Звертаючи дедалі більше уваги на діячів другої половини ХІХ століття, видно, що для них постаті дарвіністів, позитивістів, утилітаристів і “вульгарних” матеріалістів – вкрай значущі та найактуальніші. Це не можна списати на прості “забобони” і дрібні помилки, якщо розумна людина “заражалася” цими ідеями. Найчастіше всі ці чотири групи ідеологів сприймалися як представники одного, скажімо так, “наукового” напряму, які займалися різними розділами цього єдиного вчення. Серед цих ідеологів є постаті більш-менш солідні (як-от Г. Спенсер чи О. Конт), а є відверто слабенькі (як-от Є. Дюринг). Але відчувши краще загальний умонастрій епохи, я захотів дізнатися, в чому полягає вчення того самого Дюрінга, якого свого часу знищив критикою Енгельс.
Виявилося, що популярні статті про Дюринга, і вітчизняні, і західні, в основному просто переказують критику Енгельса. Дюрінг сьогодні важливий тільки як причина для створення “Анти-Дюрінга”. Є дореволюційний переклад деяких творів російською (але він не оцифрований), є оригінали німецькою (але їх ліньки перекладати). Залишилося тільки відкрити “Анти-Дюрінг” і, усвідомлюючи, що марксисти завжди критикують за допомогою блазняцтва і спотворень оригіналу, спробувати зрозуміти, з чого ж складалися вчення Дюрінга.
Якщо коротко: він звичайний позитивіст, дитя своєї епохи. Спробував систематизувати всі досягнення сучасних йому наук в окрему філософію (строго кажучи, це якраз те, проти чого позитивісти застерігали, але за іронією долі, величезна кількість позитивістів вирішили створити наукову філософію, очищену від метафізики). Якщо ще точніше – він спробував виокремити зі стану сучасної йому науки певний набір базових принципів, який, за задумом, уже досить поширений, щоб не змінюватися ще багато десятиліть. Він виходить з ідей, як дві краплі води схожих на Теорію Великого Вибуху (увесь світ був єдиним монолітним цілим, що перебувало у стані рівноваги та спокою, доки не трапилося щось невідоме науці, що призвело світ до хаотичного руху). Для нього важливо довести, що світ скінченний у просторі, що час мав початок, бо він намагався позбутися нескінченностей у природі (одвічна проблема фізиків у боротьбі проти математиків, що почалася ще в античності). Йому важливо, особливо важливо, перемогти всякий “спіритуалізм” і уявлення про божественне втручання, тому він особливо наполягає на єдності та монолітності світу, каже, що всі приватні визначення окремих предметів – це породження нашого розуму, який сам зводиться до матеріального світу. Ми говоримо “стіл” і “лампа”, тоді як насправді “модифікація матерії №1” і “модифікація матерії №2”. Ці уявлення, зокрема, пізніше намагатиметься розробляти відомий біолог і позитивіст Геккель.
Дюрінг також намагається критикувати Дарвіна, у цілком соціалістичному дусі свого часу, за те, що той використав “нелюдську” теорію Мальтуса для своєї науки, і цим самим він відкриває двері для розвитку соціал-дарвінізму, чого Дюрінг і побоюється. Але як поміркований соціаліст, він намагається оскаржувати радикальних комуністів і в т.ч. накидається на комуністичних ідеологів, від Фур’є до Маркса. Його критика більш-менш влучає в ціль, хоча й наполовину не така гарна, як у його попередника-ліберала Бастіа.
Окремо хороший тим, що послідовно нападає на всю “німецьку класичну філософію” і захищає від неї емпіризм. Більша частина критики марксизму в нього проходить у формі звинувачень в ідеалізмі. Маркс використовує гегельянську філософію для побудови своїх висновків тощо. Коротше кажучи, він звичайнісінький представник цілком “прогресивної” інтелігенції свого часу. Енгельс же справді (що видно навіть за тими цитатами, які він сам підібрав і склеїв) спотворює думки Дюринга, пересмикує і зміщує акценти. Його мета була в тому, щоб створити безглузде опудало, і він його створив. Його мета була “врятувати” соціалістів Німеччини від впливу Дюринга, і він “врятував”, вдаючись до висміювання. Частина ідей Дюрінга справді виглядають примітивнішими за середній рівень інтелігенції того часу, але далеко не всі. По-хорошому, Дюрінга варто було б реабілітувати і дати йому нормальне прочитання, і після цього справді справедливу критику. Але цього вже ніхто робити не буде, оскільки Дюрінг не несе ніякої важливості, на жаль.
Навіть судячи з дореволюційних статей про Дюрінга – це атеїст, емпірик і позитивіст, етичний “евдемоніст”, “дрібнобуржуазний соціаліст”, захисник прав жінок тощо. І при цьому ж – затятий антисеміт, особливо після того, як його виперли з універу 1877 року (до речі, майже одразу після виходу “Анти-Дюрінга”). Загалом звичайний такий наукоцентричний лівак свого часу, на кшталт того ж Ткачова, тільки трохи ліберальніший. Але відзначився антисемітизмом, і тепер на це йде добра половина акцентів. Тут є що завгодно (наприклад, надмірне ЧСВ і манія величі Дюрінга, це справедливий закид), але тільки не ідеалізм, теологія тощо, яку Енгельс намагається домалювати. Ось, наприклад, зі статті про Дюрінга (є цікаві статті, як ця, ця і ця):
“Свідомість є природним продуктом, дійсність триває і в нашому мисленні, як своєму продукті, звідки і пояснюється повний паралелізм між свідомістю і мисленням, з одного боку, і дійсністю, з іншого. Але ця свідомість і її стани не є чим-небудь самостійним, але має бути зрозуміла як явище в природі (Енгельс приписує прямо протилежну позицію, хоча і там було видно, що це перекручування, навіть за цитатами, вирізаними спеціально для критики). В етиці Дюринг виводить моральність з інстинктів: добро є розвиток інстинктивної симпатії. Ідеалом є вільне суспільство, яке замінить собою сучасні держави, як такі, що засновані на примусі. У цьому майбутньому суспільстві буде, однак, над усім панувати загальне благо, якому будуть підпорядковані й усі відносини виробництва та обміну, завдяки чому з’явиться повне облагороджування життя”.
Ну й останнє, що цікаво, як приклад сприйняття Дюринга в контексті епохи, це фрагмент з енциклопедичної статті в словнику Брокгауза і Єфрона (“Емпіризм”, 1904 р.):
“До представників емпіризму слід віднести Демокріта, софістів, стоїків, епікурейців і скептиків. Рожера Бекона, Галілея, Кампанеллу, Фр. Бекона (родоначальника нового емпіризму), Гоббса, Локка, Прістлі, Берклі, Юма, Кондільяка, Конта, Джеймса Мілля, Джона Мілля, Бена, Спенсера, Дюрінга, Ібервега, Герінга і багатьох інших. У багатьох із систем цих мислителів поряд з емпіристичними елементами уживаються й інші: у Гоббса, Локка і Конта помітний вплив Декарта, у Спенсера – вплив німецького ідеалізму і критицизму, у Дюрінга – вплив Тренделенбурга тощо. Серед послідовників критичної філософії багато хто схиляється до емпіризму, наприклад Фр. Альберт Ланге, Алоїз Ріль і Ернст Лаас. Зі злиття емпіризму з критицизмом виробився особливий напрямок емпіріокритицизм (див.), засновником якого був Р. Авенаріус, а послідовниками – Карстаньєн, Мах, Петцольд, Віллі, Клейн та ін. Про емпіризм в етиці та естетиці див. відповідні статті.
Література. Найважливіші праці з новітнього емпіризму: Джон Мілль, “Система Логіки” і “Дослідження філософії с. Вільяма Гамільтона”; Спенсер, “Психологія” (переважно IV-й том, що містить теорію пізнання Спенсера). Вільяма Гамільтона”; Спенсер, “Психологія” (переважно IV-й том, що містить у собі теорію пізнання Спенсера); Лаас, “Ідеалізм і позитивізм” (російський переклад друкують); Тен, “Про розум і пізнання” (пер. під ред. Страхова); Дюрінг, “Курс філософії” (російський переклад готують до друку); Льюїс, “Питання життя і духу”; Гельмгольц, “Факти в сприйнятті” і стаття про “геометричні аксіоми”, що поклала початок філософській літературі з пангеометричних умозрінь (вміщена у збірці статей з пангеометрії, виданій у Казані на пам’ять Лобачевського у 1892 р.); Вл.); Вл. Соловйов, “Критика абстрактних початків”; Олександр Введенський, “Досвід побудови теорії матерії” (1888, ч. I); М. Каринський, “Класифікація висновків” та низка статей про емпіризм, що друкуються в “Журнале Мин. Нар. Просв.”, 1897 (II), 1901 (V, VIII, IX), 1902 (IV), 1903 (II, VIII, XI) і 1904 (II); Челпанов, “Проблема восприятия простора” (частина I, 1896, і частина II, 1904; перша частина трактує питання із психологічної, друга – з гносеологічної точки зору). Характеристики емпіризму в історії філософії є в усіх загальних курсах. Спеціальної повної історії емпіризму і скептицизму в новітній філософії немає; існують тільки праці, що частково виконують це завдання, як “Історія матеріалізму” Ланге; Brochard, “Les sceptiques grecs”; Baumann, “Raum, Zeit und Zahl”; Lasswitz, “Geschichte der Atomistik”; Рябо, “Сучасна англійська психологія”. Е. відіграє настільки помітну роль і в логіці, і в теорії пізнання, і в натурфілософії, і в психології, і в історії філософії, що докладних вказівок літератури треба шукати у відповідних відділах найрізноманітніших філософських наук. Див. бібліографічні покажчики, складені автором цієї замітки, у додатку до книжок: “Психопатологія та її значення для психології” Штеррінга і “Психологія” Джеймса”.