Фрідріх Ібервег — філософ-матеріаліст чи ідеал-реаліст?

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Частина циклу «вульгарні матеріалісти».

Решту авторських статей можна прочитати тут

У різних переліках відомих матеріалістів XIX століття нерідко згадується німецький історик філософії Фрідріх Ібервег (1826-1871). Однак навіть за поверхового ознайомлення з його системою поглядів — у тому вигляді, в якому вона постає в тих самих статтях, що кваліфікують його як матеріаліста, — стає очевидно, що від справжнього матеріалізму він був украй далекий. Проте Ібервега вважали матеріалістом, і сам він у пізній період своєї творчості, незадовго до смерті, ототожнював себе з цим напрямом. Отже, цей факт заслуговує на увагу, і його постать справді потребує розгляду. Фрідріх Ібервег народився 22 січня 1826 року в Лейхлінгені, в Рейнській Пруссії, в родині лютеранського пастора. Однак його батько помер лише за кілька тижнів після народження сина, і вихованням майбутнього філософа займалася виключно мати. Разом із дитиною вона переїхала до дому свого батька — також пастора — в селі, де Ібервег і провів раннє дитинство. Згодом він вступив до гімназії в Ельберфельді, провівши один рік також у гімназії Дюссельдорфа, де виявив себе як працьовитий і обдарований учень, і навчався аж до успішного складання іспиту на атестат зрілості з «надзвичайною відзнакою». Коли восени 1845 року він залишив цей навчальний заклад, у його атестаті про закінчення навчання особливо відзначалися математичні знання та гострота формального мислення. Навіть у шкільних учителів було переконання, що саме на ниві логіки він може мати добре майбутнє. Бажаючи вивчати філологію та готуватися до професії вчителя середньої школи, він разом із матір’ю вирушив до Геттінгена, де відвідував філологічні лекції К. Ф. Германа і Шнайдевіна, а також познайомився зі сферою філософії завдяки лекціям Лотце з логіки. 

У 1846 році він продовжив навчання в Берлінському університеті, де протягом наступних чотирьох років остаточно сформував намір присвятити своє життя філософії. Його інтереси охоплювали широкий спектр наукових дисциплін: він відвідував філологічні лекції Бека, історичні курси Ранке, математичні заняття у Діріхле, теологічні лекції Неандера і Твестена. Однак ключовий вплив на нього справили два визначні критики Канта і Гегеля — Фрідріх Едуард Бенеке (1798-1854) і Фрідріх Адольф Тренделенбург (1802-1872), у яких він вивчав філософію. На противагу гегелівському мисленню, Тренделенбург наполягав на тому, що всяке філософське знання має виходити з досвіду. Систематичне мислення, на його думку, слід було замінити «Логічними дослідженнями» — його основною теоретичною працею, у якій загальне виводиться з часткового. Тренделенбург виступав проти створення філософських систем, істинність яких ще належало б підтвердити на практиці. Натомість він уважав, що вихідною точкою філософії мають бути природа і практика окремих наук, які слід звести до спільного знаменника, до єдності, в логіці та метафізиці. Але попри такий початок і попри те, що він зводив усю історію думки до трьох архетипових позицій: матеріалізму-демокрітизму, ідеалізму-платонізму та усередненого спінозизму (і тому Локк у нього був матеріалістом, а Декарт — платоніком) — сам Тренделенбург схилявся до ідеалізму в дусі Аристотеля-Платона. І хоча, з одного боку, аристотелівські вчення Тренделенбурга стали для Ібервега провідними принципами, з іншого боку, він черпав глибоке й незгасне натхнення з психології Бенеке. Завдяки лекціям Бенеке в Ібервега пробудився інтерес до сенсуалізму. В одній зі своїх ранніх праць «Розвиток свідомості за допомогою вчителя та вихователя» (1853) Ібервег виклав теоретичні погляди Бенеке й спробував обґрунтувати їхню практичну значущість.

У 1850 році Ібервег склав державний іспит і здобув ступінь доктора наук в університеті Галле, захистивши дисертацію про елементи платонічного світу ідей (De elementis animae mundi Platonicae, 1850). Потім він певний час викладав у середніх школах Дрездена, Дуйсбурга та Ельберфельда. Не в силі впоратися зі стресом на роботі, 1852 року він залишив викладання заради невизначеної університетської кар’єри, і того самого року здобув ступінь доктора філософії в Бонні, досліджуючи проблеми творів, приписуваних Арістотелеві, та категоричний імператив Канта. У Бонні він і далі жив разом із матір’ю в тісній і бідній квартирі, перебуваючи в умовах крайньої скрути й існуючи лише на її скромну пенсію та невеликі доходи від приватного викладання. Спочатку його лекції приваблювали лише незначну кількість слухачів, але згодом їхня відвідуваність почала зростати. Тісне спілкування з колегами, особливо з доктором медицини Беккером і філософом Ф. А. Ланґе — відомим неокантіанцем, який здобув викладацьку кваліфікацію одночасно з Ібервегом у Бонні, — забезпечило йому не лише широкий спектр інтелектуальних стимулів, а й таку бажану можливість віддатися пристрасті до філософських дебатів. Ланґе відводить особливе місце для Ібервега у своїй «Історії матеріалізму» і навіть присвятить йому окрему біографічну працю.

Перший період творчості: ідеал-реалізм

У цей період інтелектуальної активності та регулярного обміну думками з іншими філософськими новаторами Ібервег продовжував працювати з невтомною старанністю й розвивав жваву літературну діяльність. Невдовзі після того, як на всю Європу відгриміла «суперечка про матеріалізм», виходить книга Ібервега «Система логіки та історія логічних учень» (1857), що витримала низку поліпшених і доповнених видань. Через рік після виходу цієї книги він навіть отримав премію від Віденської академії наук, імовірно, за статтю про філософію Шиллера. А ще через рік опублікував статтю в журналі «Zeitschrift für Philosophie und philosophische Kritik» («Журнал філософії та філософської критики») під назвою «Про ідеалізм, реалізм та ідеал-реалізм» (1859) [див. російською, у нашому перекладі], де вперше стисло спробував викласти свою позицію щодо основних філософських питань того часу. Тут варто згадати, що головним редактором цього журналу, окрім сина того самого Фіхте, був також Герман Ульриці (1806-1884), який ще до Ібервега виступав із практично такими самими позиціями; на нього посилається у своїй праці й сам Ібервег. Навколо цього журналу гуртувався також уже знайомий Ібервегу захисник ідеалізму через Канта — Лотце, а також такий самий неокантіанець Ланґе. Звідси неважко зробити висновок про їхній спільний напрям думки й побачити її всеохопний ідеалізм. Той самий Ульриці прославився тим, що невтомно спростовував філософію Гегеля та його послідовників, спочатку виступаючи як прихильник пантеїстичних тенденцій проти теїстичних усередині самого гегельянства, і навіть наважувався схилятися в суперечці на бік «реалістів» (тобто табору противників ідеалізму, майже матеріалістів, які допускають реальність поза свідомістю), але під тиском матеріалізму він почав переходити до питань теології, обґрунтованої через науку. Ібервег пішов дуже схожим шляхом, але, намагаючись урятуватися від крайнощів матеріалізму, він усе ж не захотів упасти в чисту теологію.

У такому ключі розвивалися не лише Ульриці з Ібервегом: насправді більшість учнів Тренделенбурга (окрім, хіба що, Євгена Дюринга) завершили свій шлях якимись специфічними недомонізмами на основі ідеалізму. Тренделенбург при цьому став батьком німецького арістотелізму XIX століття, а Шлейєрмахер — платонізму. Учні в них при цьому часто збігалися. Тож коли ці два титани ідеалізму виступали проти Канта й Гегеля, і коли те саме слідом за ними продовжували робити їхні учні, не варто думати, що це якесь суто прогресивне явище. Радше це консервативна реакція. До цих самих тенденцій належать і часто згадувані раніше Бенеке та Гербарт. Усі вони в різних формах намагалися ствердити складний діалектичний синтез ідеального та реального, який уникає будь-якого грубого редукціонізму. Більшість людей із цієї групи згодом опиняться серед засновників так званої «філософії життя»; цей напрям стане ніби вінцем розвитку, осердям усіх альтернативних Канту й Гегелеві течій в ідеалізмі. Ми згадуємо тут усе це, щоб краще зрозуміти контекст, ту ідейну школу, до якої належав Ібервег. Але тепер краще перейдемо до аналізу самих праць Ібервега в цей період.

Філософські погляди Ібервега досить докладно викладено в його книжці «Система логіки», але переказувати всю цю книжку було б надто довго, та й читати це було б надто важко, оскільки по суті це все ж підручник із логіки та історії логічної думки. У цій книжці багато термінології грецькою та латиною, побудов у дусі А, B, C і банальної історії філософії, яку Ібервег ще розписуватиме в інших працях. На щастя, у стислому вигляді суть філософських позицій Ібервега було викладено в статті про ідеал-реалізм, саме так, ідеальним реалізмом Ібервег волів називати власний спосіб мислення. Його стаття невелика, тому краще прочитати її цілком [тут] і самостійно, а в цій статті ми зробимо лише короткий її виклад. Ібервег у своїй статті відмовлявся зводити реальність до думки, байдуже в якій формі, чи то кантівський критицизм, чи гегелівська тотожність буття і мислення. Але при цьому він стверджував паралелізм (не тотожність!) між формами існування і формами знання, інакше кажучи, стверджував можливість пізнання об’єктивного світу, так званої «речі в собі». На власну думку Ібервега, він відрізнявся від Канта тим, що останній розумів наукове пізнання як таке, що досягається за допомогою апріорних форм, тоді як Ібервег вважав, що воно здійснюється шляхом поєднання емпіричних фактів згідно з логічними нормами. Найсильніший пункт усієї системи Канта був йому добре відомий, тому спершу він ішов за емпіризмом Бенеке і рішуче виступав проти суб’єктивістської тенденції кантівської системи, зокрема відстоюючи об’єктивність простору, часу (як це робили до нього Зелле і Вейсгаупт) та матерії, що безперервно наповнює простір; також він прагнув якимось чином примирити телеологічне й каузальне розглядання природи та шукав найвищу вершину в ідеї світової душі. 

Виходить, що на відміну від звичних усім моністів-спінозистів, він майже відкрито зберігає дуалізм реального й ідеального, а свою концепцію подає лише як посередника між ними. Здається, йому претить «золота середина», але він не готовий визнати жодну зі сторін у цій єдності — переважною або основною. Вони рівноправні, але водночас різні. Ключовим пунктом у статті є аналіз поняття «необхідність мислення» — як логічного, так і психологічного феномена, — і питання про те, чи дає така необхідність гарантію відповідності думок об’єктивній реальності. Ібервег наголошує, що історія філософії сповнена хибних аксіом, прийнятих через уявну очевидність, і наполягає: справжня достовірність постає не із суб’єктивної впевненості, а зі строго логічного аналізу, який необхідно відрізняти від емпіричних ілюзій та апріорних самообманів. І хоча він хоче довести, що Кант помиляється, коли впадає в крайній скептицизм, і що пізнання об’єктивної реальності цілком можливе, та його паличкою-виручалочкою тут стає звичайна логіка, яку він бачить як певну третю сторону, як науку. Ідеалізм і реалізм, як показує Ібервег, багатозначні: їхні гносеологічні, метафізичні та етичні різновиди часто не збігаються між собою. Тобто, наприклад, цілком можливі такі комбінації, де ідеаліст буде номіналістом, що заперечує об’єктивне існування ідей Платона, або де атоміст заперечуватиме об’єктивну реальність. Справжня філософія має розрізняти ці шари й відмовлятися від термінологічної плутанини. Кантівський сумнів у пізнаваності речей самих по собі визнається серйозною трудністю, але не підставою для капітуляції філософів. Навпаки, філософія Канта має тепер стати вихідною точкою для подальшого просування — і вже не до нового догматизму, а до зрілішої критичної філософії, звільненої від помилок самого Канта. Ібервег стверджує, що критичне мислення — це найвища форма пізнання, гідна довіри, оскільки здатна аналізувати й оцінювати функції нижчих рівнів — сприйняття, уявлення, наївного мислення.

Зрештою, ідеал-реалізм вибудовується як єдино можлива філософія, здатна зберегти наукову строгість без редукціонізму та ідеалістичне спрямування без міфології. Вона пропонує форму мислення, в якій розкривається відповідність людського духу світові, і де філософія залишається необхідним органом свободи, істини та зрілості. Загалом очевидне одне — Ібервег у цій статті, звісно, виявляє матеріалістичні мотиви, критикуючи Канта і Гегеля, але він намагається також відгородитися від так званих «вульгарних матеріалістів», а спосіб його синтезу сам по собі дуже ідеалістичний. При цьому мотивація тут майже тотожна мотивації Ланге. Різниця лише в тому, що на відміну від Ланге, Ібервег намагається зовсім жорстко відмежуватися від скептицизму Канта. Основний же страх перед матеріалізмом у Ібервега буквально той самий і сягає своїм корінням ще естетики романтизму та ідей братів Шлегелів. Як і вони, Ібервег боїться, що, прийнявши позицію матеріалізму, він тим самим уб’є правомірність мистецтва. В ім’я порятунку всього піднесеного, краси й естетики, Ібервег намагається виправдовувати не лише ідеалізм, а й уявлення про певний «Світовий дух», попутно рятує і телеологію, і навіть допускає обмежену правомірність обмеження свободи думки та свободи слова. До моментів із визнанням (правда, обмеженим) християнської форми теології можна було б навіть подумати, що ми читаємо якогось марксиста в дусі Енгельса. Мотивація уникнути редукціонізму тут подібна, реалізація синтезу теж має низку схожих рис, але загалом Ібервег, за відчуттям, усе ж «правіший», ніж марксисти.

Історія філософії Ібервега

За кілька років Ібервег видає книгу «Дослідження про автентичність і хронологічну послідовність платонівських творів та про головні моменти з життя Платона» (1861) яка хоч і не зустріла одностайного схвалення у філологічних колах, проте зміцнила його репутацію як солідного вченого. Потім, на прохання видавництва «Міттлер і син», він із великим запалом узявся за працю над «Нарисом історії філософії» (3 частини, 1862-66). Щоб упорядкувати своє полемічне світоглядне бачення в систему, Ібервег активно займався політичними та релігійними питаннями. Він виступав як оратор на зборах виборців і обговорював прагнення вільних громад. До релігійно-церковної проблематики Ібервег звертається в праці «Про вільні громади та особистість Бога, відкрите листування Уліху у зв’язку з його доповіддю в Бонні 8 серпня 1860 р.», опублікованій під псевдонімом Філалетес. Тут він ставив собі запитання, чи має право освічена людина, що відійшла від «наївної релігійності», заявити про це відкрито й залишити Церкву, чи ж вона повинна заради ідейного змісту релігії та заради любові до менш освічених членів суспільства терпляче лишатися всередині церковної огорожі. Відкидаючи компроміс філософського тлумачення релігії в дусі Гегеля, Ібервег виступав за реформування Церкви та створення нових громад. «Церква майбутнього» (пор. етичні ідеї Ланге), на думку Ібервега, має сформувати нові догмати, що відповідатимуть просвітницькій свідомості, і відкинути все «містично-темне». Що ж до його зовнішнього становища, то наприкінці неспокійного десятиліття, проведеного ним у Бонні, він отримував щорічну грошову допомогу в кілька сотень талерів і був призначений членом наукової екзаменаційної комісії. Нарешті, навесні 1862 року він дістав довгоочікуване й заслужене підвищення, ставши екстраординарним професором Кенігсберзького університету з платнею в п’ятсот талерів. Там він опинився в незвичному для себе середовищі, як і його мати, яка вірно супроводжувала його всюди. У 1863 році він одружився з Луїзою Панценгаген із Піллау, а до 1866 року завершив свою тритомну історію філософії, що створила йому ім’я. Його коротка «Історія філософії» вирізняється повнотою інформації, стислiстю, точністю та неупередженістю. І тут ми спробуємо зовсім коротко її описати. Його історія поділена на 3 томи:

• Дохристиянський період
• Патристичний і схоластичний періоди
• Сучасна доба

Із першої ж сторінки він заявляє, що філософія — це наука, і більше того, наука про загальні принципи. Другою ж фразою він проголошує дуалізм природи й духу, як будь-який пантеїстичний моніст, у фразі: «Історія в об’єктивному сенсі є процесом розвитку природи й духу в часі, Історія в суб’єктивному сенсі є дослідженням і викладом того, що належить до історії в об’єктивному сенсі». Методи історичного дослідження він викладає прямо посилаючись на Гегеля, та й пізніше знову кладе Гегеля в основу періодизацій і систематизацій філософів. А наскільки він заражений гегельянством, можна зрозуміти й за такими вступними фразами:

«Загальний характер дохристиянської і особливо еллінської античності можна схарактеризувати як відносно безпосередню єдність духу, як у собі самому, так і з природою, позбавлену повного усвідомлення суперечності та подолання суперечності…».

І так далі. Фрази в дусі «виражає свою епоху»… бла-бла… необхідна ланка, без якої неможливі наступні епохи… бла-бла… Гегель, Гегель, Гегель. Чудовий матеріаліст, навіть «кращий», ніж за переказами Ланге, від яких уже нудило. Як і Гегель, він ділить світ на Захід і Схід, як грубу силу без витонченості та витончену витонченість без практичної дії. Лише греки, ставши десь посередині, змогли синтезувати те й інше й за допомогою суворої логіки — зробили філософію наукою. І після такого неймовірно слабкого початку Ібервег переходить до викладу самої історії. Античність він ділить на три періоди: від Гомера до атомістів (домінування фізики тощо), від софістів до стоїків-епікурейців тощо (із переважанням етики та питань суб’єктивності), і теологічний період зародження християнства з усілякими школами неоплатонізму. Дуже класичний поділ, і в його межах він навіть подається порівняно непогано й грамотно. Починає він із того, що філософські елементи можна знайти вже у Гомера, Гесіода, Ферекида тощо. Щоб економити місце й час майже на кожного філософа, чи то Геракліт, Піфагор, Фалес тощо, — Ібервег намагається вкластися в пів сторінки або сторінку тексту, тож по суті його описи дуже енциклопедичні й неповні. Більше місця тут займають навіть коментарі до тексту, ніж сам текст, із посиланнями на всю бібліографію щодо кожного з давніх авторів, хто про них писав у новий час тощо; там само він зазвичай подає й цитати, як із нової літератури, так і з першоджерел. Не виняток тут навіть Платон або Сократ, хоча коментарі під ними й трохи довші, ніж зазвичай. Але це якщо говорити про загальнобіографічну частину, далі він ще кілька параграфів (його стандартна текстова комірка, що зазвичай уміщує одного філософа) присвячує різним аспектам платонізму. На Платона пішло 5 параграфів, на Арістотеля — 6, на стоїків і епікурейців — по 4 параграфи. 

Отже, загалом змістовніших філософів усе ж розглянуто трохи докладніше, але й це, по суті, сильні скорочення. Ібервег сумлінно намагається врахувати навіть найдругорядніших філософів, але пише про всіх дуже стисло, намагаючись описати всі погляди кожного з них буквально в кількох реченнях. В принципі, за його історією можна скласти справді непогане уявлення про розвиток думки, але деталей тут критично бракує. Жодного особливого авторського погляду тут не видно, це дуже суха спроба викласти доступні факти. Про ступінь деталізації свідчить хоча б зміст першої частини другого тому, де після 7 параграфів про раннє християнство, патристику, гностицизм тощо йдуть такі іменні параграфи, як: Юстин Мученик і Філософ, Татіан, Афінагор, Феофіл і Гермій, Іриней і Іполит, Тертуліан, Климент Александрійський і Оргієн, Мінуцій Фелікс, Арновій і Лактанцій, Григорій Ниський, Августин, і ще кілька узагальнювальних статей про грецьких і латинських учителів Церкви. У другій частині, само собою, деталізація не гірша, і крім Оккама, Дунса Скота та Фоми Аквінського там також досить докладний список розглянутих мудреців, зачіпається і арабський вплив, і взагалі все, що тільки можна. У цьому плані Ібервег непоганий: не кожна сучасна історія філософії намагається охопити такий обсяг. Шкода тільки, що ця інформація цілком знеособлена, і за нею не видно самого автора. 

Загалом ця книга — суцільне розчарування. Дуже великі розділи про Спінозу і Канта, і певною мірою він навіть погоджується, що філософію треба ділити на «до» і «після» Канта. Забігаючи трохи наперед, варто зазначити, що Ібервег помер невдовзі після публікації цієї історії, але згодом виходили нові видання, які наповнювалися новою інформацією від його послідовника Гейнце (який переважно писав праці зі стоїцизму та про Анаксагора). Переклади, зроблені в Російській імперії, належать уже до того періоду, де глави про новітню філософію переписано й доповнено. Здебільшого він повністю копіює текст оригіналу, і лише в розділах про сучасність Гейнце додав трохи нової інформації, що накопичилася вже після смерті Ібервега, та подав короткі огляди національних філософій у всіх країнах Європи. Ще Гейнце додав коментарів з оціночними характеристиками там, де в оригіналі їх не було. Наприклад, в оригіналі описується «спір про матеріалізм», але більш-менш відсторонено, без критики. А вже у версії Гейнце з’являються всілякі «на щастя, матеріалісти вже нікому не потрібні». Ібервег у своїй історії просто згадав, що прусський король Фрідріх II виголосив поминальну промову на похороні Ламетрі, а Гейнце додав, що цим король у жодному разі не хотів показати, ніби схвалює особу Ламетрі, щоб ніхто навіть не подумав, що велика людина може бути так заплямована. Але хоча корективи Гейнце й більш ангажовані проти матеріалізму та на користь кантіанців, це не надто змінює основний пласт тексту, тож це, по суті, такий самий сухий компендіум. Хіба що кумедно те, що Ібервег цілком серйозно вважає, ніби від кінця XIX століття філософію розвивають виключно німці, а всі інші лише запозичують із Німеччини або ж просувають морально застарілі теорії.

Узагальнюючи, скажу так: ця книжка радше вартісна, ніж ні. Вона дуже спрощена, але дає непогану загальну картину, згадуючи безліч ну дуже малозначущих авторів, які загалом краще показують еволюцію філософських ідей. Постають «напівтони», вимальовуються можливі альтернативи, якби той чи інший мислитель передчасно помер. Це непогано. Деякі статті, наприклад про Гербарта і Бенеке, — дуже докладні й кращі за все, що є російською мовою в мережі. Можна буде це перекласти й доповнити, або просто перекласти. Можливо, ми навіть у майбутніх статтях звірятимемося з Ібервегом. З цікавого: саме напрям Гербарта-Бенеке він вважає другим за впливовістю після Гегеля в 60-х роках XIX століття, і лише потім ідуть Кант, матеріалісти тощо. Як і Ланге, тут Ібервег жодного разу не згадує Маркса й Енгельса, навіть у розділі про «гегельянців» (зате там є Бруно Бауер). Очевидно, причина в тому, що в Німеччині марксизм ще не став настільки популярним, щоб потрапляти до всіх підручників. Уже з доповненнями від Гейнце марксисти в цій історії з’являться. Але з цієї книжки важко зробити якісь висновки про філософію самого Ібервега, оскільки він намагається бути «об’єктивним» і відстороненим, на жаль.

Перехід до «матеріалістичних» позицій Чольбе

Нова історія філософії швидко стала основним підручником у багатьох університетах Німеччини, і це принесло Ібервегу посаду ординарного професора в Кенігсберзі 1867 року. Після цього він відхилив запрошення до Базеля (1867), Кіля (1868) і Вюрцбурга (1871), що свідчить про явний попит на його викладацьку діяльність. Коли в серпні 1868 року померла його вірна мати, це стало для Ібервега тяжким ударом, але загалом життя в Кенігсберзі складалося для Ібервега вельми сприятливо, і здавалося, що він досягає успіху, а попереду на нього чекає велике майбутнє.

Тут він перебуває в найкращій згоді зі своїми університетськими колегами, особливо з безпосереднім колегою, гегельянцем Розенкранцем, і в якийсь момент його домашнім лікарем стає відомий матеріаліст того часу, Генріх Чольбе, автор кількох сенсуалістських праць і людина, чиї філософські погляди видалися Ібервегу близькими до його власних. Їхнє спілкування переросло в довірливу дружбу, і на дуже частих зустрічах вони обмінювалися думками, спрямованими однаковою мірою проти суб’єктивізму й ідеалізму кантівської філософії. Чольбе в той час, та й почасти навіть нині, вважається одним із німецьких «вульгарних матеріалістів», і хоча це не зовсім так, сам Чольбе вважав себе матеріалістом і схилив до такої думки про себе навіть Ібервега. Особисте листування між Ібервегом і Чольбе, яке Ланге здобув для написання біографії, показує, що в цей період Ібервег дедалі більше починає сприймати себе не просто як критика Канта, а й буквально матеріаліста й дарвініста. Тут краще просто переказати розділ про Ібервега з «Історії матеріалізму» Ланге. Звісно, тут треба зважати на те, що сам Ланге був противником матеріалізму.

Ібервег від самого початку був, так би мовити, приречений на матеріалізм через рішучу нелюбов до Канта, яка керувала ним від самого початку в розвитку його власних поглядів. Як учень Бенеке, що пристав до англійської філософії й зробив психологію основною наукою, Ібервег уже студентом став щодо свого вчителя на натуралістичний бік цієї психології. Але водночас він перебував під могутнім впливом аристотеліка Транделенбурга, і таким чином, по суті, елементи аристотелівської філософії віддаляли його від матеріалізму, а поступова перемога над ними зумовила переворот у його способі мислення. Ми можемо розрізнити три ступені в цьому русі: перший, на якому теологічний принцип для нього ще має повну силу, другий, на якому цей принцип перебуває в боротьбі з його натуралізмом, і, нарешті, третій, на якому він був цілком переможений.
[…]
Ібервег відкидав атоми, а приймав безперервне наповнення простору матерією, і цій матерії приписував у всіх її частинах здатність, по-перше, бути рухомою механічними силами, а крім того — набувати «внутрішніх станів», які спричиняються механічними рухами, але можуть і зворотно діяти на них. Внутрішні стани нашої мозкової матерії — це наші уявлення…
[…]
Він припускав, що закон збереження сили порушується психічними процесами [прим. це у «другому періоді творчості», і зроблено це для того, щоб урятуватися від редукції свідомості до чистої механіки матерії]. До такого припущення його найбільше спонукало те, що він тримався аристотелівської телеології. Щойно Ібервег від неї відмовився, його система неминуче мала перейти в матеріалізм.
[…]
На телеологію спиралося також його припущення про Бога, який свідомо керує світом; але саме тут він почав вагатися насамперед. В анонімно опублікованому «посланні Філалета» він намагається передусім відстояти просту можливість існування Бога проти аргументів, узятих із форми світового цілого; і лише потім намагається довести дійсність цього існування з телеології. Зазначений погляд для багатьох інших, можливо, мав би мало ваги; але для Ібервега він був майже приголомшливим. Аналогія з внутрішніми станами тваринного світу, а особливо людського, мала необхідно привести його до того, щоб прийняти і для божественного мислення аналогічну концентрацію розсіяних у світовому цілому елементів свідомості, а для цього йому були потрібні, по суті, цілком, як цього вимагав Дюбуа-Реймон, світовий мозок і світова нервова система.
[…]
Цей другий ступінь розвитку Ібервега, ступінь вагання між матеріалізмом і телеологією, я поклав в основу свого викладу його філософії в праці, що вийшла в Берліні 1871 року. Я не вважав себе вправі, на підставі окремих, навіть у моєму власному листуванні наявних слідів схиляння до матеріалізму, оголосити його останнім результатом філософії Ібервега [прим. Ланге боявся зашкодити репутації друга] … Невдовзі після появи моєї невеликої біографії я отримав кілька листів від доктора Чольбе, відомого матеріаліста, який у Кенігсберзі був найближчим другом Ібервега і до кінця його життя щодня бачився з ним та філософував. Чольбе пише в цих листах, що Ібервег уже ні в чому не підкорявся аристотелівській телеології; він не визнає, щоб філософія несвідомого Гартмана симпатично його зачепила, і стверджує, що Ібервег був рішучим дарвіністом. Потім, у листі від 17 серпня 1871 року, буквально сказано: «Він був у всіх напрямах рішучим атеїстом і матеріалістом, хоча, як офіційний професор, переважно вважав своїм завданням повідомляти студентам лише знання з історії філософії та вправність у логіці. По суті, він належить до вашої історії матеріалізму і є для мене яскравим прикладом того, як безглуздо думка відомих теологів і філософів, ніби неуцтво, дурість і вульгарність є фундаментом матеріалізму. За переконаннями Ібервега ви цілком можете зарахувати його до матеріалістів». Доказом цього слугують чотири листи Ібервега до Чольбе.
[…]
У листі від 4 січня 1869 року Ібервег пише: «Те, що відбувається в нашому мозку, було б неможливе, на мою думку, якби той самий процес, який тут виступає лише найсильніше або в найбільшій концентрації, не відбувався в подібному вигляді, хоч і меншою мірою, повсюди [і далі, після викладу думки про гілозоїзм] … У певному сенсі ви слушно кажете, що я цілком відмовляюся від матерії. Мій погляд так само, з одного боку, «грубо матеріалістичний», як, з іншого боку, винятково спіритуалістичний. Усе, що ми називаємо матерією, складається з відчуттів і почуттів, не лише, як цього хочуть беркліанці, з наших. І в цьому сенсі є щось психічне, але це психічне протяжне і, отже, «матеріальне», бо матерія за своїм визначенням є «протяжна субстанція»».
[…]
Що ми маємо приписати Ібервегу концепцію широкої й оригінальної матеріалістичної системи, після цього [там ще було кілька зауваг від Чольбе та сторонніх спостерігачів] не підлягає сумніву. Але все ж можна сумніватися, чи має Чольбе рацію, називаючи Ібервега просто-напросто «атеїстом і матеріалістом» [сумнівається Ланге тому, що Ібервег рано помер, а от якби не помер, то точно б прийняв Канта, як і всяка розумна людина] … Матеріалізм Ібервега ще не цілком виключає припущення світової душі.

Із опису Ланге далі випливає, що Ібервег був праволіберальних поглядів у політиці, тож його філософія не така вже й шкідлива з практичного погляду. Реформам він надавав перевагу перед революціями, а розвиток Німеччини в 60-ті роки його цілком задовольняв. У соціальному питанні Ібервег відчував симпатію до кооперативних проєктів Шульце-Деліча. Щодо релігії Ланге все ж наполягає, що атеїстом Ібервег не став і схилявся до якихось нових сект у дусі Релігії Людства à la Огюст Конт, а у своїй етиці він нібито й далі залишався натуралістом і антропологом, хоча й наближався до якихось уявлень про вроджене моральне почуття. Він поділяв етику на вищі й нижчі розділи через два основні класи психічних функцій: в задоволенні і стражданні виявляється відмінність корисного і шкідливого, у почутті пошани і сором’язливості — відмінність нижчих і вищих функцій. Але якщо існує таке первісне почуття відмінності між нижчими й вищими функціями, то існує і природне сумління.

Окрім своїх більших праць і деяких менших творів, Ібервег уклав для «Філософської бібліотеки» фон Кірхманна переклади «Політики» Арістотеля і «Трактату про принципи людського пізнання» Берклі з відповідним коментарем і плекав кілька задумів, що так і лишилися нездійсненими. Навесні 1871 року він раптово захворів унаслідок сильного застудження на запалення кульшового суглоба. Протягом кількох тижнів він страждав від сильного болю, але зберігав таку ясність духу, що навіть на лікарняному ліжку редагував коректуру англійського перекладу своєї «Логіки» й продовжував наукове листування з друзями з інших міст. Він твердо тримався надії на одужання і вже рішуче налаштувався прийняти раніше відхилене запрошення до Вюрцбурга. Тоді, 9 червня 1871 року, його наздогнала смерть.

Його дослідження «Шиллер як історик і філософ» (1884), представлене до Віденської академії наук 1859 р. як конкурсне есе, і його «Зібрання філософсько-критичних есе» (1889) були опубліковані посмертно. Серед його відомих учнів знаний Моріц Браш (1843-1895), який здобув славу як редактор праць Мойсея Мендельсона, Шопенгауера, Лессінга і, не в останню чергу, самого Ібервега. Перші три видання своєї історії філософії підготував сам, але після його смерті «Історію…» було розширено до п’яти томів різними колегами, а з 1983 року видавництво Schwabe Verlag у Базелі під керівництвом Гельмута Гольцхея публікує новий «Нарис історії філософії» у більш ніж 20 томах, у підзаголовку якого Ібервег зазначений як засновник праці.

Використана література:

1. Ібервег — Британська енциклопедія 1911 року, том 27 — Вікі
2. Фолькмар Віттмютц — Ібервег (2016), — у Neue Deutsche Biography
3. Otto Liebmann — Ueberweg, Friedrich (1895), — у Allgemeine Deutsche Biographie
4. Ланге — «Історія матеріалізму» (1865), — див. наш огляд
5. Ібервег — «Нарис історії філософії» (3 частини, 1862-66).
6. Ібервег — «Система логіки і історія логічних учень» (1857)
7. Ібервег — «Про ідеалізм, реалізм та ідеал-реалізм» (1859) [див. російською, у нашому перекладі]