Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Перед вами спроба укласти якомога короткий, наскільки це взагалі можливо, з огляду на те, що йдеться про ціле століття і близько 100 видатних діячів, огляд культури XI століття. Слідом за цим збірником вийшов аналогічний про XII і XIII століття, а також окремий про Італію; усі разом вони мають утворити повний контекст для періоду так званого проторенесансу. Зазвичай усі ці століття в класичній історіографії вважаються зрілим і пізнім середньовіччям, однак ми відмовляємося від старих класифікаційних структур і розглядаємо середньовіччя просто як Темні віки, тимчасовий продукт деградації економіки та політичних структур. Немає сенсу шукати тут якусь особливу сутність, що відрізняла б ці віки від античності та Ренесансу. Жодної такої сутності просто не існує. Темні віки починаються там, де можна вловити явні ознаки деградації в економіці та культурі. Тому кінець середньовіччя було б розумніше визначати за тим, коли ця деградація завершується. За більшістю відомих нам параметрів це відбувається значно раніше, ніж Колумб вирушив до Америки. Що ж до конкретних країн, то більшість країн Західної Європи зустріли середньовіччя дуже подібним чином. Усі вони, хіба що за винятком Німеччини (та й то — лише на захід від Рейну), входили до складу Римської імперії. Усі вони постраждали від краху Імперії та міграцій племен зі Східної Європи. Усюди відбулася різка деградація економіки й культури, утвердилися більш-менш подібні політичні режими. Більшість із них, ще за часів Риму, але після його краху й послаблення культурних обмінів, із подвоєною швидкістю виробляли нові діалекти латинської мови, які зрештою почали перетворюватися на національні мови: італійську, французьку, іспанську. Єдина різниця полягала у швидкості перебігу цих процесів, у глибині деградації та темпах відновлення. Але й відмінності в темпах теж не можна назвати значними. Чисельність населення тих самих Італії чи Франції перевищила часи розквіту Риму ще в X столітті (!), після чого вже тоді починається відновлення культури, зокрема й буквально античної. Відновлення міст дуже швидко призводить до загальноєвропейського феномену комунальних революцій. І якби не епідемія чуми, то, можливо, так званий Ренесанс проявився б на півтора століття раніше. Загалом ми вважаємо, що кінець середньовіччя принаймні можна констатувати самим фактом комунальних рухів, а в найширшому сенсі — появою тих діячів культури, яких ми наведемо в цій статті та її продовженнях. У певному сенсі все це вже можна вважати проторенесансом.
Однак через деякі усталені умовності в історіографії нам усе ж доведеться запровадити поділ не стільки за століттями, скільки за династіями правителів. У цей час для більшої частини Європи велику роль відігравало те, що відбувалося в Німеччині — країні, яка намагалася вберегти від розпаду імперію Карла Великого, підтримувати лінію спадкування від давнього Риму й впливати щонайменше ще на Італію та Францію. Тому ми поділимо цей цикл на дві великі частини: Імперія до приходу Гогенштауфенів (962-1125) і Імперія Гогенштауфенів (1125-1254). У цій статті, що охоплює перший із періодів, ми розглянемо основних письменників за правління цих 8 імператорів:
- Оттон I Великий (962-973)
- Оттон II Рудий (967-983)
- Оттон III (996-1002)
- Генріх II Святий (1014-1024)
- Конрад II (1027-1039)
- Генріх III (1046-1056)
- Генріх IV (1084-1105)
- Генріх V (1111-1125)
Оскільки стаття має компілятивний характер і містить короткі відомості про основних діячів століття, читати її може бути дуже важко. Така праця потрібна нам радше як зібрання основ, до якого можна буде час від часу звертатися. Так зручніше, ніж якби все це було розкидано по різних джерелах. Тому значно простіше буде одразу перейти до розділу з висновками, де вся ця сама інформація подана значно компактніше й структурованіше. Навіщо взагалі братися за таку суто технічну роботу, можна запитати? Ну, тому що знайти щось подібне в літературі Східної Європи та під час пошуку через Google просто неможливо. Погано, сиро, компілятивно — так, але зате все зібрано в одному місці. Згодом, можливо, цю статтю буде відредаговано й доповнено, якщо знайдуться ще якісь нові речі або якщо під час розширення контексту виявляться якісь більш глобальні «лінії», варті того, щоб їх відобразити.
Оттонівське відродження (962-1024)
Відродження та піднесення Європи в економічному й культурному плані починається ближче до середини XI століття, але основна культурна й політична передумова цього, яка задає контекст найближчих століть, — це спроба німецького короля Оттона Великого (912-973) відтворити втрачену імперію Карла, відродити Західну Римську імперію. Ця держава, що спершу називалася Римською імперією, а згодом Священною Римською імперією (СРИ), була створена 962 року, і, крім самої Німеччини, охопила території Чехії, Австрії, Швейцарії, Бельгії, Нідерландів, східної Франції та північної Італії. Це державне утворення було однією з допоміжних причин швидкого поширення культурних явищ одразу в кількох регіонах Європи. А спроби імператорів наслідувати минуле часто призводили до активної діяльності меценатів, до підтримки вчених і митців. В історії мистецтва навіть виокремлюють особливий період «Оттонівське відродження» та особливе оттонівське мистецтво, яке вважалося попередником романського мистецтва (це, по суті, візантійська культура, доповнена феодальним стилем будівництва військових замків). Але ми не будемо докладно говорити про політику, адже наша мета — історія мислителів. Потрібно лише зазначити, що династію Оттона називали також саксонською династією, і вона включає, крім Оттона I та його батька, також Оттона II Рудого (955-983), Оттона III (980-1002), Генріха II Святого (973-1024). Часом ми побіжно згадуватимемо цих імператорів, але для нас вони не матимуть особливого значення, окрім хронологічного.
Отже, при дворі Оттона I відродилася Академія, де збиралися освічені люди всієї Європи. Тут розвивалася літературна діяльність, переписувалися рукописи, робилися спроби поширення знання класичної латини та римської літератури. При дворі й деяких соборах виникли школи. Освіта поширилася не лише серед кліриків, а й серед мирян, причому її могли здобути і хлопчики, і дівчатка. Багато знатних дам говорили й читали латиною та славилися своєю вченістю. На півдні Німеччини найважливішим осередком освіти виявилася школа при монастирі Санкт-Галлена (сучасна Швейцарія), завдяки її визначним майстрам. Серед них, як важливий попередник, вирізняється Туотіло (850-915), якого навіть ушановували як святого в місцевій окрузі. Традиція описує його як універсальну людину — задовго до того, як це поняття сформувалося в епоху Відродження. Він був або німцем, або мігрантом з Ірландії (див. Каролінзьке відродження), і прославився насамперед як музикант і автор релігійних пісень. Але ще він вважався архітектором, художником-мініатюристом, скульптором і механіком. Він знав грецьку і латину, умів добре грати на арфі, знав математику і астрономію, через що навіть стверджували, що він створив «астролябію» або «планетарій», який показував рух планет. З добре збережених праць Туотіло, які можна побачити й сьогодні, можна назвати обкладинку для книги Evangelium Longum з вирізьбленими зображеннями зі слонової кістки. Хоча він належить до суто середньовічної культури, все ж може розглядатися як сполучна ланка між новою культурою Європи та найвищими досягненнями середньовіччя часів Карла Великого. Після Туотіло помітним лідером школи Санкт-Галлена став Еккегард I (910-973), автор епосу «Вальтарій»; ще серйозно відзначився Ноткер Лікар (про нього далі) і Еккегард II (пом. 990), якому приписують поему з 287 гекзаметрів, присвячену знатній дамі на ім’я Хедвіга, що по суті було переказом похвали доброчесній жінці з біблійної книги Приповістей, але за формою нагадувало античну поезію. Пізніше цей монастир ще неодноразово згадуватиметься як важливий осередок ученості.
Наступним великим мислителем, якого ми назвемо, і який доповнює образ Туотіло-енциклопедиста, став француз Герберт Орільякський (940-1003), майбутній папа Сильвестр II, який уже в 980-х роках популяризував арабські наукові досягнення в математиці та астрономії. Грецької мови Герберт не знав і знайомився з працями грецьких мислителів у перекладах. Одним із головних досягнень Герберта стало вивчення арабської системи цифр та її застосування. На основі десяткової системи числення, щоправда, без використання нуля, Герберт відновив абак (лічильну дошку), забутий від часів Римської імперії, і вдосконалив його на основі арабських математичних досягнень. Герберт також презентував у Європі арміллярну небесну сферу, на якій позначено небесний екватор, тропіки, екліптику та полюси. Також розробляв конструкцію астролябії, удосконаленої пізніше, і навіть повернув античну технологію гідравлічного музичного органа, один із яких він збудував у Реймському соборі, і який на той момент був найпередовішим музичним інструментом Європи. Серед іншого нам відомо, що він читав принаймні Вергілія, Цицерона і Боеція; вивчав латинські переклади Порфирія та Арістотеля. Герберт добре знав логіку Арістотеля, за доступними на той час фрагментами, і прославився своєю майстерністю діалектики під час диспуту проти Отрика 980 року та у своєму трактаті De rationalis et ratione uti (Про раціональне та використання розуму), складеному 997 року і присвяченому Оттону III. Усе це частково пов’язано з тим, що в якийсь момент йому довелося переїхати до Іспанії, де він мав змогу близько познайомитися з досягненнями ісламської науки. Наприклад, відомий лист Герберта до знаного іспанського астронома Лупітуса Барселонського, у якому він просить Лупітуса перекласти арабський астрономічний трактат «Sententiae astrolabii». Тобто активні модернізаційні процеси в Європі вже тривали повним ходом, а перші арабські переклади проникають до Європи ще до 1000 року, і вже дуже скоро, як ми побачимо, ця перекладацька діяльність буде значно посилена.
Намагаючись знайти пояснення надзвичайній ученості Герберта, сучасники звинувачували його в чаклунстві та чорнокнижництві, вважаючи, що тут не обійшлося без втручання надлюдських сил. Йому приписували вивчення магії та астрології в ісламських містах Кордовського халіфату і навіть спілкування із самим дияволом. Припускали, що Герберт за допомогою дочки арабського філософа, в якого навчався, заволодів книгою заклинань і сховався від філософа, що переслідував його, зробившись невидимим. У легенді про зв’язок ще юного Герберта із суккубом, переданій автором XII століття Вальтером Мапом, розповідається, що одного разу майбутній римський папа зустрів дівчину дивовижної вроди на ім’я Меридіана, яка обіцяла йому багатство та свої магічні послуги, якщо той погодиться бути з нею. Юнак піддався спокусі й щоночі насолоджувався товариством своєї таємничої коханки. Припускали, що Герберт створив бронзову голову — терафім. Ця магічна голова відповідала на його запитання: «так» або «ні». Вважалося, що за допомогою бронзової голови він зумів піднятися до папського трону (інша легенда каже, що він виграв папство, граючи в кості з дияволом). Але сам факт, що така людина могла стати Папою, все ж таки свідчить про те, що ступінь нетерпимості до освічених людей у ті часи сильно переоцінено.
Найвідомішою поетесою і драматургинею всього середньовіччя була Хросвіта Гандерсгаймська (938-973). Вона писала п’єси латинською мовою, насичені релігійними мотивами та символікою. Її вважають першим європейським драматургом від часів античності. Серед її творів вирізняється не п’єса, а поема про Теофіла, який продав душу дияволові, але був урятований заступництвом Діви Марії. Поема «Падіння і навернення Теофіла» (Lapsus et conversio Theophili) вважається одним із джерел сюжету легенди про Фауста. Серед її поем можна виокремити ще «Діяння Оттона», очевидну похвалу своєму меценатові. Написані нею 6 п’єс — це: «Галлікан» (історія язичницького воєначальника, закоханого в дочку імператора Костянтина, який навернувся до християнства і став святим), «Дульціцій» і «Сапієнція» (про мучеництво дів Агапії, Хіонії та Ірини під час Діоклетіанового «великого гоніння» на християн), «Каллімах» (про юнака-язичника, закоханого в християнку Друзіану з Ефеса, про їхню смерть і чудесне воскресіння з волі Бога; згодом Каллімах стає великим святим), «Авраам» і «Пафнутій» (про святого відлюдника із Сирії, який повертає на шлях істинний свою прийомну дочку, що стала блудницею). Відомо, що п’єсу «Галлікан» було перероблено у XII столітті для середньовічного театру. Хросвіту неможливо не виокремити вже хоча б тому, що вона першою від часів античності займалася п’єсами, попри те, що церква дуже скептично й критично ставилася до таких явищ. Тим часом в абатстві Тегернзеє (Баварія), бібліотеку якого поповнив абат Гозберт, жив поет і перекладач Фромонд із Тегернзеє (960-1012). Далі на північ, у Регенсбурзі, за абата Рамвольда (975–1001), діяла школа, якою керував монах Гартвіх (який навчався в Шартрі, де була важлива школа Франції, про що далі), чиє викладання зосереджувалося на вільних мистецтвах, а також скрипторій, де виготовляли розкішні рукописи. У Саксонії Отрик (відомий своєю полемікою з Гербертом у 980 році в Равенні з питання класифікації знань) викладав у єпископській школі Магдебурга. Отже, загалом уже видно, що просвітницький рух охопив усю Німеччину, а як ми побачимо далі, і всю Європу.
У проміжку 940-960 рр. на світ з’явилася лише дюжина вагомих мислителів, які на початку XI століття почали вести свою активну діяльність, але всі вони, разом узяті, спричинили майже революцію в розвитку освітньої мережі Європи. Першим із них згадаємо француза на ім’я Фульберт Шартрський (бл. 960-1028). За однією з легенд, що нині викликає сумнів, він навіть навчався в Реймсі в Герберта Орільякського, згаданого нами вище римського папи. У 1006 році, посівши кафедру Шартрського єпископа, Фульберт розгорнув активну адміністративно-культурну діяльність — налагодив регулярне викладання вільних мистецтв, із наголосом на математичних дисциплінах квадривію. Після пожежі 1020 року, що знищила храм, він активно займався реконструкцією (зокрема й як архітектор). Його вважають засновником Шартрської філософської школи. До масового виникнення університетів це була передова інституція загальноєвропейського значення, з якою у Франції могли конкурувати лише школи в Парижі, а в Європі — тільки Медична школа в Салерно, монастирі Санкт-Галлена (Швейцарія), Монте-Кассіно (Італія) та Льєжа (Бельгія), про які ми ще говоритимемо далі. Фульберт писав численні вірші та гімни, а також музику до них. Він також займався тлумаченням феодального права й був відомий як радник королів і князів, зокрема завдяки своїй близькості до короля Роберта II Благочестивого та герцога Вільгельма V Аквітанського. Відомий також трактат «Проти іудеїв», що не дивно для того часу, але все ж показує й темний бік його діяльності — відкритий антисемітизм. У Фульберта було багато вірних учнів, серед яких: Бернар з Анже, Беренгар Турський, Адельман Льєзький, Хільдегар, Хартвік із Санкт-Еммерама, Сігон. Деяких із них ми розглядатимемо далі. Ще один француз цього ж покоління, Ріхер Реймський (941-998), відомий у свій час хроніст, монах-бенедиктинець з абатства Святого Ремігія в Реймсі. Він автор «Історії у чотирьох книгах», що описує політичне життя Франції другої половини X століття. Ріхер народився в родині лицаря й сам брав участь у феодальних війнах, але в якийсь момент вирішив піти до монастиря. Йому приписують навчання в Герберта Орільякського, і це вже ніким не оспорюється, бо, на відміну від Фульберта, Ріхер походив із міста, де жив і працював цей славетний папа-енциклопедист. Тут же він зблизився з Реймським архієпископом Адальбероном (935-989). Існує припущення, що по завершенні навчання Ріхер займався в монастирі лікуванням, оскільки, докладно описуючи захворювання та причини смерті історичних осіб, уживаючи латинські й грецькі медичні терміни, він виявляє серйозне для свого часу знайомство з лікарською практикою. Крім того, він розповідає про свою поїздку до Шартра, яку здійснив 991 року, щоб ознайомитися там з античними працями про лікування. «Історія у чотирьох книгах» була написана на прохання самого Герберта, а головною особливістю праці Ріхера є стилізація фактів сучасної йому доби під реалії Стародавнього Риму. Наприклад, сучасне йому Лотаринзьке герцогство він називає «Бельгікою», а місто Рим — «Urbs». В «Історії…» фігурують такі цілком архаїчні для X століття терміни, як «центуріон» або «муж консульської гідності». Для опису воєнних дій Ріхер Реймський регулярно запозичував вислови з Югуртинської війни Саллюстія. Коли такі елементи трапляються в літературі XIV століття, це однозначно використовують як приклад розвитку гуманізму та паростків появи епохи Відродження, але тут ми бачимо це ще на зламі X-XI століть.
Оскільки згодом більшість мислителів буде пов’язана з церковними структурами, а однією з важливих тем, що задають контекст епохи, стане церковна реформа і боротьба пап проти імператорів Німеччини, варто згадати про важливу на той час Клюнійську реформу монастирів. Її суть полягала в тому, щоб посилити аскетизм, моральний консерватизм тощо, а також відокремити церкву від держави, але не в прогресивному сенсі, а в тому, щоб держава не мала права втручатися в церковні справи, зокрема й у справи щодо поділу земель і роздавання титулів. Йшлося не про окремі будівлі з дзвонами, а про велику політику і десятки тисяч платників податків. Реформа в монастирі Клюні почалася більш ніж за століття до того, але саме на початку XI століття вона нарешті набула помітного поширення. Тут ми згадаємо лише п’ятого за рахунком абата-реформатора цього монастиря, католицького святого Одилона Клюнійського (бл. 962–1049). За той час, поки Одилон був абатом Клюні, до цієї системи приєдналася більшість французьких і бургундських бенедиктинських монастирів, а також низка іспанських. Кількість монастирів у конгрегації за Одилона зросла з 37 до 75. У самому монастирі Клюні велося масштабне будівництво, зокрема було зведено базиліку Клюні. Особливої слави набули скрипторій Клюні та бібліотека, що за Одилона стала однією з найбільших у Європі. Одилон 9 разів бував в Італії, тісно співпрацюючи з Папами, мав вплив на німецьких імператорів Оттона III, Генріха II та Генріха III. І саме після його смерті конфлікт між світською та духовною владою Європи сягне межі. Це станеться тоді, коли Папою стане буквально один із послідовників реформи. Із численних праць Одилона до нас дійшла лише частина: життєпис святої імператриці Адельгейди Бургундської, яку він добре знав; коротка біографія його попередника абата Майоля і 4 гімни, присвячені йому; панегірик імператорові Генріху II; а також низка проповідей, гімнів і листів. Одилон відомий активною благодійністю та запровадженням поняття Мир Божий, під яким мали на увазі припинення міжусобиць у церковні свята й особливі періоди. Користуючись своїм авторитетом, Одилон неодноразово виступав посередником і миротворцем у локальних конфліктах, припинив велику кількість феодальних міжусобиць. Звісно, він поступається в освіченості Фульберту й Ріхеру, а його послідовники будуть радше стовпами консерватизму й мракобісся, але, попри це, сам Одилон також зробив певний внесок у поширення знань, а що важливіше — культури гуманності. Це варто враховувати як позитивну частину його спадщини. Тим більше, що цей монастир дав і деяких ченців, які перебували радше десь посередині між ідеями Одилона та папи Сильвестра II (Герберта); серед них вирізняється Аббон Флерійський (945–1004) і ще ціла низка ченців, які створили власну історичну школу й активно відвідували Іспанію, налагоджуючи контакти з місцевими монастирями в районі Барселони. Аббон написав чимало трактатів на астрономічні теми, як-от траєкторії Сонця, Місяця й планет, укладав зоряні каталоги й сам активно спілкувався з папою Сильвестром.
У тому самому Реймсі, де викладав Герберт (Сильвестр), навчався і французький аристократ, єпископ Адальберон Ланський (947–1030), можливо, навіть знайомий по навчанню з Ріхером і Фульбертом. Але щойно він здобув реальну владу єпископа, його відразу ж звинуватили в тому, що Емма Італійська, королева Франції, зраджувала з ним своєму чоловікові (що було радше правдою). Однак усе минулося, і церковний суд виправдав Адальберона, а за неправдиві свідчення короля Лотаря навіть було вигнано. Тепер Емма отримала всі важелі влади, а Адальберон став головним державним радником. Але вже невдовзі її син від шлюбу з королем — Людовик V, останній із монархів династії Каролінгів, спробує помститися за батька, і таки доможеться вигнання Адальберона разом з Еммою. Після всіх цих подій Адальберон став одним із перших прихильників нової династії Капетингів і допоможе сходженню нового короля Гуго Капета. Також Адальберон є автором сатиричної поеми «Carmen ad Rotbertum regem Francorum», присвяченої королю Роберту II Капету, написаної у формі діалогу-суперечки з абатом Одилоном із Клюні. У цій поемі Адальберон одним із перших виклав учення про тричленну будову суспільства, що складається з упорядкованих станів: духовенство (oratores) дбає про духовне здоров’я держави, рицарство (bellatores, pugnatores) охороняє її, а орачі, трудящі (aratores, laboratores) годують. Порушення цієї гармонійної взаємодії загрожує найзгубнішими наслідками для всього організму:
«Божий дім тричленний, а в єдиного вірять. Тому одні моляться, інші воюють, треті трудяться, а разом їх — три стани, і їхнє відокремлення нестерпне».
Тепер від нових учених центрів у Шартрі та Реймсі ми повертаємося до Санкт-Галленського монастиря (див. вище про Туатіло). Тут його наставником ми вже знайдемо Ноткера Німецького, відомого також як Ноткер III (бл. 950-1022). Технічно можна сказати, що Ноткер походив зі Швейцарії, адже там містилося його рідне село, і там само був Санкт-Галленський монастир, але оскільки це була ще не виокремлена Швейцарія, та й до того ж її німецькомовна частина, то його все ж можна вважати суто німецьким письменником. Він відомий як перший серйозний коментатор Арістотеля у Середньовіччі. Сучасники Ноткера схилялися перед ним як перед визначним теологом, філологом, математиком, астрономом, музикантом і поетом. Він чудово почувається в компанії Герберта, Фульберта й Ріхера, як іще один приклад енциклопедизму. Ноткер також переклав кілька текстів із латини німецькою мовою. Він згадує про одинадцять своїх перекладів, із яких збереглося п’ять: (1) Боецій, «Розрада Філософією»; (2) Марціан Капелла, «Шлюбоспряження»; (3) Арістотель, «Категорії» (за Боецієм); (4) Арістотель, «Про тлумачення» (за Боецієм); (5) Псалтир. Серед утрачених перекладів: Книга Йова, над якою він працював понад п’ять років, «Буколіки» Вергілія і «Андрія» Теренція. Серед власних творів Ноткера — «Нова риторика», «Нова пасхалія», кілька невеликих латинських текстів і граматика давньоверхньонімецької мови. Через те, що він почав писати твори не лише латиною, Ноткера вважають одним із родоначальників німецької літератури. Небагато гуманістів-перекладачів часів Данте й Петрарки можуть зрівнятися з ним за масштабом виконаної праці. Але чому ж він саме Ноткер III? Справді, як ми вже зазначали раніше, йому передували ще двоє відомих діячів із таким самим іменем у цьому ж монастирі. Ноткер I Заїка (840-912) теж був поетом і музикантом та прославився книгою «Діяння Карла Великого», але куди цікавіший Ноткер II Фізик (900-975), який, окрім того, що був поетом, музикантом і художником, також уславився як лікар. Він був найбільш відомий своїми лікарськими подвигами і, можливо, навіть був особистим лікарем імператорів Священної Римської імперії Оттона I та Оттона II. Його родич, теж із таким самим іменем, відкрив у монастирі невеликий зоологічний сад, який доповнював сад трав і фруктовий сад, і це може вказувати на інтереси в ботаніці та зоології.
Був іще один Ноткер, також пов’язаний із цим славетним швейцарським монастирем. Він здобував освіту в цьому монастирі й, можливо, став би Ноткером III, якби на прохання імператора йому не довелося рано залишити рідний монастир. Його називають Ноткером із Льєжа (940-1008), це перший князь-єпископ Льєзького єпископства (нині в Бельгії). Отримавши від Оттона II світську владу, Ноткер перетворив єпископське місто на столицю церковного князівства у Священній Римській імперії. Він збудував новий собор Святого Ламберта, сім колегіальних церков, зокрема собор Святого Іоанна в Льєжі, за зразком Ахенського собору, а також два абатства й міську стіну. Він же заклав підвалини славетних Льєзьких шкіл, куди невдовзі стікалися старанні юнаки з усього християнського світу. Таким чином, освіченість Санкт-Галленського монастиря поширилася тепер і на валлонські землі (до слова, одні з найбагатших територій Європи того часу, після Італії). Заручившись послугами Лева Калабрійця і зробивши таким чином можливим вивчення грецької мови, Ноткер значно розширив льєзьку навчальну програму. Серед учнів Ноткера, які поширили вплив Льєзьких шкіл на дедалі ширші кола, можна згадати Хубальда, Вазо з Льєжа, Франко, який також викладав у Льєжі, Гюнтера із Зальцбурга та Ерлюїна з Камбре, Хаймо з Вердена, Гессело з Туля, Херигера з Лобба, Адельмана (який пізніше навчався у Фульберта в Шартрі), Гозехіна, що викладав у Майнці, та Адальбальда з Утрехта. На думку Фольцвіна, досягнення Ноткера перевершують здобутки будь-кого з його попередників. За його правління Льєж іноді називали «Північними Афінами». Хіба не гідний соратник для справи Герберта, Фульберта й Ріхера? Перед нами вже понад п’ятеро людей, чиї діяння видаються до болю сучасними, і все це сучасники папи Сильвестра, чиї роки життя перетинаються.
Один із учнів Ноткера та наступних єпископів міста, Вазо Льєзький (бл. 985–1048), вартий згадки через свою позицію щодо методів боротьби з єресями. Вазо обґрунтовував неприпустимість смертної кари як покарання за єресь. На його думку, єретики мали зазнавати духовних покарань, бути виключеними з церковного спілкування та прилюдно засудженими. Він стверджував, що «церква має дозволити розбіжностям зростати разом з ортодоксією, доки Господь не прийде, щоб відокремити їх і судити», намагаючись таким чином утвердити віротерпимість і плюралізм думок. Це тим більше важливо, що буквально через рік після його смерті розпочнуться перші великі процеси проти єретика зі Шартрської школи. Франко Льєзький (помер близько 1083 року) — математик, який працював над квадратурою кола і, можливо, також музикант, що стане вчителем одного з видатних діячів наступного покоління (Козьми Празького). Адельман Льєзький цікавий тим, що, здобувши освіту в Льєжі, далі він вирушив до Шартрської школи, де зав’язав тісне спілкування з передовими вченими Франції, а згодом опинився на посаді єпископа в Північній Італії, де й залишався до кінця життя. Це пов’язує його одразу з трьома осередками освіченості Європи. І останнім із справді значущих учнів Ноткера в льєзькій школі був Адальбольд II Утрехтський (??-1026), який став політичною постаттю після того, як очолив єпископство в Утрехті. Але для нас він цікавий тим, що активно сприяв будівництву церков і монастирів у своїй єпархії, ніби продовжуючи діяльність самого Ноткера в Льєжі. Його головним досягненням у цьому плані стало завершення будівництва великого романського собору Святого Мартина в Утрехті. Адальбольда також згадують як автора біографії імператора Генріха II. Він написав філософський виклад уривка з Боетія і завершив повноцінний математичний трактат про визначення об’єму сфери, який присвятив папі-енциклопедисту Сильвестру II (так, тому самому Герберту Орільякському). Адальбольдові належить невеликий музично-теоретичний трактат «Послання і Трактат про інструментальну, людську та світову музику», що є розвитком тричленної класифікації музики Боетія. Для третього роду музики Адальбольд уперше вжив термін musica instrumentalis, який від XIII століття став загальноприйнятим. Крім того, Адальбольд неодноразово посилається на певних «філософів». Із контексту зрозуміло, що йдеться про піфагорійців, серед яких прямо згадується лише Платон. Поряд із головними консонансами — октавою, квінтою та квартою — Адальбольд виділяє вторинні консонанси, яких у Боетія немає: це цілий тон, півтон, дитон і півдитон; останній термін — поряд із Гвідо Аретинським (про нього див. далі) — тут зафіксовано вперше.
Досі ми говорили переважно про французів, фламандців і швейцарців. Звісно, дві останні групи здебільшого були німецькомовними, але все ж походили з території, яку ми звикли вважати радше напівфранцузькою. Із визначних письменників цього періоду, які вже напевно походили з Німеччини у власному розумінні цього слова, назвемо Бернварда Гільдесгаймського (960-1022). Він увійшов в історію не лише як святий і наставник майбутнього імператора Оттона III, а й як одна з найосвіченіших і найрізнобічніших постатей свого часу. Окрім енциклопедичних знань у теології, математиці, експериментальній хімії (алхімії) та медицині, він був визначним теоретиком і практиком мистецтв, а тому заслужив титул «святого діяча мистецтв». До наших днів збереглися безцінні роботи, виконані власноруч святителем: хрест і свічник, бронзові двері собору в Гільдесгаймі та «Колона Христа», вилита святим із бронзи за зразком знаменитої колони Траяна в Римі, по спіралі навколо якої показано земне життя Христа (наполегливо радимо подивитися). Не менш важлива постать із Німеччини — Бруно Кверфуртський (974-1009), учень заснованої в Магдебурзі школи Адальберта Магдебурзького, першого християнського місіонера, який побував на Русі й ледь не був убитий княгинею Ольгою (або Святославом). Імператор Оттон III наблизив Бруно до двору. У 996-997 роках Бруно супроводжував Оттона до Рима, де зустрівся з Адальбертом Празьким, перейнявся аскетизмом і прийняв чернецтво. Якийсь час він чернечив в Італії, аж поки його не призначили місіонером у польські землі, головно на території Пруссії. У 1008 році Бруно Кверфуртський відвідав Русь, зустрівся з Володимиром Святославичем, за підтримки якого вирушив хрестити печенігів. Досягнувши певних успіхів, він повернувся до Польщі, намагався примирити короля з німецькими князями, а під час чергової спроби хрещення язичницьких племен Пруссії був убитий. Чого не зробили кияни, те зробили прусси. Товаришем Бруно по заняттях у магдебурзькій школі був Тітмар Мерзебурзький (975-1018), черговий родич імператорів Салічної династії, історик і прихильник сильної королівської влади, а також апологет завойовницької політики щодо слов’янських народів. Хроніка Тітмара — це важливе історичне джерело, особливо з історії германо-слов’янських відносин; вона містить відомості й з історії Київської Русі. Його хроніка містить запозичення з Вергілія, Горація, Овідія, Персія, Лукана, Теренція, Марціала, Ювенала, Макробія, а також із Григорія Великого, Ісидора Севільського та Аврелія Августина. Дуже й дуже непогана освіченість, як для епохи, яку заборонено порівнювати з гуманістами. Вплив античності часом доходив навіть до гротеску. Наприклад, один німецький сатирик XI століття відомий нам під псевдонімом Секст Амарцій Галл Піосістрат. Він народився десь на самому півночі Швейцарії й, можливо, пов’язаний із Санкт-Галленським осередком, але з його творів можна зробити висновок, що він був німцем і жив переважно в районі Франкфурта. Він — автор збірки «Сатири» або «Бесіди». Уславлював імператора Генріха III і, можливо, був прихильником посилення його світської влади. Він досить багато пише про лікувальні трави, тож можна запідозрити в ньому ще й лікаря. Улюблений поет Амарція — пізньоантичний і християнський поет Пруденцій. Збірка «Сатири» складається з чотирьох книг (2684 віршовані рядки).
- Книга I (573 рядки) починається з невеликого послання, написаного елегійним дистихом, до Кандіда Теофістія Алхіма (Candidus Theophystius Alchimus), який колись був учителем Амарція. Решта книги I написана гекзаметром; її основні теми — скарги на моральний занепад у світі, влада грошей над обов’язком і чеснотою, вади, що панують у суспільстві: хіть, гординя, пристрасть до розкоші та надмірностей, заздрість.
- Книга II (674 рядки) спрямована проти юдеїв, які відмовляються визнати Ісуса Месією. Амарцій підкріплює свою позицію уривками зі Старого й Нового Завітів і порушує тему втілення Бога в Христі.
- Найдовша з усіх — книга III. У першому її розділі він закликає читача до поміркованості й прославляє приклади щедрості та милосердя: святого Лаврентія і Генріха III. Другий розділ картає хіть і пропонує традиційні чернечі способи боротьби з нею: піст, уникання неробства, молитву. Як приклади тут подано історію про цнотливого монаха, запозичену з творів святого Ієроніма, і про непорочну дівчину, врятовану левицею від її переслідувачів. У третьому розділі Амарцій протиставляє гординю та смирення; втіленням смирення стає святий Макарій.
- Четверта книга захищає істинну любов і знову засуджує вади, які заважають нам досягти її.
Збірник написано на основі творів Горація і його власних сатир; сам псевдонім Амарцій є можливою відсилкою до Горація. Окрім Горація та Пруденція, він виразно відсилає ще й до Вергілія, Овідія, Теренція та Ювенала. Серед німців також можна згадати одного з найбільших правознавців епохи — Бурхарда з Вормса (965-1025), який відомий як укладач «Декрету», зібрання з 20 книг канонічного права, створеного у співпраці зі своїми сучасниками, єпископом Вальтером зі Шпейєра (963–1027), Альбертом із Меца (пом. 1024) та щонайменше ще трьома іншими видатними регіональними католицькими священнослужителями. «Декрет» неодноразово переписували в XI та XII століттях; до наших днів збереглося понад 77 повних рукописів. У 1023-1025 роках Бурхард оприлюднив збірник звичаєвих законів, установлених для членів родини Вормса, тобто для різних вільних і невільних працівників єпископського стану у Вормсі. У 31 главі він описав низку загальних світських проблем мешканців Вормса в останні роки свого єпископства, зокрема шлюб, викрадення, убивство, крадіжку та клятвопорушення. Як джерело канонічного права «Декрет» був витіснений «Панормією» (бл. 1094-1095 рр.) Іво Шартрського, яка використала й доповнила великі розділи «Декрету», а трохи пізніше — «Concordia Discordantium Canonum» (1139–1140 рр.) Граціана (Decretum Gratiani), що являла собою значно більшу компіляцію, у якій робилася спроба подальшого примирення суперечливих канонів. Альберт із Меца присвятить Бурхардові свою головну працю, «De diversitate temporum» — найважливіше джерело з історії Західної Європи в період від 990 до 1021 року, особливо Франції, Західної Німеччини, Бельгії та Нідерландів. Ми згадали шістьох видатних німецьких діячів культури, але очевидно, що їх було значно більше, і аж ніяк не факт, що решта суттєво поступалися їм освіченістю, навчаючись у тих самих школах і в тих самих людей.
Італійських мислителів у цьому поколінні практично немає (це не означає, що там немає культури, просто немає постатей високого значення, але вже діє Медична школа в Салерно, про яку ми ще говоритимемо далі), зате можна назвати принаймні двох англійських. Ельфрік Ейншемський (955-1010), плідний автор, який писав давньоанглійською мовою агіографії, гомілії, біблійні коментарі та інші жанри християнської літератури. У 987 році єпископ Вінчестерський відправив його до Корнеллського монастиря для навчання ченців. Тут він пише два збірники гомілій — у першому, що складався з 40 проповідей, ішлося про головні події християнства, у другому — про сутність християнської доктрини, про вчення про євхаристію та історію християнства. Після створення цих двох збірників він напише три посібники для студентів, які вивчають латинську мову — граматику (Grammar), словник (Glossary) і розмовник (Colloquy). Цю працю вважають першою розмовною граматикою в Європі. Вульфстан Йоркський (пом. 1023) був англійським єпископом Лондона, єпископом Вустера та архієпископом Йорка. Можливо, саме під час свого перебування в Лондоні він уперше став широко відомим як автор проповідей або гомілій на тему Антихриста та наближення Страшного суду. Близько 1008 року він написав розлогий твір, що підсумовує багато його улюблених положень, і який сучасні редактори назвали «Інститутами державного устрою». Цей твір є «літературою станів», у якій із погляду християнського державного устрою докладно описано обов’язки кожного члена суспільства, починаючи з верхівки (короля) і закінчуючи нижчими (простим народом). У 1014 році, вже як архієпископ, він написав свій найвідоміший твір — проповідь, яку назвав «Проповідь вовка англійцям», і в якій картає сумні звичаї свого часу, цілковиту розбещеність моралі та законів, а недавні вторгнення вікінгів розглядає як Божу кару для англійців, за якою невдовзі настане кінець світу.
У своїй серії проповідей, написаних під час перебування на посаді єпископа Лондона, Вульфстан досяг високого рівня майстерності в риторичній прозі, використовуючи самобутню ритмічну систему, засновану на алітераційних сполуках. Він використовував як літературні прийоми слова-підсилювачі, характерну лексику й складні слова, риторичні фігури та повторювані фрази. Окрім проповідей, Вульфстан також відіграв важливу роль у укладанні зводів законів для обох королів Англії: Етельреда Нерозумного і Кнуда Великого. Ці двоє авторів із Британії, Вульфстан і Ельфрік, вважаються одними з перших значних письменників народною мовою в Англії, так само як Ноткер III майже в той самий час став одним із піонерів літератури німецькою мовою. У цей самий час в Англії набуває популярності збірка з 50 віршів («Кембриджські пісні»), створена, імовірно, в Лотарингії, на перетині германської та французької культур, приблизно в XI столітті й лише згодом виявлена в Кембриджі. Збірка містить як релігійні, так і світські вірші. Тут є і пісні про німецьких імператорів, і вірш Фульберта Шартрського «Про солов’я», і любовні вірші з Італії, новели-анекдоти, повчальні історії та кілька уривків з античних поетів (переважно з «Енеїди» та «Фіваїди»). Антології такого роду, вочевидь, мали тоді вже доволі широке поширення: згадуваний вище сатирик Амарцій описує в одному місці, як багач запрошує до себе жонглера, і той розважає його піснями про шваба, який одурив дружину, про Піфагора і про солов’я, — три пісні на ці теми містяться в кембридському рукописі.
Якщо ж говорити про мислителів з Іспанії XI століття, то тут потрібно враховувати особливості регіону, через що більшість мислителів і діячів культури мали арабське або єврейське коріння і, строго кажучи, не були європейцями. Вони стали одним із головних «мостів» для того, щоб Європа повернула втрачені здобутки античності. Але все ж було б несправедливо зовсім викреслювати їх з історії Європи як щось неєвропейське. Згадаємо тут кількох андалузьких поетів того часу. По-перше, забігаючи знову трохи назад у минуле, варто згадки Ібн Абд Раббіхі (860-940), автора великої антології художньої літератури «аль-Ікд аль-фарід» («Рідкісне намисто»), у якій містяться цінні відомості з історії та літератури Арабського халіфату в VII-VIII століттях. Ця енциклопедична праця, поділена на двадцять п’ять розділів, що включає понад тисячу триста його власних віршів, намагалася охопити «все, що мав би знати добре поінформований чоловік, аби прославитися в суспільстві як культурна й витончена особистість». Книга багато разів перевидавалася в ісламському світі аж до XIV століття й виразно задавала тон для більшості письменників ісламської Іспанії. Ще один значний андалузієць — Ібн Даррадж аль-Касталлі (958–1030), був автором придворної поезії для кордовського воєначальника Аль-Мансура, а після 1018 року — для правителів тайфи Сарагоси. Його згадує мусульманський філософ Аль-Саалібі у своїй праці «Кітаб Ятимат», де він каже: «Він був для країни Андалусії тим самим, чим аль-Мутанаббі був для Сирії, поетом найвищого класу і таким само витонченим у тому, що він говорив і писав». Він також співав на весіллі, організованому його покровителем Аль-Мундиром 1021 року між графом Беренгером Рамоном I з Барселони та Санчею Санчес, дочкою Санчо Гарсії Кастильського. Але були в Іспанії й помітні християнські письменники, особливо через вплив клюнійського руху та відвідини регіону монахами з флорійського монастиря. Серед найважливіших іспанців — абат Оліба (971-1046), який заслужив подяку нащадків уже хоча б тим, що займався перекладами арабських творів латинською мовою. Оліба сприяв розвиткові руху «Мир і Божий Перемир’я» (див. вище про Одилона Клюнійського) і був достатньо авторитетним, щоб майже всі королі в Піренейському регіоні радилися з ним. Про Лупітуса Барселонського, який робив переклади астрономічних праць з арабської на замовлення Герберта, ми вже говорили вище.
Перше покоління мислителів XI століття. Салічна династія
Оттонівське відродження завершується після смерті останнього представника саксонської династії Генріха II (973-1024), але завершується не відродження, а лише зв’язки з династією Оттонів. На зміну цій династії приходить нова, салічна династія, на відміну від попередньої навіть пов’язана прямою кровною спорідненістю з Карлом Великим. За цієї династії почнеться серйозна боротьба за владу в Європі між Імперією та Папою Римським, яка стане головним подієвим тлом для мислителів наступного століття. Представники цієї династії такі: Конрад II (990-1039), Генріх III (1016-1056), Генріх IV (1050-1106), Генріх V (1086-1125). Як тоді це були переважно Оттони, так тут це вже переважно Генріхи.
Тут ми розглядаємо перше покоління мислителів XI століття, які майже не творили в попередньому столітті. Деяких мислителів цього покоління ми вже згадували як учнів видатних людей кінця X століття. Серед тих, кого ми ще не згадували, назовімо німецько-швейцарського поета Еккехарда IV Санкт-Галленського (980–1056), учня Ноткера III, який продовжує традиції знаменитого монастиря і є автором його хроніки: «Історії Санкт-Галленського монастиря». Після 1022 року на запрошення архієпископа Арібо він переїхав до Німеччини, де завідував монастирською школою в Майнці. Не пізніше 1034 року, здобувши ступінь магістра, повернувся до Санкт-Галленського абатства і протягом багатьох років очолював місцеву школу. Перу Еккехарда IV належить також збірка 59 духовних піснеспівів «Liber benedictionum» на честь подвижників Санкт-Галленського монастиря та з нагоди різних церковних урочистостей. Ще один хроніст, але вже француз на ім’я Рауль Глабер (бл. 985–бл. 1050), присвятив «Історію свого часу» згадуваному раніше абатові Одилону з Клюні, проте праця вийшла не стільки історичною книгою, скільки збіркою анекдотів, що наочно ілюструє звичаї початку XI століття. Саме за це її цінують сучасні дослідження побутового життя минулого. Структура людського суспільства в Глабера дуже проста, він намагається підкреслити відмінність між пасивним натовпом і шляхетними володарями, які подають приклад і ведуть людей за собою. Серед останніх, окрім світських правителів на кшталт короля Роберта Побожного, він виокремлює вищих кліриків, єпископів і абатів, називаючи їх «очима католицької віри». Якщо ж останні, за словами хроніста, раптом «осліпнуть», тоді народ неминуче впаде в гординю, жадібність і блуд, а весь людський рід буде вкинуто в хаос. Поряд із порядком кліриків і порядком мирян Глабер виокремлює особливий «порядок монахів», насамперед клюнійців, які не лише своїм побожним життям подають приклад іншим, а й ведуть «святу війну» проти сил зла. На його думку, і світське суспільство, переживши есхатологічні очікування 1000 року, здатне подолати соціальну нерівність на шляху до спасіння, кульмінацією якого є паломництво до Єрусалима. Цими висновками хроніст, по суті, підготував ідеологію майбутніх хрестових походів. Загалом він непогано доповнює вже згадану концепцію трьох станів. «Історія» Глабера, що зазнала помітного впливу хроніки його сучасника Адемара Шабанського (автора перших анналів Аквітанії від часів пізньої античності), примітна спробою зобразити всесвітню історію як таку, що складається з чотирьох періодів (від створення світу до всесвітнього потопу; від потопу до Мойсея; від Мойсея до IX століття — «Царство сили»; від IX століття до часу життя автора — «Царство правди») лише на тій підставі, що на світі існують чотири стихії, чотири головні чесноти і чотири євангелія. Боротьба з цією концепцією стане однією з важливих рис істориків раннього Відродження.
Але найвизначнішим серед французів цього покоління був Беренгар Турський (998–1088), філософ-номіналіст, учень Фульберта Шартрського і представник заснованої ним Шартрської філософської школи. Будучи граматиком і діалектиком, він певний час користувався великим успіхом у викладанні. Прославившись як видатний учений, він користувався довірою чималої кількості єпископів і могутнього графа Жоффруа Анжуйського. Однак у своїх працях Беренгар захищав людський розум і доходив до відвертих насмішок над церквою. Головний твір Беренгара — «Про святу трапезу» (1049), де він виступав проти вчення про реальну присутність Христа в таїнстві причастя, яке тлумачив символічно, тобто відмовлявся вірити, що вино справді перетворюється на кров Христа. Це була непробачна єресь. Першим, хто офіційно звернув на це увагу, був його колишній однокурсник Адельман (той самий, що з Льєжа і через Шартр вирушив працювати до Італії), який благав його відмовитися від свого спротиву Церкві. Ймовірно, на початку 1050 року Беренгар надіслав листа Ланфранку, тодішньому пріору абатства Бек у Нормандії, в якому висловив жаль, що Ланфранк дотримувався євхаристичного вчення. Це призвело до публічної полеміки Беренгара проти Ланфранка й Адельмана. Після цього вчення Беренгара було відкинуто церквою на Римському та Верчелльському соборах 1050 року, а самого його відлучили від церкви й піддали переслідуванням короля Франції. Згодом його знову засудили Турський собор 1054 року і Римський собор 1059 року, на яких його було змушено до публічного зречення своїх поглядів, але в такій формулі, що це ще дозволяло йому продовжувати боротьбу. Крапку в цій боротьбі поставили на Римському соборі 1079 року. У диспуті з Бруно Астійським та Альберіхом із Монтекассіно його було змушено зректися поглядів у жорсткішій формі.
«Я, Беренгарій, вірю всім серцем і відкрито визнаю, що хліб і вино, покладені на вівтар, через таїнство священної молитви і слова нашого Спасителя претворюються на істинну й належну животворчу плоть і кров Ісуса Христа, Господа нашого; і що після освячення істинне тіло Христа, народжене від Діви, як жертва за спасіння світу, повішене на хресті й сидить праворуч Отця; і є істинна кров Христа, що витекла з Його ребра; не лише через знак і силу таїнства, а й за Його істинною природою та істинною сутністю, як це викладено в цьому короткому викладі, як я його читаю і як ви розумієте. Так я вірю і більше не навчатиму проти цієї віри. Нехай допоможе мені Бог і це святе Євангеліє Боже».
Повернувшись до Франції, він опублікував власний звіт про перебіг подій у Римі, знову відмовившись від свого зречення. Наслідком цього став новий суд перед синодом у Бордо (1080) і чергове зречення. Після цього він зберігав мовчання, усамітнившись на острові Сен-Косм поблизу Тура, щоб жити в аскетичній самоті. Його боротьба проти католицизму привела до появи цілого руху беренгаріанців. Їх можна вважати прото-протестантською релігійною сектою, що виступала проти вчення про пресуществлення, практики хрещення немовлят і приватної сповіді. Крім того, вони дотримувалися переконання, що найвищим авторитетом для християн є Писання, а не Церква. За словами історика Беламіна, чисельність секти беренгаріанців, яку Римсько-католицька церква вважала єретичною, до 1160 року вже становила 800 000 осіб. Серед відомих послідовників цієї секти називають італійця Гундольфа. Його вчення підкреслювало, що спасіння досягається доброчесним життям, відмовою від світу, приборканням плотських похотей, здобуванням прожитку працею, незавданням шкоди нікому та виявом милосердя до всіх людей своєї віри. Так енциклопедичні феномени в дусі Ренесансу доповнюються вже в XI столітті феноменами практично Протестантизму.
У цьому поколінні нарешті з’являється значущий мислитель з Італії (не рахуючи Гундольфа, Гариопонто, про якого далі окремо, та емігранта Адельмана) — Гвідо Аретинський (бл. 991-1050), теоретик музики й педагог, один із найбільших у добу Середньовіччя та один із найвизначніших в усій історії західноєвропейської музики. Серйозна музична реформа, яку Гвідо розпочав у бенедиктинському абатстві Помпоза, викликала заздрість братів і несхвалення церковного начальства, через що, вочевидь, йому довелося залишити монастир і близько 1025 року переїхати до Ареццо. Там на замовлення місцевого єпископа він написав свій найбільший трактат «Мікролог», закріпив реформу музичної нотації (по суті першу версію сучасного нотного запису) і там само винайшов гексахордову сольмізацію (спосіб розспівування). Серед інших творів Гвідо можна відзначити «Віршовані правила про музику», перший в історії віршований підручник теорії музики. Реформа Гвідо була негайно й з великим ентузіазмом сприйнята в Західній і Центральній Європі. Списки його рукописів уже в другій половині XI століття, крім Італії, фіксуються в монастирях Німеччини, Франції, Швейцарії, Австрії, Англії та ін. країн. Учні-колеги приписували йому багато досягнень (часом неймовірних, аж до винайдення монохорда) і, передусім, методику розучування незнайомих мелодій «по руці», яка з XII століття і впродовж кількох наступних століть набула відомості як Гвідонова рука. Саме його твори популяризував в Іспанії монах Оліба. Майже відразу після смерті Гвідо були написані коментарі до його праць, зокрема до «Мікролога». Одним із найвідоміших є «De musica» Іоганнеса Котто (бл. 1100 р.), чий впливовий трактат був переважно коментарем, що розширив і переробив «Мікролог». Арібо (бл. 1078 р.) також присвятив значну частину своєї «De musica» коментарю до 15-ї глави «Мікролога».
З Італії походив також філософ Ансельм Бесатський (бл. 1000-1054). Він здобув освіту в Падуї та Реджо і приєднався до Міланської церкви. Пізніше він служив у каплиці імператора Генріха III і був нотарієм у його канцелярії. Близько 1047 року він уклав «Риторимахію» і присвятив її Генріхові III. Це одна з перших праць із риторики, що з’явилися в Західній Європі після «De institutione clericorum» Рабана Мавра 819 року. Головними цілями риторики Ансельма є магія та церковний порок, але він також нападає на логіку, а ще просто демонструє літературні й риторичні здібності. Для деяких учених це становить продовження цицеронівської традиції або її повторне відкриття в Італії XI століття, але для інших це «не схоже ні на що, що було до цього» і являє собою народження нового середньовічного «мистецтва полеміки». Особливий інтерес становить видіння, вставлене на початку другої книги, яке тьмяно передвіщає смак і тон італійських повістей наступного століття. Ансельм опиняється в потойбіччі в товаристві своїх предків, які хотіли б залишити його в раю, тоді як три дівчини, що уособлюють три дисципліни тривіуму, граматику, діалектику і риторику, хотіли б повернути його на землю. Предки й мистецтва змагаються за Ансельма, якому вдається прокинутися раніше, ніж йому доведеться ухвалити рішення, хоча він і зізнається, на власний подив, що волів би повернутися на землю разом із дівчатами, представницями світської культури. За свої філософські й риторичні здібності він дістав прізвисько Перипатетик. Використовуючи як основні моделі Арістотеля, відфільтрованого Боєцієм і Цицероном, твір містить процедури, які кількома десятиліттями пізніше Адальберт Самарійський систематизує в Praecepeta dictaminum.
Німецькі мислителі в цьому поколінні представлені вже краще, ніж раніше. Серед них є навіть Папа Римський — Бруно з Егісгайма (папа Лев IX) (бл. 1002–1054). Він був далеким родичем імператорів Салічної династії (утім, це вже далеко не перший із наших ченців, який був у родинних зв’язках з імператорами). У 1048 році, завдяки впливові імператора Генріха III, Бруно було обрано новим папою на синоді у Вормсі. І імператор, і римські делегати погодилися з цим вибором. Водночас Бруно, вочевидь, виступав за канонічне обрання і заявив, що спершу має прибути до Рима й бути обраним духовенством і народом Рима. Уже за цього папи було покладено початок суперечкам щодо інвеститури та безшлюбності духовенства. Він виявився палким прихильником реформи церкви в дусі Клюнійського руху. Але відкрито виступити проти Імперії він іще не наважився, зосередивши головні зусилля на піднесенні морального рівня духовенства. Саме за нього розпочалися перші процеси, спрямовані проти вчення Беренгарія Турського. Прагнення Лева IX підпорядкувати собі південь Італії, що перебував під церковною юрисдикцією константинопольського патріарха, але водночас отримати військову допомогу в боротьбі з норманами або від Візантії, або від Русі, яка конфліктувала з Візантією, стало поштовхом до гострого конфлікту з візантійською церквою, що вилився у Великий Розкол (на католиків і православних). Після початку витіснення візантійського чину богослужіння в церквах південної Італії латинським обрядом у 1053 році було закрито латинські церкви в Константинополі.
Поет і хроніст Віпо Бургундський (995–1046) служив капеланом при дворі імператора Конрада II, а згодом — при дворі його сина, тобто Генріха III. Головна праця Віпо — історична хроніка «Діяння імператора Конрада II». Текст хроніки засвідчує обізнаність її автора зі Святим Письмом та античними класиками, зокрема Саллюстієм, Вергілієм, Горацієм, Овідієм, Персієм, Луканом, Стацієм, Светонієм, Макробієм і Сульпіцієм Севером, але не з творами Отців Церкви. Віпо також приписують низку поетичних творів: збірку 100 латинських прислів’їв і приказок «Proverbia» (1028), а в панегірику Генріхові III він радить королю зробити основою правління закон і справедливість, а також зобов’язати німецьку знать навчати своїх синів основ юриспруденції, уже ставлячи за приклад італійські землі. І нарешті третій великий мислитель цього покоління з німецьким корінням — це хроніст, астроном, поет і композитор Герман із Райхенау (1013–1054). З дитинства він був паралізований і, за описами сучасників, пересувався сильно зігнутим і з великими труднощами, часто лише за сторонньої допомоги, а крім того, мав невиразну мову й навіть читати та писати навчився з величезними зусиллями. Відправлений на навчання до монастиря Райхенау, він опинився під опікою Берно з Райхенау, доволі значного музиканта з попереднього покоління, якого ми вирішили не згадувати докладно. Із історичних праць Германа з Райхенау вирізняється компілятивна «Всесвітня хроніка», що оповідає про всю історію від народження Ісуса до часу життя автора. Астрономічні праці Германа «Про місячний місяць» і «Про затемнення» виконані на високому науковому рівні для Європи того часу. Його книга «De Mensura Astrolabii», присвячена астролябії, новому для Західної Європи XI століття приладу, мала широку популярність аж до початку XII століття. Кілька його праць присвячено також геометричним і арифметичним проблемам. Йому також належить трактат «Musica», у якому Герман розвивав учення про музичні інтервали й лади та запропонував власну версію нотного письма. Цим він продовжує лінію Адальбольда II Утрехтського з льєзької школи й доповнює праці Гвідо Аретинського. Відтоді музика перетворюється на повноцінну майже науку, із систематизацією та правилами.
Що стосується Іспанії, то, як і раніше, тут практично немає значних представників християнської культури, але є чимало важливих діячів мусульманської та юдейської. Варто, утім, також відзначити й наявність тут видатних правителів-меценатів. Найголовніший із них — це Санчо III Наваррський (бл. 990–1035), за якого майже вдалося об’єднати всі християнські держави в Іспанії, а через десятиліття після нього розпочнуться найактивніші просування в процесі Реконкісти. Він розгорнув масштабне будівництво у своїх володіннях, і йому навіть вдалося стати сюзереном Гасконського герцогства (південний захід Франції). Для Клюнійського монастиря Санчо поліпшив дорогу з Гасконі до Леона. Цією дорогою безліч паломників приходили до Іспанії, щоб відвідати кафедральний собор у Сантьяго-де-Компостелі. Цей вплив клюнійської реформи, як ми вже казали вище, дав невеликий поштовх абатові Олібі, але в цьому новому поколінні головним письменником Іспанії стає інший Оліба (990–1065), не абат, а монах, який жив кілька десятиліть по тому й був учнем першого Оліби. Він писав статті на наукові теми в тому самому монастирі. Цей другий Оліба був математиком, астрономом і музикознавцем (послідовником італійського музиканта Гвідо). Його найважливіша праця — великий трактат «De astronomia» (1055), ілюстрований п’ятдесятьма важливими мініатюрами, який об’єднує різні астрономічні та космографічні праці різних авторів (Гігін, Пліній, Макробій, Ісидор Севільський, Беда Преподобний тощо).
Тим часом в ісламській частині Іспанії спостерігався розквіт культури. Тут помітною постаттю стала Валлада бінт аль-Мустакфі (1001-1091), андалузька поетеса й дочка омейядського халіфа Мухаммеда III. Оскільки в халіфа не було спадкоємців чоловічої статі, деякі вчені припускають, що Валлада успадкувала його майно й використала його для створення своєрідного літературного салону в Кордові. Там вона виступала як наставниця поетів, і особливо (але не виключно) жінок, з усіх соціальних верств, починаючи від людей шляхетного походження й аж до рабів, куплених самою Валладою. Також були присутні деякі з великих поетів та інтелектуалів того часу. Валлада мала репутацію людини кмітливої, красномовної та глибоко обізнаної. Вона з’являлася на людях без вуалі, і тому її поведінку місцеві імами вважали збоченою та піддавали різкій критиці. Але було й чимало людей, які її захищали, наприклад, Ібн Хазм, відомий автор «Кільця голубки» (див. далі). Одним із прикладів творчості та сміливості Валлади є вірші її власного авторства, вишиті нею на одязі. На плечах її накидки були такі рядки, написані розміром вафір.
Клянусь Аллахом, я гідна високих посад
і з гордістю йду своїм шляхом.
Воістину, я дозволяю своєму коханому цілувати мене в щоку
і дарую свої поцілунки тому, хто цього жадає.
Збереглося лише дев’ять віршів Валлади. Вісім із них присвячені її стосункам з Ібн Зайдуном (1003-1071). Дев’ятий вірш натякає на свободу й незалежність Валлади. Вона здобула визнання за свої поетичні здібності, і її навіть називали «арабською Сапфо». З Ібн Зайдуном вона познайомилася під час поетичного конкурсу, що було звичайною справою в Кордові того часу. Ібн Зайдун теж був поетом і шляхетною людиною, яка досягала значних політичних успіхів у Кордові. Деякі з її віршів зображують Валладу в ролі, традиційно відведеній чоловікам у стосунках; наприклад, вона писала про те, як здійснювала «небезпечні подорожі», щоб відвідати Ібн Зайдуна. Деякі вірші, написані у формі листів, виражають ревнощі, ностальгію, але також і бажання возз’єднатися. В іншому вірші — обман, смуток і докір. П’ять із них — гострі сатири, спрямовані проти Ібн Зайдуна, якого вона звинувачує, серед іншого, в невірності з чоловіками. З усього цього можна припустити, що їхні стосунки не були щасливими; крім поетичної критики з обох боків, Ібн Зайдун, імовірно, також бив Валладу й не був їй вірний. В одному з віршів мається на увазі, що стосунки закінчилися через роман Ібн Зайдуна з «чорним коханцем».
Самого ж Ібн Зайдуна вважали найбільшим поетом-неокласиком Аль-Андалуса. Він вдихнув нове життя в пристрасну арабську лірику, наповнивши її більш особистими й чуттєвими відтінками переживань. Це дало йому змогу вважатися одним із найкращих поетів-коханців мусульманської Іспанії та стати взірцем для всієї подальшої західноарабської поезії. Образи «куртуазної» поезії, створені Зайдуном, можуть нагадувати вірші провансальських трубадурів і, можливо, навіть є одним із їхніх джерел. Також одним із джерел, на які могли спиратися трубадури, була творчість Ібн Хазма (994–1064), який захищав Валладу від критики. Він був не лише поетом, а й філософом, теологом, істориком і правником. Також його називають одним із батьків порівняльного релігієзнавства, а «Енциклопедія ісламу» називає його одним із провідних мислителів мусульманського світу. Щоправда, він був радше консерватором, у дусі християнських протестантів заперечував як будь-яких тлумачів, так і філософські коментарі, визнаючи авторитет лише одного Писання, тобто Корану. Але водночас сам він використовував логіку Арістотеля й аж ніяк не відкидав філософію. Він закликав до інтеграції науки в стандартну навчальну програму й сам був автором близько 10 медичних книг. У «Організації наук» він визначає етапи поступового засвоєння знань, що охоплюють п’ятирічну навчальну програму: від мови й тлумачення Корану до природничих наук і раціоналістичної теології. У трактаті з ісламської науки й теології «Фісаль» Ібн Хазм ставив чуттєве сприйняття вище за суб’єктивно недосконалий людський розум. Визнаючи важливість розуму, оскільки сам Коран спонукає до роздумів, він стверджував, що розмисел стосується передусім об’явлення та чуттєвих даних і є вторинним, оскільки принципи розуму самі по собі цілком виводяться з чуттєвого досвіду. Він доходить висновку, що розум не здатен робити відкриття сам по собі, і що замість нього слід використовувати чуттєве сприйняття. Ці ідеї, очевидно, становлять основу емпіризму. Погоджуючись як з Епікуром, так і з Продіком Кеоським, він стверджував, що насолода приносить щастя в житті й що смерті не слід боятися. Він уважав ці філософські традиції корисними, але все ж недостатніми для правильного формування характеру людини.
Із праць Ібн Хазма найбільшої відомості набули доксографічний твір «Аль-Фісаль фі-ль-мілаль уа-ль-ахва уа-н-ніхаль», у якому він апологетично виклав проблеми теології, що розділяли мусульман на численні школи й течії, та правознавчий твір «Аль-Мухалля». Естетичні погляди Ібн Хазма відповідали загальній середньовічній традиції інтегрувати поняття краси в різні цінності, наприклад, у таку цінність, як божественна любов або анімістична цінність туги за добром (al-khayar). Поняття краси, згідно з Ібн Хазмом, має кілька аспектів: матеріальний; духовний; етичний. Концепт краси в Ібн Хазма, головно, розвивається в його теоріях людської любові, з одного боку, і моральної поведінки, з іншого. Ці теорії Ібн Хазм розгортає в двох відомих трактатах: «Трактат про практичну мораль» і «Ожерелля голубки, або Послання про любов і закоханих». У першому трактаті розглядаються буденні проблеми етики, а в другому, у поетичній формі, автор подає онтологію чуттєвості. Обидва твори глибоко вкорінені в реальному людському світі. Відмовляючись алегорично тлумачити Коран, він мимоволі ставить себе в становище, за якого аналізувати красу можна лише щодо земного світу. Краса втілюється в коханій людині й належить до феномена любові як такої: краси закоханих і почуттів любові, з якими ніщо не зрівняється ані в чудесах природи, ані у величі мистецтва. Це ілюструє поетичний і яскравий уривок з «Ожерелля голубки», у главі про Єднання. Втім, хоч краса й утілена в живе, фізичне тіло, її аж ніяк не обмежує спектр суто фізичних якостей. Попри свою безсумнівну привабливість, тілесні якості доволі ефемерні й можуть приховувати негативні риси, тоді як справжня краса складається із сукупності моральних, духовних, інтелектуальних і фізичних характеристик, які разом формують некоє досконале створіння. Любити когось, наділеного такою справжньою красою, — допустимо, а понад те, навіть бажано, але лише тією мірою, якою це дозволяє пристрасть, контрольована розумом і принципами поміркованості, чесності, рівноваги та інших етичних ідеалів. Естетика любові має здійснити цю необхідну умову, за словами Ібн Хазма, «розуміння і пізнання різниці між добром і злом, віра в істину, відкриту Богом». Отже, присвята себе спогляданню коханого стає насолодою, тобто споглядання цієї краси тією мірою, якою вона створює гармонію фізичних даних і душі. Саме це Ібн Хазм називає «Його образом». Цей образ — своєрідний вияв як видимих, так і невидимих якостей, фізичних і розумових властивостей.
Мусульманський поет Ібн Шухайд аль-Ансарі (бл. 992–1035) також експериментував із різними жанрами, такими як елегія, сатира, вакхічна поема та описова поема. Виходячи з його власних віршів, образ, який пропонує Ібн Шухайд, постає як розпусна людина, що песимістично ставиться до життя і з цієї причини надає перевагу випадковим утіхам, насамперед вину. Його жорстко критикували за хибну й хтиву поведінку, настільки, що його вважали надто далеким від ісламських приписів і, таким чином, гідним ув’язнення: покарання, яке він витлумачив як повстання проти самого свого права на щастя. До популяризації його творів доклав руку також і філософ Ібн Хазм. Його головний твір, «Послання геніїв» (бл. 1015 р.), літературні критики часто ставлять у паралель із «Божественною комедією» Данте Аліг’єрі. Книга присвячена іронічному й пародійному самозахисту від звинувачень у плагіаті, висунутих Абу Бакром ібн Хазмом. Завдяки своїй структурі у формі алегоричної мандрівки, де сам автор є головним героєм, вона співвідноситься з дантівською структурою, що безпосередньо відсилає до структури «Божественної комедії». Текст поділено на чотири глави, яким передує загальний вступ. Кожна глава присвячена певному джинові (духу), пов’язаному з певним середовищем: перший — покровитель поетів, другий — писарі, яких називають куттаб, а останні два — критики та джин-істота. До твору включено самого поета, який зображує себе таким, що відвідує кожного з них у супроводі свого духа-провідника, поетичної музи на ім’я Зухайр: джинові доручено провести автора до Долини джинів. Окрім спільних рис, якими позначені їхні твори, їх зближують і деякі події з особистого життя, як-от політичне засудження та літературні інвективи на адресу їхніх противників. Серед мусульманських наслідувачів «Послання геніїв», які ще дужче зближують сюжетну фабулу з тією, що ми знайдемо в праці Данте, вирізняють Ебу Мухаммеда ібн Суф’яна (516/1122?), який у подібних формах розробляв тему потойбічного життя; і Аль-Мааррі (973–1058), якого також називають Лукрецієм Сходу, і який написав «Послання про прощення», дія якого відбувається в потойбіччі.
В Іспанії на початку XI століття також помітні щонайменше троє юдейських письменників. Рабин Абульвалід Мерван Ібн-Джанах (бл. 990–1050), який був автором першого вичерпного трактату з єврейської лексикографії та граматики, численних словників і коментарів до священних текстів, що стали базовими книгами в юдаїзмі на кілька століть. Він також займався порівняльним мовознавством і практикував медицину. Не менш значущим був Шмуель га-Нагід (993–1056), ні багато ні мало, візир Гранади, полководець і лідер іспанського єврейства. Але водночас він був поетом, галахістом (правознавцем за Торою) і граматистом єврейської мови. Родовід його родини вівся безпосередньо від Давида. Він написав кілька книжок із правознавства та риторики, а також три збірки віршів. Крім того, Шмуель га-Нагід написав і трактат проти ісламу та Корану. З цим трактатом полемізував Ібн Хазм. І хоча Шмуель був радше політиком, ніж письменником і вченим, він усе ж зробив свій внесок у розвиток культури, опікуючись Шломо Ібн Габіролем (1021–1058), одним із найбільших єврейських поетів середньовіччя. Його світські вірші за своїм характером наближаються до анакреонтичних. Але назвати це гедонізмом при цьому важко. У релігійних віршах Ібн Габіроля відбилися його філософські погляди, і в поемі «Кетер малхут» («Царська корона») викладено майже містичну картину устрою космосу. За зразком ісламських філософських шкіл у Сирії та Персії, філософи південної Іспанії дедалі більше наближалися до пантеїстичного неоплатонізму, що зрікався грубих форм релігійної догми. Ібн Габіроль — перший проповідник цього неоплатонізму в Європі.
Його система стверджує єдність матерії в різних її формах. Навіть «дух», на думку Шломо Ібн Габіроля, розвивається з матерії, а ця остання, каже він, створена Богом за допомогою посередницької «волі». Неоплатонізм Габіроля справив великий вплив на філософію християнської схоластики, на пізнішу кабалістичну систему еманацій у XIII столітті. Головний філософський твір Ібн Габіроля — «Джерело життя» — написано у формі діалогу між Наставником і Учнем. У ньому матерія і форма розглядаються як основа буття та джерело життя в кожному створеному предметі. Уся ця праця складається з п’яти книг, у яких розглядаються: (1) матерія і форма загалом та їхнє відношення до тілесних, або складених, субстанцій («substantiae corporae sive composite»); (2) субстанція, що лежить в основі тілесності світу («substantia quae sustinet corporeitatem mundi»); (3) докази існування простих субстанцій («substantiae simplices»), посередників між Богом і фізичним світом; (4) докази того, що ці прості, або «інтелігібельні», субстанції також утворюються з матерії та форми; (5) універсальна матерія і універсальна форма.
Основні ідеї «Джерела життя» полягають у тому, що все суще утворюється з матерії та форми; одна й та сама матерія простягається по всьому всесвіту від найвищих меж духовного до найнижчих кордонів фізичного, і чим далі вона віддаляється від першоджерела, тим менш духовною стає. Перша Сутність (Бог) творить універсальну матерію і універсальну форму актом еманації своєї Волі. Взаємне накладання універсальних форми й матерії породжує прості субстанції, зокрема інтелект, душу, природу. Ланцюг еманації простягається вниз, у фізичний світ, пронизуючи всі його частини. Якщо на рівні ще простішої схеми, то Ібн Габіроль вважає, що все суще можна звести до трьох категорій: Перша Сутність, або Бог; матерія і форма, або світ; і як проміжна ланка — воля. Матерію і форму він виводить із Першої Сутності (Бога), і при цьому матерія має надзвичайно високий статус у системі Габіроля. «Матерія існує в знанні Бога подібно до існування Землі в середині небес».
Книгу Габіроля «Джерело життя» було перекладено з арабської мови латинською 1150 року за сприяння толедського архієпископа Раймунда, і вона набула широкого поширення в Європі. Про неї велися публічні дискусії, вона мала як палких прихильників, так і ворогів серед схоластів, і справила очевидний вплив на становлення європейського неоплатонізму. Також Габіроль написав кілька творів на тему етики, але, як і можна було очікувати від платоніка, доволі консервативних.
Друге покоління XI століття (бл. 1040–1080 рр.)
Більшість згаданих вище діячів сходять з історичної сцени в 50-х роках XI століття, наприкінці правління Генріха III із Салічної династії. У цей час на перший план уже виходить нове покоління мислителів. Сюди ж ми зараховуємо довгожителів, які могли навіть бути ровесниками вже розглянутих раніше письменників, але пережили їх і продовжували справляти безпосередній вплив на наступне покоління. Тут варто відразу виокремити один значущий італійський феномен, що зветься Салернська школа медицини. Це був найважливіший освітній осередок у Європі, поряд зі школами в Шартрі, Льєжі, Санкт-Галлені, Фльорі та Реймсі. Салернську школу було засновано ще в IX столітті (802 рік), і за легендою це сталося після випадкової зустрічі чотирьох лікарів: італійця, грека, араба та єврея. Ця легенда, безперечно, мала підкреслити мультикультуралізм Південної Італії того часу. Школа в Салерно претендує на звання першого вищого навчального закладу в Європі, хоча університетом її ще не називали. Навчання в цій школі тривало дев’ять років: перші три роки вивчали логіку, потім упродовж п’яти років — теорію медицини, а далі — рік практичного навчання. До X століття місто Салерно вже було дуже відоме своїм здоровим кліматом і лікарями, а слава про медичну школу сягнула Північної Європи. У 988 році Адальберон II Верденський вирушив до Салерно, щоб зцілитися в знаменитих салернських лікарів, а згадуваний нами раніше енциклопедист Ріхер навіть розповідає історію про салернського лікаря при французькому дворі в 947 році, чиї медичні знання він описує як засновані на практичному досвіді, а не на книжках. Найбільшого розквіту ця школа досягла в X–XIII століттях, в останні десятиліття панування лангобардів, коли її слава вийшла за межі місцевого значення, і до падіння династії Гогенштауфенів. Прибуття до цієї школи Костянтина Африканського в 1077 році ознаменувало початок класичного періоду в історії Салерно. Завдяки підтримці Альфано I, архієпископа Салерно, і перекладам, створеним Костянтином Африканським, Салерно здобуло титул «Міста Гіппократа». Люди з усього світу стікалися сюди: і хворі, які сподівалися на одужання, і студенти, що прагнули осягнути мистецтво медицини. Уже значно пізніше, у 1231 році, діяльність школи була схвалена імператором Фрідріхом II Гогенштауфеном. У його Мельфійській конституції було встановлено, що лікарську практику можуть здійснювати лише лікарі, які мають диплом, виданий Салернською медичною школою. Школа також відома тим, що з неї вийшло чимало жінок-лікарок, але перша відома представниця групи «Салернських жінок» на ім’я Тротула належить уже до XII століття, хоча в деяких версіях вважають, що вона могла жити й раніше, саме в XI столітті. Їй приписують кілька праць про здоров’я жінок і медичні праці загального характеру, з яких найвідоміші: «De passionibus mulierum» («Про жіночі хвороби») і «De compositione medicamentorum» («Про приготування ліків»).
Серед відомих лікарів X століття можна згадати хіба що Гаріопонта (пом. бл. 1050), якому приписують перші версії відомих книжок цієї школи, і який спеціалізувався на каменях у нирках. Відомий філософ-мракобіс Петро Даміані знав його особисто й відгукувався про нього як про дуже доброго лікаря. Гаріопонт майже напевно був учителем Альфано, майбутнього архієпископа Салерно, а також Тротули, Петрочелло, Джованні Платаріо та Кофоне. Головна праця, яку приписують Гаріопонтові, — це «Пасіонарій». Її вважають своєрідною «сумою» грецької медицини, написаною вульгарною латиною для схоластичного використання. Окрім явних посилань на Гіппократа та впливу Галена, Гаріопонт часто посилається на грецького лікаря Феодора Присціана (V століття), а іноді також на Сорана, Андромаха, Діоскорида Кілікійського та Аретея Каппадокійського. Водночас арабський вплив майже повністю відсутній. Гаріопонтові також приписують «Liber Dynamidios», у якому описано чесноти та властивості простих трав, їхнє застосування у фармакології та дієтології, а також відомості про місця їх поширення. Види рослин, про які він згадує, переважно характерні для півдня Італії.
Із названих учнів Гаріопонто, крім Тортули, варто згадати Альфана Салернського (1015-1085), лікаря з енциклопедичними знаннями в галузі семи вільних мистецтв. Альфан приєднався до абатства Монте-Кассіно 1056 року, але не пробув там довго й був відправлений до бенедиктинського монастиря в Салерно. Майже весь час Монте-Кассіно і Салерно будуть пов’язані й становитимуть ніби єдиний культурний простір. 1058 року папа Стефан IX, абат Монте-Кассіно, призначив Альфана архієпископом Салерно. Відтоді він став покровителем мистецтв і наук, навіть із певним політичним впливом. В останні роки свого архієпископства Альфан надав притулок вигнаному реформаторові, папі Григорію VII (знайомому «протестанта» Беренгара Турського, який зрештою його засудив, фанатику клюнійського руху), який помер у Салерно. За нього Роберт Гвіскар остаточно вигнав із Італії візантійців (1071) і захопив князівство Салерно (1077) і тим самим завершив завоювання Норманами Південної Італії. Спочатку Альфан намагався знайти союзників для відсічі, але коли зрозумів, що це безуспішно, пішов на політичні поступки й на угоду із завойовником, зумівши зберегти за собою частину володінь. Керуючи Південною Італією, Роберт Гвіскар прагнув заручитися народною підтримкою. Він одружився з лангобардською принцесою із Салерно, зберіг ломбардський монетний двір і місцевих урядовців, а також підтримував культ місцевого покровителя, святого Матвія. У цій справі він спирався на впливову підтримку архієпископа, який звеличував і пропагував міцні зв’язки між жителями Салерно та культом святого Матвія. 1076 року Гвіскар заклав фундамент нового Салернського собору. Його було присвячено святому Матвію, чиї мощі перенесли до нової крипти 1080 року. Почасти можна навіть сказати, що Гвіскар був покровителем інтелігенції Південної Італії. Цікаво, що через два століття Данте у своїй «Божественній комедії» помістив Роберта Гвіскара до Раю, на п’яте небо, в обитель воїнів за віру. У цей самий час в Італії творить історик Вільгельм з Апулії, автор поеми «Діяння Роберта Гвіскара», що оспівує подвиги норманського правителя. І нарешті в Італії з’являється ціла група різних істориків, музикантів і юристів, на додачу до медиків. Досить згадати хоча б Амато з Монте-Кассіно або Ірнерія (1050-1125), якого вважають засновником школи глосаторів і Болонського університету, першого університету в Європі. Його праця з систематизації римського права (Corpus Juris Civilis) заклала основи європейської правової системи. Хоча слід зазначити, що ще в X столітті Італія вже славилася величезною кількістю юристів на душу населення (див. вище, як Віпо з Льєжа ставить італійців за приклад у навчанні юнаків праву).
Будучи перекладачем, Альфан добре володів як латинською і грецькою, так і арабською мовами, переклавши безліч рукописів із латини арабською і навпаки, з арабської латиною. Альфан також перекладав грецькі медичні трактати. Саме його інтерес до медицини й переклад арабських трактатів на цю тему спонукали його запросити до Салерно для допомоги Костянтина Африканського з Карфагена. Костянтин привіз із собою бібліотеку арабських медичних текстів, які вони обидва активно перекладали латиною.
Європейців із арабською медициною познайомив Костянтин Африканський (бл. 1020–1087), який сам був мусульманином із Північної Африки. Його батьки належали до стародавнього племені кочових берберів. Першу частину свого життя він провів у Карфагені, а освіту здобув на Сході. Згадується, що він вивчав медицину в Багдаді, а під час перебування в Месопотамії побував також в Індії, Ефіопії та Єгипті. Відомо, що він жив у Каїрі й слухав лекції в університеті аль-Азхар. Жоден із європейських мислителів і близько не стоїть поруч із ним за масштабом мандрів світом. Він ознайомився з науковими досягненнями халдеїв, персів і арабів, набув глибоких знань із медицини та на практиці застосовував ефективні методи лікування. Після повернення на батьківщину Костянтин завдяки високому рівню знань став широко відомим як лікар і вчитель. Після цього заздрісники-колеги почали звинувачувати його в чаклунстві. Через переслідування, що почалися, й побоюючись за своє життя, він залишив батьківщину й таємно вирушив на кораблі до Італії. Там, під виглядом жебрака, він дістався міста Салерно, де його праці привернули увагу місцевих правителів, зокрема Роберта Гвіскара, герцога Апулії та Калабрії. Близько 1077 року Костянтин почав викладати в Салернській школі. Він різко розкритикував якість наявної в школі медичної літератури й узявся за переклади латинською греко-арабських джерел із медицини. Рідною мовою Костянтина Африканського була арабська. Він також вільно говорив грецькою, латиною та іншими мовами, які вивчив під час своїх численних мандрів. У Салерно він уклав кілька великих праць, що переважно складалися з перекладів з арабської. Переклав медичні трактати й книги великих майстрів арабської медицини, серед них Абу Бакр Мухаммад ар-Разі (найепікурейніший із великих авторів ісламського світу), Хунайн ібн Ісхак аль-Ібаді, Ібн Імран, Ібн Сулейман та Ібн аль-Джаззар. Крім того, перекладав із давньогрецької праці Гіппократа й Галена, які використовувалися як підручники з медицини з XI до XVII століття. Завдяки його працям Європа дізналася про твори деяких античних авторів, що тривалий час існували лише в арабському варіанті. Згодом Костянтин став бенедиктинським ченцем, а останні роки життя провів в абатстві Монте-Кассіно, де й помер. Але не слід забувати, що ще до Костянтина й Альфана деякі арабські переклади, як ми вже казали, робили іспанці Лупітус Барселонський та абат Оліба, а якщо уявити ще й скільки ченців із їхнього найближчого оточення займалися подібним, то це вже не виглядатиме так дивовижно. Та безперечно, внесок Костянтина Африканського можна вважати найбільшим за XI століття.
Згадуваний вище Альфан Салернський, окрім усього іншого, був другом Гільдебранда Сованського (згодом папи Григорія VII) та абата Дезидерія Монтекассінського (згодом папи Віктора III). Ще молодим ченцем Дезидерій (бл. 1026–1087) занедужав і вирушив із Монте-Кассіно в пошуках лікування. Там він познайомився з Альфаном, і вони стали друзями на все життя. Як настоятель монастиря Монте-Кассіно він відзначився незначними реформами та перебудовами. Його власні твори дуже вторинні й присвячені чудесам та релігійним питанням. Як римський папа він теж нічим особливим не відзначився. Але куди цікавішим було те, що він переписав близько 70 старих книг, серед яких твори Теренція, Вергілія і Сенеки, «Про природу богів» Цицерона і «Фасти» Овідія. Гільдебранд, або папа Григорій VII (бл. 1020–1085), відзначився хіба тим, що остаточно змусив замовкнути Беренгарія Турського, а в ході боротьби за владу з імператорами навіть зумів примусити Генріха IV з’явитися до нього з покаянням у тосканську фортецю Каноссу (знаменитий сюжет «Ходіння в Каноссу»). Він же остаточно утвердив у католицькій церкві целібат — безшлюбність духовенства. По суті, Григорій просто перейнявся ідеями Клюнійської реформи й намагався нав’язати її всій Європі (див. Одилон Клюнійський на початку цієї статті). Реформи самого Григорія так і називаються — Григоріанські реформи. Але імператор Генріх зумів завдати потужного контрудару папству в Італії, унаслідок чого Григорій був змушений утекти до Салерно, а сама система управління католицькою церквою опинилася на межі колапсу. Його справу в насадженні влади папства та послабленні імператорів продовжать два папи-мракобіси — Урбан II із Франції (який проголосив хрестові походи) і Пасхалій II з Італії, яких ми ще не раз побачимо в найрізноманітніших ситуаціях.
Головний військовий прихильник папства в цьому конфлікті — Матильда Тосканська (1046–1115). Але, окрім підтримки солдатами ідей загальноєвропейського консерватизму, вона також була відомою меценаткою монастирів і мистецтв. За допомогою святкувань, мистецтва й літератури Матильда прагнула увічнити своє правління. Її оточували такі вчені, як Ансельм Луккський, Гериберт Реджо та Іоанн Мантуанський. Деяких із них вона заохочувала писати свої праці: наприклад, єпископ Ансельм Луккський написав псалтир спеціально на її прохання, а Іоанн Мантуанський — коментар до Пісні Пісень і роздуми про життя Діви Марії. Такі письменники, як Рангерій із Лукки, Убальд із Мантуї, Бонізо із Сутрі та куди відоміший Ансельм Кентерберійський, присвячували Матильді й дарували їй багато своїх праць. Але більшість цих діячів уславилися не стільки вченістю, скільки участю в конфлікті папства й імператорів на боці Папи. Найвідомішим із діячів, які підтримували григоріанську реформу всередині самої Італії, можна вважати Петра Даміані (бл. 1007–1072). У своїх творах Петро Даміані рішуче виступає за общинний характер монашого життя та за целібат для духовенства. Будучи ідейним фанатиком, 1049 року він надіслав римському папі Леву IX книгу Liber Gomorrhianus, що вважається першим спеціальним теологічним твором, присвяченим проблемі гомосексуалізму (настільки радикальним у вимозі покарань, що папі навіть довелося просити Петра про пом’якшення). Він ідейно супроводжував усі рішення пап-фанатиків, тобто Бруно з Егісгайма (Лев IX) і Гільдебранда Сованського (Григорія VII), спрямовані на незалежність церкви та відновлення моралі священників, у дусі реформи Клюні. Він навіть доклав руку до продовження хронік Монте-Кассіно, і всі дослідники одностайні в тому, що це найнеосвіченіша, некритична й бездарна частина твору. І це при тому, що в усьому іншому Даміані дуже шанований! Але оскільки ми не вважаємо, що мракобісся гідне пошани, то визнання його бездарності як історика лише погіршує загальну картину. До слова, у «Божественній комедії» Данте цього сектанта поміщено на Сьоме небо раю.
І останніми з італійців цього покоління назвемо Альберіха з Монтекассіно (1030-1105), відомого тим, що він критикував Беренгара Турського на Римському соборі 1079 року і написав кілька теоретичних праць із граматики, риторики та музики; а також Лева Остійського (бл. 1046–1115), який проходив навчання в тому самому Монте-Кассіно, і одного з авторів «Хроніки монастиря Монтекассіно». Він товаришував із Дезидерієм та Альфаном, і хоча спершу підтримував у конфлікті папський престол, згодом висував варіанти компромісів із владою імператора. Літературний стиль Лева Остійського, характерний для історіографії Монтекассіно, зазнав помітного впливу не лише текстів Святого Письма та святоотецької літератури, а й античних класиків, зокрема, Вергілія, Саллюстія, Юлія Цезаря, Тита Лівія, Лукреція, Квінтіліана, Светонія, Аннея Флора, Ієроніма, Августина. Тут ми можемо зафіксувати цілий сплеск культурних діячів, пов’язаних з абатством Монте-Кассіно, але не таких уже значущих, щоб їх згадувати. Італійці також змогли змінити інтелектуальний образ Британії, бо Ланфранк (1005-1089), найбільший релігійний діяч Англії XI століття, походив із Північної Італії. З юних літ він був обізнаний із «ломбардським правом», оскільки його батько Ганбальд був правником і обіймав поважну службову посаду в Павії. Згодом він переїхав до Франції, де став учнем Беренгара Турського (тому Беренгар і писав Ланфранкові щодо свого конфлікту з церквою, сподіваючись на розуміння та підтримку) і перейняв реформаторські ідеї клюнійського руху середини XI століття. На церковних синодах у Верчеллі (1050 рік), Турі (1054 рік) і Римі (1059 рік) він представляв ортодоксальне крило священнослужителів, які захищали традиційні уявлення про церковні догмати. Активно боровся проти прихильників реформістського підходу, яких очолював його колишній учитель. У 1050-х роках Ланфранк став одним із найближчих радників нормандського герцога Вільгельма (Завойовника Англії) і його головним помічником у питаннях церковної політики. Ставши наближеним короля, який не хотів втрачати вплив на церковні справи у своїх землях, Ланфранк засудив рух григоріанських реформаторів і захищав права світської влади. У конфлікті Григорія VII та імператора Генріха IV король Вільгельм і Ланфранк зберігали суворий нейтралітет. Після завоювання Англії норманами, у 1070 році Ланфранк став архієпископом Кентерберійським. Ланфранк активно брав участь у політичному житті країни. У 1075 році він фактично виконував обов’язки віцекороля Англії під час поїздки Вільгельма до Нормандії й відіграв істотну роль у придушенні «заколоту трьох графів», переконавши Вальтеофа, одного з його ватажків, відмовитися від виступу й здатися на милість короля. Водночас Ланфранк укріпив Дарем та інші замки східного узбережжя, побоюючись данського вторгнення. Після смерті короля Вільгельма I 1087 року Ланфранк забезпечив перехід престолу до його другого сина Вільгельма II Руфуса, попри невдоволення значної частини англо-нормандської аристократії. Значною мірою завдяки підтримці, наданій Ланфранком та англійським духовенством Вільгельмові II під час повстання баронів на чолі з єпископом Байє Одо, 1088 року король зміг придушити заколот і зміцнитися на престолі.
Сучасник нормандського завоювання Англії, автор «Діянь герцогів Нормандії» Гійом Жюм’єзький (1026-1090), так само, як і нормандський хроніст, капелан Вільгельма Завойовника, архідиякон Лізьє та автор «Діянь Вільгельма, герцога норманів і короля англів» Гійом із Пуатьє (1025-1090), хоч і служили королю, але можуть уважатися радше французькими письменниками. Останній із них навіть брав участь у завоюванні Англії, але не мешкав там на постійній основі. І навіть тут, у Нормандії, в якомусь захолустному єпископстві Лізьє, за єпископа Жільбера Мамінo, який опікувався вченими кліриками, було засновано своєрідну академію, де обговорювали астрономічні та математичні питання. Окрім наявності власного бойового досвіду, необхідного для опису батальних сцен і військової тактики, твір Гійома із Пуатьє вигідно вирізняється з-поміж «Діянь герцогів Нормандії» Гійома Жюм’єзького барвистістю образів і жвавістю мови, поступаючись у цьому лише «Пісні про битву при Гастінґсі» Гі Ам’єнського. Написані піднесеним стилем і насичені численними ремінісценціями з античних класиків, а Гійом із Пуатьє писав, свідомо наслідуючи Саллюстія, «Діяння Вільгельма» становлять собою яскравий приклад середньовічної «риторичної» історії, послідовно виражаючи антианглійську версію подій і ставши важливою віхою у формуванні офіційної історії нормандського завоювання Англії. Хоча по той бік Ла-Маншу «Діяння Вільгельма» не користувалися такою популярністю, як хроніка Гійома із Жюм’єжа, їх усе ж активно використовував Ордерик у своїх «Діяннях нормандських герцогів» (1109) і «Церковній історії» (1125-1141), а також Вільям Мальмсберійський у «Історії англійських королів» і Генріх Гантінґдонський в «Історії англів».
Але найзнаменитіший британець цього століття — Ансельм Кентерберійський (1033–1109). Як і Ланфранк, він народився в Італії й опинився в Англії лише на службі. У 15 років Ансельм вирішив стати ченцем, але батько заборонив йому це. Невдовзі Ансельм перетнув Альпи й кілька років провів у Бургундії. У нього не було якоїсь визначеної мети, він просто «шукав себе». Після мандрів від монастиря до монастиря, навчання в різних церковних школах Франції, 1060 року Ансельм перебрався до Бекського монастиря в Нормандії, одного з головних релігійних центрів того часу. Його пріором був уже знаний на той час Ланфранк. Там Ансельм написав свої перші філософські праці «Monologion» і «Proslogion», що принесли йому європейську славу й високу репутацію в галузі богослов’я. Просунувшись кар’єрними сходами завдяки підтримці Ланфранка, він навіть почав розглядатися як наступник, але через те, що Ансельм був релігійним фанатиком і жорстким прихильником клюнійської реформи, він відкрито підтримував позиції Риму, що призвело до неминучого конфлікту між ним і королем Англії. Невдовзі Ансельм був змушений утекти з Англії й вирушив до Рима, де його прийняли як справжнього героя, що виступив проти світської влади. Склалося уявлення про самотнього героя в оточенні ворогів. Проте Папа відмовився відлучати Вільгельма від церкви, і ображений Ансельм після цього подався до Франції. У 1101-1102 рр. Ансельм конфліктував уже з новим королем Англії Генріхом I, але зрештою вийшов із цього конфлікту радше переможцем, пішовши на незначний компроміс (тепер монастирі мали визнавати васальну залежність нарівні з феодалами, натомість отримуючи незалежність у внутрішніх справах). Після досягнутої угоди, у 1007 році Ансельм повернувся до Англії й доживав там свої останні роки.
Ансельм був представником реалізму у філософії (форма платонізму) і вважається одним із засновників схоластики. Він обстоював можливість доведення буття Бога за допомогою онтологічного доказу, який уперше й сформулював у трактаті «Proslogion» (1077-1078). Ансельм також був автором численних творів із найрізноманітніших питань. Йому належать діалоги De Veritate («Про істину»), De Libertate Arbitrii («Про свободу вибору»), De Casu Diaboli («Про падіння диявола»), «Cur Deus Homo» («Чому Бог був людиною»), «Про непорочне зачаття і первородний гріх», а також праця «Про граматику» і ще багато різних дрібніших робіт. У праці Ансельма «Про граматику» розглядається усунення різних парадоксів, що виникають у зв’язку з граматикою латинських іменників та прикметників, шляхом вивчення вживаних силогізмів, аби переконатися, що терміни в посилках узгоджуються за значенням, а не лише за формою. У цій трактовці простежується виразний зв’язок із трактуванням Арістотеля у Боеція.
У діалозі «Про істину» розглядається не лише істинність тверджень, а й правильність волі, дії та сутності. Правильність у таких питаннях розуміється як виконання того, що річ має або була призначена робити. Ансельм використовує аристотелівську логіку, щоб підтвердити існування абсолютної істини, окремі види якої утворюють усі інші істини. Він ототожнює цю абсолютну істину з Богом, який, таким чином, становить основоположний принцип як існування речей, так і правильності думки. Як наслідок, він стверджує, що «все, що є, є правильно» (пор. Гегель). У трактаті «Про свободу вибору» докладно викладено міркування Ансельма про правильність щодо свободи волі. Він не вважає її здатністю грішити, а радше здатністю чинити добро заради нього самого (на відміну від примусу або особистої зацікавленості). Отже, Бог і добрі ангели мають вільну волю, попри те, що вони не здатні грішити; аналогічно, непримусовий аспект вільної волі дав змогу людині й бунтівним ангелам грішити, хоч це й не є необхідним елементом самої вільної волі. У трактаті «Про падіння диявола» Ансельм далі розглядає саме випадок падших ангелів, що слугує для обговорення розумних агентів загалом. Тут його аргументація цікава тим, що частково збігається з позиціями утилітаризму. Він стверджує, що існує дві форми добра — справедливість (justicia) і користь (commodum) — і дві форми зла: несправедливість і шкода (incommodum). Усі розумні істоти прагнуть користі й уникають шкоди з власної волі, але незалежний вибір дає їм змогу відмовитися від обмежень, накладених справедливістю. Деякі ангели віддали перевагу власному щастю перед справедливістю й були покарані Богом, отримавши менше щастя за свою несправедливість. Ті ангели, які відстоювали справедливість, були винагороджені таким щастям, що тепер вони взагалі нездатні грішити, оскільки їм не лишилося жодного щастя, якого вони могли б шукати всупереч межам справедливості. Люди ж, своєю чергою, зберігають теоретичну здатність до справедливого бажання, але через гріхопадіння не спроможні здійснити це на практиці, хіба що завдяки божественній благодаті.
У діалозі «Чому Бог став людиною» ядром є суто раціональний аргумент на користь необхідності християнської таємниці спокутування, тобто віри в те, що розп’яття Ісуса було необхідним для спокутування гріхів людства. Ансельм стверджує, що через гріхопадіння і падшу природу людства людство відтоді образило Бога. А божественна справедливість вимагає відшкодування за гріх, але люди не здатні його забезпечити. Крім того, безмежна справедливість Бога вимагає безмежного відшкодування за порушення Його безмежної гідності. Така жахливість злочину привела Ансельма до того, що він відкинув усі особисті акти спокутування, навіть бичування Петра Даміані, як недостатні й зрештою марні. Натомість повне відшкодування могло бути здійснене лише Богом, до чого Його безмежне милосердя Його схиляє. Спокутування людства, однак, могло бути здійснене лише через образ Ісуса, як безгрішної істоти, водночас цілковито божественної й цілковито людської. Узявши на себе зобов’язання запропонувати власне життя заради нас, Його розп’яття набуває безмежної цінності, більшої, ніж спокутування людства і надання йому змоги насолоджуватися справедливою волею. Ця інтерпретація примітна тим, що допускає повну сумісність божественної справедливості й милосердя, і вона справила величезний вплив на церковну доктрину, значною мірою витіснивши раннішу теорію, розроблену Орігеном і Григорієм Ниським, яка зосереджувалася передусім на владі сатани над падшою людиною. «Cur Deus Homo» часто вважають найвизначнішим твором Ансельма, але легалістичний і аморальний характер цього аргументу, а також його нехтування тими особистостями, які справді спокутуються, зазнали критики як у зіставленні з трактуванням Абеляра, так і в його подальшому розвитку в протестантській теології.
Серед учнів Ансельма були Едмер Кентерберійський, Александр, Жильбер Криспін, Гонорій Августодунський і Ансельм Лаонський. Його праці копіювали й поширювали ще за його життя, і вони вплинули на найвідоміших схоластів, зокрема на Бонавентуру, Фому Аквінського, Дунса Скота й Вільяма Оккама. Його також згадує Данте Аліг’єрі в «Божественній комедії», і, звісно ж, поміщає до раю. Сучасник Ансельма Госцелін Кентерберійський (1035–1107), попри тотожність їхнього віку й місця проживання, жодним чином не пов’язаний з Ансельмом. Він походив із Фландрії й усе життя мандрував Англією, збираючи відомості для написання різних житій святих.
Серед французів відзначився абат Гуго Клюнійський (1024–1109), за якого цей славетний осередок європейського консерватизму сягнув вершини свого впливу. Він безпосередньо успадкував Одилона Клюнійського і став шостим абатом. Гуго підтримував стосунки з німецькими імператорами та іспанськими королями, а за нього мережа клюнійських монастирів поширювалася по всій Європі, включно з Англією, Іспанією і навіть Польщею. У 1088 році, коли папою римським було обрано Урбана II, який до свого обрання був пріором Клюні та помічником Гуго, останній і далі мав істотний вплив на свого колишнього підлеглого, що робило Гуго однією з найвпливовіших осіб у Європі. Дії клюнійського мракобісся активно підтримував Ів Шартрський (1040–1115), колишній однокласник Ансельма в школі Бека, де вони разом навчалися в Ланфранка. Він активно втручався в шлюбні справи більшості королів Франції, забороняючи розлучення й погрожуючи їм усім відлученням від церкви, а також породив цілу групу учнів, які активно захищали права церкви та її незалежність від світської влади. Але сам Ів Шартрський виступав радше за компромісний варіант, який зрештою й був прийнятий Ансельмом в Англії. З Шартрською школою він майже ніяк не пов’язаний, і в самому місті його сприймали радше погано.
Загалом усі просвітницькі й гуманістичні тенденції від початку XI століття ніби вщухають уже до середини, і на місце різнобічних енциклопедистів приходить ціла хвиля релігійних фанатиків.
Та все ж Салернська школа — не єдиний виняток. Дуже цікаво звучить постать Гауніло з Мармутьє, який відомий своїм запереченням онтологічного доказу існування Бога в «Прослогіоні» Ансельма Кентерберійського. У своєму творі «На захист дурня» Гауніло заперечує проти нічим не підкріпленого, на його думку, стрибка з думки в реальність, який здійснює Ансельм у своєму доказі буття Бога: «У розумі я маю і хибне, і те, що саме по собі взагалі ніяк не існує». На це Гауніло відповідає: «Наприклад, люди кажуть, що десь в океані є острів, який через труднощі або, точніше сказати, неможливість відшукати інакше називають загубленим і про який розповідають, що він набагато більший за острови блаженних, рясніє незліченною множиною багатств і всіляких утіх і… перевершує всі землі, заселені людьми, достатком благ. Припустімо, хтось розповідає мені, що це так, і я легко розумію сказане, в чому немає жодної труднощі. Але якщо він услід за цим, ніби послідовно додаючи, каже: „Ти вже не можеш сумніватися в тому, що цей острів, найкращий з усіх земель, десь існує в реальності, так само як ти не сумніваєшся в тому, що він є у твоєму розумі. А оскільки краще бути не лише в умі, а й у реальності, то він із необхідністю має бути в реальності…“, то я мушу або вважати, що він жартує, або вже не знаю, кого слід вважати більшим дурнем». Коротко кажучи, Гауніло стверджує, що онтологічний аргумент святого Ансельма неспроможний, оскільки логіка того самого роду змусила б нас дійти висновку про існування безлічі речей, яких, безперечно, немає. Будучи емпіриком, Гауніло вважав, що людський інтелект здатен сприймати лише інформацію, отриману через відчуття. Але, на жаль, більше про нього нічого не відомо. Філософи часто намагаються довести хибність онтологічного аргументу, зіставляючи аргументи Ансельма і Гауніло. Перший стверджує:
- Бог — це істота, кращої за яку нічого не можна помислити.
- Існувати в реальності — це щось більше, ніж просто існувати як ідея.
- Якщо Бога не існує, ми можемо уявити собі ще величніше істоту, яка справді існує.
- Отже, Бог справді має існувати в реальності.
Пародія Гауніло побудована в тому самому дусі:
- Загублений острів — це острів, кращий за який неможливо собі уявити.
- Існувати в реальності — це щось більше, ніж просто існувати як ідея.
- Якщо Загубленого острова не існує, можна уявити собі острів ще більшого розміру, який справді існує.
- Отже, Загублений острів існує в реальності.
Тим часом у Нідерландах активно пише історик Сігеберт Жамблуйський (бл. 1030–1112), автор латинської всесвітньої хроніки, що охоплює період від 381 року н. е. до 13 квітня 1111 року, а також різних історій найбільших церковних діячів. Працюючи в місті Мец, він викладав там граматику, риторику, поетику, а також латину й давньоєврейську мову. Окрім богослов’я та давніх мов, у монастирській школі виявляв інтерес до поезії, механіки й астрономії. Цим він теж вирізняється в позитивний бік на тлі клюнійської хвилі. Сігеберт дотримувався проімперських позицій у полеміці з папством щодо інвеститури, і в конфлікті імператорів Генріха IV та Генріха V з папами Григорієм VII і Пасхалієм II послідовно підтримував перших. Зокрема, у своєму листі-відповіді на послання Григорія VII Герману фон Мецу він спростовував право римських понтифіків скасовувати присягу на вірність королю, відстоюючи також права одружених священників. Коли 1103 року папа Пасхалій зажадав від графа Фландрії покарати громадян Льєжа за вірність імператорові, Сігеберт відкрито назвав дії папи такими, що суперечать Святому Письму.
Німецький абат Вільгельм із Гірзау (1030-1091) провів у своєму абатстві реформу, аналогічну клюнійській, але при цьому він не був зовсім уже мракобісом і відзначився навіть як теоретик музики та астроном. Головні авторитети для Вільгельма — це Боецій, Герман із Райхенау, Псевдо-Одо і Гвідо Аретинський. Ще один композитор і теоретик музики з Німеччини, учитель Вільгельма — Отлон Санкт-Еммерамський (1010-1072), але про нього нічого цікавого й не скажеш, так само як і про літописця Ламберта з Герсфельда (бл. 1025–1081), автора чергової всесвітньої хроніки. Істориків тоді з’явилося не просто багато, а неймовірно багато. Бруно з Мерзебурга (пом. бл. 1083), наприклад, став літописцем Саксонського повстання 1073-1075 років, і його праця була черговим наслідуванням книги Саллюстія про Югуртинську війну. Хроніст Адам Бременський (1040-1085) у своїй книзі «Діяння архієпископів Гамбурзької церкви», крім того що описує історію північної Німеччини та Скандинавії, створив перший у Європі твір, у якому, крім Ісландії та Гренландії, згадується відкрита вікінгами земля Вінланд. У своїй книзі він теж наслідує літературний стиль античних класиків, зокрема Цицерона, Саллюстія, Вергілія, Лукана, Соліна, Марціана Капелли та Павла Орозія. Такі речі вже стають стандартизованою нормою. Німець Манегольд із Лаутенбаха (1030–1103), крім того, що став на бік папи проти імператора і клюнійської реформи, відзначився у своєму мракобіссі ще й з іншого боку. Він виступав проти некритичного прийняття християнами поглядів язичницьких класиків (!), тобто для нього тенденції гуманізму, що виникли за 250 років до Петрарки, вже настільки глибокі, що з ними доводиться боротися! Наприклад, він критикував Макробія за те, що той прийняв теорію кулястої Землі античного стоїка Кратета з Малла, і активно спростовував точку зору абата Вольфхельма з Браувайлера (1020-1091) про те, що язичницька філософія безпечна для християнської віри. Очевидно ж, що дуже шкідлива. З усіх цих похмурих німецьких хроністів, мабуть, найцікавіший — це Фрутольф із Міхельсберга (пом. 1103), автор чергової «Всесвітньої хроніки» та компендію теорії музики. Цікавий він лише завдяки тому, що його хроніка була найточнішою й найдетальнішою з-поміж низки подібних праць, а також тим, що він уже намагався критично оцінювати відомості всіх численних джерел, які залучав до роботи. Тобто серед величезного океану різноманітних хронік (а це лише Німеччина, в інших країнах відбувається те саме) нарешті з’являються люди, настільки цим пересичені, що можуть відсівати очевидно погані праці.
Останній німець, якого ми наведемо для цього покоління, — це Маріан Скотт із Майнца (1028-1082), ірландський монах і хроніст, який провів більшу частину життя в Німеччині. Автор ще однієї «Всесвітньої хроніки», яка була дуже популярною і в Британії. І ось таких хроністів, які писали також на теми музики та граматики й обговорювали богословські питання, — у кожному з поколінь кожної країни Європи налічується десятками, включно навіть із такими невеликими країнами, як Ірландія чи Нідерланди. Сукупно їх, напевно, можна нарахувати до 200-300 осіб на кожне століття для Європи загалом. І хто знає, може, серед них є приховані самородки, але перевіряти це все одно ніхто не буде.
Що ж до іспанського світу, то тут досі мало помітних діячів християнської культури. Був, звісно, і там хроніст Бернар де Седірак (бл. 1050–1125), виходець із Клюні та агент папи Урбана II і Пасхалія II, засланий із метою поширювати григоріанську реформу, але це доволі типовий персонаж. Та й в ісламській культурі теж немає постатей масштабу Валлади чи Ібн Хазма. Є, звісно, емір Севільї Аль-Мутамід ібн Аббад II (1040-1095), навколо якого зібрався цілий гурток літераторів, і якого відвідував той самий Ібн Хазм та коханий Валлади Ібн Зайдун. Але хоча вірші самого еміра цінувалися досить високо, це вже не настільки значуща постать. Із раніше не згаданих осіб цей гурток відвідували також севільський візир Ібн Аммар (1031-1086), близький друг еміра, також поет, відомий гомоеротичними віршами, що натякали на зв’язки з еміром. Він прославився як неперевершений шахіст і, за повідомленням Абдульвахіда аль-Марракуші, своєю перемогою в грі навіть переконав кастильця Альфонсо VI відступити від Севільї. Тут також був присутній сицилійський поет Ібн Хамдіс (1055-1132), який утік від норманського завоювання. В одному з його віршів міститься поетичний опис пристрою, що за своєю конструкцією та призначенням нагадує окуляри. Він складав вірші про кохання, розваги та природу, за стилем подібні до творчості Омара Хайяма. Більш відомі гості гуртка — географ і ботанік аль-Бакрі (1014-1094) та астроном Арзахель (1029-1087). Його винахід Сафеї (удосконаленої астролябії) Арзахеля виявився дуже популярним і широко використовувався мореплавцями аж до XVI століття. Арзахель згадується навіть у творах Джеффрі Чосера. У XII столітті Герард Кремонський переклав праці Арзахеля латинською. Він називав Арзахеля астрономом і магом. Здається, й непогано, але ці автори тьмяніють на тлі інших досягнень арабської культури того самого часу і вже не виглядають сильними мислителями навіть на тлі європейців, хоча, безумовно, навіть провінційний мусульманський учений цього періоду може стояти нарівні з найкращими умами Європи.
Третє й останнє покоління мислителів XI століття (і перехід до XII ст.)
Останній період, який ми тут розглядаємо, — це час правління двох останніх імператорів Салічної династії: Генріха IV і Генріха V (разом 1056-1125). У цей період боротьба імператорів і римських пап сягнула піка своєї інтенсивності. Наприкінці XI століття знамениту Шартрську школу репрезентує філософ-неоплатонік Бернар Шартрський (1050-1124). Так, у цей осередок європейської вченості проникли найтемніші, найреакційніші ідеї. Але навіть виходячи з таких передумов можна було намагатися розвивати квазіматеріалістичні ідеї, бодай у деяких аспектах. Загалом Бернар займався коментуванням праць Платона, але найбільше став відомий своєю формулою: «…ми подібні до карликів, що вселилися на плечі велетнів; ми бачимо більше й далі, ніж вони, не тому, що маємо кращий зір, і не тому, що вищі за них, а тому, що вони піднесли нас і збільшили наш зріст власною величчю». Він написав працю, що прагнула примирити Платона й Арістотеля, а також прозовий трактат під назвою «De expositione Porphyrii» і моральну поему про виховання. Як і інші представники його школи, він вивчав «Тімея» та неоплатоніків більше, ніж діалектичні трактати Арістотеля й коментарі Боеція. Тому він не лише обговорював проблему універсалій, а й звертався до проблем метафізики та космології. За Бернаром, існують три категорії реальності: Бог, матерія та ідея. Бог є найвищою реальністю. Матерія постала з небуття творчим актом Бога і є тим елементом, який у союзі з Ідеями утворює світ чуттєвих речей. Самі Ідеї — це прототипи, завдяки яким світ одвічно був присутній у Божому Розумі; вони становлять світ Провидіння і є вічними, але не співвічними Богові. У своїх метафізичних ученнях він відтворив багато характерних рис платонізму й неоплатонізму: інтелект як оселю ідей, світову душу, вічну матерію, матерію як джерело недосконалості тощо. Що дивно, Бернар стверджував, що матерія, хоч і була створена Богом, існує одвічно. Спочатку, до свого поєднання з Ідеями, вона перебувала в хаотичному стані. Саме завдяки первісним формам, що пронизують матерію, у всесвіт було внесено відмінність, порядок, регулярність і число. Ансельм Ланський (1050-1117) вважається засновником школи вчених, які були піонерами біблійної герменевтики, тобто наукових і критичних коментарів та тлумачень біблійних текстів. Він навчався в Ансельма Кентерберійського (тобто реаліста) і відомий тим, що свого часу виключив зі школи знаменитого П’єра Абеляра. Сюди ж належить Гійом із Шампо (1068-1121), який навчався і в реаліста Ланського, і в номіналістів, але все ж став на бік перших.
Та куди відомішим за всіх них став Іоанн Росцелін (1050-1122) — перший великий представник середньовічного номіналізму. Твори Росцеліна не збереглися (до нас дійшов лише один лист до Абеляра, де Росцелін дуже обережно висловив свої теоретичні погляди). Про філософські погляди Росцеліна можна судити лише за критичним викладом Ансельма Кентерберійського, Абеляра, Іоанна Солсберійського та ін. Він підтримував зв’язок із Ланфранком, Ансельмом і святим Іво Шартрським, але всі вони засуджували його доктрини. Росцелін викладав у Лоші, в Бретані, де в нього навчався Абеляр, але все ж його номіналізм навряд чи пов’язаний із вченням Беренгара (хоча іноді трапляються згадки про відвідини Росцеліном школи в Шартрі). Згодом Абеляр оцінив номіналістичну доктрину Росцеліна як «божевільну». Це божевілля полягало в тому, що він розробив метафізичну теорію, прямо протилежну платонікам. Він доходить висновку, що буття універсалій є суто вербальним, і що будь-які відмінності, які існують у мові та розумі, не мають власного буття, не існують самі по собі й приписуються речам ззовні, а єдина достовірна відмінність — це відмінність між індивідуальними речами. Усі інші форми категоріального аналізу — суто вербальні й привносяться в речі ззовні, цілком незалежно від самих речей. Виходило, що Росцелін стверджував: реально існують лише поодинокі речі. Загальні поняття — це назви сукупностей речей, вони реальні лише як «звучання голосу». Як і Беренгар до нього, Росцелін постраждав за свій номіналізм. Лише через 12 років після остаточної поразки Беренгара, у 1092 р. церковний собор у Суассоні засудив учення Росцеліна як єретичне й змусив його зректися своєї доктрини. Але головною єрессю тут був не так номіналізм речей, як те, що, визнаючи реальність душі, силу християнської віри та доктрину Трійці, він наполягав: оскільки є три різні імена Бога, то це три різні індивіди, які не можуть бути однією сутністю. А отже, християнство вже не монотеїстична релігія з єдиним богом, а чергова різновидність язичництва.
Ще одним із найзнаменитіших французьких філософів межі XI–XII століть став П’єр Абеляр (1079–1142), один із засновників і представників концептуалізму — своєрідної середньої, компромісної позиції між реалістами-платоніками (Ансельм) і номіналістами-аристотеліками (Росцелін). Попри те, що його філософська позиція була поміркованішою, ніж у Росцеліна чи Беренгара Турського, він усе ж зазнавав переслідувань і критики з боку ортодоксальних консерваторів. Католицька церква неодноразово засуджувала Абеляра за єретичні погляди. Спершу він навчався в Росцеліна, а потім у його крайнього антипода Гійома де Шампо, але невдовзі став суперником і противником як для Росцеліна, так і для де Шампо. За 10 років викладання своєї нової позиції в питанні про універсалії Абеляр кілька разів вступав у публічні диспути з де Шампо, і той постійно намагався заважати Абелярові викладати, але зрештою Абеляр остаточно взяв гору. Після свого успіху в галузі діалектики він почав займатися богослов’ям і 1113 року переїхав до Лана, щоб відвідувати лекції Ансельма Лаонського. Як уже було сказано вище, Ансельм вигнав Абеляра зі своєї школи. Найбільше Абеляр став відомий завдяки своїм драматичним стосункам із коханою Елоїзою, що стане однією з тем його автобіографії Historia Calamitatum («Історія моїх лих»), а також сюжетом для літераторів наступних століть. Цю ж книгу вважають одним із прикладів ранніх європейських романів. Зрештою Абеляр помер монахом-відлюдником, люто переслідуваний своїми ворогами й розлучений з Елоїзою. Одним із головних ініціаторів переслідування Абеляра був фанатик, згодом святий — Бернар Клервоський (1091–1153), один із засновників ордену тамплієрів, а також ордену цистерціанців. Звичайний борець із єресями, не надто цікавий сам по собі, але такий, що вважався вельми значущою постаттю на той час.
Ільдебер де Лаварден (1056–1133) — один із учнів Беренгара Турського, відзначився в кількох конфліктах із королями Англії та Франції, а ще тим, що був єпископом низької моралі. Але якихось конкретних прикладів цієї ницісті або успадкування єретичних чи номіналістичних ідей від Беренгара ми в нього не знаходимо. Як і Гуго Флавіньї (1064–1140) та Гуго з Флері (пом. 1118), а також багато десятків німецьких та італійських монахів, він був звичайним хроністом-агіографом. Гуго з Флері написав «Діяння сучасних королів франків» і історію церковних діячів. Поруч із ними можна поставити Роберта Монаха (1055–1122), літописця Першого хрестового походу, чия книга стала однією з найпопулярніших історичних праць свого часу, адже всім же цікаві новини про воєнні дії своїх славетних лицарів. Найзначущішим же хроністом став абат Сугерій (1081–1151), могутній радник французьких королів Людовика VI, Людовика VII і біограф першого з них, у певний час навіть де-факто регент королівства. Перший покровитель і «хрещений батько» готичного стилю середньовічної архітектури.
Серед великих поетів і музикантів у Франції особливо вирізняється Гійом Аквітанський (1071–1126) — граф Пуатьє і герцог Аквітанії, прадід Річарда I Левове Серце та «перший трубадур» Провансу. Якщо відкинути всю політичну частину його життя, то це перший із достовірно відомих провансальських трубадурів. Знайомство Гійома IX з арабською поетичною традицією під час хрестового походу зумовило появу рим і складної строфіки, а також деяких тем любовної поезії, невідомих античній літературі. Він також один із перших поетів Середньовіччя, що писали романською мовою замість латини. Але хто ж такі трубадури? Власне, нічого особливого вони не являли собою, зважаючи на те, що більшість монахів, яких ми розглядали раніше, вже активно займалися співом, музикою та складанням віршів. Трубадури, як зрозуміло з їхньої самоназви, займалися рівно тим самим. Ба більше, в інших регіонах Європи існували подібні групи співців, які мають інші назви; власне трубадури належать переважно до південної частини Франції. Вважається, що значною мірою завдяки трубадурам сформувалася перша літературна романська мова: причому на виробленій ними старопровансальській мові пізніше писали поети Каталонії та Північної Італії. Під впливом провансальської лірики формувалися поезія труверів (північна Франція) і поезія міннезінгерів (Німеччина), їхня творчість надихала Данте, поетів Dolce stil nuovo, Петрарку. Але самі трубадури були не зовсім оригінальними. Їхнім головним внеском у поезію вважається своєрідна культура кохання — fine amor (куртуазне кохання), що становить головний зміст їхньої лірики. Культ ідеального кохання прийшов у поезію трубадурів, найімовірніше, з арабської поезії Іспанії, яка оспівувала цнотливе містичне кохання. Як уже було сказано вище, ідеальній формі кохання присвячено трактат Ібн Хазма «Ожерелля голубки». Подібність між арабською поезією та трубадурами вбачають не лише на рівні збігу тематик, а навіть у технічному плані побудови віршів. Звичайною справою було поклоніння трубадура Дамі, як правило, заміжній і такій, що стояла вище за нього на соціальній драбині, причому станову нерівність тут усяко підкреслюють. Кохання до заміжньої жінки ставить непереборну перепону — це неодмінна умова куртуазної ситуації. Прагнення до Дами безмежне: метою куртуазного кохання є не оволодіння об’єктом поклоніння, а важке, проте радісне духовне вдосконалення чоловіка, зокрема й удосконалення поетичної майстерності (хоча час від часу все ж можна бачити й авторів, які маскують під піднесеними образами найзвичайнісінькіший секс, і для лицаря завжди важливо, щоб чоловік Дами ніколи й нічого не дізнався). Для провансальської лірики характерним і закономірним є перенесення понять зі сфери феодальних відносин сеньйора і васала у сферу куртуазних відносин лицаря і Дами.
Основний жанр вірша, в якому писали трубадури, — канцона (популярна аж до часів Данте й Петрарки). Також писали сирвенти — спрощені канцони на більш приземлені й побутові теми, які часто використовували для критики, висміювання чогось. Балади призначалися для танців і хорового співу; вживалися й екзотичні жанри на кшталт альби, а також навіть пародії на античні пасторалі з любов’ю між лицарем і пастушкою (зазвичай куди більш приземленою, ніж у стосунках із Дамою). Для складних філософських тем використовували жанри діалогів: тенсону і партимен. Загалом уживалося велике розмаїття тем і способів вислову. І це ще не кажучи про те, що деякі жанри тут не названо, а майже для кожного жанру існувала ще й аналогічна версія іронічних пародій. Сьогодні відомі імена 600 трубадурів, і до наших днів дійшло 2500 їхніх творів. Далі ми назвемо лише деякі. Від самого Гійома Аквітанського дійшло одинадцять текстів пісень: шість жартівливих канцон, чотири куртуазні канцони та окрема «покаянна пісня».
Серед трубадурів цього покоління можна назвати ще Еблеса II Вентадорнського (1080-1148), представника цілої династії віконтів Вентадора (що характерно, помер у Монте-Кассіно); один із його синів, Гійом, стане засновником цілої трубадурської династії і подарує Еблесу чотирьох онуків-трубадурів. Інший його син, Еблес III (бл. 1000-1170), стане політиком і покровителем трубадурів, а правнук стане Еблесом V (1160-1236) і одружиться з Марі де Тюренн, більш відомою як Марія де Вентадур, трубадуркою та покровителькою трубадурів.
Серед італійців кінця цього століття можна було б назвати десятки різних юристів і хроністів, борців за імператора або за папу, які майже нічого не писали, але саме тому тут і нікого виділити як бодай якогось передавача культурної спадщини. Назвемо тому лише Бускето (пом. бл. 1110) — архітектора, якого вважають одним із авторів Пізанського собору. Про нього ми знаємо небагато, головно з епітафії на могилі, вмонтованої в сам собор. В епітафії Бускето порівнюється з Одіссеєм за кмітливість і з Дедалом за винахідливість, а також ідеться про створений ним механізм, що дає змогу силами всього десяти дівчат підняти кам’яний обеліск, який можуть тягнути лише тисяча биків. У ті часи архітекторів рідко запам’ятовували на ім’я, бо будівництво часто вели цілі колегії майстрів, де важко було виокремити головного автора, та й до того ж ця професія вважалася негідною того, щоб її майстрів відзначали нарівні з письменниками. Бускето — один із найвидатніших прикладів того часу, але, звісно, були й інші. Часто в плануванні монастирів брали участь їхні абати, і в поодиноких випадках їх запам’ятовували саме як архітекторів. У Німеччині, наприклад, відзначився Віллігіз (940-1011), творець церкви св. Стефана в Майнці, і таких авторів, звісно, було багато — стільки ж, скільки будувалося церков і монастирів по всій Європі. У Франції серед таких діячів уже згадувався Сугерій.
Серед німців кінця століття (і початку наступного) вирізняється поет Лампрехт Німецький (бл. 1135), автор «Пісні про Александра», переробки поеми французького автора Альберика з Безансона, від якої зберігся лише невеликий уривок. Сюжет поеми — життя і діяння Александра Македонського, викладені в казково-авантюрному дусі, включно з неймовірними чудесами, побаченими Александром у його східних походах, і фінальною подорожжю до Раю, де він виявляється відкинутим; тому історію завершує мораль, що констатує марність земних звершень. Окрім версії Альберика, побутували ще численні варіанти діянь Александра — від переписаних пізньоантичних до переробок X століття. Цей сюжет не був чимось рідкісним. І все ж варто зафіксувати цю версію як приклад постійного інтересу серед європейських читачів до Александра Македонського, і головне — як черговий приклад використання народних мов замість латини. Альберик із Безансона написав свою працю провансальським діалектом французької, а Лампрехт переклав її на верхньонімецьку. Популярність поеми Лампрехта була пов’язана, вочевидь, із підвищеним інтересом до східних країн, що виник у зв’язку з Хрестовими походами XII століття; суто технічно ж Александр воював у тих самих місцях. Як один із прикладів-виключень, єпископ Отберт Льєзький (пом. 1119) увійшов в історію як приклад протидії Риму на боці імператора. Він викликав невдоволення і напружене ставлення з боку монастирів єпископства, оскільки за власною волею призначав для них нових настоятелів. У зв’язку з одним такого роду конфліктом з абатством Сен-Лоран і безумовною підтримкою імператора Генріха IV у його суперечці про інвеституру Отберт Льєзький був відлучений папою римським Урбаном II 1095 року на соборі в П’яченці. Однак завдяки своїм сильним позиціям у єпархії це його формальне «усунення з посади» залишилося без наслідків. Подальша ж спроба папи Пасхалія II, підтриманого частиною льєзького кліру, усунути Отберта збройним шляхом була припинена втручанням на боці єпископа імператора Генріха IV. 1106 року Отберт був знову, вже папою Пасхалієм II, позбавлений сану й відлучений від церкви, однак після подальшого покаяння прощений. Водночас він аж до смерті Генріха IV зберігав вірність імператорові, прийнявши його, вигнаного, в Льєжі та пізніше поховавши в льєзькому кафедральному соборі. Отберт також підтримував його сина і спадкоємця Генріха V навіть під час конфлікту останнього з католицькою церквою 1112 року. Ну і, звісно ж, Фрау Ава (1060-1127), відома тим, що стала першою жінкою-поеткою, яка складала вірші німецькою мовою, щоправда всі вони мали виключно релігійний зміст.
В Іспанії це покоління дало вже значно більше помітних авторів, ніж у будь-якому з попередніх поколінь. Пелайо з Ов’єдо (1075-1153), автор «Хроніки королів Леону», відомий значною мірою тому, що за підроблені, інтерпольовані та іншим чином майстерно змінені документи, що виходили з його канцелярії, його називали el Fabulador («Вигадник») і «князем фальсифікаторів». Архієпископ Дієго Хельмірес (1069-1140) є помітною постаттю в історії Галісії та автором записок з історії Іберії свого часу. Він брав участь у багатьох конфліктах — як церковних, так і світських, — описаних в анонімному манускрипті Historia Compostelana. Рамон Відаль де Безалу (1196-1252) був трубадуром, що писав окситанською мовою. Він відомий як автор першого поетичного трактату романською мовою (окситанською) «Razós de trobar» (бл. 1210 р.). Рамон почав свою кар’єру жонглером і провів юнацькі роки при дворі Уга де Матаплани, про що часто з теплотою згадує у своїх віршах і піснях. У «Разосі» Рамон відрізняє «французьку парладуру» (французьку мову) від «целли де Лемозі» (окситанської мови). І попри те, що він радше належить до провансальських трубадурів, його можна вважати іспанським автором. Він активно відстоював пріоритет національних мов над латиною і створював одні з перших куртуазних романів. Відомий своєю фразою, що звеличує діяльність трубадурів:
«Усі люди бажають слухати пісні трубадурів і складати їх, зокрема християни, сарацини, євреї, імператори, принци, королі, герцоги, графи, віконти, васали, лицарі, священнослужителі, городяни та вілани».
А той, хто перейшов з іудаїзму в християнство, Педро Альфонсо (1062–1140), відомий лікар, письменник і астроном, переклав багато арабських казок латинською мовою та активно полемізував проти іудаїзму. В одній зі своїх книжок він розповідає, що вирушив до Англії як магістр вільних мистецтв. Там він провів кілька років, будучи придворним лікарем Генріха I Англійського (правив у 1100–1135 роках). Присутність Альфонсо на заході Англії в роки, що передували цій даті, можливо, сприяла розквіту арабської науки в цьому регіоні, починаючи з 1120-х років. Він обговорював астрономію з Вальхером із Малверна і передав йому арабську систему астрономічної градуйовки. Сама ж арабо-юдейська культура Іспанії дала нам у ці роки аль-Батальюсі (1052–1127) — найбільшого філолога й філософа Валенсії, попередника Маймоніда. Він був одним із перших філософів, які відкрито прагнули примирити ісламську релігію з «науками давніх». У «Книзі питань» він стверджує, що філософія і релігія — це два різні засоби досягнення однієї й тієї самої мети — істини (пор. аверроїзм). Релігія встановлює ті самі істини за допомогою переконання й уяви, що й філософія — за допомогою демонстрації. Це відбувається тому, що деяким людям бракує розуміння, аби осягнути істини шляхом демонстрації. Демонстрація релігії зрештою зводиться до чудес. Релігія залишається необхідною умовою філософії, оскільки прагнення до істини залежить від чеснот, які можуть походити лише з релігії. Аль-Батальюсі прославився написанням «Книги кіл», де в семи главах описано всю теологію й натурфілософію, і кожну главу зіставлено з досконалим замкненим колом. Тут він використовує метафізику еманацій, що випливає з неоплатонізму . Поет Ібн Кузман (1078–1160) вів життя, подібне до життя трубадурів Лангедоку, любив бенкети й веселощі, навіть у свято Рамадан. Він користувався андалузьким діалектом арабської мови, з певним уживанням латинських слів. Його твори вплинули на ранню провансальську лірику, поезію вагантів. Його вірші сповнені різноманітних натяків, гіпербол, іронії. Основна тема — стосунки між молодими людьми. Він глибоко захоплювався гедоністичними й єретичними поетами минулих століть з арабського Сходу й вважав себе їхнім спадкоємцем.
Найбільший філософ в Іспанії того часу — Ібн Баджа (1085–1138). Представник східного аристотелізму в мусульманській Іспанії. У латиномовній філософській традиції Ібн Баджа був відомий як Avenpace, або Avempace. Центральне місце в його коментарях посідають природничо-наукові твори: «Фізика», «Про виникнення і знищення», «Метеорологія». Він був противником містичних ідей Аль-Газалі й черговим попередником аверроїзму. Ібн Баджа вчив, що спекулятивне мислення веде до досконалості; наслідуючи ідеї аль-Фарабі, він розвивав учення про можливість ототожнення людського розуму із всесвітнім. Учення, так само як і життя Ібн Баджі, який не дотримувався обрядів, приписуваних ісламом, викликали сильні нападки з боку правовірних богословів. Коло наукових інтересів Ібн Баджі було широким: окрім суто філософських питань, він займався проблемами природознавства, астрономії, математики, медицини й музики, а також поетичними спробами. Переважна більшість творів Ібн Баджі не збереглася, а ті, що дійшли до нас (часто як розрізнені уривки), відомі головно в давньоєврейському та латинському перекладах. За словами Ібн Хальдуна, завдяки своїй праці він для Заходу є тим самим, чим Аль-Фарабі є для Сходу. Парадоксальним чином його порівняно прогресивні погляди випливали з поміркованих, майже натуралістичних тлумачень неоплатонізму. Прогресивні тенденції у філософії Ібн Баджі доповнювала діяльність найбільшого лікаря західного Халіфату — Ібн Зухра (1094–1162), противника застосування астрології та містицизму, який негативно ставився до медичних спекуляцій (зокрема до теорій Ібн Сіни) і відстоював емпіричні погляди в науці. Вважають, що Ібн Зухр першим почав перевіряти хірургічні процедури на тваринах, перш ніж застосувати їх для лікування людей. Також він став першим лікарем, який усебічно описав паразитів і хвороби, які вони спричиняють. У своїх працях Ібн Зухр пише про те, що від хвороб можна вилікуватися не лише завдяки лікарським практикам і застосуванню ліків, а й унаслідок дотримання дієти та здорового способу життя (що, загалом-то, і так було основою медицини того часу, але це чомусь підкреслюють як досягнення). Тому він багато місця у своїх творах присвячує саме харчуванню та гігієні. Його головна праця, «Книга спрощення терапії та дієти», була перекладена латинською та івритом і вплинула на розвиток західної хірургії. Єврейський лікар і філософ Маймонід захоплювався Ібн Зухром, описуючи його як «унікальну людину свого часу і одного з найбільших мудреців». Він часто цитував його у своїх медичних текстах. Навіть Аверроес вихваляв його як найбільшого лікаря від часів Галена. А рідні дочка й онука Ібн Зухра стали лікарками, спеціалізуючись на акушерстві.
Єврейська ж традиція дала такі імена, як Ієгуда Галеві (1075-1141), великий поет у дусі провансальської лірики, а також релігійний фанатик і націоналіст, що мріяв відродити царство в Ізраїлі. Не таким націоналістичним був Йосеф ібн Цаддік (1075-1149), який жив у Кордові й писав арабською мовою. У його головній праці («Книга про мікрокосм») ідеї неоплатоніків, що поєднують у собі метафізику, етику й психологію Платона-Плотіна з аристотелівською фізикою, зазнали своєрідного переломлення крізь призму іудаїзму та каламу. В принципі, це звичайний теолог-мракобіс. Але найбільший і найзначніший представник іудейської культури, що перебрався на північ, у християнські землі, — Авраам ібн Езра (1092-1167). Він займався математикою, богослов’ям, астрономією, астрологією й особливо біблійною екзегетикою. Також Езра був поетом і лінгвістом. Автор збірки гімнів, пісень, жартів і загадок, а також один із засновників граматики івриту. Серед математичних досягнень йому належать обчислення та властивості біноміальних коефіцієнтів. Окрім самостійних праць, Езра здійснив низку класичних перекладів з арабської і цілком може бути названий «главою перекладної літератури» в Іспанії того часу. Він дружив із вищезгаданими Цаддіком і Галеві, багато років провів в Італії, а також відвідував Францію й Англію, перш ніж осісти в північній Іспанії. У релігійно-філософському сенсі він теж близький до неоплатонічної школи, однак певної позиції в характерній для Середньовіччя суперечці між платоніками й аристотеліками не займав. Роблячи висновок про те, що Мойсей не був автором Тори, і що Тора та інші протоканонічні книги були написані або відредаговані кимось іншим, Спіноза цитує коментар Ібн Езри до Второзаконня, що свідчить про доволі раціоналізаторські позиції самого Езри.
Тим часом у Британії вирізняється Аделард Батський (1080-1160), філософ-схоласт, який навчався у Франції та здійснив семирічну подорож Південною Італією, Північною Африкою й Малою Азією, а після повернення написав кілька оригінальних творів, переклав найважливіші наукові праці з грецької та арабської на латинську мову («Начала» Евкліда, астрономічні таблиці Аль-Хорезмі й багато чого ще). Другий найбільший перекладач з арабської та грецької від часів Костянтина Африканського й діяльності школи в Салерно, хоча, можливо, він також користувався допомогою іспанця Педро Альфонсо, який переїхав до Англії, та спадщиною Толедських перекладачів. Аделард відомий як один із перших, хто запровадив арабську систему числення в Європі. Серед оригінальних праць Аделарда є два найважливіші діалоги, написані на взірець платонівського стилю, або ж листування з його небожем. Найраніша з них, і головна по суті, — «Про тотожне і відмінне», що вплинула на середньовічних філософів: Роджера Бекона, Гійома Коншеського, Гуго Сен-Вікторського та інших. Вона написана як заклик до вивчення філософії, за зразком «Розради філософією» Боеція. Виконана у формі драматичного діалогу між Філокосмією, яка захищає мирські втіхи, і Філософією, чий захист ученості приводить до стислого викладу семи вільних мистецтв. В основі всього твору лежить контраст між res (сприйманою реальністю) Філокосмії та verba (ментальними поняттями) Філософії. Кожен розділ «Вільних мистецтв» поділяється на дві частини. Спочатку подається опис алегоричної постаті, що репрезентує мистецтво, в якому наголошується на важливості цього мистецтва, а потім іде стислий виклад доктрин цього мистецтва, поданих алегоричною постаттю, яка постає як засновник або головний прихильник цього мистецтва. У підсумку, захищаючи філософію, він виступає радше як ворог сенсуалізму й емпіризму. Другою найважливішою його працею були «Питання з природничих наук». Він вирішує подати цю працю як форум для вивчення арабської мови, часто посилаючись на свій досвід в Антіохії. Тут він викладає сімдесят шість питань у формі платонівського діалогу про метеорологію та природничі науки. Цю книгу широко використовували в школах у XIII столітті й навіть пізніше, але вчення про природні речі зрештою буде витіснене працями Арістотеля. Текст поділено на три частини: Про рослини і тварин, Про людину і Про землю, воду, повітря й вогонь. Дві найхарактерніші особливості, пов’язані з цим текстом, — це (1) перевага розуму над авторитетом у питаннях науки й природи (іншими словами, пошук розв’язань за допомогою розуму й логіки, а не віри) і (2) звернення до арабських учень під час висвітлення вельми суперечливих тем (наприклад, що дикі тварини можуть мати знання й душі). Аделард не вважав, що використання розуму для пошуку знань якимось чином суперечить християнській вірі в Бога. Душа посідає значну частину діалогу в цьому тексті: в «Про людину» обговорюється тілесна душа людини, а в заключному розділі докладно розглядається безтілесна душа стихій і тварин. «Питання природи», вочевидь, одразу ж почали користуватися успіхом, оскільки їх копіювали по обидва боки Ла-Маншу, і навіть видавали у форматі «кишенькової книжки».
Також у Британії залишалися помітними й учні Ансельма Кентерберійського. Поки у Франції його учень Ансельм Лаонський протистоїть номіналістам і навіть поміркованому Абеляру, у Британії залишилися такі учні Ансельма, як Едмер Кентерберійський (1060-1126), який уклав біографію свого вчителя й нову історію Англії. Чергову історію Англії та церковну історію залишив хроніст Ордерик Віталій (1075-1142). Хроніст Симеон Даремський (пом. бл. 1129) написав «Історію королів англів і данів». І крім них Англія залишила ще з десяток різних істориків, перелічувати яких немає сенсу. Залишається лише згадати таких регіональних героїв, як Козьма Празький (бл. 1045–1125), перший відомий хроніст і засновник історіографії Чеської держави. Культура Чехії того часу тісно пов’язана з німецькомовною культурою, оскільки ця країна була дуже важливою частиною німецької Священної Римської імперії. Але все ж Козьма пише переважно про проблеми взаємин з іншими слов’янськими країнами. У юності Козьма навчався в монастирях Парижа і Льєжа та проходив навчання в найкращих викладачів льєзької школи. Історична праця Козьми, поряд із працями його сучасників із Русі та Польщі: «Повістю временних літ» Нестора Літописця і «Хронікою та діяннями князів або правителів польських» Галла Аноніма, має фундаментальне значення для слов’янської культури.
Підсумки століття
Настав час підбити підсумки цього століття. На щастя, тут не так уже й багато діячів, щоб доводилося випускати цілі пласти, як це доведеться робити в наступні століття. Але й цього виявилося досить багато, щоб стаття розрослася до непристойних розмірів. Тому тут я зроблю стислий переказ основного змісту. Отже, виявилося, що вже наприкінці Х століття Папою Римським стає людина, яку всі вважають чаклуном і антихристом, через те, що її знання в різноманітних науках цілком можна порівняти з гуманістами часів Петрарки. І попри всю темряву середньовіччя, там виявилося не настільки темно, щоб цю людину не допустили до правління церквою. Уже за цього папи (Сильвестра II) починаються активні переклади з арабської латинською мовою. Багато енциклопедичних умів того часу особисто знайомі з цим папою і присвячували йому свої праці. Ці ж люди перетворюють свої монастирі на осередки освіти, співмірні з університетами, відомі як школи в: Реймсі, Шартрі, Льєжі, Санкт-Галлені, Монте-Кассіно і ще багато де. Кожен такий монастир мав великі бібліотеки, усюди викладали, крім богослов’я, також математику, граматику, музику тощо. У деяких монастирях налагоджується вивчення грецької мови. Уже з’являються численні лікарі, і навіть спеціалізований медичний центр, своєрідний медичний університет: школа в Салерно, у якій професію лікаря могли здобувати навіть жінки. Усі ці монастирі тісно пов’язані між собою, ченці вільно пересуваються між країнами, для них не існує національних кордонів, і тому майже будь-яка країна, де є монастир, могла обзавестися мудрецем найвищої з можливих на той час категорій. Хоча найбільше відомих ченців дали Франція і Німеччина (якщо враховувати Нідерланди та Швейцарію). Школа в Салерно посилила й без того вже розгорнутий культурний обмін між арабською Іспанією та Європою; у цій школі з’явився мислитель, який перейшов з ісламу в християнство (Костянтин Африканський), що активно взявся за перекладацьку діяльність. У цей час кодифікуються системи права, створюються підручники з граматики і, що ще важливіше, з риторики. Пишеться просто величезна маса історичних творів, що охоплюють усі події від створення світу до їхніх власних часів.
Ми побачили також, що античний вплив нікуди не зникав із Європи, і він навіть дуже сильно позначається на більшості письменників. Дехто з них брав собі римські псевдоніми, користувався римською термінологією для позначення сучасних йому явищ, державних і військових структур тощо. Вони також підробляли свої твори під твори Овідія й Вергілія, наслідували римських істориків, Саллюстія, Ювенала, Цицерона, стоїків. Уже на той час намагалися використовувати Платона й Арістотеля для теологічної аргументації. А деякі вже настільки були просякнуті гуманістичними ідеями, що прямо ставлять питання вибору між потойбічним життям у раю (!) і земним життям в оточенні наук та мистецтв, і надають перевагу другому. Уже тут закладається основа для створення літератури національними мовами (щонайменше англійською, німецькою та французькою), створюються перші літературні мови романської групи серед перших провансальських трубадурів, тісно пов’язаних із любовною поезією арабського світу. Тематика куртуазного кохання отримує свої перші зразки, які вже в наступному столітті породять цілий жанр у літературі. А політичні мислителі вже структурують станове суспільство на три групи (дворяни, священники, селяни), що протримається аж до Французької революції, і створюють теорії елітаризму. Деякі священники проповідують ідею перемир’їв у війнах на великі свята, закликають відмовитися від покарання стратою і терпимо ставитися до єресей. Вони особисто беруть участь у проєктуванні храмів, статуй і різноманітних оздоб, оскільки освіта дає їм змогу займатися і архітектурою, і скульптурою, а іноді навіть механікою та хімією (див. «Колона Христа» Бернварда Гільдесгаймського або Пізанський собор Бускето). Водночас створюється сучасне нотне письмо, що перетворило музику Європи. Салерно називають «Містом Гіппократа», а Льєж — «Північними Афінами».
У цей самий час консервативне чернецтво занепокоїлося тим, що просто в їхніх улюблених монастирях падає рівень побожності й моральності, і намагається провести реформу, яка мало не призводить до загальноєвропейської боротьби між прихильниками церкви та прихильниками посилення держави. Ця боротьба в тій чи іншій формі триватиме ще кілька століть, але її найжорсткіша фаза починається вже тут, у XI столітті. І чомусь саме фанатичних прихильників церкви й досі шанують як найбільших філософів свого віку, хоча для них є десятки альтернатив у той самий час. Серед цих альтернатив — перші приклади сенсуалізму й емпіризму, ще слабкі, але все ж озвучені, і дуже сильний струмінь філософського номіналізму, представлений спочатку Беренгаром Турським, а потім Гауніло з Мармутьє та Іоанном Росцеліним. Їм протистоять сильні теоретики реалізму і платоніки, такі як Ансельм Кентерберійський. Хоча навіть у останніх можна знайти сенсуалістичні елементи. Витоки цієї найбільшої схоластичної суперечки теж приводять нас у XI століття. Першу з цих двох шкіл підтримують арабські писання з Іспанії, другу — неоплатонічні твори єврейських письменників Іспанії. Загалом арабська Іспанія має важливий вплив на всю Європу, і всередині неї самої з’являються цікаві феномени, хоча б такі, як поетеса Валлада, що відмовилася покривати голову, визнає право змінювати своїх партнерів так, як їй заманеться, створила літературний салон і активно складала вірші. Чоловіки арабської Іспанії спокійно пишуть про гомосексуальні стосунки, і всі вони уникають серйозного осуду. На тлі Європи це виглядає справжнім царством свободи. Але й у самій Європі ще відносно вільно. Хоча перші масштабні єресі, як-от заперечення того, що в причасті хліб перетворюється на реальне тіло Христа, чим займався Беренгар Турський, — усе ж намагаються придушити адміністративними заходами всередині церкви. Сама єресь Беренгара набула майже мільйона послідовників і по суті своїх вимог уже майже збігалася з класичним Протестантизмом. Усі ті самі ідеї, що займають уми в XIV-XV ст., займають їх уже в XI столітті.
Більше конкретних діячів можна побачити в основному масиві тексту. Але я назву тут конкретно тих, яких вважаю справді достойними. Це: Туотило (850-915), Герберт Орільякський (940-1003), Ріхер Реймський (941-998), Ноткер II Фізик (900-975), Ноткер III (бл. 950-1022), Ноткер із Льєжа (940-1008), Вазо Льєзький (бл. 985–1048), Адальбольд II Утрехтський (??-1026), Бернвард Хільдесгаймський (960-1022), Беренгар Турський (998-1088), Ансельм Бесатський (бл. 1000-1054), Валлада бінт аль-Мустакфі (1001-1091), Ібн Хазм (994–1064), Тортула (??), Константин Африканський (бл. 1020–1087), Гауніло з Мармутьє (??), Сігеберт Жамблуйський (бл. 1030–1112), Іоанн Росцелін (1050-1122), П’єр Абеляр (1079-1142), Аделард Батський (1080-1160), Ібн Баджа (1085-1138) і Ібн Зухр (1094-1162). Усього 22 імені, кожне з яких варте того, щоб стояти поруч з іменами Фоми Аквінського, а то й вище за нього.