ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2021 року

Версія російською мовою

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Історія медицини: Античність»

• Перша частина (Перші школи).
• Друга частина (Догматизм і Скептицизм) – ви тут
• Третя частина (Епікуреїзм у медицині).
• Четверта частина (Стоїцизм у медицині).
• П’ята частина (Еклектизм і канон Галена).

Александрія виявилася вкрай підходящим місцем для розвитку наук і мистецтв. Але деякі речі потребують додаткових акцентів. У 280-250-х роках, за часів правління Птолемея Філадельфа – майже все грецьке узбережжя від Босфору до Кіпру опинилося під владою Єгипту (і залишалося під нею приблизно до 190-х років). Якраз у роки його правління була створена і значно розрослася «Александрійська школа», а на всіх вищеназваних, підвладних йому територіях (а якщо конкретніше, то біля острова Родос), якраз і знаходилися майже всі провідні школи медицини з попереднього періоду її розвитку (див. Першу частину, про заснування стародавньої медицини). І не тільки медичні школи; більшість учених в Александрії, найрізноманітніших напрямів науки, за своїм походженням були малоазійцями (суч. Туреччина). Тож суто політичний чинник, тобто успішне правління царя Птолемея, можна вважати дуже значущим явищем не тільки загалом для всіх жителів Єгипту, а й для розвитку медицини.

Царі з династії Птолемеїв не просто дозволили лікарям розтинати трупи, як ми вже говорили раніше, але, щоб зняти з анатомів ганебне ім’я катів і злочинців (яке давали їм у народі), навіть самі царі займалися розтинами. В Александрії також був побудований Музей (т. зв. «Мусейон»), в якому, крім усього іншого, були зібрані зразки з усіх царств природи. Тут не тільки проживали відомі вчені, які отримували утримання від держави, але між ними відбувалися диспути, на яких обговорювалися актуальні питання. Усе це мало слугувати підвищенню престижу єгипетських царів і неймовірно сильно стимулювало розвиток античної науки.

Але давайте перейдемо ближче до справи. Ми вже розповідали про те, що александрійська школа породила безліч напрямків у медицині. Практично відразу ж після свого виникнення, вона розпалася на два великих напрямки (т. зв. догматичний та емпіричний), а пізніше до них додалося ще два (методичний та пневматичний). Тож, розглядаючи далі античну медицину, ми розберемо кожну з цих шкіл по порядку, а конкретно в цій статті ми розглянемо перші дві.

Догматична школа

У першій частині циклу ми вже згадували так звану «догматичну школу», до неї належали знамениті лікарі Праксагор (учитель Герофіла) і його власний учитель Діокл. Сама назва школи вже багато в чому пояснює її суть. Послідовники цього напряму вважали себе «ортодоксальними гіппократівцями», вірними послідовниками принципів Гіппократа.

Якщо повернутися ще трохи назад у минуле, то варто було сказати, що засновником цього напряму вважався ще лікар Фессал, син самого Гіппократа. Деякий час Фессал провів при дворі Архелая I Македонського (правив у 413-399 роках до н.е.). Кілька разів він навіть отримав високу оцінку від Галена, який називає його найвидатнішим із синів Гіппократа, і каже, що він «не змінив жодної з доктрин свого батька». Безсумнівно, що Фессал зробив деякі власні доповнення, коли виконував завдання з підготовки до посмертної публікації творів Гіппократа. Дехто зі стародавніх письменників також припускав, що він навіть був безпосереднім автором кількох праць, що становлять частину т.зв. «корпусу Гіппократа». Відзначився у заснуванні «догматичної» школи також і зять Гіппократа – Полібус, який також, згідно з Галеном, беззастережно слідував думкам і практикам Гіппократа. Полібус неодноразово згадується Галеном у зв’язку з різними роботами в «корпусі Гіппократа», що приписувалися йому. Також Полібуса згадують Цельс, Целій Авреліан і Пліній. З огляду на те, що цим послідовникам Гіппократа приділяється багато уваги навіть за часів Галена, можна припустити, що їхній вплив був великим протягом усієї античної історії. Доволі відомим свого часу учнем «догматика» Праксагора був лікар Флістоїк, який уже був сучасником Александрійської школи. Схоже, що він написав роботу з анатомії та кілька разів згадується у Галена, який називає його одним із найвидатніших лікарів свого часу.

Тож виходить, що список ранніх догматиків виглядає так: Фессал, Полібус, Діокл, Праксагор і Флістоїк. Саме тому вже раніше згадувані нами Праксагор і Діокл, мають розглядатися в ширшому контексті «школи Гіппократа», що стояла за їхніми плечима, і яку вони могли посилити за допомогою філософії Аристотеля. Загалом, ми можемо сміливо вважати, що догматична школа по праву може вважатися першою серед шкіл у новому періоді розвитку медицини.

Слідом за Гіппократом школа догматиків вважала, що для ефективного лікування хвороб необхідно знати їхні «приховані причини». Це основний теоретичний постулат школи. Звісно, важливо знати і більш «очевидні причини», як і володіти розумінням того, як саме відбуваються природні процеси життєдіяльності та принципи роботи частин людського тіла. Усе це передбачає знання будови внутрішніх органів, і звідси з’являється гостра необхідність займатися анатомією. Це головний практичний орієнтир школи. Догматики дали назву “прихованої причини” тим речам, які стосуються “елементів” або “принципів”, з яких складається наше тіло. Очевидно, ця філософська термінологія мала не менш філософський сенс, і тому не складає труднощів виявити вплив філософії на медицину та медицини на філософію. Так ось, стан елементів (або принципів) був причиною хорошого або поганого здоров’я. Догматики вважали, що неможливо знати, як лікувати хворобу, якщо не володіти знанням того, від чого ця хвороба походить (причини-наслідки, див. Демокріт і Гіппократ). Оскільки немає жодних сумнівів у тому, що лікарі мають лікувати хворобу якимось певним (істинним) способом, то їх не дуже цікавило, що різні «догматики» можуть припускати різні причини, ґрунтуючись на різних філософських школах. Догматизм школи виражався у вимогах дотримуватися основ вчення Гіппократа (гуморальна теорія, приховані причини, роль погодних умов і рекомендації санаторіїв, розважливість лікаря і спостереження, тощо), все інше, що може бути несуперечливо вписане в це вчення – тобто різні філософські концепції – уже не вимагало такої самої одностайності.

По суті, саме тут відкривалося велике поле для експериментів, для створення відгалужень всередині школи. І це робить їх уже не такими «догматиками», як це може здатися на перший погляд. Незважаючи на те, що варіантів пропонується багато, а правильним може бути лише один – вони не впадали в розчарування та скептицизм, а тільки пропонували продовжувати пошуки «того самого», справді вірного варіанту. Оскільки істина одна, то навіть якщо ми вміємо лікувати якісь конкретні хвороби, то ми вочевидь робимо це згідно з істиною, навіть якщо ми не цілком розуміємо, в чому вона полягає. Залишалося тільки зрозуміти, шляхом постійних дослідів і вивчення організму, яка філософська концепція краще за всіх інших відповідає правильному лікуванню. Тільки знання справжньої причини хвороби – передбачає дійсне лікування хвороби, замість безглуздого «лікування» її симптомів.

«Догматична школа» не заперечувала необхідності в експериментах; але її представники вважали, що ці експерименти не можна робити без попередніх міркувань. Теорія має передувати практиці. Звертаючись до історичного типу аргументації, вони намагалися довести, що первісні люди, які вперше звернулися до медицини, не могли рекомендувати своїм пацієнтам перше ж, що спадало їм на думку. З їхнього погляду, спершу люди довго обмірковували правомірність своїх дій, ґрунтуючись на «загальній теорії», і лише після довгих роздумів наважувалися на експерименти, які в результаті й повідомляли, правильним було міркування, чи ні. Таким чином експеримент мав розвивати «загальну теорію», але саме вона сама була кінцевою метою медичної науки, а не експеримент сам по собі. Наука починається з теорії і закінчується нею.

Наприклад, «догматики» говорили, що ми часто спостерігаємо спалахи абсолютно нових хвороб, від яких ні «сліпі» експерименти, ні стара дідівська традиція лікування так і не знайшли ліків. З їхнього погляду, в такій ситуації необхідно спостерігати, звідки ці хвороби прийшли, і як вони вперше почалися. Вивчати хворобу, щоб знайти її причину. Мабуть, вони сподівалися зробити висновок за аналогією за уже відомими хворобами, що прийшли з таких самих регіонів і зі схожою історією розвитку. Щоправда в такому разі пошук прихованих причин мало чим відрізняється від методу роботи з очевидними причинами. Що ж стосується «очевидних причин», тобто банально-спостережуваних, то їх може легко виявити будь-хто, і для їхнього знання треба тільки зрозуміти, чи хвороба походить від спеки, чи від холоду, від надто малої, чи від надто великої кількості їжі і т.д. Після цього достатньо взяти довідник хвороб і просто застосувати те, що підходить найбільше. Складається враження, що різниця між прихованими й очевидними причинами відповідають банально «новим» і «вже відомим» хворобам. Догматиків цікавить тільки щось нове, з чим можна працювати як дослідник-новатор.

Догматики вважали, що знання очевидних причин і банальної медицини минулого так само необхідне, як і відповідні роздуми щодо очевидних причин хвороби; від очевидного можна рухатися до неочевидного. Вони також стверджували, що стосовно “природних процесів » необхідно знати, наприклад, чому і яким чином повітря наповнює наші легені, і чому ми згодом його видихаємо; чому їжа надходить до організму, як вона там перетравлюється, а потім розподіляється по кожній його частині; чому артерії піддаються пульсації; що є причиною сну, бадьорості тощо; і вони стверджували, що люди не зможуть вилікувати хвороби, пов’язані з цими численними функціями, якщо не зможуть пояснити самі ці явища. Недостатньо просто констатувати спостереження, потрібно зв’язати їх у систему і пояснити принципи роботи, щоб у разі поломки органу його можна було відновити. А не просто констатувати спочатку як він працює, а потім – як він гниє. Зрештою, вони стверджували, що, оскільки основні болі та захворювання походять із «внутрішніх органів», то люди не можуть приймати будь-які ліки, якщо вони не знайомі з цими органами. Тому «догматики» і вважали, що необхідно препарувати трупи, оскільки неможливо лікувати хворі органи, якщо не розумієш природу органів здорових.

Герофіл з Халкедона

У зв’язку з усім вищесказаним не дивно, що перші александрійські лікарі були «догматиками», у той час ще нізвідки було виникнути серйозним альтернативам. Можна навіть сказати, що весь подальший розвиток античної медицини був або згодою з догматиками, або опозицією до них. До школи «догматиків» належить і вже знайомий нам Герофіл (335-280), який підняв анатомію на недосяжну до цього висоту. Поки його попередники розтинали трупи тварин, Герофіл, завдяки протекції єгипетських царів, активно вивчав трупи людські (хоча судячи з легенд про зустріч Демокріта з Гіппократом на цвинтарі Абдер, можна припустити, що ще Демокріт займався там чимось подібним). Ба більше, вважається, що Герофіл займався «вівісекцією» просто на живих злочинцях (що пізніше сильно засуджувалося з етичної точки зору). Саме тому Герофіл першим почав відрізняти нерви від сухожиль і довів, що саме нерви проводять відчуття. Принаймні так він запам’ятався у віках, хоча ми знаємо, що аналогічні висновки через експерименти з нервами зробив піфагорійський філософ Алкмеон ще за 200 років до цього. Чи можливо, що Алкмеон уже в той час займався такою ж вівісекцією на людях? Чи він дійшов такого висновку про нерви більш гуманним шляхом? Достеменно невідомо. Але навіть якщо Алкмеон був першим, його школа не здобула серйозного визнання, і можна вважати, що Герофіл возодив традиції «кротонської школи» лікування.

У праці під назвою «Анатомія» Герофіл докладно описав тверду і м’яку мозкові оболонки, частини головного мозку, і особливо його шлуночки (четвертий з яких він вважав місцем перебування душі), простежив перебіг деяких нервових стовбурів і визначив їх зв’язок із головним мозком. У творі «Про очі» Герофіл описав склоподібне тіло, оболонки і сітківку. Але найбільш відома його робота «Про пульс». У цій роботі він виклав свої уявлення про анатомію судин (описав легеневу артерію і дав назву легеневим венам) і про артеріальний пульс, який вважав наслідком діяльності серця. Герофіл першим визначив частоту пульсу і вказав на діагностичне значення цього параметра. Спостерігаючи за пульсом під час систоли та діастоли (скорочення та розслаблення серця), відзначаючи його частоту, наповнення, ритмічність та стабільність, він робив свої загальні медичні висновки. Щоправда і тут варто зазначити, що аналогічне відкриття вже було намічене Арістотелем і Праксагором на теоретичному рівні.

Але якщо Праксагор вважав, що в артеріях рухається лише одна повітряна «пневма» – то за Герофілом артерії були наповнені сумішшю крові та повітря. Цю думку цікаво порівняти з теорією його сучасника, філософа Епікура:

“…душа є тілом, що складається з м’яких частинок, розсіяне по всьому організму, дуже схоже на вітер з якоюсь домішкою теплоти, і в одних відношеннях схоже на перше [тобто на вітер], в інших – на друге [тобто на теплоту]. Є ще частина [душі], яка по топкості частинок має велику відмінність навіть від цих самих і з цієї причини більш здатна відчувати згідно з рештою організму”.
(с) Епікур

Крім частоти пульсу Герофіл визначав навіть «ритм» пульсації крові в артеріях, і порівнював різні види пульсу з музичними ритмами, після чого присвоїв кожному типу пульсу свою спеціальну назву. Одна з цих назв, «пульс, що скаче», так і збереглася до наших днів. У ділянці живота ним були описані лімфатичні судини, печінка, дванадцятипала кишка, досліджені сечостатеві органи. Але, незважаючи на всі ці успіхи, Герофіл був послідовним прихильником догматизму, і продовжував дотримуватися традицій «Косської лікарської школи» (школи Гіппократа). І слідуючи за ними, він продовжував бути прихильником гуморального вчення про чотири рідини, доволі архаїчного й умоглядного набору ідей.

Ерасистрат з Кеоса

До медиків «догматиків» належав навіть онук Арістотеля на ім’я Ерасистрат (304-250), який був відомим анатомом і досвідченим лікарем-практиком. Він вивчав медицину на острові Кнід (див. «Кнідська школа», опоненти Гіппократа й емпірики), у лікарів Хрисіппа і Метрадора, а потім уже на острові Кос, у послідовників Праксагора. Через це його буквально можна вважати втіленням перехідної ланки між Гіппократом, аристотелівською теорією і новітньою медициною того часу. Якийсь час Ерасистрат навіть працював при дворі царя Селевка (головного конкурента єгипетських царів Птоломеїв), проте після переходу його рідних країв під протекторат Єгипту – переїхав у столицю цього царства, в Александрію.

Як і Герофіл, Ерасистрат відомий дослідженнями серця та анатомії мозку. Він дав назву клапанам серця, вивчав звивини та порожнини мозку, провів поділ нервів на чутливі та рухові, описав селезінку та стан лімфатичних судин під час травлення. Тобто, розвивав ті самі науки, що й Герофіл, але просунувся трохи далі. Він намагався пояснити процес дихання, припускаючи існування особливого газу, який вводиться через легені в організм. У печінці він навіть припускав особливі жовчні ходи, які було відкрито багато століть потому, тільки коли печінку стали розглядати в мікроскоп. У хірургії він проводив сміливі для його часу погляди. Згідно з Ерасистратом, людина подібна до машини: її серце – насос, який на вході та виході контролюють стулкові клапани; печінка, нирки та сечовий міхур – фільтри; розвиток організму – механічний процес, який здійснювався через тріаду: нерви, вени, артерії. Нерви виходять із мозку (по них рухається душевна пневма), у венах тече кров (поживна субстанція), яка формується з їжі, а в артеріях – повітря (життєва пневма).

Якщо придивитися до цитати Епікура, наведеної в розділі про Герофіла, то з неї також можна було б вивести два типи «пневми», звичайну і розумну. Тож, якщо за змістом (суміш крові та повітря) Герофіл більше потрапляє в теорію Епікура, навіть не будучи з нею знайомим, то Ерасистрат, уже знайомий з епікуреїзмом, – потрапляє в цю теорію лише формально. Але навіть незважаючи на цю безглуздість, обидва приклади загалом показують, що лікарі того часу мали спільні джерела з Епікуром (якщо взагалі не перебували, крім іншого, і під його філософським впливом).

Теорія «тваринних духів», що розглядаються як рідина, яка переміщується по нервах, пояснювала принцип роботи нервової системи аж до кінця XVIII століття. Оскільки Ерасистрат принципово розділяв кровоносні вени і возухоносні артерії, він виявився трохи далі від істини, ніж його колега Герофіл. Для Ерасистрата потрапляння крові в артерію – це патологія. Він вважав, що таке може траплятися в разі ушкодження артерій, що відбувається через створений вакуум (поняття, яке запровадив Стратон із Лампсака). На його думку, запалення легенів є результат заходження крові в пошкоджені артерії (під дією вакууму/порожнечі) і займання пневми, яка там знаходиться. Не важко зрозуміти, в чому справа. Не пов’язуючи питання пульсу з тиском і роботою серця, можна було зробити висновок, що «фонтан» крові після пошкодження артерій – це саме результат потрапляння крові всередину артерії, і виштовхування цієї крові артеріальним «повітрям». А той факт, що після смерті цей процес закінчується, можна було пов’язати з відсутністю «пневми» і заповненням артерій кров’ю. У рамках цієї теорії це б виглядало як доведення патології до максимальної крайності, і цілком підходило б під стан смерті. Теорія вакууму могла пояснити не тільки процес «втягування» крові в артерії, а й інші видимі процеси тиску.

Вплив Стратона на Ерасистрата

Може виникнути запитання, чому Ерасистрат висуває такі дивні концепції. Хіба він не був анатомом? Звісно, на мертвих тілах досліджувати артерії не має такого самого сенсу, як на живих; у цьому ж і суть життя, що тільки будучи живою, по жилах людини розходиться «пневма» (порівн. стоїчна школа «пневматиків» і вплив Аристотеля). Чи проводив він вівісекцію на живих піддослідних? Існують думки, що так. Але, мабуть, розтини були настільки примітивні, що навіть якщо їх робили, то приводили Ерасистрата до думки «що й треба було довести». Хоча простіше припустити, що він подібних розтинів не робив, і тоді можна вважати, що Ерасистрат, принаймні в теорії кровообігу, був суто умоглядним теоретиком, який черпає свої знання з філософських концепцій.

Але якими були ці філософські концепції?

Розглядаючи це питання, ми отримуємо додатковий аргумент у скарбничку «гіпотези про Стратона» (про те, що Стратон був епікурейцем, або принаймні запозичив звідти майже всю свою систему). Якщо вірити лікарю Галену, то славнозвісний Стратон із Лампсака (340-270) – майбутній лідер перипатетичної школи після смерті Теофраста – завжди був дуже близький до Ерасистрата. Приблизно в 300-288 рр. Стратон перебував при царському дворі в Александрії, як вихователь майбутнього царя Птолемея II Філадельфа (того самого, якому приблизно в той самий час присвятив свій твір епікуреєць Колот із Лампсака). Ми вже бачили, що теорії Стратона про «порожнечу» («вакуум») застосовувалися Ерасистратом для аргументації про відмінність артерій і вен. Гален стверджує, що медичну теорію Ерасистрата добре знав і сам Стратон, тобто, їхні вчення взаємопов’язані. Він навіть підтверджує, за непрямими і прямими прикладами, що Ерасистрат знав анатомію кровоносної системи гірше, ніж Герофіл; і що, найімовірніше, взагалі не проводив анатомічного дослідження з цього питання. При цьому, на відміну від Герофіла, сам Ерасистрат відійшов від широко розповсюдженого вчення про роль «соків» в організмі (від гуморальної теорії гіппократів) і віддав перевагу «твердим частинкам». Якщо вірити цим словам, то Ерасистрат вважав, що організм складається з безлічі твердих неподільних частинок (по суті, атомів), які рухаються по каналах тіла: порушення цього руху у зв’язку з нетравленням їжі, або закупорка просвіту судин, їхнє переповнення – є причиною хвороб. Виходячи з таких уявлень, Ерасистрат спрямовував лікування на усунення причин «застою»: сувора дієта, блювотні та потогінні засоби, гімнастичні вправи, масаж, обливання, розтирання. Таким чином, було підготовлено практично всю теоретичну базу для виникнення майбутньої «методичної школи» медицини, пов’язаної з епікурейською філософією. Окремо варто зазначити, що Ерасистрат ставив харчування хворого на перший план. Атомістика була явним запозиченням зі Стратона, але крім того, вони обидва відмовлялися від кровопускання:

“Кажуть також і те, що Ерасистрата справедливо прославляють, бо він виліковував без жодного розтину вен. А цей спосіб використовували тільки ті, хто був до нього. Сам Стратон, якщо виходити з його творів, ніколи не використовував розтин вен. І що тут дивного, адже Ерасистрат в усьому наслідував Хрисіппа Кнідського, який ніколи не розтинав вени”.

Як і Стратон, він пропонував використовувати метод голоду для лікування, вважаючи, що в такий спосіб в організм не потрапляють нові атоми, і що це дає змогу вивести старі «надлишки», звільнити пори й повернути втрачену гармонію. Виходить, що Ерасистрат був менш фанатичним «фізіологом» і «анатомом»; він більше опирався на умоглядні гіпотези, серед яких він обрав епікурейську атомістику, що прямо призвело до створення «методичної школи». У цьому плані він навіть догматичніший за самих догматиків. А причетність Стратона з Лампсака до цієї медичної школи тільки додатково підтверджує його тісний зв’язок з епікурейською філософією в принципі.

Згідно з пізнім послідовником школи «методистів» Авлом Корнелієм Цельсом, Ерасистрат проводив розтини померлих хворих і встановив, що печінка стає твердою, як камінь, унаслідок смерті від водянки; а отруєння, спричинене укусом отруйної змії, призводить до хвороб печінки та товстого кишківника. Таким чином, Ерасистрат зробив перші кроки на шляху до майбутньої патологічної анатомії. Послідовники Ерасистрата цілком усвідомлено виділилися з «догматиків» і стали називатися «ерасистраторами»; а їхніми учнями були відомі лікарі Стародавнього Риму: Асклепіад, Діоскорид, Соран, про яких ми ще будемо говорити у зв’язку з «методичною школою».

Із послідовників «ерасистратиків» нам відомий Аполлоній із Мемфіса, який написав роботу «Про назви частин тіла людини». Його не варто плутати з Аполлонієм «Гіппократиком», ще одним учнем самого Гіппократа, якого Ерасистрат називає надмірним фанатиком у справі обмеження кількості напоїв, дозволених його пацієнтам (тобто Ерасистрат ще й критикував аскетизм). Ще одним послідовником Ерасистрата був такий собі Аполлоній Стратонік (імовірно, названий так за зв’язком зі Стратоном); можливо, він і був Аполлонієм із Мемфіса, автором праці «Про пульс», яку цитує Гален. З-поміж лікарів, які працювали в епоху «після Герофіла», найвідоміші постаті – Бакхій, Андрій Александрійський, Каллімах, Зенон, Гегетор, Мантіас і Деметрій Апомейський. Усіх їх Г. фон Штаден називає «герофілейцями», вважаючи послідовниками Герофіла. Одним із найвидатніших послідовників Герофіла був лікар Зенон (ІІІ-ІІ ст. до н.е.), якого Гален називає «незвичайною людиною», і який говорив (згідно з Діогеном Лаертським), що краще спершу подумати, аніж одразу писати. Цей Зенон був сучасником Аполлонія Емпірика, з яким вів активну суперечку щодо значення деяких «знаків», які трапляються наприкінці деяких розділів третьої книги «Епідемії » Гіппократа. Тобто займався текстуальною критикою корпусу Гіппократа і виступив, ймовірно, як типовий «догматик». Цей Зенон приділив особливу увагу «Матеріалові Медика», і, можливо, був тим лікарем, чиї медичні формули цитуються у Галена. Якщо це останнє вірно, то в такому разі він мав бути родом із Лаодикеї (це важливий момент, адже місто стане центром медичної школи епікурейців). Він згадується в кількох інших уривках Галеном, а також Геродіаном; можливо, також Плінієм, Целієм Авреліаном, Александром Афродисійським і Руфом Ефеським.

Таким чином, обидва знаменитих представника первісної Александрійської школи (Герофіл і Ерасистрат) спочатку належали до «догматичної школи». З одного боку, школа вважала своїм учителем Гіппократа, але з іншого – намагалася застосувати до медицини філософські вчення, що панували тоді.

Емпірична школа

Герофіл – прихильник гіппократівського, «раціоналістичного» напряму в медицині. Природно припустити, що його послідовники мали дотримуватися таких самих поглядів, і симпатизувати способу мислення, що характеризується як «теоретична медицина» (цей термін інколи використовується в історіографії для характеристики вчення лікарів-раціоналістів). Однак саме «після Герофіла» виникає, і незабаром починає домінувати медична «школа емпіриків», для якої характерне негативне ставлення до теоретичної медицини, аж до повного заперечення користі від вивчення анатомії людини. Варто зазначити, що термін «догматик» – це ходове слово в скептичній філософії загалом, яким вони позначали будь-яку систематичну школу, крім самих себе. Тому, найімовірніше, «догматична школа» не була самоназвою її представників, і таке найменування виникло пізніше, внаслідок полеміки скептиків і прихильників «теоретичної медицини».

Уже після робіт Герофіла лікарі могли переконатися, що накопичення додаткових теоретичних знань не призвело до розширення практичних можливостей лікування. Грубо кажучи, рівень смертності не змінився, а отже теоретична медицина марна. Тому емпірикам здавалося надійнішим і безпечнішим методом, покладатися на вже перевірені практикою уявлення і підходи. Дослідник М. Фреде характеризує виникнення школи емпіриків таким чином:

“Емпіриками були лікарі, які вважали, що всі медичні теорії мають спільну рису – спираються на спірні припущення, істинність яких не можна встановити остаточно… З цього, на їхню думку, випливало, що істинність подібних припущень не можна встановити, і що навіть за допомогою розуму подібні питання не вдасться вирішити”.

Емпірики навмисно відкидали наукові засади медицини, бо ці засади так і не привели до жодних важливих відкриттів. Вони не просто критикували своїх колег (на їхню думку, надмірно захоплених теоретичними побудовами), а й досить часто досягали успіху в лікуванні стражденних. Адже вони використовували, по суті, той самий арсенал лікувальних засобів, що і їхні опоненти. Виходячи з цього, лікар-емпірик вважав, що його завдання полягає в тому, щоб швидко поставити діагноз, зважаючи на ідею ототожнення явного «маніфестного» симптому із самим захворюванням. Ґрунтуючись на результатах власного досвіду, або досвіду свого наставника (або книжки) – завданням емпірика було запропонувати найбільш підходящий у цьому випадку терапевтичний засіб. Вони не відкидали повністю необхідність роздумів, але приймали їх на рівні здорового глузду. Саме їхня лікарська «досвідченість» має підказувати правильне рішення. Але в цьому плані навіть «догматики», які обирають собі філософію «до смаку», так само покладаються на свою інтуїцію; так що в цьому плані відмінність між школами невелика.

Самоназва емпіричної школи походить від слова empeiria (ἐμπειρία «досвід»), бо вони заявляли, що черпають свої знання тільки з досвіду. Тож справа не тільки в тому, щоб користуватися вже готовими довідниками. Цілком можна і відкривати нові хвороби та вчитися з ними працювати. Але цьому допоможе тільки досвід, а не мудрування про природу всесвіту. Емпірики намагалися почерпнути підвалини для свого вчення з безпосереднього спостереження (що називається «очевидними причинами» у догматиків). Вони вважали, що висновок для хворого слід робити на підставі низки однакових випадків, спостережуваних за однакових умов. При цьому слід виключати зі спостереження все випадкове, і утримувати лише постійне, незмінне («шаблон» для лікування). Далеко не всі важливі випадки доводиться бачити на власні очі кожному з лікарів, тому слід вдаватися до чужого досвіду, наприклад до письмових свідчень. Виходячи з цього уявлення про «типовий шаблон» емпірики поділяли напади на звичайні та випадкові. Типові захворювання утримувалися в пам’яті для порівняння з «випадком», що підлягає дослідженню.

У принципі, метод такий самий, як і в догматиків, але без практикування анатомії та пошуку прихованих причин і сутностей речей. Це був очевидний відхід від «Косської школи» Гіппократа в бік «Кнідської школи», до більш традиційного і навіть стародавнього уявлення про медицину; хоча, звісно ж, тут враховувалися і деякі методологічні вимоги Гіппократа, і багато досягнень експериментальної медицини (за що потім Гален буде засуджувати емпіриків, як лицемірів). На противагу догматикам з їхньою маніфестацією важливості «міркувань» до бажаного вибору, емпірики заявили, що стародавню медицину вивели якраз з експериментів, оскільки хворі, ще коли не було ніяких лікарів, або приймали їжу в перші дні своєї хвороби, або утримувалися. Якщо в одній групі хвороба полегшувалася швидше, ніж в іншій – то на підставі цього навіть «не-лікарі» могли робити правильні висновки про статистичну закономірність. Отже, медицина не була винайдена в результаті чистих міркувань, а «загальну теорію» почали шукати тільки через багато століть після відкриття медицини. Значить медицина цілком справлялася і без «теорії медицини», без філософії. Подібна теорія звучить розумніше, ніж аналогічні міркування «догматиків», навіть незважаючи на всю розсудливість, і загалом непогану мету останніх.

Емпірики запитували також, «чи наказує розум те саме, що й досвід, чи щось інше»: якщо те саме, то в розумі немає особливої необхідності; якщо щось інше, то це ще не приводило до потрібного результату. Можна припустити, що в ще глибшій давнині існувала необхідність дослідити ліки з максимальною точністю, але тепер усі вони досліджені досить точно (не без допомоги єгипетських спостережень); а якщо немає нових хвороб, то, отже, немає необхідності в якихось нових методах лікування. Якщо в пацієнта навіть і буде якийсь невідомий тип хвороби, то лікар, не вдаючись до неясних знань, визначив би, який тип хвороби найближчий до цієї нової, і провів би випробування ліків, які використовуються для лікування спорідненого захворювання.

Для емпірика абсолютно неважливо, чому ліки працюють; важливо тільки те, що вони дійсно працюють. У цьому сенсі медичний емпіризм це звичайний прагматизм. Необов’язково знати, як ми дихаємо, але потрібно знати, які дії полегшують утруднене дихання. Важливо не те, що саме викликає захворювання, а те, що його вилікує. Точно так само, ми маємо шукати не причину руху в артеріях, а те, на що вказує кожен окремий вид цього руху. Усі ці речі відомі з досвіду та «епілогічних міркувань» (метод аналогії). А в славнозвісному препаруванні мертвих тіл немає жодного сенсу, оскільки стан органів у мертвих тіл сильно відрізняється від живих. Офіційно операції над живими ніде не допускалися (а історії про Александрію, якщо це взагалі не легенди, були рідкісним тимчасовим винятком), тому підхід емпіриків до препарування мерців означав ліквідацію подібних досліджень взагалі. Цікаво відзначити також той факт, що скептична філософія присутня в міркуваннях самого Гіппократа та його близького друга Демокріта. Самі вони навряд чи могли називатися скептиками, але безумовно з філософії скептицизму виросла їхня теорія «прихованих причин». В обох випадках ми бачимо, що послідовники цих учителів самостійно зробили всі необхідні висновки, і незабаром стали скептиками: одні у філософії (послідовники Демокріта), інші в медицині (послідовники Гіппократа). З цього погляду можна вважати емпіриків – альтернативною формою розвитку школи Гіппократа.

Така історія «емпіричної школи», взятої загалом. Деякі з їхніх зауважень справді мали сенс у ті часи, але фактично вони блокували розвиток медичної науки і просто оголошували, що методи лікування 2000-річної давнини все ще корисніші за всілякі нововведення. Вони «поблажливо» дозволяли собі користуватися здобутками «догматиків», але при цьому вважали себе набагато розумнішими та вільнішими від усіляких зайвих хибних думок (що було правдою, однак разом з хибними думками вони були вільні також і від знання медицини). Для гротеску, можна уявити одну гіпотетичну ситуацію, щоб стало зрозуміло, в чому полягає проблема «емпіричної школи»:

Уявіть, що ви грецький лікар, ви зіткнулися з невідомою хворобою, де жодні засоби не допомагають. І ось до вас приходять «досвідчені» люди похилого віку і кажуть, що знають відьму, яка лікує навіть і не такі речі. Ви ходите по окрузі, як справжній емпірик, збираючи більше відомостей про нашу відьму. Уся округа з кількох сіл регулярно звертається до цієї відьми і рекомендують її як лікаря. Звідси лікар «емпірик» має зробити висновок, що ця відьма справді гарний практик, і дасть направлення до неї. Так, цілком можливо, що в античності відьма лікувала не гірше за будь-якого «професіонала»; але тепер уявіть те саме вже для нашого часу, коли у відсталих регіонах світу все ще безліч шарлатанів користується загальновизнаною довірою. І це при тому, що поруч із ними вже співіснує доказова медицина. Що б зробив лікар, який всерйоз керується принципами «емпіричної школи»? Рівно те саме, що й тисячоліттям раніше. Головне ж що відьма в чомусь так працює і користується довірою.

Ця проблема була усвідомлена як проблема вже в самій античності. Рятувало «емпіриків» тільки те, що в ті часи вони справді були багато в чому праві. Медицина того часу була такою недосконалою, що вони і без особливих теоретичних знань могли лікувати людей не гірше за «вчених» медиків. Достатньо лише механічного копіювання успішних прикладів. Але такий підхід неминуче приводив до «порога пізнання», заснованого на банальних спостереженнях. Очевидно, що керуючись такими уявленнями, ми б ніколи не винайшли аспірин.

Представники емпіричної школи, короткий виклад

Найвідомішими представниками школи емпіриків були – Філін Косський, Серапіон Александрійський, Зевкс Тарентський, Менодот з Нікомідії, Секст Емпірик, Марцелл Емпірик, і багато інших – найчастіше вони виступали у своїх творах проти Гіппократа. Усі «емпірики» непогано розвинули науку про отрути і протиотрути; адже спонукання до такого роду досліджень виходило від царів, яким вони прислужували, як найбільш популярні лікарі свого часу. Особливо славилися знаннями в цьому відношенні Аттал III, і ще більше – Мітрідат Євпатор. Говорячи про розвиток їхнього вчення на окремих прикладах, ми не будемо зупинятися на кожному прикладі докладно, а багато імен доведеться зовсім пропустити, оскільки вони не мають жодного значення для розвитку вищевикладеної теорії.

Засновником «емпіричної» школи (близько 270 р. до н.е.) вважається Філін Косський, який проходив особисте навчання ще у «догматика» Герофіла. Сам Філін походив із сім’ї «асклепіадів» і народився просто на острові Кос. Сама доля нібито привернула його стати послідовником Гіппорката, але він пішов у бік критики. На «емпіриків» цього часу впливає скептична філософія, що набирає обертів; вони більше не вірять, що медицина – це справжня наука. Реальність медицини – це тільки практика, що ґрунтується виключно на тому, що спостерігається за допомогою органів чуття, заснована на накопиченні випадкових спостережень, особистого і колективного досвіду; а при аналізі всього цього ми виходимо з аналогій, а не шляхом наукового аналізу. Його незгода з Герофілом відбувалася не стільки через емпіризм, скільки через відмову від анатомічних досліджень (можливо, навіть з етичних міркувань), що їх проводив Герофіл на трупах людей. Замість анатомії, Філін виступає за клінічні та фармакологічні дослідження. Відомо, що головним ворогом Філіна був якийсь Бакхій з Танагри (275-200), мабуть, ще якийсь учень Герофіла. Наступний представник школи, Серапіон Александрійський, настільки розширив і вдосконалив систему Філіна, що створення школи «емпіриків» іноді приписували саме йому. Серапіон писав твори проти Гіппократа, але на жаль, жодна з його робіт не збереглася. Як емпірик він проставився навіть у сучасному значенні слова «емпіризм». Суворі правила проведення медичних наукових експериментів стали тим, за що Гален і пізніші емпірики дуже цінували його. Серапіон також є автором книжки «Проти сект» (типова назва в середовищі філософів-скептиків), у якій критикують інші медичні школи; ця книжка відкриває довгий список «сваряться сект», витриманий у класичному пафосі скептичної критики філософських шкіл. Сам факт існування такої книги натякає на те, що, крім відомих нам шкіл, могли бути також і численні інші школи, які вже тоді намагалися обгрунтувати медицину за допомогою філософії, і скільки було філософських шкіл, стільки було і медичних шкіл. Але це залишається тільки гіпотезою. Якщо говорити про «позитивну» теорію Серапіона, то вона вкрай примітивна, і свідомо об’єднує лікувальні традиції єгиптян і персів.

Отже, в емпіриків немає «умоглядної доктрини», тому що «приховані й таємні речі» недоступні для почуттів. Хвороба проявляється виключно в явних симптомах, і тому будь-яке популярне лікування, засноване на колективному досвіді, заслуговує на увагу (див. наш приклад про відьму-ворожка). Щоб хоч якось відокремити зерна від полови, а нормальну медицину від шарлатанства, Серапіон встановлює межу між прийнятним і неприйнятним з погляду поводження (що піддасться критиці пізніше Гален).

Наступні за хронологією члени школи, Зевксіс Тарентійський і Главк були відомі численними коментарями до творів Гіппократа, які вже мало цікавили пізніх римських лікарів. Якийсь «догматик» Мантій, який був учнем Герофіла, за словами Галена, не був звичайним лікарем, а скоріше книжковим теоретиком. Його роботи, які кілька разів цитував Гален, загублені, але назви деяких із них збереглися. Але цей «догматик», незважаючи на таке самовизначення, виховав наступного великого представника «емпіричної» школи – Геракліда Тарентійського, відкритого філософа-пірроніста, що значиться у списках філософів. Діоген Лаертський каже, що цей Гераклід навчав піронізму самого Енесідема (80-10 рр. до н.е.), який відродив скептичну школу філософії. Цей же Гераклід написав кілька праць «Materia Medica», які дуже часто цитує і дуже хвалить Гален, додаючи, що той був письменником, на якого можна повністю покластися, бо він писав тільки те, що перевіряв на своєму власному досвіді. Він також був одним із перших, хто написав коментарі до всіх творів у «Корпусі Гіппократа». Кілька разів Геракліда цитували лікарі Целій Авреліан, та й багато інших стародавніх авторів, але, на жаль, його роботи так і не дійшли до нас. Також можна згадати, що двоє Апполоніїв Емпіриків (батько і син) належали до цієї школи приблизно за часів життя Геракліда. Це час домінування Римської республіки та зростання популярності епікурейської філософії, майже початок християнської епохи та появи Римської імперії Августа. Починаючи просто з питань прагматичного підходу до медицини та скептицизму, емпірики поступово перетворилися на експериментальних науковців, а слово емпіризм почало набувати відтінків сучасного його розуміння.

Після деякої паузи, коли ми не знаємо великих лікарів-емпіриків, з’являється Менодот з Нікомідії (бл. 60-110рр.). Він навчався філософії у скептичного філософа Антіоха Лаодікейського, спростував деякі думки «методиста-епікурейця» Асклепіада Віфінського і був надзвичайно суворий у своїй полеміці проти «догматиків». Свого часу він користувався непоганою репутацією, а його дослідження вплинули навіть на Галена. Разом із Менодотом, в Антіоха Лаодікейського навчався також «емпірик» Феод із Лаодікеї, а в самого Менодота навчався Геродот із Тарса, майбутній наставник Секста Емпірика. Сам же знаменитий Секст Емпірик (160-210 рр.), як і всі інші «емпірики», був філософом-скептиком і лікарем. Його філософські праці вважаються найповнішим збереженим описом давньогрецького і римського піронізму, до того ж, вони написані від імені самого піроніста. А через аргументи проти інших шкіл елліністичної філософії, що містяться в них, вони також є важливим джерелом інформації про ці школи. Однак, принаймні двічі у своїх працях здається, що Секст ставить себе ближче до методичної школи. Така думка зустрічається навіть «ззовні», що методисти, окрім епікурейських тез, застосовували також і скептичні. У цьому немає нічого дивного з огляду на спорідненість філософії Епікура і відомих нам скептиків, але це чудовий додатковий доказ, взятий зі світу медицини. Секст Емпірик описує, на що він спирається у своєму житті, у вигляді чотиричленної схеми:

1. скептик, як і всі люди, відчуває і мислить;
2. скептик підкоряється вимогам тілесних афекцій, потреб організму: якщо хоче пити – п’є тощо;
3. скептик дотримується прийнятих традицій, законів і встановлень;
4. скептик може навчатися професії.

За Секстом, як це було прийнято ще в III ст. до н.е. – скептик розуміє, що традиції умовні і недоведені в плані істинності, а в медицині він не розмірковує про приховані причини хвороби, і керується симптомами (явищами), з яких і робить висновки про необхідне лікування. Таким чином, ми бачимо, що у своїй основі школа зберігала основні принципи протягом щонайменше 450-ти років і, ймовірно, навіть набагато довше. Одним із наставників знаменитого римського лікаря Галена був Есхріон Пергамський, ще один лікар II століття нашої ери, який належав до секти «емпіриків», і мав великі пізнання у фармації та «Materia medica». Есхріон був винахідником знаменитого забобонного засобу від укусу скаженого собаки, що згадується зі схваленням Галена та Орібасія, і найважливішим компонентом якого були живі раки… Він велить спіймати їх у той час, коли сонце й місяць перебували у певному відносному становищі, після чого запекти їх живцем та стерти до порошку для створення цілющого засобу. Це більш ніж красномовно говорить про те, до чого приводила методологічна база школи «емпіриків».

Останнім відомим представником школи був латинський письменник з Галлії на ім’я Марцелл Емпірик (прим. 360-430рр.). Він народився в Бордо в аристократичній і заможній сім’ї, і тому здобув гарну освіту та численні корисні зв’язки. Через вихователя імператора Граціана він отримав посаду при дворі. Після того, як Феодосій I став імператором усієї Римської імперії, Марцелла Емпірика було призначено на посаду «магістра оффіція». На цій посаді він перебував до захоплення південної Галлії вестготами. Після цього він виконував деякі доручення імператора Аркадія, зокрема з дипломатичним завданням 415 року відвідував Палестину. Найімовірніше, надалі він уже служив вестготським королям і помер у місті Нарбон. Його нащадки були досить впливовими в цьому місті протягом V століття. Єдина збережена праця Марцелла – це «De medicamentis», компендіум фармакологічних препаратів, побудований на основі численних медичних і наукових праць I ст. н.е., а також народних засобах і магії.

З усієї цієї історії ми бачимо не тільки збережену сталість школи і прямий ланцюжок передачі від вчителя до учня, а й можемо помітити, що вона користувалася повагою догматиків, навіть таких, як знаменитий Гален. Чому так? Мабуть тому, що вони створювали принаймні «емпіричну базу» для того, щоб справжній лікар-теоретик у майбутньому зміг зробити, на підставі цього матеріалу, повноцінні наукові висновки. Так, можливо емпірики були дурнями (у методологічному сенсі, самі вони могли бути, та й були освіченими людьми), але вони були «корисними дурнями».

Підсумки елліністичного періоду розвитку медицини

Після короткочасного злету «теоретичної медицини» в особі школи «догматиків», ми спостерігаємо стрімке згасання цієї школи. Частково це можна зрозуміти і на теоретичному рівні. Аргументи скептиків-емпіриків звучать сильно для того часу, і повинні були деморалізувати лікарів-теоретиків. Окремими причинами видаються також падіння могутності династії Птолемеїв (а це вже й зниження рівня фінансування шкіл), та більш банальне – вичерпання теми анатомічних описів уже першими «догматиками». Справді, куди далі могла просунутися чиста медична теорія після роботи, виконаної Герофілом, Ерасистратом і першим поколінням їхніх учнів? Але ж навіть після всієї цієї титанічної роботи – аргументи «емпіриків» все ще мали силу. Тож домінування емпіриків і зникнення великих фігур «догматичної» школи в проміжок 240-50рр. до н.е. не видається нам чимось дивовижним.

Але, як ми знаємо, скептична філософія, що здійснила такий помітний переворот у медичних поглядах, була тільки однією з трьох провідних філософських шкіл елліністичного періоду, а дві, що залишилися, – епікуреїзм і стоїцизм, у сфері чистої філософії займали деколи навіть сильніші позиції. І було б цілком очікувано, що і вони вторглися в медицину, і створили власні напрямки в ній. І справді, саме це вони і зробили, з деякою часовою затримкою. Про зв’язок «ерасистратиків» з епікурейською атомістикою ми вже говорили в цій статті, а в наступній частині поговоримо вже про еволюцію цієї групи лікарів, а за сумісництвом і головних конкурентів «емпіричної школи».