Александрія виявилася вкрай вдалим місцем для всебічного розвитку наук і мистецтв. Проте деякі речі варто акцентувати додатково. У 280-250-х роках, за часів правління Птолемея Філадельфа – майже все грецьке узбережжя від Босфору до Кіпру потрапило під владу Єгипту (і залишалося під нею приблизно до 190-х років). Якраз у роки його правління створюється і розширюється Александрійська школа, а на вищеназваних підвладних йому територіях (конкретніше біля острова Родос) якраз і знаходилися всі провідні школи попереднього періоду розвитку медицини. І не тільки медичні школи; більшість учених, які представляли найрізноманітніші напрями знань свого часу, з тих, які працювали в Александрії, за своїм походженням були якраз малоазійцями з тих регіонів, які потрапили під прямий контроль Єгипту. Тож суто політичний чинник (успішне правління царя Птолемея) можна вважати вкрай значущим зокрема для розвитку медицини.
Перша частина, про заснування стародавньої медицини.
Царі з династії Птолемеїв не просто дозволили лікарям розтинати трупи, як ми вже говорили раніше, але, щоб зняти з анатомів ганебне ім’я катів і злочинців, яке давала їм чернь, навіть самі царі займалися розтинами. В Александрії також був побудований Музей (Мусейон), в якому, крім усього іншого, були зібрані зразки всіх царств природи. Тут не тільки проживали відомі вчені, які отримували кошти на утримання від держави, а й відбувалися диспути, на яких обговорювали вчені питання. Усе це мало слугувати для підвищення престижу єгипетських царів та неймовірно сильно стимулювало розвиток античної науки.
Але перейдемо ближче до справи. Вище ми вже говорили про те, що александрійська школа породила безліч напрямків у медицині. Практично відразу ж після свого виникнення, вона розпалася на два великих напрямки (догматичний і емпіричний), а пізніше до них додалося ще два (методичний і пневматичний). Тож розглядаючи далі античну медицину, ми розберемо кожну школу по порядку, а в цій статті розглянемо перші дві.
Догматична школа
Ми вже згадували раніше “догматичну школу”, та казали, що до неї належали знамениті лікарі Праксагор (учитель Герофіла) і його власний учитель Діокл. Навіть сама назва школи вже пояснює її суть. Послідовники цього напряму вважали себе “ортодоксальними гіппократівцями”, вірними послідовниками принципів Гіппократа.
Якщо повернутися ще трохи назад у минуле, то варто сказати, що засновником школи вважався ще лікар Фессал, син самого Гіппократа. Деякий час Фессал провів при дворі Архелая I Македонського (правив у 413-399 роках до н.е.). Кілька разів він навіть отримав високу оцінку від Галена, який називає його найвидатнішим із синів Гіппократа, і каже, що той “не змінив жодної з доктрин свого батька“. Безсумнівно, що коли Фессал виконував важке завдання з підготовки до посмертної публікації творів Гіппократа, він зробив деякі власні доповнення. Деякі зі стародавніх письменників також припускали, що він був автором кількох праць, що становлять частину т.зв. “корпусу Гіппократа”. Також відзначився у заснуванні “догматичної” школи і зять Гіппократа на ім’я Полібус, який також, згідно за Галеном, беззастережно слідував думкам і практикам Гіппократа. Полібус неодноразово згадується Галеном, головним чином у зв’язку з різними роботами в “корпусі Гіппократа”, які йому приписували. Його також згадують Цельс, Целій Авреліан та Пліній. Тож вплив ранніх “догматиків” на медицину греків був безсумнівно великим. Відомим учнем “догматика” Праксагора був лікар Флістоїк, уже сучасник Александрійської школи. Схоже, він написав роботу з анатомії та кілька разів згадується у Галена, який називає його одним із найвидатніших лікарів свого часу. Уже в цьому контексті варто було б більше говорити про Праксагора та Діокла, і про те, як на цей вельми солідний напрям думки могла вплинути філософія Арістотеля. Загалом, ми можемо сміливо визнати, що догматична школа по праву може вважатися першою серед шкіл нового періоду розвитку медицини.
“Догматична школа”, слідом за Гіппократом, вважала, що необхідно знати “приховані причини“ хвороб, а також більш “очевидні причини” та знання того, як відбуваються природні процеси життєдіяльності та принципи роботи частин людського тіла. Майже все це обов’язково передбачає знання будови внутрішніх органів, звідси й необхідність займатися анатомією. Догматики дали назву “прихованої причини” тим речам, які стосуються елементів або принципів, з яких складається наше тіло, і які є причиною подальшого доброго чи поганого здоров’я. Вони вважали, що неможливо знати, як лікувати хворобу, якщо не володіти знанням того, від чого ця хвороба походить (причини-наслідки). Оскільки немає жодних сумнівів у тому, що вони повинні лікувати хворобу якимось певним (істинним) способом, то їх не дуже цікавило, що різні “догматики” можуть припускати різні причини, ґрунтуючись на різних філософських школах. Догматизм школи виражався у вимогах дотримуватися основ вчення Гіппократа (гуморальна теорія, приховані причини, роль погодних умов і санаторію, розважливість лікаря, спостереження тощо), все інше, що може бути несуперечливо вписаним в це основне вчення – тобто різні філософські концепції – уже не вимагало такої одностайності.
По суті, саме тут відкривалося велике поле для експериментів, для створення відгалужень усередині школи, що робить їх уже не такими догматиками, як це може здатися на перший погляд. Незважаючи на те, що варіантів пропонується багато, а правильним може бути лише один – вони не впадали в розчарування та скептицизм, а тільки пропонували продовжувати пошуки того самого, справді вірного варіанту. Адже оскільки істина одна, то навіть якщо ми вміємо лікувати якісь конкретні хвороби, то ми вочевидь робимо це згідно з істиною, навіть якщо не цілком розуміємо, в чому ж вона полягає. Залишалося зрозуміти, шляхом постійних дослідів і вивчення організму, яка філософська концепція краще за всіх інших відповідає правильному лікуванню. Тільки знання справжньої причини хвороби – передбачає дійсне лікування хвороби, а не безглузде лікування її симптомів.
Звідси ясно, що “догматична школа” не заперечувала необхідності експериментів; але її представники вважали, що ці експерименти не можна робити без попередніх міркувань. Звертаючись до історичного типу аргументації, вони намагалися довести, що перші люди, які звернулися до медицини, не могли рекомендувати своїм пацієнтам перше ж, що спадало їм на думку. Вважалося, що спершу люди довго обмірковували правомірність своїх дій на підставі “загальної теорії”, і лише після роздумів вони наважувалися на експерименти, які зрештою повідомляли їм, правильним було міркування, чи ні. Таким чином експеримент мав розвивати “загальну теорію”, саме вона була кінцевою метою медичної науки, а не експеримент сам по собі.
“Догматики” говорили, що ми часто спостерігаємо спалахи нових хвороб, від яких ні експерименти, ні усталена традиція лікування ще не знайшли ліків, а отже необхідно спостерігати, звідки ці хвороби прийшли, як вони вперше почалися, бо інакше ніхто не зможе сказати, чому в такій надзвичайній ситуації потрібно використовувати одні ліки, а не інші. Ось чому лікар повинен спробувати виявити “приховані причини” хвороб.
Що стосується “очевидних причин”, тобто банально-спостережуваних, то їх може легко виявити будь-хто, і для їхнього знання треба тільки зрозуміти, чи походить хвороба від спеки, чи від холоду, від надто малої, чи надто великої кількості їжі тощо. Догматики вважали, що про все це знати також необхідно, і що варто проводити відповідні роздуми також і про очевидні причини хвороб; але вони не вважали, що потрібно зупинятися на досягнутому, не просуваючись ще далі в пізнанні “прихованих причин”.
Вони також стверджували щодо “природних процесів”, що необхідно знати, чому і яким чином повітря наповнює наші легені, і чому ми згодом його видихаємо; чому їжа надходить до організму, як саме вона там перетравлюється, а потім розподіляється в кожній його частині; чому артерії піддаються пульсації; що є причиною сну, неспання тощо; вони стверджували, що люди не зможуть вилікувати хвороби, пов’язані з цими численними функціями, якщо не зможуть пояснити самі ці явища. Нарешті, вони стверджували, що, оскільки основні болі та захворювання походять із “внутрішніх органів”, люди не можуть приймати будь-які ліки, якщо вони не знайомі з цими органами. Тому “догматики” і вважали, що необхідно препарувати трупи, оскільки неможливо лікувати хворі органи, якщо не розумієш природу органів здорових.
Герофіл з Халкедона
Тож не дивно, що перші александрійські лікарі були “догматиками”, звідки ж іще могли виникнути якісь значні альтернативи? Можна навіть сказати, що весь подальший розвиток античної медицини був або згодою з догматиками, або опозицією до них. До “догматиків” належить і вже знайомий нам Герофіл (335-280), який підніс анатомію на недосяжну до цього висоту. У той час, як його попередники розкривали трупи тварин, Герофіл, завдяки протекції єгипетських царів, – уже вивчав трупи людські. Ба більше, вважається, що він займався “вівісекцією” на живих злочинцях (що пізніше сильно засуджувалося з етичної точки зору). Тож Герофіл перший почав відрізняти нерви від сухожиль а також довів, що саме нерви є провідниками відчуттів.
У праці “Анатомія” Герофіл докладно описав тверду і м’яку мозкові оболонки, частини головного мозку, і особливо його шлуночки (четвертий з яких він вважав місцем перебування душі), простежив хід деяких нервових стовбурів і визначив їхній зв’язок з головним мозком.
У творі “Про очі” Герофіл описав склоподібне тіло, оболонки і сітківку, але найвідоміша його робота “Про пульс”. У цій роботі він виклав свої уявлення про анатомію судин (описав легеневу артерію та дав назву легеневим венам) і про артеріальний пульс, який вважав наслідком діяльності серця. Герофіл першим визначив частоту пульсу і вказав на діагностичне значення цього параметра. Спостерігаючи за пульсом під час систоли і діастоли (скорочення і розслаблення серця), відзначаючи його частоту, наповнення, ритмічність і стабільність, він робив свої загальні медичні висновки. Щоправда, варто зазначити, що це відкриття вже було окреслено Арістотелем та Праксагором на теоретичному рівні. Але Герофіл відійшов від Праксагора, який вважав, що в артеріях рухається тільки одна повітряна “пневма” – за думкою Герофіла артерії наповнені сумішшю крові та повітря. Цікаво порівняти цю думку з теорією його сучасника, філософа Епікура:
“…душа є тілом, що складається з м’яких частинок, розсіяне по всьому організму, дуже схоже на вітер з якоюсь домішкою теплоти, і в одних відношеннях схоже на перше [тобто на вітер], в інших – на друге [тобто на теплоту]. Є ще частина [душі], яка по топкості частинок має велику відмінність навіть від цих самих і з цієї причини більш здатна відчувати згідно з рештою організму”.
(с) Епікур
Герофіл визначав ритм пульсації крові в артеріях, порівнював різні види пульсу з музичними ритмами, присвоїв кожному типу пульсу свою спеціальну назву. Одна з цих назв, “пульс, що скаче”, так і збереглася до наших днів. У ділянці живота ним були описані лімфатичні судини, печінка, дванадцятипала кишка, досліджені сечостатеві органи. Але, незважаючи на всі ці успіхи, Герофіл розвивав традиції Косської лікарської школи, і, дотримуючись їх, він був прихильником гуморального вчення про чотири рідини, доволі архаїчного та умоглядного набору ідей.
Ерасистрат з Кеоса
До “догматиків” належав також і онук Арістотеля на ім’я Ерасистрат (304-250), який був не тільки анатомом, а й досвідченим лікарем-практиком. Він вивчав медицину на острові Кнід, у лікарів Хрисіппа та Метрадора, а потім уже на острові Кос, у послідовників Праксагора. Його буквально можна вважати втіленим прикладом перехідної ланки між Гіппократом, арістотелівською теорією та новітньою медициною того часу. Якийсь час Ерасистрат навіть працював при дворі царя Селевка (головного конкурента єгипетських царів Птоломеїв), проте після переходу його рідних країв під протекторат Єгипту – переїхав у столицю цього царства, себто в Александрію.
Ерасистрат відомий подальшими дослідженнями серця та його клапанів, яким він дав назви, а також вивченням анатомії мозку. Він вивчав звивини та порожнини мозку, провів поділ нервів на чутливі та рухові, описав селезінку та стан лімфатичних судин під час травлення. Він намагався пояснити процес дихання, припускаючи існування особливого газу, який вводиться через легені в організм. У печінці він навіть припускав особливі жовчні ходи, які було відкрито багато століть потому, коли печінку стали розглядати в мікроскоп. Під час лікування він призначав теплі ванни, слабкі промивні процедури, масаж, гімнастику і кілька лікарських засобів; харчування хворого він ставив на перший план. Він також пропонував замінювати кровопускання іншими засобами.
У хірургії Ерасистрат проводив сміливі для його часу погляди; так, він вважав, що людина подібна до машини: її серце – насос, який на вході й виході контролюють стулкові клапани; печінка, нирки та сечовий міхур – фільтри; розвиток організму – механічний процес, який здійснювався через тріаду: нерви, вени, артерії. Нерви виходять із мозку (по них рухається душевна пневма), у венах тече кров (поживна субстанція), яка формується з їжі, а в артеріях – повітря (життєва пневма).
Якщо придивитися до цитати Епікура, наведеної в розділі про Герофіла, то з неї також можна було б вивести два типи “пневми”, звичайну та розумну. Тож, якщо за змістом (суміш крові та повітря) Герофіл більше влучає в теорію Епікура, навіть не будучи з нею знайомим, то Ерасистрат, вже явно знайомий з епікуреїзмом, – влучає в цю теорію лише формально. Але навіть незважаючи на таку безглуздість, обидва приклади загалом показують, що лікарі того часу мали спільні джерела з Епікуром (якщо взагалі не перебували, зокрема й під його впливом).
Теорія “тваринних духів”, як рідини, що переміщується по нервах, пояснювала принцип роботи нервової системи аж до кінця XVIII століття. Оскільки Ерасистрат принципово розділяв кровоносні вени і возухоносні артерії, він виявився трохи більш далеким від істини, ніж його колега Герофіл. Для Ерасистрата потрапляння крові в артерію – це патологія. Він вважав, що це може траплятися в разі пошкодження артерій внаслідок утвореного вакууму (поняття про який ввів Стратон із Лампсака). На його думку, запалення легенів є результатом заходження крові в пошкоджені артерії (під дією вакууму/порожнечі) і вогняного спалаху пневми, яка там знаходиться. Не важко зрозуміти, в чому справа. Не пов’язуючи питання пульсу з тиском та роботою серця, можна було зробити висновок, що “фонтан крові” під час ушкодження артерій – саме результат потрапляння крові в артерії і виштовхування цієї крові артеріальним “повітрям”. А той факт, що після смерті цей процес закінчується, можна було пов’язати з відсутністю “пневми” та заповненням артерій кров’ю, що в рамках цієї теорії виглядає як доведення патології до максимальної крайності. Тому й не дивно, що людину в цьому випадку наздоганяє смерть. Теорія вакууму могла ще додатково пояснити не тільки процес “втягування” крові в артерії, а й видимі процеси тиску.
Вплив Стратона на Ерасистрата
Може виникнути запитання, чому Ерасистрат висуває такі дивні концепції, хіба він не був анатомом? Та й хіба він не проводив вівісекцію? Звісно, на мертвих тілах досліджувати артерії не має такого ж сенсу, як на живих; у цьому ж і суть життя, що тільки будучи живою, по жилах людини розходиться “пневма”. Але проведення розтину на живих піддослідних, саме по собі мало що могло дати, такі розтини лише приводили до думки, “що і потрібно було довести”. Тому є всі підстави вважати, що Ерасистрат у теорії кровообігу був суто умоглядним теоретиком, який черпав з філософських концепцій.
- Але якими були ці філософські концепції?
Розглядаючи це питання, ми отримуємо додатковий аргумент у скарбничку “гіпотези про Стратона” (про те, що Стратон був епікурейцем, або принаймні запозичив звідти майже всю свою систему). Якщо вірити лікарю Галену, то знаменитий Стратон із Лампсака (340-270), майбутній глава перипатетичної школи після смерті Теофраста – був дуже близьким до Ерасистрата. Приблизно в 300-288 рр. Стратон перебував при царському дворі в Александрії, як вихователь майбутнього царя Птолемея II Філадельфа (того самого, якому присвятив свій твір епікуреєць Колот із Лампсака). Ми вже бачили вище, що теорії Стратона про “порожнечу” застосовувалися Ерасистратом для аргументації про відмінність артерій і вен. Гален стверджує, що медичну теорію Ерасистрата добре знав і сам Стратон. Він навіть підтверджує, за непрямими і прямими прикладами, що Ерасистрат знав анатомію кровоносної системи гірше, ніж Герофіл, і що, найімовірніше, він взагалі не проводив анатомічного дослідження з цього питання. При цьому, на відміну від Герофіла, сам Ерасистрат відійшов від широко поширеного вчення про роль “соків” в організмі (від гуморальної теорії гіпократиків) і віддав перевагу “твердим частинкам“. Він вважав, що організм складається з безлічі твердих неподільних частинок (атомів), які рухаються каналами тіла: порушення цього руху у зв’язку з неперетравленням їжі, або закупорювання просвіту судин, їхнє переповнення – є причиною хвороб. Виходячи з таких уявлень, Ерасистрат спрямовував лікування на усунення причин “застою”: сувора дієта, блювотні та потогінні засоби, вправи, масаж, обливання, розтирання. Таким чином, було підготовлено практично всю теоретичну базу для виникнення майбутньої “методичної школи”, пов’язаної з епікурейською філософією.
Атомістика була явним запозиченням зі Стратона, але крім того, вони обидва відмовлялися від кровопускання:
“Кажуть також і те, що Ерасистрата справедливо прославляють, бо він виліковував без жодного розтину вен. А цей спосіб використовували тільки ті, хто був до нього. Сам Стратон, якщо виходити з його творів, ніколи не використовував розтин вен. І що тут дивного, адже Ерасистрат в усьому наслідував Хрисіппа Кнідського, який ніколи не розтинав вени”.
Як і Стратон, він пропонував використовувати метод голоду для лікування, вважаючи, що в такий спосіб в організм не потрапляють нові атоми, що дає змогу вивести старі “надлишки”, звільнити пори й повернути втрачену гармонію. Виходить, що Ерасистрат був менш фанатичним “фізіологом” і “анатомом”; він більше описався на умоглядні гіпотези, серед яких він обрав епікурейську атомістику, що прямо призвело до створення “методичної школи”. У цьому плані він догматичніший за самих догматиків. А причетність Стратона з Лампсака до цієї медичної школи тільки додатково підтверджує його тісний зв’язок з епікурейською філософією взагалі.
Згідно з пізнім “методистом” Авлом Корнелієм Цельсом, Ерасистрат проводив розтини померлих хворих і встановив, що внаслідок смерті від водянки печінка стає твердою, як камінь; а отруєння, спричинене укусом отруйної змії, призводить до псування печінки та товстого кишківника. Таким чином, Ерасистрат зробив перші кроки на шляху до майбутньої патологічної анатомії.
Послідовники Ерасистрата таки усвідомлено виділилися з “догматиків” і стали називатися “ерасистраторами“; їхніми учнями були відомі лікарі Стародавнього Риму: Асклепіад, Діоскорид, Соран, про яких ми ще будемо говорити у зв’язку з “методичною школою”.
Так, обидва знамениті представники початкового етапу Александрійської школи (Герофіл та Ерасистрат) спочатку належали до “догматичної школи”. Вона, з одного боку, вважала своїм учителем Гіппократа, але з іншого – намагалася застосувати до медицини деякі філософські вчення, що панували в той час. Серед послідовників “ерасистратиків” нам відомий Аполлоній з Мемфіса, який написав роботу “Про назви частин тіла людини”. Його не варто плутати з Аполлонієм “Гіппократиком”, учнем самого Гіппократа, якого Ерасистрат звинувачує в надмірному фанатизмі з приводу обмеження кількості напоїв, дозволених його пацієнтам. Послідовником Ерасистрата був деякий Аполлоній Стратонік (імовірно, таке прізвище через зв’язок зі Стратоном); можливо, він і був Аполлонієм із Мемфіса, і під цим ім’ям написав роботу “Про пульс”, яку цитує Гален.
З-поміж лікарів, які працювали в епоху “після Герофіла”, найвідоміші постаті – Бакхій, Андрій Александрійський, Каллімах, Зенон, Гегетор, Мантіас і Деметрій Апомейський. Усіх їх Г. фон Штаден називає “герофілейцями“, вважаючи послідовниками Герофіла (тож можна вважати, що Герофіл здобув більше визнання та впливу, аніж Ерасистрат). Одним із найвидатніших послідовників Герофіла був лікар Зенон (ІІІ-ІІ ст. до н.е.), якого Гален називає “незвичайною людиною”, і який говорив (згідно з Діогеном Лаертським), що краще спершу подумати, аніж одразу писати. Він був сучасником Аполлонія Емпірика, з яким вів суперечку щодо значення деяких “знаків”, які трапляються наприкінці деяких глав третьої книги “Епідемії” Гіппократа. Цей Зенон приділив особливу увагу “Матеріа Медіка”, і, можливо, був тим лікарем, чиї медичні формули цитуються у Галена. Якщо останнє вірно, то в такому разі він мав бути родом із Лаодикеї (це важливий момент, адже місто стане центром медичної школи епікурейців). Він згадується в кількох інших уривках Галеном, а також Геродіаном; можливо, також Плінієм, Целієм Авреліаном, Александром Афродисійським і Руфом Ефеським.
Емпірична школа
Герофіл – прихильник гіппократівського раціоналістичного напряму в медицині. Цілком природно буде припустити, що його послідовники мали дотримуватися таких самих поглядів та симпатизували способу мислення, що характеризується як “теоретична медицина” (цей термін інколи використовується в історіографії для характеристики вчення лікарів-раціоналістів). Однак саме “після Герофіла” виникає, і незабаром починає домінувати медична “школа емпіриків“, для якої характерне негативне ставлення до теоретичної медицини, інколи аж до повного заперечення користі від вивчення анатомії людини. Варто зазначити, що термін “догматик” – це ходове слово в скептичній філософії загалом, яким вони позначали будь-яку систематичну школу, окрім самих себе. Тому, найімовірніше, “Догматична школа” не була самоназвою її представників, а скоріше виникла вже пізніше, внаслідок полеміки скептиків проти прихильників “теоретичної медицини”.
Уже після робіт Герофіла, лікарі могли переконатися, що накопичення додаткових теоретичних знань не призвело до розширення практичних можливостей лікування. Тому емпірикам здавалося надійнішим і безпечнішим методом, покладатися на певний набір добре перевірених на практиці уявлень і підходів. М. Фреде так характеризує виникнення школи емпіриків:
“Емпіриками були лікарі, які вважали, що всі медичні теорії мають спільну рису – спираються на спірні припущення, істинність яких не можна встановити остаточно… З цього, на їхню думку, випливало, що істинність подібних припущень не можна встановити, і що навіть за допомогою розуму подібні питання не вдасться вирішити”.
Емпірики навмисно відкидали наукові засади медицини, бо ці засади так і не привели до жодних важливих відкриттів. Але вони не просто критикували своїх колег (на їхню думку, надмірно захоплених теоретичними побудовами), а й досить часто досягали успіху в лікуванні стражденних. Адже вони використовували, по суті, той самий арсенал лікувальних засобів, що і їхні опоненти. Виходячи з цього, лікар-емпірик вважав, що його завдання полягає в тому, щоб швидко поставити діагноз, зважаючи на ідею ототожнення явного “маніфестуючого” симптому із самим захворюванням. Ґрунтуючись на результатах власного досвіду, або досвіду свого наставника – завданням емпірика було запропонувати найбільш підходящий у цьому випадку терапевтичний засіб. Крім того, вони не відкидали повністю необхідність роздумів, а приймали їх на рівні здорового глузду.
Саме їхня лікарська “досвідченість” має підказувати правильне рішення, і в цьому плані навіть “догматики”, які обирають собі філософію “до смаку”, так само покладаються на свою інтуїцію. Тож у цьому плані відмінність між школами невелика.
Самоназва цієї школи походить від слова empeiria (ἐμπειρία “досвід”), тому що вони заявляли, що черпають свої знання тільки з досвіду, і тим самим протиставляли собі “догматичну школу” Герофіла. Емпірики намагалися витягти основи для свого вчення з безпосереднього спостереження (що називається “очевидними причинами” у догматиків). Вони вважали, що висновок слід робити з низки однакових випадків, спостережуваних за однакових умов. При цьому слід виключати зі спостереження все випадкове, і утримувати лише постійне, незмінне (“шаблон” для лікування). Це був відхід від Косської школи Гіппократа в бік Кнідської школи, до більш традиційного і стародавнього уявлення про медицину; хоча, звісно ж, тут ураховували і деякі методологічні вимоги Гіппократа, і багато досягнень експериментальної медицини (за що потім Гален буде засуджувати емпіриків як лицемірів).
З цього уявлення про “типовий шаблон” емпірики також підрозділяли напади на звичайні та випадкові. Типові захворювання утримувалися в пам’яті для порівняння з “випадком”, що підлягає дослідженню. Далеко не всі важливі випадки доводиться бачити на власні очі кожному з лікарів, тому слід вдаватися до чужого досвіду, наприклад до письмових свідчень.
На противагу маніфестованій важливості “міркувань” у кращому виборі, емпірики заявили, що стародавня медицина була виведена якраз таки з експериментів, бо хворі, ще коли не було ніяких лікарів, або приймали їжу в перші дні своєї хвороби, або утримувалися. Якщо в одній групі хвороба полегшувалася швидше, ніж в іншій – то на підставі цього навіть “не-лікарі” могли робити правильні висновки. Отже, медицина не була винайдена в результаті міркувань, і “загальну теорію” почали шукати тільки після відкриття медицини. Подібна теорія була набагато розумнішою, ніж аналогічні міркування “догматиків”, незважаючи на всю розсудливість і загалом вірну мету останніх.
Емпірики запитували також, “чи наказує розум те саме, що й досвід, чи щось інше”: якщо те саме, то в розумі немає особливої необхідності; якщо щось інше, то це ще не приводило до потрібного результату. Можливо, що раніше навіть існувала необхідність досліджувати ліки з максимальною точністю, але тепер усі вони досліджені досить точно (не без допомоги Єгипетських спостережень); а якщо немає нових хвороб, то, отже, немає потреби в якихось нових методах лікування. Якщо в пацієнта навіть і буде якийсь невідомий тип хвороби, то лікар, не вдаючись до неясних знань, визначив би, який тип хвороби найближчий до цієї нової, і провів би випробування ліків, які використовують для лікування спорідненого захворювання.
Неважливо, чому ліки працюють; важливо тільки те, що вони дійсно працюють. Необов’язково знати, як ми дихаємо, але потрібно знати, які дії полегшують утруднене дихання. Важливо не те, що саме викликає захворювання, а те, що його вилікує. Точно так само ми повинні шукати не причину руху в артеріях, а те, на що вказує кожен окремий вид руху. Ці речі відомі з досвіду і “епілогічних міркувань” (метод аналогії). А в славнозвісному препаруванні мертвих тіл немає жодного сенсу, оскільки стан органів у мертвих тіл сильно відрізняється від живих. Офіційно операції над живими ніде не допускалися (а історії про Александрію, якщо це взагалі не легенди, були рідкісним тимчасовим винятком), тому подібний підхід до препарування мерців означав ліквідацію подібних досліджень взагалі.
Цікаво відзначити також той факт, що скептична філософія присутня в міркуваннях самого Гіппократа та його близького друга Демокріта. Вони навряд чи могли називатися скептиками, хоча, безумовно, зі скептицизму і виросла їхня теорія “прихованих причин”, але, як ми бачимо, в обох випадках послідовники цих вчителів самі зробили необхідні висновки, і невдовзі стали скептиками: одні у філософії (послідовники Демокріта), інші в медицині (послідовники Гіппократа).
Така історія “емпіричної школи”, взятої загалом. Частина їхніх зауважень справді мали сенс у ті часи, але фактично вони блокували подальший розвиток медичної науки, і просто оголошували, що методи лікування 2000-річної давнини все ще важливіші за всілякі нововведення. Вони “поблажливо” дозволяли собі користуватися здобутками “догматиків”, але вважали себе при цьому набагато розумнішими та вільнішими від усіляких зайвих хибних думок (що було правдою, проте разом з хибними думками вони були вільні також і від знання медицини).
Для гротеску, можна уявити одну гіпотетичну ситуацію, щоб стало зрозуміло, в чому полягає проблема “емпіричної школи”. Уявіть, що ви грецький лікар, ви зіткнулися з невідомою хворобою, де жодні засоби не допомагають. І ось до вас приходять “досвідчені” люди похилого віку і кажуть, що знають відьму, яка лікує і не такі речі. Ви ходите по окрузі, як справжній емпірик, збираючи більше відомостей про нашу відьму. Уся округа з кількох сіл регулярно звертається до неї і рекомендує як лікаря. Звідси “емпірик” має зробити висновок, що ця відьма справді хороший лікар і дасть направлення до неї. Так, можливо, в античності відьма лікувала б не гірше за нашого “емпірика”, але тепер уявіть те ж саме для нашого часу, коли у відсталих регіонах світу все ще безліч шарлатанів користуються загальновизнаною довірою, за умови, що поруч уже співіснує доказова медицина. Що б зробив лікар, який всерйоз керується принципами “емпіричної школи”? Рівно те саме, що й тисячоліттям раніше.
Ця проблема була усвідомлена як проблема вже в самій античності. Рятувало “емпіриків” тільки те, що в ті часи вони ще справді мали рацію. Медицина того часу була такою недосконалою, що вони і без особливих теоретичних знань могли лікувати людей не гірше за “вчених” медиків. Достатньо лише механічного копіювання успішних прикладів. Але такий підхід неминуче приводив до “порога пізнання”, заснованого на банальних спостереженнях. Очевидно, що керуючись такими уявленнями, ми б ніколи не винайшли аспірин.
Представники емпіричної школи, короткий виклад
Найвідомішими представниками школи були – Філін Косський, Серапіон Олександрійський, Зевкс Тарентський, Менодот з Нікомідії, Секст Емпірик, Марцелл Емпірик, і багато інших – найчастіше вони виступали у своїх творах проти Гіппократа. Усі “емпірики” непогано розвинули науку про отрути і протиотрути; адже спонукання до таких досліджень виходило від царів, яким вони прислужували, будучи найбільш популярними лікарями свого часу. Особливо славилися знаннями в цьому відношенні Аттал III, і ще більше – Мітрідат Євпатор. Говорячи про розвиток їхнього вчення на окремих прикладах, ми не будемо зупинятися на кожному прикладі докладно, а багато імен доведеться зовсім пропустити, оскільки вони не мають жодного значення для розвитку вищевикладеної теорії.
Першим засновником “емпіричної” школи став Філін Косський близько 270 р. до н.е., який проходив особисте навчання ще у “догматика” Герофіла. Сам Філін походив із сім’ї “асклепіадів” і народився на острові Кос. На “емпіриків” цього часу впливає скептична філософія, що набирає в цей час обертів; вони більше не вірять, що медицина – це справжня наука: і вони йдуть навіть далі за скептиків у твердженні незбагненності природи. Реальність медицини – це тільки практика, заснована винятково на тому, що спостерігається за допомогою органів почуттів, заснована на накопиченні випадкових спостережень, особистого і колективного досвіду; а при аналізі всього цього ми виходимо з аналогій, а не шляхом наукового аналізу.
Його незгода з Герофілом відбувалася не стільки через емпіризм, скільки через відмову від анатомічних досліджень (можливо, навіть з етичних міркувань), що їх проводив Герофіл на трупах людей. Філін радше виступає за клінічні та фармакологічні дослідження. Відомо, що головним ворогом Філіна був якийсь Бакхій з Танагри (275-200), мабуть послідовник Герофіла.
Послідовник Філіна – Серапіон Александрійський настільки розширив і вдосконалив систему самого Філіна, що створення школи іноді приписували саме йому. Серапіон також писав твори проти Гіппократа, але жодна з його робіт не збереглася. Суворі правила проведення медичних наукових експериментів стали тим, за що Гален і пізніші емпірики дуже цінували його. Серапіон також є автором книжки “Проти сект” (типова назва в середовищі філософів-скептиків), у якій критикують інші медичні школи; ця книжка відкриває довгий список “сект, що сваряться”, витриманий у класичному пафосі скептичної критики філософських шкіл. Сама теорія Серапіона вкрай примітивна, вона свідомо об’єднує лікувальні традиції єгиптян і персів.
Отже, в емпіриків немає “умоглядної доктрини”, тому що “приховані й таємні речі” недоступні для почуттів. Хвороба проявляється виключно в явних симптомах, і тому будь-яке популярне лікування, засноване на колективному досвіді, заслуговує на увагу (див. наш приклад про відьму-ворожка). Щоб хоч якось відокремити зерна від полови, а нормальну медицину від шарлатанства, Серапіон встановлює межу між прийнятним і неприйнятним з погляду поводження (що піддасться критиці пізніше Галеном).
Подальші члени школи, Зевксис Тарентійський і Главк, були відомі численними коментарями до творів Гіппократа, які вже не особливо цікавили пізніх римських лікарів. Якийсь “догматик” Мантій був учнем Герофіла, і як каже Гален, він не був звичайним лікарем, а вже скоріше книжковим теоретиком. Його роботи, які кілька разів цитував Гален, загублені, але назви деяких із них збереглися. Але цей “догматик”, незважаючи на таке самовизначення, виховав наступного великого представника “емпіричної” школи – Геракліда Тарентійського, відкритого філософа-піроніста. Діоген Лаертський каже, що цей Гераклід навчав піронізму самого Енесідема (80-10 рр. до н.е.), який свого часу відродив скептичну школу у філософії. Цей же самий Гераклід написав кілька праць “Materia Medica”, які дуже часто цитує і дуже хвалить Гален, кажучи, що той був письменником, на якого можна повністю покластися, бо писав тільки те, що перевіряв на своєму власному досвіді. Він також був одним із перших, хто написав коментарі до всіх творів у Корпусі Гіппократа. Кілька разів Геракліда цитували Целій Авреліан та інші стародавні автори, але, на жаль, його роботи так і не дійшли до нас. Також можна згадати, що двоє Апполоніїв Емпіриків (батько та син) належали до цієї школи приблизно за часів життя Геракліда.
Менодот із Нікомідії (бл. 60-110 рр.) філософ-скептик і лікар емпіричної школи. Він навчався в Антіоха Лаодікейського, спростував деякі думки “методиста-епікурейця” Асклепіада Віфінського і був надзвичайно суворий у полеміці проти “догматиків”. Свого часу він користувався значною репутацією, а його дослідження вплинули на Галена. Разом із Менодотом, в Антіоха Лаодікейського навчався “емпірик” Феод із Лаодікеї, а в самого Менодота навчався Геродот із Тарса, майбутній наставник Секста Емпірика.
Сам же знаменитий Секст Емпірик (160-210 рр.), як і всі інші “емпірики”, був філософом-скептиком і лікарем. Його філософські праці є найповнішим збереженим описом давньогрецького і римського піронізму. А через аргументи проти інших шкіл елліністичної філософії, що містяться в них, вони також є основним джерелом інформації про ці школи. Однак, принаймні двічі у своїх працях Секст, як здається, ставить себе ближче до методичної школи. Секст Емпірик описує, на що він спирається у своєму житті, у вигляді чотиричленної схеми:
- скептик, як і всі люди, відчуває і мислить;
- скептик підкоряється вимогам тілесних афекцій, потреб організму: якщо хоче пити – п’є тощо;
- скептик дотримується прийнятих традицій, законів і встановлень;
- скептик може навчатися професії.
За Секстом, як це було прийнято ще в III ст. до н.е. – скептик розуміє, що традиції умовні й недоведені в плані істинності, а в медицині не розмірковує про приховані причини хвороби, а керується симптомами (явищами), з яких і робить висновки про необхідне лікування. Таким чином, ми бачимо, що у своїй основі школа зберігала основні принципи протягом щонайменше 450-ти років і, ймовірно, навіть набагато довше.
Одним із наставників знаменитого римського лікаря Галена був Есхріон Пергамський, лікар II століття нашої ери, який належав до секти “емпіриків” і мав великі пізнання у фармації та “Materia medica”. Есхріон був винахідником знаменитого забобонного засобу від укусу скаженого собаки, що згадується зі схваленням Галена та Орібасія, і найважливішим компонентом якого були живі раки. Він велить зловити їх у той час, коли сонце і місяць перебували в певному відносному положенні, після чого запекти їх живцем і стерти в порошок для створення цілющого засобу. Це більш ніж красномовно говорить про те, до чого приводила методологічна база школи “емпіриків”.
Останнім відомим представником школи був латинський письменник із Галлії на ім’я Марцелл Емпірик (прим. 360-430рр.). Він народився в Бордо в аристократичній і заможній сім’ї, тож здобув гарну освіту та зв’язки. Так через вихователя імператора Граціана він сам отримав посаду при дворі. Після того, як Феодосій I став імператором усієї Римської імперії, Марцелла Емпірика було призначено на посаду “магістра оффіція”. На цій посаді він був до захоплення південної Галлії вестготами. Після цього він виконував деякі доручення імператора Аркадія, зокрема з дипломатичним завданням 415 року відвідував Палестину. Надалі ймовірно він уже служив вестготським королям і помер у місті Нарбон. Його нащадки були досить впливовими в цьому місті у V столітті. Його єдина збережена праця є “De medicamentis”, компендіум фармакологічних препаратів, побудований на основі численних медичних і наукових праць I ст. н.е., а також народних засобах і магії.
З усієї цієї історії ми бачимо не тільки сталість школи, а й можемо помітити, що вона таки користувалася повагою догматиків, таких як знаменитий Гален. Чому так? Тому що вони створювали принаймні “емпіричну базу” для того, щоб справжній лікар-теоретик у майбутньому зміг зробити на підставі цього повноцінні наукові висновки. Так, можливо емпірики були дурнями (в методологічному сенсі, самі вони могли бути, та й були освіченими людьми), але вони були “корисними дурнями”.
Підсумки елліністичного періоду розвитку медицини
Після короткочасного злету “теоретичної медицини” в особі школи “догматиків”, ми спостерігаємо стрімке згасання впливу цієї школи. Частково це згасання можна зрозуміти і на теоретичному рівні, аргументи скептиків-емпіриків звучать доволі сильно для того часу, і мали деморалізувати лікарів-теоретиків. Окремими причинами видаються також падіння могутності династії Птолемеїв (а це вже й зниження фінансування шкіл), та більш банальне – вичерпання теми анатомічних описів уже першими “догматиками”. Справді, куди далі могла просунутися чиста медична теорія після роботи, виконаної Герофілом, Ерасистратом і першим поколінням їхніх учнів? Але ж навіть після всієї цієї титанічної роботи – аргументи “емпіриків” все ще мали силу. Тож домінування емпіриків і зникнення великих фігур “догматичної” школи в проміжок 240-50рр. до н.е. не видається нам чимось дивовижним.
Але, як ми знаємо, скептична філософія, яка здійснила такий переворот у медичних поглядах, була однією з трьох провідних елліністичних шкіл, а дві інші – епікуреїзм і стоїцизм – у сфері філософії посідали деколи навіть сильніші позиції. Було б цілком очікувано, що вони також вторглися в медицину, і також створили власні напрямки в ній. Це і було ними скоєно, але з деякою часовою затримкою. Про зв’язок “ерасистратиків” з епікурейською атомістикою ми вже говорили в цій статті, а в наступній частині поговоримо вже про подальшу еволюцію цієї групи лікарів, а за сумісництвом і головних конкурентів “емпіричної школи”.