Раннє Відродження: від мистецтва до філософії (Данте, Петрарка тощо)

Автор: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

У цьому розділі ми спробуємо дати короткий вступ для розуміння загального контексту епохи Відродження, особливо для кращого розкриття того, що відбуватиметься, починаючи з середини XV століття і далі. Для цього ми розглянемо основні культурні явища, що відбувалися між 1250 і 1420 рр. Але в цьому нарисі обмежимося лише Італією (інші країни розглянуто тут, а попередні два століття — у статті-компіляції про XI століття та про XII-XIII століття). Ми вважаємо, що по-справжньому нова європейська культура постає приблизно в той самий час, коли відбувається комунальна революція X-XIII ст. Це був масштабний рух городян проти феодальних сеньйорів, спрямований на досягнення самоврядування та незалежності. По суті, він являв собою продовження давньої опозиції між містом і селом і в певному сенсі мав характер буржуазної революції, що породжувала перші культурні феномени буржуазного типу. На ранньому етапі вимоги городян обмежувалися зменшенням феодальних повинностей і поборів. Однак із часом вони набули й політичного забарвлення: прагнення здобути міське самоврядування та права. Слід підкреслити, що комуни не були винятково міським явищем: певною мірою їх можна зіставити із сучасними профспілками, де люди об’єднувалися для захисту своїх прав і свого життя від сильних, тобто аристократів і просто розбійників на великій дорозі. Існували також і суто сільські комуни. Але оскільки міста мали важливу перевагу — укріплені стіни, то їх було важче придушити, а тому й створити комуну там було значно простіше й не втратити її невдовзі після заснування. І все ж таки сільським комуннам значною мірою завдячує демократія у Швейцарії.

Чим вищим був ступінь урбанізації регіону, тим більше міст і комун там виникало, що полегшувало спільні виступи проти феодальної аристократії. Найурбанізованішим регіоном того часу була Північна Італія, яка зберегла значну кількість міст ще з часів Римської імперії. Саме тому комунальна революція найяскравіше виявилася в центральних і північноіталійських землях, де комуни стали містами-державами (Венеція, Генуя, Сієна, Флоренція, Лукка, Равенна, Болонья та ін.), заснованими на частковій демократії, і найбільше нагадували давньогрецькі демократичні поліси. Водночас міста Південної Франції здобули відносну автономність навіть без кровопролиття (IX-XII ст.). Натомість міста Північної Франції (Ам’єн, Лан, Бове, Суассон та ін.), а також Фландрії (Гент, Брюгге, Лілль) стали самоврядними внаслідок наполегливої, переважно збройної боротьби. Городяни обирали зі свого середовища раду, її голову — мера та інших урядовців, мали власний суд, військове ополчення, фінанси, самостійно встановлювали міські податки. Ці міста звільнялися від ренти та сеньйоріальних повинностей. Натомість вони сплачували сеньйору певну невелику грошову ренту, а в разі війни виставляли невеликий військовий загін. Нерідко таке місто було містом-сеньйором щодо селян навколишніх територій (пор. античний поліс). У Німеччині в XII-XIII ст. з’явилися так звані імперські міста: формально вони підпорядковувалися безпосередньо імператорові Священної Римської імперії, але де-факто були незалежними міськими республіками (Любек, Нюрнберг, Франкфурт-на-Майні та ін.). Уже тоді міста Італії, Франції та Німеччини були тісно пов’язані між собою торгівлею, а відомі інтелектуали з однієї країни цілком могли здобувати освіту в містах іншої країни й значну частину свого життя викладати в іноземних університетах. У державах із відносно сильною центральною владою міста, розташовані на королівській землі, не могли домогтися повного самоврядування. Під владою сеньйорів залишалися й більшість дрібних міст, — особливо тих, що належали духовним сеньйорам. Найважливіший результат боротьби міст із сеньйорами — звільнення більшості їхніх мешканців від особистої сеньйоріальної залежності. Було також установлено правило, згідно з яким утікач із сеньйоріально залежних селян, який прожив у місті «рік і один день», ставав вільним. Середньовічне прислів’я, що «міське повітря робить вільним», тоді розуміли буквально.

З часом більшість свобод, завойованих у період комунальної революції, буде втрачено в міру зміцнення централізованих монархій. На правах автономії вони входили до складу монархій і втрачали значну частину своїх можливостей, особливо що стосується зовнішньої політики. Найдовше протрималися міста в Італії, але й вони з часом утратили свої республіканські закони, і навіть якщо не втрачали своєї політичної незалежності, то самі перетворювалися на централізовані монархії. Але доти цілий сплеск культурних досягнень у Європі XII-XIII століть пояснюється саме цим бурхливим зростанням міст Європи. Де ж іще могла концентруватися культура, як не в багатих і густонаселених місцях?

Економічні передумови Ренесансу

Раз уже ми ґрунтовно беремося за ренесансну тематику й основний фокус тримаємо на Італії, то як матеріалісти ми просто не можемо не поцікавитися економічною історією регіону. Насправді навіть сам феномен комунальних революцій мав би мати, очевидно, як свою передумову, зростання чисельності міст і збільшення їхніх розмірів. Тобто економічні причини. Очевидно, що після занепаду досягнень Риму рано чи пізно економіка Європи мала відновитися до того самого рівня. І відповідно мав повернутися запит людей на більш-менш подібний рівень культури. Ця тема дуже широка і може запросто розростися в повноцінну книжку, тому тут ми пройдемося лише по найкрупніших і досить відомих «мемах». Наприклад, попри загальний занепад культури в середньовіччі, деякі ноу-хау Риму, які виникли вже на заході його існування і не встигли набути широкого поширення в Імперії, вже після її падіння отримали горизонтальне поширення у варварських монархіях. Серед таких досягнень найзначущішим є водяні млини. Їх застосовували в Римі подекуди в масштабах, що вражають уяву (див. млин Барбегал як найвідоміший приклад), але попри це пересічний землероб античності доступу до цієї технології не мав. Це були саме передові технології, а тому ще дорогі й малодоступні. Середньовіччя поширило їх повсюдно і навіть породило значні модифікації, такі як вітряні млини, уже не так сильно прив’язані до річкової географії. Окрім банального скорочення часу на помел зерна, млини використовували для автоматизації виробництва. З їхньою допомогою можна було створити (і створювали, причому деякі навіть в античності) автоматичну лісопилку, автоматичний молот для ковальської справи, у десятки разів потужніший за будь-який, який міг би підняти найсильніший атлет, і т.д. У середні віки поступово поліпшився рівень обробки металів, почали масово застосовуватися такі речі, як сталевий плуг, що значно поліпшувало можливості обробітку землі й дозволяло розчищати раніше непридатні для життя території, а це, навіть без підвищення врожайності з гектара, все одно збільшувало ліміт населення Європи (а отже, навіть за меншого % урбанізації кількість городян могла зрівнятися з епохою Риму). Звісно ж, важливим досягненням епохи стало масове впровадження трипільної системи сівозміни, що підвищило й саму врожайність з гектара. В античності певні подоби цього методу можна знайти в передових працях з агрикультури, але вони не були широко поширені навіть у своїх ранніх версіях. І виходить, що пересічний селянин середньовіччя поступово набував технологічної оснащеності, яка на порядок перевищувала можливості їхніх античних попередників, при цьому навіть не маючи базової грамотності. Перевершивши Рим за чисельністю населення (а отже й за його щільністю на км²), Європа вже могла претендувати на те, щоб перевершити Рим і в багатьох інших відношеннях.

Те, що я зараз напишу, відомо вже загалом давно і часто згадувалося в нашій групі (Echafaud). Є один нехитрий спосіб оцінити базовий розвиток регіону, бодай на рівні розвитку його сільського господарства. Це банальна чисельність населення, яке живе на певній території. Чим більша врожайність — тим більше людей виявляється можливо прогодувати (звісно, імпорт розширює ці можливості, але й це все одно показує, що є сильна економіка, яка дозволяє цей імпорт оплатити). Отже, якщо в умовній Англії населення в 1500 р. більше в 2 рази, ніж у 1000 р., то варто підозрювати, що за умови однакової площі полів у першому випадку виробляється в 2 рази більше хліба на одну ділянку. А якщо так, то значить і рівень технічного розвитку фермера з якоїсь причини має бути вже значно вищим. Отож, навіть із такої базової точки зору цікаво порівняти різні періоди в Італії. Є багато різних історичних демографів, і в усіх, звісно ж, різні підходи й різні оцінки. Проте всі вони сходяться в одному — кількість населення в Італії практично весь час більш-менш стабільно перебуває на одному й тому самому рівні, і навіть просідання часів середньовіччя далеко не таке жахливе, як в інших регіонах Європи. Якийсь помітний ріст, що вивів би Італію на рівень вищий за цей середній, а також помітно вищий за Римську епоху, починається лише до середини XVII століття. Хоча в деяких випадках вважають, що римські показники перевершили ще в XIII столітті, і більш-менш у таких самих розмірах Італія існувала аж до початку XVIII століття. Отже, давайте відкриємо кількох класиків демографії: McEvedy and Jones’s (1), Меддісона (2), Урланіса/Белоха (3).

1 р. — 7|8|7 млн.
1000 р. — 5|5|7 млн.
1200 р. — 7,2|-|8 млн.
1300 р. — 10|-|10 млн.
1350 р. — 8,2|-|8 млн.
1550 р. — 11|11|11,5 млн.
1600 р. — 12|13,1|12 млн.
1700 р. — 13|13,3|13 млн.
1750 р. — 15|15|15 млн.
1800 р. — 19|20|18 млн.

Також, судячи зі слів Меддісона, урбанізація в Італії античного періоду сягала близько 14%. Згідно з його ж даними, у 1500 р. вона була зовсім трохи вищою — лише 14,9%; у 1600 р. — 16,8%; у 1700 р. — 14,7%; у 1800 р. — 18,3%. Та й у своїй пізнішій праці Меддісон майже всюди знизив показники для Нового часу на 2%. Тобто всі ці епохи дають однакову або близьку до однакової продуктивність праці й ефективність сільського господарства, якщо оцінювати її з погляду здатності утримувати неаграрні класи (хоча до 1800 року Італія вже змогла прогодувати у 2–2,5 раза більше людей, ніж в античні часи, але за доби Ренесансу справи тут не надто кращі). За тим самим Меддісоном, якою б сумнівною не була спроба обчислювати ВВП давніх епох у доларах 1990 року, у нього виходить, що Італія з 1500 по 1800 рр. майже не змінювала подушового ВВП. На тлі Давнього Риму цей показник удвічі вищий, але виходить, що ситуація в Італії 1770 р. цілком може бути зіставною з рівнем життя 1480 р. На прикладах із праці Голдсміта робиться висновок, що римські багатії могли отримувати дохід приблизно в 6% річних зі своїх вкладень, тоді як в Італії XV століття банківський відсоток становив близько 5%, що знову ж таки свідчить про подібність економічного рівня розвитку. При цьому в середньовіччі та в більшу частину античного періоду банківська ставка найчастіше становила від 10 до 25%. Низька ставка зазвичай показує, що економічний рівень розвитку вже досить високий, ризики сильно знижені, а капітали такі великі, що вже не можуть давати швидких і великих прибутків. 

Уже наприкінці XI ст. в країні склалася густа мережа міських поселень. У XI–XII ст. чимала їх частина здобула незалежність, зламавши опір духовних і світських феодалів та утвердивши комуну. Незвична для більшості країн Європи міра урбанізації сприяла енергійному зростанню економіки Італії, що розгорнулося з кінця XII ст. У XIII–XIV ст. у зв’язку зі зростанням попиту на італійські товари на зовнішніх ринках активізується ремісниче виробництво. Широкі масштаби міжнародної торгівлі італійських міст-держав, розвиток кредиту й банківської справи, нарешті, значне на ті часи проникнення грошових відносин у село — усе це сприяло інтенсифікації виробництва, провідними галузями якого стали сукноробство, шовкоткацтво, кораблебудування. Про високий рівень їхнього розвитку в XIV–XV ст. свідчить не лише постійне зростання обсягу продукції, а й рівень технології виробництва, а також організація виробничого процесу. Прикладом може слугувати флорентійське сукноробство. Процес виготовлення сукна складався з 28 операцій, кожна з яких виконувалася особами, професійно спеціалізованими на ній. Організувальним центром цього дробного процесу була майстерня вовняра — тут велася початкова обробка сировини, звідси контролювали походження напівфабрикату на різних етапах виробництва, а потім і збут готової продукції. На початковій, підготовчій стадії робіт, що не вимагала високої кваліфікації (промивання, очищення та розчісування вовни), використовували працю найманих робітників — чомпі. Наступні основні етапи виготовлення сукон здійснювали майстри-ремісники: ткачі, фарбарі, сукновали, ворсувальники, апретувальники тощо. Як вовнярі, так і ремісники вузької спеціалізації (хоч і на різних правах) входили до цеху Лана, який давав дозвіл на відкриття майстерень, надавав кредити, суворо регламентував технологію виробництва. Безпосередніми організаторами сукноробного виробництва зазвичай виступали компанії вовнярів (серед пайовиків цих компаній були також великі купці-підприємці). Вони закуповували сировину, оплачували працю найманих робітників і ремісничих майстрів, збували готову продукцію. Так у межах цеху (у цьому полягає специфіка початкової стадії капіталістичного розвитку в Італії) складалися елементи ранньокапіталістичної мануфактури.

Це дуже побіжне порівняння, але в нас і немає мети проводити детальний економічний аналіз. Можливо, трохи пізніше ми ще спробуємо вирахувати купівельну спроможність відомих зарплат в Італії різних епох щодо кількох базових продуктів харчування (спойлер: майже напевно це будуть схожі кількості їжі за середню зарплату робітника; до індустріальної революції це працює майже в усіх регіонах як годинник), але навряд чи найближчим часом ця тема ще порушуватиметься. Усе це означає, що т. зв. модернізація, за якої порівнюються принаймні античний Рим, Італія Ренесансу та часи ВФР, — це не зовсім модернізація. Люди живуть приблизно в однакових умовах, з тим самим рівнем матеріального розвитку. Відрізняються радше юридичні форми організації виробництва й політичного життя, але не «базис». І це означає, що якщо Італія XIII століття вже випередила за населенням Італію I століття, то не варто недооцінювати її культурний потенціал і дивуватися її розвиткові. До цього часу головні негативні ефекти в економічній сфері, які приніс крах Риму, вже були подолані. Але також усе це означає, що коли ми зустрічатимемо типових буржуа у стилі британського джентльмена XIX століття, але вже в ренесансній Італії, то цьому не варто дивуватися. Ці люди живуть у подібних реаліях. Конкретні приклади цього ми ще наводитимемо в ході читань.

Досягнувши рівня античності в економіці, досить швидко постали й політичні питання античного рівня, а також подібні, вельми традиційні класові відмінності в італійських містах. Вельми типові для більшості інших країн майже всіх епох людства. В італійських містах є нобілі (аристократія), пополани (буржуазія), плебс (люмпени, пролетарі та безробітні). Своєю чергою пополани поділялися на «жирних людей» і «худих людей» (буквально так і називалися в самій Італії), аналогічно до великої та дрібної буржуазії. Велика буржуазія часто вступала в зв’язок із нобілями, скуповувала землі, домагалася дворянських титулів, і часто їх теж називали нобілями, а ближче до XVIII століття торгові роди ставали нобілями-аристократами буквально й спиралися вже на земельну власність, щоправда тоді вже й державний устрій італійських держав повернувся до монархії. Але в ранній період, коли тільки встановилися комуни, політичний лад більшості міст був республіканським, місцями навіть майже демократичним. Приблизно аналогічним до давніх Афін. Тобто це була цензова демократія пополанів. Через це вона часто змішується з олігархією і з часом справді ставала дедалі олігархічнішою, аж до повернення до монархії в деяких містах-державах. Як і у Франції або навіть в античній Італії, багата буржуазія, пов’язана з нобілітетом, часто називалася «новими людьми» (пор. зі станом вершників у давньому Римі). Усе це очевидним чином відтворює логіку боротьби олігархів і демократів в античності або піднесення буржуазії часів ВФР. Це неважко помітити навіть читаючи про побоювання місцевих багатіїв:

Оцінюючи вибори 1484 р. до сеньйорії Флоренції, один із сучасників підкреслював як факт, що викликає обурення й побоювання, те, що люди низького походження, наживши капітали у виробництві, швидко підносяться політичною драбиною, відтісняючи «старі доми». Зауважимо, що до «старих» він зараховує ті купецькі родини, які самі колись були «новими».
(ц) Л. М. Брагіна — Італійський гуманізм. Етичні вчення XIV-XV століть (1977).

Отже, у 1250-1400 рр. майже демократичні порядки ще домінували, але в 1400-1600 рр. вони крок за кроком згорталися. Типовим прикладом можна вважати рід Медічі у Флоренції. 

Перші паростки нового світогляду. Гвельфи і гібеліни.

Різні люди називають різні дати щодо так званого «прото-ренесансу». Ми ж схильні вважати явним виявом нової культури придворну атмосферу, що склалася навколо постаті імператора Священної Римської імперії, вихідця з Італії та борця проти папської влади — Фрідріха II Гогенштауфена (1194-1250). Він важливий для італійської культури одразу в кількох аспектах. По-перше, він був меценатом, покровителем мистецтв, раннім зразком просвічених монархів, якого вважають навіть засновником перших форм літературної італійської мови. Виникнення поезії італійською мовою (а не латиною) відбулося в Сицилійському королівстві. Але його вплив на італійську мову був радше опосередкованим, ніж безпосереднім. Під впливом поезії провансальських трубадурів у тридцятих і сорокових роках при дворі Фрідріха з’явилися поети так званої «сицилійської школи». Сам Фрідріх, його сини та найближчі радники теж писали вірші. Один із сучасників, знайомих із ним особисто, говорив, що Фрідріх був «приємним, лагідним, діяльним; умів читати, писати й співати, а також складав кантилени й пісні». Окрім пісень, він писав і повноцінні твори, найвідоміший із яких був присвячений мистецтву соколиного полювання. У трактаті «Про народне красномовство» Данте писав: «Ті, чиї серця були шляхетні, сповнені поетичного дару, прагнули наблизитися до величі цих владик, і все, що в їхні часи змогли з немалими зусиллями завершити найкращі уми Італії, передусім виявлялося при дворі таких великих государів; і оскільки королівський престол містився в Сицилії, сталося так, що все, що наші попередники написали народною мовою, звалося сицилійським». Поети сицилійської школи створювали нові форми, які перейшли до наступних поколінь італійських, а згодом і європейських поетів, наприклад — сонет у двох ритмічних варіантах. 

За словами історика архітектури Генріха фон Геймюллера, було «три ідеальні джерела мистецтва Ренесансу: його колиска при дворі імператора Фрідріха II в Південній Італії, творчість Нікколо Пізано, „Ренесанс у готичному вбранні“ до Брунеллескі». Він вважав Фрідріха II справжнім батьком мистецтва, який зробив італійську національною мовою і при дворі якого виникла італійська література. Першою пам’яткою архітектури італійського Ренесансу історик називає Кастель-дель-Монте в Апулії, у будівництві якого брав участь і Нікколо Пізано. Фрідріх II прагнув наслідувати римських імператорів (хіба це не ренесансна риса?). Він збирав античні статуї, і художники при його дворі намагалися наслідувати античних. Було створено скульптурні портрети Фрідріха та його соратників. Такий напрям у мистецтві називають «антикізуючим». У такій самій манері були збудовані ворота імператорського замку в Капуї. 1224 року Гогенштауфен заснував Університет у Неаполі (який і досі носить ім’я імператора)., що невдовзі став активним центром науки в Європі, приваблюючи вчених із арабського світу. 

І до правління Фрідріха був період, коли вчені й перекладачі належали до найближчого оточення сицилійських королів. Завдяки їм купували, перекладали й збирали в Палермо цінні рукописи. Архідиякон Катанії Арістіпп привіз із Константинополя в подарунок імператорові «Альмагест» Птолемея, який було відразу перекладено латиною. Однак поки Фрідріх був дитиною, а влада переходила з рук у руки, двір спорожнів. Літописець, відомий як Ніколас із Джамсілли, писав, що на початок самостійного правління Фрідріха в Сицилійському королівстві було мало або й зовсім не було вчених людей, і одним із його головних завдань було привабити їх із різних куточків землі. Однак імперські реєстри було майже повністю втрачено, за винятком записів, що стосуються 1239-1240 років, а розрізнені документи царювання мало що говорять про вчених при дворі Фрідріха. На думку історика Гаскінса, «здається цілком імовірним, що вони були головно урядовцями курії» … «Двоє з придворних Фрідріха, схоже, дістали офіційне звання „філософ“, і в епоху, коли філософія та наука були нероздільні, ці двоє були, природно, головними радниками імператора в наукових питаннях». Фрідріх і його філософи вели листування з ученими Італії, Іспанії, Африки. Видатний математик Леонардо Фібоначчі з Пізи був добре знаний Фрідріхові та філософам його двору. Фрідріхові значною мірою присвячені збережені праці Леонардо. Майкл Скот у 1228 році отримав від Леонардо переглянутий текст його «Книги абака», уперше написаної 1202 року. Майстер Іоанн Палермський супроводжував Леонардо до імператора й пропонував питання, що стосувалися квадратних і кубічних рівнянь, відповіді на які наведено в працях Леонардо «Квітка» і «Книга квадратів»; останню працю присвячено імператорові, як і «Трактат про гігієну хрестоносців», написаний Адамом Кремонським 1227 року.

Найвідомішим із учених Фрідріха був шотландець Майкл Скот (маг, астролог, фізіогноміст тощо). Іншим був Майстер Теодор, грецького або, можливо, єврейського походження. Восени 1238 року, під час облоги Брешії, він брав участь у публічних дебатах на філософські теми з Роландом Кремонським. Фібоначчі називав його «найвищим філософом імператорського двору». Ще двоє придворних філософів Фрідріха, Іоанн Палермський і Майстер Домінік, згадані Фібоначчі 1225 року, але їхні праці не збереглися, і про них самих нічого не відомо. Відомо про одного сицилійського мусульманина, який викладав Фрідріхові логіку під час хрестового походу, але його ім’я не збереглося. Фрідріх запросив до Неаполя перекладача з арабської мови Анатоліо Якова бен-Абба Марі бен-Самсона, єврея з південної Франції та родича відомого перекладача творів Маймоніда, Самуїла ібн-Тіббона. Анатоліо перекладав коментарі Ібн-Рушда до «Логіки» Арістотеля. Також ним було перекладено: «Альмагест Птолемея» (з арабської мови); «Короткий нарис з астрономії»; «Основи астрономії» Аль-Фергані; «Трактат про силогізми» Аль-Фарабі. Анатоліо в присвяті трактату писав, що дякує Богові за те, що Він «вложив у серце нашого пана, імператора Фрідріха, любов до науки та її служителів і вселив йому прихильність до нього, Якова, так що він допомагає йому та його родині в усіх потребах». П’єтро делла Вінья, більш знаний як поет, юрист і геній епістолярного жанру, згадував у листах наукові питання, що його цікавили: про форму земної кулі, про квадратуру кола, про перетворення трикутників на чотирикутники. Ще один філософ, чиє ім’я пов’язане з Фрідріхом, — уродженець Мурсії вестготського походження, Ібн-Сабін. Під час перебування Ібн-Сабіна в Сеуті халіф Абдул-Вахід, який листувався з Фрідріхом, отримав від імператора список питань, що його цікавили: «про існування вічного світу; про посилки (силогізми) та сутність богослов’я; про Категорії; про природу й безсмертя душі». У зв’язку з останнім питанням Фрідріх надіслав власні міркування про відмінності у поглядах Арістотеля та Александра Афродісійського, який його коментував. Абдул-Вахід доручив Ібн-Сабіну відповісти на запитання імператора. Написаний Ібн-Сабіном трактат має назву «Відповіді на сицилійські питання» й уславив його на Заході.

Через таку активну діяльність у сфері просвітництва, маючи імператора Фрідріха, він обріс легендами анекдотичного характеру, переважно про те, як проводив емпіричні досліди. Нібито він намагався за допомогою тортур довести, що душа гине разом із тілом. Проводив експерименти, щоб з’ясувати, чи допомагає активний спосіб життя кращому перетравлюванню їжі, змушуючи людей їсти однакові порції, по-різному проводити день і наочно демонструючи результати, тобто своє лайно. Нібито він намагався спіймати свого астронома на брехні, змусивши його виміряти відстань до якоїсь планети, а потім непомітно перебудувавши підлогу обсерваторії, щоб запитати його знову, і якби той сказав, що відстань така сама, то був би викритий у брехні (за легендою, астроном відповів, що відстань збільшилася, і був урятований). Йому ж приписують експеримент, описаний раніше Геродотом щодо фараона Псамметіха. Мовляв, імператор наказав нянькам купати й годувати дітей, але заборонив говорити при них або з ними, щоб діти не чули мови. Він сподівався дізнатися, чи говоритимуть вони єврейською, грецькою, латинською, арабською мовою або, можливо, мовою батьків, у яких вони народилися, але виявилося, що всі вони просто померли. Так чи інакше, ці байки мали підкреслити, що імператор — матеріаліст, безбожник, антихрист. Тут ми переходимо до другої важливої риси Фрідріха Гогенштауфена як провісника нової епохи. Він кілька разів обіцяв Папі Римському вирушити в хрестовий похід, але постійно відкладав цю справу, через що в якийсь момент був відлучений від церкви і оголошений антихристом. Окрім цих відмов, звісно, олії у вогонь підливала політика імператора, спрямована на:

1. Об’єднання Італії, включно з римськими землями, і підпорядкування її Священній Римській імперії (тобто передбачалося ліквідувати Папську область); 
2. Відокремлення церкви від держави та підпорядкування першої другій, щоб імператор сам міг призначати єпископів, розподіляти землі тощо (це відомо як спір про інвеституру, який із перемінним успіхом тривав ще задовго до Фрідріха, але за нього досягнув однієї з найгарячіших точок);

На той час він устиг двічі бути відлученим від церкви й при цьому таки захопив Єрусалим, вирушивши в похід (Шостий хрестовий похід), але, по-перше, у статусі відлученого від церкви (!), а по-друге, взявши місто взагалі без бою, просто шляхом дипломатії. Це нібито було подвійною образою для християнського світу. У 1231 році євреям на Сицилії було дозволено займатися лихварством під захистом імператора. За нього, як уже зазначалося, активно працювали вчені, які цінували аверроїзм (найматеріалістичніше з доступних на той час тлумачень Арістотеля), і взагалі мусульмани користувалися досить широкими правами та входили до числа його радників. Що це, як не політика мультикультуралізму та свободи віросповідання? Тому вважається, що Фрідріх скептично ставився до віри. Довгий час вважалося, що він написав анонімний «Трактат про трьох ошуканців», у якому стверджувалося, що пророки різних релігій (Мойсей, Ісус і Мухаммед) — ошуканці, які видавали себе за істинних пророків. Першим звинуватив Фрідріха 1239 року папа Григорій IX. Сучасні медієвісти не знаходять явних підтверджень тому, що Фрідріх був «антихристиянином». Вони вважають, що Фрідріх вважав себе християнським монархом за зразком візантійського імператора, тобто «намісником» Бога на землі. Яким би не було його особисте ставлення до релігії, підпорядкування папі не входило до його планів і світогляду. Однак у конфлікті з папами Фрідріх жодного разу не поставив під сумнів сам інститут папства. У своєму заповіті імператор наказав повернути церкві всі права, зробивши застереження, що це не має «ущемляти прав і честі імперії». Чи варто додатково наголошувати, яким чином така репутація могла б позначатися на позиціях гуманістів епохи Відродження?

Крім того, він уже встиг у межах окремо Сицилійського королівства ухвалити Мельфійські конституції. Це звід законів, виданий 1231 року. Ними на Сицилії було цілковито ліквідовано незалежність великих феодалів: заборонено вести міжусобні війни, зводити замки й вершити правосуддя. Відтепер для всього населення країни діяв єдиний королівський суд. Згідно з реформами Фрідріха, «дух законів визначається не божественними „ордаліями“, а „доказами“ від свідків і „документацією“». Міста було позбавлено самоврядування, створено сильний флот, а феодальне військо замінено постійним військом із найманців-сарацинів. Крім того, церква значною мірою була підпорядкована королівській владі, оскільки їй заборонили набувати землі без дозволу короля, а її права було суттєво обмежено. Королівська монополія на торгівлю розширилася. Салернський едикт 1231 року (іноді званий «Конституцією Салерно») вперше юридично розмежував професії лікаря й аптекаря. Лікарям заборонялося бути фармацевтами, а ціни на лікарські засоби було зафіксовано. Уперше було встановлено строки навчання лікарів (5 років і рік практики під наглядом учителя). Це стало взірцем для всієї Європи. За Салернським едиктом ніхто і ніде в королівстві не мав права навчати медицини, окрім як у Салерно. «Оскільки наука лікарювання ніколи не може бути засвоєна без знання логіки, повеліваємо: нехай ніхто не вивчає медицини, не пройшовши попередньо щонайменше трирічної логічної підготовки». Майбутні лікарі були зобов’язані відвідувати хірургічні та анатомічні заняття і протягом п’яти років вивчати праці Гіппократа й Галена. Після навчання та практики під керівництвом досвідченого лікаря вони складали іспит і діставали право практикувати. Виготовлення ліків королівська влада взяла під особливий контроль:

Ми бажаємо також зобов’язати тих, хто виготовляє ліки, даною ними присягою, щоб вони виготовляли їх у присутності присяжних на вимогу людей і фаху; якщо вони це порушать, то будуть позбавлені за вироком свого рухомого майна. Тих самих посадовців, чиїй вірності доручено сказане вище, якщо з’ясується, що вони вчинили шахрайство на ввіреній їм посаді, ми наказуємо стратити.

Конституції були важливим кроком на шляху централізації влади в Сицилійському королівстві й виразно слугували моделлю для всієї Імперії (правда, через боротьбу з Папою імператорові буквально довелося піти на децентралізацію, намагаючись задобрити опозицію, через що було закладено підвалини роздробленості Німеччини на багато століть уперед). Це зачіпало не лише самого Папу Римського, а й усіх учасників комунальної революції. Так ми переходимо до третьої важливої риси цього імператора, що вплинула на перебіг подій епохи Відродження. Ще до приходу Фрідріха до влади його батько й дід уже вели війни проти вільних міст Північної Італії з метою підпорядкувати їх імперській короні. Проти його діда Фрідріха Барбаросси італійці створили так звану «Першу Ломбардську лігу» з 16 міст-держав Італії. Вони змогли перемогти німецькі армії у відкритому бою й відстрочити спроби посилення централізації влади. Після зміцнення своєї влади Фрідріх II знову спробував повернути контроль над Північною Італією (а вже контролюючи весь Південь, він по суті зміг би об’єднати всю Італію й без особливих зусиль дотиснути Папу). Італійські міста поспіхом продовжили свій альянс, який іноді називають «Другою Ломбардською лігою», і війни імперії з цією лігою велися з перемінним успіхом із 1226 до 1250 року, а саму Лігу було розпущено за непотрібністю відразу після смерті імператора. Був момент, коли він навіть розбив Лігу й здавалося, що майже переміг, але вся опозиція, що мала потужну підтримку офіційного Папства, була майже непереможною, якщо не в бою, то в довгостроковому питанні легітимності. Папа чудово користувався всіма слабкостями Фрідріха, а тому вступив у союз з італійськими комунами, борючись за спільну ідею — відстояти право не на незалежність і децентралізацію Італії (тому в XIX столітті італійці будуть схильні хвалити Фрідріха, а засуджувати дії його противників, які призвели до тривалої роздробленості Італії). Ці війни іноді називають також війнами між гвельфами і гібелінами. 

Строго кажучи, ці дві назви позначають, так би мовити, ідейний, партійний розкол усередині італійських міст. Самі назви походять від назви династії, що протистояла Штауфенам у Німеччині (Вельфи), і від родового замку Штауфенів (Гаубелінг). І на цьому рівні логіка проста: за чи проти Фрідріха Гогенштауфена. Ті, хто за (гібеліни), підтримували ліквідацію автономії міст Італії й діяли по суті в інтересах аристократії. Але також і в інтересах прискореного створення абсолютної монархії (у разі їхньої перемоги цілком можливо, що цей феномен виник би на кілька століть раніше). Ті, хто проти (гвельфи), і були по суті головною силою опозиції, що підтримувала комунальну революцію. Це купці, ремісники й буржуазія в широкому значенні слова. Здавалося б, гвельфи тому мали б видаватися однозначно прогресивною силою. Але проблема в тому, що з-поміж великих сил європейського масштабу вони спиралися не на самих себе, а на Папу Римського (!). По суті, питання звелося до того, чий бік обрати в боротьбі імператора й папи, або, іншими словами, у боротьбі держави й церкви. Виходило так, що гвельфи стали прихильниками обмеження світської держави, що суперечить тому, як ми уявляємо собі ідеали гуманізму. Ці протопартії пережили саму війну й існували навіть в епоху Ренесансу, коли Вельфи й Штауфени вже давно не боролися. І сенс їх уже зводився до питання про роль церкви в державі, а отже, гібеліни більше відповідали ідеалам нової епохи. Але важливо, що сам факт існування цих відомих партій сягає ще воєн імператора Фрідріха. Це черговий і вкрай очевидний вплив, який він справляв на Італію навіть через століття після смерті.

Боротьба гвельфів і гібелінів знайшла відображення в поемі «Божественна комедія» (1307-1321) знаменитого флорентійця Данте Аліг’єрі, сучасника й учасника подій. Симпатії до гвельфів або до гібелінів породили у флорентійських нобілів партії Білих, прихильників імператора, і Чорних, прихильників папи. У 1302 році, після перемоги Чорних, білий гвельф Данте зазнав вигнання й ніколи більше не повертався на батьківщину. Після оприлюднення булли «Unam Sanctam» (1302) папа Боніфацій VIII став ворогом усіх білих гвельфів. У ньому Данте бачив ненависника вільної Флоренції й головного винуватця свого вигнання. У «Божественній комедії» Данте згадує і імператора Фрідріха, а також деяких із його придворних учених. Усі вони горять у пеклі, а сам імператор горить в одному колі поруч з епікурейцями. А для флорентійця Джованні Віллані, який викладав думку гвельфів, Фрідріх був утіленням тирана й переслідувача церкви. Віллані звинувачує його в «гордині й користолюбстві», називає його «зануреним у порок хтивості», приписує йому погане поводження з дружиною та її вбивство. Більше того, Віллані вбачав у флорентійських пожежах 1115 і 1117 рр. кару за єресі, «між іншим, і за безладну та нестримну секту епікурейців». Лідер гібелінів у Флоренції, аристократ Фаріната, зазнав поразки відразу після смерті Фрідріха ще 1250 року, і тоді ж у Флоренції встановилася демократична республіка. Він ще намагався продовжувати боротьбу навіть після вигнання з міста, а згодом був відлучений від церкви папою Урбаном IV ще за життя, за підтримку Манфреда (сина імператора Фрідріха). Але вже після смерті, 1283 року, його було засуджено церковним судом за єресь, оскільки він дотримувався вчення Епікура й заперечував безсмертя душі. Данте згадує і його, розміщуючи в тому самому колі пекла, що й епікурейців та самого імператора. Там само він поміщає й гібеліна, який примудрився бути кардиналом папської курії (!) — Оттавіано дельї Убальдіні. Останнього теж звинувачували в безбожності, запереченні безсмертя душі та епікурейській філософії. Йому приписувалася фраза: «Якщо душа існує, то я занапастив її заради гібелінів». 

Щоб краще розуміти інтелектуальну атмосферу епохи, коли відбувалися всі ці події, варто згадати той факт, що теолог Фома Аквінський (1225-1274) був сучасником імператора Фрідріха Гогенштауфена і навіть його далеким родичем, тоді як Данте народився лише через 15 років після смерті імператора. У певному сенсі це ще дуже пізнє середньовіччя, але вже й зовсім поруч із справжнім Ренесансом.

Сицилійська школа та інші ранні прояви культури

Загалом цей майже атеїстичний, гуманістичний і секуляризований настрій виникає ще раніше, в надрах самого середньовіччя. Сюди належить і поезія мандрівних співців вагантів (жонглерів, шпільманів, менестрелів тощо), і суто міський жанр літератури фабліо, що згодом став основою для жанру новел, романів, театральних комедій і фарсів. Більша частина тієї літератури, яку ми називаємо середньовічною (куртуазні лицарські романи тощо), уявляючи собі найпохмуріші віки, із замками в глухому лісі, добу Артура та лицарів круглого столу, — насправді дійшла до нас уже у версіях, створених посеред комунальної революції. Навіть якщо частина цих історій була створена народною творчістю в справжні темні віки, то свою остаточну версію й літературне опрацювання вони дістали в ті самі часи, коли жили Данте, Фома і Фрідріх, а подеколи навіть пізніше. І якщо Данте не зараховувати до авторів Середніх віків, тоді до них узагалі нічого не можна зарахувати. У справжньому середньовіччі художня література для розваги вкрай рідкісна. Але очевидно, що всі ці жанри не виникли в один момент із цілковитої порожнечі. Отже, традиції фабліо та вагантів явно мали своїх попередників у народній культурі ще в IX-X ст., а то й раніше. Крім того, часто в епікуреїзмі звинувачували (і подекуди небезпідставно) різні єретичні рухи — катарів, альбігойців, лоллардів. Тому феномен імператора Фрідріха не зовсім феномен, він чудово вписується в загальний культурний контекст комунальних революцій. 

Заснована імператором Гогенштауфеном «Сицилійська школа» в поезії вирізняється тим, що тут відкрито визнається пріоритет італійської мови (вольгаре) над латинською. Це один із перших прикладів у чистій художній літературі Нового часу, коли постає питання, яке згодом дістане назви «спір Давніх і Нових» або «боротьба класицизму й романтизму». До речі, цей феномен виникає навіть в античності, коли римляни відстоювали право писати латиною, тоді як більш витончена інтелігенція наполягала на вивченні грецької як давнішої, культурнішої й тоншої мови. Коли латинські поети-новатори (букв. «неотерики») намагалися відстоювати «малі форми» проти класичних великих епосів і трагедій. І коли такі архітектори-класицисти, як Вітрувій, нарікали на те, що нові архітектори запроваджують замість суворої геометрії різні візерунки з природи, абстрактні геометричні форми тощо (пор. бароко, романтизм, модернізм). Отже, ця вічна боротьба в історії після середньовіччя починається в Італії приблизно тут, у «Сицилійській школі» (в інших країнах Європи авторитет латини був слабший, тому там національними мовами почали писати раніше). Збереглися імена майже тридцяти поетів і близько двох сотень творів цієї школи. Свого роду главою школи вважають Джакомо да Лентіні (1210-1260), придворного нотаря й королівського посланця. Його поетична спадщина перевищує за обсягом твори інших поетів і налічує один дескорт, понад десять канцон і канцонет, а також два десятки сонетів. П’єтро делла Вінья (1190-1249), головний нотарій і логофет, королівський секретар, автор трьох або чотирьох канцон і кількох сонетів, залишив також латинські твори. З-поміж відомих авторів можна назвати ще: Гвідо де Колумна, Томмазо ді Сассо, Рінальдо д’Аквіно, Маццео ді Рікко і Персиваля Доріа. Головними здобутками школи, окрім спроби створення літературної мови, було створення віршової форми сонета, відрив віршів від музики та посилення ліричної складової, індивідуальних, а не абстрактно-узагальнених переживань героїв. Але щоб не затягувати, згадаємо коротко лише постать Лентіні, оскільки його не раз згадував Данте Аліг’єрі в «Божественній комедії» та в трактаті «Про народне красномовство», вважаючи саме його творцем поетичної форми сонета. Деякі строфи Джакомо Лентіні послужили взірцем для сонетів Данте до Беатріче. Після смерті 1250 р. Фрідріха II та початку політичної боротьби в королівстві багато поетів покинули Сицилію. Частина перебралася до Тоскани, вплинувши на формування місцевої поетичної школи, зокрема на Гвіттоне д’Ареццо, який був найзначнішим італійським поетом аж до появи Гвідо Кавальканті та «солодкого нового стилю».

«Дольче стиль нуово» (Dolce stil nuovo — «солодкий новий стиль») постає у великих торговельних містах Тоскани та Романьї. Його репрезентує лірика численних поетів XIII—XIV століть: Гвідо Гвініцеллі, Онесто де Болонья, Гвідо Кавальканті, Лапо Джанні, Чекко Анджольєрі, Данте Аліг’єрі, Данте де Майано, Гвідо Орланді, Чіно да Пістойя та ін. Він характеризується цілком своєрідним розв’язанням центральної проблеми середньовічної лірики — взаємин «земного» й «небесного кохання». Надмірно платонічні уявлення про кохання певною мірою приземлювалися, але водночас у сюжетах із цілком буденного життя все ж підносили коханих до якогось майже обожненого рівня. Для цього стилю характерний величний образ коханої, «шляхетної й пречесної», «одягненої смиренням» (Данте), «що сяє паче зірок» (Гвініцеллі), «в очах своїх несе любов» (Данте); у вихвалянні її — завжди під вигаданим алегоричним іменем (кохана Кавальканті зветься Весною — Примаверою, кохана Данте — Блаженною — Беатріче) — поети часто вдаються до епітетів церковних гімнів: «pia», «gentilissima», «benedetta». Нові форми любовних стосунків, чужі ремінісценціям феодального ладу, відсутність в образі коханої рис шляхетної дами — дружини сеньйора — і піднесення її завдяки іншій складній символіці, запозиченій із релігійної лірики; щирість ліричної емоції, зумовлена вільним вибором героїні й відсутня в панегіриках трубадурів; менша увага до зовнішньої форми та поглиблення філософського змісту лірики — усе це випливає з цілком відмінного економічного становища служилого лицаря-трубадура, залежного від свого сеньйора, і матеріально забезпеченого «торгового патриція» вільних міст Тоскани та Романьї. «Новий стиль» справив вплив на частину італійської поезії аж до Франческо Петрарки: він став рушійною силою глибоких пошуків витонченого й «шляхетного» вислову думок, відокремивши мову від міського жаргону й тим самим спрямувавши італійську літературну традицію до ідеалу витонченої та куртуазної поезії. З’явилися нові рими, поезія, яка вже не зосереджувалася виключно на стражданнях закоханого, а також на прославленні духовних якостей коханої, незалежно від того, чи відповідала вона взаємністю. Порівняно з попередніми течіями, такими як школа Гіттоне д’Ареццо, поетика «нового стилю» набула якіснішого й інтелектуальнішого характеру: регулярне використання метафор і символів, а також двозначність слів.

Але якщо придивитися пильніше, то поети солодкого нового стилю, попри все їхнє бажання здаватися новаторами й бунтарями, радше йдуть за традиційними для лірики шаблонами, намагаються створювати продукт «високого» стилю, шляхетний і гідний за своїм змістом. Але поруч із ними діяли поети іншого напряму, який сучасні дослідники називають коміко-реалістичним (перенесення згаданих вище фабліо у форму віршів, прямий розвиток поезії вагантів), бурлескним або ігровим. Якщо стильновісти подолали вплив поезії трубадурів, продовживши, розвинувши й піднісши на небувалий досі рівень її ідеал, то поети коміко-реалістичного напряму подолали цей вплив, ставши йому в опозицію. Коміко-реалістична поезія часто є пародією на куртуазний ідеал. Якщо донна стильновістів цілком недосяжна, абстрактна і любов до неї — це радше прагнення до духовного й морального ідеалу, то в поезії бурлескних поетів любов — почуття цілком земне. Їхня донна — зовсім не ангел, що складається з божественного світла, а, наприклад, дочка чинбаря. У їхній поезії йдеться про рогатих чоловіків, про батьків, які не дають дітям грошей на гру в кості, їхні протагоністи часом — відверті мізантропи. Не можна сказати, що між куртуазними та коміко-реалістичними поетами пролягала непереборна прірва: стильновісти писали комічні вірші, а коміко-реалістичні поети писали куртуазну поезію. Див., напр., вірш «Guata, Manetto, quella scrignutuzza» Гвідо Кавальканті або «Tutto che altrui aggrada me disgrada» Чіно да Пістойя. Поети, яких зазвичай асоціюють із коміко-реалістичним стилем, писали й високі вірші. До цих поетів належать такі автори, як Рустіко Філіппі (1235-1295), засновник напряму, Чекко Анджольєрі, Фольгоре да Сан Джіміньяно, Ченне да ла Кітарра та інші. Антиидеал коміко-реалістичної поезії, однак, підкреслював висоту ідеалу солодкого нового стилю. Вірші Рустіко Філіппі надто добрі, щоб не навести їх тут:

Де б ти не йшла — усюди з тобою нужник,
Ой стара відьмо, торгівко задом.
Затиснувши ніс, тікає в ту ж мить
Будь-хто, кому трапиться пройти поряд.

Твої гнилі зуби й язик
Таким бридким смородом смердять,
Що, якби порівняти, скажу я просто, —
Вбиральня здасться квітучим садом.

Ти тхнеш, як тисяча могил,
Роззявивши пащу: іди-но до живодера,
А то замкнись, щоб дух твій не смердів.

Увесь світ тремтить перед тобою, і кожен сумний,
Своїм нутром ти, видно, лисячу зграю
Плодиш, мерзенніша за всіх кобил.

—

Коли було створено месера Мессеріно,
Бог диво вчинив: з волі Бога,
Від птахів, звірів і від людей трохи
З’єдналося в ньому воєдино.

Бо підборіддя в нього качине,
Жираф’ячі ноги, шкіра носорога,
А записати його в люди — немає підстави,
Окрім багряної пикуватості.

А співає він, як ворона, до того ж,
Освітою звірю він подібний,
І, мов люди, носить одяг.

Бог у неробстві цього мужа створив
І показав, що здатен учинити
І таке дивовижне діяння.

—

Мій дорогий чоловіче Альдобрандіно,
жилет поверніть юному Пілетто,
він чемний, як і личить дворянинові,
не вірте пліткам — то брудні наклепи.

Голову схилили тяжко — для журби
нема причини: я — легко вбрана,
сусід люб’язний приліг на перину
з утоми, без предмета туалету.       

Бідоласі без жилета жити доки, 
можливо, був не правий він, у дім негоже
входити гостям супроти вашої волі.

Віднині без одежі він не торкнеться ложа!
Даремний крик, мовчання тим паче:
годину полежав він, почуттів не тривожачи.

Якщо ж дивитися на школу солодкого стилю, то її засновником часто вважають Гвідо Гвініцеллі (1235-1276) — найбільшого з поетів Італії до Данте й безпосереднього вчителя останнього в ліриці. Оскільки у війні він підтримав гібелінів, то помер у вигнанні. До нас дійшла лише незначна кількість канцон і сонетів Гвініцеллі. До нього італійська поезія, в особі «сицилійської школи», наслідувала провансальських трубадурів; Гвініцеллі вийшов із царини суто любовної лірики, де гра формами затуляла тему; у його поезії виявляються, з одного боку, філософський і спіритуалістичний елементи (в канцонах), сприйняті Данте від Гвініцеллі, а з другого боку — поетичний реалізм (деякі сонети Гвініцеллі — це реальні картинки, незвичні для його попередників). Найкращим його твором вважається канцона: «Al cor gentil ripara sempre amore Come alla selva augello in la verdura» (У шляхетному серці завжди перебуває любов, як у зеленому весняному лісі — птах). Він листувався з Гвіттоне д’Ареццо, до якого шанобливо звертався як «caro padre meo», а той у відповідь називав його «figlio dilettoso». Якщо припустити, що розглядуваний сонет справді адресовано йому, то згодом Гвіттоне звинуватив його в «laido errore» — бажанні вихваляти свою даму, використовуючи ідеї та терміни з натурфілософії. Попри те, що Гвініцеллі був гібеліном, Данте помістив його до чистилища, а не до пекла, як вияв вдячності.

Та ще один гібелін із цієї ж школи, Гвідо Кавальканті (1259-1300), родич флорентійського гібеліна Фарінати, якого ми вже згадували, був відомим епікурейцем, як, утім, і його батько Кавальканте, і тому принаймні останнього Данте помістив у пекло, поруч з іншими епікурейцями. Але оскільки Гвідо й Данте також пов’язувала особиста дружба, то самого Гвідо було поміщено до чистилища, а не до пекла; і це навіть попри те, що, на відміну від Данте, Гвідо був атеїстом. Тут можна згадати, як ще Боккаччо в «Декамероні» відгукувався про це сімейство:

Серед подібних товариств було й товариство мессера Бетто Брунеллескі, до якого мессер Бетто та його товариші дуже старалися залучити Гвідо, сина Кавальканте деї Кавальканті; і не без причини, бо, не кажучи вже про те, що він був одним із найкращих логіків у світі й чудовим знавцем природної філософії (до чого товариству було мало діла), він був і приємнішим чоловіком, доброї вдачі та прекрасним співрозмовником; і що б він не побажав зробити, що личить порядній людині, те він умів зробити краще за будь-кого іншого; до того ж був він дуже багатий, а як умів ушанувати кожного, хто, на його думку, того був вартий, — того й не висловити словами. Але мессеру Бетто ніколи не вдавалося його заманити, і він зі своїми товаришами вважав, що це тому, що Гвідо, часто віддаючись своїм думкам, дуже цурався людей. А оскільки він частково тримався вчення епікурейців, то в простому народі говорили, що його роздуми полягали лише в тому, щоб з’ясувати, чи можна відкрити, що Бога немає.

Через вивчення Аверроеса, а також, можливо, завдяки своєму темпераменту, Кавальканті дотримувався песимістичного погляду на обмеженість людських можливостей у досягненні кінцевих цілей. Інтелект ніколи не зможе досягти гармонії, заснованої на розумі, з тілесними бажаннями. Вершиною поетичної кар’єри Гвідо є його шедевр, філософська канцона «Donna me prega» («Дама питає мене»). Це повноцінний трактат, заснований на його особистих роздумах і переконаннях про любов. У ній він переосмислює все, що було до нього і що вплинуло на нього: куртуазне кохання, поезію трубадурів, сицилійську школу та своїх сучасників із «Dolce stil novo». Гвідо стверджує, що написати цю канцону його спонукала кохана, відповідно до формули, вельми поширеної в традиції любовної поезії. Отже, доктрина Гвідо спирається на найбільших середньовічних поетів і вчених, таких як Кретьєн де Труа і Брунетто Латіні. Є кілька натяків на «Роман про Троянду», який тоді вважався «Біблією» куртуазного кохання. Наприклад, у знаменитому рядку «Людина, яка не зазнала її [любові], не може її уявити» — поширена аксіома, яку цитували по-різному — від трубадурів до «Нового життя» Данте. Donna me prega, що являє собою разючу «анатомію любові», поділена на п’ять строф по чотирнадцять рядків у кожній, написаних одинадцятискладовим розміром із різним римуванням. Тему поділено на вісім розділів, у яких розглядаються:

• де міститься любов у людському тілі?
• що є її причиною?
• які її здібності (чесноти)?
• її сила (що вона може зробити або спричинити)
• її сутність (з чого вона складається)
• її рухи (або зміни, які вона спричиняє в тілі чи розумі)
• що змушує нас називати це любов’ю?
• можливість дослідження її ефектів за допомогою зору.

Коротко кажучи: чуттєва душа, як і душа раціональна, перебуває в мозку, але не породжує любовних почуттів, якщо тільки погляд не зустрінеться з очима особливої жінки, наділеної винятковою спорідненістю з ним. Це відповідає теорії причини і наслідку Арістотеля, згідно з якою жодна дія не може постати від об’єкта, якщо в об’єкта немає потенції для її здійснення. Коли погляд жінки зустрічається з поглядом чоловіка, потенція любові переростає в пристрасть, у дух або флюїд, що опановує всі його здібності. Така пристрасть потребує дедалі більшої кількості любові для задоволення свого постійно зростаючого апетиту, аж поки (коли бажання не перевершить людські межі) не приводить його до божевілля і смерті.

Ця вкрай філософська канцона мала величезний вплив, і її коментували такі автори, як Діно дель Гарбо, псевдо-Жиль, Жиль Римський, Марсіліо Фічіно, Піко делла Мірандола, Якопо Міні та Франческо де В’єрі. Хоча це має дуже мало спільного із сучасною психологією, філософія «spiritelli» у Гвідо була частиною керівних засад арабської медицини, що в добу Данте вважалася вельми передовою. Заслуга такої філософії у віршах Кавальканті полягає в її здатності описувати те, що відбувається в розумі поета, у дуже докладній, особистій манері, створюючи чуттєву, автобіографічну поезію. Це було революційним порівняно з риторичним і академічним стилем Сицилійської та Неосицилійської шкіл, що передували Dolce Stil Novo, і, можливо, ознакою прийдешніх змін.

Із творів Данте Аліг’єрі (1265-1321) ми не зупинятимемося на «Божественній комедії», а розглянемо її колись окремо, в контексті всієї творчості Данте. Втім, вона й не надто цікава, якщо тільки спеціально не займатися пошуками глибинних смислів, синіх фіранок та іншої нісенітниці. Сам Данте — персонаж доволі типовий для того часу, і його біографія перетинається з багатьма вже згаданими й тими, що ще будуть згадані; він нічим особливо не вирізняється. Більшість написаного ним створювалася вже після того, як його вигнали з Флоренції з політичних причин (він підтримав білих гвельфів, аналог гібелінів із минулого, і програв). Найцікавіші його праці: «Про народне красномовство» (1306), «Бенкет» (1307) [див. наш огляд] і «Монархія» (1312). У перших двох працях Данте, по-перше, проголошує граматично організовану народну мову нової літератури й культури — «споконвічною» та називає її «славетною італійською народною мовою». Ця мова мала сформуватися з живого розмовного мовлення регіонів Італії під впливом культурної та літературної діяльності письменників. Перша книга «Бенкету» виконує функцію загального вступу, де, серед іншого, Данте продовжує логіку трактату про красномовство, знову окреслює дилему латинської та народної мов і обґрунтовує свій вибір як поета на користь вольгаре. Друга книга оповідає про перші філософські досвіди автора. Третя книга — похвала філософії. Четверта книга намагається відповісти на питання, що є «істинне благородство», чи існує воно «по крові» (тим самим відокремлюючи шляхетний стан від простолюду), чи є властивістю душі й не залежить від соціального походження. Тут Данте постає як прото-романтик, проти засилля мертвих мов античності. За створення нових творів, а не за сліпе поклоніння давнині. І він доходить висновку, що люди будь-якого стану за належних зусиль можуть набути доброчесності. Подекуди він висловлюється так, ніби є однодумцем Кавальканті.

Благородство у Данте передбачає сприяння встановленню на землі загального добробуту та суспільної гармонії у всесвітній і єдиновладній імперії, бо «для усунення міжусобних війн та їхніх причин необхідно, щоб уся земля і все, чим дано володіти людському роду, було Монархією, тобто єдиною державою, і мало одного володаря, який, володіючи всім і не будучи в змозі бажати більшого, стримував би окремих володарів у межах їхніх володінь, щоб між ними панував мир, яким насолоджувалися б міста, де любили б одне одного сусіди, а в цій любові кожен дім отримував би міру своїх потреб і щоб, задовольнивши їх, кожна людина жила щасливо, бо вона народжена для щастя» («Бенкет», IV, IV, 4). Думка про те, що щастя полягає в земному існуванні людини, і «що мета кожної доброчесності в тому, щоб зробити наше життя радіснішим» (там само, I, VIII, 12), безперечно революційна; можна згадати, що в «Бенкеті» ідея суспільної світової гармонії — «кожна людина кожній іншій людині від природи — друг» (I, I, 8) — обґрунтована ідеєю гармонійності окремого індивіда, звичайної земної людини. Справжнє, духовне благородство у Данте передбачає тілесну красу, благородство плоті. Такого роду ідеї передвіщають життєствердне світобачення італійського Відродження та також слугують передумовами для формування ренесансного стилю.

Ці ідеї дістали своє остаточне оформлення в трактаті «Монархія» (1312). Данте наполягає в трактаті на розділенні церкви й держави. Він засуджує так званий дар Костянтина, тобто владу папи римського над значною частиною Центральної Італії, нібито даровану йому першим християнським імператором. Головні й домінантні ідеї «Монархії» — ідея спадкоємності влади римських імператорів германської нації від давніх римських імператорів, ідея союзу «двох мечів», тобто двох влад, духовної та світської. При цьому Данте пропагує всесвітню просвічену монархію на противагу ідеї загального й цілковитого панування церкви. У «Монархії» стверджується положення, що імператор дістає владу не від папи, а безпосередньо від Бога, і тому імператор — це єдиний законний володар усього світу. Вселенська монархія, що втілює в собі єдність людства, має у Данте гносеологічні функції: вона необхідна для того, щоб людина могла пізнати дійсність і перетворити її згідно з передначертаним Богом і Природою шляхом. Таке тлумачення монархії дає змогу збагнути дантівське розуміння свободи, яке передбачає нову гуманістичну концепцію. Спираючись на Арістотеля, Данте формулює свій головний принцип: людина — мета, що для Данте тотожне положенню: мета людини — людство й людяність (любов до ближнього). На думку Данте, цей принцип у повній мірі може бути втілений лише у вселенському монархові, який постає як образ усього об’єднаного людства. Дантівська концепція всесвітньої монархії не виключала існування окремих королівств, князівств і вільних міст, але цілковито заперечувала феодальну ієрархію. Установлення безпосереднього взаємозв’язку людини й монарха, з одного боку, стверджувало рівність усіх перед государем, а з другого — перетворювало малих правителів на слуг не монарха, а народу: «…не громадяни існують заради консулів і не народ заради царя, а, навпаки, консули заради громадян, і цар заради народу». Залишається тільки дивуватися, чому Данте засудив Фрідріха Гогенштауфена і всіх його придворних сановників, якщо саме він і боровся за практичне втілення більшої частини ідей «Монархії».

Якщо обмежитися лише найвідомішими представниками образотворчих мистецтв «проторенесансу», а саме розглядуваних нами періодів дученто (1200-ті роки) і треченто (1300-ті), то в живописі це буде, безумовно, Джотто ді Бондоне (1266-1337). Але йому передували такі наслідувачі візантійського стилю, як Чімабуе з Флоренції (1240-1302) і Дуччо із Сієни (1255-1319). Ці два художники, їхні сучасники Гвідо Сієнський, Коппо ді Марковальдо і загадковий художник, так званий Майстер Св. Бернардіно, працювали в давній традиції іконопису. Художники Чімабуе, Дуччо і П’єтро Кавалліні (1240-1330) з Рима зробили кроки в бік більшого натуралізму. Під їхнім впливом і сформувався стиль Джотто, який вважається першим виразним відходом від стилістики середньовіччя до нового, ренесансного живопису. Плоский, двовимірний простір ікони Джотто перетворив на тривимірний, використовуючи світлотінь, що створює ілюзію глибини простору. Фігури на картинах Джотто здаються тривимірними; вони стоять на землі, убрані в одяг зі складками й структурою. Але найбільш характерно для Джотто те, що герої його картин переживають емоції. На обличчях, зображуваних Джотто, видно радість, гнів, розпач, сором, злість і любов. Світлотінь також опанували сучасники, учні й наслідувачі Джотто, наприклад флорентійці Таддео Гадді (1290-1366), Буонаміко Буффальмакко (1290-1341) і Андреа Орканья (1308-1368), пізанець Франческо Траїні (1321-1365), падуанці Джусто де Менабуої (1320-1391) і Альтік’єро да Дзевіо (1330-1390), а також багато інших.

В архітектурі та скульптурі головною зіркою проторенесансу стає вже згадуваний нами Нікколо Пізано (1219-1278), який працював, зокрема, для імператора Гогенштауфена. Також відомі його син Джованні Пізано (1248-1315) і учень Арнольфо ді Камбіо (1240-1310). Нікколо не просто працював для імператора, а й там само навчався своєї майстерності, і, як і представники Сицилійської школи поезії, ближче до краху свого патрона перебрався північніше — до Флоренції, Лукки та Пізи. Одна з найвідоміших його робіт, виконаних спільно з уже згаданими сином і учнем, — це Фонте Маджоре. Джованні Пізано став значно відомішим за свого батька. Індивідуальний стиль Джованні Пізано вирізняється більшою свободою й динамічністю, він показує постаті в русі та використовує різні засоби драматизації, його скульптурам властиві різкі повороти й кутуваті обриси. А вершиною його творчості вважається кафедра Пізанського собору. Арнольфо ді Камбіо відомий своєю статуєю короля Карла Анжуйського, пам’ятником папі Боніфацію VIII (1300 р.), а також початковими етапами будівництва Санта-Марія-дель-Фйоре у Флоренції. Як автора венеційського Палацу дожів часто називають Філіппо Календарио (бл. 1305-1355). Але оскільки тоді домінували візантійський/романський стиль і новітній готичний, то прикладів якогось справжнього класицизму в дусі Ренесансу в цей час практично немає. Музика в цей час іще цілковито середньовічна.

Етичні погляди раннього Ренесансу

Цікаво також поглянути на те, як на кількох прикладах Л. М. Брагіна показує «етику» середнього буржуа Італії. Як не дивно, вона цілком збігається з етикою полісного патріотизму давнього грека, або з етикою британського буржуа, що загравав із християнськими цінностями й популяризував показну шляхетність, милосердя через милостиню для бідних тощо. Навіть навівши приклад Венеції як особливої республіки, де великі торговельні буржуа змогли створити аномальну монополію і тому не давали шансу ні демократії, ні монархії, відстоюючи інтереси суто великих буржуа, навіть тут нам кажуть, що:

На сторожі інтересів держави було поставлено найвитонченіші методи дипломатії, підкупу, насильства. Культ державності, яким активно насолоджувався патриціат Венеції (аристократична купецька республіка репрезентувала себе як Вітчизну, Державу, «всепідпорядковувальну і всепереможну» в ім’я «загального інтересу»), давав правлячому прошаркові додаткову можливість зберігати владу.

Але цей культ громадянина поліса, шляхетної людини, що працює на спільне благо, як визнає сама авторка, був поширений по всій Італії (і можна додати — по всьому світу). Вона наводить приклади кількох купців, зосереджуючись переважно на чотирьох: Діно Компаньї (1255-1324), Джованні Мореллі (1371-1444), Бонаккорсо Пітті (1354-1430) і Джованні Ручеллаї (1475-1525). Усі вони виступають за те, щоб наживатися в міру, знати справедливу ціну, заробляти чесною торгівлею без лихварства, бути патріотами вітчизни, побожними християнами й працювати задля спільного блага тощо. Усі вони виступають за культ розуму, за широку всебічну освіту. Водночас вони почасти відстоюють права індивіда на тлі суспільних норм. Той самий Діно Компаньї — значуща постать у Флоренції, друг і політичний однодумець поета Данте, у своїй моральній канцоні «Про гідність» представив своєрідний кодекс честі станів феодального суспільства. Віддаючи данину «новому солодкому стилю», що утверджувався в міській поезії Італії XIII-XIV ст., Компаньї оспівує гідність імператора і короля, барона і лицаря, медика і юриста, купця і ювеліра. Гідність — основоположне поняття в середньовічній моралі — постає в канцоні як ідеальна норма поведінки людини будь-якого соціального статусу. «Честь не успадковується від предків, якими б знатними й давніми вони не були… але міцно вкорінена в людях добропорядних і доблесних». Гідність людини визначають її моральні риси. Або, цитуючи його товариша Данте: «Нехай не каже хтось із флорентійських Уберті чи з міланських Вісконті: “Я шляхетний, бо належу до такого-то роду” … не рід робить шляхетними окремих осіб, а окремі особи роблять рід шляхетним». Класичні аргументи проти спадкової земельної аристократії, що їх іще використовували афінські софісти в часи боротьби за демократизацію. Честь супроводжує доброчесність, підкреслює Компаньї, вона чужа неробству і пороку. Яким же є «кодекс честі» купця, утверджуваний автором канцони? По-перше, вести справи чесно; по-друге, використовувати слушні нагоди для здобуття додаткових прибутків, але при цьому дотримуватися обережності й розсудливості (торговельний баланс завжди має бути додатним); по-третє, ввічливо поводитися з усіма, нарешті, акуратно вести рахунки. Гідність купця, нагадує Діно Компаньї, «примножать відвідування церкви й дари в ім’я любові до Бога». «Кодекс честі» завершує категорична заборона отримувати будь-який лихварський прибуток.

Для Мореллі «добре ім’я» і збереження честі важать більше, ніж шанс швидкого збагачення. Але водночас він боїться великих податків і, попри «громадянськість», усе-таки визнає законність несплати податків. Пітті загалом тотожний Мореллі, тільки, мабуть, не так наполегливо радить триматися багатих і зневажати бідних, а намагається просто прославитися добрим громадянином. А ось Ручеллаї вже відмежовується від держави, вважаючи її кублом аморальних шахраїв. Дітям він радить не йти на державну службу. Він уже не закликає до політичної активності — служити ідеалові громадянськості в цій сфері, на його думку, не має сенсу; справжньою основою державності йому видається приватне підприємництво. Однак сам ідеал громадянськості, так само як і принципи традиційного «кодексу честі», ще міцно володіє свідомістю флорентійського купця. Переконуючи синів триматися осторонь боротьби партійних угруповань, Ручеллаї знову і знову нагадує, що важливо зберегти прихильність громадян, бути чесним, справедливим. Справжній громадянин «бажає блага для всіх, любить мир, рівність, честь, милосердя, людяність, спокій усього міста й отримує задоволення від приватних справ; зневажає жадібність і сваволю, прагне згоди у своєму домі й іще більше — у вітчизні».

Уже тут поширюється культура праці, в дусі тієї самої «протестантської етики», яка виникне значно пізніше. У дусі ВФР зневажається неробство аристократії та духовенства, які живуть у розкоші, нічого при цьому не роблячи. І в їхніх поглядах уже постає Фортуна, богиня удачі (пор. епоху еллінізму в Греції), якій можна і треба протистояти, щоб досягти особистого успіху. І перелічивши приклади того, що читали в ті часи (від Цицерона, Сенеки й Овідія до сучасної літератури та теологічних текстів Фоми Аквінського тощо), згадується трактат Данте «Про монархію», де вже пропонувалася «всесвітня монархія», суворо відокремлена від вселенської церкви й незалежна від Папи. 

Франческо Петрарка (1304-1374) в дитинстві опинився на півдні Франції, бо його батька, як і Данте, вигнали з Флоренції за політичні погляди. Хоча він ненадовго повертався до Італії, щоб вивчати право, згодом він знову опинився в Авіньйоні. Там він опанував латину, там почав писати перші твори й там само завів впливові знайомства. Петраркові листи та його літературні твори зробили його знаменитістю, і він майже одночасно отримав запрошення з Парижа, Неаполя та Рима прийняти коронування лавровим вінком. Петрарка обрав Рим і був урочисто увінчаний на Капітолії в церкві Санта-Марія-ін-Арачелі лавровим вінком на Великдень 1341 року за поему «Африка» — цей день деякі дослідники вважають початком епохи Відродження. Мріючи про відновлення величі Давнього Риму, він почав проповідувати відновлення римської республіки, підтримуючи авантюру «трибуна» Коли ді Рієнці (1347), що зіпсувало його стосунки з його патроном Колонною і спонукало переселитися до Італії. Після двох тривалих мандрів Італією (1344-1345 і 1347-1351), де він зав’язав численні дружні зв’язки (зокрема з Боккаччо), Петрарка назавжди залишив Воклюз у 1353 році.

Відхиливши запропоновану йому кафедру у Флоренції, Петрарка оселився в Мілані при дворі Вісконті, потім опинився у Венеції й закінчив останні роки життя в Падуї. Але більшу частину життя, виходить, провів на півдні Франції й ідейно примикав до інших прихильників зміцнення світської влади та політичного об’єднання Італії, таких як Данте тощо. Так само критично він ставився і до питань передавання доблесті по крові, тобто до аргументів аристократії:

«Набагато похвальніше започаткувати шляхетний рід, ніж застати його започаткованим іншими… Гідність не втрачається через низьке походження людини, аби тільки вона заслужила її своїм життям <…> ніщо не може завадити будь-кому стати шляхетним».

Хоча сам Петрарка — суворо віруючий, платонік-ідеаліст, але й він відкрито нападає на церкву та Папство, вважаючи останнє спотворювачем християнства, чиє оточення загрузло в розкоші (пор. критику з боку Протестантизму та модних єресей катарів тощо). Щоправда, він також протестував проти того, що Римська церква опинилася у вигнанні в Авіньйоні. Він виступає як проти традиційної схоластики, надто консервативної, так і, по суті, проти падуанської школи, як надто критичної. І ті й інші, на його погляд, займаються порожніми суперечками про слова й марнують час. Позиція Петрарки тут радше майже скептична (часто він підкреслює «своє невігластво»). Петрарку вважають одним із перших гуманістів і авторів концепту «темних віків», які перервали розвиток Європи від часів античності. Тобто його іноді вважають навіть автором концепту «Відродження». Він активно збирав по всій Італії вцілілі античні рукописи й особливо наслідував Вергілія, а також дуже шанував Сенеку й Цицерона (але список зібраних рукописів налічує кілька десятків античних авторів, від Квінтіліана до Апулея). Центром філософії для Петрарки була етика. Риторика може бути корисною, якщо терміни точно передають зміст і загалом мовлення навчає чогось етично доброчесного.

Авторитет Арістотеля, загальне поклоніння цьому філософові він суворо критикує (пор. дії філософів у добу Декарта). Але хоча Петрарка ставить на перше місце Платона й цінує стоїків, у своїх творах він намагається шукати собі виправдання й уникати суворої послідовності стоїчного аскетизму. У цьому теж убачають певний символізм, вияв гуманістичних ідеалів, цінності земного життя, хоча все це виглядає дуже несміливо й слабко. І на відміну від Данте, Петрарка надавав перевагу латинській мові перед італійською (тобто радше «класицист»), але все ж писав обома мовами й згодом стане популярним саме завдяки творам італійською.

Джованні Боккаччо (1313-1375) ми іноді згадуємо в групі у зв’язку з його похвалою епікуреїзмові, включенням епікурейки Леонтії до трактату «Про знаменитих жінок» і близькістю до епікурейця Гвідо Кавальканті. Його вважають таким самим героєм Ренесансу й його засновником, як Данте та Петрарку. Він походив із купецького роду Флоренції, активно займався політикою на боці партії гвельфів. Перші твори почав друкувати наприкінці 30-х років, хоча перші 30 років життя був змушений, через тиск батька, вивчати комерцію, щоб стати купцем, але так і не стане ним. Спершу написав пастушу ідилію «Амето», поеми «Любовне видіння» і «Ф’ямметта» (1343), яку навіть вважають психологічною повістю. Він також автор поем на сюжети античної міфології («Ф’єзоланські німфи», «Тезеїда»), пасторалей, сонетів. У пізній період творчості, знаючи не лише латину, а й грецьку, він спробував укласти «Генеалогію язичницьких богів», а на старості зайнявся аналізом і захистом Данте, читав лекції про творчість поета й залишив книгу «Трактат на захист Данте». Боккаччо захищав поезію як таку від нападок надто «серйозних» теологів і вчених. Він переконаний, що за міфами прихована історична істина. Що поезія не суперечить науці, що вона може своїм шляхом вести до тієї самої істини. І оскільки язичницька міфологія — це лише мова поетичних образів, то вона цілком сумісна з християнством. Як він казав ще: «поезія — та сама теологія». Філософ прагне висловити вічні начала світу в силогізмах, а поет робить те саме в образах (пор. романтичні позиції XIX століття, зокрема Шеллінг). 

Та його головний твір, і най«епікурейський» за своїм духом — «Декамерон» (1350), книга новел, пройнятих гуманістичними ідеями, духом вільнодумства й антиклерикалізму, неприйняттям аскетичної моралі, життєрадісним гумором, що розкриває барвисту панораму звичаїв італійського суспільства. Його вважають твором на межі ранньої міської літератури (фабліо) та аристократичної (куртуазні романи), але з переважанням радше духу фабліо, що нагадує твори Джеффрі Чосера (з непристойними й пердючими жартами). Боккаччо також виступає проти ідей про шляхетність за походженням роду, також спирається на примітивні базові чесноти, при цьому також виступає за те, щоб іти проти Фортуни тощо. Навіть в основній фабулі твору, де друзі збираються в тісному товаристві за містом, щоб 10 днів розповідати історії, можна за бажанням витлумачити як епікурейський ідеал «Саду». Як і більшість суто літературних творів, Боккаччо написав «Декамерон» італійською, і лише серйозніші наукові дослідження він писав латиною, тобто він виступає радше як проромантик, проти «класицизму» в дусі Петрарки. Він ніби продовжує традицію Данте, і вже тут намічається розпад гуманізму щонайменше на дві лінії. Якщо попросити ChatGPT зробити порівняння, то ось що він дає:

Петрарка і Боккаччо — дві опори раннього італійського гуманізму, але з різними векторами:

• Петрарка — релігійно-філософський гуманізм, спрямований на внутрішнє життя, на пошук гармонії між античністю та християнством.
• Боккаччо — світський гуманізм, орієнтований на повсякденне життя, радощі й випробування людини, на соціальний і літературний досвід.

Якщо в Петрарки гуманізм звернений усередину, до душі, то в Боккаччо він звернений назовні — до життя, до суспільства, до розповіді про людей.

Петрарка і Боккаччо, друзі й водночас ідейні суперники, померли майже в один рік. Наступним великим діячем епохи часто називають Колюччо Салютаті (1331-1406). Він став канцлером Флорентійської республіки майже відразу після смерті Боккаччо й обіймав цю посаду все життя, залишаючись активним політиком. У певному сенсі він прямо продовжує традиції Петрарки, надаючи перевагу латині перед італійською мовою. Він не лише сам пише вірші латиною, а й навіть перекладає латиною фрагменти з творів Данте. Він цінує і Петрарку, і Данте, але все ж першого трохи вище. У творі «Про подвиги Геракла» Салютаті поглиблює аргументацію Боккаччо на захист поезії як джерела мудрості й знання. І попри схильність до умовного «класицизму», він усе ж міркує цілком у «романтичному» дусі. Наприклад, Салютаті засуджує сучасних логіків за зведення будь-якого міркування до формальних питань, що, на його думку, заважало проникненню в сутність явищ, позбавляло філософію її глибокого сенсу. Він переконаний, що бачення світу однакове в Арістотеля й Гомера, хоча формулювання в них різні. Якщо християнин приймає й використовує Арістотеля, то він має прийняти й Гомера.

Його ставлення до науки консервативне, так само, як і в Петрарки. У трактаті «Про гідність права і медицини» фізика й медицина постають як науки, нездатні допомогти людству, тоді як право, закони виступають як вияв одвічних божественних настанов, покликаних утвердити благо на землі. Основа природничих наук — світ видимих речей. Основа гуманітарних наук — божественна істина. У людських знань є очевидні переваги, пов’язані з походженням людини від Бога і з роллю розуму. Природничі ж науки черпають уявлення з експерименту — речі вельми ненадійної й часто помилкової. Риторика корисна, якщо служить етиці чесноти (пор. Петрарка). Принижуючи науку, Салютаті, однак, водночас формулює особливе прочитання studia humanitatis, сукупності наук (філологія, поетика, історія, педагогіка, риторика, етика тощо), від яких походить слово «гуманізм». Салютаті наповнює це слово новим змістом. Вивчення цих наук покликане сформувати нову людину, наділену властивістю humanitatis, тобто здатністю до доброчесних учинків. Це синтез доброчесності й ученості, який можна назвати «людяністю». Але ця властивість не вроджена, а тому, щоб стати людяним, треба дуже постаратися. І, будучи доброчесною людиною, цю набуту властивість можна і треба застосовувати на практиці, зокрема в політичній діяльності. Саме тому, до речі, право стоїть вище за медицину. Слідом за Арістотелем, він вважав активне громадянське життя найважливішим покликанням людини. Ми живемо у світі диявола, світі переможеного зла, і щоб збудувати світ добра, треба дуже багато працювати. Не тікати від світу до монастирів, заплющуючи очі на зло, а навпаки — активно викорінювати все зло зі світу. А головним інструментом для викорінення вад стає розум, те, що відрізняє людину від тварин. У трактаті «Про рок, долю і випадковість» Салютаті створює апологію вільної волі як обґрунтування для тих самих дій, що змінюють світ довкола. Бог не творить благо, а лише створив умови, щоб його могли творити люди. За заперечення свободи волі Салютаті навіть відкрито критикує стоїків. Це ж пояснює і його неприйняття фізики, адже в природі все детерміноване, а людина вільна. Природа не допоможе людині зрозуміти, як діяти відповідно до волі, це зовсім інший, нелюдський світ.

Мета полягає у створенні здорового суспільства. Головна умова для цього — щоб усі люди прагнули чинити благо і змінювати світ на краще. Але поки цього немає, найкращий інструмент для об’єднання людей у суспільство — це закони. Через активність думки й волі, розуму та керованого ним почуття — до утвердження блага і добра в земному житті: таким є шлях, яким має йти людина. Людина — це центр Всесвіту, і закони етики, так само як і божественні закони, перевершують природні. Земне царство віддано людині у владу, і нам належить активна боротьба зі злом у цьому світі. І чим глибше людина пізнає доброчесність, чим оновленішою постане вона перед злом, тим більшого щастя досягне і вона сама, і всі навколишні люди в суспільстві.

«Той, хто вчинив щось гідне пам’яті, хоч і помер тілом, живе в діяннях і славі».

Від такого торжества вільної волі гуманісти переходять до героїчної етики (знову пор. «романтизм»). Брагіна при цьому нагадує, що навіть етика купців, яких вона розглядала раніше, була багато в чому героїчною, особливо коли йшлося про протистояння Фортуні. Салютаті навіть історію розглядає в майже гегелівському ключі, як накопичений досвід віків, пізнавши який, можна стати ближчим до «людини взагалі», і, пізнавши який, можна краще зрозуміти, яких кроків людство ще не зробило раніше, як просунутися справді вперед, а не винаходити наново банальності.

Леонардо Бруні Аретіно (1370-1444) — не лише гуманіст і учень Салютаті, а отже й продовжувач лінії Петрарки, а ще й наступний після Салютаті канцлер Флоренції та видатний політик. Його вважають творцем культу «трьох флорентійських корон», тобто думки, що три стовпи італійської літератури — це Данте, Петрарка і Боккаччо, ще до того, як цей мем офіційно утвердить П’єтро Бембо. Простіше кажучи, Бруні підбиває певний підсумок раннього гуманізму. Він остаточно утвердив поділ історії на три періоди (давнина, середньовіччя, Новий час). У суперечці про виникнення італійської мови популярною версією було те, що латина вульгаризувалася через вторгнення варварів і змішання з германськими мовами. Але Бруні звернув увагу на те, що вже в античності, крім літературної латини, існувала також і «народна латина», з подальшого розвитку (або деградації) якої могли постати сучасні романські мови. І що основні відмінності могли виявитися ще до вторгнення варварів. Так він намагався дати виправдання письменникам, які писали італійською мовою.

Брагіна, описуючи Бруні, зосереджується радше на тому, що він став найбільшою постаттю так званого «громадянського гуманізму» в Італії. Щоправда, як би вона не викручувалася, усі її описи просто показують, що Бруні був шаленим патріотом-фанатиком, який носився з ідеєю величі Флоренції, особливо після того, як вони перемогли Мілан в останній війні. Звісно, він пояснює перемогу тим, що Мілан — монархія, а Флоренція — республіка. І прикрашає все це відсиланнями до античності, похвалами Цицеронові й Арістотелеві та критикою Римської імперії. Але суть громадянськості, по суті, полягає лише в готовності служити суспільству, померти за батьківщину і в вимозі обожнювати батьківщину всім серцем. Нічого особливого. Бруні проголошує перевагу суспільних інтересів над особистими, повагу до законів тощо. Прямо продовжуючи лінію Салютаті. Дивно, що сама Брагіна стверджує: гуманісти в Мілані взагалі не відрізняються у своїй «громадянськості» та аргументах на користь суспільства, попри те, що живуть за монархії. Різниця лише в тому, що вони вихваляють монархію, а флорентійці — республіку. Вона ще трохи зачіпає педагогічні ідеї Бруні, суть яких зводиться до всебічного розвитку особистості. Бруні справді робить особливий наголос на вивченні історії. Але про педагогіку ми ще говоритимемо окремо.

Цікавий інший момент. Після перекладу «Нікомахової етики» Арістотеля 1417 року почалася суперечка про поняття «вищого блага». Бруні був одним із тих, хто ототожнював «вище благо» з поняттям «щастя». Але його опонент Франческо Філельфо намагався тлумачити цей термін у дусі епікурейської філософії, зводячи благо до насолоди. Після цієї суперечки 1423 р. Бруні видає «Вступ до моральної філософії», де наголошувалося на важливості етики в практичному житті. Перипатетики, стоїки та епікурейці нібито сходилися на тому, що сенс щастя полягає в гармонії чесноти й радості. Чеснотливе життя приносить насолоду, а саме це життя загалом збігається з громадянським гуманізмом.

Останнє, що коротко згадаємо тут: цей Франческо Філельфо не був епікурейцем, але він належав до кола вчених, які заохочували викладання грецької мови; до нього входили, серед інших, Емануель Хризолора, Гваріно Веронезе, Джованні Ауріспа та Нікколо Нікколі. Усі вони були фанатиками давнини, зневажали Данте, Петрарку тощо як жалюгідні пародії на античний оригінал і професійно займалися відновленням та переписуванням стародавніх трактатів. І таких людей уже було кілька десятків по всій Італії. Усіх просто й не перелічити.

Цей так званий «громадянський гуманізм» розвиватимуть учні Бруні в наступному поколінні: Маттео Пальмієрі (1406-1475), Джаноццо Манетті (1396-1459), Аламанно Рінуччіні (1426-1499) тощо. Але розвивати настільки просту концепцію, що складається із загальних фраз про батьківщину, не так уже й просто. У того ж Пальмієрі основу етико-соціальної доктрини становлять принципи служіння спільному благу та користі для держави. Справжня чеснота — це праця в ім’я не лише особистого, а, що особливо важливо, і суспільного добробуту. Усе працездатне населення має бути зайняте корисною діяльністю, причому податки не повинні ставати розорливими, адже приватні статки — це запорука добробуту всього суспільства. Пальмієрі, як і багато гуманістів того часу, не засуджує накопичення багатства, аби тільки воно здійснювалося «чистими руками». Багатство, на його думку, дає змогу широко виявляти громадянські чесноти — мужність, великодушність, щедрість, патріотизм. Відкидаючи принципи аскетичної етики та пов’язану з нею апологетику усамітненого життя, зосередженого на релігійному спогляданні, Пальмієрі захоплено пише про блага цивілізації, про цінності матеріальної й духовної культури, що їх творять спільними зусиллями всі люди. Активна діяльність людини-громадянина, наповнена працею, творчістю та турботою про спільне благо, за Пальмієрі, є обов’язком кожного, хто живе в суспільстві.

Аламанно Рінуччіні у «Діалозі про свободу» (1479) зробив свободу громадянина центральною темою. Зіткнувшись із тиранією Медічі та згортанням республіки у Флоренції, він розглядав свободу як найважливішу й неодмінну умову морального вдосконалення особистості та суспільства. Рівність і справедливість, у тлумаченні яких він був близький до Бруні та Пальмієрі, постають у його етиці як норма соціального життя, неможлива в умовах порушення демократичної системи виборів до магістратур і відсутності гласності в обговоренні важливих державних справ. Звідси й висновок Рінуччіні, що коригує моральний ідеал громадянського гуманізму: політична несвобода різко скорочує можливість активного суспільного життя громадян, вона ставить під сумнів сам принцип служіння державі, якщо її уособлюють тиран і його оточення. За таких умов зберегти гідність і порядність можна лише відсторонившись від політичної діяльності, відійшовши в усамітнення творчої праці й саме нею приносячи користь суспільству (пор. етику пізнього прикладу купця, який теж радив дітям не йти на держ. службу й віддаватися приватному бізнесу).

Але суть феномена в тому, що ці аргументи, виправдання й спроба мотивувати себе до дії через відсилання до античних образів н-и-ч-и-м, буквально нічим, не відрізняються від того, як на республіканський Рим посилалися діячі ВФР у 1790-х роках. Варто також зазначити, що вже згадані міланські гуманісти з наголосом на громадянськості посеред монархії з очевидних причин ідеалізували не стільки республіканський Рим, скільки видатних діячів античності на кшталт Цезаря, і в якомусь сенсі навіть висунули концепцію просвіченого монарха. Втім, не вони перші й не вони останні, але це цікаво у зв’язку з тими самими подіями кінця XVIII століття.

Марсилій Падуанський і поділ влади

Кого б ми хотіли згадати й, можливо, згодом розглянути докладніше, — це Марсилій Падуанський (1275-1342) та його друг Альбертино Муссато (1261-1329) з того самого міста (загалом у Падуї, окрім цих двох, у ті самі роки були, без перебільшення, десятки видатних на той час інтелектуалів, які писали історичні твори тощо). Муссато цікавий щонайменше в контексті теми літератури. Окрім численних історичних творів, Муссато належать також 17 поетичних послань (Epistolae), з яких найзначущіші перше, присвячене проблемам драматургії та історії, п’яте й сімнадцяте — про мистецтво поезії, 5 священних монологів, дві поеми релігійного змісту, а також різні епітафії та уривки з творів Сенеки й Овідія. Гуманістичними ідеями пройняті латинські вірші Муссато, що зазнали впливу римських поетів Катулла, Тібулла й Проперція, а також трагедія «Ецерініда» (Ecerinis) у п’яти актах. Це вже чудово ілюструє масштаби впливу античної традиції навіть близько 1300 року. Але тут ще цікаво й те, що Муссато постає як прото-класицист, який свідомо виступав проти певних прото-романтиків. Він намагається точно й неупереджено викладати історичні події, очевидцем і учасником яких був сам, але не «кухонною» латиною Салімбене Пармського й не народною мовою Діно Компаньї, а «високим стилем» Лівія. Антикизуючи назви суспільних посад і соціальних інститутів, він повсюди згадує триби, декуріонів, когорти тощо.

У політиці він цілком суголосний Данте й Компаньї, як і його друг Марсилій Падуанський. Але цей останній цікавий ще більше. У своїй книзі «Захисник миру» (1324) він нібито одним із перших в історії обстоював принцип розподілу законодавчої та виконавчої влади, не кажучи вже про доволі популярний принцип відокремлення церкви від держави. Марсилій стверджував, що неможливо пізнати релігійне призначення за допомогою розуму. Казав, що неможливо довести безсмертя душі за допомогою віри. Також він твердив, що в справах, які залежать від усіх, кожен має право впливати на ситуацію. Кожен індивід має власні інтереси й діє відповідно до своєї природи, тож номінально всі рівні. Марсилій стверджував, що посада священника — суто символічна, що він не є посередником між Божественним і земним, так само як не є цим посередником і Римська католицька церква. Марсилій вважав, що народ має обирати священників, а оскільки король представляє народ, то саме він і мав би обирати папу римського. На думку Марсилія, з хрещенням Костянтина церква перетворилася на гріховну організацію. Законодавча влада («право створювати й затверджувати закони з примусовим приписом їх дотримання») має належати народові («загальній масі громадян або її переважній частині») або виборним («тому чи тим, кому громадяни його довірили»). 

Виявляється, праці Марсилія були популярними й перевидавалися аж до кінця XVII століття. І, судячи з усього, вони варті того, щоб вивчити їх уважніше. На цьому ми завершуємо наш короткий огляд найголовніших культурних діячів XIII-XIV ст., який, можливо, згодом перетвориться на повноцінну статтю й стане основою для розвитку наступних частин циклу про Ренесанс.