали культурний орієнтир, що долав місцеві діалекти й сприяв диференціації, яка лежить в основі сучасних націй. В інтелектуальній сфері цього часу спостерігалася напруга між усталеним схоластичним аристотелізмом (у версії Томи Аквінського та Дунса Скота) і новими номіналістичними течіями, що виходили від таких мислителів, як Вільям Оккам, і це мало глибокі наслідки для теології та науки, що зароджувалася. Паралельно в Італії зароджувався т. зв. ранній гуманізм, представлений Петраркою та Боккаччо, у якому наголос робили на вивченні класичної античності, риториці та моральній філософії на противагу схоластичній логіці, причому часто в усіх її версіях, не розрізняючи в ній різновидів. Гуманістам не подобається не стільки сама схоластика, скільки узагальнений образ філософії, відірваної від життя. Домінантна в університетах схоластика все ж була консервативного типу, завдяки потужній роботі церковної цензури, і вона стикалася з викликами як від гуманістів, так і з боку радикального аристотелізму (часто званого «аверроїзмом»), особливо сильного в Падуанському університеті в Італії. У суто філософському сенсі практично всі гуманісти були на щабель нижче за аверроїстів і номіналістів, тяжіючи до найтрадиційніших форм філософського знання. Головним досягненням стало радше те, що живопис і скульптура в Італії пережили майже революцію, яка ознаменувала відхід від стилізованої й площинної візантійської манери до нового мистецтва, заснованого на спостереженні за реальністю, переданні об’єму, простору та людських емоцій. Цей прорив здійснили дві конкурувальні школи — флорентійська і сієнська. Часто їхні стилістичні відмінності пояснюють тим, що вони відображали не лише естетичні вподобання, а й різні соціальні та політичні ідентичності двох міст-республік. Мистецтво Флоренції, з його монументальністю, драматизмом і реалізмом, нібито втілювало цінності суворої торговельної республіки. Мистецтво Сієни, з його ліричною елегантністю, декоративною вишуканістю та куртуазною грацією, відбивало більш аристократичну культуру. Але і ті, й інші різко відрізняються від усього мистецтва, створеного ще кількома десятиліттями раніше. Саме тому в дослідників виникає нав’язливе бажання знайти зв’язок між текстами епохи та явним поворотом до людської природи, щоб візуальній революції відповідала також ідейна революція порівнянного масштабу. Відразу можемо сказати, що подібної ідейної революції епоха «відродження» не дає.

Що ж до італійців, то з-поміж тих письменників, яких ми не розглянули ані в попередніх розділах, ані в статті про сучасників Данте й Бруні, тут ми згадаємо лише кількох найзначніших. Це, звісно ж, Мондіно де Луцці (1275-1326), засновник сучасної анатомії, який відновив практику публічних розтинів тіл померлих людей задля навчання студентів медицини. Цю практику тривалий час забороняла середньовічна католицька церква, хоча, як ми вже бачили в попередніх розділах, її, можливо, дозволяв останній з імператорів Гогенштауфенів у 1230-40-х роках. Також Мондіно написав перший від часів Галена сучасний анатомічний трактат, що ґрунтувався вже не на переказі праць Галена й Ібн Сіни, а на власних результатах розтинів. Його вчителями були Таддео Альдеротті (див. попередній розділ) і француз Анрі де Мондевіль (про нього нижче), найвидатніші лікарі Європи того часу. Звісно, лікарів в Італії було чимало, але нам досить і найвидатнішого прикладу. У цей самий час в Італії живе славетний венеційський мандрівник Марко Поло (1254-1324), який виклав історію своєї подорожі Азією в «Книзі про різноманітність світу». Попри сумніви щодо достовірності фактів, викладених у книзі, вона є цінним джерелом знань з географії, етнографії, історії Вірменії, Ірану, Китаю, Казахстану, Монголії, Індії, Індонезії та інших країн. Книга справила значний вплив на мореплавців, картографів, письменників XIV-XVI століть; зокрема, вона була на кораблі Христофора Колумба під час його пошуків маршруту до Індії. За підрахунками дослідників, Колумб зробив на ній 70 позначок. Це сильна символічна постать, хоча, як ми вже бачили, ще за століття до нього аналогічні подорожі вже неодноразово відбувалися, особливо в спробах проповіді християнства в Китаї, і література про такі подорожі вже була в ужитку. Падуанський лікар і астроном Якопо Донді дель’Оролоджіо (1290-1359), який написав праці з фармакології, хірургії, астрології та природничих наук, уславився ще й як відомий годинникар. Він створив найбільші на той час астрономічні годинники й керував спорудженням великих громадських годинників із циферблатом на замовлення принца Убертіно I да Каррара (див. зображення нижче). Можливо, він також зробив внесок у їхнє проєктування. Годинники було встановлено на вежі Палаццо дель Капітаніато в Падуї 1344 року. Є певні свідчення того, що вони показували й відбивали години від 1 до 24, а також відображали фази Місяця й положення Сонця в зодіаку. І вежу, і годинники було зруйновано 1390 року, коли міланці штурмували палац. Копія годинників міститься в Торре дель’Оролоджо в Падуї, збудованій 1428 року. Його син, Джованні Донді дель’Оролоджіо (бл. 1330-1388), так само був годинникарем із Падуї, який спроєктував астраріум — компактніші астрономічні годинники й планетарій. Він також намагався з математичною точністю описати механіку Сонячної системи. Годинники Джованні були черговою варіацією складного механізму, подібного до знаменитого античного Антикітерського механізму (і астраріум Донді, і антикітерський механізм радимо розглянути окремо).

Також Італія кінця XIII і початку XIV століть відзначилася письменницями. Як завжди, тут були й видатні містики-мракобіси, такі як свята Катерина Сієнська (1347-1380), яка вела надзвичайно аскетичний спосіб життя (від чого й померла в ранньому віці) і мала видіння, з-поміж яких особливо відомі Містичний шлюб з Ісусом і стигматизація. Але крім таких прикладів, яких багато в усіх країнах Європи, де взагалі є жіночі монастирі, в Італії з’являються такі авторки, як Гая да Каміно (1270-1311) — аристократка, що походила ще з лангобардського роду, а також поетеса (писала окситанською мовою), коротко згадувана в «Божественній комедії» Данте. Поруч із нею часто згадують таких ранніх поетес Італії, як Ніна Сициліанка (кін. XIII ст.) і Комп’юта Донцелла (кін. XIII ст.), які писали в стилі трубадурів, тосканців і сицилійців. Але найцікавішим прикладом видається Маддалена Буонсіньйорі (1350-1396), що стала професоркою права і викладачкою в Болонському університеті. Вона написала латинський трактат De Legibus Connubialibus, у якому досліджувала правовий статус жінок свого часу з різних точок зору. Світські письменниці стають дедалі поширенішим явищем. Та все ж Італія, попри наявність цілої школи аверроїстів у Падуї, а також ширше, ніж будь-де ще, поширення університетів, і попри появу творів Данте, Петрарки тощо, навряд чи може вважатися центром освіченості Європи навіть тепер. Поки що Італія виривається вперед радше в плані визначних літературних творів, але в науково-філософському сенсі ще відстає від рівня своїх сусідів і радше імпортує знання.

Точна копія астрономічного годинника Якопо Донді.

Перший період. Епоха хаосу і Чорної смерті.

Франція

Франція XIV століття, попри тяжкі випробування Столітньої війни та епідемій, певний час іще залишалася провідним культурним центром Північної Європи. Деяких помітних діячів кінця XIII — початку XIV століття ми вже розглядали в попередній статті цього циклу. Тут ми не повторюватимемося й одразу почнемо з філософії. Уже в попередній період ми зазначали, що передові філософські ідеї перебираються з Франції до Англії, а сильна наукова школа формується навіть в Іспанії, тобто пожвавлення спостерігалося на околицях Європи. Водночас Франція зазнає посиленого тиску католицької інквізиції та справжнього терору на півдні (придушення єресі катарів). І все ж, якщо брати всі сфери культури загалом, Франція до кінця XIV століття лишається головним центром Європи в інтелектуальному сенсі. І далі мислителі з усіх країн Європи прагнуть потрапити до Парижа й нерідко залишаються тут на багато десятиліть. Та й у філософії тут зберігається сильний вплив Шартрської школи, тобто майже матеріалістичного тлумачення неоплатонізму (і таке буває), і навіть певний час активно пропагуються ідеї аверроїзму, тобто майже матеріалістичного тлумачення Арістотеля (див. Сігер Брабантський). Переживши бурю жорстоких переслідувань, філософія завдає нових ударів у відповідь теологам. Традиції аверроїзму продовжували триматися у Франції навіть після вбивства Сігера Брабантського та запровадження суворішої цензури. Найбільший представник цього напряму тут — Жан де Жанден (1285-1328). Він багато років викладав у Парижі й навіть був нагороджений папою Іваном XXII, тож початок його кар’єри не віщував лиха. І це при тому, що вже тоді він був пов’язаний з аверроїстами Парижа й навіть став соратником італійця Марсилія Падуанського, на той момент ректора Паризького університету в 1312-1313 роках. Саме Марсилій познайомив Жана з коментарями П’єтро д’Абано до текстів Арістотеля. Навіть знаменитий твір Марсилія «Defensor pacis» іноді вважають написаним у співавторстві з Жанденом. Там вони захищали тезу про суверенітет народу як джерело політичної влади й протестували проти надання папі світської влади. Коли стало відомо, кому належить авторство «Defensor pacis», вони разом утекли до двору Людовика IV Баварського, чергового імператора, який виступав проти папської влади. Папа Іван XXII 1326 року засудив Жана, а 1327 року відлучив його як єретика. Жан супроводжував Людовика IV до Італії й був у Римі 1 травня 1328 року, коли Людовика коронували як імператора Священної Римської імперії (див., як аналогічні рухи підтримував Данте, і як прихильники Людовика використовували його «Бенкет» для виправдання своїх дій проти Папи та неодноразово його перевидавали). До Жандена й Марсилія вже в Німеччині та Італії приєдналися деякі італійські мислителі, яких ми раніше не згадували, такі як Франческо делла Марка (1290-1344) і Мікеле Чезена (1270-1342), які сприйняли філософію Оккама та Аверроеса. Вони критикували спіритуалістів і томістів та виступали за пріоритет світської влади імператора (тобто політично вони гібеліни). За таку підтримку Людовик призначив Жана де Жандена єпископом Феррари. Хоча в політичному плані Жан тяжіє до ідей Марсилія, у ранніших політичних працях Жана видно пряме, буквальне наслідування політичних поглядів Арістотеля, де він виокремлював три здорові форми держави: монархію, аристократію і політію, та три девіантні форми: тиранію, олігархію і демократію. Під словом politiea, перекладеним Цицероном як Res Publica, Жан де Жанден розуміє правління вільних людей гідного, доброчесного й доброчесного характеру. Республіка — далеко не для всіх. Він у жодному разі не ставить під сумнів розрізнення, проведене філософами, що надихали його, між дворянами, вільними людьми та рабами. Між різними формами правління Жан де Жанден у своїй праці De laudibus Parisius, вочевидь, віддає перевагу спадковій монархії, яку він знає у Франції. У цьому правлінні філософи, на його думку, мають відігравати дуже важливу роль як радники, тобто завдання інтелектуалів полягає в тому, щоб спрямовувати монарха до просвіченості. Тому Жанден залишається дуже консервативним, і в цих перших пунктах він також близький до рекомендацій Фоми Аквінського. Завжди надихаючись Арістотелем, Жан розрізняє як правову основу правління природне право, універсальне й позитивне право, що походить від людей та їхньої різної історії залежно від країн. Однак Жан не надає природному праву жодного теологічного походження, відхиляючись у цьому питанні від Фоми. Суто аверроїстські ідеї він захищав у таких творах, як «Tractatus de anima». Найбільше Жанден уславився своєю працею «Agens sensus» з теорії відчуттів, але також писав праці про вакуум, різноманітність видів, душу, розум та інші теми, пов’язані з Арістотелем. Йому належать «Фізика», «Про душу», «Метафізика» і «Про небо». Праці Жана посилили позиції аверроїстів у Болоньї, Падуї та Ерфурті в XIV столітті й принесли їх до Кракова у XV столітті, зберігаючи відносну популярність ще століття після смерті автора.

Перехід на позиції номіналізму, по суті, не був здобутком однієї лише Англії часів Вільяма Оккама. Англійці просто запустили цей процес на кілька десятиліть раніше за решту Європи, але й тоді перші проблиски номіналізму все ж фіксуються саме у Франції (див. Росцелін, Беренгар Турський). Та щойно в Англії номіналізм став визнаною доктриною, це явище швидко набуло загальноєвропейського характеру. У Франції цей перехід уже виразно видно на прикладі творчості Вільгельма Дуранда (1272-1334), сучасника Жана Жандена, традицію якого далі розвине ціла група паризьких мислителів. У цій справі йому допомагав і П’єр Аореолі (1280-1322) — спочатку «скотист» (прихильник реалізму у версії Дунса Скота), а згодом прихильник номіналізму у версії Дуранда. Водночас, звісно ж, у Франції залишалися й упертіші реалісти, такі як «скотист» Франциск Мейроннський (1285-1327), і прихильники Фоми Аквінського (такі як Жак де Мец), і навіть фанатики-містики, що заперечують схоластичні суперечки в ім’я чистого об’явлення, наприклад Маргарита Поретанська (1250-1310), авторка трактату «Дзеркало простих душ», де в алегоричній формі описано екстатичне єднання душі з Богом; за ці ідеї її було засуджено інквізицією і спалено 1310 року. Постійна боротьба ідей не вщухала, а номіналізм не став одразу монопольною теорією, як це іноді намагаються показати.

Після втечі Марсилія до Німеччини наступним призначеним ректором Паризького університету став малозначущий сьогодні послідовник Фоми Аквінського, але вже невдовзі ректором стане Жан Бурідан (1295-1360), один із найрадикальніших філософів-номіналістів Франції, натурфілософ і механік, який навчався в самого Вільяма Оккама і був сучасником передових номіналістів з Англії. Бурідан, як і Жанден до нього, здобув освіту в Парижі й там же залишився викладачем. Уже тут видається вельми незвичним те, що він провів усе своє академічне життя на факультеті мистецтв, замість того щоб здобути докторський ступінь із права, медицини або теології, що зазвичай готувало шлях до кар’єри у філософії. Так само незвично для філософа його часу й те, що Бурідан ще більше зберіг свою інтелектуальну незалежність, залишаючись світським кліриком і не вступаючи до релігійних орденів. Він навмисно ігнорує теологічні питання, а оскільки університетські статути дозволяли викладати або писати на цю тему лише тим, хто здобув освіту в галузі теології, то від нього не залишилося навіть такої базової для всіх викладачів Парижа праці, як коментарі до «Сентенцій» П’єра Ломбардського. І попри це, епоха гуманізму ставиться до нього як до типового схоласта, що лише доводить антифілософський, а не анти-схоластичний пафос гуманістів (не кажучи вже про те, що далеко не всі гуманісти цуралися філософії та відірваних від життя абстракцій). Головні філософські твори Бурідана написані у формі коментарів до праць Арістотеля. Він приймає арістотелівське визначення науки як знання, здобутого на підставі очевидних, необхідних і недоказуваних засновків, але проводить розрізнення між засновками логічно необхідними та засновками, очевидність яких ґрунтується на досвідних твердженнях. Окрім усього «Органону», існують коментарі до «Фізики» Арістотеля, «Про небо», «Про виникнення і знищення», «Про душу», «Parva Naturalia», «Метафізики», «Нікомахової етики» та «Риторики». Але шедевром Бурідана є Summulae de dialectica [Збірник діалектики], всеохопний підручник логіки, який починався як коментар до Summulae logicales, або логічного компендіуму діалектики XIII століття Петра Іспанського, якого іноді вважали ще одним раннім номіналістом. Невдовзі праця Бурідана перетворилася на самостійний твір разючої широти. У ній оновлюється стара середньовічна традиція арістотелівської логіки через via moderna [сучасний спосіб] — тобто новішу, терміністську логіку (тобто аналіз термінів, майже синонім логіки-номіналізму), яка поступово її витіснила. Ця праця стала надзвичайно популярною в Парижі та в нещодавно заснованих університетах Гайдельберга, Праги, Відня і по всій північній Італії. Але Бурідан перебував під впливом не лише філософів. Його праці з фізіології та психології свідчать про його знайомство з медичними текстами, до аргументів яких він ставився серйозно, хоча завжди ретельно розмежовував медицину і філософію як дисципліни. Водночас Бурідан розглядав медичне навчання як спосіб розвитку природної філософії, тож філософів і лікарів слід розуміти як тих, хто говорить про одні й ті самі життєві явища. До речі, розмірковуючи над тим, як йому слід ставитися до авторитету Арістотеля, Бурідан дійшов такого висновку:

«На доводи від авторитету не знаю, як відповідати, інакше як заперечуючи авторитети».

Не менш цікаво постають погляди Бурідана на науковий метод і його позиція щодо психології. Так, у галузі механіки Буріданові належить розвиток учення про імпетус (лат. impetus) — рушійну здатність, «запечатлену» в кинутому тілі, що також можна читати як теорія імпульсу. Згідно з аристотелівською фізикою, тіло не може рухатися саме по собі, а лише завдяки певній силі, прикладеній до нього: камінь, кинутий рукою людини, летить далі завдяки переданій рушійній силі, імпетусу. На відміну від інших схоластичних філософів (таких, як Ніколя Орем, Франческо Марчанський) Бурідан вважав, що тіло згодом падає через опір середовища (повітря, води), а не через вичерпання імпетусу. У працях Бурідана вчення про імпетус набуло статусу фізичної теорії, що дало змогу пояснити прискорення тіл, які падають, і висунути гіпотезу первісного поштовху для пояснення обертання небесних сфер. Пояснення Аристотеля за допомогою цільових причин у фізиці Бурідана замінюються поясненнями, що апелюють до дієвих причин; обговорюється також можливість поняття безконечного простору. У всьому цьому Бурідан не лише нагадує раціоналізаторські підходи Оккама, а й перегукується з математико-логічними настроями оксфордських калькуляторів (про них далі). Опис руху Буріданом відповідає його підходу до природознавства, який є емпіричним у тому сенсі, що він підкреслює очевидність явищ, надійність апостеріорних способів міркування та застосування натуралістичних тропів або моделей пояснення, таких як поняття імпульсу, до множини явищ. Він схильний відкидати суто теологічні припущення, як такі, що не мають стосунку до практики філософії, що ми бачимо в такому іронічному зауваженні: «можна припустити, що існує набагато більше окремих субстанцій, ніж небесних сфер і небесних рухів, а саме великих легіонів ангелів, але це не може бути доведено демонстративними аргументами, що виходять із чуттєвого сприйняття». Але є деякі теологічні міркування, до яких слід поставитися серйозно. Він визнає, що божественне всемогуття таке, що Бог завжди може обманути нас способами, які ми ніколи не зможемо виявити, хоча цю певність пом’якшує інша певність, підтверджувана емпіричними доказами, а саме те, що наші звичайні здатності сприйняття та індуктивного висновування достатньо надійні, щоб зробити «осягнення істини з упевненістю можливим для нас». Бурідан нетерпимий до скептичних аргументів, що ставлять під сумнів можливість наукового знання, наприклад, до тих, які, на його думку, висунув Миколай Отрекурський, стверджуючи, що абсурдно вимагати, щоб усе знання було довідним шляхом зведення до принципу несуперечності. Бурідан також вважає, що пояснювальні моделі в одній конкретній науці зазвичай можуть бути застосовані до інших, що розширює наше розуміння явищ.

Говорячи ж про психологію, що вивчає рухомі істоти як одушевлені, Бурідан уніс важливі зміни до аристотелівської парадигми. На відміну від Фоми Аквінського, який прагнув приписати людській душі метафізично міцніші якості, такі як існування per se, Бурідан не вважає, що психологія здатна розкрити щось про внутрішню природу свого предмета, і тому відмовляється будувати припущення на цю тему. Він розглядає психологічну науку як таку, що займається не якимось умовним поняттям душі, здобутим шляхом апріорного міркування, а визначенням відношення між одушевленими якостями та душею як їхнім власним предметом: «природодослідник розглядає субстанції лише у зв’язку з їхнім рухом і діями. Оскільки матеріальні форми потребують для своєї дії певної матерії, відповідної якісним або кількісним властивостям, натурфілософові необхідно визначати форми через притаманну їм матерію. Отже, душа, безумовно, має бути визначена як фізичне, органічне тіло в означенні, даному натурфілософією». Це привело до ще пом’якшенішого розуміння душі в коментарях до трактату «Про душу» паризьких послідовників Бурідана, Ніколя Орема та П’єра д’Альї, для яких душа постає як своєрідний заповнювач, природа якого взагалі не має стосунку до психології.

Попри такі заслуги перед традицією вільнодумства, Бурідана пам’ятають не за все це, а завдяки знаменитій алегорії під назвою «Буріданів осел». Він докладно обговорював питання свободи волі у своїх коментарях до «Етики» Аристотеля і виступав радше як етик або навіть просто детермініст у загальному значенні цього слова. Проблему свободи волі Бурідан вважав логічно нерозв’язною. Хоча самого осла в писаннях Бурідана не знайти, але подібні приклади він усе ж використовує, як, утім, їх використовував і Аристотель. У класичному прикладі з ослом ідеться про те, що якщо перед ослом поставити дві однакові оберемки сіна на однаковій відстані, то він просто помре з голоду, бо не зможе зробити раціональний вибір, яка з двох порцій є кращою.

Здавалося б, такий вільнодумець просто не може не зазнавати репресій з боку церкви. І справді, існують легенди, жодним чином належно не підтверджені, що ці репресії були. Наприклад, розповідають, що, переслідуваний реалістами, він подався до Німеччини, де заснував школу, а також викладав у Відні, де брав участь у створенні Віденського університету. Є й не менш промовиста легенда, ніби за наказом французької королеви Буридана зашили в мішок і кинули в Сену через те, що він вступив у любовні стосунки з королевою, і цей зв’язок загрожував її скомпрометувати. Уперше цю легенду зафіксовано у Франсуа Війона, і записано її майже через півтора століття після смерті Буридана; при цьому у Війона немає ані про флірт, ані про зв’язок, ані про ім’я королеви. До того ж репресії могли бути тим імовірнішими, що номіналізм Вільяма Оккама викликав бурхливу реакцію представників церкви, які оголосили його вчення єретичним 1328 року. А 1339 року навіть було видано спеціальний декрет, у якому зазначалося заборону викладання вчення та будь-яких ідей Оккама. Така політика, здавалося б, не могла не зачепити Буридана. Однак він не лише був обраний ректором Паризького університету 1328 року, а й був переобраний на цю посаду 1340-го. Отже, він не міг бути відданий анафемі в цей проміжок часу, на який і припадає його легендарне вигнання до Німеччини. Найімовірніше, Буридан зумів уникнути звинувачень у скептицизмі, спрямованих проти його колег-номіналістів. Втім, через століття його вплив оцінили по-справжньому. 1473 року король Людовик XI видає указ, спрямований проти номіналістів, і забороняє читання його творів. Тоді ж було дано спеціальне розпорядження дотримуватися реалізму магістрам Паризького університету. А в 1474-1481 роках твори Буридана було внесено до Індексу заборонених книг.

Фредерік Пейсон — Маргарита Бургундська, що слухає Буридана (1844). Виправлено за допомогою Gemini.

Під впливом Жандена і Буридана перебуває ціле покоління мислителів Франції. Серед них вирізняється учень Буридана — Ніколя Орем (1320-1382), філософ, математик і єпископ. Він перекладав праці Арістотеля французькою мовою, а також писав про теорію руху небесних тіл і навіть про грошовий обіг. Його часто змальовують як центральну постать у науці XIV століття в масштабах усієї Європи, своєрідного провісника наукового методу Нового часу, тобто як ученого у власному розумінні цього слова. Але якщо поглянути на деяких його сучасників із тієї самої Англії, то ця винятковість значно згладжується. Вважається, що наукові праці Орема вплинули на Миколая Кузанського, Коперника, Галілея і Декарта. Перекладацька діяльність Орема справила великий вплив на розвиток французької мови й збагатила її науковою та філософською лексикою. Загалом Орем увів у вжиток понад 1000 нових французьких слів. У своїх математичних працях Орем уперше використав степені з дробовими показниками і фактично впритул наблизився до ідеї логарифмів. Він досліджує нескінченні ряди та прогресії, наводить дотепний доказ розбіжності гармонічного ряду, будує геометричні фігури, що мають нескінченну протяжність, але водночас скінченну площу. Минуло цілих три століття, перш ніж теорію таких фігур почали розробляти Ферма і Торрічеллі. У своїх фізичних трактатах Орем іноді висував дуже сміливі для того часу ідеї, вважаючи, що куди простіше уявити обертання Землі навколо своєї осі, ніж обертання всього космосу навколо Землі, або висуваючи ідеї принципу відносності в дусі Галілея, наводячи як приклад рух корабля. Але в більшості таких випадків Орем наводить приклади лише для того, щоб заявити про їхню хибність. Втім, сам факт того, що подібні ідеї вже тоді могли бути озвучені, сам по собі є немаловажним (хоча логічно припустити, що це не Орем їх вигадував, аби тут же спростувати, а що такі ідеї він міг чути від когось іншого з учених). Новою для свого часу була ідея Орема про те, що рух планет визначений не Богом, який створив Землю, а рівновагою природних сил. У трактаті «Про походження, сутність і обіг грошей» Орем висунув ідею про те, що право карбувати гроші належить не суверену, а народові (ніби продовжуючи логіку Жандена і Марсилія). Тим самим він протистоїть зростальній тенденції європейських правителів розв’язувати свої фінансові проблеми коштом інфляції.

Про Миколая з Отрекура (1299-1369) ми вже писали в окремій статті, але якщо коротко, то це середньовічний скептик і номіналіст, водночас противник Арістотеля, що нагадує і Аверроеса, і його опонента, містика аль-Газалі. Та найголовніше — Миколай був атомістом. Він вважав, що матерія, простір і час складаються з неподільних атомів, точок і миттєвостей, а всяке виникнення й руйнування відбуваються внаслідок перегрупування матеріальних атомів. Рішенням папської курії 1347 року його було змушено спалити свої твори. Серед видатних французьких лікарів, яких можна розглядати і як представників розвитку матеріалістичного світогляду, у Франції вирізняється Гі де Шоліак (1298-1368), автор трактату «Chirurgia magna», одного з головних медичних підручників упродовж наступних трьох століть. Під час Чорної смерті він чітко розмежував бубонну й легеневу чуму як окремі хвороби та давав рекомендації, зокрема щодо карантину, аби запобігти їхньому поширенню серед населення. Він також був особистим лікарем трьох пап Авіньйонського періоду. Як і передовий італійський хірург Мондіно де Луцці, Гі де Шоліак навчався у французького лікаря Анрі де Мондевіля (1260-1320), який був одним із перших хірургів, що підтримав концепцію асептичного лікування ран без спричинення утворення гною, і застосував її до поранених солдатів. Медична школа в Монпельє, а також школа в Парижі на той час уже затьмарювали славу італійської школи лікарів у Салерно та конкурували головно з медиками з нових університетів Північної Італії.

Набагато менше, ніж Буридан, відзначився своєю вдачею Жан де Мірекур (бл. 1300-1350), номіналіст, що перебував під впливом Оккама, Ріміні та Миколая з Отрекура. Його було засуджено папською курією тоді ж, коли й Миколая Отрекурського. Що характерно, навіть у разі побіжного переказу деяких основних ідей цього філософа можна помітити, що він не був емпіриком і радше схилявся до аргументації в дусі Декарта. Мірекур міркував, що існує два види достовірного знання: (1) «принцип несуперечності» і (2) «безпосередня інтуїція свого існування». Найбезсумнівніше з усього, що може бути пізнане, належить до цього першого виду знання, а також усі аналітичні судження, що зводяться до нього. Мірекур розрізняє два види доказів цих видів знання: (1) спеціальні і (2) природні. Спеціальні докази виходять із принципу несуперечності, а природні докази — це ті, що здобуті емпіричним шляхом і, вочевидь, спираються на буденну самоочевидність. Мірекур вважав природні докази слабшими за спеціальні, бо розумів Бога як абсолютно всемогутнього творця чудес (як певну подію поза межами того, що за інших умов можна було б емпірично спостерігати). Отже, він ставив раціоналізм вище за емпіричні докази. Номіналізм не врятував його від подібних міркувань. Його засудили, найімовірніше, через концепцію всемогутності та свободи Бога, а також через підтримку ідей наскрізного детермінізму щодо людей, через що виходило, що людина не вільна у своєму виборі грішити, а все зло походить із прямої волі Бога. Це цілком узгоджується з позиціями Буридана, питання лише в акцентах. Якщо Мірекур схиляється трохи більше в бік раціоналізму, то Буридан — трохи більше в бік емпіризму. Утім, казати, що Буридан є цілком емпіриком, було б передчасно. Тут доречно згадати й уже названого вище Григорія з Ріміні (1300-1358). Це італієць, хоча він теж навчався в Парижі. Половину свого життя Ріміні викладав у школах францисканського ордену Північної Італії. Він уславився вченням про те, що спасіння неможливе без прийняття християнства, якою б доброю людиною ти не був. Ріміні навіть називали катом дітей (tortor infantium) через те, що він вважав: немовлят, які померли нехрещеними, чекають вічні муки. Проте, хоча саме такі речі були головною метою всіх його писань, Ріміні був номіналістом і у своїх міркуваннях навіть наближався до атомізму. Він вважав безглуздим намагатися досягти розуміння фізичної реальності шляхом включення до неї абстрактних об’єктів, оскільки, на його думку, ментальні об’єкти використовуються винятково для корисних соціальних домовленостей і не більше. Разом із цим розривом між складним мисленням і фізичною реальністю Ріміні також вважав хибними твердження, що описують нескінченну множину точок, нескінченну множину ліній, нескінченну множину площин тощо. Оскільки все це ментальні, абстрактні об’єкти, вони існують лише у свідомості людей, які про них мислять. Отже, поняття фізичної нескінченності до них незастосовне. Логічно припустити, що це стосувалося і питання поділу до нескінченності, тобто визнання атомів. Але, як видно, номіналізм і тут не привів до звільнення від віри в спасіння тощо; він цілком сумісний із містичною теологією. Забігаючи наперед, учень Буридана на ім’я П’єр д’Альї (1350-1420) теж дає нам чудовий приклад того, що номіналізм не гарантує матеріалістичних поглядів. П’єр був відкритим номіналістом і послідовником учення Оккама, але також і відкритим захисником Біблії та церкви, причому користувався аргументами, близькими до протестантизму, де влада Папи відсувалася на другий план. Хоча він намагався обрати середній шлях між скептицизмом і догматизмом, зрештою він стояв, принаймні в теорії пізнання, на позиціях крайнього спіритуалізму, завдяки чому випередив учення Декарта, Лейбніца й Берклі. Водночас слід визнати, що він був автором і непоганих науково-популярних праць, і, зокрема, робота д’Альї з космографії Imago Mundi (1410) вплинула на Христофора Колумба в його оцінках розмірів світу. У старості д’Альї схилявся до містицизму. Один із прихильників д’Альї — Андре де Ньофшато — взагалі відкрито нападав і на Ріміні, і на Миколая Отрекурського, тож ми бачимо цілу традицію всередині номіналізму, яка стоїть на сторожі філософського ідеалізму, а одні номіналісти з легкістю нападають на інших. Ця течія зовсім не однорідна, а її матеріалістичне тлумачення навряд чи можна вважати домінантним.

Ще в попередніх розділах ми говорили про феномен Провансальських мудреців в єврейській філософії Європи. Це філософи-талмудисти, які втекли з Іспанії до південної Франції. На той час більшість із них практично ніяк не розвивалися й і далі сперечалися щодо спадщини Маймоніда, порівнюючи її з філософією Аверроеса. Дехто приймав першого, дехто — другого. Дехто критикував обох. Але загальний дискурс, по суті, залишався на рівні XIII століття. Те саме, щоправда, можна сказати й про Європу, але принаймні в Європі висувалися нові акценти, а тут — буквально ті самі суперечки, що й століттями раніше. Втім, сам факт того, що тут активно пропагувався аверроїзм, тоді як у Європі це явище намагалися стримувати, все ж свідчить про те, що єврейська філософія перебувала на цілком високому рівні за мірками свого часу. Із цих другорядних єврейських мислителів назвемо таких, як Абба Марі бен Елігдор (поч. XIV століття), Ієдая бен Авраам Бедерсі (1270-1340), Йосиф Каспі (1280-1345), Крескас Відаль (поч. XIV століття) і Майлс Марсельський (1294-1360). Але були тут і деякі мислителі, цілком передові навіть за загальноєвропейськими мірками. Насамперед тут слід назвати Леві бен Авраама бен Хаїма (1245-1305), філософа, який засвоїв крайні раціоналістичні погляди, за що його було піддано осуду й відлучено від громади. Він був бідний і жив у мандрах Південною Францією, заробляючи викладанням наук і мов. Його енциклопедичну працю івритом було приречено на спалення, і до нас вона дійшла лише частково. Леві бен Авраам, імовірно, був по материнській лінії дідом Герсоніда (про нього далі), якого також зазнавав гострої критики.

Леві бен Гершом (Герсонід) (1288-1344), автор філософсько-теологічної праці «Війна Господня», у якій він намагався примирити іудаїзм з аристотелізмом. Герсонід також був математиком і астрономом, який сконструював удосконалений астролябій. Винайдений ним астрономічний і навігаційний прилад «Посох Якова» знайшов застосування в мореплавстві; за деякими відомостями, саме цей прилад використовували Христофор Колумб і Васко да Гама. Частину праць Герсоніда було перекладено латинською мовою, і вони високо цінувалися вченими епохи Відродження. Багато істориків філософії вважають його найбільшим (і в багатьох аспектах радикальнішим) єврейським філософом свого часу після Маймоніда. Універсальність постаті Леві бен Гершома, його гуманізм і раціоналізм дають підстави вважати його одним із перших представників Ренесансу в єврейській та європейській культурі. Він трохи менш радикальний, ніж Оккам або аверроїсти, навіть прямо критикує атомізм, але загалом постає досить прогресивним мислителем для тієї доби. Забігаючи наперед, пізніший талмудист Хасдай бен Ієгуда Крескас (1340-1410) критикував Герсоніда за єресь і відступництво від іудаїзму, а сам виступав на захист чистого іудаїзму, незалежного від Арістотеля й заснованого значно більше на духовному та емоційному боці людини. Але при цьому Хасдай виявився куди прогресивнішим письменником, ніж може здатися. Будучи цілковитим і безпросвітним мракобісом у сфері релігії та теології, у натурфілософії він часто буквально вторить ідеям аверроїстів, допускаючи нескінченність часу і простору, множинність світів, пріоритет матерії над формою тощо. Аргументи Хасдая Крескаса щодо детермінізму часто читаються як передвістя спінозизму, і цей вплив розглядають навіть як можливе запозичення з боку Спінози, а його твори прямо згадує італійський гуманіст Піко делла Мірандола, що вказує на відносну помітність цього автора.

Що ж до поетів, художників тощо, то цього разу ми торкатимемося їх менше. Тут згадаємо таких, як Гійом де Машо (1300-1377), поет і композитор доби ars nova. Він служив придворним секретарем чеської королеви, написав безліч ліричних балад і рондо, а також поему «Бачення про царство любові»; вважається одним із найбільших поетів XIV століття. Жан Фруассар (1337-1405), хроніст і поет із Валлонії, який уславився своїм об’ємним «Збірником хронік», що описує події Столітньої війни, а також складав куртуазні поеми й пасторалі; і Есташ Дешан (1346-1406), учень і шанувальник Гійома де Машо. Він створив близько 1500 балад, віреле й рондо на різні теми — від куртуазного кохання до моралізаторської сатири; вважається найважливішим представником пізньосередньовічної французької поезії. У цей самий час творить П’єр Берсюїр (1290-1362), друг Петрарки, який часто бував в Італії у справах, автор моралізованого тлумачення «Метаморфоз» Овідія та французького перекладу Тита Лівія (тобто цілком літературний гуманіст в італійському дусі). Із художників, скульпторів та архітекторів цього періоду назвемо таких, як Жан Пюсель (1300-1355), художник-мініатюрист, ілюстратор розкішних рукописів, зокрема Часослова Жанни д’Еврьо (бл. 1325) для французької королеви; його мініатюри вирізняються витонченістю рисунка й сміливими перспективними ракурсами, новими для готичного мистецтва. Андре Боневе (1335-1400), художник і скульптор, що працював при дворах у Франції та Фландрії. Він створював витончені статуї та портретні зображення, зокрема для короля Карла V, і вважається одним із перших портретистів пізньої готики. Жан де Льєж (пом. 1381) — скульптор із Нідерландів, який працював при дворі французького короля в Парижі. Виконав надгробки королеви Бонни Люксембурзької та кардинала де Лагріжа, виявивши реалізм у рисах облич; також свій внесок у формування стилю «інтернаціональної готики» у французькій скульптурі зробив Кольєн де Сен-Імері (пом. після 1324), який працював над кафедральним собором у Реймсі. Він належав до династії зодчих, відповідальних за скульптурне оздоблення фасаду; його майстерні приписують знамениті статуї ангелів Реймського собору.

Але варто зазначити, що, попри різні виявлені впливи з боку того ж Джотто, загалом уся художня культура цього періоду все ще поступається навіть деяким зразкам Каролінзького та Оттонівського відродження. Музика цього періоду все ще звучить у дусі церковних творів для органа, а дрібні відмінності в ній важко вловити неспеціалістові. Це все ще візуальна культура в дусі тієї, що створювалася в 1050 або 1250 роках. Попри всю прогресивність номіналізму та прозрінь у деяких окремих авторів, загалом філософія теж залишається не надто відмінною від тієї, що вже була сформульована у XII-XIII століттях. Поезія і проза все ще пишуться в дусі куртуазних віршів, лицарських романів і фабліо. Очікувати тут якихось проривів не варто (праці Данте й Боккаччо — це перші винятки, що зберігають багато мотивів із попередніх жанрів, але водночас створюють нові фабули, інакше організовуючи матеріал). Головне тут те, що явища, які раніше були радше поодинокими, тепер стають дедалі масовішими. Такі люди, як папа Сильвестр II, який у X-XI століттях здавався справжнім генієм свого часу, тепер виглядають як звичайна норма, якої соромно не знати й пересічному студентові. Зміни відбуваються радше кількісні, ніж якісні. І це стосується не лише Франції, а й усіх інших країн, за винятком Італії.

Реконструйований годинник абатства Святого Албана, первісно збудований близько 1356 року.

Англія

Коли ми говорили про Англію ще в попередніх розділах, то забігли далеко наперед, щоб показати, як Англія виходить на перші позиції у філософії. Тоді ми розглянули головних зірок Оксфордського університету, таких як Вільям Оккам (1287-1347), Роджер Бекон (1219-1292), Дунс Скот (1266–1308) і ще деяких інших. Їх варто було б розглядати радше тут, але повторюватися ми вже не будемо, тож головне тримати в пам’яті сам факт, що Оккам був центральною постаттю англійської філософії початку XIV століття, а такі французи, як Бурідан, хоча й навчалися в Оккама, були радше його молодшими сучасниками, ніж представниками зовсім іншого покоління. Як можна помітити, у Франції створюються не менш сильні школи номіналізму, пов’язані також із розвитком математичних методів у застосуванні до науки. Головна відмінність англійців у тому, що вони міцніше пов’язували номіналізм із емпіризмом, що, як ми вже бачили на прикладі французів, аж ніяк не є обов’язковим зв’язком. І оскільки Оксфордську школу вже було розглянуто, ми перейдемо відразу до наступного її покоління. Першими ми розглянемо так званих «Оксфордських калькуляторів». Це група англійських філософів XIV століття, пов’язаних із Мертон-коледжем в Оксфорді. До цієї групи входили Томас Брадвардін (1295-1349), Вільям Гейтсбері (1313-1372), Річард Суайнсгед (1300-1354), Джон Дамблтон (1310-1349). Тут теж можна зазначити, щоб не створювалося враження відокремленості Англії від континенту, що головним натхненником для калькуляторів став французький філософ Жерар Брюссельський (прибл. 1170-1250), якого ми пропустили в розділі про XIII століття. Цей француз відомий книгою «Liber de motu» («Про рух»), яка була новаторським дослідженням із кінематики. Подібними питаннями також цікавився і німецький (або італійський, щодо чого точаться суперечки) філософ і механік Йордан Неморарій (1225-1260), якого ми також пропустили минулого разу. Його трактат «Про елементи арифметичного мистецтва» став одним із найпоширеніших у Західній Європі підручників і після запровадження книгодрукування витримав кілька друкованих видань. Хоча, як видається, він і не вплинув на «калькуляторів», але зробив великий внесок у розвиток математики, і тому ми згадуємо його тепер. Про інших механіків і вчених, які працювали у Франції, ми вже говорили в попередній статті циклу, їхнє значення теж не варто применшувати. Тож і тут Англія не демонструє жодного раптового прориву. «Калькулятори», як ми побачимо, зробили дуже непоганий і помітний внесок, але цей внесок не виглядав революційним на тлі того, чого вже досягла наука Європи.

Цими чотирма мислителями було розвинено особливу дисципліну — «вчення про інтенсію та ремісію якостей», що стало однією з найяскравіших сторінок у середньовічному вченні про рух. У працях учених Мертон-коледжу загальний логіко-математичний підхід застосовувався до розгляду найрізноманітніших якостей, що допускають безперервну зміну в два протилежні боки, їхніх ступенів і змін — від фізичних (таких, як тепло, яскравість, швидкість) до моральних і метафізичних (таких, як гріх, пожадання, милосердя, благодать). Ця тематика, що сягає діалогу Платона «Філеб» і трактату Арістотеля «Про виникнення і знищення», становила одну з програмних тем середньовічної схоластичної фізики. Зокрема, у працях мертонців вибудовується математичний апарат, спеціально призначений для опису механічного руху; однак це була чисто абстрактна, не апелююча безпосередньо до сфери досвіду конструкція. Їхньою метою було лише наукове осмислення абстрактної фізики Арістотеля за допомогою математичної мови; але реальною дослідною наукою вони не займалися і навіть не закликали до цього. Поняттями, виходячи з яких мертонці будували свою модель руху, були інтенсивність руху та градус швидкості як міра цієї інтенсивності. У межах цієї моделі в механіку вперше було введено (У. Гейтсбері, 1335 р.) поняття миттєвої швидкості. Мертонські мислителі Гейтсбері та Свейнсгед сформулювали й довели теорему про середню швидкість (у їхній термінології — «теорема про середній градус швидкості»), яку згодом застосували Доменіко де Сото та Галілео Галілей під час кількісного аналізу вільного падіння тіл: шлях, який тіло проходить за певний час за рівноприскореного руху, дорівнює шляху, що його тіло проходить за той самий час за рівномірного руху зі швидкістю, рівною середньому арифметичному максимального і мінімального значень швидкості за рівноприскореного руху. Мертонці також показали, що якщо рівноприскорений рух починається зі стану спокою, то за першу половину часу руху проходиться шлях, що становить 1/4 від повного шляху. Фактично вчені Мертон-коледжу започаткували — в кінематиці та низці інших розділів природознавства — заміну якісних понять, характерних для античної фізики, кількісними поняттями, які використовуються у фізичних науках і дотепер. Ідеї мертонців дістали подальший розвиток у «вченні про широту форм», розвиненому їхнім французьким сучасником Ніколя Оремом, а також у праці «Про швидкість змінного руху» італійця Джованні ді Казалі (1320-1375), якого ми випустили з уваги в попередніх викладах, але про якого й сказати особливо нічого, крім того, що він ідеально вписувався в цей оксфордський рух і навіть навчався тут, перш ніж повернутися до Італії.

Якщо сказати кілька слів про самих «калькуляторів», то варто зазначити, по-перше, що їхній лідер (Томас Брадвардін), спираючись на Гроссетеста і Бекона, передових мислителів XIII століття, перебував у прямій опозиції до Вільяма Оккама. Це може видатися дивним, але загалом цілком логічно, з огляду на те, що Томас був радше вченим-раціоналістом, із наголосом на логіці та математиці у застосуванні до етичних і фізичних питань, і тому цінував абстрактні сутності та міг поєднувати свої математичні праці з майже реалістичною філософією. Крім того, можна додатково зазначити, що в «Трактаті про континуум» Томас дотримується поглядів Арістотеля на нескінченну подільність континууму і критикує атомістичну концепцію. Крім того, він сперечається з Оккамом і в питаннях теології, доводячи, що Бог знає майбутнє без жодних обмежень. Фіксують навіть певний вплив Томаса на твори Бурідана, а також можливість того, що він поділяв погляди, близькі до майбутнього протестантизму, або що він принаймні вплинув на ідеї англійського реформатора церкви Джона Вікліфа (про нього далі). Але попри всю свою значущість, Томас Брадвардін помер доволі рано, захворівши на чуму під час загальноєвропейської епідемії, саме повертаючись із Рима, щоб обійняти посаду архієпископа Кентерберійського. Найвідомішою працею Вільяма Гейтсбері були «Правила розв’язання софізмів», тобто тверджень, які можна вважати як істинними, так і хибними. Джон Дамблтон став членом «калькуляторів» у 1338-1339 роках. Після вступу до Товариства він на короткий час залишив його, щоб вивчати теологію в Парижі в 1345-1347 роках. Після завершення навчання він повернувся до роботи з калькуляторами в 1347-1348 роках. Одна з його головних праць, «Сума логіки та природної філософії», була зосереджена на поясненні природного світу послідовним і реалістичним способом, на відміну від деяких його колег. Дамблтон намагався знайти безліч розв’язань для широти речей, більшість із яких були спростовані Річардом Свейнсгедом у його Liber Calculationum. Найвизначніший представник «калькуляторів» — це Річард Свейнсгед, головна праця якого, збірка з 16 трактатів «Книга обчислень» (1346), неодноразово перевидавалася аж до XVI ст.; саме це творіння й принесло авторові славу калькулятора, що згодом поширилася й на інших філософів його кола. Полімат XVI ст. Джироламо Кардано зарахував його до десятки найбільших умів усіх часів, поряд з Архімедом, Арістотелем і Евклідом. Лейбніц у двох своїх листах назвав його одним із перших учених, які застосували математику у фізиці та ввели математику до схоластичної філософії. Визнання «калькуляторів» вийшло далеко за межі їхнього власного століття.

Калькулятори показують нам приклад математичного раціоналізму в дусі Декарта й цілком вибиваються із загальноприйнятих уявлень про домінування поблизу-емпіричних ідей Бекона та Оккама в цей період. Але, крім калькуляторів, в Англії були й інші філософи. Вальтер Бурлей (1275-1344), що вийшов зі школи послідовників Дунса Скота, автор численних коментарів до Арістотеля. Він критикував Оккама й репрезентував радше «поміркований реалізм» у дискусіях про природу універсалій. Були тут і домініканці, наприклад, Роберт Холкот (1290-1349), який, щоправда, не був прихильником Фоми, але, працюючи секретарем Оккама, виступав на підтримку номіналізму. Безпосереднім учнем і продовжувачем ідей Оккама був Адам із Вудхема (1298-1358). Такі успіхи в математиці не минули марно, тож в Англії з’являється один із найраніших європейських годинникарів — Річард Воллінгфордський (1292-1336), який сконструював астрономічні годинники (пор. аналогічних діячів в Італії), а також удосконалений екваторій (Альбіон) для обчислення місячної, сонячної та планетарної довготи і для передбачення затемнень, а також такі інструменти, як торкветум і ректангулус. Такі пристрої вже створювали в арабському світі XII-XIII століть, їх уже описував великий італійський астроном Кампано (див. попередню частину статті), але Річард уже самостійно конструював їх усі й значно вдосконалював їхні конструкції. Він же опублікував перший європейський твір, цілком присвячений тригонометрії: «Чотири трактати про прямі та обернені хорди». Усе це показує, що наприкінці XIII століття середньовічна Європа вже перевершує найкращі досягнення античності в галузі механіки.

Були в Англії й видатні мракобіси. Наприклад, Річард Ролл (1300-1349), який разом із Юліаною Нориджською (1342-1416) та невідомим автором трактату «Хмара невідання» належить до найбільших містиків англійського Середньовіччя. У тридцятирічному віці Юліана перенесла тяжку хворобу, під час якої пережила кілька найсильніших духовних осяянь. Від хвороби Юліана одужала й через двадцять років записала свої видіння в книзі «Шістнадцять об’явлень Божественної любові» (1393). Ця книга вважається одним із перших творів, написаних жінкою англійською мовою. Книга містить видіння й богословські роздуми про любов Бога, і її часто цитують як приклад непохитного оптимізму. Її містичний досвід був широко відомий в Англії, і її відвідувала для духовних бесід Марджері Кемпе, ще одна знаменита мракобіска вже наступного покоління. Крім них, загони дурості підтримувалися ученицею Ролла — Маргарет Кіркбі (1322-1393). Більш офіційним і визнаним церквою мракобісом був Волтер Гілтон (1340-1396), містик-августинець, чиї праці справили вплив на Англію та Уельс XV століття. Більша частина з 93 розділів його головного твору присвячена викоріненню «мерзенного образу гріха» з душі — спотворенню образу Трійці в трьох духовних силах: Розумі, Розумі та Волі (що відображають Отця, Сина і Святого Духа, згідно з традицією, яка сягає святого Августина) — за допомогою серії роздумів про сім смертних гріхів. Головна тема другої частини його твору — преображення душі, що здійснюється лише у вірі, а також у вірі й почутті. Останнє подано в розгорнутій метафорі як духовну подорож до Єрусалима, яка є «спогляданням у досконалій любові до Бога». Окрім усякої нісенітниці про сім смертних гріхів тощо, він також критикував з окремих питань усіх згаданих вище містиків. Містична система Гілтона загалом є спрощенням системи Рішара Сен-Вікторського, одного з найбільших містиків-мракобісів Франції XII століття.

На цьому тлі не лише «калькулятори» виглядають стовпами адекватності, а й навіть такі теологічні реформатори, як Джон Вікліф (1320-1384). Вище ми вже говорили, що він був прото-протестантом, який нагадував ідеї лютеранства. У нього викликали сумнів привілейований статус духовенства, а також розкіш і пишність місцевих парафій та їхніх церемоній. Він також виступав за забезпечення населення Біблією зрозумілою мовою. У 1382 році Вікліф завершив переклад Вульгати (Біблії латиною) середньоанглійською мовою, який тепер відомий як Біблія Вікліфа. Він переклав Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Іоанна; можливо також, що він переклав увесь Новий Завіт. Його співробітники переклали Старий Завіт. У підсумку Біблія Вікліфа була завершена до 1384 року. У 1388 і 1395 роках було здійснено перевидання. Послідовники Вікліфа, зневажливо прозвані лолардами, продовжили його працю, розмірковуючи над такими ідеями, як християнські чесноти, приречення, іконоборство та поняття цезаропапізму, ставлячи під сумнів шанування святих, таїнства, заупокійні меси, пресуществлення, чернецтво й існування папства. Вікліф дуже різко критикував папство. Римського папу він називав антихристом, намісником диявола. Він заявляв, що папа не є непогрішним; що він ніколи не був потрібний церкві; що його відпущення гріхів не має сили; що він не має права відлучати від церкви й надавати новий зміст Писанню. Вікліф критикував претензії папи на політичні права, називаючи «Константинів дар» початком усіх зол церкви, і практику вимагання грошей шляхом обкладання народу даниною та податками, порівнюючи папістів із шахраями, які крадуть гаманці. Так само різко він критикував і аскетичне чернецтво. Авторитет Біблії в його очах перевершує авторитет пап, соборів, канонів і отців церкви разом узятих. Критикуючи погляд, що причастя буквально перетворює вино на кров Христа, Вікліф у своєму трактаті «Про євхаристію» обговорює популярну на той час суперечку про те, чи причащається миша, якщо з’їсть євхаристійний хліб. Починаючи з XVI століття рух лолардів став розглядатися як попередник протестантської Реформації, а Вікліфа було схарактеризовано як «вечірню зорю схоластики і як вранішню зорю англійської Реформації». Твори Вікліфа латиною справили великий вплив на філософію та вчення чеського реформатора Яна Гуса (бл. 1369-1415), страта якого 1415 року спричинила повстання і привела до гуситських воєн 1419-1434 років. У 1382 році богословські праці Вікліфа були офіційно засуджені як єретичні.

У XIV столітті в Англії відбувся культурний зсув величезної ваги: англійська мова остаточно утвердилася як основна літературна мова, витіснивши французьку, що домінувала при дворі та в аристократичних колах від часів нормандського завоювання. Цей процес очолило покоління блискучих поетів, чия творчість заклала підвалини англійської національної літератури. Найвизначнішим серед англійських літераторів у цей час, безперечно, є Джеффрі Чосер (1343-1400), «батько англійської літератури» й автор «Кентерберійських оповідей» – циклу віршованих новел, що малюють панораму англійського суспільства XIV століття. Ці оповіді буквально були англійською версією фабліо, тобто збіркою новел світського й сатиричного змісту, далеких від будь-якої серйозності та глибокої побожності, цілком у дусі поезії вагантів і творчості Джованні Боккаччо, яких він, безперечно, і сам добре знав, оскільки майже десять років свого життя провів в Італії. Як людина ренесансного типу, він вивчав і класиків: Вергілія, Стація, Лукана, Клавдіана («Викрадення Прозерпіни»), Горація і Ювенала, але особливо Овідія, чиї «Метаморфози» та «Героїди» стали улюбленими книгами Чосера. Та найбільше він любив французьку поезію: епос, лірику, видіння, алегорію всіх видів. Він щедро віддав данину впливові цієї літератури в ранній період своєї діяльності, коли перекладав «Роман про Троянду», писав невеликі поеми й ліричні вірші. Також писав філософські поеми («Дім слави») і любовну лірику. Джон Гауер (1330-1408), друг і сучасник Чосера, який писав трьома мовами: англійською, французькою та латиною, автор морально-алегоричної поеми «Сповідь закоханого» англійською, а також збірок віршів французькою та латиною. Чосер присвятив «моральному Гауеру» свою поему «Троїл і Крессіда», а у відповідь Гауер розхвалив Чосера у своїй «Сповіді закоханого». Водночас творить Вільям Ленгленд (1331-1400) – імовірний автор середньоанглійської алегоричної поеми «Бачення про Петра-орачa», одного з найбільших творів англійської літератури Середньовіччя. У цій поемі, написаній алітераційним віршем, Ленгленд висловив соціальні й духовні ідеї свого часу, викриваючи вади церкви та суспільства. У поемі він розповідає, що жив дуже бідно й палко ненавидів багатих, на вулиці не поступався їм дорогою і низько не вклонявся — «так що люди вважали мене юродивим». Тут виражено протест проти тяжкого становища селянства, цієї основної частини «чесно працюючих». До них Ленгленд зараховує ще чесних купців, рядове лицарство, що захищає селян, менестрелів і побожних священників. Пілігримів, мандрівних і монастирських ченців, схимників, продавців індульгенцій і все вище духовенство та аристократію він вважає шахраями, які живуть задля власної вигоди. За Ленглендом, жодного прощення гріхів не існує, його вигадало духовенство й аристократи, щоб грішити без сорому. Своїм різким протестом проти соціальної несправедливості поема відіграла роль у повстанні Уота Тайлера. Про це свідчить велика кількість її списків. Францисканський монах Джон Болл (1338-1381), учасник повстання Тайлера, у своїх проповідях на селянських сходках цитував вірші з поеми Ленгленда й використовував ідеї, максимально близькі до ідей Уікліфа. До речі, у віршах Гауера, написаних ще до цього повстання, вже були застереження, що таке повстання неминуче станеться. Це повстання, а також постаті Болла й Уікліфа вважаються ранніми проявами комуністичних ідей у Британії.

Більш класичним автором, який написав великий лицарський роман «Сер Гавейн і Зелений лицар», був невідомий автор, очевидний сучасник Чосера й Ленгленда, що визначається навіть стилем його мови. Можливо, він навіть був знайомий з усіма цими літераторами, але як би там не було, роман про Зеленого лицаря став одним із найбільших творів, присвячених міфології короля Артура, загалом. Само собою, в Англії було дуже багато, десятки різних хроністів, які, як і раніше, писали «Загальні історії», а також астрологів, поетів тощо, меншого масштабу, але ми вже не будемо згадувати таких другорядних постатей, хоча ще 150 років тому вони були б гідними конкурентами для найпомітніших діячів культури. З англійських хроністів вирізняється хіба що Генрі Найтон (пом. близько 1396), цінний лише тим, що у своїй хроніці охопив і опис епідемії чуми, і Селянське повстання 1381 року, і правління короля Річарда II. Англійське образотворче мистецтво XIV століття розвивалося в руслі загальноєвропейської готики, але з місцевими особливостями, особливо в архітектурі («прикрашений» і «перпендикулярний» стилі) та книжковій мініатюрі. Музична культура також була частиною загальноєвропейського процесу, хоча джерел збереглося менше, ніж на континенті.

Ілюстрації з німецької «Книги природи» (1349) залишають бажати кращого.

Німеччина

Німеччина до кінця XIII століття підійшла чи не як найвідсталіша частина християнського світу. Головним культурним здобутком тут стала творчість Альберта Великого, який, по суті, був радше на консервативному фланзі європейської культури, а другою зіркою першого ешелону тут уважався мракобіс Мейстер Екгарт (якого регулярно вважають одним із найбільших містиків в історії, тобто це мракобіс найвищої проби, тупішим за якого може бути хіба що Бернар Клервоський). І того, і другого ми розглядали ще в попередній частині нашого циклу. Як побачимо далі, становище змінилося не надто, навіть після сплеску популярності номіналізму в Англії та Франції. Благородну справу Мейстера Екхарта в поширенні тупості серед мас гордо продовжував Йоганн Таулер (бл. 1300-1361). Як містик Таулер відрізняється від Екхарта тим, що значно менше займається філософськими ідеями, які ведуть до пантеїзму, а вимагає головно вияву християнського духу в практичному житті. Лудольф Саксонський (1295-1378), картезіанський монах, теолог і автор «Житія Христа», ішов за Таулером, а ще один їхній соратник — Генріх Сузо (Seuse) (1295-1366), автор «Книги божественної істини» та «Книги вічної мудрості», писав про духовний шлюб душі з Божественною Премудрістю. Ученицею Екхарта і Сузо вважається Луїтгарда Віттіхенська (1291-1348), і це черговий приклад жінки-містички в Європі без особливих рис, що вирізняли б її. Серед видних мракобісів можна назвати ще Ніколая Базельського (1308-1395), але їх так багато, що на цьому ми й зупинимося. Як і більшість містиків у всіх країнах Європи, тут вони також надавали перевагу народній мові замість латини. У цьому, мабуть, єдина незаперечна перевага їхньої творчості, але чи є це перевагою, якщо вони просто знайшли спосіб отуплювати великі маси людей краще, ніж священники, що пишуть латиною?

Німецька філософія XIV століття була тісно переплетена з теологією та містицизмом. Постає питання: а чи були хоча б у Альберта Великого, або в механіків і фізиків XIII століття — Йордана Неморарія (якщо тільки він був німцем, а не італійцем) і Дітріха Фрайберзького — свої продовжувачі в Німеччині? Насправді тут треба відразу нагадати про те, про що вже йшлося вище, а саме: переслідувані аверроїсти з Франції та Італії втікали саме до Німеччини, виступаючи апологетами світської влади імператора над владою папства. Певною мірою цих людей можна вважати напівнімецькими мислителями, і в такому разі Німеччина має сильну традицію майже матеріалістичної думки, хай і з застереженнями. По-друге, варто нагадати, що Німеччина більш ніж на 100 років відставала у справі створення університетів, і саме в XIV столітті ці університети починають з’являтися, що вже само собою є прогресивним явищем, яке дає стимул до розвитку думки. Напевно, в цих університетах обговорювали ідеї із сусідніх держав, тим паче що еталонними зразками вважалися Париж і Оксфорд. Німці часто їздять на навчання за кордон, а політичний статус Північної Італії як частини Священної Римської імперії призводить до того, що німці часто опиняються в Італії, і навпаки. Але попри всі ці можливі джерела впливу, справді значущих мислителів Німеччина в цей час практично не дає, і на тлі інших країн Європи вона виглядає навіть більш відсталою, ніж у будь-якому з попередніх століть. І все ж деяких мислителів можна виокремити. На противагу томізму виступив неоплатонік Бертольд фон Моосбург (бл. 1300-1361), коментатор Прокла, який протиставив свій християнсько-платонічний синтез філософії Арістотеля (трохи згодом італійський мракобіс Марсіліо Фічіно на цій самій темі здобуде собі репутацію найбільшого мудреця епохи). Серед його джерел і об’єктів критики були як Дітріх Фрайберзький, так і Альберт Великий. Хоча неоплатонізм — це ще одна форма крайнього мракобісся, але це принаймні майже філософський рівень, на відміну від традиції чистих містиків. До поміркованих реалістів у Німеччині належить Томас Ерфуртський (бл. 1270-1330), який відомий насамперед своїми працями з лінгвістичної логіки, і книгу якого до XX століття вважали працею Дунса Скота. Але серед більш-менш пов’язаних із Францією письменників найчастіше називають таких, як Генріх фон Лангенштайн (1325-1397), який навчався в Парижі, де став одним із послідовників Ніколя Орема. І хоча він займався астрономією, але в цій галузі ніяк толком не відзначився, і переважно писав про теологічні суперечки свого часу, про пап і антипап тощо. Однак, певною мірою він навіть пов’язаний із прогресивними течіями в Парижі. На запрошення Альберта III, герцога Австрійського, Генріх прибув до Віденського університету 1384 року й брав участь у заснуванні теологічного факультету. Тут він разом зі своїм колегою та другом Генріхом Тоттінгом фон Ойтою (який походив із північнонімецького міста Фризойте) розпочав викладацьку й адміністративну роботу, і тепер його навіть вважають засновником Віденської астрономічної школи (див. Wiener astronomische Schule). У Відні він провів решту свого життя, викладаючи догматичне богослов’я, екзегетику та канонічне право, а також написавши безліч трактатів. Його товариш і соратник Генріх з Ойти (1330-1397) має майже таку саму біографію, але його трохи сильніше пов’язують із номіналізмом через коментарі до творів англійських послідовників Оккама. Їхня діяльність у Відні, спочатку порівняно незначна на тлі інших астрономів Європи, вже в наступному поколінні приведе Відень до повноцінної гуманістичної революції.

Найголовнішим і, мабуть, єдиним помітним німецьким мислителем тут поки що виявляється Альберт Саксонський (1313-1390), логік-номіналіст, математик, механік і природодослідник, який навчався в Парижі у Бурідана й став його найславетнішим учнем (пізніше навіть інколи затьмарював імена Бурідана та Орема). З 1351 по 1362 рік він викладав у Паризькому університеті, здобув звання професора, а 1353 року став ректором Сорбонни. Згодом він брав участь у заснуванні Віденського університету й став його першим ректором 1365 року. Як натурфілософ, він сприяв поширенню паризької натурфілософії по всій Італії та Центральній Європі, і, подібно до Бурідана, поєднував критичний аналіз мови з епістемологічним прагматизмом. Праці Альберта з логіки частково становили собою продовження коментарів Вільяма Оккама до логік Порфирія та Арістотеля. У фізиці він намагався далі розвивати теорію імпульсу, в математиці й логіці часто цитував оксфордських калькуляторів і намагався розвивати подібні ідеї. Уже за життя Альберта його праці з фізики вважалися такими ж авторитетними, як праці «калькуляторів» і Орема, й активно використовувалися в університетах Італії. Як і Орем, він часто використовує аргументи, які тут же сам і спростовує, але його висловлювання виглядають так, що в них набагато легше побачити приховану пропаганду нової фізики й удаване незгоду, покликану притлумити пильність інквізиції. Наприклад, у «Питаннях до чотирьох книг Арістотеля про небо і світ» було сформульовано шість доводів на користь руху Землі. Ось найвідоміший із них:

Дехто вважав, що земля подібна до печені, а сонце — до вогнища. Але так само як не вогнище рухається навколо печені, а печеню обертають на рожні, так, кажуть вони, не сонце рухається навколо землі, а, радше, земля рухається навколо сонця, бо земля потребує сонця, а не навпаки.

Зрештою Альберт висловлюється на користь арістотелівського вчення про нерухомість Землі, але тут важко повірити, що такі аналогії він наводить просто так. Поруч з Альбертом другим найбільшим номіналістом у Німеччині став його учень (а також учень Ніколя Орема) — Марсилій Інгенський (1335-1396). Вступивши на навчання до Парижа, там він здобув ступінь магістра мистецтв, потім розпочав викладацьку діяльність і був ректором у 1367 та 1371 роках (як і Бурідан, обирався на два терміни). Окрім філософських і логічних досліджень, він також вивчав теологію, і його лекції з цього предмета користувалися великою популярністю. Під час розколу він, імовірно, не підтримав французького папу, а тому змушений був утекти до Німеччини. 1386 року Марсилій став магістром Гайдельберзького університету, ректором якого він був дев’ять разів: від 1386 року, року заснування університету, до 1392 року і з 23 червня до своєї смерті. З 1389 по 1390 рік він відповідав за перенесення університетського реєстру до Рима. Після цього він знову зайнявся вивченням теології. У логіці він був арістотелівським номіналістом; у натурфілософії та теорії пізнання — емпіриком. Хоча й не цілковитим емпіриком, бо визнавав деякі апріорні істини. У своїх коментарях до Арістотеля він застосував синтез усієї нової фізики XIV століття — Бурідана, Томаса Брадвардіна та Орема, ніби продовжуючи ті самі тенденції, що вже почалися у філософії Альберта. І його теологічні, і філософські праці характеризуються логіко-семантичним підходом, якого він дотримувався слідом за Буріданом, у поєднанні з еклектичним використанням давніших теорій, інколи більш арістотелівських, а інколи більш неоплатонічних. Попри такі прогресивні погляди, у питаннях чистої теології він був максимально обережним і стверджував, що Бог може з власної волі змінювати всі закони фізики, запросто може навіть створити вічний світ (що є логічною помилкою, але це не має значення, якщо йдеться про всемогутність) тощо. Його важко назвати прямо німцем, адже він народився в Голландії, а більшу частину життя викладав у Парижі, але все ж помер він у Німеччині й був чимало пов’язаний із німецькою культурою, а отже його цілком можна вважати другим, поряд з Альбертом Саксонським, великим німецьким мислителем XIV століття.

Традиції Альберта Великого в Німеччині продовжив Конрад фон Мегенберг (1309-1374), який написав першу енциклопедію німецькою мовою «Книга природи» (1349), де систематизував знання про світ, засновані на працях Альберта Великого; тим самим він зробив внесок у розвиток німецької наукової мови, так само як Орем посприяв розвиткові французької. Ця книга містила розділи про природу людини, астрономію, зоологію, ботаніку та мінералогію. З інших творів Конрада слід згадати «Сфери», невелику збірку з астрономії та фізики німецькою мовою, укладену на основі латинської праці Іоанна Сакробоско; трактат про мораль «Дзеркало людського щастя» (1348); кілька праць із критикою ордену бегардів і бегінок та інших жебруючих орденів; книгу «Про спадкоємність Імперій» (1355); великий твір «Економіка», а також деякі вірші, гімни, життєписи святих. У своїх творах Конрад постає палким прихильником папи, противником філософії Оккама і суворим критиком моральних вад свого часу та духовенства. Але принаймні це не неоплатонік і не містик, тож радше це варто вважати гідним прикладом.

Література в Німеччині не дає нам нічого на рівні Данте чи Чосера; здебільшого тут безпосередньо продовжується все те саме, що ми бачили раніше, — лицарська й куртуазна поезія так званих міннезингерів. Нарешті до Німеччини ширше проникають традиції в дусі фабліо, але якихось унікальних і суто німецьких авторів ми не знаходимо; переважно ж тут укладають збірники старих епічних легенд і систематизують літературну спадщину минулого. Із великих представників класичної лицарської поезії тут вирізняється лише Генріх фон Мейсен (1255-1318). Своє прізвисько Фрауенлоб («Хвала Діві») він дістав через численні твори на славу Діви Марії (frouwe). За життя був надзвичайно популярним і як поет, і як музикант, затьмарюючи більшість міннезингерів минулого століття. Мистецтво німецьких земель у XIV столітті, як і в інших країнах Європи, визначалося розвитком високої готики. В архітектурі домінувала діяльність родини Парлерів, чиї споруди в Празі, Швабіш-Гмюнді та інших містах є вершинами пізньоготичного зодчества. Серед представників цієї родини найвідомішим був Петер Парлер (1333-1399), німецько-чеський архітектор, який керував будівництвом собору Святого Віта (після смерті французько-чеського архітектора Матьє Аррасського) і Карлового мосту в Празі за імператора Карла IV. Ще варто виокремити такого скульптора, як Клаус Слютер (1340-1405) з Нідерландів, який працював при дворі герцога Бургундського. Його реалістичні скульптури («Колодязь Мойсея» в Діжоні, 1395) демонструють новий рівень натуралізму; він був одним із засновників «північного реалізму», послідовником якого згодом став Ян ван Ейк. Клаус Слютер сильно вплинув на північне Відродження та німецьку архітектуру. Як і скульптура з архітектурою, німецький живопис розвивався в руслі інтернаціональної готики, особливо в Кельні та Богемії. І якщо піднятися на загальноєвропейський рівень, то в архітектурі Німеччина починає посідати передові позиції. Це головна сфера національного домінування.

Клаус Слютер — «Колодязь Мойсея» (1405). Постамент із фігурами пророків Даниїла та Ісаї.

Іспанія

Культурне життя Іберійського півострова в XIV столітті, як і раніше, позначалося співіснуванням і взаємодією християнської, мусульманської та єврейської традицій, хоча вже практично завершений процес Реконкісти неухильно зміщував баланс на користь християнської культури. Філософська думка на півострові була представлена як християнськими схоластами, так і видатними єврейськими мислителями, які продовжували багату традицію іберійської єврейської філософії навіть після того, як значна частина громади втекла до арабських країн і на південь Франції. На тлі пожвавлення, пов’язаного з Толедською школою перекладачів XIII століття, тепер, коли ця школа припинила діяльність, Іспанія переживає радше період занепаду в культурі. Навіть найвідоміший із мислителів Іспанії — Раймунд Луллій (якого ми вже розглядали в попередній частині), і той був ідейним мракобісом, на тлі якого Фома Аквінський виглядає навіть непоганим мудрецем. На відміну від Німеччини, тут було засновано кілька університетів ще в XIII столітті, але їхня залежність від католицької церкви паралізувала будь-який розвиток. У філософії тут найбільшої популярності досягли саме мракобіси, наприклад Вісенте Феррер (1350-1419) — валенсійський домініканський проповідник і один із найвпливовіших проповідників свого часу. Він добровільно практикував суворі аскетичні вправи, цілий рік дотримувався строгого посту, спав на голій землі, пересувався лише пішки. Із 1398 року обійшов пішки Іспанію, Францію, Італію та Німеччину. Навколо нього утворилася група прихильників у 300 флагелантів, разом із якими він намагався повертати до лона церкви тих єретиків із сект катарів і вальденсів, що ще залишалися. Переважно ж Іспанія й досі сповнена типових середньовічних хроністів і поетів у дусі куртуазного кохання, тобто рівень культури тут перебуває приблизно на рівні Німеччини, у позиції наздоганяючих, хоча й далеко не в усьому. Наприклад, як і в Німеччині, тут непогано розвинені школи архітекторів і скульпторів, але ще, на відміну від Німеччини, тут уже помітні яскраві літературні новації в дусі італійських гуманістів або Чосера.

Найвидатнішим письменником цього періоду в Іспанії по праву вважають Хуана Руїса (1283-1350), автора «Книги благого кохання», одного з найоригінальніших і найзагадковіших творів середньовічної літератури, що поєднує автобіографію, сатиру, дидактику й пародію. Ця книга являє собою автобіографію, насичену алегоріями та притчами. Автор розповідає про те, як шукав «благе кохання» (і плотське, і релігійне), показує своє знайомство з античною, арабською та куртуазною літературою. Поезія Руїса вирізняється природністю й жвавістю тону; у ній переважає сатиричний дух із домішкою добродушного гумору; автор указує на зіпсутість римського двору, на шкідливий вплив грошей. У деяких місцях поезія Руїса сповнена величі й ніжності, напр. у вірші «Про смерть»; іноді його вірші пройняті духом справді католицької побожності, наприклад, у гімнах Богородиці. Широта світогляду письменника й багатство його стилю дали змогу деяким назвати його «кастильським Чосером»; його книга справила істотний вплив на літературу іспанського Відродження. Автори плутовських романів запозичили з неї образ сводні, що допомагає головному героєві. Ще один письменник, якого вважають одним із найбільших в Іспанії XIV століття, — Хуан Мануель (1282-1349), який, окрім того, що був прямим кровним родичем іспанських королів і визначною політичною постаттю, увійшов в історію як автор книги «Граф Луканор» (1335). Книга складається з п’яти частин. Першу, найоб’ємнішу частину, становлять 51 новела (які вважають зразком літератури в стилі «Декамерона» Боккаччо). Друга, третя й четверта частини — це зібрання афоризмів та висловів на ті самі теми. П’ята частина — невеликий морально-дидактичний і теологічний трактат. До нас також дійшли такі його твори, як «Книга про лицаря й зброєносця» (1326), що викладає, за словами автора, «у манері, в якій розповідають різні побрехеньки в Кастилії», сучасні йому уявлення про світ, людину, рай і пекло; «Книга станів» (1327-1332), яка змальовує картину життя й викладає суму знань того часу; «Книга про покарання» («Книга без кінця») (1342-1344), що містить філософські та життєві настанови синові; історична «Скорочена хроніка» (до 1335); присвячені вужчим питанням «Книга про полювання» (після 1337) і «Книга про герби» (1342). Використання притч Мануеля з книги «Граф Луканор» виявляють, серед іншого, у творах Шекспіра та Г. Х. Андерсена. Одним із перших іспанських гуманістів вважають Педро Лопеса де Айалу (1332-1407), який за основним фахом був звичайним хроністом, але, крім того, написав «Дворцові рими», гостру й дошкульну сатиру на середньовічне суспільство. А найголовніше — він перекладав іспанською Григорія Двоєслова, Боетія й Тита Лівія, Ісидора Севільського та Джованні Боккаччо. Серед його прямих нащадків — визначні іспанські поети й письменники Інїго Лопес де Мендоса, Хорхе Манріке та Дієго Уртадо де Мендоса.

Одним із найкращих каталонських прозаїків, що писав у стилі доби Відродження, називають Берната Метже (1340-1413), автора діалогу «Сон», де він поміщає короля Хуана I до чистилища. Текст було написано в тюрмі, після того як Метже потрапив у немилість нової королеви Марії де Луна. Написаний твір дав змогу відновити королівську ласку й усі посади Метже. У цій книзі рясно використовуються відсилання до античної класики та нових італійських гуманістів. Тут пародіюється загальна фабула Данте з мандрівкою до Пекла й спілкуванням із померлими знаменитостями. І що цікаво, у першій книзі, де він зустрічає покійного короля Хуана, між ними зав’язується філософський і релігійний діалог про безсмертя душі. Король намагається переконати його в безсмерті душі, оскільки Метже заявляє, що він епікуреєць, тобто невіруючий. Зрештою він прийме ідеї короля, але зробить це не в питанні віри, а тому, що вважає цей варіант найрозумнішим. Це призведе до того, що Метже знову здобуде щастя, адже невігластво є причиною нещастя. Ця перша книга виразно відбиває гуманістичну думку, оскільки головний герой усе ставить під сумнів і, через діалог та раціональну аргументацію, зрештою формує свою думку з цього питання. Відомо, що він був автором перекладу латинської поеми «De vetula», приписуваної Овідію, і двох сатиричних та гумористичних поем, написаних у тюрмі. Крім того, ним було зроблено переклад оповідання «Valter y Griselda», останньої з новел «Декамерона». Але переклад було здійснено не з оригінального італійського Боккаччо, а з латинського перекладу Петрарки. Важливість перекладу Метже, окрім його вишуканої прози, полягає в тому, що у вступній статті, яка супроводжувала оповідання, вперше в Іспанії, пишеться про Петрарку. Приблизно в цей самий час єврейський поет із Кастилії Сантоб де Карріон (1290-1369) написав «Повчальні притчі», а той, хто перейшов з іудаїзму в християнство (тобто марран), Перо Феррус (бл. 1380 р.) присвятив одну зі своїх кантиг Лопесу де Айялі. У своїх творах він імітував християнську віру, висміюючи своїх колишніх одновірців у віршах. Його вважають одним із зразків поезії в дусі вагантів.

Усіх інших авторів (а їх десятки лише в першій половині століття) ми вже не перелічуватимемо й перейдемо до прикладів більш класичної філософської думки в Іспанії. Каталонський філософ і теолог Пере Томас (1280-1340) був визначним послідовником Дунса Скота. Припускають, що освіту він здобував в Англії та Франції, але достеменно це невідомо. Як і личить «скотистам», був поміркованим реалістом, критиком Оккама і теологом, який писав коментарі до П’єра Ломбардського та тлумачив Аристотеля. З часом його погляди еволюціонували від поміркованого реалізму до найкрайніших його форм. Нічого особливого, звичайний ідіот, хоча навіть це куди краще, ніж чисте мракобісся містиків-аскетів. І навіть попри те, що Томас був консерватором у філософії, Іспанія вже була настільки відсталою в цій сфері, що він загинув у в’язниці, опинившись там за звинуваченням у чаклунстві. Тобто навіть на крайнього реаліста й теолога знайшлися ще більші дурні, готові вбивати своїх ідейних соратників. Не менш промовисто про це свідчить біографія Франсеска Ешимениса (1330-1409), який був, можливо, одним із найуспішніших середньовічних каталонських письменників, адже його твори широко читали, копіювали, публікували й перекладали іншими мовами. Можна сказати, що в літературній і політичній сферах він мав великий вплив, адже його твори читали навіть іспанські монархи. Він уже напевно навчався і в Оксфорді, і в Парижі, а отже мав змогу безпосередньо слухати передових учених Європи. Тут можна було б чекати популяризації праць Бурідана в Іспанії, але ні! У його спадщині немає й сліду розумних думок. Усі свої твори він писав переважно каталонською мовою, рідше латиною, і присвячував їх здебільшого богословським питанням (ангелологія тощо), зрідка відволікаючись на політичні писання. Отже, закордонну освіту він ніяк не використав. Але все ж відзначимо його працю «Книга жінок». Спочатку це посібник з освіти жінок, однак чотири п’ятих книги присвячено теології та засадам католицької моралі. Усі п’ять частин книги відповідають різним станам жінки: дівчинці, дівчині, заміжній, удові та черниці. У своїх перших главах ця книга претендує на роль своєрідного посібника з навчання жінок, подібного до тих, що вже й так використовувалися раніше. Але сам факт того, що він звернув увагу на жіночу освіту, хай і консервативну, вартий того, щоб це відзначити, а водночас ілюструє повну злиденність іспанської філософії того часу. Інші бодай трохи помітні діячі справляють не краще враження. Спробуйте пошукати біографії Берната Олівера (1280-1348), який теж марно просидів освіту в Парижі, щоб по поверненні додому писати збірники шаленого ідіотизму в дусі «Трактату проти іудеїв», «Проти сліпоти євреїв», трактати з вихвалянням містицизму й проти Антихриста. Єдине, що виноситься в заголовки його біографій, — це те, що один із королів заявив, ніби Бернат був одним із найкращих учителів теології у світі. Охоче віримо, але це радше баг, ніж фіча. Приклад Петра з Копостели та багатьох інших буде анітрохи не кращим.

Що ж до єврейської культури в Іспанії, то з місцевих філософів вирізняються Хасдай Крескас (1340-1410), теолог з Арагону, який у своїй праці «Світло Господнє» піддав гострій критиці аристотелізм Маймоніда й нападав на всіх вільнодумців у єврейських громадах Провансу. Але не все так погано, бо інший єврейський філософ, який згодом перейшов у християнство, Абнер Бургоський (Альфонсо з Вальядоліда) (1270-1347), був навпаки прихильником Маймоніда і лікарем, що робить його принаймні банальною копією мислителів XII століття (та й то далеко не найкращою копією), але це краще, ніж уся іспанська філософія початку XIV століття разом узята. Переважно він був автором полемічних творів проти іудаїзму, але сам факт, що він узагалі використовував Аристотеля не для того, щоб критикувати філософію, а для викладу своїх думок, — це справжнє диво на тлі того, що ми бачимо довкола нього. Інші приклади залишають бажати кращого. Наприклад, коли хтось хоче похвалити талмудиста Ісаака бен Шешета (1326-1408), то пишуть, що «Хоча Іцхак був дуже суворим у своїх галахічних рішеннях, він був далекий від обмеженості. Він нічого не має проти світського знання; він не схвалює вивчення Аристотеля лише тому, що останній сповідував віру у вічність матерії та заперечував Божий провидінь». У перекладі на людську мову — хоч він і був клінічним ідіотом, але це не страшно, він принаймні не забороняв іншим думати, хоча все ж терпіти не міг Аристотеля через те, що той не був містиком-мракобісом. Останній, кого вважають помітною постаттю й обсипають похвалами, — це Самуїл ібн-Царца, сучасник Ісаака, і автор коментаря до П’ятикнижжя «Джерело життя». За що його вихваляють, залишається тільки здогадуватися, адже у своєму вченні він висловився, що слід вірити всьому, що повідомили мудреці-талмудисти; якщо ж інколи не все зрозуміло в їхніх словах, то це слід приписати обмеженості нашого розуміння; бо в їхніх словах криються глибокі таємниці. Ось вам і вся філософія Іспанії, навіть поза межами християнства.

Іспанське мистецтво XIV століття розвивалося під сильним впливом італійської та французької готики. Особливо помітним був вплив сієнського живопису в королівстві Арагон і французької мініатюри в Кастилії. У цьому плані Іспанія дала багато добрих прикладів, так само як дала їх у літературі, хай і всупереч тотальному мракобіссю в іспанській філософській думці. Тут вирізняються, головним чином, каталонський художник Феррер Басса (1285-1348) – один із перших майстрів італійського (джоттівського) впливу в Іспанії. Він розписував капелу Сан-Мігель у монастирі Педральбес (Барселона) в готичному стилі; його фрески й мініатюри поєднують італійську об’ємність із локальною колоритністю. Як і його син Арнау Басса, який допомагав батькові в цій справі, він помер під час епідемії чуми, що сильно вдарило по розвитку нових мистецьких форм в Іспанії. Їхній наступник Рамон Десторренс (1351-1362) став придворним художником короля Педро IV Арагонського. Сім’я каталонських художників, відомих як Брати Серра (Жауме, Пере, Франсеск, Жоан), що керувала найбільшою майстернею в Барселоні, також є яскравим прикладом каталонського готичного живопису. Вони теж перебували під впливом сієнської мистецької школи й писали в стилі Джотто та його послідовників. Серед інших імен, а їх тут чимало, залишається лише згадати Луїса Боррасса (1360-1425), провідного каталонського художника періоду інтернаціональної готики.

Неважко помітити, як складається загальна картина. Тенденції до деградації в Німеччині, які стали помітними ще близько 1250-х років, тривають щонайменше ще століття, хоча все ж Німеччина дає кілька добрих прикладів у філософії, запозиченій із Франції, і показує непогані результати в готичній архітектурі. Першість майже в усіх сферах культури досі належить Франції, а центром філософії залишається Паризький університет. Франція постає як збалансований зріз досягнень усієї Європи, поступаючись іншим країнам лише в дуже конкретних напрямах, але ніколи не в усьому одразу. Італія трохи виходить уперед у галузі літератури, права й живопису, тоді як Англія створює передовий центр номіналізму та механіки в Оксфорді. Водночас Іспанія, щойно закінчилася Реконкіста, різко й глибоко деградує, опинившись навіть на ще глибшому дні, ніж раніше була Німеччина. Але завдяки безпосередньому впливу італійської культури (оскільки королі Арагону контролюють половину Італії), іспанці створюють цілком непогану для того часу літературу. Таким чином, якщо говорити про філософію, то осердям прогресивних ідей поки що залишаються Франція та Англія, звідки ці ідеї поширюються популяризаторами в Німеччині та Італії й дедалі далі на схід. Лише оговтавшись від чуми й переходячи в нову фазу розвитку, на перший план починає виходити Італія. Нині ж вона в кращому разі ділить друге місце з англійцями. Говорити про те, що наявність Петрарки й Данте робить Італію передовим культурним регіоном, зовсім не доводиться, якщо звернути увагу на змістовий бік їхніх творів і порівняти їх із тим, що робилося ще до них (!) в інших країнах Європи. Але заділ для майбутнього стрибка вони все ж залишили.

Луїс Боррасса — Ісус підтримує святого Петра на воді

Між першим і другим періодами:
розквіт гуманізму в Італії

Забігши наперед у попередньому розділі, ми вже коротко торкнулися постатей Колуччо Салютаті (1331-1406) і Леонардо Бруні (1370-1444) як спадкоємців консервативної етики (громадянський гуманізм) Петрарки. Але тих, хто вже цілковито належить XV століттю, ми тоді ще не зачіпали. Нагадаємо, що другий період нашої статті охоплює приблизно 1380-1480 рр. Розглядаючи Італію, ми також спробуємо стисло описати сам гуманізм як явище. Саме тут, від початку XV століття, гуманізм формується в тому самому значенні, в якому ми всі зазвичай його уявляємо (Данте, Петрарка тощо — це радше перші паростки, що дали поштовх революції, яка відбулася пізніше). Унікальна політична роздробленість Італії по суті стала каталізатором культурної конкуренції та інновацій. Меценатство могутніх родин — Медічі у Флоренції, Сфорца в Мілані, Монтефельтро в Урбіно — та інституцій, таких як папство в Римі й Венеційська республіка, створило активний ринок для мистецтва, яке було водночас і громадянським обов’язком, і демонстрацією влади. Створюючи інтелектуальні осередки поза межами монастирської та університетської (тоді ще тісно пов’язаної з церквою) систем, виникає феномен суто світської інтелігенції, відірваної від офіційних інституцій. Ця інтелігенція, невдоволена жорстким диктатом церковних догматів над розумом, намагається відстояти свою свободу й неминуче продукує критику як церкви, так і схоластичної філософії. Одним із найсміливіших нововведень гуманістів стало посилене звернення до проблеми людини, її першорядної значущості. Цей антропоцентризм протиставлявся теоцентризмові, і тому, попри всі свої вади, був великим кроком уперед. Це була спроба відстоювання прав особистості, принципів індивідуалізму. Вони відкидають значення шляхетного походження в оцінці гідності людини, яка тепер залежить від її індивідуальних якостей. Усе це підштовхує їх до реабілітації гедонізму (тут починають навіть з’являтися відкриті захисники Епікура). Більшість гуманістів, навіть консервативне їхнє крило, явно не схвалювали жебрущих ченців, що проповідують аскетизм. Але тут варто бути обережними й зважати на те, що гуманісти майже ніколи не підтримували атеїзм і все ж залишалися доволі архаїчними мислителями. Їхнім максимумом могла бути критика церкви в дусі реформаторів, із метою повернення до чистішого раннього християнства, і в рідкісних випадках — неявна підтримка аверроїзму. Самі умови того часу ще не дозволяли повноцінно розвивати критику релігійних ідей. Та й усе, що ми перелічили вище, — це зріз найкращих здобутків найкращих гуманістів, інколи навіть вирваних із контексту загальної картини світу кожного конкретного мислителя. Переважна більшість гуманістів, насправді, навіть не були особливо прогресивними й перебували на рівні інтересів середньовічного ченця. Але загальні тенденції, що вели до дедалі більшої індивідуалізації, спричиняли те, що навіть найзапекліший мракобіс в Італії так чи інакше сприяв творенню нового світогляду.

Міркування про роль людини у світі були однією з улюблених тем гуманізму; інколи це видно навіть із назв творів, див. наприклад: Манетті, трактат «Про гідність і перевагу людини» (1451-52) або Піко делла Мірандола, «Промова про гідність людини» (1486). Щоправда, їхні аргументи ґрунтувалися на старих добрих антропоцентричних поглядах давнини, зокрема на філософії Арістотеля. Як і давні греки, гуманісти виправдовували особливий статус людини тим, що лише вона наділена повноцінним розумом. Це безцінний дар природи, який відрізняє людину від усього сущого, робить її богоподібною. Усі їхні міркування були пройняті однією головною ідеєю — поклонінням розумові та його творчій силі. Отже, виразні гедоністичні й індивідуалістичні мотиви в гуманістів поєднувалися з іще сильнішим впливом раціоналізму. Ці дві тенденції поки що йдуть поруч. Висловлювання гуманістів XV століття на захист і на похвалу Розуму, їхня критика церкви та теологічних диспутів, гедоністичні мотиви й критика ідей про спадкову передачу чеснот — буквально в такому самому вигляді (без перебільшень) повторюватимуть просвітителі у XVIII столітті. Модні для XVIII-XIX століть ідеї пантеїзму, які вже миготіли у XII-XIII століттях у трактатах Дінанського чи Екгарта, теж стають майже загальним місцем, хоча часто бувають замасковані. Гуманісти ставляться до Природи практично як до Бога, і знаменита спінозівська формула вже регулярно звучить у промовах гуманістів, наприклад, як пише Леон Баттіста Альберті:

«Природа, тобто Бог, вклала в людину елемент небесний і божественний, незрівнянно прекрасніший і шляхетніший за все смертне».

Підносячи розум до таких висот, своєю найважливішою справою вони вважали пропаганду класичної літератури. На їхню думку, спадщина античності значно перевершує всі новітні витвори при прямому зіставленні. А отже, за браком кращих альтернатив, найрозумніше буде здобувати освіту за давніми книгами. Оскільки людина знаходить справжнє щастя в мудрості й пізнанні, то єдиним шляхом до справжнього щастя стає вивчення античності. А оскільки давні писали латиною та грецькою, то в очах значної частини гуманістів ці мови набагато важливіші за всі національні мови разом узяті. Тому гуманісти почали з небаченим досі розмахом розшукувати рештки давніх текстів по всіх монастирях Європи, намагаючись відновити якомога більше античних пам’яток літератури. Цим займалися й кілька століть раніше, але ніколи ще пошук старожитностей не ставав настільки самоціллю, завданням першорядної ваги, у яке було залучено безліч визначних письменників. Це можна порівняти лише з активним рухом перекладачів XIII століття, і значною мірою саме цим рухом було підготовлено (адже, перекладаючи арабів, намагалися перекладати саме античні твори; а переклади візантійських авторів дали змогу познайомитися з грецькими філософами мовою, близькою до оригіналу). Але й це не весь результат нового підходу до цінності людського життя. Одним із найпомітніших проривів, що стався в Італії, стало створення нової реалістичної скульптури, а слідом за цим — архітектури й живопису. Наслідуючи античність, усі ці сфери мистецтва невдовзі перевершили своїх давніх учителів. Неважко зрозуміти, як розвиток ідей антропоцентризму та індивідуалізму позначився на прагненні до деталізованого відтворення образу людини, її портретної схожості тощо. Візуальна зміна мистецтва стала набагато яскравішим символом гуманізму, ніж зміни в літературі. До того ж ця зміна стала різкішою, відбулася порівняно швидко й виглядає як справжня революція.

Із ключових філософів цього часу першим по праву можна вважати Лоренцо Валлу (1407-1457). На перший погляд, це звичайний філолог, який обожнював латину (тобто класицист). Найбільше він прославився тим, що за допомогою лінгвістичного аналізу довів підробність «Константинового дару» — легендарного документа, на якому ґрунтувалися світські домагання папства на території центральної Італії (пор. як проти світських прав Папи боролися Марсилій Падуанський та його соратники). Це був найсильніший теоретичний удар по владі Папи Римського за весь час існування папства, якщо не рахувати суто моральної критики церкви з боку різних єретиків. І це особливо цікаво, зважаючи на те, що Валла народився в Римі й певний час навіть обертався в колах папської курії. Це вже виглядає непогано, хоча ця праця була політизованою і виконувалася на замовлення короля Арагону, який саме воював проти Папи, тобто на неї все ж таки кидає тінь її походження, адже було б краще, якби мотивація Валли була самостійною. Філологічні ідеї Валла використав у своєму головному філософському творі — «Перегляді діалектики і філософії» (бл. 1440). Ця праця була спрямована проти Арістотеля та всіх його послідовників, логіку яких Валла критикував як умоглядну й марну науку. В основі його філософії лежало переконання, що мова й риторика, а не абстрактна логіка схоластів є ключем до істинного знання. Він вважав, що лише створивши ідеальну мову без двозначних тлумачень, можна досягти адекватного взаєморозуміння. Окрім заплутаної термінології середньовічних філософів, Валла також виступив як номіналіст, який критикує абстрактні сутності в принципі, і поставив під сумнів арістотелівську систему десяти категорій, яку запропонував звести до трьох: субстанція, якість і дія. Самі ці категорії теж ніколи не існують окремо одна від одної, і їхнє відокремлення — це не більше ніж зручний прийом для міркувань. Той самий загальний метод — «приземлити» філософський апарат, узгодити його максимально зі світом буденних, емпірично сприйманих речей — відбивається і в його прагненні скасувати онтологічне тлумачення абстрактних понять (білість, честь, батьківство), які, як він вважав, указують на ту саму категорію (або їхню сукупність), що й конкретні поняття, від яких вони утворені (білий, чесний, батьківський). Із тих самих позицій «здорового глузду» Валла критикував арістотелівські натурфілософію та вчення про душу. Сам цей «спрощенський» і обивательський підхід до філософської мови в устах витонченого ритора й відомого граматика разюче віддає принципами «Каноніки» Епікура, про що ми окремо говорили в нашій статті «Проти логіки».

Саме з критики або перегляду аристотелізму починається філософія Нового часу в класичному вигляді (Декарт, Бекон), і з цієї ж теми починає свою кар’єру «офіційний» амбасадор європейського епікуреїзму П’єр Гассенді. У галузі мовознавства головна праця Валли — «Про красу латинської мови» (1444), відіграла величезну роль у відновленні класичної латини. А в трактаті «Про порівняння Цицерона з Квінтіліаном» Валла став на бік останнього, виступивши проти головної зірки риторичного мистецтва, стоїко-платонічного консерватора Цицерона (Квінтіліан, поміж іншим, вважається прихильником концепції в дусі Локка, де виховання набагато важливіше за спадковість). Але крім цього Валла написав трактат «Про насолоду», уже безпосередньо захищаючи в ньому етику епікуреїзму, і окремий філософський твір із міркуваннями про свободу волі. Відродження філософії Епікура тут іще сильно згладжене консервативними міркуваннями, Валла намагається примирити Епікура з християнською етикою. Щоправда, те саме можна сказати і про П’єра Гассенді, який жив набагато пізніше і який, тим не менш, вважається гідним першовідкривачем епікурейської філософії. Якщо навіть він і згладжує епікуреїзм за допомогою християнства, то в будь-якому разі Валла однозначно висловлюється проти стоїцизму, стверджуючи, що прагнення до чесноти заради самої чесноти суперечить людській природі. У цій праці Валла йде навіть далі й заявляє, що немає нічого абсурднішого, ніж громадянський обов’язок, честь і патріотизм. З насолодою він пов’язує принцип корисності, і таким чином відтворює в основних рисах етику утилітаризму.

«Тоді як стоїки найрішучіше захищають високу моральність, чесноту (honestas), нам здається достатнім виступити проти цих ворогів, скориставшись захистом епікурейців. Чому я маю намір це зробити, відповім пізніше. І хоча до спростування й розгрому школи стоїків належать усі книги, однак перша показує, що насолода (voluptas) є єдиним благом, друга — що висока моральність філософів не є навіть благом, третя визначає істинне і хибне благо. У ній буде доречно якнайяскравіше скласти, так би мовити, похвальне слово раю, щоб закликати душі слухачів, у міру моїх можливостей, до надії на істинне благо».

Звісно, Валла не був поодиноким випадком. Так чи інакше вплив епікуреїзму тоді поширювався на багатьох письменників, від Петрарки до Бруні, хоча й не надто яскраво. Ім’я Епікура дедалі частіше лунає в суперечках про етику, і хоча його не підносять на щит, уже не завжди ставляться до його вчення суто негативно (див. про Філе́льфо нижче в тексті). Ще до повторного відкриття поеми Лукреція, яка вже була відома Валлі, трохи раніше і з набагато більшим завзяттям на захист епікуреїзму виступив маловідомий нині письменник Козімо Раймонді (??-1435). Його апологія доволі примітивна й наївна, а сам автор зізнається в зацікавленні астрологією, але тим не менш цю спробу теж варто висвітлити. Статтю про нього і переклад найяскравішого з його «епікурейських листів» — наводимо тут. Чималий внесок у поширення вільнодумства зробив також Антоніо Беккаделлі (1394-1471), відомий як «Il Panormita». Це ключова постать при неаполітанському дворі, що прославилася своєю латинською поезією. Перекладач Плавта і засновник академії в Неаполі під патронатом короля Альфонсо Арагонського. Він відомий як автор еротичної збірки «Гермафродит» (із запозиченнями з «Приапеї», Катулла і Марціала). Він обертався в тих самих колах, що й Валла, і був радше його однодумцем, який полемізував із тим самим набором ворогів. Але все ж із Валлою, судячи з усього, у нього були напружені стосунки. Вони розглядали одне одного як конкурентів. Валла навіть був секретарем при королі Альфонсо і 11 років прожив у Південній Італії. Тим не менш, попри це суперництво, у знаменитому трактаті Валли про насолоду саме персонаж Беккаделлі захищає епікурейську філософію.

Загалом є підстави вважати, що епікурейські ідеї продовжували існувати серед прямих учнів Лоренцо Валли. Серед них фігурують Помпоній Лет (1428-1498), Платина (1421-1481), Ніколо Перотті (1429-1480) і Філіппо Буонаккорзі (1431-1496). І хоча суворої наступності епікуреїзму ми тут поки майже не виявили (для цього треба було б вичитати їхні праці італійською та латиною), вона більш ніж імовірна, а тому варто все ж поставити цих авторів «під олівець». У 1465 році Помпоній заснував у Римі гурток гуманістів — «Римську академію», де вивчали античну філософію, піддавали критиці середньовічну схоластику й католицьку церкву (порівняйте з мракобісною академією у Флоренції). Павло II, вважаючи членів цієї Академії змовниками й аморальними безбожниками, заарештував їх і закрив Академію; Помпоній утік до Венеції, але його видали папі, кинули до в’язниці й піддали тортурам. За Сикста IV академіки знову дістали свободу, і Помпоній продовжив свою попередню діяльність. Уже в 1472-1473 роках Помпоній здійснив подорож землями Південної Русі, враження від якої виклав у коментарях до «Георгік» Вергілія. В історичному творі «Цезарі» він виклав історію Римської імперії та Візантії з III по VII століття. Таким чином письменник, пов’язаний з епікурейським вільнодумством, відзначився навіть на території сучасної України. Щодо його товариша Платини, то ми знаємо дещо більше. Він відомий історикам кулінарії як автор першої коли-небудь надрукованої праці про кулінарію: «De honora voluptate et valetudine» (1470 р.). Сама тематика вже зближує автора з вульгарним епікуреїзмом, не кажучи вже про їхню спільну антиклерикальну діяльність і відому наступність від Валли. Почасти Платина й сам посилається на Епікура та говорить про необхідність поміркованого тлумачення насолод як природного для нас божественного дару, який у нашу тілесну організацію вніс сам Господь (а Він нічого не робить марно). Але на додачу до епікурейської орієнтації Платина підкреслив відданість також і Піфагору. До 1475 року Платину було призначено головним адміністратором Ватиканської бібліотеки.

Ніколо Перотті, третій із відомих учнів Валли, також був певною мірою сперечальником і брав участь у суперечці свого вчителя проти Поджо Браччоліні, а в 1453 році навіть підслав убивцю, щоб убити Поджо (невдало). Також він відкрито критикував Доміціо Кальдеріні за його працю над «Епіграмами» Марціала. Написаний ним підручник з латинської граматики, який Еразм описав як «точний, але не педантичний», став бестселером свого часу, витримавши 117 видань і продавши 59 000 примірників в Італії, Іспанії, Німеччині, Франції та Нідерландах до кінця століття. Разом із Помпонієм Летом він створив версію перекладу «Епіграм» Марціала в 1470-х рр. Ще одним його бестселером згодом стала книга про Марціала. Як ми вже знаємо, сам Марціал був письменником, найближчим до епікурейської філософії у своєму поколінні авторів. Філіппо Буонаккорзі після замаху на папу в 1468 році примудрився втекти до Польщі (очевидно, до нього пізніше й їздив Помпоній). Із історій того ж Помпонія та змісту деяких віршів Філіппо можна зрозуміти, що він був гомосексуалом. Попри це, у Польщі він знайшов роботу в львівського єпископа Григорія Санокського, місцевого гуманістичного просвітителя. Пізніше Буонаккорзі став наставником синів польського короля Казимира IV Ягеллона й брав участь у дипломатичних місіях. У 1474 році його було призначено королівським секретарем, у 1476 році він служив послом у Константинополі, а в 1486 році став представником короля у Венеції. Зі сходженням на польський престол колишнього учня Буонаккорзі під іменем Іоанна I Польського його вплив сягнув піка. Буонаккорзі зазначав у життєписі свого друга й однодумця Григорія Санокського: «Проти Епікура не можна ні знайти, ні сформулювати нічого переконливого». Як каже М. М. Шахнович про всіх 4-х згаданих учнів Валли, «за свідченнями сучасників вони були послідовниками Арістіппа й Епікура, вважали, що «все нічого не варте, крім прагнення до радощів і насолоди», «заперечували все божественне, тобто стверджували, що бога немає, і заперечували існування душі», а також прийняли імена епікурейців».

Теодор де Брі — Портрет Лоренцо Валли (бл. 1598 р.)

Із відродженням епікуреїзму культура Італії по суті повернула всі здобутки античності в царині філософії. Невдовзі було перекладено Діогена Лаертського, і на повен зріст постали школи платоніків, арістотеліків, стоїків та епікурейців. Але баланс сил був нерівним. Традиції стоїцизму й платонізму витісняли всі інші, і становище в Італії нагадувало не зрілу античність, а радше її захід і останні віки, коли всі школи ось-ось мали впасти під натиском християнства та язичницького неоплатонізму. Розпочата ще Петраркою, Бруні та Салютаті лінія стоїчної етики знайшла продовження в їхнього послідовника Поджо Браччоліні (1380-1459). Традиції Леонардо Бруні продовжував також його безпосередній спадкоємець Карло Марсуппіні (1399-1453), канцлер Флоренції після Бруні й до приходу на цю посаду Поджо, але про нього мало що можна сказати. В історію Поджо Браччоліні ввійшов передусім як книжковий археолог і філолог-латиніст, який виявив і переписав безліч забутих латинських творів. І саме йому світ завдячує збереженою поемою Лукреція «Про природу речей» та трактатом Вітрувія про архітектуру. Тож, хоч він і полемізував проти Валли та був мислителем радше консервативним, сталося так, що Поджо зробив один із найбільших внесків у відродження епікурейської філософії. Як і багато інших відомих письменників минулого, Поджо об’їздив майже всі великі країни Західної Європи, збираючи там крихти знань; він не був замкнений в Італії, як не були замкнені й більшість його сучасників в Італії та поза її межами. У пошуках рукописів Поджо відвідав усі відомі монастирі, що були осередками освіти в XI-XIII ст., згадані нами в попередніх розділах циклу. Навесні 1416 року Поджо відвідав терми на німецькому курорті Баден. У довгому листі до Нікколі (про нього нижче) він повідомив про своє відкриття «епікурейського» способу життя — за рік до зустрічі з Лукрецієм, — де чоловіки й жінки купаються разом, майже не розділяючись, у мінімумі одягу. Він пише це з виразною критичною іронією: «Я розповів досить, щоб дати вам уявлення про те, яка численна школа епікурейців існує в Бадені. Я думаю, це має бути місце, де був створений перший чоловік, яке євреї називають садом насолод. Якщо насолода може зробити людину щасливою, то це місце, безперечно, має всі необхідні умови для досягнення блаженства». Але його інтереси були далеко не лише книжковими. До цього часу вже починають з’являтися перші ентузіасти в тому, що ми сьогодні називаємо класичною археологією. Один із перших археологів, Флавіо Бйондо (1392-1463), уже активно вивчав античні руїни, на основі чого написав кілька історичних творів, де, серед іншого, користувався концепцією середніх віків між давниною та сучасністю. У 1427 році Поджо, спільно з Козімо Медічі, займався розкопками античних руїн в Остії. Уже у своїй першій праці, пов’язаній із цими розкопками, в діалозі De avaritia (1428) він виявив сильний інтерес до римської історії.

У суперечці Браччоліні й Валли на кону стояв новий підхід до «humanae litterae» (світської класичної грецької та латинської літератури) щодо «divinae litterae» (біблійної екзегези іудео-християнських «священних писань»). Валла стверджував, що біблійні тексти можуть бути піддані тій самій філологічній критиці, що й класичні твори античності. Поджо вважав гуманізм і теологію окремими сферами дослідження й називав «mordacitas» (радикальну критику) Валли «dementia» (слабоумием). Однак творча спадщина Браччоліні включає твори й на етичні теми, зокрема діалог «Проти лицемірів» (1448), що викривав чернецтво. Ще критичнішою була найвідоміша з усіх праць Поджо — «Книга фацетій» (жартів). Це збірка гумористичних і непристойних оповідань, написаних латиною. Ця книга примітна передусім своєю нещадною сатирою на чернечі ордени та світське духовенство: «Найгірші люди у світі живуть у Римі, а гірші за інших — священники, і найгірших із священників вони роблять кардиналами, а найгіршого з усіх кардиналів роблять папою». Тож не можна сказати, що Поджо був аж надто консервативним, просто він вирізнявся в гірший бік на тлі Валли (і його учнів, із якими Поджо теж вів публічні суперечки). Справжній консерватор спалив би рукопис Лукреція, щойно знайшов би його.

Із друзів Поджо, які теж переважно займалися переписуванням античних знахідок, найпомітнішим був Нікколо де Нікколі (1364–1437), центральна постать у колі Козімо Медічі. Він був невтомним колекціонером і переписувачем давніх рукописів, а його колекція лягла в основу першої публічної бібліотеки у Флоренції. Свої знахідки Поджо надсилав Нікколі (як і листи зі спостереженнями, про що див. вище), який і займався безпосередньо справою тиражування та поширення, а також виступав сполучною ланкою між агентами-археологами. Він був неймовірно суворий і критичний до кожної дрібниці. У діалозі «Про насолоду» Лоренцо Валли Нікколі постає як вельми побожний католик, хоча й такий, що схиляється радше до визнання епікурейців, ніж стоїків. Важко сказати, чи має це якийсь зв’язок із реальними поглядами Нікколі, чи радше показує особисте ставлення Валли до нього як до філолога. Але, судячи з усього, це був дуже консервативний мислитель. Його схиляння перед латинською класикою доходило до найрадикальніших крайнощів, про що можна судити з його ж власних слів:

Я, клянусь Гераклом, віддав би всі ваші книжечки (тобто Данте, Петрарку й Боккаччо) за одного лише листа Цицерона, за одну лише пісню Вергілія.

Другом Бруні та Поджо був також вельми славетний флорентієць Маттео Пальмієрі (1406-1475), ще один представник громадянського гуманізму. Основний наголос він робив на суспільному характері людської природи, що розкривається в громадянській активності, служінні спільному благу, у підпорядкуванні особистих інтересів колективним (прото-комуніст?). Спершу він цілковито підтримував ідеали чесного торговця, влади середнього класу тощо, але у своїх пізніх працях уже почав замислюватися над джерелами соціальної несправедливості, пов’язуючи її з пануванням приватної власності (х2 прото-комуніст?). Пальмієрі — автор низки історичних творів і публічних промов. У його «Промові про справедливість» обґрунтовується справедливість як норма моралі та права. Справжніми носіями справедливості, на думку Пальмієрі, є повноправні громадяни, народ (х3 прото-комуніст?). Це прямий попередник утопістів у дусі Кампанелли, Дені Вераса або Томаса Мора. І це не перебільшення, досить прочитати розділ про нього в книжці Л.М. Брагіної «Соціально-етичні погляди італійських гуманістів», де сказано:

У «Місті життя» Пальмієрі намагається виявити не лише моральні, а й соціальні причини несправедливості, що міцно вкорінилися у світі людей. Головну причину він убачає в приватній власності: «моє» і «твоє» породжують нерівність, заздрість, чвари та інші лиха. «Це «моє», що в кожного збуджує надто сильне бажання, зруйнувало встановлений природою порядок і зробило приватним те, що раніше було спільним». Наголошуючи на первісності колективної власності, її природному характері, поет нарікає, що «людські блага доступні лише небагатьом, а бідняки не мають найнеобхіднішого». У пошуках ідеального суспільного ладу він звертається до початкової доби в історії людства, до «віку Сатурна», «коли розум людей був сповнений справедливості й не було чвар через багатство, оскільки вся земля була спільною і люди задовольнялися малим». Пальмієрі високо оцінює ідеальну державу Платона, «де все спільне і всюди панують доброта та чесність».

Відповідно до своїх консервативних поглядів Пальмієрі писав також і на тему виховання. Взагалі тут варто сказати, що гуманісти-вчені часто працювали також і педагогами, а в деяких випадках намагалися писати трактати спеціально на цю тему. Вони вважали своїм головним завданням виховати досконалу людину, яка завдяки гуманітарній освіті може стати ідеальним громадянином. Гуманістична педагогіка, приймаючи, за платонівською моделлю, діалог як засіб пізнання, прагнула залучити учня до процесу навчання через сердечну й м’яку атмосферу, повністю виключаючи фізичне насильство. Нерідко вони орієнтувалися на античність, тому Вітторіно да Фельтре (1378-1446) пропонував запроваджувати в систему освіти дітей спортивні ігри (див. уявлення про те, яким було виховання в давній Греції). І в його «Домі радості», експериментальній школі в Мантуї, діти займалися верховою їздою, гімнастикою, плаванням і фехтуванням. Причому деякі з передових методів виховання дітей він нібито запозичив із програми Гуаріно да Верона (1374-1460), відомого перекладача, який вивчав грецьку в Константинополі й перебував під впливом візантійської платонічної філософії. Серед іншого, його також вважають близьким другом Поджо і Нікколі. Але найвідоміший педагог — П’єтро Паоло Верджеріо (1370-1444), автор твору «Про шляхетні звичаї та вільні науки» (1402). Як і Гуаріно, він навчався у візантійця Мануїла Хризолора, але часто вважається учнем Салютаті (тобто лінія Петрарки та громадянського гуманізму). Верджеріо відстоював морально-соціальні завдання освіти: «Жодних більших багатств або надійнішого захисту в житті не зможуть батьки приготувати дітям, ніж навчити їх шляхетних мистецтв і вільних наук». До останніх він зараховував не лише традиційні artes liberales, сім вільних мистецтв, особливо виокремлюючи значення риторики, а й «громадянські науки» — історію та моральну філософію. Мету освіти гуманіст убачав у набутті різнобічних знань, що формують вільний розум і високу моральність, допомагають у життєвих справах. Його ідеал — це гармонійно розвинена людина, яка поєднує багатство знань, чесноти й фізичну міцність. У методах виховання, за Верджеріо, важливі авторитет батьків і вчителя, інтерес самого учня до занять, а не примус і покарання. Отже, ми бачимо, що всі три педагоги, як і їхній молодший сучасник Пальмієрі, суголосні ідеям Салютаті-Бруні і перетинаються між собою. Але сам факт великої уваги гуманістів до сфери виховання зближує їх із французьким Просвітництвом у дусі Гельвеція і, можливо, потребуватиме окремого розгляду.

Інтер’єр базиліки Сант’Андреа в Мантуї, за проєктом Леона Баттісти Альберті

Із цієї консервативної традиції спадкоємців Петрарки, Бруні, Салютаті тощо найзначущим вважається аж ніяк не Поджо, а радше Леон Баттіста Альберті (1404-1472). Це головна постать епохи й альтернатива Лоренцо Валлі. Універсальна людина Відродження: архітектор, математик, художник, теоретик мистецтва й максимально різнобічний учений. Альберті написав латиною та італійською трактати «Про зодчество» (натхненний Вітрувієм), «Про живопис», «Про сім’ю» та інші, ставши взірцем «людини Відродження» — різнобічного поліглота. Як ми вже казали вище, наводячи приклад однієї з цитат Альберті, — він був пантеїстом, який ставив знак рівності між Богом і Природою та наполегливо проводив цей тезис далеко не в одному зі своїх творів. Так само й багато інших гуманістів, намагаючись піднести цінність земного життя на противагу догматам церкви, теж зближувалися з ідеями пантеїзму, не виключаючи тут і Лоренцо Валлу. Але на відміну від Валли, який відмовився розв’язувати питання про свободу волі, Альберті майже відкрито заявляє про детермінізм. Він також відомий своєю консервативною етикою, що заграє з колективізмом, пафосом зображення людини як творця, який підпорядковує природу своїм потребам (див. Фр. Бекон і далі), і звеличенням ролі праці в житті людини; зокрема ролі устрою людської руки (що вже траплялося в літературі різних віків, принаймні кілька разів, починаючи з Анаксагора). Працювати треба кожну хвилину свого життя, неробство — джерело всіх вад. У процесі виховання людини, якого Альберті звеличував чи не більше, ніж будь-хто з гуманістів, він відводив особливу роль сім’ї і суспільству, ніби приглушуючи індивідуалістичні мотиви етикою стоїцизму, що й не дивно для спадкоємця традицій Петрарки. Хоча слід визнати, що значна частина цих ідей — про роль праці та шкоду неробства тощо — в такому самому вигляді використовується й протокомуністом Пальмієрі, тож це не унікальні ідеї для їхнього покоління. Якщо спростити все до аналогій з античністю, то погляди Альберті майже з усіх питань фізики, етики та логіки збігатимуться зі стоїцизмом, але пом’якшеним тяжінням автора до поміркованості аристотелізму (однією з центральних ідей Альберті буде гармонія і золота середина); у його творах будуть і телеологія, і багато чого ще, в що ми не станемо заглиблюватися в нашому загальному огляді. Уже тільки за все це він міг би стати видатним пророком для марксистів, але, на жаль, Гегель на нього не посилався, і тому не склалося; тепер доводиться молитися на Спінозу і Мейстера Екгарта. Також Альберті відзначився тим, що спроєктував видатні архітектурні споруди (фасад церкви Санта-Марія-Новелла у Флоренції, базиліка Сант’Андреа в Мантуї та ін.), створив теорію перспективи і першим у Європі сформулював принципи шифрування (його вважають одним із засновників криптографії). Його мистецькі, наукові й технічні праці заклали фундамент теорії мистецтва Відродження. Поклавши в основу свого методу контамінацію (возз’єднання) давньоримських і середньовічних італійських джерел, Альберті став засновником руху класицизму в західноєвропейській архітектурі. На відміну від свого старшого сучасника Ф. Брунеллескі (про нього далі), також флорентійця, Альберті значною мірою спирався на традиції античного Риму. Постать Альберті часто змальовують як підсумковий зріз для італійських гуманістів середини XV століття, резюме всіх найкращих досягнень, куди навіть намагаються впхнути, як складову частину, і філософію Валли. На щастя, навіть побіжне знайомство з Валлою та Альберті виявляє величезну прірву між ними, і якщо замість Валли «підсумком» стає Альберті, то тим гірше це для всього гуманізму як течії. Хоча не можна не похвалити Альберті за його багатогранність і непогані праці в архітектурі, але приєднатися до похвал його стоїко-платонічної етики чеснот може лише ідейний консерватор, а не сучасний епікуреєць. Хоча слід зазначити, що й при дворі в Неаполі, поруч із Валлою, творили цілком типові громадянські гуманісти, такі як Джаноццо Манетті (1396-1459), і що славу цієї стоїчної школи невдовзі затьмарить щось настільки нікчемне й дурне, що на тлі того, що чекає на Італію, навіть Поджо, Пальмієрі та Альберті — справжні вільнодумці, революціонери й борці за прогрес.

Переходячи до ще глибшого консерватизму, цікавою постає постать Паоло Венето (1369-1429). Навіть за буденними класифікаціями він — не гуманіст, а радше продовжувач традицій XIII-XIV століть, звичайний теолог і богослов, прихильник реалізму в питанні про універсалії, послідовник Дунса Скота, який до того ж спирався на аргументи Фоми Аквінського та Альберта Великого. Паоло також критикував праці й доктрини номіналістів XIV століття, таких як Вільям Оккам, Жан Бурідан і Марсилій Інгенський. Подеколи він зіставляв тези цих мислителів одна з одною, щоб показати слабкість їхньої позиції. Але насправді все це не так уже й суперечить «гуманізмові» в тому сенсі, як до нього зараховують інших подібних мракобісів. Паоло Венето органічно вписується в охоплену всю Італію тягу до консервативних течій думки. Якщо консервативна етика громадянських гуманістів ще могла побічно загравати з етикою евдемонізму бодай на рівні використання Арістотеля й протиставлятися аскетизмові теологів, то ситуація різко погіршилася від середини XV століття. У 1457 році помер Лоренцо Валла, а його учні зазнають переслідувань і виїжджають за кордон. Тим часом у Флоренції, яка вже, як ми бачили, стала оплотом консервативних цінностей, під патронатом Козімо Медичі (1389-1464) робиться спроба відродження Платонівської Академії (1462). Тепер на додачу до найгірших зразків античної етики тут мали намір відродити платонізм і неоплатонізм. Початок цього проєкту було покладено, коли Медичі надав молодому Марсіліо Фічіно (1433-1499) віллу в Кареджі та кодекс грецьких рукописів із творами Платона і його послідовників, на латинський переклад яких розраховував флорентійський меценат, і які Фічіно таки завершить протягом наступних 30-ти років. Традицію перекладів із грецької, яка безперечно існувала вже у XII-XIII століттях, підтримував, до появи Фічіно та його товаришів, кардинал Бессаріон, також відомий як Віссаріон Нікейський (1403-1472), грецький учений і гуманіст, що став кардиналом католицької церкви. Це одна з ключових постатей у переданні грецької вченості до Італії після захоплення Константинополя турками. Про інших грецьких філософів, фанатика платонізму на ім’я Плетон, або критика платонізму Григорія Трапезундського тощо, ми тут не говоримо, хоча вони зробили величезний внесок у розквіт європейського платонізму.

Одержавши освіту у Флорентійському університеті, де Фічіно вивчав літературу, медицину й філософію (за книгами Паоло Венето!), Фічіно починав свої гуманістичні студії з захоплення філософією Арістотеля та Епікура. Значний інтерес дослідників викликали кілька ранніх праць Фічіно, в яких той розглянув інші філософські школи античності. 1457 роком датують невеликий реферат «Про чотири філософські школи», що подає відомості також про погляди стоїків і епікурейців. У більш об’ємному трактаті «Про насолоду» досліджувалася гедоністична етика не лише чотирьох основних шкіл, а й кініків, кіренаїків, атомістів та деяких інших. Найбільше суперечок викликає втрачений «невеликий коментар» до поеми «Про природу речей» Лукреція. Про твір відомо з повідомлення угорського друга Фічіно Яна Паннонія, який згадував, що гуманіст «як то властиво юному вікові, легковажно пропагував якогось давнього філософа або поета, якого потім, керуючись розсудливішою порадою, став приховувати і (як я чув) знищувати». У 1492 році Фічіно сам зізнавався в листі до Мартіра Уранія, що спалив свої коментарі до Лукреція, подібно до того, як Платон спалив свої трагедії та елегії. Цей період зацікавлення епікурейцями передував початку роботи на Медичі, і тоді самому Фічіно було лише 24 роки. У зрілі роки він цілковито присвятив себе перекладам із грецької на латинську мови творів легендарного Гермеса Трисмегіста, діалогів Платона та творів неоплатоніків. Цю філософську традицію античності він зробив доступною (зокрема й завдяки швидкому розвиткові книгодрукування) широкому колу освічених людей в Італії та інших країнах Європи. До того ж як глава Платонівської академії він вів широку переписку з гуманістами, богословами та іншими освіченими людьми різних країн, які ще тільки починали прилучатися до платонізму. Як самостійний мислитель, Фічіно відомий як автор оригінальної концепції синтезу християнського й філософського знання («благочестива філософія»), що безперервно передавалися між мудрецями давнини, від Зороастра до Платона і далі до ранніх Отців церкви. У трактаті «Платонівське богослов’я про безсмертя душі» він намагався продемонструвати, що Платон з усіх давніх мислителів найближче підійшов до істин християнства, і його праці більш придатні для того, щоб слугувати підвалиною церковної догматики, ніж твори Арістотеля та його продовжувачів. Він підтримує теорії еманації з неоплатонізму, теорію вроджених ідей, учення про світовий дух у стилі стоїцизму. Досить лише прочитати описи його філософії, щоб зрозуміти, що перед нами закінчений мракобіс:

Краса походить від Бога як промені, пронизуючи чотири кола, що обертаються навколо нього. Такий промінь формує в зазначених колах усі види ідей в ангельських умах, розуми в душах, «насіння» в природі та форми в матерії. Отже, Фічіно постулює існування п’яти божественних іпостасей — Ум, Душу, Тіло, проміжну між душею і тілом іпостась природи та Єдиного Бога. Бог розглядається Фічіно як безконечна найвища істота, діяльність якої породжує світ речей у процесі поступового творення (еманації).

Коло спілкування Фічіно не обмежувалося Академією. Можливо, він читав лекції в «Товаристві магів» (Compagnia de’ Magi), впливовому братстві, що перебувало під патронатом Лоренцо Медичі; сам Фічіно також був астрологом, містиком-окультистом, гностиком і герметистом, і при цьому намагався будувати офіційну церковну кар’єру та був побожним католиком. Видавати такого типового мракобіса, який ідеально вписався б у XII століття й виглядав би цілком типовим для тієї доби, лише на тій підставі, що він зволив похвалити сучасність за розквіт образотворчих мистецтв, — це вершина ідіотизму сучасної критичної літератури. Звісно, можна заперечити, що подібною нісенітницею займалися й значно видатніші люди, той самий Ньютон або його товариш, знаменитий годинникар Фатіо, та багато хто ще. Але цих людей виправдовує бодай те, що вони створили щось вартісне й таке, що послужило розвиткові ідей поза межами кабалістики. А от такі люди, як Фічіно та його послідовники, — не зробили абсолютно нічого, крім популяризації мракобісся. І далі ми побачимо це практично на кожному прикладі.

З Платонівською академією були пов’язані багато відомих гуманістів — Кристофоро Ландіно, Джованні Піко делла Мірандола, Джованні Незі, а також поети Анджело Поліціано, Джіроламо Бенів’єнi, Нальдо Нальді, художник Сандро Боттічеллі та інші. На засіданнях академії, що не мала суворо фіксованого членства, могли бути присутні всі, хто цікавився філософськими проблемами. Тут часто бували і Козімо Медичі, а згодом і його онук Лоренцо Прекрасний. Однією з провідних тем дискусій була естетика. Це, мабуть, єдина тема їхнього гуртка, яка мала реальний позитивний (але чи позитивний, і чи необхідний?) результат для практики мистецтва класицизму. При цьому нагадаємо, що Платонівська академія у Флоренції не була єдиною в Італії: у 1460-х рр. постали ще дві академії — в Римі, де її очолив гуманіст Помпоніо Лето (спадкоємець ідей Лоренцо Валли), і в Неаполі, на чолі з поетом-гуманістом Джованні Понтано (другом епікурейця Антоніо Беккаделлі). Але про цих останніх, які й прожили менше, вже ніхто й не пам’ятає. З-поміж наших неоплатоніків найзнаменитішим був Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494), автор знаменитої «Промови про гідність людини» (1486), яку називають «Маніфестом Ренесансу». Його ідея безмежної гідності та свободи людської особистості стала центральною для ренесансного гуманізму. Піко прагнув примирити різні філософські вчення (Платона, Арістотеля, кабалу тощо) в єдиній системі, і, як неважко зрозуміти, це був мракобіс цілком гідний школи Фічіно. Єдине, що могло його врятувати, — це навчання в Падуанському університеті, де ще була сильною школа аверроїстів, і поїздка до Парижа, де ще можна було ознайомитися з ученнями найсильніших номіналістів Європи минулого століття. Проте це йому аж ніяк не допомогло, і він усе одно виявився клінічним ідіотом, а тому вчепився за містицизм і став засновником традиції християнської кабали, ключового принципу ранньомодерного західного езотеризму. Про таке нікчемство гріх і писати в контексті епохи, яка нібито мала бути «Відродженням». Тут залишається тільки поставити запитання — відродженням чого це було? Усього найжалюгіднішого, що тільки породила античність? На такому тлі традиції Петрарки й Бруні, продовжені в особі Поджо та Альберті, — це справді вершина прогресу.

Іполіт Деларош — «Дитинство Піко делла Мірандоли» (1842)

Що досить характерно, один із цих нових академіків, Джованні Незі (1456-1506), спочатку був аристотеліком і гуманістом, але під впливом Фічіно поступово звернувся до неоплатонізму й звеличення Медічі, а згодом пережив духовне осяяння та став шанувальником місцевого італійського прото-протестанта (чергового) Джироламо Савонароли (1452-1498). Але, на відміну від своїх попередників (Уікліфа, Беренгара, Арнольда Брешіанського тощо), Савонарола прославився тим, що на чотири роки зумів узяти владу у Флоренції й відновити республіку. Символом діяльності Савонароли став «вогнище марнославства» — так історики охрестили спалення картин, книжок, гральних карт, одягу, косметики, дзеркал та інших предметів розкоші на міській площі Флоренції. Він був фанатично відданий виправленню суспільних звичаїв, і, крім того, за Савонароли було ухвалено закон, що передбачав спалення содомітів. Зрештою Савонаролу було страчено церквою — його повісили, а згодом тіло спалили на вогнищі. Ще один послідовник Фічіно, який перейшов на бік апологетів Савонароли, — Алессандро Браччезі (1445-1503) — підтримував нового месію не лише духовно, а й суспільно-політично, виконуючи функцію дипломата Флоренції в Римі. Він активно намагався виправдати Савонаролу перед папою, прагнучи не допустити його відлучення від церкви й легітимізувати його правління в місті. Але із секти платоніків Фічіно далеко не лише Незі та Браччезі стали на бік цього великого спалювача книжок. Насправді подібне божевілля приписують і «великому» Піко делла Мірандолі, і його близькому другові Джироламо Бенів’єні (1453-1542), відомому поетові й музикантові. У 1496 році він переклав учення Савонароли з італійської латиною. Після того як він став послідовником Савонароли, він відмовився від своєї ранньої поезії й спробував писати більш духовно. Він брав участь у «Вогнищі марнославства» Савонароли й задокументував знищення творів мистецтва вартістю «кілька тисяч дукатів». Також був християнським каббалістом і уклав єврейсько-латинський словник. Прекрасна гуманістична спадщина платонівської академії. Хто знає, скільки ще людей, підвладних впливові цієї секти мракобісів, зрештою фанатично бігали довкола вогнищ Савонароли.

Є й справді відносно непогані приклади вихованців Фічіно. Про архітектора Брунеллескі ми поговоримо далі, але також на диво непогано виглядає Кристофоро Ландіно (1424-1498), який хоч і був фанатичним неоплатоніком, але про це майже не писав у своїх працях, зате залишив багато чого, окрім пропаганди платонізму, наприклад, переклав «Природничу історію» Плінія (1476) і залишив коментарі до Данте, Вергілія, Горація та Петрарки. Поет і філолог Анджело Поліціано (1454-1494), попри те, що вивчав філософію у Фічіно, теж на диво непогано виглядає, і якимось дивом не отупів. Будучи протеже Лоренцо Медічі, Поліціано очолював вільну «студію» у Флоренції та сприяв розвиткові літературної італійської мови. Він прославився збіркою придворних віршів «Станси про турнір Джуліано Медічі» і латинськими віршами, а як філолог підготував видання класиків. Сучасники називали Поліціано «князем філологів» і високо цінували його ерудицію. На схилі літ він перепродував в університетах філософію Аристотеля. Можливо, це вдалий збіг обставин, оскільки він помер саме до перемоги Савонароли й не зміг ані підтримати, ані відкинути цього великого чоловіка.

Більш-менш здорово виглядає критик епікуреїзму й консерватор Франческо Філельфо (1398-1481), відомий своїми подорожами (Візантія, Польща тощо) та викладанням в університеті Болоньї. Він був плідним письменником, автором віршів, епіграм, листів і промов латинською та італійською мовами; йому також належать біографія Петрарки й курс із дослідження творів Данте. Він також працював перекладачем грецьких текстів, хоча часто був втягнутий у наукові суперечки. У філософському діалозі «Про вигнання» (1440) обговорюється сама проблема переживання вигнання з батьківщини. Він складається з трьох книг, перемежованих короткими комічними інтермедіями. Дія діалогу відбувається у Флоренції, до від’їзду вигнаних аристократів Палла Строцці та Рінальдо дельї Альбіцці, які намагалися зупинити перетворення Флоренції з республіки на олігархію. Постійні зусилля Палли, Манетті та Леонардо щодо встановлення істинної природи щасливого життя й спростування вульгарних уявлень Поджо Браччоліні приводять до серйозного обговорення значення насолоди та філософії Епікура. Цікаво, що тут саме консервативний стоїк Поджо змальований епікурейцем, що може бути пов’язано зі спробою критикувати Поджо, який (на відміну від Філельфо) був прихильником родини Медічі. Епікуреїзм тут уживається як лайка. Поджо зачарований тілесними насолодами, особливо їжею та питвом. Він вважає, що немає нічого ганебного чи поганого від природи. Епікурейське бажання Поджо жити розкішно коштом прагнення до доброчесного життя є антитезою філософії Палли, яку його товариш по вигнанню Манетті описав як спосіб життя, що вшановує Платона, Аристотеля та Ісуса Христа. Козімо Медічі за асоціацією теж є прихильником епікуреїзму — філософії, яка, на думку Філельфо, є політично безвідповідальною доктриною й отруює життя кожного, хто спілкується з її прибічниками. Здавалося б, ну це жах який мракобіс, і так, так воно й є. Але, по-перше, він радше в традиції Бруні, і на тлі платонівської академії виглядає ще цілком пристойно, а по-друге, попри сварку з Поджо та своє ставлення до епікуреїзму, він виступив посередником у суперечках Поджо й Валли та привів їх до примирення.

Також сучасником Савонароли, буквально його ровесником, був ніхто інший, як Леонардо да Вінчі (1452-1519), найбільший універсальний геній епохи Відродження: художник, фізіолог і анатом, інженер-винахідник, архітектор і вчений. Леонардо да Вінчі вважається одним із найвидатніших художників в історії західного мистецтва і часто вважається засновником Високого Відродження. Окрім уславлених картин («Мона Ліза», «Таємна вечеря»), Леонардо залишив тисячі сторінок щоденників із дослідженнями в галузі механіки, оптики, ботаніки, анатомії. Його новаторські ідеї (літальні апарати, військові машини, анатомічні рисунки тощо) далеко випередили свій час. Хоча це вже не було новиною, і більшість художніх шкіл закликали, слідом за античними авторами, — наслідувати природу й вивчати анатомію для кращого зображення людських тіл, Леонардо виявився одним із найкращих у втіленні цих принципів. Естетична філософія Леонардо складається з кількох ключових ідей: наслідування природи як основа мистецтва, єдність мистецтва і науки, творче перетворення дійсності та вираження людського духу через художній образ (тобто основні принципи класицизму як стилю). Жодних суто філософських праць він не залишив, але за окремими його висловлюваннями можна зробити чимало висновків. У певному сенсі Леонардо продовжує ідеї Лоренцо Валли та ідеї Леона Баттісти Альберті. Але найкращі сторони обох цих мислителів у Леонардо розвинені ще далі. Звісно, він не епікуреєць, але все ж прихильно ставиться до атомізму в дусі Демокріта. Він різко критикує схоластичну філософію, поклоніння авторитетові давнини, надмірний раціоналізм і віру в магічні сутності. Відкидаючи окультні пояснення, Леонардо разюче відрізнявся від більшості сучасників: він прямо називав астрологію, магію й алхімію лженауками, непотрібними для людства. Попри різку критику на адресу «книжників», Леонардо був обізнаний і з філософією середньовічного номіналізму. Дослідники зазначають, що він читав праці Вільяма Оккама і, можливо, успадкував від них деякі настанови. Набагато виразніше, ніж Валла, Леонардо постає як емпірик. Він надає перевагу методу індукції перед будь-якими дедуктивними методами й уже активно застосовує математику для обґрунтування фізичних експериментів. До нього таких прецедентів особливо не траплялося (оксфордські калькулятори не були емпіриками). Однак, хоч він і пишався тим, що нібито був неписьменним (маючи на увазі гуманістів і шанувальників Платона), можна помітити чимало запозичень з аристотелізму і навіть з неоплатонічних учень гуртка Фічіно. Найочевидніші неоплатонічні впливи видно в холістичній метафізиці, зосередженій на взаємопов’язаності всіх явищ (аналогія мікрокосму і макрокосму); і, нарешті, у синтезі мистецтва і науки як єдиного шляху до істини. Платонізм впливає на Леонардо радше по лінії естетики і тією мірою, якою поетизувалася чиста математика. І все ж у цьому синтезі емпіричної фізики та раціоналістської математики Леонардо завжди більше емпірик і постійно це підкреслює. З окремих чеснот його записів можна вказати й на те, що він відкидав цільові причини Аристотеля і не вірив у телеологічну будову світу. Хоча при цьому був суворим механістичним детерміністом у сенсі переконання, що в усіх наслідків є причина. У сукупності поглядів він майже повністю відтворює набір ідей таких людей, як Френсіс Бекон або середньостатистичний просвітитель XVIII століття. Досі тривають суперечки про релігійність Леонардо. Очевидно, він не був атеїстом, але й християнські чудеса та значна частина міфів із Біблії здавалися йому безглуздими. Зазвичай сходяться на тому, що погляди Леонардо були близькі до деїстичних або пантеїстичних. Він особисто знав майже всіх видатних людей кінця XV і початку XVI ст., від мракобіса Піко до політика Макіавеллі, і його вплив позначався на культурі Італії ще за життя. Одного Леонардо досить, щоб перекрити все те, що створили нікчеми з Флорентійської академії.

Ще до Леонардо в Італії творив такий видатний інженер, як Маріано ді Якопо (1382-1453), про якого ми скажемо кілька слів наприкінці огляду Італії, а також математик Б’яджо Пелакані да Парма (1350-1416), відомий англійською мовою як Блазіус Пармський. Він популяризував англійські та французькі філософські праці в Італії, де спілкувався як зі схоластиками, так і з гуманістами раннього Відродження. Він був професором математики в Падуанському університеті (центр аверроїзму Італії), де викладав із 1382 по 1388 рік; також він викладав у Павійському та Болонському університетах. Серед його учнів був Вітторіно да Фельтре, згадуваний нами вище педагог, а його праці читав знаменитий архітектор Філіппо Брунеллескі. Близько 1390 року Б’яджо написав працю про перспективу, де спирався на праці Альхазена, Джона Пекхема (товариша Гроссетеста і Роджера Бекона) та польського натурфілософа Вітело. Його «Tractatus de Ponderibus» був заснований на оксфордських теоріях законів руху і статиці італійського механіка Йордана Неморарія (1260-ті роки). При цьому він не погоджувався з поглядами Томаса Бредвардіна на пропорції й навів доведення теореми про середню швидкість. Це важливий приклад того, як Європою поширювалися ідеї з Англії та Франції.

Варто ще сказати про те, що в Італії того часу працювала італійська письменниця Ізотта Ногарола (1418-1466), яку вважають першою визначною жінкою-гуманісткою і однією з найважливіших гуманісток італійського Відродження. Вона надихнула покоління митців і письменників та зробила свій внесок у багатовікову європейську дискусію про гендер і природу жінки. Ногарола найбільш відома своїм твором 1451 року «Діалог про рівний або нерівний гріх Адама і Єви». Але не змогла значно розвинути свої таланти й популярність, оскільки зазнавала систематичної травлі за спроби займатися «нежіночою» справою. Через це більшу частину свого життя вона прожила по суті в затворництві, з обмеженими контактами. І не варто забувати про те, що подібний розвиток культури був би неможливий, якби католицька церква в цей час була так само репресивна, якою вона була в XII-XIII століттях. Римські папи цього періоду вже часто самі ставали гуманістами й залучали вчених до свого оточення. Можна згадати наведений вище приклад, як римські академіки (послідовники Валли), заборонені за одного Папи, невдовзі були реабілітовані за іншого (Сикста IV). Усе частіше з’являються ліберально налаштовані Папи, а ближче до кінця XV століття цю посаду починають обіймати й зовсім світські кар’єристи та політики, найвідоміші з яких належать до династії Борджіа. Такі папи, як Миколай V (Томмазо Парентучеллі) (1397-1455) або Пій II (Еней Сильвій Пікколоміні) (1405-1464), самі були гуманістами й письменниками, меценатами та замовниками перекладів античних текстів. Цим почасти пояснюється той факт, чому гуманістів не переслідувала церква, хоча, можливо, в папській курії теж чудово бачили, що по суті гуманісти — це не революціонери, які загрожують Церкві, а звичайні консерватори в дусі стоїків і Платона. Більшість прикладів переслідувань гуманістів стосується або цензури окремих їхніх творів (без гонінь чи кар’єрних наслідків), або суто політичної боротьби, ніяк не пов’язаної з їхніми філософськими та естетичними ідеями.

Перераховувати всіх цікавих істориків цього періоду було б надто довго, оскільки на відміну від XIII століття тут уже дуже добра збереженість текстів і значно більша концентрація відомих постатей. Ми відразу перейдемо до образотворчих мистецтв і спробуємо тепер описувати біографії якомога коротше. Серед митців, що передували Леонардо да Вінчі, назвемо родину Якопо Белліні (1400-1470) та його синів Джентіле (1429-1507) і Джованні (1430-1516), діяльність яких вважається важливим елементом переходу венеційського живопису до так званого Високого Відродження. Хоча навіть брати, які були майже сучасниками Леонардо, далекі від майстерності останнього. Художник і домініканський монах Фра Анджеліко (1395-1455) відомий своїми безтурботними й світлоносними фресками в монастирі Сан-Марко у Флоренції та у Ватикані; він поєднував декоративні якості пізньої готики з ренесансними новаціями у формі та просторі. Філіппо Ліппі (1406-1469) відомий зображенням Мадонни з Немовлям у стилі, що був дуже близький до класицистичного. Разом із Мазаччо (1401-1428) вони здійснили революцію в живописі, використовуючи лінійну перспективу, світлотінь для створення об’єму та психологічно глибокі образи. Вони рішучіше, ніж раніше, спрямували італійський живопис на шлях натуралізму. Серед учнів Ліппі особливу роль відіграв Андреа дель Верроккйо (1435-1488), який згодом став учителем для цілої плеяди славетних художників, зокрема Леонардо.

Перелічимо ще деяких: Антоніо Альберті (бл. 1400–1440) з Феррари, творчість якого засвідчує перехід від пізньої готики до раннього Ренесансу. Паоло Уччелло (1397-1475), відомий своїми новаторськими працями в галузі візуальної перспективи. Його захоплення перспективою очевидне в знаменитій серії з трьох картин, що зображують «Битву при Сан-Романо». Джентіле да Фабріано (1370-1427), учитель Якопо Белліні й провідний представник стилю інтернаціональної готики, чиє «Поклоніння волхвів» славиться своєю розкішною деталізацією. Майстер кольору й світла Доменіко Венеціано (1410-1461) справив великий вплив на сучасників своєю роботою «Вівтар Святої Лючії» (хоча якість його робіт поступалася навіть його вчителеві Фабріано). Найбільше цей вплив позначився на працях тосканського художника й математика П’єро делла Франческа (1415-1492), відомого майстра перспективи та урочистих, монументальних композицій. Його роботи, такі як «Бичування Христа» і «Воскресіння», славляться своєю геометричною впорядкованістю. Флорентієць Андреа дель Кастаньо (1419-1457) створив один із найколоритніших творів свого часу, який усім рекомендуємо подивитися — «Взяття Діви Марії на небо зі святими Міньято і Юліаном» (див. нижче), відомий своїми потужними, скульптурними фігурами та драматичними композиціями, як у його фресці «Таємна вечеря» і серії «Знамениті чоловіки й жінки». Беноццо Гоццолі (1421-1497), помічник Фра Анджеліко, найбільш відомий яскравими й деталізованими фресками «Шествие волхвів» у капелі палацу Медічі. Творець вітражів і мозаїк Алессо Бальдовінетті (1427-1499) відомий своїми експериментами з техніками живопису та інтересом до пейзажу й натуралістичних деталей. Провідний художник ломбардської школи Вінченцо Фоппа (1427-1515) прославився урочистою величчю своїх робіт та інтересом до перспективи й реалізму. Особливо рекомендуємо його роботу «Юний Цицерон за книгою». Сицилійський художник Антонелло да Мессіна (1430-1479) унікальним чином синтезував принципи форми й простору італійського Ренесансу з деталізованим реалізмом і технікою олійної лессировки нідерландського живопису. Учитель сицилійського художника Джироламо Алібранді, прозваного «мессінським Рафаелем». Засновник феррарської школи Козімо Тура (1430-1495), навпаки, створював радше потворні образи святих, якщо порівнювати майже з будь-яким із раніше перелічених авторів. Його стиль дуже експресивний і декоративний, з гострими, металевими формами. У цьому плані з ним міг би бути зіставний Андреа Мантенья (1431-1506), відмінною рисою його творчості є експресивна, жорстка, майже графічна манера живопису. Але на відміну від Тури, Мантенья створює справді визначні твори й цілком може вважатися одним із найкращих художників свого покоління. Флорентійський художник, скульптор, гравер і ювелір Антоніо дель Поллайоло (1432-1498) був піонером у зображенні людської фігури в русі та в анатомічних дослідженнях, що видно в його гравюрі «Битва оголених чоловіків». Дуже своєрідний, упізнаваний стиль виробив венецієць Карло Кривеллі (1435-1495), чиї роботи можуть навіть нагадувати прерафаелітів XIX століття. Флорентієць Доменіко Гірландайо (1448-1494), глава великої й продуктивної майстерні, де недовго навчався Мікеланджело. Його картини та фрески місцями перевершують Леонардо й уже нагадують стиль Рафаеля, портрети реалістичніші, ніж будь-коли раніше, а фрески віддають настроями римського настінного живопису, при тому що до цього часу помпейські вілли ще не були розкопані.

Андреа дель Кастаньо — «Взяття Діви Марії на небо зі святими Міньято і Юліаном» (1449)

Найвизначнішим із художників доби Леонардо вважається Сандро Боттічеллі (1445-1510), що прославився своїми картинами «Весна» і «Народження Венери». Але з нашого погляду саме ці дві роботи — рідкісна хрінь. Вони набагато гірші, ніж майже будь-що у Гірландайо. У списку робіт Боттічеллі щонайменше 118 картин і фресок. Із них придатних хіба що 15, усе інше — саме що без жодних «але» абсолютне лайно. Та навіть «придатні» — це просто непоганий рівень, який демонструють і інші сучасники Боттічеллі. Із усіх робіт Боттічеллі добрими ми б назвали хіба що «Святий Августин у келії», «Паллада і Кентавр», і з величезними застереженнями «Благовіщення Честелло», «Оплакування Христа» (і там, і там виключно через непогано поставлені постаті головних героїв, але вони так погано вписані в загальний антураж, що це вже на межі фолу) і «Коронування Марії». Ще куди не йшло — «Покликання Мойсея» або «Три спокуси Христа», хоча вони й перевантажені постатями та позбавлені нормальної глибини простору, але принаймні мають добру колірну палітру й якісні обличчя персонажів. І згадаємо ще «Поклоніння волхвів», як приклад «масової» роботи. В іншому ж його портрети поступаються Гірландайо або Леонардо, і загалом він аж ніяк не виглядає новатором, якщо оцінювати його роботи в контексті всіх тих авторів, яких ми бачили до нього. Просто відкрийте хайпову «Венеру» і придивіться до того, наскільки її постать погано вписана в загальний пейзаж, і як голови всіх персонажів картини вирізняються на тлі власних тіл. Наче було використано колаж із різних елементів, наклеєних один поверх одного. Це дуже погано. Єдине, що в цій картині вдалося, — це жінка в сукні праворуч від Венери. Так само як у «Весні» вдалими можна назвати хіба що обличчя чотирьох персонажів лівіше від центру та сукню в квітах у жінки праворуч. Але центральна постать настільки жалюгідна, як і вся композиція загалом, що ця картина радше погана, ніж добра. Однак історія розсудила інакше, і тепер цей жах вважається класикою живопису. Критикувати такі шедеври заборонено під страхом розстрілу. Ще тут вирізняється П’єтро Перуджіно (1446-1523), головно тим, що він був учителем Рафаеля Санті. Важко сказати, що його роботи були першокласними, але в принципі вони можуть стояти в одному ряду з Боттічеллі, і очевидно вплинули на Рафаеля вибором основних кольорів та деякими змінами в зображенні тла пейзажу, головно в зображенні хмар.

Переходимо до скульпторів і архітекторів Італії, здобутки яких і були одним із головних джерел натхнення для живописців. Якопо делла Кверча (1374-1438), провідний скульптор свого покоління в Сієні. Його роботи, такі як фонтан Фонте Гая і портал базиліки Сан-Петроніо в Болоньї, характеризуються постатями, ближчими радше до майбутнього живопису в дусі Рафаеля, з округлими й м’якими формами. Хоча деякі роботи можна розглядати як сильні приклади різкості та динамізму. Лоренцо Гіберті (1378-1455) був автором трьох найпотужніших портретних статуй для фасаду церкви Орсанмікеле: на них зображено Іоанна Хрестителя, св. Стефана і св. Матвія. Прославився також двома парами бронзових дверей для флорентійського баптистерію, особливо «Вратами Раю», які продемонстрували майстерність володіння перспективою в рельєфній скульптурі. Він мав велику кількість замовлень, завдяки чому був багатшим за більшість своїх колег-сучасників. Лоренцо Гіберті був колекціонером творів античного мистецтва й історіографом свого часу. Він брав активну участь у поширенні гуманістичних ідей, вивчав творчість античних письменників. Гіберті цікавили актуальні для того часу наукові проблеми геометрії та оптики, він займався вивченням перспективи й теорії пропорцій. Ці заняття пробудили в нього бажання, подібно до давніх авторів і за прикладом гуманіста Альберті, створити твір, у якому викладалися б історія та теорія мистецтва. Незавершена праця Гіберті «Коментарі» (I Commentari, 1452-1455) є цінним джерелом інформації про мистецтво доби Відродження і містить відомості, що становлять автобіографію художника. Ця робота стала основним джерелом для Джорджо Вазарі, який уклав «Життєписи найзнаменитіших живописців, скульпторів і зодчих» (1550). Нанні ді Банко (1384-1421) створив кілька дуже добротних скульптур для тієї самої церкви, але не для фасаду, а вже для інтер’єру. Прославився він, щоправда, не своїми справді добрими скульптурами, а посереднішою роботою «Чотири короновані святі», вочевидь лише завдяки тому, що тут представлено одразу групу.

У школі Гіберті навчалися такі славетні скульптори, як Бернардо Чуффаньї (1381-1458), Донателло (1386-1466) і Лука делла Роббіа (1399-1382). Чуффаньї явно поступався своїм учителям і однокашникам, і його скульптура св. Матфея радше нагадує портретний живопис попереднього покоління. Натомість Донателло вважається одним із найбільших скульпторів усіх часів (за що й удостоївся згадки в «Черепашках-ніндзя»). Він працював разом із Брунеллескі з юності й залишив чимало загалом непоганих робіт, далеких від реалізму, але таких, що радше нагадують сучасний експресіонізм. Уславився своєю бронзовою статуєю Давида, хоча ми б радше виокремили його пам’ятник св. Георгію в обладунках зі щитом і кінну статую Гаттамелати. Третій із названих учнів Гіберті, Лука делла Роббіа, відомий винайденням і вдосконаленням техніки глазурованої теракотової скульптури, що давало змогу створювати міцні й барвисті твори. За своєю стилістикою вони ближчі до Гіберті, ніж роботи Чуффаньї чи Донателло. У наступному поколінні вже відзначилися Бернардо Росселліно (1409-1464) та його молодший брат Антоніо Росселліно (1427-1479), послідовники Леона Баттісти Альберті й школи Донателло, які зробили наступні кроки в розвитку портретного реалізму. Найвідомішою скульптурною роботою Бернардо є гробниця Леонардо Бруні в Санта-Кроче, а Антоніо прославився вишуканою гробницею кардинала Португальського в Сан-Мініато-аль-Монте. У свою чергу вже їхнім учнем став Бенедетто да Майано (1442-1497), ізнаний своїми наративними рельєфами, кафедрами та портретними бюстами. У цей час також творили такі скульптори, як Дезидеріо да Сеттіньяно (1430-1464), учень братів Росселліно та самого Донателло, який уславився своїм тонким і делікатним різьбленням, особливо в портретах жінок і дітей та в гробниці Карло Марсуппіні (громадянський гуманіст, див. вище). Ну і серед пізніх прикладів, сучасників Леонардо да Вінчі та флорентійського мракобісся — Джованні Антоніо Амадео (1447-1522), архітектор Павійської Чертози, і автор численних скульптур у дусі Донателло, що радше нагадують прибульців із серіалу «Секретні матеріали», ніж людей. Але все ж, за браком кращого, його вважають провідним представником скульптури в Мілані.

Тож радше до чистих архітекторів, ніж до скульпторів, належить неодноразово вже згадуваний вище Філіппо Брунеллескі (1377-1446), якого вважають одним із батьків-засновників архітектури Ренесансу. Він спроєктував купол Флорентійського собору, що за своїми розмірами майже повторює купол античного Пантеону (і водночас створив техніку, яка до того часу не давала змоги реалізовувати подібні проєкти), а також такі споруди, як капела Пацці та Оспедале дельї Інноченті, створивши нову архітектурну мову, засновану на класичних принципах, порядку й пропорціях.Однак, на відміну від Леона Баттісти Альберті, свого молодшого сучасника, який спирався на пам’ятки Стародавнього Риму, Брунеллескі дотримувався північноіталійської, тосканської традиції. Як і Альберті, Брунеллескі належить радше до традиції флорентійського громадянського гуманізму, якщо говорити про його світоглядні позиції. Мікелоццо ді Бартоломео (1396-1472), соратник Донателло й Гіберті, був улюбленим архітектором Козімо де Медічі, для якого він спроєктував Палаццо Медічі-Ріккарді, що стало взірцем для наступних флорентійських палаців і візуально радше нагадувало давньоримські інсули. Після смерті Філіппо Брунеллескі саме Мікелоццо завершував зведення купола флорентійського собору. Антоніо Філарете (1400-1469), як архітектор і скульптор у своїй стилістиці радше тяжіє до міланця Амадео, як і його попередник (працював також у Мілані). Але він навчався у Флоренції в самого Гіберті й прославився не стільки своїми архітектурними творами, скільки радше своїм «Трактатом про архітектуру» (1465) у 25 книгах. Більша частина трактату побудована у формі діалогу між герцогом і архітектором та присвячена докладному описові ідеального міста Сфорцинда, названого не без лестощів на честь Франческо Сфорци. Утопічне місто оточене потужним фортечним муром, має правильну форму восьмикутної зірки й протистоїть хаотичній середньовічній забудові. Вежі здіймаються на вершинах кожного з восьми променів цієї зірки; від центру до них тягнуться проспекти. Місто пов’язане із зовнішнім світом через систему каналів. У центрі Сфорцинди міститься головна площа із собором. Він примітний не лише передбаченням майбутніх утопій із круговими містами (потяг до ідеальних геометричних форм виявився і в старших гуманістів), а й окремими екзотичними прикладами, такими як Дім Пороку й Чесноти — десятиповерхова споруда з борделем унизу та академією для навчання на верхніх поверхах. Іноді картину із зображенням ідеального міста (див. нижче) приписують Лучано де Лаурана (1420-1479), архітектору з Далмації (Хорватія), який працював в Італії. Його шедевром є Герцогський палац в Урбіно, знаменитий взірець придворної архітектури Ренесансу. І останній, кого ми тут згадаємо, — це Франческо ді Джорджо (1439-1501), сієнський архітектор, інженер, художник і скульптор. Універсальна людина доби Відродження, яка поруч із Лучано працювала військовим інженером у герцога Урбінського і, як іноді пишуть, своєю універсальністю стала одним із джерел натхнення для Леонардо да Вінчі. Підсумком його будівельного досвіду й роздумів став трактат «Громадянська і військова архітектура». У цій праці Франческо спирався як на класичну римську архітектуру — ідеї Вітрувія, так і на сучасні досягнення, зокрема інженерну справу та теорію перспективи.

Дуже подібні за стилістикою до креслень із начерками механізмів Леонардо залишилися і від Франческо. В одній із книг, що він її залишив, ми знаходимо ескізи насосів, сифонів, водяних млинів, лебідок, стінобитних знарядь, понтонних та інших мостів, суден із колісним ходом, військових кораблів і галер, підйомних пристроїв, зброї, апаратів для пересування по воді й під водою, колісних вантажних возів, тяглових механізмів, методів підриву мін, артилерійських пристроїв, способів оборони гаваней, штурмових драбин, лафетів, планів фортець і лабіринтів. Вважається, що і Франческо, і Леонардо могли робити такі замальовки під безпосереднім впливом інженерних трактатів («Про двигуни» і «Про машини») Маріано ді Якопо (1382-1453), на прізвисько Таккола. Цікаво, що Таккола вкрай невправно користувався графічними прийомами перспективних побудов, хоча відомо, що він консультував «батька лінійної перспективи», архітектора Філіппо Брунеллескі (1377-1446).