Автор: Чарльз Т. Вульф.
Матеріал з книги – «Епікур в епоху Просвітництва». Voltaire Foundation, Oxford: 2009
«У своїй експозиції системи Епікура Ламетрі приділяє особливу увагу власній кар’єрі лікаря; бо […] ця експозиція не є самоціллю, а лише формою власного матеріалізму автора».
(с) Жан-Філіберт Дамірон, Мемуари на службі, Історія філософії XVIII століття, том 1.
Жульєн Офре де Ламетрі (1709-1751) був великим, скандально відомим матеріалістом з Сен-Мало, відомим як автор книги «Людина-машина» (1748), і, можливо, першим значним мислителем, який визначив себе виключно як матеріаліста. Він описав власну систему як «епікуро-картезіанську» в невеликому анонімному творі «Тварини більше, ніж машини» (1750), критикуючи в ній тих, хто вважає, що тіло має перевагу над душею.
Звичайно, ця «критика» не зовсім всерйоз: Ламетрі використовує анонімність своєї роботи, щоб нібито атакувати ідеї книги «Людина-машина», бажаючи цим самим ще більше прояснити власні ідеї і зробити їх ще більш відомими. Обговорюючи статус волі, розуміння і відчуття, він посилається на тих, хто помилково (тобто насправді правильно) називає їх тілесним механізмом: «… що дехто приписує механізмам живих тіл, в їх епікуро-картезіанській системі перевернуто і погано зв’язано». Ламетрі дає важливий натяк на природу своєї системи, називаючи її «епікуро-картезіанською».
Хтось може задатися питанням, що це за система? І тут самоочевидна відповідь полягає в тому, що це реконструкція епікурейської і декартової традицій, спадкоємцем якої є сам Ламетрі.
- З епікурейської сторони ця спадщина складається (в обмеженому сенсі, без посилання на такі фігури, як Сен-Евремон) із вчення Гассенді та лікаря Гійома Ламі, але також значною мірою з Монтеня.
- А з декартового боку – радикалізатори, такі як Генріх Регіль, П’єр Сільвен Режіс, Луї де Ла Форж, Нільс Стенсен та сатирик Темізель Сен-Гіацинтський.
Слід також згадати Сірано де Бержерака як одного з перших синтезаторів картезіанства та епікуреїзму в фізиці; цей синтез характерний і для культури підпільних рукописів, з їх методом об’єднання різних джерел із радикальної літератури (особливо явно в анонімних текстах, таких як «Матеріальна душа» або «Трактат про трьох самозванців»), часто відтворених на сторінках оповідань Ламі про «тваринні духи» та «світову душу».
Що стосується того, що сам Ламетрі мав на увазі під «епікуро-картезіанською системою», то ключовою фразою тут виступають «наділені душею тіла»: це повинно сказати нам, що епікуро-картезіанство – не просто поєднання епікурейського гедонізму в етиці і декартового механічного розуміння тіл у фізиці. Замість цього, говорячи про дрібні частинки «живої матерії», він звертається до традиції епікурейської медицини. Але, мабуть, тут вже слід говорити про неоепікурейську медицину, адже крім існування в давнину школи епікурейських лікарів, про яких ми знаємо дуже мало, і визнання Лукрецієм специфіки живих істот, чисто медичний аргумент лікаря Ламі та Ламетрі – це вже сучасний розвиток епікурейського вчення.
Олів’є Блох охарактеризував епікурейську медицину як переважно літературну — «одним словом, літературна медицина, […] яка претендує на звання Демокріта і Лукреція в особі Аристотеля і Галена». Додатковим доказом того, що епікурейська медицина може бути чимось на зразок штучної конструкції, є стаття Дідро «Епікуреїзм», написана для «Енциклопедії». Тут «учнями Епікура» називають в основному літературних діячів, таких письменників, як Сен-Евремон або Нінон де Ланкло. Тема епікурейської медицини також може бути штучною конструкцією, оскільки вона зустрічається в апокрифічних казках, таких як розповідь про зустріч Демокріта і Гіппократа, що розглядали анатомію трупів, аби зрозуміти, де «локалізована» меланхолія.
Звичайно, ніщо з цього не впливає на висунуте тут по відношенню до Ламетрі поняття «медичний епікуреїзм», оскільки це поняття не могло бути виведено ним з історії медицини. Врешті-решт Ламетрі із задоволенням називає своїми «лікарями» не тільки Епікура, а й Марка Аврелія або Монтеня (DB, с.265)!
В подальшому викладі я сподіваюся показати, що і матеріалізм Ламетрі, і його етика переважно епікурейські, і що вони унікальні та послідовні в цьому їхньому базовому векторі, який залежить від правильного розуміння «наділених душею тіл» і, як ми побачимо, єдиного виду щастя, яке може бути придатним тільки для них. Все це разом складе «медичний епікуреїзм» Ламетрі.
Матеріалізм Ламетрі
Слід зазначити, що Ламетрі проголошує себе епікурейцем в широкому сенсі цього слова, і що він все ж таки відомий як автор «Системи Епікура» (1750), але не «Системи Декарта». У розділі 41 цієї роботи він говорить, що наважився ототожнювати себе з Епікуром, а в інших місцях він ідеологічно ототожнює себе з епікуреїзмом як синонімом матеріалізму. Декартова сторона цього «епікуро-картезіанства» отримує набагато менше уваги, навіть якщо він іноді говорить, що Декарт дійсно був матеріалістом (це може бути скоріше риторичним жестом, щоб охопити всіх попередників і стверджувати, що їх думки досягають свого остаточного втілення в його власних). У зв’язку з цим Енн Томпсон (Ann Thompson) підкреслювала, що трактувати Ламетрі як «ренегата картезіанства» або як більш матеріалістично орієнтованого послідовника Дж. Лока марно і не зовсім точно. Насправді фігура Епікура може бути важливішою за будь-яку з названих двох.
Але те, що мене тут цікавить, – це не ранньомодерний епікуреїзм в цілому, а більш конкретна традиція, до якої належить сам Ламетрі, і яку він трансформує оригінальним чином: епікурейська медицина.
Найважливішою фігурою цієї традиції був паризький лікар Гійом Ламі (1644-1683), який фігурує в роботах «De Principiis rerum» (1669), «Discours anatomiques» (1675) і «Explication meґcanique et Physique des fonctions de l’aìme sensitive» (1677). Ламі прагнув сформулювати поєднання атомізму (спочатку у версії П’єра Гассенді) і картезіанської науки, відмовившись при цьому від поняття «кінцевої причини» (causa finalis); але Ламі в кінцевому підсумку відкинув «християнізований епікуреїзм» Гассенді, в якому структура організму настільки розумна, що вже є ознакою доцільності у всьому Всесвіті. Як каже Анрі Бюссон, «Ламі був першим, хто за логікою неминучості, перейшов від розбавленого атомізму Гассенді до справді матеріалістичного атомізму Лукреція». Коли Ламетрі використовує класичні епікурейсько-лукреційські теми, наприклад про те, що наші очі не спеціально «створені для того, щоб бачити», а навпаки ми бачимо, тому що вони у нас є, то всі ці теми насправді походять від Ламі, якого він схвально цитує у своїй ранній «Природній історії душі» (1744), згадує в «Людині-машині» і, як ми побачимо, описує цікавими термінами в пізніших «Попередніх розмірковуваннях».
Ключова відмінність між ними полягає в тому, що Ламі (слідом за Гассенді і пізніше за Томасом Віллісом) використовував епікурейську відмінність між чутливою і раціональною душею, головним чином як спосіб приховати матеріалістичне, редукціоністське положення, в якому мозок є «джерелом» або «резервуаром» душі (Explication, с.152-53). І все ж, хоча він і підтримує «матеріалізовану» душу, вона має для нього специфічні властивості, і, по суті, Ламі підтримує активну концепцію «душі» взагалі. На відміну від свого попередника Сірано, та ще й від майбутнього Дідро, сам Ламі не вірить, що вся матерія має здатність відчувати: він вважає, що в матерії є фундаментальне різноманіття, так що душа, наприклад, є тілом з «особливою природою, відмінною від інших тіл» (с.147). Таким чином, його медичний редукціонізм не є онтологічним елімінативізмом; тобто його конструкція більш високого рівня, опис духовних властивостей в матеріальному і глобально фізіологічному плані, не означає, що він прямо заперечує їх існування, скоріше він прагне інтегрувати їх в єдиний медичний (і матеріалістичний) дискурс.
Всі ці напівзаходи вже не стосуються нашого Ламетрі, який, здається, продовжив свою рекудцію далі, та як після «Природної історії душі» (1744) він повністю відмовиться від самого поняття душі як такої. У цей період йому ще належить провести багато цікавої роботи над інтригуючою концепцією «матеріальної душі» (чи означає це прото-суб’єктивність в матеріалістичних рамках? чи прокладає вона шлях до того, що стане наукою психології? і т.д.); досить сказати, що Ламетрі багато в чому дуже близький до Ламі, не в останню чергу в спробах встановити зв’язок між медичним і традиційним філософським дискурсом.
Однак, як я вже зазначав, у «Попередніх розмірковуваннях» є ще один уривок, важливий для нашого дослідження; він одночасно заплутаний і сповнений сенсу. У ньому Ламетрі обговорює Германа Бургаве (1668-1738), знаменитого лікаря-ятромеханіка і реформатора медицини, у якого він навчався в Лейдені (і чиї праці перекладав). Його метою є захист Бургаве від звинувачень у спінозізмі: «personne ne fut moins Spinosiste» (AS, с.267). Бургаве не є спінозистом, бо він (імовірно) бачив Божу роботу всюди в природі; тому, додає Ламетрі, його не можна ототожнювати з двома сучасними епікурейцями, Гассенді та Ламі!
Гассенді і Ламі – «сучасні епікурейці», які відкидають фіналізм і телеологію, коли мова йде про будову людського тіла. Як тільки ми приберемо риторично додане заперечення із цього опису, Бургаве, Гассенді та Ламі опиняться в приналежності до однієї і тієї ж «партії». Не те, щоб ньютонівський механіст-лікар, епікурейський філософ і епікурейський лікар дійсно належали до одного контексту; але навіть Бургаве, типовий «механіст», описує медицину в своїй пізнішій роботі досить немеханістично, як науку про реакції в організмі, в тому числі ті, які вона викликає в інших тілах. Радикальні мотиви, будь то епікурейські, спінозистські або інші матеріалістичні, пронизують твори Ламетрі і, що не менш важливо, особистості цих трьох його попередників, які дуже його надихали; у цьому сенсі вони утворюють єдине теоретичне ціле. З точки зору Ламетрі – Бургаве, Гассенді та Ламі були стратегічними союзниками в процесі ускладнення механізму, з акцентом на «душевні» риси тілесної машини.
Іншими словами, бути «сучасним епікурейцем» для Ламетрі – це не просто бути, скажімо, атеїстом або гедоністом, як це мали на увазі більшість його сучасників, коли вони нападали на когось за те, що той називав себе епікурейцем – і це навіть не просто бути «сучасним епікурейцем», оскільки використання цього терміну не обмежується одним лише Ламетрі. Наприклад, Шефтсбері шкодує, що: «Задоволення, яке є чисто духовним і залежить тільки від руху думки; цілком ймовірно, повинне бути занадто вишуканим, щоб його Зрозуміли наші сучасні Епікури, які так втянуті у Задоволення більш значного роду». На думку спадає і Мандевіль, так як у нього є матеріалістична пневматологія (розповідь про взаємозв’язок між мозком і розумом в його «Трактаті про іпохондричні і істеричні хвороби») і епікурейська соціальна теорія в «Байці про бджіл». Але ці дві теорії відрізняються, хоча остання включає ідею про те, що індивіди визначаються через прагнення до задоволення. Ламетрі включає цей основний напрям епікурейства в свою етику, про що я розповім у наступному розділі: він враховує примітивний загальний погляд на епікуреїзм, в якому презирство древніх епікурейців до тілесних задоволень замінюється акцентом на самих цих задоволеннях.
Ламетрі також є сучасним епікурейцем в більш оригінальному, ідіосинкратичному сенсі: якщо, слідуючи вказівкам, наведеним в уривку з «Попередніх роздумів», він є сучасним епікурейцем в тій мірі, в якій він схожий на Гассенді і Ламі, то це означає, що (А) він матеріаліст, для якого матерія анімована (наділена душею), тому що вона складається з атомів, молекул і часточок, і (Б) що ця жива матерія є об’єктом вивчення не метафізиками в своїх кабінетах, а медичних філософів. Аналогічно, у відповідному використанні цього терміна, Ламетрі кидає виклик тому, що він називає «les anti-Epicuriens modernes» (SE, розділ 10), щоб пояснити такі явища, як поява нових видів істот та органічний ріст.
Все це досить сильно нагадує ту відмінність, яку робить Дідро в статті Енциклопедії «Спінозисти» між «древніми спінозистами» і «сучасними спінозистами», де перші відстоюють метафізику субстанції і модусів, а другі конкретно стверджують метафізику живої матерії. Цей «сучасний спінозизм» пов’язаний з новою теорією біологічного епігенезу, тобто теорією розвитку, згідно з якою індивідуальна форма, зародок, формується шляхом послідовного додавання матеріальних шарів (а не шляхом актуалізації вже існуючої форми), завдяки чому особливості зрілого організму виникають поступово під час розвитку, так як зародок зазнає перетворень під впливом навколишнього середовища. Ось приклад Дідро:
СПІНОЗИСТ, послідовник філософії Спінози. Не змішуйте одне з іншим, старих і нових спінозистів. Останні виходять з основного принципу, що матерія здатна відчувати; вони підтверджують цю думку, вказуючи на яйце, тіло без життя, що поступово перетворюється, виключно під впливом зростаючої теплоти, в наділену відчуттями живу істоту, вони відсилають нас також до зростання кожної тварини, яке спочатку є простою точкою і тільки через засвоєння рослинних речовин і всіх інших субстанцій, що слугують йому їжею, стає великим, відчуваючим і живим тілом. З цього вони роблять висновок, що існує тільки матерія і що її існування служить достатнім поясненням всіх явищ. В іншому випадку вони твердо дотримуються всіх висновків старого спінозизму.
А в сатиричному творі «Висміяний анонім» (1749) Ламетрі протиставляє бляклого «Spinosiste Ancien» яскравій ясності «Spinosiste Moderne» (EE, с.233) — не уточнюючи, однак, змісту цього сучасного спінозизму. Ламетрі також коливається в термінології: іноді для виникаючої радикальної філософії він дає назву – «епікурейська»; іноді це «спінозизм». Ламетрі насправді являється епікуро-спінозистом, який зробив себе сам, а не дослідником епікуреїзму чи спінозизму. Але щоб матеріалістичне прочитання Спінози було можливим, йому спочатку довелося прийняти вільнодумство епікурейської традиції.
Якби ми взяли відмінність між «древніми» і «сучасними» спінозистами і застосували до епікурейців, то можна було б сказати, що древній епікуреєць – це фізикаліст, який виводить зі своєї фізики інструменти досягнення щастя і уникнення страху; в той час як сучасний епікуреєць більш біологічно орієнтований, справжній «віталіст», оскільки основні властивості атомів були розширені, включивши хімічні та «життєві» особливості. На рівні концептуальних основ перехід відбувається від класичного атомізму до бачення, в якому атоми визначаються як крихітні частини живої матерії («життєва» інтерпретація атомів, яка зазвичай асоціюється з Гассенді та Ламі, насправді може бути простежена ще далі в часі до лікаря епохи Відродження Джироламо Фракасторо). На загальнотеоретичному рівні, де древній епікуреїзм стосувався рівноваги, свободи від тривоги (атараксії) і страху (забобонів), його сучасний варіант виділяє гедоністичний і матеріалістичний підтекст. Як говорить Морган Мейс: «багато ранньомодерних мислителів, які зацікавилися Лукрецієм і Епікуром та їх матеріалістичним природознавством, змінили порядок пріоритетів в епікурейській системі. Вони, по суті, ігнорували етичну точку зору, яка є кінцевою метою природознавства [для Епікура], і розглядали фізичні та біологічні дослідження в якості окремих інтересів». Нагадаємо, що в «Системі Епікура» Ламетрі ніби прирівнює «проепікурейський» погляд до специфічно біологічних тем, таких як поява і вимирання видів тварин (розділ 10); також в наступному розділі він розповідає про перші етапи розвитку Землі як родючого, живильної грунту, на якому народжуються живі істоти, що нагадує «Альма-Венера» Лукреція. Це не просто матеріалізм simpliciter, а скоріше матеріалізм живої матерії; і це не матеріалізм без етики, бо він підкріплений медичною точкою зору, в якій етичне знову повертається вже під виглядом «органічного, автоматичного щастя» (про що я розповім нижче; див. DB, с. 244).
Отже, епікуреїзм Ламетрі має деякі «віталістичні» відтінки; він пов’язаний з ідеєю живої матерії. Це говорить нам про те, що він не просто поширив декартовий механізм на людину, а навпаки, прищепив дратівливість Галлера декартовим автоматам; навіть якщо він прихильно цитує Галлера і, як відомо, присвятив йому «Людину-машину». І властивість дратівливості, і акцент Гассенді на дрібних частинках живої матерії як на «насінні» вказують на те, що ламетрійська матерія точно не зводиться до протяжності (тобто не визначається виключно з точки зору форми, фігури і руху). Але що це означає для його етики? Його медичний епікуреїзм виявиться набагато амбітнішим за обсягом, ніж у Ламі (або модерного проекту Уолтера Чарлтона з пояснення медичних розладів в атомістичних термінах), оскільки він зазіхає і на моральні питання. Адже для Ламетрі важливо замінити традиційну моральну філософію – новою, медично обґрунтованою або, власне, самою медичною точкою зору. Замість ідеологічного щастя, якого ми не можемо досягти, він вважає, що єдина «свобода, якої варто бажати» – це «органічне щастя», гедоністичне і матеріальне, особливе щастя, яке емпірично перевіряється нашими органами.
Етика Ламетрі
Ламетрі завжди звинувачували в тому, що він амораліст, – так протестантський історик французької літератури XIX століття охарактеризував його як «хтивого метафізика задоволення» — не стільки через гіпотезу людини-машини, скільки через його роботу з моральної філософії: «Анти-Сенека, або Роздуми про щастя» (1748).
Цей твір спочатку замислювалося як біографія Сенеки, та дійсно, вперше з’явився як твір, що супроводжує переклад античної праці «De vita beata». Мопертюї закріпив це завдання для Ламетрі, сподіваючись, як виявилося, помилково — що воно допоможе його другові відновити частину втраченої репутації, не рахуючи вже того, що це джерело доходу. Натомість Ламетрі скористався нагодою, щоб захистити свою «марку» крайнього гедонізму проти Сенеки та стоїцизму загалом, хоча Сенека обговорює задоволення в позитивних — хоча й суворих — термінах у 13-й книзі свого «De vita beata».
Зіткнувшись зі звинуваченням в тому, що Ламетрі в кращому випадку зводив мораль до фізики і фізіології, а в гіршому був навмисним аморалістом, багато «ламетріанців» у відповідь посилалися на його статус лікаря, що може здатися дивним: як професійний статус міг вплинути на філософські аргументи і, більш того, на їх моральний авторитет? Ламетрі був не єдиним лікарем.
Фактично, сам Ламетрі створює концептуальну еквівалентність між лікарем і моралістом: «Було б добре, якби суддів вибирали тільки з хороших лікарів. Тільки вони змогли б відрізнити невинного від злочинця» (HM, p.91). Якби тільки суддів обирали з числа «відмінних лікарів»! Тобто Ламетрі шкодує, що судження про життя і смерть зазвичай виносяться без будь-якого знання фізіологічного рівня детермінізму вчинків. Через кілька років він прямо заявив, що якби матеріалізм міг вплинути на мораль і суспільство, то цей вплив було б виражено як «помірність у застосуванні покарань» (DB, с.264). Таким чином, він зводить традиційну область моральної філософії до області медицини. Але якої медицини? Ламетрі, безумовно, не закликає зводити психологічні процеси до ненавмисних фізичних процесів: як через своє бачення «живої матерії» (і, як наслідок, тіла як обов’язково «чутливого»), так і тому, що він визначає роль медицини як обширну теорію, а не чисто механістичне бачення, яке зводить тіло до системи зубів, нервів, воронок тощо: «Все у великому мистецтві лікування. Лікар – єдиний філософ, гідний своєї батьківщини» (HM, стор.62).
Лікар – це «єдиний філософ, гідний своєї батьківщини», по-перше, тому, що лікар має справу з істиною, визначеною матеріалізмом, а не істиною етичних, соціальних або релігійних умовностей; а по-друге, якщо згадати, що традиційне завдання філософії – міркувати про життя і смерть, то лікар займається цим набагато більш безпосередньо, оскільки видає «привілеї життя і смерті». Так само — згадуючи медичний мотив у «Роздумах про метод» Декарта — «лише медицина може змінювати мислення і мораль разом із тілом» (HM, с.67) і «найкраща філософія — це медицина» (DB, p.36). Досить справедливо, але чому батьківщина повинна бути вдячна лікарю?
З одного боку, це звучить лицемірно з боку Ламетрі, оскільки він послідовно протиставляє «Істину», що належить медицині і матеріалістичної філософії, «умовності» або «видимості», категорії, до якої належать не тільки суспільство і політика, а й етика (DP, с. 13). Той факт, що лікарі обов’язково є частиною суспільства і беруть участь в Realpolitik, як висловлюється Джон Фальві (і його передчуття підтверджується, якщо розглядати назви менш відомих робіт Ламетрі, таких як «Politique du medecin de Machiavel, ou le Chemin de la fortune ouvert aux medecins і L’Ouvrage de Penelope, ou Machiavel en medecine») не робить їх кращими. Лікарі цілком можуть бути макіавелліанськими брехунами, або «фальшивомонетниками» — а з іншого боку — вони можуть бути епікурейськими матеріалістами, які платять реальну валюту. І саме з цієї епікурейської позиції виникає щось позитивне, що, по-перше, пояснює, чому «найкраща філософія – це медицина», а по-друге, чому лікар – «єдиний філософ, який гідний своєї батьківщини».
З боку Ламетрі може бути зайвим стверджувати, що «Медицина, безсумнівно, найкорисніша і найнеобхідніша з усіх наук», не в останню чергу тому, що він вважає, що істина матеріалізму призначена для еліти, а не для поширення серед більшості людей. Але його точка зору досить легко застосовна до етики, враховуючи, що він розбирається в моральних питаннях евдемонічно (з точки зору щастя). Філософія завжди претендує на те, щоб дати нам найкоротший шлях до щастя, але Ламетрі відкидає те, що він називає «особистим щастям» стоїків (DB, с. 239), яке полягає в тому, щоб нічого не боятися і нічого не бажати; головними фігурами цієї позиції, на його думку, є Сенека і Декарт.
Особисте щастя протилежне тому, що він називає «органічним, автоматичним і природним щастям» (DB, с. 244): воно природне, тому що «Душа не даремно входить в нього» (с. 244); органічне, тому що «походить від організації» і «найпрекрасніший дар природи» (DB, с. 240). Це щастя відбувається автоматично в тому сенсі, що воно підпорядковується законам роботи нашої «машини» (термін, який часто використовується у французькій мові в цей період для позначення тіла). Варто зазначити, що в медичному віталізмі школи Монпельє (наприклад, Бордо, Менуре де Шамбо), а також у Дідро, на якого вони мали вплив, організація стверджується як виклик механістичним моделям життя. Організація тварини – це її органічна структура, яку не можна пояснити чисто механістично. Хоча Ламетрі аж ніяк не є віталістом, він поділяє цю критику механізму, наприклад, щодо секреції залоз.
Але, розмірковуючи про нашу організацію, Ламетрі приводить деякі зі своїх більш шокуючих формулювань: «Будь собою, як свиня, і ти будеш щасливий, як свиня» (DB, с. 286), що може означати або те, що оскільки у нас є гедоністично-детерміновані тіла, наше щастя нічим не відрізняється від щастя свині; або, згадуючи аналогію між матеріальним мисленням і годинником зо вказує час, ми щасливі не буквально, як свині, а аналогічно (опера захоплює любителів опери, або модний стиль maven, точно як свині, що насолоджуються брудом). Але якщо ми подивимося на такі прокламації в контексті, то почнемо бачити оригінальний аспект епікурейства Ламетрі: зв’язок між медико-матеріалістичним підходом до тіла і переосмисленням моралі; зв’язок, до якого жоден інший сучасник, особливо Дідро, не встановив і навіть не наблизився до цього.
Судження Дідро про такого роду гедонізм було досить суворим і нагадувало звинувачення, яке Ламетрі намагався приховати в своєму (оригінальному, сучасному) епікуреїзмі під історичною завісою: «Першосвященики і розбещені миряни, щоб уникнути ганьби, яку вони заслужили деградацією своєї моралі, називали себе послідовниками задоволення. І вони дійсно були ними, але це було їхнє задоволення, а не Епікура». На противагу цьому, Ламетрі стверджує, що більш стоїчна, менш чуттєва медицина могла б запобігти страху смерті, але була б небезпечно аскетичною: «Стоїки недоступні для задоволення і болю; ми ж будемо пишатися тим, що відчуваємо і те, і інше» або, що ще гірше, «стоїк відчуває не більше, ніж прокажений».
Епікурейська медицина, очолювана гедоністами, навпаки, буде займатися органічним виконанням функцій нашої «машини», оскільки вона складається з органів, які відчувають і тому мають вбудований механізм бажання: «Наші органи сприйнятливі до відчуттів або змін, які радують нас і змушують нас любити життя» (DB, с.238). Цей вид органічного детермінізму, який є унікальним для кожної «машини», описується в термінах «кров», яка тече по наших жилах, і «схильностей», за якими ми слідуємо. Враховуючи, що ця «схильність» унікальна для кожної людини і є «законом», що регулює життя всіх органічних істот, від найбільш загартованих злочинців до найбільш м’яких і альтруїстичних людей, Ламетрі описує ії як «нелюдський слід Людства» (DB, с. 262). Люди бувають доброчесні або порочні залежно від своєї крові: «Тиран, вбивця, як і чесна людина» (DB, с.262) – всі прагнуть до власного щастя; це ті частини з Ламетрі, які особливо сподобалися де Саду.
Зауважимо, однак, що органічний вимір цього детермінізму надає йому більшу «пластичність» або модифікованість: орангутанг просто потребує операції на гортані і відправляється в школу, щоб навчитися говорити (HM, с. 76-77). Якщо ми є творіннями нашої тілесної організації (по суті, ми є самою нашою організацією), це не означає, що ми машини Тьюрінга або що нам не вистачає індивідуальності, оскільки ніхто не має такої ж «крові» або повної організації, як інші. Звичайно, я не збираюся приховувати безрадісність соціального ландшафту, що мається на увазі під цим баченням, в якому освіта не може реально і назавжди змінити людей і їх апетити. Звичайно, було помилкою і, можливо, перебільшенням з боку Фуко описувати людину-машину Ламетрі як образ дисципліни і «тренування», як філософський аватар крихітних військових штурмових гвинтівок, вишикуваних для огляду Фрідріха II, але це дійсно не означає, що ламетрійці вільніші за ці автомати. Вони просто більш складні і мають біологічну унікальність, свою унікальну організацію.
Медичний епікуреїзм Ламетрі
На самому початку «Людини-машини» Ламетрі пояснює, що він належить до найдавнішої філософської традиції, матеріалізму; тоді як спіритизм з’явився значно пізніше (HM, с. 63). На додаток до суворого акценту на живій матерії, епікуреїзм також пропонує гедоністичну теорію прагнення до індивідуального щастя, яке виявляється «органічним» щастям, щастям нашої тілесної організації. «Природа створила нас усіх лише для того, щоб бути щасливими» (HM, с.92): люди створені для щастя, а не для того, щоб бути володарями знань. Це анти-раціоналістичне твердження мотивоване думкою Ламетрі про те, що всі ствердження про «раціональних тварин» або раціональність як особливу відмінність людей залишаються сліпими до «інстинктивного» рівня, до органічного детермінізму, властивого кожній окремій машині або тілесній організації. У цьому сенсі він застосовує своєрідний медичний емпіризм, виступаючи проти «розуму», взятого в цілому; однак, не перетворюючи його, медично мотивованого епікурейством, у конкретну, експериментально визначену медичну концепцію.
Безумовно, Ламетрі – не дослідник епікуреїзму; багато з його посилань, включаючи, можливо, Гассенді, можуть бути отримані з других рук. Крім того, він іноді навмисно або недбало приймає вчення, що належать одному автору, і приписує їх іншому. Цим можна пояснити такі моменти, як дивне зіставлення Бургаве, Гассенді і Ламі. І все ж, незалежно від того, чи вважаємо ми, що його поєднання матеріалізму та етики, доктрин і практик, є лише саморобкою чи ні, результат слід розглядати як винахід нової і, можливо, унікальної форми епікуреїзму за часів Просвітництва: ні простого гедонізму, ні суворо матеріалістичних припущень про природу живих тіл, а «медичного епікуреїзму». Якщо древній епікуреїзм був фізикою, яка повинна була завершитися етикою, а сучасний популярний епікуреїзм, як шкодує Шефтсбері, замінює задоволення розуму тілесними, то медичний епікуреїзм, як у Гассенді та Ламі, повертається до самих атомів, але тепер «анімованим» атомам. Ламетрі інтегрує гедоністичні та вітально-матеріалістичні компоненти цієї нової форми епікурейства, сприяючи щастю нашої тілесної організації, яку він описує як органічну, автоматичну та природну. Хто може знати функціональні закони нашої організації? Лікар-філософ, тобто епікурейський лікар.
«Мистецтво зцілення» Ламетрі (HM, с.62) усуває дилему щастя і доброчесності, апелюючи до більш глибокої структури, на відміну від поверхневої етики, яка спирається на дуалізм тіла і душі або, принаймні, на тілесні і психічні властивості. Саме глибока органічна структура людської машини слідує нормі здоров’я: «З усіх видів щастя я віддаю перевагу тому, яке розвивається за допомогою наших органів і більш-менш зустрічається як жива сила у всіх наділених душею тілах» (DB, с.247).