ECHAFAUD

Перша, друга і третя частини статті.

Римська епоха була часом, коли “методична школа” користувалася своєю найбільшою популярністю; як ми бачили вище, вона була основним конкурентом “емпіричної школи”. А оскільки у філософському плані першоджерелами для методистів та емпіриків були епікурейська і скептична школи, тобто застосовували дві провідні філософські теорії того часу, то цілком природно, що філософська конкуренція з боку третьої значної школи епохи, з боку стоїків, закономірно призвела до створення ще однієї – “пневматичної школи” в медицині.

Пневматична школа

Ця школа в якості активного начала запропонувала замінити “суміші примітивних атомів” на нематеріальну природу – “пневму“, або дух. Саме від неї, від невідповідності її душевних властивостей, на думку пневматиків, залежали хворобливий та здоровий стан людини. Основи медичного поняття пневми заклали ще Платон та Арістотель, які описали способи, за якими пневма вводиться в організм і кровоносну систему. Навіть Ерасистрат із послідовниками змусили пневму відіграти важливу роль в описі здоров’я і хвороб. Таким чином, теорія пневми не була чимось новим. У якомусь сенсі ця теорія вплинула навіть на Епікура (див. статтю про Ерасистрата), проте пізніше цей термін “застовпився” саме за стоїками. За вченням пневматиків, окрім “духу” тілом керують чотири елементи (теплота, сухість, холод, вогкість). Теплота і сухість викликають гарячі хвороби, холод і вогкість – флегматичні, холод і сухість – меланхолію. Після смерті все висушується і робиться холодним. Пневматики також розробили власне вчення про пульс, описали багато його видів, і на його підставі ставили передбачення перебігу хвороби.

Ця школа так само, як і “емпірики” або “методисти”, звертала порівняно менше уваги на оперативне втручання і застосування фізичних ліків, але приділяла велике значення умоглядним теоріям. Це школа теоретичної медицини, на відміну від більш практично орієнтованих “догматиків”. Але з огляду на те, що пневматична теорія (у більш “матеріальному” сенсі) і теорія чотирьох станів були прийняті ще в класичній медицині часів Емпедокла, Платона, Арістотеля та Гіппократа, можна сказати, що стоїки виступали вельми “догматично”, але тільки на суто-філософському, “умоглядному” рівні.

Як і личить любителям граматики, логіки і діалектики (тобто стоїкам) “пневматики” вважали, що в медицині не обійтися без логіки. Але в питаннях доктринального догматизму вони були не менш жорсткими, ніж епікурейці. Гален каже нам, що пневматики воліли б зрадити свою країну, ніж відмовитися від своєї думки.

Беручи до уваги впливовість стоїчної філософії для цієї школи, та її принципову ворожнечу з “методистами”, варто спершу нагадати про центральну постать стоїцизму в часи виникнення методичної школи. Неформальним лідером стоїків у цей час був Посидоній з Апамеї (139-51 до н.е.). Він народився в Сирії, зовсім неподалік від “методичного центру” в Лаодикеї, і сам був ровесником Асклепіада з Віфінії. В юності вивчивши стоїцизм в Афінах, потім він деякий час подорожував Середземномор’ям, відвідав Італію, Іспанію, Галію і Німеччину, де знайомився зі звичаями, знаннями і культурою місцевих народів. Кілька років Посидоній провів у Римі й отримав доступ до вищих кіл римського суспільства. Потім оселився на Родосі й відкрив там філософську школу. У 77 році до н. е. його лекції слухав Цицерон, а вже через Цицерона з ним познайомився Помпей, який відвідував Родос у 66 і в 62 році до н. е. За відомим твердженням Страбона, Посидоній був “найбільш багатознаючим філософом нашого часу”; хоча найімовірніше, Страбон говорив так лише тому, що Посидоній подорожував по всьому світу, а самого Страбона вкрай цікавила саме географія.

За темою медицини ми маємо кілька (сумнівної приналежності) фрагментів, пов’язаних з ім’ям Посидонія. В одному з них він каже, що “при проходженні їжі дихальне горло захищається надгортанником”. В іншому місці йдеться про александрійського лікаря Зопіра, який “під час лікування переломів і вправляння вивихів здебільшого слідував методам Гіппократа, про що засвідчив би нам Посидоній, який багато навчався в того ж самого лікаря”. Лікар Аетій згадує Посидонія поряд з Архігеном як авторитета з душевних розладів: запаморочення різних видів, летаргії, каталепсії, ступору, меланхолії тощо, а лікар Орібасій каже, що “Діоскурід Факас і Посидоній навели багато подробиць у творі про напасть, що трапилася в Лівії за їхніх часів”.

Але навіть якщо всі ці уривки говорять про іншого Посидонія, нам однаково відомо, що сам філософ-стоїк багато запозичував із Платона й Арістотеля, а також був доволі забобонною людиною, яка зробила проблеми стоїчного “ворожіння” (мантики) більш важливими, ніж за ранніх часів.

Стоїчна філософія зосереджена на тому принципі, що весь всесвіт складається, фактично, з однієї речовини, яка називається пневма, або “дихання” вогню (чи, точніше, повітря та вогню), що здатна трансформуватися, щоб створити все, що існує в природі, включно з самим людством. Стоїчна пневма, яка здебільшого гаряча і суха, може також генерувати в собі протилежні якості холоду і вологості, щоб створити чотири елементи (вогонь, повітря, вода і земля), з яких походить увесь космос. Людське тіло, таким чином, також являє собою пневму, яка виражається на кількох рівнях: матеріальна або міцніша пневма, що конкретизується в кістках, м’язах, життєво важливих органах і, фактично, у “чотирьох рідинах” (Гіппократ), породжених комбінацією чотирьох елементарних якостей; та духовна пневма, легша та розрідженіша (але фактично така сама, що складається з “речовини”), що тече по всьому тілу й оживляє його, а також наділяє нас розумовими та емоційними здібностями. Строго кажучи, обидва види пневми вважаються матеріальними, тому не можна сказати, що духовна пневма – це прямо таки душа, в містичному сенсі слова; але що ближче стоїцизм підходив до часів Марка Аврелія (II ст. н.е.), то частіше цей містичний зміст починає проявлятися, і самі медики-пневматики не наполягають на матеріальності пневми. Навпаки, вони якраз сильно акцентують на душевній основі всіх захворювань, ніби наполягаючи на психофізичному дуалізмі.

Офіційним засновником “пневматичної школи” вважається Афіней Атталійський (бл. 20-80 н.е.). Імовірно, він навчався у самого Посидонія, у такому разі його традиційні датування життя необхідно буде змістити в минуле. Адже як каже Гален:

“Що стосується Афінея з Атталії, який заснував так званий пневматичний напрямок у медицині, то для нього природно говорити про сполучну причину хвороб, оскільки він слідує стоїчному вченню – адже він спілкувався з Посидонієм…”.

Він розробив власну дієтику, докладно описав вплив повітря, житла і навів засоби для очищення води. Незважаючи на те, що пневматики віднесли більшість захворювань до пневми, вони тим не менш звернули увагу на “суміші елементів”. Афіней також прийняв багато чого з доктрини перипатетиків, і, крім вчення про пневму, він розробив “теорію чотирьох елементів”, у яких розпізнав позитивні якості (poiotes) тваринного тіла, і називав їх усі “природою людини”. Поєднання тепла і вологи було, на їхню думку, найбільш підходящим для збереження здоров’я. Спека і сухість викликають гострі захворювання, холод і волога викликають флегматичні захворювання, холод і сухість викликають меланхолію. При наближенні смерті все сохне і стає холодним.

Афіней був наставником Теодора Атталійського, і, схоже, з великим успіхом практикував медицину в Римі. Писав він багато, оскільки двадцять четвертий том одного з творів Афінея цитується Галеном, а двадцять дев’ятий – Орібасієм. Однак до нас не дійшло нічого, крім заголовків (його головна праця – “Про засоби захисту”) і деяких фрагментів, збережених Орібасієм.

Гален написав про нього такий відгук:

“Три типи” причин хвороби Афінея такі: перший складається зі сполучних (containing) причин, друга – з попередніх (preceding) причин, третя – з попередніх (antecedent) причин: це те, що вони називають усім зовнішнім по відношенню до тіла, що завдає йому шкоди і викликає в ньому хвороби.

Якщо те, що виробляється всередині організму, належить до класу причин, що спричиняють хворобу, тоді, хоча воно насправді не спричинило хворобу, воно називається попередньою (preceding) причиною. Зміни, що відбуваються в природній пневмі, спричиняються цими внутрішніми [тобто preceding] причинами разом із тими, що є зовнішніми [тобто antecedent], а в разі зволоження чи висушування, охолодження чи нагрівання тіла вони, як кажуть, є локальними (containing) причинами захворювань.

Послідовник Афінея Агафін ухилився від думок свого вчителя і створив “епісинтетичну (еклектика) школу”. Кажуть, одного разу в нього стався напад марення, викликаний нестачею сну, від якого його позбавив власний учень Архіген, який наказав обробити його голову великою кількістю теплої олії. Гален часто цитує Агафіна, і згадує його як представника “школи пневматиків”. Є також багато елементів, які приводять нас до думки, що ідеї Афінея Атталійського вплинули на деякі аспекти думки Сенеки; хоча це може бути суто філософським збігом, тому що джерела для теоретизування в них були одні й ті самі (окремий цікавий сюжет про близькість Сенеки до методичної школи – у наступному розділі).

Велике значення свого часу мав Архіген з Апамеї (70-130 н. е.), учень Агафіна, який жив у Римі в епоху правління імператора Траяна. До речі, місто Апамея було батьківщиною стоїка Посидонія, а Аталія (батьківщина Афінея і Теодора) перебувала в межах 150 км від Апамеї, і менш як 100 км від Лаодікеї. Усе це один регіон, у якому виникає два різні центри медицини.

Архіген описав 18 видів пульсу, навів ознаки пошкодження голови, а також – багатьох інших хвороб. Він запропонував багато складних ліків, з яких особливо славилася hiera. Однак йому дорікають у тому, що він полюбляв вводити в науку нові та незрозумілі терміни, намагався надати медичним писанням діалектичної форми, що справляла радше більше видимості, ніж реального лікування. Архіген опублікував трактат про пульс, до якого Гален написав “Коментар”; він, мабуть, містив низку дрібних і тонких відмінностей, багато з яких не існують у дійсності й були здебільшого результатом скоріше упередженої гіпотези, ніж фактичного спостереження; те саме зауваження можна застосувати до запропонованого ним лікування гарячок. Однак Архіген не тільки користувався значним ступенем суспільної довіри за свого життя, а й залишив після себе низку учнів, які протягом багатьох років зберігали почесне становище у своїй професії. Геродот, учень Афінея або Агафіна, написав кілька медичних праць, які кілька разів цитувалися Галеном і Орібасієм.

Еклектична школа

Отже, ми бачили, що практично одразу після свого виникнення, стоїчна школа медицини перетворилася на “еклектичну школу”, хоча насправді різниця між ними мінімальна. Одночасно із засновниками “пневматичної школи” жив також відомий учений Аретей із Каппадокії (бл. 60-130рр.). Він вважався найкращим “спостерігачем” у давнину, після самого Гіппократа. Майже кожну описувану ним хворобу він досліджував самостійно; кожне ускладнення наводиться із зазначенням приблизної частоти. Аретей добре показав вплив статури, атмосфери і клімату на хвороби. Опис кожної хвороби в нього починається зображенням будови відповідного органа. Лікування, яке застосовує Аретей, просте й розумне; надають перевагу простим засобам у малих кількостях, скрізь вказують необхідний спосіб життя для хворого.

Аретей відомий насамперед працями з психіатрії, ендокринології та інших галузей медицини: першим звернув увагу на перехід меланхолії в манію, що розцінюється як перша в історії психіатрії вказівка на біполярний афективний розлад; він описав усі відомі тоді психічні хвороби, вкоренив у клініці термін “діабет”, першим описав із клінічного погляду непритомність і целіакію, дав цінні вказівки на анатомію, фізіологію і клініку паралічу.

За філософським світоглядом Аретей був стоїком-пневматиком, а впливають на його пневму, як і в гуморальній теорії Гіппократа, кров, слиз, жовч і чорна жовч. Незважаючи на те, що Аретей усе ж таки радше був пневматиком-теоретиком, він іноді відхилявся від їхніх поглядів. Еклектика його проявлялася в змішуванні вчення пневматиків із ретельним вивченням анатомії, характерним для “догматиків”, і спостереженнями та експериментами, як у “емпіриків”. Хвороби ж він класифікував згідно з методичною школою, і так само – віддавав перевагу лікуванню за допомогою “способу життя”. Мабуть, це ще одна причина, чому більшість сучасних йому медиків-пневматиків рідко його цитували (зважаючи на численні наслідування ворогів школи). Аретей – єдиний пневматик, чиї праці дійшли до нашого часу, і описані самим автором від першої особи. Загалом, Аретей просто прийшов через стоїцизм до “загальногрецької класики”, як це робили і самі стоїки в галузі чистої філософії, еклектизм як він є.

Крім зближення з класичними догматиками, нам мало що відомо про думки цих лікарів або їхні принципи. Ецій з Аміди часто цитує Архігена Апамейського, описуючи хвороби в стилі, близькому до Аретея; Антілл (сучасник Галена) наказує серію фізичних і дихальних вправ, спрямованих на зміцнення тонусу тіла і пневми, яку розуміють як дихання, так і як життєву енергію.

З пізніх авторів, до “епісинтетиків”, так іноді називається еклектична школа, належав Леонід Александрійський (бл. 160-230 н.е.). Його твори здебільшого пов’язані з хірургією, деякі фрагменти збереглися в Аеція і Павла Егіна, з чого ми можемо судити, що він був вправним лікарем-практиком. Леонід слідом за Галеном виступав за оперативне видалення раку грудей, і рекомендував робити припікання, що стало стандартом на наступні 15 століть. Він представив перший докладний опис мастектомії, який включав перший опис втягування соска як клінічної ознаки раку грудей, і виступив за системну “детоксикацію тіла”.

Проміжні підсумки. Коротка історія.

Отже, ми бачимо кілька великих етапів розвитку античної медицини. До появи творів Гіппократа (бл. 420-390 до н.е.) медицина греків була гранично традиційною, поступаючись навіть своїм аналогам з Єгипту або далекої Індії. “Теоретична” філософська медицина існувала вже в 520-470-х роках в особі піфагорійської школи і Емпедокла, чим сильно вплинула на медичну філософію Платона і Аристотеля. Також ще до Гіппократа, у вигляді окремого феноменального винятку, деякі серйозні відкриття зробив Алкмеон Кротонський. Після появи Гіппократа ситуація не стала набагато кращою, хоча тепер уже було зібрано всі досягнення і дано приблизний метод для подальшого просування.

• Таким чином Перший етап закінчився створенням якоїсь “узагальненої концепції”, що базується навколо постаті Гіппократа (а.к.а. “догматична школа“). Пневматична теорія “філософів” добре лягала на “гуморальну” теорію Гіппократа і доповнювалася типовими для всіх регіонів світу рекомендаціями з терапії. Емпіричні зрушення були запущені Арістотелем, який створив “науку зоології“ з аналізом розтину десятків різних тварин, і його учнем Теофрастом, який створив аналогічно “науку ботаніки“. Озброєні цими поглядами, медики оселилися в створену під впливом послідовників Арістотеля і Теофраста – “Александрійську школу”.
• Створення цієї школи стало Другим етапом (290-240 до н.е.) розвитку медицини. Тут було зроблено багато відкриттів унаслідок розтину і дослідження людських тіл, було фактично створено “науку анатомії“. Але її мала практична корисність для лікарів-практиків призвела до того, що “догматична школа” була відкинута, а в медицині запанував скептицизм щодо теоретичних побудов (“емпірична школа“).
• Третій етап (250 до н.е. – 50 н.е.) розвитку полягав у повільному відродженні “догматичної школи”, у чому можна, якщо є бажання, навіть угледіти таку собі класичну форму діалектичної тріади. Але скептицизм “емпіричної школи” в чистому вигляді й сам був “філософською теорією”, яка мала філософських конкурентів (стоїків та епікурейців). Тому новий етап розвитку медицини полягав у тому, що лікарську науку заполонили “лікарі-практики” зі скептичних та епікурейських (“методична школа“) філософських напрямів. Їхня боротьба на філософському рівні була боротьбою скептицизму і догматизму, тому розвиток епікурейської медицини був поверненням позицій догматиків, щоправда, поки що скоріше на рівні теоретичної медицини.
• Домінування цих шкіл тривало до перших років н.е., і вінцем задавненого процесу “догматизації” медицини стали стоїки, які створили свою “пневматичну школу“. Її було створено вже занадто пізно, щоб проіснувати довго як самостійний напрям. Як і сам стоїцизм був результатом еклектики всіх філософських шкіл (крім епікурейства), так само і “пневматики” швидко перетворилися на еклектичну школу.

Але всі еклектичні напрямки того часу групувалися навколо імен Піфагора, Платона й Аристотеля, які свого часу (IV ст. до н.е.) стали основою “догматичної” школи. На цій основі, з урахуванням досягнень інших шкіл, було створено останню школу, яку представляє знаменитий лікар Гален, що знаменує своїм приходом кінець Четвертого етапу розвитку античної медицини (50-215 н.е.) і перед силою якого померкли всі три “філософські” медичні школи. Тільки після цього можна говорити про початок П’ятого етапу (215-1750 н.е.), що відтворює і доповнює теорію Галена (з обмеженим застосуванням вчень “трьох шкіл”) доти, доки медицина не вийде на якісно новий рівень.