Повний огляд книги Ланге «Історія матеріалізму» (1865)

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

Оглядаючи історію матеріалізму, і особливо те, що називають «вульгарним матеріалізмом», неможливо не помічати, що шанувальники такої літератури поруч із ними часто ставлять не лише Дарвіна й позитивістів першої хвилі (Спенсера, Мілля тощо), а й багатьох мислителів із виразно ідеалістичним спрямуванням, зокрема й кантіанців. Серед них особливо часто фігурує Фрідріх Ланґе, який удвічі привертав до себе увагу, бо написав «Історію матеріалізму» (1865) — книжку, з якої багато людей наприкінці XIX століття взагалі вперше діставали враження про матеріалізм як такий. Ланґе постає як критик матеріалізму; ця історія написана не «союзником» і не другом, але це не завадило його книжці бути популярною і в середовищі самих матеріалістів — за браком кращого. Тут я подам стислий огляд цієї величезної книжки, само собою, дуже все спрощуючи й пропускаючи деякі пласти. Цей огляд зроблено не за першоджерелом, а за російським перекладом XIX століття (а вони, як я вже переконався, таки цензурувалися, іноді навіть дуже сильно), що вийшов у двох томах, і тут варто зазначити, що цей переклад зробив активний ворог матеріалізму Микола Страхов, тож імовірність якихось спотворень стає ще вищою. Але читати з оригіналу я не хочу, тож приймаю цей ризик.

Сам Ланґе, хоч і був тісно пов’язаний із соціалістами 60-х років, зокрема з марксистами, не був матеріалістом. Він — чистий кантіанець і один із тих, хто наприкінці XIX століття запустив рух «назад до Канта», і навіть його історія поділена на дві частини, що називаються «до Канта» і «після Канта». Щоправда, Канта він використовує не для того, щоб прямо запекло доводити ідеалізм і боротися проти матеріалістів. Насправді виходить радше так, але за його власним задумом мало бути інакше: він хотів просто посісти позицію золотої середини. У цій книжці він доводитиме, що матеріалізм — це різновид метафізики (і це правда), а він, як принциповий наукоцентричний мислитель, не згоден допускати метафізику навіть у такому «онауковленому» вигляді. Отже, Ланґе — це послідовний емпірік-позитивіст. Принаймні такий висновок про нього можна зробити з першого погляду, читаючи перші розділи його книжки. Чим далі ми просуватимемося до кінця, тим виразніше він виявлятиме свою однобоку упередженість проти матеріалізму.

По суті, Ланґе починає з доволі популярного і серед марксистів тезису, що будь-яка послідовна філософія виходить з одного принципу, а отже є моністичною. Матеріалізм для нього — це одна з форм монізму. І з цим не посперечався б ані Бюхнер, ані Молешотт. Принаймні так це видається з перших сторінок. Оскільки міфологія — річ значно заплутаніша й далеко не така послідовна, то будь-який монізм, тобто будь-яка філософія, зокрема й спіритуалістична, вступає з міфологією / теологією в жорстку боротьбу на знищення. Саме цим пояснюється той факт, що філософи в різні епохи зазнавали гонінь незалежно від того, були вони ідеалістами чи матеріалістами. Проблема — в самій послідовності поглядів і раціональності. Ланґе наполягає, що в античності точилася неабияка боротьба ідей, така ж жорстка, як у XIX столітті. Це стає очевидним, якщо судити античність не лише за зірковими постатями, бо зазвичай «зірки» першого ешелону досить миролюбні за вдачею й виражають дух епохи одразу в усіх його вимірах, і якщо судити про епоху тільки за ними, може здатися, що панує гармонія. Це важливий момент, бо тут Ланґе виявляє свої вподобання. В античності такими еталонами виявляються Платон і Софокл, а в сучасній Німеччині — Ґете, Шеллінґ, Гердер і Лессінґ (тобто чотири спінозисти-моністи, у дусі натуралізму à la Гумбольдт або Молешотт). Ці четверо, вочевидь, із погляду Ланґе, — найбільші постаті в Німеччині. Тут ми намагатимемося відзначати будь-які цікаві моменти, які можуть колись стати в пригоді. Наприклад, такі цитати, як ця:

Якщо ми порівняємо в цьому відношенні іонійських філософів VI століття з афінськими філософами V і IV століть, то перед нами постане щось споріднене з протилежністю між англійським Просвітництвом XVII століття і французьким XVIII століття: в Англії ніхто не думав втягувати народ у боротьбу поглядів, у Франції ж Просвітництво було зброєю, якій протистояв фанатизм.

Це Ланґе згадує гоніння на філософів у нібито вільних Афінах, але тут найцікавіше те, що він помітив зв’язок між епохою софістики та французьким Просвітництвом, а це вже велика рідкість навіть сьогодні. А крім того, він чудово розуміє, що філософія французів XVIII століття буквально безпосередньо успадковує англійські ідеї XVII-го, що сьогодні відзначають у рази рідше, ніж навіть цей перший зв’язок. Уже цієї деталі нам досить, щоб визнати Ланґе загалом добрим істориком ідей. На відміну від модного й досі придурка Целлера, який намагався за всяку ціну показати, що греки — виняткова нація, Ланґе не соромиться визнавати серйозні запозичення зі Сходу, а ранню філософію греків називає новаторською радше лише за формою. Ба більше, Ланґе навіть визнає вплив торгівлі на становлення гуманніших і складніших ідей, ніж ті, що породжує життя в чистому селі з патріархальним укладом. Виникнення філософії Ланґе прямо пов’язує з розвитком торговельно-ремісничої економіки. Або, як сказали б марксисти того самого часу: «базис» визначає «надбудову».

Та не встиг він накидати такої бази, як одразу починає виявлятися його раціоналістичний (тобто антисенсуалістичний) дух. Ланґе дуже підносить математику, а разом із нею й дедуктивний метод на противагу індуктивному. Звідси вже наперед можна зробити висновок, що в конфліктах XVI–XVII століть він схилятиметься на бік таких типів, як Декарт. Це більш ніж очікувано для кантіанця, але цього просто не можна не відзначити вже на самому початку. Та й греки в нього все ж мають якусь «вроджену схильність» (звідки, як?) саме до дедуктивного мислення, тому вони так усіх і випередили в математиці. Висловлювання загалом усе ще близькі до рівня ідіотизму нікчеми Целлера. Коротше кажучи, Ланґе вважає, що перш ніж розквітає етап емпіричних наук на основі індукції, спершу неодмінно мають розквітнути науки дедуктивні, школи суворого мислення, тобто раціоналістичний ідеалізм. І лише озброєні суворими мисленнєвими схемами філософи згодом зможуть так само добре розвивати й прикладні науки. У певному сенсі він просто переносить модель того, як це було в історії XVI–XVIII століть, на рівень вічного закону, тобто чинить приблизно так, як Маркс із формаційною теорією або Гегель із логікою абсолютного духу. Цього ми аж ніяк не можемо схвалити. Але, в принципі, це не найтупіша модель, яку можна зустріти в історіях філософії.

Із плюсів, як і Бюхнер до нього, Ланґе чудово розуміє (на відміну від сучасних істориків), що Вольтер — ворог матеріалізму, і ставити його в один ряд із Дідро чи Гельвецієм — це просто ідіотизм. Він вважає, що античні матеріалісти здебільшого були не більш радикальними, ніж Вольтер. І це не ми забігаємо наперед, а в Ланґе такі міркування входять до розділу про античність. Тут же він заздалегідь натякає нам, що матеріалізм усе ж має багато напрямів, що він не обов’язково має бути атомістичним, і Ланґе навіть вважає, що атомізм — далеко не найкраща версія. Хоча далі Аристотель зазнаватиме критики, у певних відношеннях Ланґе явно симпатизує Аристотелеві, нарікаючи на те, що Бекон насмілився розтоптати такий великий авторитет і поставив вище за нього Демокріта. Щоправда, для Ланґе й Демокріт теж несправедливо недооцінений сучасними істориками.

У Демокріті Бекон відкрив дух, споріднений із ним самим, і судив про нього на відстані двох тисячоліть майже як про сучасника. Справді, вже невдовзі після Бекона атомістика — і спершу саме в тій формі, яку надав їй Епікур, — була покладена в основу сучасного природознавства.

Попри всю стриманість щодо атомізму взагалі й Демокріта зокрема, історію матеріалізму Ланґе починає саме з атомізму Демокріта і дуже хвалить цей крок у розвитку думки. Звісно, багато в чому слушно він відзначає залежність атомізму від того, що вже підготували елеати й піфагорійці, але добре розуміє, що в підсумку постало зовсім інше поняття. Цей крок дав змогу здійснити прорив у пізнанні світу й демістифікації релігії, це необхідний крок, щоб визволити людський розум. Але також Ланґе хвалить його за те, що без атомізму було б важко зрозуміти, чому всі механістичні матеріалісти — закінчені ідіоти. Але ще раз: Демокріта він радше дуже навіть хвалить і вважає, що навіть Аристотель несправедливо критикував Демокріта, та й дуже багато чого прямо запозичував, не вказуючи джерела. Демокріт передусім «найвидатніший» енциклопедичний розум свого часу й натураліст, далекий від софістики та словесних суперечок — так само як від Протагора, так і від Сократа з Платоном. Загалом, як учений Демокріт добрий, але єдине, що не влаштовує Ланґе, по суті, зводиться лише до атомізму. Причому, критикуючи попутно атомізм, Ланґе висловлює проблематику, майже ідентичну сучасній кваліа. Цей момент критики, озвучений на самому початку книги, стане її головним лейтмотивом, основним аргументом проти матеріалізму взагалі, повтореним із найрізноманітніших ракурсів, мабуть, кілька десятків разів. Ланґе не сумнівається, що наука навіть зможе повністю розшифрувати всю роботу мозку, може, навіть і зчитувати думки, зрештою. Але все одно:

… їй ніколи не вдасться знайти міст між тим, що являє собою найпростіший звук як відчуття суб’єкта, як моє відчуття, і тими процесами розкладу в мозку, які наука має прийняти як пояснення того самого відчуття звуку, як події у світі об’єктів.

У загальних рисах уже ясно, що Ланге аргументує через незвідність вищих форм до нижчих, він проти так званої «редукції», особливо до атомів. Але вже на самому початку Ланге наводить досить довгу цитату проти атомізму, яку варто тому подати повністю.

Учення про дух, каже Целлер, не було у Демокріта наслідком загальної потреби в «глибшому принципі» для пояснення природи. Демокріт розглядав дух не як «світотворчу силу», а лише як одну з речовин. Навіть Емпедокл дивився на розумність як на внутрішню властивість елементів; Демокріт же, навпаки, бачив у ній явище, «що виникає з математичних властивостей відомих атомів у їхньому відношенні до інших». Саме в цьому й полягає перевага Демокріта, бо всяка філософія, яка серйозно хоче зрозуміти феноменальний світ, необхідно має повернутися до цього пункту. Зокрема ті рухи, які ми називаємо розумними, мають бути пояснені загальними законами всяких рухів, інакше — взагалі нічого не пояснено. Недолік усякого матеріалізму полягає в тому, що він закінчує цим поясненням, а тим часом саме тут і починаються найвищі проблеми філософії. Але, з іншого боку, той, хто до пояснення зовнішньої природи, включно із розумно діючою людиною, домішує удавано-розумні пізнання, що не допускають жодного наочного й зрозумілого уявлення, той підточує весь базис науки, — байдуже, чи називається він Арістотелем, чи Гегелем.

Старий Кант у принципі висловився б тут, безперечно, за Демокріта і проти Арістотеля та Целлера. Він вважає емпіризм безумовно законним, оскільки він не стає догматичним, а лише виступає проти «нескромності й претензійності розуму, що забуває своє справжнє покликання, вихваляється проникливістю та знанням там, де проникливість і знання власне припиняються», змішує практичні інтереси з теоретичними, «перериває нитку фізичних досліджень у тому місці, де це зручно для його спокою». Це самозвеличення розуму щодо досвіду, це незаконне обривання нитки фізичних досліджень відіграють нині таку саму роль, як і в еллінській давнині. Нам іще багато доведеться про це говорити згодом. У цьому пункті всяка здорова філософія має найвиразніше й найрішучіше стати на захист матеріалізму.

Сенсуалізм проти матеріалізму

Загалом Ланге переказує вчення Демокріта, і робить це більш-менш непогано, хоч і дуже стисло. Насправді етика Демокріта дуже й дуже консервативна, межує зі стоїцизмом, але Ланге все одно зближує її з матеріалістичною етикою XIX століття, просто за принципом «ну це теж евдемонізм». З погляду Ланге, вірного фаната Канта, взагалі будь-яка етика, побудована не на категоричних імперативах чистого розуму, — це якась утилітаристська фігня, а тому вона споріднена з матеріалістами. Ну а головною, і мало не єдиною відмінністю Демокріта від сучасних матеріалістів він вважає те, що Демокріт не до кінця позбувся телеології. А от хто остаточно розбив телеологію, на думку Ланге, так це Дарвін із його принципом природного добору. І тут Ланге наполягає, що в давнину практично те саме зробив еволюціоніст Емпедокл (і це знову ж таки слушно!). Побіжно він пояснює, чому Емпедокла не можна вважати матеріалістом, і ми бачимо одну з головних характерних рис того, що сам Ланге вважає матеріалізмом, — це теза про єдність сили й матерії, і таке формулювання виразно показує вплив Бюхнера:

Емпедокла не можна називати матеріалістом, бо сила й матерія в нього ще різко відокремлені одна від одної.

Еволюціонізмом Емпедокла завершується перший розділ про матеріалізм античності. А другий розділ уже за самою своєю задумою надзвичайно цікавий. Він об’єднує головним чином двох персонажів як частину розвитку матеріалізму — Протагора і Арістіппа. Причому за яким критерієм! Розділ називається «Сенсуалізм софістів і етичний матеріалізм Арістіппа». Навіть не читаючи Ланге раніше, особисто я й сам завжди пов’язував Протагора та Арістіппа із сенсуалізмом і матеріалізмом, зближуючи в багатьох аспектах їхні позиції. Виявляється, задовго до мене так учинив Ланге! І де ж це все в сучасних історіях філософії? А цього немає. Дивовижна річ. Ланге виступає тут, по суті, як прихильник сенсуалізму. Причому він має намір відокремити сенсуалізм від матеріалізму як навіть щось значніше й самостійніше. Адже саме сенсуалізм дає змогу розв’язувати проблеми кваліа, які, як уже зазначалося вище, цілком убивають матеріалізм своєю редукцією відчуттів до матеріальних причин. Наведу тут низку фрагментів словами самого Ланге:

Відчуття посідає у внутрішньому житті людини таке саме місце, яке речовина або матерія посідають у зовнішній природі […] Подібно до того, як матеріаліст, спостерігаючи зовнішню природу, виводить форми речей із їхньої речовини й кладе цю останню в основу загального світогляду, так само сенсуаліст виводить усю свідомість із відчуття. Отже, сенсуалізм і матеріалізм по суті обидва висувають на перший план речовину на противагу формі; тепер постає запитання: як установлюється взаємне відношення між ними? Зрозуміла річ — не шляхом угоди, за якою можна було б просто лишатися у внутрішньому житті сенсуалістом, а у зовнішньому — матеріалістом. Хоча ця точка зору на практиці, яка є непослідовною, найпоширеніша, вона не є філософською. Навпаки, послідовний матеріаліст заперечуватиме, що відчуття існує окремо від матерії…

Він визнав, що найчастіше матеріалізм і сенсуалізм пов’язані, але йому це не до вподоби. Тому треба зробити матеріалістів досить примітивними, щоб сказати, ніби вони де-факто заперечують сенсуалізм, знецінюючи відчуття й зводячи їх до рухів атомів. Хоча Ланґе мав би чудово знати, що таке зведення не унеможливлює визнання якісних відмінностей у відчуттях і подальший їхній аналіз уже на ґрунті сенсуалізму. Так само й послідовний сенсуалізм — це соліпсизм, і він заперечує певність існування зовнішнього світу поза свідомістю. Матеріалізм і сенсуалізм не друзі, а вороги. Так Ланґе навмисне нагнітає, щоб урятувати сенсуалізм від матеріалізму й далі розвивати його окремо в феноменологію на ґрунті Канта. Але дурні обивателі не розуміють, що ці речі несумісні, й раз у раз беруть та й поєднують їх! А першими це зробили софісти (і це справді правда, у цьому плані Ланґе добрий як історик, але поганий як тлумач), до яких Ланґе й переходить у своєму викладі розвитку матеріалізму.

І все ж Ланґе намагається робити ставку на реабілітацію софістів від незаслужених осудів Платона. Причому Протагор йому настільки подобається своїм сенсуалізмом, що Ланґе заявляє про анти-матеріалізм Протагора та його суворе заперечення атомізму. Це дуже грубі спрощення, де Ланґе викроює з Протагора простого феноменолога, яким є він сам. Але навіть попри це, на тлі консервативного ниття про софістів, Ланґе робить величезний крок уперед. У суперечці Платона й Протагора щодо релятивізму та пошуку загальних понять із претензією на Всезагальність — Ланґе цілком на боці Протагора. Він не погоджується з трактуванням софістики з вуст Платона, доводячи, що це примітивне вульгаризування. Але Протагора Ланґе все одно засуджує. Чому? Та тому, що той був гедоністом. Етика гедонізму для кантіанця цілком неприйнятна. В етиці його не влаштовував навіть Демокріт, а Протагор і Арістіпп — тим паче:

Якщо звернути особливу увагу на те положення, що насолода є спонукальним мотивом дії, то легко помітити, що вся основа кіренайського вчення про насолоду була вже закладена сенсуалізмом Протагора […] Жоден сенсуалістичний моральний філософ давнього чи нового часу не був послідовнішим, ніж Арістіпп, і його життя є найкращим коментарем до його вчення. Від часу Сократа та його школи Афіни стали осередком філософських прагнень. Якщо звідси виходила велика реакція проти матеріалізму, яка в особі Платона й Арістотеля здобула найрішучішу перемогу, то ж саме тут духовні відлуння матеріалізму були досить могутніми для того, щоб викликати таку реакцію.

Хоча як консерватор і кантіанець Ланґе вважає, що теоретичний матеріалізм і багатство торгівлі розхитали мораль Афін, а принципи софістики цьому дуже сприяли. Самих матеріалістів він вважає дуже моральними людьми, бо вони все ж були філософами, а отже їхня основна діяльність — це все-таки пізнання. А раз це духовна діяльність, то вона нібито неодмінно відверне мислителя від розпусти. Ланґе навіть вважає, що матеріалісти-теоретики ще моральніші, ніж ідеалісти. Однак, вони все ж таки винні в тому, що мораль не-філософів була зіпсована. І це жах і кошмар. Далі розквітають космополітизм та інші жахливі речі, які вилиються в «занепадницький еллінізм» — абсолютно маячну, хибну концепцію, створену консерваторами ще в самій античності, і яку поділяли всі історики Європи XIX століття, включно навіть із радянськими марксистами, а її спадщина позначається на наших оцінках давнини й досі. Ланґе, який слушно підмічає багато деталей, що зазвичай лишаються в тіні, у таких речах, як «занепад еллінізму», просто вторить хору консерваторів. Щоправда, він намагається засуджувати ніби відсторонено, з розумінням історичного детермінізму процесів, що відбуваються:

Історія еллінізму наочніше за будь-яку іншу показує той факт, що в силу природного закону людського розвитку нерухомої сталості в добрі й красі не існує. За правильного руху від одного принципу до іншого найвеличніше й найпрекрасніше міститься саме в перехідних пунктах. Тож немає жодних підстав говорити про квіти, точені червами: саме закон цвітіння приводить до в’янення, і в цьому відношенні Арістіпп стояв на висоті свого часу, коли вчив, що щастя дає лише мить.

Епікур як батько послідовного механістичного матеріалізму

Третій розділ частини про античність називається «Реакція проти матеріалізму і сенсуалізму: Сократ, Платон і Арістотель». І сам підхід показувати все це саме як реакцію — чудовий. Але переказувати зміст цього розділу ми не будемо, бо це, власне, і не матеріалізм. Єдине, що тут кумедно, — Ланге застерігає від кидання в іншу крайність. Мовляв, після вивчення матеріалізму і сенсуалізму, якщо розглядати Платона саме як відповідь, то він постає як розумово відсталий, який заперечує очевидні речі й доводить найхворобливішу фантазію. Ланге каже, що це буквально неминуче, якщо відразу не виходити з аксіоми, що Платон апріорі великий. Без таких застережень Платон видаватиметься просто тупицею. Але так розчавити його було б нібито не більш справедливо, ніж зробити те, що й сам Платон зробив щодо софістів і Демокріта. Ланге має намір суворо триматися середини.

Якщо зовсім стиснути, то «хороший» бік цієї реакції полягає в тому, що ідеалісти, мовляв, урівноважили перегини софістів у сфері логіки, рішучіше відстоявши права абстрагування та індукції, і взагалі підвищивши статус гри з поняттями в логічних висновках. Ну і додали сюди етику, ближчу до суворого категоричного імперативу Канта. Тому Ланге дуже стримано, але все ж хвалить Платона й Арістотеля, хоча й чимало критикує за наївну телеологію та дитячий підхід до зв’язку слів і речей (ця тема дуже важлива для Ланге й далі: він вважає, що всі біди від того, що люди вірять у тотожність буття і мислення, і матеріалісти це згодом успадкують від Арістотеля та інших ідеалістів). Загалом, можливо, його повага до Арістотеля на початку книжки була радше даниною традиції, і він не ставить Арістотеля вище за Демокріта. Але в такому разі Ланге ще більший емпірик, ніж може здатися на перший погляд.

Четвертий розділ уже переходить до головного, він цілком присвячений Епікуру. Тут Ланге навіть визнає обмежену слушність Гегеля, принаймні в тій думці, що епохи у філософії рухаються за принципом заперечення, і що після панування Платона й Арістотеля починається новий підйом матеріалізму. Епікур — головна постать у цьому піднесенні, але взагалі й стоїки теж були матеріалістами, як і учні Арістотеля (наприклад, той самий Стратон), та й узагалі багато хто ще. Знову нам нагадують, що Платон і Арістотель були суворими державниками, людьми, зорієнтованими на серйозні речі й високі матерії. А що міг породити занепадницький еллінізм? Лише занепадницьких людей із розкладеними звичаями, само собою. Із особливостей епохи Ланге підкреслює розпад, хай і не такий різкий, як у XIX столітті, але все ж розпад на філософію і науку як на дві окремі одна від одної сфери.

Але перш ніж говорити про матеріалізм у вузькому сенсі, ми вставимо тут кілька зауваг про «матеріалізм стоїків». На перший погляд можна було б подумати, що не існує матеріалізму послідовнішого, ніж матеріалізм стоїків … немає протилежності більш тезоіменної, ніж протилежність між Платоном і стоїками…

Але Ланге не дурень, тож робить цей вступ не просто так. Далі він має намір наполягати, що стоїчний матеріалізм — це пантеїзм, причому по суті дуже теологічний, пронизаний антропоморфізмом і телеологією на найглибшому рівні. Детермінізм стоїків Ланге при цьому вважає цілком матеріалістичним і навіть слушним (як я зрозумів, сам Ланге приймає детермінізм і на особистому рівні, а не лише як історик матеріалізму). Але загалом ясно, що матеріалізм стоїків не зовсім послідовний. І тепер,

з’ясувавши, що існує багато різновидів матеріалізму, ми звернемося до відновленого Епікуром і послідовного матеріалізму, що спирається на суто механічний світогляд.

Розділ про Епікура Ланге викладає більш-менш непогано, але надто сильно наголошує на етиці, намагаючись не повторювати того, що він уже говорив у розділах про Демокріта й Арістіппа, через що здається, ніби зв’язок Епікура з цими двома дуже слабкий. А зробивши етику настільки виразною темою, він сильно зближує Епікура зі стоїками, і виходить узагалі не надто правдоподібна картина. Та це не проблема того, що Ланге хибно розуміє Епікура, а радше проблема невдало розставлених акцентів. Той факт, що фізика в системі епікурейців підпорядкована етиці, — знову ж таки гіпертрофується. Ми не переказуватимемо тут усього: загалом він дав для того часу добрий переказ учення, досить докладний у всіх його частинах. Відзначимо лише важливі зауваги самого Ланге:

Положення, яке рішуче заперечує існування внутрішніх станів на противагу зовнішнім рухам і поєднанням, становить один із характерних пунктів матеріалізму взагалі. Прийнявши існування внутрішніх станів, ми тим самим перетворюємо атом на монаду і здійснюємо перехід до ідеалізму та пантеїстичного натуралізму.
…
Те, що його логіка дуже проста, визнають усі — але якось неповажно й побіжно, що навряд чи виправдовується реальним станом речей. Логіка Епікура — логіка суворо сенсуалістична й емпірична, і саме з цієї точки зору її слід оцінювати; тоді виявиться, що її основні риси, наскільки ми можемо судити за тими спотвореними й значною мірою затемненими відомостями, які дійшли до нас, не лише ясні й послідовні, а й незаперечні — аж до того пункту, де однобічний емпіризм узагалі знаходить свою межу.

Епікур у викладі Ланге — останній великий грецький філософ, після якого настає суцільний занепад і виродження в неоплатонізм. Але при цьому Ланге особливо смакує той факт, що наука античності, яка досягла багатьох успіхів, розвивалася вченими, котрі або взагалі не цікавилися філософією, або були ідеалістами через любов до надчуттєвої нібито математики. Матеріалізм не сприяє розвиткові науки, всупереч тому, як це намагаються подавати суспільству матеріалісти XIX століття. Епікур аж ніяк не допоміг Архімедові робити відкриття. Робити відкриття, за Ланге, — це щось творче, а воно потребує певного «ідеального моменту», і сухий матеріалізм не сприяє прозрінням та відкриттям. На думку Ланге, щоправда, матеріалізм Демокріта постійно стримував греків від маячні й постійно діяв як противага зовсім нестримних фантазій. Завдяки цьому тверезому впливові матеріалізму, мовляв, навіть Платон і його учні суворо відокремлювали світ явищ від своїх фантазій і, вивчаючи природу, нібито не пхали туди своїх містичних теорій. Це цілковита нісенітниця, але Ланге робить це явно лише з тією метою, щоб вилаяти Гегеля:

Це змішування, в якому так сильно відзначилися деякі з новітніх німецьких натурфілософів, у класичній давнині настало лише із занепадом усієї культури в епоху мрійливих неоплатоніків і неопіфагорійців.

Наприкінці цього розділу Ланге картає епікурейців за те, що вони зовсім не розвивали школу й були надто жорстко замкненими на собі сектантами. Це почасти правда, але Ланге перебільшує цей момент. До того ж його аргументи можна було б розгорнути й щодо частини інших шкіл. Але це можна вибачити, бо на той час ще не були відкопані й перекладені сувої Філодема з Геркуланума. Останній, п’ятий розділ глави про античність цілковито присвячений Лукрецію. Але оскільки це практично копія Епікура з кількома доповненнями, то переказувати тут теж особливо нічого. Ланге показує, що Лукрецій, як і Епікур, убачав у матеріалістичній філософії основу для «звільнення» думки з-під гніту релігії та забобонів, що він також ставить в основу всього індивіда, особистість. Він показує, що до епікурейської фізики Лукрецій домішує ще багато чого з філософії Емпедокла (той самий відсутній момент, якого бракувало Демокріту), і таким чином завершує розвиток матеріалізму. 

У цьому розділі Ланге просто докладно переказує поему Лукреція, майже переносячи її зі віршів у прозу, з мінімальними коментарями від себе, особливо там, де можна показати, що сучасна наука знайшла інші пояснення. Найбільше Ланге, само собою, займає розділ про еволюційну концепцію розвитку держави й суспільства. Та й узагалі він дуже хвалить Лукреція. Єдине, що відзначає Ланге, — це те, що успіхи реальних наук не пов’язані з епікуреїзмом, попри те, що з-поміж усіх давніх систем він виглядає найадекватнішим поясненням світу. Щоб розвивати науку, потрібні математика, кількісні вимірювання, а саме цим епікурейські матеріалісти не займалися. Не кажучи вже про те, що було сказано вище про роль ідеалізму та фантазії для здійснення нових відкриттів. Так закінчується перша глава книги. Тут Ланге дає водночас і картину систематичного матеріалізму, і свою модель критики цього вчення. Далі це лише повторюватиметься з різних ракурсів.

Занепад античності та середньовіччя

Друга глава називається «Перехідна епоха». Вона оповідає про занепад Римської імперії, виникнення християнства та гоніння на матеріалізм. Модель тут теж класична — це занепадницький еллінізм уже в другому виданні, ще глибший і ще огидніший, ніж навіть грецький оригінал. Знову в усьому винні занепалі звичаї, або «практичний матеріалізм». 

Якщо Епікур у величному злеті своєї думки скинув пута релігії, щоб стати справедливим і шляхетним задля власної втіхи, то тепер з’явилися мерзенні улюбленці хвилини, — яких зображує Горацій, а у величезній кількості також Ювенал і Петроній, — що зухвало віддавалися найнеприроднішим вадам. І хто міг захистити бідну філософію, коли ці нікчемні люди привласнювали собі ім’я Епікура або навіть Стої?

Але оскільки, як уже зазначав Ланге, матеріалісти-філософи — найкрутіші, а отже, по суті, най«духовніші», то в епоху тотального розпусти вони просто не можуть існувати. Саме тому в пізній імперії послідовники Демокріта й Епікура раптом зникають, а панувати починає неоплатонізм, який Ланге взагалі ставить не надто високо. Тріумф християнства він пов’язує з тим, що це релігія пригноблених, які втомилися від жорстко ієрархічних порядків імперії. Грубо кажучи, це як прото-соціалізм. Зображуючи ставлення всіх трьох монотеїстичних релігій до матеріалізму, Ланге зазначає, що найбільш прихильним виявився іслам. Тому після падіння Риму — культура й наука розквітли саме на Близькому Сході. Ланге нагадує тут, що новоєвропейська філософія почалася з перенесення арабських здобутків на Захід.

Особливо слід згадати тут про медицину, яка в наші дні стала теологією матеріалістів.

Але Ланге також указує на значні досягнення в астрономії, алгебрі й хімії, без яких важко уявити подальший розвиток античних здобутків у ті форми, які ми побачимо вже за часів Галілея. Високу оцінку ролі арабів у становленні науки Європи Ланге підсилює рясними цитатами з «Космосу» Гумбольдта, який теж цінував арабів і навіть вважав, що араби змогли посилити естетичне споглядання природи. Суто історично вільнодумство в Європі, на думку Ланге, найкраще почало виявлятися з Південної Італії, за правління імператора Фрідріха II Гогенштауфена; при цьому він додає тут такі деталі, що я процитую цей фрагмент повністю:

Чи справді імператор Фрідріх II, високопросвічений друг сарацинів, обізнаний природодослідник, ревний прихильник позитивного знання, висловив знаменитий суд про трьох ошуканців — Мойсея, Магомета й Христа, чи ні — у всякому разі, цей час і ця країна породжували подібні погляди. Недарма Данте нараховував тисячі тих сміливих скептиків, які, навіть перебуваючи в гробах, що їх катують, усе ще зневажають пекло. За тісного зіткнення різних монотеїстичних релігій — адже й євреї були там численно представлені й навряд чи стояли за рівнем освіти нижче від арабів — повага до специфічного, щойно між ними встановилося духовне спілкування, мусила неминуче притупитися; а саме в специфічному й полягає сила релігії, як в індивідуальному — сила поезії.

На що вважали здатним Фрідріха II, показує звинувачення, нібито він навіть перебував у зносинах з асасинами — з тим розбійницьким єзуїтським орденом магометанства, який, як передають, сповідував таємне вчення, що на вищих щаблях являло собою відвертий і сміливий вираз крайнього атеїзму з усією послідовністю егоїзму, спраглого насолод і влади. Якби те, що переказ стверджує про вчення асасинів, було правдою, ми мали б приділити цій секті більше, ніж одне побіжне згадування. Асасини вищих ступенів тоді були б прообразом матеріаліста, яким його змальовують полемісти наших днів, аби тим успішніше його спростовувати. Асасинство було б єдиним історичним прикладом поєднання матеріалістичної філософії з жорстокістю, владолюбством і систематичним злочином. Не забудьмо, однак, що всі відомості про цю секту походять від її заклятих ворогів. З внутрішнього боку видається вкрай неймовірним, щоб із цього найневиннішого світогляду постала та жахлива, що вимагає крайнього напруження всіх душевних сил, енергія, яку ми звикли бачити лише в поєднанні з релігійними ідеями.

Другий розділ другої глави оповідає про середньовічну схоластику й метафізику. Як теологи розуміли Арістотеля й Платона, бавилися з поняттям субстанції та піднесли на найвищий рівень суперечку про універсалії: реалізм і номіналізм. Головна проблема всієї епохи, за Ланге, полягає в тому, чим грішив уже й сам Арістотель, але що значно загострили теологи, — у поєднанні суб’єктивного й об’єктивного, в тотожності буття і мислення, або ж у найгрубішій формі, в яку це й вилилося, в тому, що за кожним словом неодмінно має ховатися якась конкретна реальність, яку це слово означає. І таке обожнення слів та надання їм субстанційного значення регулярно призводило до кричущих дурниць.

Тут, біля самого входу до філософської науки, відкривався багатий джерело для шкільних суперечок, однак загалом погляд, що йде за Платоном (тобто «реалізм»), до кінця середніх віків залишався панівним і, так би мовити, правовірним поглядом. Отже, найрізкіша протилежність матеріалізмові, яку створила давнина, від самого початку панує над філософським розвитком середніх віків, і навіть у зародках «номіналізму» впродовж кількох століть ледь пробивається прагнення виходити з конкретного, яке до певної міри могло б нагадувати матеріалізм. Уся епоха перебувала під владою слова, мисленої речі та цілковитого нерозуміння значення чуттєво даних явищ.

Тут Ланге очевидно на боці номіналістів. Арістотеля він відкидає, оскільки той перебуває у внутрішній суперечності, найлогічнішим розв’язанням якої стає відступ на позиції Платона й прийняття принципів реалізму. Ланге тут навіть, як Карл Маркс, заявляє, що саме в Англії номіналізм розвинувся найсильніше і завдяки цьому саме в Англії матеріалізм досяг великих успіхів. Оккам тут вважається «важливим провісником Бекона, Гоббса і Локка». Як один із каталізаторів розвитку матеріалізму Ланге називає поширення книжок Аверроеса. Хоча лише з погляду вільнодумства, бо загалом вона теж містична й платонічна. Центральна постать періоду — це все ж Оккам:

Ми не повинні дивуватися, що Оккам вимагав свободи думки, що в релігії він тримався практичного боку, що він, як згодом його земляк Гоббс, викинув за борт усю теологію, оголосивши догмати віри просто недоказовними. Його положення, що зрештою наука має своїм предметом лише одиничні конкретні речі, і нині становить фундамент логіки Стюарта Мілля; і взагалі та різкість, з якою він висловив опозицію здорового людського глузду проти платонізму, дає йому право на незгасне значення.

Переваги схоластичного періоду за Ланґе такі: по-перше, було створено термінологічний апарат філософських категорій і прагнення до чіткого побудування логіки висловлювань; по-друге, було створено загальноєвропейську мережу зв’язків для вчених-схоластів. І те, й інше згодом допоможе вже справжнім ученим швидше обмінюватися ідеями та створити чіткіший і формалізованіший емпіричний метод.

Ренесанс матеріалізму

У третьому розділі другої глави Ланґе розповідає про епоху Відродження, і головно з погляду відродження наук, поруч із якими, підспудно, повернувся і чистий матеріалізм у дусі античності. Згідно з періодизацією Ланґе, епоха Відродження тривала від середини XV до середини XVII століть і всередині себе поділялася на чотири періоди: філологічний, теологічний, природничо-науковий і філософський. У першому періоді домінували Лоренцо Валла та Еразм (досить епікурейські письменники того часу), другий період — це тимчасовий застій у зв’язку з протестантизмом і релігійними війнами, у третьому маємо «блискучу епоху Кеплера і Галілея», що спричинила бум у науці, а в четвертій епосі ядро становить діяльність Бекона і Декарта, які формалізували науковий метод, а кульмінацією її є друга половина XVII століття, після того як Гассенді і Гоббс знову відродили матеріалізм. Щоправда, Ланґе тут одразу застерігає, для найприскіпливіших критиків, що епоха Відродження не буквально відроджувала античність, а й багато чого привносила нового. І тут цікаво, що Леонардо да Вінчі він зараховує до новаторів, а Гассенді й Бойля — до реставраторів атомізму античності. Загалом він описує тут багато різних авторів, і не лише матеріалістів. Але ми зосередимося тільки на головному:

Хто вважає істотним у матеріалізмі його опозицію до церковної віри, той міг би зарахувати до матеріалістів Помпонацці та численних більш-менш сміливих його послідовників; але якщо шукати зародки позитивного, матеріалістичного пояснення природи, то ми не знайдемо й сліду цього навіть у найосвіченіших схоластів. Єдиний, досі ще поодинокий приклад, який можна було б віднести сюди, спливає, однак, уже в чотирнадцятому столітті. У 1348 році, саме в Парижі, Миколай з Отрекура був змушений зректися різних положень, серед яких було й те, що в явищах природи немає нічого, крім руху при поєднанні та розділенні атомів. Отже, справжній атоміст за виняткового панування аристотелівської науки про природу! Але той самий сміливець наважився заявити, що треба взагалі відкласти Арістотеля разом з Аверроесом і звернутися безпосередньо до самих речей. Таким чином, атомізм і досвідний принцип уже тут ідуть пліч-о-пліч!

Як досить помітну спробу відродження епікуреїзму Ланґе відзначає праці Лоренцо Валли. Із більш цікавого можна згадати незвичайну постать іспанського філософа Луїса Вівеса, який передбачив метод Бекона і був також другом Томаса Мора та Еразма. Наступною після них великою постаттю він змальовує Джордано Бруно, який створив особливу версію матеріалістичного пантеїзму. Хоч це й пантеїзм, але тут Ланґе раптом іде на поступки й починає вважати це майже нормальною версією матеріалізму (тоді як стоїкам в античності він у цьому відмовляв). Але все-таки «майже», бо все ж пантеїзм. Вершиною всього цього процесу розвитку Ланґе називає Бекона, Декарта, Гассенді і Гоббса. І Бекон у викладі Ланґе — просто чистий матеріаліст, послідовний фанат Демокріта (а це не так, див. нашу статтю).

Як відомо, Декарт і Бекон слугують вихідними точками для двох різних рядів у розвитку філософії: один із цих рядів, починаючись Декартом, тягнеться через Спінозу, Ляйбніца, Канта і Фіхте до Шеллінґа і Геґеля; інший — від Бекона через Гоббса і Локка веде до французьких матеріалістів вісімнадцятого століття; отже, опосередковано ми повинні вести й наш теперішній матеріалізм від останньої лінії.

Здавалося б, бодай на рівні основних ланцюгів наступності Ланґе все чудово розуміє. Але попри це він усе одно намагається зблизити Декарта з матеріалізмом, бо щиро вірить у мем про «механістичність» матеріалізму, а без математичних методів Декарта таку «механістичність» не можна нормально притягнути. Також Ланґе щиро вірить у те, що Ламетрі аж намагався прославитися картезіанцем, хоча це й не так. Ця віра трапляється також і в Карла Маркса, і не зовсім зрозуміло, звідки. У своїх творах Ламетрі різко критикує Декарта і всю його школу, хоча іноді й робить невеликі застереження щодо Декарта, мовляв, чоловік був розумний у принципі, міг би й не тупити. Загалом, для зручності Ланґе все-таки підганяє Декарта під Ламетрі, а Бекона — під «родоначальника матеріалізму». Але таким трюком із Беконом уся картина двох традицій надто розмивається.

Загалом друга глава книги називалася перехідний період і завершувалася Беконом та Декартом як двома лініями в розвитку філософії. Хоча Ланґе й намагається показати, що Декарт необхідний для матеріалістів, навіть він змушений визнати, що послідовний розвиток принципів Декарта все ж веде до ідеалізму, а Ламетрі може спиратися на Декарта лише приховано. Третя глава вже називається «Матеріалізм сімнадцятого століття», і перший її розділ цілком присвячено П’єрові Гассенді. Ланґе цінує його не надто високо саме тому, що Гассенді не новатор, а лише реставратор старої системи. Але все ж таки, у певному сенсі, навіть реставрація цієї системи є своєрідною новизною в епоху панування ідеалізму. Це можна назвати навіть сміливим і ризикованим учинком, і Гассенді було б простіше створити неоатомістику без посилань на Епікура, якби завдання полягало в тому, щоб не наражатися на нападки. Але він свідомо пішов на ризик, і це Ланґе дуже поважає. Опис системи Гассенді загалом типовий: епікурейська філософія в оригіналі, розбавлена новими відкриттями науки й формально узгоджена з християнством. Така собі адаптація Епікура до реалій XVII століття. Із цікавих фактів про Гассенді, які просто хотілося б відзначити й зберегти:

Коли 1628 року Гассенді вирушив у подорож до Нідерландів, лувенський філолог Еріцій Путеанус подарував йому відливок із високо цінованої ним самим гемми із зображенням Епікура.

Також важливо зазначити, що Ланґе показує нам: Гассенді, як і Бекон, був фізиком на противагу математику Декарту. Він свідомо зіштовхує ці дві позиції між собою. Зрозуміло, що фізики теж застосовували математику; тут ішлося про переважний акцент, про те, що має більше значення для науки. І це дуже влучне й немаловажне для історії думки зауваження. Загалом же Ланґе дуже навіть хвалить Гассенді:

Реформа фізики й натурфілософії, яку звичайно приписують Декарту, є щонайменше тією самою мірою справою Гассенді. Завдяки славі, якою Декарт завдячує своїй метафізиці, йому дуже часто приписують те, що радше слід було б приписати Гассенді.

Після цього вже Гоббса нам показують як явного матеріаліста й близького друга Гассенді, хоча їхні теорії атома й різнилися. Тепер Ланґе намагається сказати, що Гоббс і Декарт радше дотримувалися уявлення про атоми як про молекули, тоді як Ньютон і Гассенді були атомістами в більш класичному сенсі. Виходить, що Ланґе розуміє: Гоббс схилявся на бік Декарта в багатьох важливих питаннях. Звісно, наголос робиться на тому, що Гоббс — запеклий державник, консерватор і монархіст. Але це не бентежить Ланґе, і той просто констатує, що зазвичай такі люди не бувають матеріалістами, але що поробиш — Гоббс є винятком. То чи все ж таки помітив Ланґе, що Гоббс більше математик, ніж фізик? Що його погляди сильно відрізняються від Гассенді чи навіть Бекона, і що він близький до Декарта? Так, помітив, і вважає це перевагою. Нам показують, що саме завдяки синтезу традицій Бекона й Гассенді з ідеями Декарта Гоббс створив «механістичний» матеріалізм, тобто той матеріалізм, яким він і має бути в ідеалі. Тут Ланґе вбачає також і зародки сенсуалізму в дусі Локка, але скаржиться на те, що цей сенсуалізм не зміг подолати матеріалізм (виходячи з концепції Ланґе, що це дві взаємовиключні ідеї).

Усі так звані чуттєві якості, як такі, не входять до предметів, а виникають усередині нас. Але поруч із цим стоїть істинне матеріалістичне положення, що й людське відчуття є не чим іншим, як рухом тілесних частинок, викликаним зовнішнім рухом предметів. Далекою від Гоббса була думка знищити це матеріалістичне положення заради послідовного сенсуалізму, бо він, подібно до Демокріта, виходив із фізико-математичного погляду на предмети зовнішнього світу. Тому його система, попри наявні в ній зародки сенсуалізму, по суті матеріалістична.

Атомізм Роберта Бойля

Розділи про Бекона, Гассенді та Гоббса дуже банальні, до того ж їхні вчення досить відомі, тож їх не надто цікаво переказувати, тим паче що на сайті ще будуть великі статті про всіх трьох. Куди цікавішою обіцяла бути остання, третя частина третьої глави: «Відлуння матеріалізму в Англії». Але й вона, як побачимо, досить банальна. Оскільки цей розділ є перехідним до матеріалізму XVIII століття, Ланґе відразу намагається наперед окреслити своє ставлення до цих двох століть. Якщо коротко, то він просто проводить аналогію з античністю. Виходить, що XVII століття — це здорова класика, а XVIII століття — занепадницька пародія, з упалими звичаями, розгнузданим гедонізмом тощо й т. ін. Ламетрі в його зображенні — буквально ніщо. Початок цього розділу краще навести цілком, як пам’ятку того, наскільки Ланґе жалюгідний:

Майже ціле століття лежить між розвитком матеріалістичних систем на ґрунті Нового часу та розв’язним писанням якогось Ламетрі, який із особливим задоволенням висунув на перший план саме ті сторони матеріалізму, що мали викликати роздратування в християнському світі. Хоча і Гассенді, і Гоббс не цілком уникли етичних наслідків своїх систем, однак обидва вони обхідними шляхами прийшли до примирення з церквою: Гассенді — завдяки своїй поверховості, Гоббс — завдяки своїй упертій і неприродній послідовності. Уже в цьому одному полягає глибока відмінність між матеріалістами XVII і XVIII століть; однак прірва, що відділяє їх одне від одного, поза специфічно церковними елементами, незрівнянно глибша в царині етики. У той час як Ламетрі, за взірцем філософських дилетантів давнього Риму, з фривольною самовдоволеністю висунув насолоду як принцип життя і своїм низьким розумінням заплямував після багатьох тисячоліть пам’ять Епікура, Гассенді висунув на перший план лише серйозний і глибокий бік етики Епікура; а Гоббс, хоч і після дуже дивних викрутасів, зрештою все ж схвалював християнсько-міщанське вчення про доброчесність, яке, щоправда, здавалося йому вузькістю, але законною вузькістю. Обидва ці мужі жили просто й чесно за звичайними поняттями свого часу.

Однак, незважаючи на цю велику відмінність, матеріалізм XVII століття разом із спорідненими йому прагненнями аж до «Системи природи» постає як один спільний ланцюг, тоді як наш сучасний матеріалізм, попри те, що відстань між Ламетрі, з одного боку, і Фогтом або Молешоттом — з другого, знову-таки становить одне століття, підлягає цілком особливому розглядові.

Аналогію із занепадницьким еллінізмом він проведе тут іще раз, якщо з першого разу до читача не дійшло. Але «вульгарних» матеріалістів XIX століття він виділяє в окрему резервацію з цілої купи причин найрізноманітнішого характеру (хоч би й тієї, що вони не були аристократами й підтримувалися масами народу), і обіцяє розглянути їх окремо в іншому місці. При цьому консерватизм Ланґе, помітний раніше лише побіжно, то тут, то там, — тут уже ллється з усіх шпарин. Занепад моралі епохи він описує найдурнішими способами. Наприклад, його дуже обурило, що жінок у театрах почали грати справжні жінки:

На той час жіночі ролі, які раніше виконували юнаки, стали доручати актрисам; попит на їхню вільну поведінку дедалі зростав, і театр став осередком аморальності.

Уся ця мерзота стимулювала також жагу наживи й інші вади, що призвело, зокрема, і до розквіту торгівлі та промисловості. Тепер матеріалізм гедонізму доповнився ще матеріалізмом у формі політичної економії. Це начебто й круто: сильна економіка країни — не зовсім зло, і цьому, здається, навіть посприяв матеріалізм Гассенді-Гоббса. Але все-таки для Ланґе це мерзота, і він нарікає, що втілена в життя філософія вбила саму філософію. Жах і кошмар. І це ще не все ниття Ланґе, його значно більше, але перелічувати все це було б надто довго. Та слава Богу, пише Ланґе, у царині чистої науки послідовний матеріалізм усе-таки поєднувався з величезною пошаною до релігійних догматів. Мерзотниками й покидьками, наприклад, аж ніяк не були великі Бойль і Ньютон, хоч у своїй фізиці вони й були чистими атомістами. Особливо Ланґе намагається підкреслити величезну роль Бойля у відновленні атомізму. Він вважає, що Бойля дуже недооцінюють, і тому присвячує йому значний шматок розділу, коротко описуючи і біографію, і вчення. Зі здобутків Ланґе змальовує Бойля не просто як атоміста, особисто знайомого з Локком і Гассенді, а й як свідомого епікурейця.

Бойль шкодує, що раніше не ознайомився з поглядами Епікура. Таке саме звеличення філософії Епікура ми знаходимо і в інших працях Бойля. Але всюди воно пов’язане з найживішими протестами проти атеїстичних висновків цієї філософії.

Бойль визнає атоми простими непроникними тільцями і визнає існування порожнечі (чого не визнавали Бекон або Гоббс). Далі йде докладне розжовування системи Ньютона та його ролі в розвитку матеріалізму. Згадується і те, що Ньютон вірив у містицизм. Перекази вчень самі по собі знову-таки непогані, але переказувати їх удруге ми не будемо. Варто хіба що зазначити, що Ланґе спеціально розписує: всупереч поширеним мемам, Ньютон не був прихильником теорії «дії на відстані» й просто відмовлявся пояснювати принцип роботи тяжіння. Але він не сумнівався, що справжнє його пояснення не буде незбагненною магією, яка без жодного ланцюга зв’язків притягує планети на величезних відстанях. Інтуїтивно Ньютон схилявся радше до атомістичних теорій гравітації. За Ньютоном іде третя постать цього нового перехідного періоду — Джон Локк. Для Ланґе це лідер сенсуалістів, а отже, строго кажучи, він не матеріаліст. Але й на матеріалізм Локк також вплинув, та й сам не був аж надто послідовним сенсуалістом і допускав різні матеріалістичні висловлювання. Усе це ми теж не переказуватимемо, бо це всім відомі речі. Вплив Локка на матеріалізм головно виявився у постаті Джона Толанда. Це такий собі матеріалістичний спінозист в Англії, нове перевидання Джордано Бруно. І загалом Ланґе не дурний, і сам чудово бачить, що це не епікурейський атоміст, а дуже специфічний пантеїст і натураліст, який навіть хотів створити пантеїстичну церкву. Але в одному зі своїх творів, у «Листах до Серени», Толанд усе ж критикує Спінозу й намагається захищати матеріалізм, і про другий лист Ланґе навіть каже, що:

Йому можна було б дати заголовок «Сила і матерія», якби його справжній заголовок: «Рух як істотна властивість матерії» не був іще яснішим.

Зробивши рух властивістю матерії, Толанд і прославився як матеріаліст. А своєю критикою церкви — як атеїст. Щоправда, насправді він ані те, ані те. Це радше звичайний пантеїст. Але на Толанді цей розділ і завершується, нікого справді нового й невідомого в рядах матеріалістів ми тут не побачимо. Це всього лиш Бойль, Ньютон, Локк і Толанд. Неймовірна банальність, яку й так можна було б дізнатися з будь-якої книжки з історії філософії та науки.

Матеріалізм до Ламетрі

Четвертий розділ називається «Матеріалізм вісімнадцятого століття», і його перший підрозділ розповідає про вплив англійського матеріалізму на Францію та Німеччину.

Хоча сучасний матеріалізм як система вперше постав у Франції, однак класичною країною матеріалістичного світогляду все ж була Англія … приблизно в середині XVIII століття, коли на континенті французькі матеріалісти привели уми в замішання, Англія мала своїх особливих матеріалістів.

Перш ніж перейти до злих породжень пекла, королів мерзоти й лайна, тобто до французів, Ланґе показує їхніх колег в Англії — тобто Гартлі, Прістлі, Юма. Попри те, що той самий Гартлі зводив мислення до фізіології та «коливань» у мозку, у справах етики він — побожний християнин, а не якась там цілковито розбещена скотина. Цим він продовжує лінію Бойля й Ньютона, тримається в межах розсудливості. У певному сенсі це стосується також і Прістлі, хоча в викладі Ланґе він усе-таки мерзотник, який використовував матеріалізм для розхитування моралі та нападок на релігію і державу. Німці брали з Гартлі лише теологічну частину, французи — лише фізіологічну, а Прістлі вчинив просто як французи, а отже він такий самий мудак, як і вони. Зате зовсім не матеріаліст, а скептик Юм — навпаки, вважався главою місцевих атеїстів і почасти гедоністом. Який парадокс! Але, за словами самого ж Ланґе, що вже зовсім дивно, Прістлі (якого щойно так лаяли) нападав на Юма майже так само, як раціоналісти нападали на матеріалістів. Тут же Ланґе навіть зізнається, що Прістлі прямо нападав на «Систему природи» Гольбаха. Гарний, вульгарний! Але загалом нам намагаються сказати, що в епоху французької мерзоти англійці все одно зберігали шляхетність. Ланґе тут навіть іронізує, що спочатку в Англії XVII століття був у моді матеріалізм, але зрештою запанував здоровий скепсис, а у Франції, де в моді був скептицизм, зрештою перемогло наймерзенніше лайно.

Дідро почав свою боротьбу проти церкви під прапором скептицизму, і навіть Ламетрі, який серед усіх французів XVIII століття найтісніше тяжів до догматичного матеріалізму Епікура, називає себе послідовником Піррона, а Монтеня означує як першого француза, що наважився мислити.

Тому Ланґе й тут починає з відступу: спершу він дає нам коротку біографію скептиків Ла Мот-ле-Вайє та П’єра Бейля. Далі він змальовує, як Вольтер переніс учення Ньютона й Локка на французький ґрунт. Сам Вольтер, звісно, аж ніяк не матеріаліст, і Ланґе навіть порівнює його з Кантом, що з його погляду є надзвичайно великою похвалою. Тому Вольтер, як консерватор, розсудливо просуває ідеї Ньютона й Вольтера майже з тією самою поміркованістю, з якою їх подавали й в англійському оригіналі. Вольтер навіть вірить у найдурніші форми телеології й заперечує тези Толанда про внутрішню властивість руху матерії. Тож Ланґе ставить запитання:

Яким же чином сталося, що у Франції ньютонівська система, попри все, сприяла матеріалізмові й атеїзмові?

Відповідь почасти полягає в тому, що французи нібито мають уроджену схильність до математики. Саме тому, побачивши теорію Ньютона, вони одразу розвинули її в багато разів завдяки своїм математичним навичкам. А чим більше в матеріалізмі математики, тим він «механістичніший». Ось і результат налице.

Після цього стане цілком зрозуміло, що Вольтер виступив проти «Системи природи» — цієї «біблії атеїзму» — з повною серйозністю, хоч і не з тим запеклим фанатизмом, із яким виступив проти неї Руссо. Незрівнянно ближче Вольтер підійшов до антропологічного матеріалізму. Тут його провідником був Локк, який узагалі справив на філософію Вольтера найбільший вплив. Щоправда, сам Локк залишає це питання невирішеним.

Завершується цей розділ тим, що принципи Локка, самі по собі ще дещо небезпечні, в етиці значно пом’якшив Шефтсбері. Цей містер-розсудливість, автор «морального почуття», який виводив моральність з естетики. Шефтсбері вплинув як на Вольтера, так і на німецьких філософів. Дяка йому, що рятував Всесвіт від французьких покидьків. Шефтсбері такий добрий, на думку Ланґе, що об’єднав проти себе як цілковиту мерзоту Мандевіля, виправдовувача вад, так і найгрубших і найдурніших святош-теологів. А отже, він був утіленням золотої середини, як і сам Ланґе та його кумир Кант.

Серед усього іншого, Шефтсбері дуже сильно вплинув також на етику й естетику Дені Дідро. При цьому сам Ланґе змальовує Дідро носієм чогось демонічного, що було також і в Сократа.

Він був самим собою лише тоді, коли, подібно до Сократа, підносився до ідей істини, добра й краси.

В інший час (3/4 часу, треба гадати) Дідро був гіршим за самого себе, не справжнім, тож, хоча він і підносився до визнання Шефтсбері великим моралістом, водночас усі історики вперто змальовують його як главу французького матеріалізму. Ланґе поспішає врятувати репутацію Дідро і робить це дуже цікавим прийомом: він робить із Дідро дурника. До знайомства з матеріалістами Дідро не був матеріалістом, але поганий зовнішній вплив почав його псувати! Жоден матеріаліст не змінився під впливом Дідро, і навпаки, усі вони погано на нього впливали. І це нібито має виправдати той жахливий феномен, що фанат Шефтсбері пов’язаний із усякими потворами й страховиськами.

Звісно, правда, що Дідро в «Енциклопедії» не завжди висловлював власну думку, але не менш правдиво й те, що на початку роботи над нею Дідро ще не дійшов до атеїзму й матеріалізму. Правдою є й те, що великі розділи «Системи природи» вийшли з-під пера Дідро, але не менш правдиво й те, що він не захопив Гольбаха до крайнощів, а навпаки — Гольбах своєю міцною волею та своєю ясною, спокійною твердістю захопив цього більш геніального чоловіка на свій шлях і зробив із нього послідовника своїх ідей. У той час як Ламетрі писав свою «Природну історію душі», у якій матеріалізм постає майже неприкрито, Дідро цілковито стояв на точці зору лорда Шефтсбері.

Далі Ланґе знову й знову наголошує на тому, що матеріалізм не здатен пояснити чуттєвість, а отже він — цілковита маячня, яку варто відзначити й назавжди забути. Натомість сам Ланґе та його «сенсуалісти», теж аж ніяк не пояснюючи чуттєвість і просто приймаючи її як даність (що й матеріалісти теж роблять), нібито перебувають на вищому рівні, ніж тупі матеріалісти. Це просто неймовірний рівень аргументації. Але є ще один спосіб розв’язати нібито цю проблему — наділити самі атоми усіма складними якостями відчуттів і мислення. Це цілковита нісенітниця, і цю нісенітницю Ланґе до того вже відкидав, але тепер він раптом вдає, ніби це справді добрий варіант.

Цю спробу зробив Робіне у своїй книзі «Про природу» (1761), тим часом як Ламетрі в «Людині-машині» (1748) ще лишився при старому лукрецієвому уявленні. Своєрідна, багата на фантастичні елементи й широкі гіпотези система Робіне розглядається то як спотворення лейбніцівської «Монадології», то як передвістя натурфілософії Шеллінґа, то просто як матеріалізм. Останнє визначення єдине правильне, хоча, звісно, можна прочитати цілі розділи цієї книги й не знати, на якій ми ґрунтові перебуваємо. Робіне приписує кожній, навіть найменшій часточці життя і душу; навіть основні елементи «неорганічної» природи є також одушевленими зародками, які носять у собі, хай і без самосвідомості, принцип відчуття.

І ось цю дурню Ланґе, сподіваюся цілком глузливо, називає істинним матеріалізмом, який нібито пояснює, звідки в людини беруться почуття. Виявляється, досить просто констатувати — «беруться», шляхом наділення атомів потрібними нам властивостями. Треба буде пояснити, звідки в людини береться ідея соціалізму, він і окремому атому приписав би ідею соціалізму. Але попри все це, Робіне визнав людину машиною, і саме тому, навіть попри всю шизофазію з чутливими атомами, це нібито матеріалізм. Очевидно, що еталоном матеріалізму Ланґе вважає Бюхнера, Фогта і Молешотта, і, порівнюючи з ними, справді будь-який шеллінґіанський натурфілософ із нахилом до фізіології здаватиметься «істинним» матеріалістом. Але такі порівняння знову грають радше проти того, що трійця «вульгарних» була аж такою вульгарною, якщо їхній предок, на думку Ланґе, — це не Ламетрі, а радше Робіне. І перш ніж перейти до головного боса, навколо якого ходить Ланґе, тобто до Ламетрі, він ще забігає до Німеччини, щоб показати, як там розвивалася філософія. Німеччина вирізняється тим, що в епоху Відродження та Реформації жорстко відстала від інших країн.

Ніде застиглий догматизм не здавався обмеженішим, ніж у німецьких протестантів, і особливо тяжким було становище природничих наук.

Нібито якийсь професор Даніель Зеннерт запроваджував атомізм у свої лекції ще 1618 року, але Ланґе прочитав його твори й побачив радше звичайного схоласта, в якому від алхімії Парацельса куди більше, ніж від матеріалізму. Лейбніц та інші історики думки казали, що в Німеччині того часу панували матеріалізм і атомізм, але Ланґе в цьому дуже сумнівається. Чи варто йому вірити? Напевно так, не знаю. Це ще треба буде перевірити. Але сам Ланґе намагається змалювати картину однозначної відсталості Німеччини:

У той час, як у Франції завдяки Монтеню, Ла Мот де Веє та Бейлю скептицизм був піднесений певною мірою до рівня народної філософії, а в Англії завдяки Бекону, Гоббсу й Локку те саме сталося з матеріалізмом і сенсуалізмом, — Німеччина залишалася місцем перебування педантичної схоластики.

У Німеччині з горем навпіл пустив коріння Декарт, якого, щоправда, взагалі вважали небезпечним і вчення якого в Німеччині сприймалося як розсадник атеїзму (це при тому, що у Франції його, навпаки, вважали підмурком для мракобісся й метафізики). Цим Ланґе пояснює, що далі на думку Німеччини дуже великий вплив справили Спіноза і Лейбніц. Спінозизм Ланґе називає «крайнім лівим» у боротьбі проти німецької схоластики, бо пантеїзм дає змогу матеріалістичного тлумачення.

Найвизначнішим із цих спінозистів був Фрідріх Вільгельм Штош, автор «Concordia rationis et fidei» (1692) — твору, що свого часу наробив багато галасу й викликав невдоволення; у Берліні володіння ним було заборонено під загрозою штрафу в п’ятсот талерів. Штош прямо заперечує не лише нематеріальність душі, а й її безсмертя.

Та й англійський вплив теж просочувався. Один із консерваторів у Німеччині якось написав книжку «Про трьох великих шарлатанів», але вже не про Ісуса, Мойсея й Мухаммеда, а про Герберта Черберійського, Гоббса і Спінозу як про трьох великих атеїстів. Черберійський загалом вірив в уроджені ідеї, був мішенню для Локка, відкидав номіналізм і взагалі був радше ідеалістом-раціоналістом, але вважається одним із засновників деїзму. Навіть це для Німеччини було надто радикально. Ланґе згадує якусь анонімну брошуру «Листування про сутність душі» (1713), сповнену духу англійської філософії, отже, хоч якісь матеріалісти в Німеччині все ж були. Згодом таки встановили, що автором був Урбан Готфрід Бухер (1679–1722). А його матеріалізм досить радикальний, близький до французів на кшталт Ламетрі. Також близьким до такого радикалізму, на думку Ланґе, був медик Панкрацій Вольф, який виступив за людину-машину ще 1697 року, хоча його найчастіше порівнюють зі Штошем. І ще медик Міхаель Еттмюллер, голова німецьких ятрохіміків. Особливо наголошуючи на книзі Бухера, Ланґе намагається показати, що французькі матеріалісти неоригінальні, що всі їхні ідеї можна було вивести з філософії Англії, і що ще до Ламетрі це вже зробили в Німеччині, здавалося б, цілком консервативній країні. Цим кроком Ланґе сподівається знецінити все, що зробили французи, і говорить про цей намір майже прямо.

Французький матеріалізм Ламетрі та Гольбаха

Розділ, присвячений Ламетрі, — один із останніх у першому «докантівському» томі історії Ланґе. За ним підуть лише розділи про Гольбаха та «інших» французьких матеріалістів, а ще трохи про реакцію проти них у Німеччині, щоб підвести нас до Канта. З усього, що ми бачили побіжно в інших розділах, здається, що Ламетрі тут мав би бути просто втіленням усього найгіршого. На це Ланґе натякав і в попередніх главах, і в цій новій главі теж майже прямо заявляє з перших же рядків, що Ламетрі справді заслуговує на осуд. Але дивовижно те, що протягом майже всього цього розділу Ланґе радше захищає Ламетрі від надмірної критики його злобних переслідувачів.

Ламетрі — одне з найбільш знеславлених імен в історії літератури, але його твори читали мало, і навіть ті небагато, які в належному місці вважали за потрібне його ганити, теж знають їх лише поверхово. Ця традиція бере свій початок ще в колах його сучасників, щоб не сказати однодумців. Ламетрі був цапом-відбувайлом французького матеріалізму вісімнадцятого століття.

Ланґе постійно виправдовує Ламетрі. Мовляв, у XIX столітті його ідеї безжально крадуть, але злодіїв уже ніхто не критикує так, як критикують самого Ламетрі, хоча ідеї ідентичні. А отже, проблема не в ідеях, а в тому, що з Ламетрі зробили демона. Історики раз у раз намагаються зробити Ламетрі другорядним автором і навіть плутаються при цьому в хронології, часом роблячи його учнем Гольбаха. Тут Ланґе наполягає, що фактично й хронологічно він мав би вважатися родоначальником усього французького матеріалізму. Чи означає це, що сам Ланґе хвалитиме Ламетрі? Не зовсім. Він кожного разу нагадує, що Ламетрі йому ворог, але одразу ж, через кому, продовжує захищати його від надмірного осуду й сам уже зовсім мало й мляво критикує, через що можна навіть вирішити, що це радше апологія Ламетрі.

Ламетрі можна б, мабуть, назвати Арістіппом новітнього матеріалізму.

Звісно, за навмисним епатажем Ламетрі ховався чоловік досить шляхетної вдачі, і Ланґе це визнає, а книжки поза межами «Людини-машини» не є цілковито безглуздими й простими; його спадщину надмірно демонізували й спрощували. Для Ланґе куди більшим негідником і злим героєм в історії думки все ж є Мандевіль. Ми бачимо в цьому розділі навіть сумлінний і послідовний виклад змісту основних книжок Ламетрі, що в літературі трапляється вкрай рідко. Але ідеї Ламетрі він усе ж критикуватиме, і головно там, де це стосується етики детермінізму та гедонізму, із виправданням злочинців. Хоч і тут Ланґе намагається бути стриманим.

Етика Ламетрі погана тому, що вона є вченням про насолоду, а не тому, що вона й такі насолоди, які виникають через посередництво понять, зводить до чуттєвих насолод.

По суті Ланґе просто ненавидить «розпусту» й надмірний егоїзм. Але все-таки він не може сказати, що Ламетрі в цьому значно переважає Гельвеція чи інших французів. Загалом, жодної нищівної критики й жовчі в цьому розділі немає. Нам показали найзвичайнішого, навіть дуже усередненого матеріаліста XVIII століття, подекуди сильно згладивши гострі кути. І навіть смерть Ламетрі від поїдання паштету Ланґе не використовує як привід для глузування. Так, крок за кроком, Ланґе дістався до «Системи природи» Гольбаха. І тут він мимохідь визнає, що Франція — найматеріалістичніша країна в історії. А якщо вишукувати матеріалістів серед мислителів Франції, то це потягне на окремий том книжки. Щоправда, він зауважує, що далеко не всі ті, кого ми вважаємо матеріалістами, справді ними були. Тут Ланґе знову згадує невинного й зіпсованого зовнішніми впливами Дідро, а також Д’Аламбера, який у своєму сенсуалізмі майже дійшов до соліпсизму і у своїх сумнівах дуже нагадав Канта, чим Ланґе не може не захопитися. Бюффон, Ґрімм і Гельвецій — усі вони дуже близькі до матеріалізму Ламетрі, але в чомусь усе ж не дотягують.

Ми мали б згадати про Бюффона як про природодослідника і, передусім, ближче ознайомитися тут із Кабанісом, батьком матеріалістичної фізіології, якби наша кінцева мета не змушувала нас одразу перейти до найсуттєвішої частини.

І ця суттєва частина — «Система природи». У її створенні брали участь Лаґранж, Дідро й Нежон, але головний автор — сам Гольбах, у що довгий час не могли повірити, бо Гольбах справляв враження більш розсудливої людини, нездатної на таку зухвалість. Гольбах ближчий до ідеалів ВФР, ніж його товариші, він прямолінійніший у всіх питаннях, і тому як матеріаліст навіть затьмарив Ламетрі. Його книжка груба й формалізована, без поетики, вона просуває матеріалізм як таран. Тому її критикують Ґете, Вольтер, Прістлі тощо. Гольбах мислить природу як Ціле, у дусі матеріалістичного пантеїзму, як спінозист (тобто близький до Толанда або Бруно). І Ланґе, здається, навіть сам це прямо пише, визнаючи, що «Гольбах не суворий атоміст». Але він не поспішає зараховувати Гольбаха до спінозистів або порівнювати його з матеріалізмом стоїків, до того ж сам Гольбах намагався критикувати пантеїзм за теологічні елементи. Гольбах дуже нагадує Молешотта, коли міркує про кругообіг речовини, зрівнює живе й неживе та робить рух внутрішньою властивістю матерії. Він дуже схожий на матеріалістів XIX століття, а отже знову ж таки — це справжній матеріаліст (за тим самим принципом, за яким високо було поставлено Робіне) з погляду Ланґе.

Основне заперечення Ланґе тут збігається з позицією Вольтера — його не влаштовує, що Гольбах не визнає різниці між порядком і безладом, що він перетворює природу на суцільний хаос випадковостей і не збирається називати всілякі погані речі, наприклад смерть дитини від голоду, — «несправедливістю». Для природи це просто норма, звичайний порядок речей. А Вольтер намагається захистити, причому на рівні самої природи речей, тезу про те, що це не нормально. Ланґе розуміє, що аргументи Вольтера тут слабкі, але він їм співчуває. Найголовнішого удару Ланґе завдає буквально у дусі Шлеґеля, звинувачуючи матеріалістів у вбивстві не лише теології та ідеалізму, а й усякої поезії та мистецтва. Навіть Дідро, який намагався в естетику й був нібито «за натурою ідеалістом», виявився отупілим через вплив на нього матеріалізму. Ланґе зіставляє позиції Ґете й Дідро як естетику класицизму/романтизму та естетику реалізму. Само собою, реалізм — це примітивщина для тупого бидла, яке сміє показувати горбаня як горбаня й малювати бородавки. Фу! А коли Гольбах нападає на Берклі, то на це Ланґе їдко відповідає — а ти спростуй! І знову нагадує нам, що тупі матеріалісти примітивно вірять у зовнішній світ, натякаючи тут на слушність Канта. І хоча Гольбах критикував пантеїзм, і цього виявилося достатньо, щоб піднести його до матеріаліста, сам Ланґе наприкінці пише речі, які мали б, навпаки, повернути Гольбаха на більш примітивний рівень.

Наприкінці природа і її діти — доброчесність, розум і істина — визнаються єдиними божествами, яким одним личать фіміам і боготворіння. Таким чином «Система природи» після руйнування всіх релігій у поетичному злеті сама перетворюється на релігію. […] Те, що «Система природи» дала в замкненому зв’язку, новий час знову багаторазово розсіяв і роздробив. Знайдено нові мотиви, нові точки зору, але коло основних питань залишилося незмінно таким самим, яким воно, власне, було ще в Епікура й Лукреція.

В останньому розділі першого тому книжки описується «реакція проти матеріалізму в Німеччині». Ланґе нагадує, що в Німеччині матеріалізм теж намагався пустити паростки, він уже про це говорив, але все-таки більшу частину XVIII століття мислителі Німеччини виступали радше з реакцією на англо-французькі ідеї.

На самому початку століття поширилася філософія Лейбніца, основні риси якої спрямовані на грандіозну спробу врятуватися від матеріалізму одним махом.

Ляйбніц, звісно, дуже заплутаний, жахливо суперечливий, але Ланґе списує це на якусь природу будь-якої геніальної й великої людини. Монади раптом стали майже копією атомів. А Бог у Ляйбніца, на думку Ланґе, виявився майже так само непотрібним, як і боги в Епікура. Нам навмисно намагаються зблизити Ляйбніца з матеріалістами, і не зовсім зрозуміло, навіщо. Шизофазію Ляйбніца і те, як Ланґе довгими тирадами оспівує цю «поезію понять», — ми не розбиратимемо; там усе банально зводиться до естетики і до того, що тупі віруни-матеріалісти наївно вірять в об’єктивно існуючий зовнішній світ. У питанні про вроджені ідеї Локк і Ляйбніц постають ніби дві крайності, а Ланґе, само собою, — за золоту середину.

Якщо в Ляйбніці проти матеріалізму повставала німецька глибокодумність, то в його сліпих прихильниках проти нього повставав німецький педантизм.

Головна проблема школи Ляйбніца (передусім Вольфа), яку успадкували і Кант, і Гегель, на думку Ланґе, — це пристрасть давати визначення поняттям, що перетворюється на гру слів заради слів і зрештою не дає жодної користі. Така собі нова схоластика. Але попри купу спроб спростування «Людини-машини» Ламетрі, які Ланґе перелічив, усе це було дуже слабким, і навіть у консервативній Німеччині такі люди, як Форстер і Ліхтенберґ, продовжували схилятися до матеріалізму, і навіть Гердер і Лафатер узяли щось із цього джерела. Хоча ніхто з них, строго кажучи, матеріалістом не був. Остаточну поразку французьких матеріалістів і перемогу романтизму Ланґе пояснює тим, що матеріалізм нудний і сухий, легко набридає, і задля різноманітності люди звертаються до поезії, де центральними постатями постають Шиллер і Ґете, Вінкельман і Лессінґ. Вплив англійців і французів не зміг укорінитися, реальний вплив здобули лише Шефтсбері та Руссо. За таких умов постійних напівзаходів роль матеріалізму в Німеччині виконував недоматеріалістичний спінозизм. І Ліхтенберґ, і Ґете тому були недоматеріалістами — усе завдяки прийняттю пантеїзму Спінози. На цьому й закінчується перший том «Історії матеріалізму» Ланґе.

Матеріалізм після Канта

Другий том відкривається розділом під назвою «Новітня філософія» і розділом «Кант і матеріалізм», а оскільки Ланґе — кантіанець, то цей розділ, по-перше, величезний, а по-друге, максимально хвалебний. Тут і популярність Шопенгауера завдячує «поверненню до Канта», і натуралісти, незадоволені матеріалізмом, теж шукають опори в Канті. Та й узагалі Кант — найбільший геній і земний бог. У цьому розділі Ланґе повністю переказує всю теорію кантіанства. Тому конспектувати цей розділ немає жодного сенсу, хіба що кілька слів щодо ставлення Канта до матеріалізму за Ланґе. Головний удар по матеріалізму, який ніхто не здатен відбити, по суті, зводиться до тези, вже не раз згадуваної в першому томі «Історії…»:

Свідомість не може бути пояснена з речовинних рухів … ми бачили, як Гольбах обурювався на Берклі, не будучи в змозі його спростувати.

Протагор, Берклі й Д’Аламбер пішли далі за всіх і майже дійшли до істини рівня Канта, що все залежить від сприйняття конкретного індивіда. Сенсуалізм руйнує матеріалізм і т. д. і т. п. Як і личить кантіанській міфології, великий Кант у суперечці двох крайностей — ідеалізму та матеріалізму — уникає обох і пропонує певний синтез (на що претендують, насправді, БУКВАЛЬНО всі до одного у філософії XIX століття, включно з Фейєрбахом, Гегелем, марксистами або Бюхнером із Молешоттом). За Ланґе — сам Кант радше схиляється до матеріалізму та скептицизму, якщо вже малювати дві крайності, і це важливо постійно тримати в голові. Кант — майже еталонний емпірик, просто той, що уникає тупості всіх «крайніх» позицій. Навіщо нам тоді, питається, якийсь Мілль чи Фоґт, якщо вже існує поміркована версія, що уникла всіх помилок? Немає навіщо! Кант — божество, Кант — геній. Прийміть Канта, і далі читати цю книжку про історію помилок уже немає сенсу. Приблизно до цього нас веде Ланґе.

Та ми все ж продовжимо читати й відкриємо другий розділ: «Філософський матеріалізм від часів Канта». У розвитку філософії Англії та Франції Ланґе вбачає тривалу паузу. Після Юма і Дідро там не було нічого вартісного, самий непотріб, аж до появи Мілля і Конта, хоча обидва ці мислителі далеко не такі вже й добрі. Після Канта це вже просто ганьба. Франція й Англія роблять величезні успіхи в чому завгодно, тільки не у філософії, де повна домінація належить Німеччині. Тут він, по суті, застосовує мем про три нації, який використав Жижек у парадоксі туалетів. Те, що тепер Німеччина №1 у вивченні природи, — це заслуга того, що вона послідовно йшла від ідеального до реального, навіть краще й послідовніше, ніж давні греки. Лише так і має розвиватися наука, Німеччина — еталонніший еталон (*зиґа.jpg*). Отже, помиляються німецькі натуралісти, які скаржаться на Гегеля, мовляв, це через нього Німеччина відстала в розвитку! Навпаки! Через цю шизу Німеччина тепер буде наймогутнішою країною в історії світу. Завдяки Канту аж до 1850-х років матеріалізм у Німеччині був фактично знищений. Навіть спроби Окена і Шеллінґа повернути філософію природи — нікчемні, і вони разом із Гегелем лише призвели до того, що в Німеччині натурфілософію завоював пантеїзм, а не матеріалізм. Тут Ланґе, до речі, абсолютно має рацію.

Але яким чином, після величайшого Канта, така примітивна нісенітниця, як матеріалізм, — раптом змогла відродитися в Німеччині? Це нібито сталося лише тому, що Гегель разом із матеріалістами зніс також і Канта з його критицизмом. Німці на якийсь час утратили свою критичну зброю й не змогли встояти перед тупістю матеріалістів. Тепер Ланге коротко перелічить ранніх матеріалістів, що передували Бюхнеру й Молешотту. Поки в Німеччині тріумфував ідеалізм під знаменами Шиллера й Фіхте, у Франції було створено матеріалістичну фізіологію, автором якої був Кабаніс. Але Ланге сміливо зітхає з полегшенням, бо Кабаніс був не матеріалістом, а черговим пантеїстом, який до того ж приймав концепцію кантіанців про «річ у собі», згодом прийняв віталізм, критично ставився до Епікура і навіть допускав уроджені ідеї через уроджені фізіологічні структури. Одне слово, нам показують, що матеріалізм занепадав буквально всюди. І воскрес він значною мірою тому, що самі німці любили сперечатися до крайнощів. Тут Ланге згадує, як учень Канта, історик Гердер, раптом обернув зброю проти вчителя й дуже наблизився до матеріалізму. На межі матеріалізму іноді опинявся й Гете, який теж любив суто натуралістичні дослідження. Але все це були лише перші паростки. Кінець цілковитого панування ідеалістів Ланге датував 1830 роком, і він пов’язаний із революцією у Франції. Романтичні настрої почали змінюватися реалістичними, поезію витісняє пристрасть до політики тощо.

Промені матеріалістичного способу мислення збиралися докупи. Такі люди, як Гуцков, Мундт і Лаубе, своїми творами внесли певний фермент епікурейського способу мислення … Тим часом відновлення матеріалізму зводиться до епігонів великої філософської епохи. Чольбе вважає батьком нашого новітнього матеріалізму Д. Ф. Штрауса; інші, і з більшим правом, називають Фейєрбаха.

Ми пам’ятаємо, що полеміка навколо творів Штрауса пробудила до матеріалізму і Маркса, і Молешотта. Але, справді, сам Штраус матеріалістом не був. А от Фейєрбах дуже близький до нього, тож Ланге й вирішує почати саме з нього. Переповідати вчення Фейєрбаха ми не будемо, але цікаво, що Ланге відзначає деякі паралелі в синхронних працях Конта і Фейєрбаха. І щодо їхнього значення для своїх країн, і щодо змісту. Ланге показує, що антропоцентризм Фейєрбаха — річ вельми примітивна й чужа матеріалізмові (для якого людина — лише один із багатьох об’єктів у безконечному потоці матерії), і що через це в систему Фейєрбаха проникало багато ідеалістичних елементів. Дуже близький до матеріалізму, він усе ж не стає матеріалістом, але для розвитку матеріалізму в інших мислителях зробив величезний внесок. Тут же згадується, що Фейєрбах упав у філософію егоїзму, але розписувати її Ланге вирішив уже на іншому прикладі егоїста. Він вводить у розповідь Макса Штірнера, ворога Фейєрбаха. Штірнер зі своєю оцінкою значення волі нагадує Ланге філософію Шопенгауера. Але з огляду на малу його вагу для подальшої історії Ланге швидко переходить до впливу занепаду поезії й розвитку наук, до критики теології в русі «Молода Німеччина» (у якому, до речі, навіть числився Енгельс), розвитку жанру реалізму, зростання соціалістичних настроїв і пошуків поліпшення рівня життя, що додатково стимулює інтерес до науки й промисловості. Згадується і журнал Руге (друга Маркса), який сприяв популяризації Штрауса, Фейєрбаха, соціалізму, «Молодої Німеччини» тощо й тому подібного.

Відтоді, як Лібіх у Гіссені домігся першої лабораторії при німецькому університеті, було прорвано греблю упередження, і коли з гіссенської школи почали виходити один за одним здібні хіміки, інші університети побачили себе змушеними наслідувати цей приклад. Але найголовнішим розсадником природничих наук став передусім Берлін, де з 1827 року мав своє місцеперебування Александр Гумбольдт, тоді вже європейська знаменитість.

Ланге також згадує і Іоганнеса Мюллера, а ще багатьох інших фізіологів і хіміків 20–30-х років. Усе це «готувало ґрунт для появи Фогта і Молешотта». Поступово навколо університету в Геттінгені почали збиратися матеріалістично налаштовані уми, а навколо Тюбінгена збирали свої знамена рештки ідеалістів. Далі Ланге переходить до «суперечки про матеріалізм», з якої й почалася вся ця історія та бажання Ланге оглянути, що ж відбувається. Суперечку про матеріалізм ми розглянемо в окремій статті, хоча технічно її вже було розглянуто в статтях про Бюхнера, Фогта і Молешотта. І тільки подивіться, як принижується Ланге в спробах виправдати Німеччину.

Німеччина ніколи не могла цілком віддатися цьому матеріалізмові. Давня творча потреба мистецтва не заспокоюється й не відпочиває; можна було на якийсь час забути прагнення до єдності вітчизни, але не прагнення до єдності розуму. Ця архітектоніка лежить у нас ближче до серця, ніж архітектура наших середньовічних соборів. І якщо патентована будівнича спить, то в цей проміжок бадьоро діє свобода промисловості, і хімік та фізіолог беруться за лопатку метафізики. Німеччина є єдиною країною на землі, в якій аптекар не може виготовити рецепта, не усвідомивши зв’язку своєї діяльності з цілістю Всесвіту.

Фабула нам уже відома: у 1847 році починається рух проти Фогта, який проголосив мозок джерелом думки; перерваний революцією 1848 року, цей спір із новою силою спалахнув у 1852 році, і центральною фігурою в атаці проти Фогта став професор Рудольф Вагнер. Він пише твір під назвою «Фізіологічні листи», ніби у відповідь Фогту, і того самого року Молешотт і Фогт починають контратаку у своїх працях «Круговорот життя» та «Картини з життя тварин». Для Ланге Фогт видається суперечливішим, дурнішим і різкішим, Молешотт же — майже красунчик (з огляду на те, що Ланге критикує матеріалізм, це радше погано). Головний твір у цій суперечці, на думку Ланге, — це книга Фогта «Сліпа віра і наука» (ми переклали її як «Суевір’я і наука»); це кульмінація всієї полеміки, а завершує її вихід книги «Сила і матерія» Бюхнера. Тут нам дають дуже примітивну критику Бюхнера за те, що він насмілився наїхати на старих німців за їхнє словоблуддя. Ланге вказав, що Бюхнер суперечливий, адже йому подобається Шопенгауер, який насправді є близьким до Канта ідеалістом, і пише теж не найпростішою мовою. І так далі. По суті ж Ланге не каже нічого, лише навіщось ще викреслює Бюхнера з матеріалістів і називає його релятивістом, як і Молешотта. Бо в них матерія дана лише в системі відношень, а не є об’єктивною сама по собі. А також тому, що Бюхнер відмовляється пояснювати буквально всі до єдиної загадки життя. Він не ідіот, а отже не матеріаліст, адже матеріаліст, як відомо, — це слово-синонім до дурника, який певен, що пізнав всесвіт на всі 100% у кожній його деталі.

Отже, матеріалістів за Ланге майже не існує, і незрозуміло, про що він пише книгу. Філософія, за Бюхнером, має випливати з науки, тому Ланге звинувачує Бюхнера в убивстві поезії. Монізм Бюхнера він перетворює на дуалізм, аби тим легше показати непослідовність його ідей. Майже знущально Ланге ставить для Бюхнера за приклад філософа Толанда — майже такого самого, як і Бюхнер, матеріалістичного спінозиста. Бюхнер, мовляв, навіть до спінозизму не доріс. І знову незрозуміло, яких таких сучасних матеріалістів тоді критикує Ланге? Матеріалістів просто не існує! Проблеми Бюхнера ще виразніше проступають у Молешотта. Причини цих проблем ті самі — вплив Шеллінга і Гегеля. Загалом це все навіть слушно, але питання все одно лишається не розкритим. Якщо це не матеріалісти, тоді хто? Про що ця книга?

Ми вже назвали вище Молешотта епігоном натурфілософії і висловилися так після зрілого розмислу. Він такий не лише тому, що в молоді роки старанно вивчав Гегеля, а потім поклонявся Фейєрбаху..

А тому, що вони з Бюхнером удвох постійно «збиваються на пантеїзм». А вся проблема в тому, що вони, на відміну від божественно прекрасного Канта, не розрізняють суб’єкт і об’єкт.

Критику матеріалізму через Канта я тут повторювати не буду, досить того, що вона тут знову є і знову величезна за обсягом. Переважно це критика Фейєрбаха, який через свою версію сенсуалізму підсовує насправді гегелівський Абсолютний Дух, тільки тепер під виглядом «Людства». У цьому пункті критика цілком слушна, але подальші знущання Ланге зовсім незначні. Це банальні тези про те, що в основі матеріалізму лежить метафізика атомів і так далі. Загалом це вірно, але це зовсім не означає, що атомізм повержено. А для Ланге саме означає, і він на цій банальності надбудовує цілі замки іронії.

Отже, наївний матеріалізм нині взагалі не з’явився б знову в систематичній формі, так само як і взагалі після Канта він, звісно, не може з’явитися знову. Безумовна віра в атоми зникла так само, як і інші догми […] Лише один із новітніх матеріалістів спробував справді систематично розв’язати труднощі, які постають із цієї точки зору. Але той самий мислитель пішов іще далі. Він навіть зробив спробу довести або, принаймні, зробити можливим відповідність дійсного світу зі світом наших чуттів. Це здійснив Чольбе у своєму новому викладі сенсуалізму.

Ланге подає тут дуже коротеньку біографію Генріха Чольбе. Але ми додамо від себе, що дуже швидко Чольбе перетворився на містичного філософа, який наділяв атоми відчуттями, роблячи з них монади в дусі Лейбніца. Тобто він зробив те саме, що й француз Робіне до нього. І знову, як і тоді, Ланге називає цей клоунізм найкрутішим видом матеріалізму, бо він може пояснити трансформацію атомів у відчуття, розв’язати проблему кваліа. Знову стверджується, що без цього розв’язання матеріалізм — сміття, хоча сам Ланге не дає жодного розв’язання і цілком собі з цим живе. Отже, нам показують, що Чольбе, так само як і Бюхнер із Молешоттом, від самої своєї юності залежав від натурфілософії в дусі Шеллінга. Єдиний, хто уникнув цього, — Карл Фогт. Це стверджує сам Ланге, і це може вказувати, що саме Фогта можна вважати головним матеріалістом Німеччини. Найбільший вплив на Чольбе справив «Гіперіон» Гельдерліна, тобто типовий містичний пантеїзм. Його кумири згодом теж типові — Штраус, Бруно Бауер, Фейєрбах. А останній поштовх до матеріалізму для Чольбе підготував Лотце. Тут Ланге починає сміятися, мовляв, Лотце ж кантіанець, «наш чоловік», якого Фогт обкладав останніми словами. До такої міри Чольбе непослідовний. Лотце і Вірхов, друзі для Ланге, в юності виступали трохи більш матеріалістично, про що Ланге замовчує, і вони прославилися насамперед як борці проти особливої «життєвої сили». Саме цей вплив підштовхнув Чольбе до матеріалізму.

З новими ідеями він уже почав звикатися у своїй докторській дисертації про фізіологію 1844 року, але повноцінно виступив лише 1855 року, у розпал суперечки про матеріалізм. Чольбе розуміє Канта, критикує Фейєрбаха, Фогта й Молешотта за метафізичність, має намір довести матеріалізм суворіше, і… зазнає поразки. Але при цьому він подобається Ланґе найбільше, бо побудував усю свою систему на принципах естетики та моральності в убогих, поетично-консервативних сенсах. І навіть згодом перейшов до табору ідеалістів. За Ланґе виходить, що найубогіший матеріаліст знову виявляється найкрутішим, бо в його убогості Ланґе впізнає самого себе.

Опосередкованого значення для історії матеріалізму Чольбе набув ще й завдяки своїй жвавій полеміці з Ібервегом, у той час, коли Ібервег розвивав свій матеріалістичний світогляд…

Критика матеріалізму у фізиці

Так закінчується перший розділ другого тому, і, по суті, основна частина суто історичного викладу історії матеріалізму. Другий розділ уже називається «Природничі науки», і він більше показує історію самих наук та те, як на них паразитують новітні матеріалісти. Самі ці матеріалісти будуть усе ті самі: Бюхнер, Фогт, Молешотт, Чольбе тощо, ну і, як сам Ланґе вже анонсував, десь там буде розділ і про Ібервега. Постараємося тому зовсім уже жорстко скорочувати наступні розділи книги, бо історичної цінності вони несуть дедалі менше. 

У першому розділі нової глави Ланґе здебільшого розвиває критику матеріалізму й похвалу кантіанства, а як приклад наводить Дюбуа-Реймона, ще одного товариша для Лотце й Вірхова. Спочатку як крайній механіст, близький до матеріалізму, Дюбуа-Реймон вичерпав цей принцип до дна і, як вважається, покинув його задля приєднання до неокантіанців. Тут Ланґе ще змальовує Дюбуа-Реймона як ворога, якого не зрозуміли його союзники-матеріалісти. Ідеї нам показують усе ті самі — сенсуалізм крутіший за матеріалізм, метафізику треба цілком знищити, а віра у світ поза межами відчуттів — це метафізика. І т. д. Щоправда, для Дюбуа-Реймона він навіть написав кумедний початок:

Усяке пізнання природи зрештою зводиться до механіки атомів. Тому Дюбуа-Реймон вважає кінцевою, людському розумові ніколи не досяжною, але йому зрозумілою метою — цілковите знання цієї механіки. Дотримуючись вислову Лапласа, він учить, що розум, який знав би положення і рух усіх атомів всесвіту для даного дуже малого проміжку часу, мав би також змогу, за правилами механіки, вивести з цього все майбутнє і минуле. […] Але є два місця, де й лапласівський уявний розум мусив би зупинитися. Ми не в змозі зрозуміти атомів, і ми не можемо пояснити з атомів та їхнього руху ані найменшого явища свідомості.

Серед критиків Дюбуа, які не змогли зрозуміти, що він їхній союзник, Ланґе називає психіатра Ланґвізера (C. Langwieser — в інтернеті інформації про нього мало, але його стаття доступна й оцифрована), який 1871 року написав якусь брошуру з намаганням пояснити психіку через механічні функції мозку. Суперечки навколо промови Дюбуа-Реймона навіть дістали назву «суперечки про ігнорабімус» (див. Вікі), і, мабуть, вони варті того, щоб пізніше розглянути їх докладніше. Вони, як і «суперечка про матеріалізм» 50-х років, створили цілу віху в історії науки й філософії. Далі йдеться вже про поняття сили та матерії, оскільки це стало практично гаслом матеріалістів. Само собою, Ланґе максимально розхитуватиме ці поняття, і починає він із критики атомізму. Основний аргумент простий і вже був ним висловлений раніше: атоми — це метафізична фантазія:

«Світ складається з атомів і порожнього простору». У цьому положенні погоджуються матеріалістичні системи давнього й нового часу, як би різноманітно поступово не видозмінювалося поняття атома, як би не різнилися теорії про виникнення барвистого й багатого всесвіту з таких простих елементів. Один із найнаївніших висловів сучасного матеріалізму вирвався у Бюхнера, коли він атоми новітнього часу називає «відкриттям природознавства», тоді як атоми давніх, за його словами, були «довільними умоглядними уявленнями». Насправді атомістика й нині є тим самим, чим була за часів Демокріта. І нині вона не втратила свого метафізичного характеру, і вже в давнину вона становила водночас і природничо-наукову гіпотезу для пояснення спостережуваних процесів природи.

Але цього замало, і Ланґе далі використовує як аргумент проти атомізму те, що… теорія атомів змінювалася з часом. А раз змінюється, то це все цілковита нісенітниця, яка не може претендувати на істинність. От з’явилися ідеї про притягання, і вже не потрібно, щоб атоми мали гачки для з’єднання! А до того були гачки! А тепер раптом передумали! То що, сама реальність змінилася? Ні! Не було ніяких гачків від самого початку! Атомізм хибний! І ось у такому дусі — аргумент за аргументом…

І те, що атоми ще популярні, — це тимчасово! Раніше хімія просто була тісно пов’язана з фізикою, але тепер фізику захоплює математика, а хіміки й фізики віддаляються одне від одного, і тому атомізм виходить із фізики, лишаючись ще тільки в хімії. По суті, це гіпотеза, потрібна лише для хіміків. Але Ланґе сподівається, що математика вторгнеться ще й у хімію, і атоми зникнуть також і звідти. Атоми вже не потрібні. Якщо їх буквально завтра просто скасують, то наука від цього нічого не втратить, тож ПОТРІБНО НЕГАЙНО СКАСОВУВАТИ, Ланґе прямо наполягає: убийте поняття атомів. Вони начебто й не заважають, але ЯКОМОГА ШВИДШЕ ПРИБЕРІТЬ ЇХ. Молекули ще можна залишити, але атоми суворо заборонити. Та й молекули бажано зробити похідними від сили, а не навпаки. І чим безтілеснішою буде частинка, тим краще. Для кого краще? Звідки таке фанатичне бажання позбавити частинки тілесності? Ланґе про це мовчить. Хоча мотиви очевидні: він просто хоче за всяку ціну повалити матеріалізм. Питання лише в тому, звідки стільки ненависті до матеріалістів. Але це й не важливо, адже зневага тут взаємна.

Переповідати всі ці приклади для повалення атомізму ми не будемо, та вони й несерйозні (хто хоче, знайде все це в середині другого тому), зазначимо лише, що ідея «вбити атомізм» у Ланґе просто нав’язлива. Далі він викладає, що думає сучасна наука про космогонію. Тобто про формування всесвіту, планети, перших живих клітин тощо. І намагається водночас показати, що матеріалізм і тут втрачає ґрунт під ногами. Переважно, щоправда, він заперечує різні тези про нескінченність і вічність деяких явищ, які зрештою такими не виявилися. А якщо так, то весь матеріалізм віднині й повіки віків — хибний. За космогонією слідує розділ «Дарвінізм і телеологія». Із назви, в загальному-то, можна здогадатися, про що там ідеться. Дарвінізм суперечить телеології й опосередковано сприяє матеріалізмові. Примітивну телеологію Ланґе теж засуджує: він усе-таки емпірик, хоч і скептичний, але він шукає таку телеологію, яка сумісна з Дарвіном і є майже синонімом дарвінізму. Це «об’єктивна телеологія» за Кантом. Переповідати це не будемо, просто зазначимо, що матеріалісти дурні, телеологію заперечують, а Ланґе розумний.

Завершується цей розділ оглядом «філософії несвідомого» Гартмана. Ланґе вважає це маячнею, що символізує занепад німецької філософії, і повторює всі помилки Гегеля та Шеллінґа, причому навіть абсурдніша, ніж класичний ідеалізм. Але Ланґе дуже тішить, що цей абсурд затінює матеріалізм, не давши матеріалістам насолодитися перемогою в 50-х роках.

Критика матеріалізму в психології

Спершу йшлося про те, як сучасна наука «лікується» від матеріалізму в космологічних питаннях, так би мовити, у великомасштабній фізиці. Тепер іде розділ, де нам покажуть, як лицарі істини знищують матеріалізм у науці про людину. Переважно, звісно, йтиметься про нервову систему, про зведення думки до функції мозку тощо. Буде й улюблене матеріалістами порівняння людини з іншими тваринами. І, звісно, все це підпорядковано одній меті — поваленню матеріалізму.

Тут не буде нічого оригінального. Як із атомів не можна пояснити специфіки відчуттів (кваліа), так не можна з фізіології мозку пояснити мислення. Людина може й тварина, але зі своєю «особливою специфікою», має особливу культуру будівництва, творчості нових форм тощо і т. ін. А отже, вже не така й тварина! І всі аргументи в такому дусі. Ланґе завжди малюватиме дві наявні ворожі позиції, щоб розважливо стати посередині. Хоча частіше він схилятиметься радше у співвідношенні 60/40 на користь матеріалістів, включно з такими спірними теоріями, як полігенетичне походження людини. Лише в тих випадках, коли йтиметься про те, чого не пояснює наука, тобто про творчість людини, мислення, релігійне почуття, тут Ланґе, навпаки, буде радше у співвідношенні 80/20 на користь ідеалізму.

Із мозком Ланґе взагалі впадає в дитячість і починає без кінця вимагати, ставити умови та ультиматуми. Якщо тут і зараз йому не пояснять емоцію любові виключно фізичним способом, атом за атомом, на всі 100% з абсолютною точністю, тоді матеріалізм хибний і його треба забути навіки вічні. Наближень, домислів, гіпотез — він не приймає. Лише суворі факти. Після цього, від фізіології мозку, яка нічого не доводить, він переходить до наукової психології, одним із часткових випадків якої стала емпірична психологія. Тут Ланґе описує як піонерів цього руху, на кшталт Гербарта («математична психологія» за Ланґе) у Німеччині, так і найбільших зірок — Мілля, Спенсера та Бена. Він розглядає також психологію тварин, психологію народів. І всюди модель спростування одна й та сама — це не ідеально точне й не повне вичерпання теми. А якщо так, то це сміття на всі 100% і його треба викинути. Щоправда, Мілля і Спенсера він добряче вщипнув за те, що ці двоє теж зробили психологію наукою, окремою від фізіології. Просто як сам Ланґе! Їхній єдиний гріх у тому, що вони продовжували підводити фізіологічні обґрунтування під роботу мозку й таки намагалися пояснювати все духовне — роботою мозку. Але сама ця робота нібито нефізіологічної природи, і працювати зі свідомістю треба вже виключно у сфері чистої психології. Ланґе не згоден. До біса взагалі фізіологію, навіть не треба намагатися.

Загалом далі Ланге всюди повторює один і той самий прийом. Усі науки — не істина в останній інстанції, а отже, всі вони — цілковита фігня. Використовувати можна хіба що окремі результати наук, але бажано, щоб вони не пояснювали все «вульгарним» матеріалізмом. Ставити гіпотезу про матерію в основу науки не можна, а ставити гіпотезу про два незалежні світи в основу науки — можна. Чому? А по кочану. Нам по колу просто доводять, що Кант має рацію, що річ у собі непізнавана тощо. І так буквально половина книжки. Переповідати все це далі немає сенсу. Чим далі ми просуваємося, тим частіше Ланге скидає маску й починає відкрито блазнювати та вигадувати найдурніші форми критики. Наприклад, можна навіть узяти назву деяких розділів:

«Прийняття механізму для всіх психічних функцій ще не приводить до матеріалізму, бо й сам механізм є лише уявленням».

Що це, як не знущання? Тож ми лише зовсім коротко пройдемося по останніх розділах книжки. Адже історія матеріалізму тут уже давно завершилася. З-поміж матеріалістів сучасності Ланге згадує, як і обіцяв, ще й Ібервега. Він описує різні погляди Ібервега в різних розділах, але головна фішка цієї філософії, на якій робиться найбільший наголос, — це спроба Ібервега довести, що простір і час — не апріорні, а належать світові «речей у собі». Саму цю спробу ми тут розписувати не будемо, так само як і її спростування. Досить того, що Ібервег спробував, а Ланге побачив у цьому найсильніший удар матеріалізму проти кантіанства. Додається сюди й думка атоміста Карла Рокитанського:

«Якщо ми тканину атомістичного світу й не бачимо тілесними відчуттями, то все ж мислимо її під типом споглядального уявлення, вибудовуємо процеси споглядальним способом; бо хіба ми робимо щось інше, коли встановлені з неминучістю атоми переносимо в простір і час та пояснюємо собі дію мас із їхнього стану рівноваги й різнорідного руху? Як узагалі матерія, так і атоми, що її складають, є явище, уявлення, і як неминуче постає питання про споглядальну матерію, так само неминуче постає питання про атоми: що вони таке, крім явища, крім уявлення, що вони самі по собі — що в них від вічності дістало своє вираження?».

Після цього сам Ланге робить висновок:

Цими словами Рокитанський підготовляє ту думку, що саме атомістична теорія підтримує ідеалістичний світогляд; а ми можемо додати, що саме зведення всього психічного до мозкового й нервового механізму є найвірнішим шляхом до пізнання, що тут завершується коло нашого пізнання, не зачіпаючи того, що таке дух сам по собі. Відчуття дають нам, як каже Гельмгольц, дії речей, не їхні вірні образи, і аж ніяк не самі речі. Але до цих лише дій належать і самі відчуття разом із мозком та представленими в ньому молекулярними рухами. Отже, ми повинні визнавати існування трансцендентного світового порядку..

Після таких висновків, що ідеалізм переміг і що сам атомізм є ідеалістичним, іде остання частина книжки — «Етичний матеріалізм і релігія». У ній чотири глави:

• Політична економія і догматика егоїзму.
• Християнство і просвітництво.
• Теоретичний матеріалізм у його відношенні до етичного і до релігії.
• Точка зору ідеалу.

Уже за назвами можна зрозуміти, про що йтиметься, зважаючи на всі його моралізаторські висловлювання в історичній частині книжки. Звісно ж, егоїзм буде засуджено. Гельвецій — простий дурник, який захищає мерзоти за допомогою софізмів, Мандевіль — мерзота ще гірша за Гельвеція або навіть сатани тощо. Хоча кумедно, що економічний лібералізм Ланге чітко пов’язує з матеріалізмом та епікурейською філософією. Ланге наполягає, що людство прогресує у своїй моральності, що існує певний «природний розум», який підказує істинну мораль, і що софізми про гармонію інтересів через егоїзм — це маячня. А наприкінці першої глави цієї етичної частини він показує нам «причини нерівності та походження пролетаріату». Нерівність породжена егоїзмом і правом власності. Під час морального занепаду, отже, зростає й нерівність. Приклад — занепад Риму. Але й тут виявляється, що чим морально сильніша нація, тим легше вона може переносити витрати зростаючої нерівності. Грубо кажучи, соціалізм — це породження слабкого духу нації, тобто розхитаної моральності.

У главі про християнство і просвітництво все зводиться до того, що християнство, хоч і боролося проти егоїзму, але недостатньо. Релігія слабка своїм догматизмом, це як матеріалізм, тільки в протилежній крайності. І взагалі релігії дуже потрібна поезія, якої тут бракує так само, як і матеріалізмові.

Залишається з’ясувати, як теоретичний матеріалізм, тобто його філософська складова, — співвідноситься з етичним, тобто з розкладом моралі, економічною наживою та егоїзмом. Ланґе починає здалеку й нагадує про постійну боротьбу матеріалізму проти релігії, показує, як у самій релігії, через притаманні їй вади, виникають багато альтернативних течій, згадуючи серед інших і «Релігію Людства» Оґюста Конта. Є натяки, що світське й релігійне мають злитися воєдино, а церква розчинитися в державі, і що дуалізм у цьому питанні шкідливий. Технічно Ланґе навіть готовий визнати, що матеріалізм у формі гуманізму й самодопомоги здатен замінити релігію, і що Конт радше має рацію, ніж ні.

Але постає запитання: чи не поведуть крайні висновки теоретичного матеріалізму ще далі й, відкинувши всі етичні цілі держави, чи не прагнутимуть до соціального атомізму, в якому кожен окремий атом суспільства прямо слідував би власним інтересам? […] Етичний матеріалізм історично розвинувся в середовищі промисловців, теоретичний — серед природодослідників. Перший майже завжди чудово йшов поруч із церковною ортодоксією, другий майже завжди виступав за Просвітництво.

Загалом він намагається примирити матеріалізм із релігією — не зовсім зрозуміло, щоправда, навіщо, але, вочевидь, у такій усередненій версії це буде прийнятно для кантіанства. Для цього треба виділити з поняття «матеріалізм» — правильний і неправильний. Іронія лише в тому, що якого з матеріалістів XIX століття не візьми, та навіть XVIII-го, усі вони пишуть те саме, що й Ланґе, намагаючись «облагородити» себе. Але, поставивши питання руба — між церковною ортодоксією та Просвітництвом, — Ланґе в якийсь момент навіть скаже, що Просвітництво варто поставити на паузу, якщо ціною розвитку стане моральність людства.

Як приклад теоретичного (тобто поганого), але водночас найкращого з усіх матеріалістів, він знову наводить Ібервега і нарешті дає докладний опис його біографії та основних учень. Звідси ми дізнаємося, що Ібервег від самого початку був метафізиком, майже ідеалістом, і лише згодом поступово переходив до нових ідей, та й то, як каже Ланґе: «Ібервег відкидав атоми, а визнавав безперервне наповнення простору матерією». Виявляється, він тримався аристотелівської телеології, перш ніж зректися її аж у пізній період творчості, і навіть коли став матеріалістом (нібито став), то все одно вважав, що «психіка» — це щось «особливе», що навіть порушує закон збереження енергії. У наведених цитатах із внутрішніх терзань Ібервега ми бачимо, що він постійно посилається на авторитет Спінози, Фіхте, ідеаліста Фехнера тощо. Очевидно, що це куди менш матеріаліст, ніж навіть Молешотт, але Ланґе наполягає — це найкращий із матеріалістів. Виявляється, що Ібервег був тісно дружний із Чольбе, і від останнього Ланґе навіть дістав частину їхнього особистого листування. Обох — і Чольбе, і Ібервега — Ланґе вважає матеріалістами, хоч і специфічними. Самі Чольбе й Ібервег називають одне одного «матеріалістами й атеїстами» без жодних «але». Тож їх варто зараховувати до матеріалізму бодай на підставі права самовизначення.

У політиці Ібервег був правим лібералом, прихильником конституційної монархії, а в економіці симпатизував кооперативним організаціям Шульце-Деліча. Після Ібервега Ланґе раптом повертається до старого сучасника Маркса й Фейєрбаха — Штрауса, і наполягає, що з часом той стає дедалі більшим матеріалістом, хоч і консервативнішим, ніж навіть Ібервег. Особливо він закликає звернути увагу на книжку «Стара і нова віра» (1872). Але розписувати це тут ми не будемо, можливо, десь в іншому місці.

Останній розділ цієї книжки називається «Точка зору ідеалу». Основна ідея тут проста, як двері: матеріалізм — це всього лише основна частина пізнання, фундамент. Навіть ідеалісти користуються всім набором ідей матеріалізму, але тільки у світі явищ, у вивченні природи, на першому й найпримітивнішому рівні пізнання. Дуже скоро матеріалізм опиняється в глухому куті, на межі своїх можливостей, і тоді треба доповнювати це убозтво «точкою зору ідеалу», ідеалізмом, поезією. Цю думку він просуватиме з кількох ракурсів, і вона й так неодноразово була висловлена протягом усієї цієї книжки. Закінчується книжка такими словами:

Отже, матеріалістична суперечка наших днів постає перед нами як важливий знак часу: нині знову, як у період перед Кантом і до Французької революції, в основі поширення матеріалізму лежить загальна втома філософського прагнення, відступ ідей на задній план. У такі часи минущий матеріал, у якому наші предки виражали піднесене й божественне, наскільки вони це розуміли, пожирається полум’ям критики, подібно до органічного тіла, яке, коли згасає життєва іскра, підпадає під загальне панування хімічних сил, і його колишня форма руйнується. Але, як у кругообігу природи, з розпаду нижчих речовин постає нове життя, і там, де старе гине, з’являється щось вище: так і ми маємо сподіватися, що новий підйом ідеї виведе людство на певний новий щабель.

Але поки що руйнівні сили виконують лише свій обов’язок. Вони коряться невблаганному категоричному імперативу думки, совісті розуму, що пробуджується, щойно в творчості трансцендентного впадає в око літера, бо дух її покинув і прагне нових форм. Лише одне може привести людство до постійного миру, а саме: коли буде пізнано минущу природу всякого творчості в мистецтві, в релігії та філософії, і коли на підставі цього пізнання суперечка між дослідженням і творчістю буде назавжди примирена. Тоді буде знайдено й багатоманітну гармонію істинного, доброго і прекрасного замість тієї нерухомої єдності, за яку тепер так тримаються наші вільні громади, роблячи єдиною підставою емпіричну істину. Чи майбутнє знову будуватиме високі храми, чи задовольниться світлими, ясними палатами; чи звук органа й передзвін дзвонів із новою могутністю лунатиме по всіх країнах, чи гімнастика й музика в еллінському сенсі стане осердям освіченості нової світової доби, — у всякому разі минуле не зовсім загинуло, і в жодному разі застаріле не постане знову в колишній формі. У певному сенсі ідеї релігії незнищенні. Хто наважиться заперечувати месу Палестріни або доводити несправедливість Мадонни Рафаеля? Gloria in excelsis залишається всесвітньо-історичною могутністю і лунатиме багато століть, доки лише нерв людини може тремтіти під враженням високого. І ці прості основні думки спокути окремої людини через самовідданість егоїзму тій волі, що керує цілим; ці картини смерті й воскресіння, які виражають найзворушливіше й найвище з того, що потрясає людські груди, коли вже жодна проза не в змозі передати повноту серця холодними словами; нарешті, ці вчення, що велять нам ламати хліб із голодним і звіщати радісну вістку біднякові, — вони не зникнуть назавжди, щоб дати місце суспільству, яке досягло своєї мети, щойно завдячує своєму розуму кращою поліцією, а своєму дотепові — задоволенням нових і нових потреб за допомогою нових і нових винаходів. Уже не раз епоха матеріалізму була лише затишшям перед бурею, що виривалася з невідомих глибин і мала дати світові новий образ. Ми відкладаємо перо критики в таку мить, коли соціальне питання хвилює Європу: питання, в широкій царині якого всі революційні начала науки, релігії та політики, вочевидь, знайшли місце боротьби для великої вирішальної битви.

Чи буде ця битва безкровною битвою умів, чи вона, подібно до землетрусу, оберне на порох руїни минулого світового періоду й поховає під завалами цілі мільйони: напевно, новий час переможе не інакше, як під знаменом якоїсь великої ідеї, що відкидає егоїзм і ставить новою метою людську досконалість у людському спілкуванні на місце невтомної праці, яка має на увазі єдино особисту вигоду. Звісно, майбутню боротьбу було б пом’якшено, якби розуміння природи людського розвитку й історичних процесів було краще засвоєне провідними умами, і не слід відмовлятися від надії, що в далекому майбутньому відбуватимуться найвеличніші перевороти без ганьби крові й вогню. Звісно, найкращою винагородою для втомлених розумових сил було б, якби вони й тепер могли певною мірою готувати легкий шлях неминучому, відвертаючи страшні жертви й зберігаючи в цілості скарби культури для нової доби; але надія на це невелика, і ми не можемо приховати від себе, що сліпа пристрасність партій зростає і що безоглядна боротьба інтересів дедалі більше відгороджується від впливу теоретичних досліджень. Утім, наші зусилля не будуть цілком марними. Істина, хай і запізніла, все ж приходить досить вчасно, бо людство ще не вмирає. Щасливі натури вловлюють мить; але мислячий спостерігач ніколи не має права мовчати лише тому, що тепер його слухатимуть небагато.

Короткі підсумки

Ось так завершилася «Історія матеріалізму» Ланґе. Насправді книжка убога, радше крінж, ніж база. Є деякі вдалі думки в аналізі матеріалістичних систем давнини, непогано оцінено софістів, і загалом як історик він ніби кращий за багатьох інших, але:

1. Майже не дає унікальних і рідкісних прикладів, щоб читач отримав уявлення про матеріалізм поза межами й так усім відомих персонажів.
2. Занадто багато місця займає не історія матеріалізму, а примітивна апологія Канта й консервативні моралізаторства.
3. По суті він усе-таки спрощує поняття матеріалізму й засуджує «вульгарний» матеріалізм, іноді навіть у висловах, ідентичних марксистським.

Ну і щодо марксизму. Так, самі марксисти дуже сильно образилися на Ланґе, і вже хоча б тому його було віддано анафемі, не перевидавали й майже не цитували. Образилися тому, що в цій книжці немає ані єдиного слова, ані жодної згадки про Маркса й Енгельса. І це навіть попри те, що сам Ланґе був соціалістом, хай і поміркованим. Можна було б сказати, що так їм і треба, цим клоунам, які лише ганьблять матеріалізм своєю гегельянською спадщиною. Але ж Ланґе замовчує про них зовсім не тому. Він сам наголошує на тому, що такі матеріалісти, як Молешотт, дуже залежать від німецького ідеалізму, а Чольбе й Ібервег — ще більше, ніж будь-який Енгельс. І сам Ланґе вважає це радше плюсом, ніж мінусом. За ідеєю, він навпаки мав би оцінити ідеальні прагнення Енгельса, жагу відмежуватися від «вульгарних» тощо. Але він цього не робить. Справді дивно.

Загалом це той випадок, коли навіть попри те, що книжка вважається певною мірою класичною, ми б і не радили її читати за інших рівних умов. Хіба що ви не історик матеріалізму.