Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Учений бенкет для простаків
Данте Аліг’єрі відомий як великий поет «Божественної комедії», але, крім того, він виступав і в ролі філософа-просвітителя. Після вигнання з рідної Флоренції Данте замислив грандіозну працю «Бенкет» (Il Convivio) – своєрідний підручник для сучасників рідною італійською мовою. Він позиціонував себе як «суспільний інтелектуал», що прагне піднести рівень дискурсу й «передати скарби античної мудрості» співвітчизникам зрозумілою для них мовою. Твір замислювався як «бенкет із чотирнадцяти страв» – коментарів (трактатів) до власних канцон про любов і доброчесність. Щоправда, завершити весь задуманий цикл Данте не встиг, зупинившись на чотирьох трактатах із запланованих чотирнадцяти. Проте й цього вистачило, щоб продемонструвати: замість новаторського гуманізму перед нами переважно бенкет схоластичної мудрості, де Данте в ролі господаря столу частує публіку вибраними ідеями Арістотеля, Боеція, Цицерона та інших авторитетів.
Головний задум Данте – нагодувати «хлібом знань» тих, кого він уважав духовно голодними. Він виходить з арістотелевої думки, що «всі люди від природи прагнуть до пізнання», адже саме пізнання вдосконалює душу й веде до найвищого блаженства. Чому ж тоді так багато людей залишаються в невіданні? Данте перелічує низку причин – від тілесних вад і порочної лінощів душі до життєвих обставин (родинних клопотів, відсутності шкіл). Унаслідок цього, за його спостереженням, лише небагато хто здатен зійти до вершин мудрості, тоді як незліченна кількість людей приречена провести життя, голодуючи за правдою. Данте співчуває цим «невдахам» і протиставляє їх еліті обраних мудреців. Він малює яскравий образ: одні щасливці смакують «ангельський хліб» за високою трапезою пізнання, а інші нещасні пасуться на траві та жолудях, мов худоба. Благородні мудреці, що сидять за столом істини, бачать тих, хто блукає внизу, й переймаються співчуттям: адже «кожна людина від природи – другій друг», і справжній друг сумує через вади ближнього. Звідси постає обов’язок поділитися знаннями – простягнути голодним духовний хліб. Сам Данте при цьому скромно зображає себе не повноправним співтрапезником ангельського хліба, а лише старанним учнем: мовляв, він утік від корму, призначеного черні, і збирає крихти, що падають із бенкету мудреців, аби потім улаштувати з них власне частування для тих, хто лишився внизу. Отже, «Бенкет» – це й є запрошення всім спраглим долучитися до знання, своєрідна загальна учта, на якій Данте виступає корчмарем і розливає юшку мудрості з того, що зумів зібрати біля ніг великих учителів.
Потрібно зауважити, що тон Данте щодо своєї потенційної аудиторії вельми покровительський. З одного боку, він говорить про співчуття та обов’язок освічених ділитися знаннями з масовою публікою. З іншого — сама характеристика неосвічених людей сповнена зверхності. Автор без вагань іменує темний народ «черню» і порівнює невігласів із тваринами. Наприклад, він проводить паралель: безліч людей, позбавлених розрізняльного зору розуму, подібні до сліпців, які йдуть на поводі в брехунів і падають у яму. Простолюдини, зайняті ремеслом із малих літ, — обмежені й нездатні бачити далі свого вузького досвіду. Вони легко піддаються навіюванню і «часто співають за здоров’я власної смерті, варто комусь подати голос», тобто вітають те, що їх же й погубить. У такому стані, застерігає Данте, вони можуть радіти власному нещастю, що «при сліпоті — вада в найвищій мірі небезпечна». Не випадково Боетій називав поголос юрби позбавленим розсудку. На думку Данте, таких людей правильніше називати баранами, а не людьми. Варто одному баранові стрибнути через огорожу — всі інші йдуть за ним, навіть не бачачи, через що стрибають. Цією саркастичною алегорією автор безжально змальовує нерозумне наслідування юрби чужій думці. Іронія ситуації в тому, що Данте начебто прагне просвітити народ, але водночас відверто зневажає його звички. Пафос його просвітницької місії від того дещо двозначний: він кличе до високого бенкету тих, кого сам фактично вважає недолугим «бидлом». Подібна суміш шляхетних мотивів та елітарної зверхності пронизує весь твір. Щоб не видатися голослівними, один із фрагментів книги процитуємо повністю — це буквально перші сторінки книги:
Як говорить Філософ на початку Першої Філософії, усі люди від природи прагнуть до пізнання. Причина цього в тому, що кожне творіння, рухоме призначенням своєї первісної природи, має схильність до власної досконалості; а оскільки пізнання є найвищою досконалістю нашої душі й у ньому полягає наше найвище блаженство, усі ми від природи прагнемо до нього. Проте багато хто позбавлений найшляхетнішої здатності вдосконалюватися з різних причин, які як усередині людини, так і поза нею відвертають її від наукового покликання. Усередині людини можуть бути вади й перепони двоякого роду: одні — з боку тіла, інші — з боку душі.
<…> Отже, для всякого уважного спостерігача очевидно, що є мало таких людей, які були б здатні досягти всім бажаного покликання, і що навряд чи можна полічити тих невдах, які все своє життя жадають цієї поживи. О, як блаженні ті, що сидять за тим столом, де смакують ангельський хліб! І як нещасні ті, хто живиться тією самою їжею, що й худоба! Однак оскільки кожна людина кожній іншій людині від природи — друг, а кожен друг сумує через вади коханого, остільки ті, хто смакує їжу за таким високим столом, не позбавлені співчуття до тих, хто в них на очах блукає по скотському пасовиську, живлячись травою та жолудями. А оскільки співчуття — мати благодіянь, то й ті, хто пізнав, завжди щедро діляться своїми добрими скарбами з істинними бідняками, являючи собою немов живе джерело, чия вода втамовує ту природну спрагу, про яку йшлося вище. Я ж не сиджу за благодатним столом, але, втікши від корму, призначеного черні, збираю біля ніг тих, хто сидить, крихту того, що вони ронять. Я знаю про жалюгідне існування тих, кого я залишив позаду; скуштувавши солодощі, зібрані моїми довгими трудами, я пройнявся співчуттям до цих нещасних і, пам’ятаючи про покинутих, зберіг для них колись виявлене їхніми поглядами й таке, що збудило в їхніх душах велике бажання. Тож, прагнучи нині їм прислужитися, я маю намір улаштувати загальне частування з того хліба, який необхідний для такої страви й без якого вони не змогли б її скуштувати. А це і є бенкет, гідний цього хліба і такий, що складається з подібної страви, яка, сподіваюся, буде подана не намарно. І тому нехай не сідає за це частування той, у кого органи до того не пристосовані, бо немає в нього ні зубів, ні язика, ні піднебіння, а також і жоден із прислужників пороку, бо шлунок його повен отруйних соків, шкідливих настільки, що жодних наїдків він ніколи не міг би прийняти. Але нехай прийде сюди всякий, кого родинні та громадянські турботи не позбавили людського голоду, і сяде за один стіл разом з іншими, подібними до нього невдахами; і нехай біля їхніх ніг розташуються всі ті, хто через недбалість став негідним вищих місць; і нехай і ті, і ті приймуть моє частування разом із тим хлібом, який дасть їм змогу і скуштувати його, і перетравити. Частування ж на цьому бенкеті буде розподілене на чотирнадцять канцон, присвячених як любові, так і доброчесності, які без запропонованого нині хліба лишилися б темними й незрозумілими, і багатьом їхня краса могла б сподобатися більше, ніж добро, що в них міститься. Однак цей хліб, тобто тлумачення, буде тим світлом, яке виявить кожен відтінок їхнього змісту.
<…> Згадані нами сліпці, яких незліченна кількість, поклали руки на плечі брехунам і впали в яму, не знаючи, як із неї вибратися. Розрізняльного зору найчастіше позбавлені простолюдини, бо, будучи з малих літ зайняті якимось одним ремеслом, вони в силу необхідності настільки вкладають душу в ремесло, що нічим іншим не займаються. Оздобу доброчесності, як моральної, так і інтелектуальної, неможливо набути раптово, а лише внаслідок досвіду, тоді як їхній досвід обмежується якимось одним ремеслом, і вони не дбають про те, щоб розрізняти й інші речі, а отже, не можуть мати й здатності розрізняти. Тому й трапляється, що вони часто співають за здоров’я власної смерті й за упокій власного життя, варто лише комусь подати голос, а при сліпоті це вада в найвищій мірі небезпечна. Недарма Боетій вважає народну поголоску марною, знаходячи, що вона позбавлена здатності розрізняти. Таких людей слід було б називати баранами, а не людьми: справді, якби один баран кинувся з урвища заввишки в милю, всі інші пішли б за ним; і якщо один баран під час переходу через дорогу стрибне, то стрибають і всі інші, навіть не бачачи, через що їм стрибати.
Розсудок понад почуття: схоластика і раціоналізм Данте
У світогляді Данте розум панує безроздільно, тоді як чуттєвий досвід він виразно недооцінює. Більшість людей, за Данте, живуть, мов діти, керуючись почуттями замість розуму. Такі люди сприймають речі лише зовні, не проникаючи в їхні сутнісні властивості та цілі, бо «очі розуму» в них заплющені. Вони судять про цінності поверхово: спершу ідеалізують на слух чиюсь славу, а при особистій зустрічі розчаровуються, оскільки їхнє незріле судження будувалося «тільки на підставі почуття, а не розуму». Подібна інфантильність розуму веде до того, що юрба легко впадає з захвату в пересичення, з любові в ненависть — «вони все роблять, як діти, не користуючись розумом».
Данте виразно стоїть на позиціях інтелектуалізму, співзвучного Арістотелеві та Фомі Аквінському: людське призначення — реалізувати розумну душу. Тут, як і в багатьох інших міркуваннях, Данте без жодних застережень приймає логіку кінцевих, цільових причин. Справжнє життя людини — це життя розуму, а хто відкидає розум і живе лише почуттями, той опускається до рівня скотини. Данте цитує Боеція: така людина «живе, як осел». Він навіть розширює цю думку, стверджуючи, що бувають істоти в подобі людини, але з «душею вівці або іншої огидної тварини». І хоч це звучить образливо, для автора розумність справді тотожна людяності. Водночас сам Данте раз у раз виявляється далеким від розумності. Наприклад, Данте вірить у безсмертя розумної душі й наводить характерний аргумент: віщі сни. На його думку, пророчі сни — доказ присутності в нас частки безсмертного начала, адже об’явлення істини можливе лише через безсмертне джерело. Якби душа була смертною, ніщо надприродне не могло б їй приоткритись. Сучасній людині така логіка здасться наївною: з таким самим успіхом можна оголосити віщі сни випадковістю або самонавіюванням. Але для середньовічного раціоналіста Данте внутрішній досвід видінь свідчить про належність душі до вічного світу ідей. Цінність мають не стільки дані, що надходять від зовнішніх чуттів, скільки осяяння інтелекту й підтвердження з метафізичних припущень.
Загалом Данте всюди ставить розум вище за чуттєве пізнання. В етиці він, ідучи арістотелівською лінією, вважає джерелом чесноти саме розумне начало. Чеснота для нього — це стійка схильність душі до блага, а не разові правильні вчинки. Він прямо пише, що людину називають чеснотливою не лише тому, що вона інколи чинить добре, а тому, що має покликання до чесноти. Так само красномовним називають не того, хто одного разу гарно висловився, а того, хто володіє вмінням добре говорити (звідси лише крок до думки, що наміри важливіші за вчинки). Відчутний вплив схоластичної філософії: сутність визначається за найкращим виявом предмета (у випадку людини — за розумністю), а чеснота розуміється як навичка душі. Ця концепція сягає Арістотеля та Фоми Аквінського, і Данте транслює її своїм читачам рідною мовою. Отже, «Бенкет» виразно пропагує раціоналізм: слідування розсудкові, стримання поривів почуттів, виховання стійких розумних чеснот. Він зневажає «минущі втіхи» і дитячі примхи почуттів, натомість закликаючи до стійкості розуму й прагнення до вічних істин. У цьому сенсі Данте — типовий мислитель Високого Середньовіччя, переконаний, що найвище щастя людини полягає не в чуттєвих насолодах, а в спогляданні істини розумом.
Цікаво, що, критикуючи сенсуалістів, Данте паралельно полемізує з античними філософами-гедоністами. Він перелічує основні етичні школи давнини: стоїків, які вбачали мету життя в чесноті заради неї самої; епікурейців, що ставили за мету насолоду (зрозумілу як відсутність страждань); і послідовників Сократа — Платона, академіків, які шукали благо в поміркованій чесноті. Не пояснюючи докладно, у чому різниця між академіками та перипатетиками, Данте, звісно, віддає пальму першості Арістотелеві — саме той, за його словами, «відшліфував і довів до досконалості» моральну філософію, виявивши найвище благо як діяльність душі згідно з чеснотою. По суті, автор «Бенкету» цілком приймає арістотелівсько-фомістську етику й транслює її аудиторії. Його раціоналізм — це віра у здатність природного розуму осягнути істину й щастя. Недарма він пише, що філософське розуміння приносить душі майже містичне єднання з божественним і здатне зробити людину блаженною навіть у земному житті. Водночас Данте застерігає: так, земне щастя від мудрості обмежене смертністю, але все ж «любов до мудрості» — найшляхетніше заняття, що веде нас до любові Божої. Цитуймо тут і фрагмент з оригіналу щодо основних етичних шкіл античності:
Так, найдавніші філософи, з-поміж яких першим і головним був Зенон, вважали, що мета людського життя полягає лише в непохитній чесності, тобто в тому, щоб непохитно, ні з чим не рахуючись, іти за істиною та справедливістю, нічим не засмучуватися, нічому не радіти й не піддаватися жодним пристрастям. А визначали вони цю чесність так: «Те, що без користі й без вигоди, само по собі похвальне з погляду розуму». Ці люди та їхні послідовники дістали назву стоїків, і до їхнього числа належав той самий славетний Катон, про якого я вище не наважився висловитися. Були й інші філософи, які думали інакше, ніж щойно названі; першим і головним із них був певний філософ на ім’я Епікур. Бачачи, що кожна тварина, щойно народившись, ніби від природи спрямована до належної мети, уникаючи страждань і прагнучи радощів, Епікур стверджував, що ця мета — насолода (я не кажу «voluntade», а пишу це слово через p), тобто задоволення без страждання. А оскільки він між задоволенням і стражданням не вбачав нічого середнього, то стверджував, що «насолода» є не що інше, як «відсутність страждання», що, вочевидь, і має на увазі Туллій у першій книзі «Про межі добра». З тих, кого на ім’я Епікура називали епікурейцями, був Торкват, шляхетний римлянин, який успадкував кров славетного Торквата, про якого я згадав вище. Інші, що були послідовниками Сократа, а згодом — його наступника Платона, придивившись уважніше й побачивши, що ми у своїх учинках могли грішити й грішили через надмір і через нестачу, казали, що наш учинок без надміру і без нестачі, вимірюваний мірою, обраною нами самими, тобто доброчесністю, і є тією метою, про яку нині йдеться, і назвали його «доброчесним учинком». І цих філософів, як-от Платона та його небожа Спевсіппа, назвали «академіками», назвали ж їх так за місцем, де навчав Платон, а саме Академією; і своєї назви вони не виводили від Сократа тому, що в його філософії нічого не стверджувалося. Справді, Арістотель, прозваний Стагіритом, і Ксенократ із Халкедона як завдяки своїм знанням, так і завдяки особливому й ніби божественному таланту, вкладеному природою в Арістотеля, розпізнавши цю мету за допомогою сократівського й академічного методу, відшліфували й довели до досконалості моральну філософію; і головна заслуга в цьому належить Арістотелеві.
Попри репутацію Данте як провісника Ренесансу, за змістом «Бенкет» майже не пропонує оригінальної філософії. По суті, Данте виконує завдання популяризатора: переказує основний корпус середньовічного знання, лише зрідка приправляючи його особистими алегоріями. У першому трактаті він палко обстоює право писати вчені трактати народною італійською мовою, а не латиною, наводячи доводи на користь рідної говірки (ця частина, до слова, виглядає найсвіжішою й найноваторськішою — тут Данте справді постає гуманістом у мовному питанні, звеличуючи чесноти італійської). Докладніше всі ці ідеї Данте вже викладав кілька років тому у своєму трактаті «Про народне красномовство» (1305). І зрозуміло, що ці ідеї мали для нього велике значення. У цьому плані він постає як своєрідний проторомантик, що критикує ранніх класицистів. Однак варто було йому перейти до змістовних розділів, як почався суцільний переказ класиків.
У другому трактаті Данте дає стислий курс тодішньої наукової картини світу. Він описує будову Птолемеєвої всесвіту — концентричні небеса, від Місяця до зір, і нерухоме Емпірейське небо поза ними. Наводить автор і альтернативну точку зору: згадує гіпотезу Піфагора про рух Землі навколо вогняного центру. Але робить він це лише для того, щоб спростувати її, озброївшись аргументами Арістотеля (наприклад, від ваги земних елементів і природного місця). Звісно, Данте залишається на боці геоцентризму — Земля для нього нерухомий центр Всесвіту, навколо якого обертаються планети за божественним задумом. Сьогодні подібні пасажі читати кумедно: по суті, Данте-консерватор обстоює застарілу модель проти зародку геліоцентричної здогадки. Але в його епоху це було виявом ортодоксальної вченості, і Коперник ще не народився, щоб відстояти ідеї античних колег. Данте обережно цитує «нехибну» католицьку доктрину про небеса блаженних і навіть намагається узгодити її з думкою Арістотеля з трактату «Про небо і землю». Видно, що автор намагається надати кожному твердженню ваги авторитету — або церковного, або філософського. Власного критичного внеску майже немає; «Бенкет» радше компілює космологію з доступних джерел, ніж відкриває нове.
Аналогічно і в питаннях природознавства. Данте переказує теорії зору: одну — платонівську (промені виходять із ока), другу — арістотелівську (зображення входять через зіницю). Вірний своєму кумирові-Аристотелеві, Данте стає на його бік і впевнено заявляє, що «Зорове відчуття, потрапляючи із зіниці до передньої частини мозку, де міститься здатність відчувати — джерело зовнішнього вияву почуттів, миттєво відтворює отримане зображення, і таким чином ми бачимо». Платонівську ж ідею «вогненних стріл» із очей він відкидає. Але загалом «наукові» відступи Данте нині читаються як курйоз: він вірить, наприклад, що кожна сфера небес приводить у рух ангельський розум (інтелігенцію), який, своєю чергою, спонукається любов’ю до Бога. Космічна любов буквально обертає небеса — ця симпатична картина успадковує арістотелівсько-птолемеївські та неоплатонічні уявлення. Не більш оригінальний Данте і в питаннях психології душі. Він викладає традиційне вчення про три види душі (рослинну, чуттєву, розумну) і виразно схиляється до томістської ідеї, що в людині ці начала співіснують в ієрархії. У міркуваннях про безсмертя душі він знову-таки спирається радше на авторитет віри, ніж на власні доводи: мовляв, Христове вчення — найкращий аргумент, бо дане Богом. Недарма філософську спадщину Данте цінують куди менше, ніж поетичну. У «Бенкеті» ми бачимо сухуватий трактат, мало чим відмінний від праць середньовічних схоластів. Він не був новатором думки — радше талановитим еклектиком, який прагнув об’єднати знання в доступній формі.
Мабуть, єдине, що оживляє ці монотонні лекції, — це поетичні метафори й особисті відступи автора. Але й вони — на любителя. Данте намагається надати трактатові художнього флеру: постійно називає Філософію «шляхетною дамою», оспівує свою любов до неї в дусі придворної лірики. Почасти це алегорія на кохану Беатріче (яку він також кілька разів згадує прямо), почасти — данина поетичній традиції. Він каже, що його вірші народжуються з любові й доброчесності під впливом небесних інтелігенцій. Однак подекуди ці ліричні вставки виглядають недоречно і здатні викликати усмішку. Часом Данте, захоплений поезією, починає роздавати життєві поради в межах алегорії: наприклад, міркує про манери сміху в чоловіків і жінок. Він зауважує, що пристрасть душі видно у погляді й на вустах, а тому вихованому чоловікові слід навіть у радості залишатися стриманим — «сміятися помірковано, дотримуючись серйозності». Жінці ж така стриманість додасть скромності й цнотливості. На підтвердження Данте цитує якусь «Книгу про чотири головні чесноти»: «Нехай твій сміх не переходить у регіт», і Данте додає вже від себе: «тобто в гучне куряче кудкудакання». Тут він зазначає, що сміх його ідеальної дами завжди був «лише для ока», без зайвого шуму. Автор цілком серйозно повчає, як правильно сміятися, причому з гендерним поділом. У цьому виявляється дух традиційної моралізаторської етики того часу: цінувалося вміння тримати себе, уникати крайнощів і «вад, що викликають відразу». Данте неодноразово повторює арістотелівський принцип золотої середини і звеличує чесноти поміркованості, твердості, справедливості тощо. Він навіть застерігає, що деякі вади настільки нелюдські (наприклад, зрада, невдячність, брехня), що підозрюваному в них дозволено публічно хвалити себе, захищаючись, — адже зазвичай самовихваляння заборонене правилами пристойності, але тут робиться виняток. Такими казуїстичними міркуваннями наповнені сторінки «Бенкету». Читач мимоволі відчуває себе не на бенкеті нових ідей, а на похмурій проповіді. Мудрість Данте на перевірку виявляється компіляцією томістської схоластики, розцяцькованою алегоричною лірикою. Можливо, для начитаного сучасника XIV століття це й справді було бенкетом — адже Данте подав на одному блюді відразу і філософію, і богослов’я, і романтичну символіку. Але з погляду XXI століття в цій трапезі мало поживного. Більшість його «благих багатств» — цитати з Аристотеля («Філософа»), з Цицерона, з Біблії або згадки античних мудреців.
Як і у випадку з першою частиною книги, де він міркував про італійську мову, ця друга частина книги також пов’язана з окремим твором Данте, цього разу він називається «Питання про воду і землю». Сам твір зовсім не цікавий, і тут Данте сперечається з іншими поглядами щодо геометричної форми двох природних стихій. 20 січня 1320 року Данте вирушив до Верони, щоб обговорити в церкві Сант-Елена структуру космосу згідно з аристотелівсько-птолемеївськими принципами, які в той період уже були предметом пильного вивчення для твору «Раю». Тут Данте стверджує, що Земля перебуває в центрі всесвіту, оточена підмісячним світом (що складається із землі, води, повітря і вогню), і що вода міститься над земною сферою. Філософську дискусію характеризує disputatio з опонентами. На відміну від «Бенкету», тут він міркує вже зовсім як типовий учений схоласт. І все викладено в таких майже логічних висловах: «так, питання стояло про положення і фігуру (тобто про форму) двох стихій, а саме води і землі; і тут під словом «форма» я розумію ту, яку Філософ у «Предикаментах» відносить до четвертого виду якості». Але видно, що для Данте подібні питання теж мали значення. Він справді був арістотеліком, а не використовував ці ідеї лише для оздоблення книги.
Імперська утопія та етика чесноти
Найживіша і, можливо, найсміливіша частина «Бенкету» — завершальні глави четвертого трактату, де Данте переходить від абстрактних чеснот до конкретики соціальної та політичної філософії. По суті, ця частина значною мірою збігається зі змістом трактату «Монархія» (1312), який Данте писав паралельно з «Бенкетом» як окрему працю. Тут він несподівано постає як переконаний монархіст і, по суті, ідеолог Священної Римської імперії. У той час як багато його сучасників (особливо союзники папства) відстоювали автономію міст або владу Церкви, Данте проголошує: справжнє щастя людства досяжне лише під владою єдиного всесвітнього государя. Важливо зазначити, що для Данте ці ідеї були не абстрактною теорією, а кровною надією. Будучи вигнанцем-флорентійцем, він убачав у сильній світській владі противагу папським інтригам, які призвели до його вигнання. Тому він із захватом підтримав би будь-якого імператора, здатного приборкати феодальні міжусобиці в Італії. У тексті Данте навіть називає на ім’я імператора Фрідріха II Швабського (Гогенштауфена) — останнього на той момент легітимного римського імператора. Він цитує відповідь Фрідріха на запитання про шляхетність: мовляв, «шляхетність — це давнє багатство і добрі звичаї». Щоправда, далі Данте зазначає, що деякі аристократи вилучили з цього визначення другу частину (звичаї), залишивши одне багатство — адже їм самим бракувало чесноти, зате родовитості й грошей було вдосталь. Проте сам факт, що Данте так шанобливо посилається на імператора-єретика (в очах церкви Фрідріх II вважався чи не Антихристом), показує його сміливу позицію гібеліна. Але він усе ж досить критичний до імператора. По-перше, навіть тут він вважає, що хоча визначення Фрідріха краще, ніж у цих «деяких», але все одно дуже слабке; по-друге, він усе ж проти того, що імператор вів активні війни в Італії; по-третє, як ми пам’ятаємо, у своїй «Комедії» Данте помістив імператора до пекла. Він наважується стверджувати, що істина сильніша за будь-який авторитет, навіть імператорський. Але, попри це, він збирається окремо міркувати про корені імператорської влади, щоб обґрунтувати її легітимність.
Його міркування зводиться до такого: імперія заснована самою природою заради загального блага. Людині властиво прагнути щастя, але наодинці цього не досягти — потрібна кооперація багатьох. Родини об’єднуються в села, ті — в міста, міста — у королівства. Однак без найвищої координувальної влади співпраця руйнується війнами. Тому Бог передбачив єдине світове царство для забезпечення миру — універсальну Монархію під проводом одного правителя, Імператора. Цей монарх, володіючи всім світом, «не буде здатний бажати більшого» і тим самим усуне причину воєн — жадібність володарів. Отримавши все, монарх забезпечить, щоб народи трималися своїх меж і панував мир, яким насолоджуються міста, сусіди живуть у любові, домівки задовольняються достатком, і кожна людина перебуває щасливою. Ця політична утопія явно натхненна арістотелівською ідеєю підпорядкування часткового загальному: «якщо безліч речей прямує до однієї мети, одна з них має бути керівною» — подібно до того, як на кораблі потрібен один стерновий. Данте повторює цей образ: світ — корабель, де імператор-стерновий веде всіх до спасенної гавані. Автор щиро вірить, що імперія — найвище встановлення, «повеління всіх повелінь», а імператор — намісник Провидіння на землі, голос якого для всіх є законом. У його захопленому викладі Імперія постає панацеєю від людських чвар.
Данте навіть вкладає (цитуючи при цьому Вергілія) в уста Бога думку, що монархія угодна небесам: мовляв, римський народ був обраний вищими силами для цієї місії. Щоразу сам Бог втручався, аби допомогти римлянам, коли здавалося, що вони вже приречені, рятував римлян від Карфагена тощо і т. ін. Тому Данте відкидає заперечення, згідно з якими Рим не є легітимним через те, що захопив владу силою, а не за спільною згодою. Силу-то він застосовував, але що за цим стояло? Класичний аргумент, який і донині виправдовує будь-які дурниці, а саме те, що ніж — не знаряддя вбивства, а стає таким лише з волі людини, яка ним користується (а могла б овочі на кухні різати!), Рим виявляється всього лише інструментом у руках Провидіння. І якщо хтось засуджує насильство римлян, то є ризик цим засудити плани самого Бога. І тут на допомогу словесним жонглюванням приходить саме класифікація причин за Арістотелем. Дякуємо Данте хоча б за те, що принаймні в цьому фрагменті він не використав найтупіші з причин — цільові:
Отже, сила не була рушійною причиною, як уважав опонент, а була причиною дієвою, так само як удари молота є причиною ножа, а душа коваля — його дієва й рушійна причина; таким чином, не сила, а право, до того ж Божественне, мало стати початком Римської імперії.
Докладніше він розвиває цю тему вже в трактаті «Монархія», написаному пізніше. У «Бенкеті» ж Данте обмежується декларацією необхідності імперії для реалізації людського потенціалу. Цікаво, що він прагнув обмежити й церковну владу: хоча самого папу в «Бенкеті» прямо не критикує, але окремими фразами дає зрозуміти, що імператор — найвищий суддя у світських справах. Наприклад, він зауважує, що хоч імператор і має найбільший авторитет, мистецтво управління і закони не можуть переважити розум, і навіть влада імператора має підкорятися істині та філософії. В іншому місці він зазначає, що для правильного правління необхідне поєднання філософської мудрості й імператорської влади — буквально закликає до союзу мудреця і государя. Усе це — відгомін його віри в ідеального правителя, який був би водночас і мудрецем. На жаль для Данте, життя розпорядилося інакше. Імперія так і не відновила свого впливу в Італії, а сам він помер у вигнанні, не дочекавшись «месіанського» імператора, приходу якого сподівався. І знову процитуємо автора, щоб побачити всю глибину мудрості без переказів:
Підставою до виникнення імператорської влади послужила нагальна потреба людського суспільства, влаштованого задля досягнення єдиної мети, а саме щасливого життя; досягти його ніхто не здатен без чужої допомоги, оскільки людина потребує багатьох речей, яких одній людині не під силу досягти. Тому Філософ і каже, що людина від природи — тварина суспільна. І подібно до того, як окрема людина тяжіє до сімейного життя, так само й окремий дім потребує сусідства з іншими, інакше багато чого перешкоджало б щастю. А оскільки сусідства лише одного дому недостатньо для повного задоволення цієї потреби, виникає необхідність у будівництві міста. Але й місту для процвітання його ремесел і захисту потрібне спілкування та дружба із сусідніми містами; і для цього було створено державу. Однак, оскільки людська душа не заспокоюється, отримавши у володіння певну кількість землі, а завжди жадає слави нових надбань, як ми це бачимо на досвіді, то між державами виникають усобиці й війни, які несуть лихо містам, а в містах — лихо сусідам, окремим домам, а в домах — людині; і все це перешкоджає щастю. Тому для усунення цих війн та їхніх причин необхідно, щоб уся земля і все, чим дано володіти людському роду, було Монархією, тобто єдиною державою, і мало одного государя, який, володіючи всім і не маючи змоги бажати більшого, стримував би окремі держави в межах їхніх володінь, щоб між ними панував мир, яким насолоджувалися б міста, де сусіди любили б одне одного, а в цій любові кожен дім отримував би міру своїх потреб, і щоб, задовольнивши їх, кожна людина жила щасливо, бо вона народжена для щастя. До цього й можуть бути зведені слова Філософа, коли він каже в «Політиці», що, якщо багато різних речей підпорядковано єдиній меті, одна з них має бути провідною, або правлячою, а всі інші — підлеглими, або керованими. Приклад цього ми бачимо на кораблі, де різні обов’язки й різні завдання підпорядковані єдиній меті: досягти бажаної пристані на рятівному шляху. На кораблі кожен виконавець зайнятий власною справою в межах поставленої йому мети, але там існує одна особа, яка враховує всі окремі цілі й розпоряджається ними, маючи на увазі кінцеву мету; це й є стерничий, голосові якого всі мають коритися. Те саме ми бачимо в монаших орденах, у військах і всюди, де має місце підпорядкування певній меті. З чого випливає, що для досконалості вселенського союзу людського роду має бути ніби єдиний стерничий, який, зважаючи на різні умови у світі, мав би для розподілу різних і необхідних повинностей загальне й незаперечне право наказувати членам цього союзу. Такий високий обов’язок називається не інакше як Імперією, бо він є наказуванням усіма іншими наказами. Той же, хто поставлений виконувати цю повинність, іменується Імператором, оскільки від нього походять усі накази, і те, що він промовляє, — для всіх закон, і всі мають цьому коритися, і всякий інший наказ повинен черпати силу й авторитет у його наказі. І так стає очевидним, що в людському суспільстві найвища влада і найвищий авторитет належать імператорові.
Після відступу в бік політики Данте повертається до питань етики чесноти — головної мети, до якої має прямувати кожна людина, і, по суті, не каже тут нічого такого, чого ми вже не відзначили вище, або що було б відмінним від банального стоїцизму та поглядів Арістотеля. Він міркує тут про чотири періоди людського життя, головно про юність і старість, і про те, що їм належить і не належить робити (наприклад, бути гедоністом або писати любовну лірику нормально в юності й смішно для старого). Основний фокус цих останніх розділів, утім, зосереджений на темі багатства та шляхетності, які не мають бути пов’язані. Лише доброчесна душа робить людину по-справжньому шляхетною, а знатність походження — порожнє місце. Про багатство він міркує цілком передбачувано, як поміркований аскет, без фанатизму в запереченні, але й без похвали. Із важливого можна хіба що відзначити, що Данте спробував розвінчати кілька різновидів авторитетів: натовпу, царя і філософа. Жодні авторитети не повинні затьмарювати голос розуму (але за випадковим збігом цей голос належить Арістотелеві). А також незвичайний фрагмент, співзвучний стоїчній етиці, заснованій на почутті самозбереження індивіда, але він швидко робить із цього епікурейські висновки. Цей фрагмент теж варто навести цілком:
Отже, я стверджую, що жива істота спочатку любить саму себе, хоча між іншими не проводить жодної різниці; потім починає розрізняти ті предмети й явища, які більшою або меншою мірою їй милі, а також ті, що здатні збудити в ній більшу або меншу ненависть; вона прихильна до них або ж уникає їх, не лише пізнаючи одні предмети й явища в інших, люблених нею в другу чергу, а й розрізняє їх у самій собі, любленій у першу чергу. Пізнавши ж себе, вона більше любить у собі те, що шляхетніше; а оскільки в людині дух шляхетніший за тіло, людина любить дух більше, ніж тіло. Отже, оскільки вона любить головно саму себе, а через себе й інші речі, і оскільки кращу частину себе любить більше, то очевидно, що вона любить дух сильніше, ніж тіло або ніж будь-що інше: дух же цей людина від природи має любити понад усе. Отже, якщо розум завжди більше тішиться спілкуванням із улюбленим предметом і якщо спілкування з предметом, який люблять найбільше, приносить найбільше насолоди, то й спілкування з нашим духом приносить нам найбільшу насолоду. А те, що приносить нам найбільшу насолоду, і є нашим щастям і нашим блаженством, понад яке не існує більшої й рівної йому насолоди. І нехай хтось не каже, що всяке потягнення є духовним; бо тут під духом розуміється лише те, що належить до розумної сфери, тобто до волі та інтелекту, тож якщо хтось захотів би назвати чуттєве потягнення духом, то тут це недоречно й позбавлено будь-якого підґрунтя, бо ніхто не сумнівається в тому, що розумне потягнення, про яке йдеться, шляхетніше за чуттєве, а отже, й гідніше любові. По-справжньому застосування нашого духу має два боки — практичний і споглядальний (практичний означає те саме, що й діяльний); і те й інше приносить найвище задоволення, хоча споглядальне — більшою мірою, як про це повідомлялося вище. Практичне застосування духу — це наша доброчесна дія, тобто дія пристойна, обачна, поміркована, тверда й справедлива; споглядальне ж застосування духу — це споглядання творінь Бога і природи, а не наша дія.
Непогану згадку про епікурейців також можна знайти тут: …причому треба пам’ятати, що споглядання цієї шляхетної дами було дароване нам щедро не лише для того, щоб ми могли милуватися її оберненим до нас обличчям, а й для того, щоб ми забажали долучитися до тих благ, які вона від нас приховує. Завдяки Філософії багато з того, що без неї здавалося б дивом, сприймається розумом і, ставши розумним, перестає бути чудесним. Завдяки їй віриш, що будь-яке диво може мати пояснення, а отже, і існувати у вищому розумі. Звідси й постає наша впевненість, з якої випливає надія, як спрага передбаченого; а з цієї надії народжується діяльна любов до ближнього. Через ці три чесноти підносишся до філософування, до тих небесних Афін, де стоїків, перипатетиків і епікурейців, осяяних світлом вічної істини, єднає єдина спрага.
У підсумку виявляється, само собою, що практичний та інтелектуальний вияви чеснот — уже достатня умова для щастя. За формою і за змістом це таки стоїчний ідеал, згладжений поміркованістю Арістотеля та евдемонізмом останнього. Але саме через це, а також через уживання слова «насолода», він справді зближує свій консервативний ідеал праведного життя з епікурейською філософією. Чи робив це Данте свідомо, чи ні, сказати неможливо. Але все ж варто зазначити, що, попри згадки Епікура в цій книзі, він ніде не висловив відкритої критичності. Хоча тут було б доречно розглянути вже одразу й інші його твори, особливо «Монархію», ми все ж зробимо це в окремій статті. А тепер час підбити невеликий підсумок.
Висновок
«Бенкет» Данте Аліг’єрі — цікава й багатогранна пам’ятка, але сприймати її слід у контексті епохи. Не варто шукати в ній проривів ренесансної думки чи сміливого гуманізму — навпаки, перед нами значною мірою традиціоналістський трактат, що відбиває світогляд середньовічного вченого. Данте постає в ролі вчителя, який поблажливо просвітлює «темряву». Його пафос щирий: він справді прагнув поділитися радістю знання з усіма охочими, а тому жертвує престижем і красою латини, обравши народну мову для філософського твору. У цьому сенсі «Бенкет» — крок до гуманістичної ідеї доступності освіти, і Данте можна похвалити як піонера просвітництва рідною мовою. Однак за змістом він залишається вірним сином своєї доби: майже кожна сторінка «Бенкету» спирається на авторитет Арістотеля, Томи Аквінського, Біблії або римських класиків. Новаторські ідеї, якщо й миготять, то тонуть у морі схоластичних міркувань. Для сучасного філософськи підготовленого читача праця Данте навряд чи видасться одкровенням. Радше це цікавий «літературний музей» — експозиція середньовічних уявлень про світ, викладених гарним стилем. Часом Данте захоплює метафорами, а подеколи мимоволі смішить педантизмом або упередженнями (як у випадку з «бородою для чоловіків і гладкою шкірою для дам»). Його раціоналістичний максималізм і зневага до «чуттєвих дітей» сьогодні виглядають дещо зверхньо, але впізнавано — адже подібні суперечки розум vs. почуття не чужі й нинішнім інтелектуалам. А його політичні фантазії про Імперію цікаві як передвістя міркувань про світовий порядок, хай і утопічні.
Зрештою, «Бенкет» можна радше рекомендувати до читання історикам філософії або шанувальникам Данте, які хочуть побачити автора з іншого боку столу — не в образі мандрівника потойбічними світами, а в постаті вченого лектора. Ця книга — бенкет, на якому подають давно відомі страви, без гострих приправ. Але й у прісній їжі можна знайти свою поживність: праця Данте дає непогане уявлення про кругозір освіченої людини XIV століття. Вона показує, якими істинами жили уми на порозі Ренесансу. Данте хотів нагодувати духовно голодних — і нагодував їх схоластичною кашею. Чи вийшло смачно? Для сучасників, імовірно, так — вони радо слухали італійською про високі матерії. Але навіть для нас це має бодай певне значення. Варто визнати сміливість Данте в спробі поєднати поезію і науку, земне кохання і любов до мудрості, політичну утопію і моральний трактат.