Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Одна з найбільших постатей у французькій науці середини XIX століття і фізіолог загальноєвропейського значення — це Клод Бернар, або, фр. Claude Bernard (1813–1878), якого згодом, уже в XX столітті, історик науки Бернар Коен із Гарвардського університету назвав навіть «однією з найвидатніших постатей науки», а його сучасник і визначний хімік Жан-Батист Дюма казав навіть, що «Клод Бернар — не лише фізіолог, а й сама фізіологія». Клод Бернар народився 12 липня 1813 року в невеликому селі Сен-Жюльєн на південному сході Франції (Божоле, поблизу Ліона) в родині селянина-виноградаря. Батьки Бернара, П’єр Франсуа Бернар і Жанна Солньє, жили в дуже скромних умовах. Його батько, вочевидь, справляв на нього так мало впливу, що деякі біографи помилково твердили, ніби він помер, коли Бернар був немовлям. З іншого боку, Бернар завжди залишався близьким до своєї матері, лагідної й побожної жінки. Наприкінці Першої імперії Наполеона батько вирішив примножити свій капітал і став компаньйоном паризького торговця вином. Однак це підприємство не увінчалося успіхом: він збанкрутував, а виноградники довелося продати. Унаслідок цього родина мусила виплачувати борги, які згодом довелося погашати й самому Клоду. Через фінансові труднощі батько був змушений стати сільським учителем, навчаючи вдома дітей сусідів. У восьмирічному віці Клод навчався в кюре в Сен-Жюльєні, а потому — в єзуїтському колежі у Вільфранш-сюр-Соні, де не зумів зарекомендувати себе з позитивного боку, бо був недостатньо старанним, мрійливим і замкненим. Там викладали класичні гуманітарні дисципліни, які він продовжив вивчати в колежі в Туассе. Однак і там він провчився лише рік, оскільки з матеріальних міркувань родина не могла дозволити собі його подальше перебування там.
Проваливши іспит на ступінь бакалавра, у січні 1832 року (у віці близько 19 років) він приєднався до друга в Ліоні й влаштувався на роботу в ту саму аптеку, що й він, техніком. Відтоді Бернар майже півтора року працює майже за медичною спеціальністю. Там він був змушений виконувати обов’язки, які його обтяжували й навіть принижували (прибирання, миття аптекарського приладдя, приготування сумішей, доручення власника тощо). Він дуже боявся потрапити на очі знайомим і ховався від відвідувачів, побоюючись, що його впізнають. Неефективність багатьох ліків, разом із невдоволенням роботою в аптеці загалом, поступово вселяють йому зневагу до лікарського мистецтва. Тоді Бернар мріяв стати письменником: написаний ним водевіль «Роза Рони» мав певний успіх в одному з театрів Ліона. 30 липня 1833 року він пішов із тягарної для нього роботи, пов’язуючи своє майбутнє з літературою. Близько року він перебував у Сен-Жюльєні, де писав історичну драму «Артур Бретонський», яку згодом було опубліковано посмертно. У 1834 році, у віці двадцяти одного року, він вирушив до Парижа, щоб представити цю п’єсу критику Сен-Марку Жирардену, контакти з яким Бернарові забезпечила допомога матері. Але його відмовили від того, щоб обрати літературу своєю професією. Жирарден переконав його натомість зайнятися вивченням медицини.
Бернар послухався його поради й того самого року вступив на медичний факультет Паризького університету. Потім його батьки заплатили 1800 франків за його повернення на військову службу, що дало йому змогу розпочати медичне навчання в Парижі, але й тут він провалив іспит на атестат зрілості. Він жив у Парижі скромно, ділив квартиру й життя в Латинському кварталі зі своїми друзями Шарлем Ласегом (майбутнім видатним неврологом) і Казимиром Давеном, відплачуючи батькам уроками, які давав як приватний репетитор. У цей час Бернара особливо надихали лекції Франсуа Мажанді в Колеж де Франс, і він швидко став учнем дерматолога П’єра Рейєра та другом його колишнього студента Еміля Літтре (майбутнього лінгвіста, лідера матеріалістичного крила в позитивізмі після розколу з Контом). Але на час їхнього знайомства Літтре ще не був позитивістом. Бернар завершив свою стажування 1839 року, а потім став стажером у відділенні Рейєра, після чого вже зміг стати повноцінним науковим співробітником Франсуа Мажанді. З 1841 по грудень 1844 року Бернар працював як підготовчий лікар Мажанді в Колеж де Франс, допомагаючи йому в експериментах, що стосувалися фізіології нервів (особливо проблеми «зворотної чутливості» корінців спинномозкових нервів), спинномозкової рідини, питання про місце окиснення в організмі коней (завдяки важливим експериментам із катетеризацією серця) і фізіології травлення. Власна лабораторія Бернара містилася у вологому, темному приміщенні в напівпідвалі, і багаторічна робота в ньому позначилася на здоров’ї вченого: він тяжко захворів. Але й хворий він продовжував працювати. У першій половині 1840-х років опублікував низку праць, що склали йому ім’я: «Анатомічні та фізіологічні дослідження барабанної струни», «Про роль шлункового соку в травленні» (дисертація на здобуття ступеня доктора медицини), «Експериментальні дослідження функції спінального, або додаткового віллізієвого, нерва і особливо його зв’язку з блукаючим нервом». 1844 року Бернар оприлюднив працю «Про барвні субстанції людського тіла», призначену для конкурсу на посаду ад’юнкт-професора анатомії та фізіології.
Та іконоборчий і модерністський погляд Бернара на медичні дослідження не дав йому змоги знайти роботу. Його дисертація не дістала належного визнання, і за його кандидатуру проголосував лише один із шести членів комітету. 1845 року його кандидатуру було відхилено як члена Медичної академії. Здавалося б, справи його йдуть не надто добре. Але завдяки дуже вдалому шлюбу з розрахунку з Марі Франсуазою «Фанні» Мартен він нарешті отримав необхідне фінансування для продовження своєї праці. Потому почалася кар’єра, сповнена відкриттів і почестей.
З 1846 року Бернар узявся за дослідження підшлункової залози, а вже з 1847 року приступив до виконання обов’язків заступника Мажанді: зокрема, до його функцій входило читання лекцій під час літнього семестру. Саме в цей час у Німеччині починаються перші скандальні публікації, що невдовзі запустять «спір про матеріалізм». Результати його праці було представлено на початку 1849 року, і вони дістали значне визнання в науковому середовищі. Крім того, він був удостоєний премії Академії наук з експериментальної фізіології. Тоді ще вважали, що цукор надходить лише з їжею і що він руйнується внаслідок процесів горіння, особливо під час дихання. Саме в цей час він почав розуміти роль печінки в регуляції рівня цукру в крові. Він продовжив свої дослідження травної системи, нервової системи та кровообігу, але сфера його зацікавлень вийшла далеко за ці межі. По суті, він працював у суміжній галузі з матеріалістом Якобом Молешоттом, але чи цитував він Молешотта, ми не знаємо. 1848 року Бернар разом зі своїми друзями й колегами заснував «Товариство біології», пізніше визнане суспільно корисним імператорським указом 1864 року і таке, що існує й досі, навіть за межами Франції. Того самого року, спільно з фізіологом Шарлем-Луї Барресвілем, він провів низку дослідів із вивчення печінки, які увінчалися великим успіхом — відкриттям глікогеноутворювальної функції цього органа. Його підсумкова праця «Нова функція печінки в людини і тварин» 1851 року була відзначена премією Академії наук за досягнення в галузі фізіології. На основі цієї роботи він створив дисертацію на здобуття ступеня доктора природничих наук. 1854 року Бернар отримав останню з чотирьох своїх премій Академії наук з фізіології. Від 1853 року він повністю замінив Мажанді як лектор Колеж де Франс. Він паралельно будував кар’єру дослідника й викладача, занотовуючи всі свої враження та ідеї в блокнотах. Бернар перетворив фізіологію на самостійну дисципліну, а експеримент став основою всієї теорії. Іноді його описують як агностика, а його колеги навіть жартома називають його «великим священником атеїзму». Попри це, після його смерті кардинал Фердинанд Донне стверджував, що Бернар був ревним католиком, і його біографічний запис було внесено до Католицької енциклопедії. Та репутація атеїста й матеріаліста, якщо й не переслідувала Бернара, то принаймні дещо кидала на нього тінь.
Почесті йшли одна за одною в швидкій послідовності. Уряд створив для нього кафедру загальної фізіології на факультеті наук у Парижі, і 1 травня 1854 року він прочитав свою вступну лекцію в Сорбонні. У 1854-1868 роках він очолював кафедру і, по суті, уособлював усі досягнення Франції в галузі фізіології. Після закінчення цього строку він і далі читав там лекції. Від 1855 року й до другої половини 1870-х років він видав серію своїх лекцій з різних питань фізіології, які прославили його в європейському масштабі. У 1856 році він купив собі будинок у рідному селі Сен-Жюльєн, де нині міститься музей, присвячений йому. Відтоді він почав регулярно повертатися до Божоле, щоб бути на зборі винограду й відпочити від безперервної метушні Парижа.
У 1860 році Бернара було обрано міжнародним членом Американського філософського товариства, а від 2 грудня 1860 року він став членом-кореспондентом Санкт-Петербурзької академії наук, а з 1861 року — членом Французької академії медицини. Перехід від лабораторної роботи до догматичного синтезу відбився в ученні Бернара і в його «Cahier de notes» (1850-1860). Ці праці виразно демонструють зміщення акценту з наполегливого збирання конкретних фактів на зосередження на дослідницьких методах і принципах біологічної науки і, можна сказати, позначають межу між аналітичною та філософською працею Бернара; так він підходить до формулювання всеосяжної й дидактичної теоретичної розробки свого лабораторного досвіду. Ще 1858 року Бернар замислив «план догматичної праці з експериментальної медицини» з огляду на новий напрям, окреслений його вченням. Від 1860 року Бернар проводив усі свої канікули у своєму маєтку в Сен-Жюльєні. У березні 1860 року він приїхав сюди, щоб одужати після першої з низки хвороб, які мали позначити його останні роки, і тут, під час дозвілля, спричиненого періодом одужання 1862-1863 років, він написав свою головну теоретичну працю «Вступ до вивчення експериментальної медицини». Цю працю було задумано як передмову до великого трактату «Principes de médecine expérimentale», для якого Бернар написав чернетки кількох розділів. Сам «Вступ» було переписано протягом наступних двох років, і він набув остаточної форми у версії, опублікованій у серпні 1865 року. Тяжка хвороба в жовтні 1865 року, від якої він оговтався через вісімнадцять місяців, змусила Бернара відмовитися від «Принципів». Цей період його діяльності та його погляди непогано відображено в статті «Прогрес у фізіологічних науках» [див. на сайті], яку ми ще стисло опишемо наприкінці цієї статті.
Проте, навіть попри всі успіхи, галузь досліджень Бернара в той час уважали другорядною, а лабораторію, відведену йому, — «звичайним підвалом». Після розмови з Бернаром 1864 року імператор Луї Наполеон збудував для нього лабораторію в Національному музеї природничої історії в Ботанічному саду. Того самого часу Наполеон III заснував професорську посаду, яку Бернар прийняв, залишивши Сорбонну 1868 року. Того ж року його також було прийнято до Французької академії та обрано іноземним членом Королівської шведської академії наук. Отже, 12 грудня 1868 року кафедру загальної фізіології було переведено із Сорбонни до Музею природничої історії; як титулярний завідувач кафедри, Бернар замінив Флуранса (який обіймав кафедру як професор порівняльної фізіології) у раді професорів музею. Кафедру Флуранса було переведено до Сорбонни й передано Полю Беру, одному з найвірніших учнів Бернара, а до того ж ще й активному ліволіберальному політикові та борцеві проти клерикалізму. Під час одужання 1865-1867 років Бернар звернув увагу на філософію, прочитав і прокоментував філософські праці Теннемана та Огюста Конта; ці нотатки виявили тонке й критичне ставлення до позитивізму. 1866 року на прохання міністра народної освіти він підготував свій «Rapport sur les progrès et la marche de la physiologiegénérale en France», який було опубліковано з нагоди Всесвітньої виставки 1867 року і який мав стати об’єктивним, історико-енциклопедичним дослідженням фізіології у Франції. Однак Бернар скористався нагодою, щоб виголосити палку заяву про свої особисті погляди й представити єдину синтетичну фізіологію, засновану на понятті «внутрішнього середовища» та на регуляторних функціях, які під контролем нервової системи підтримують сталість рідин і живих тканин.
Дещо варто сказати й про подружнє життя Бернара. Його дружина, шлюб із розрахунку з якою відкрив Бернарові шлях до успіху, Марі Франсуаза Бернар, рішуче протестувала проти методів, яких Клод Бернар дотримувався у своїх експериментах, а саме проти вівісекції, дослідів на тваринах. Бернар і багато його колег-фізіологів із різних країн Європи активно використовували вівісекцію для досліджень, що загалом вважалося не більш ганебним, ніж расизм. Ходили навіть легенди про те, що Бернар ставив досліди на їхній домашній собаці, або що одного разу сам начальник поліції загубив собаку, а потім знайшов її з якимось уведеним приладом, і виявилося, що Бернар купив її в якихось живодерів, а під час досліду вона втекла. Але вже тоді існували активні товариства захисту прав тварин. Марі Франсуаза стала однією з найпомітніших активісток цього руху, хоча ще довгий час продовжувала йому асистувати, і до розлучення дійшло аж 1870 року. Непорозуміння в цьому шлюбі тривали майже весь час, а скандали з цього приводу не вщухали навіть після смерті Бернара. Донині ця тема лишається однією з найтемніших у його біографії. За рік до розлучення, 1869 року, Бернар познайомився з Марі-Сарою Раффалович (1832-1921), одеситкою, що емігрувала з Російської імперії, і дружиною банкіра Германа Раффаловича (1835-1893). Зустріч із цією молодою жінкою стала початком щирої дружби. Будучи поліглоткою (вона вільно говорила російською, їдишем, німецькою, французькою та італійською мовами), вона допомагає йому перекладати його праці та поширювати їх за кордоном. Також вона перекладає для нього іноземні твори французькою мовою і виконує роль довіреної особи. За дев’ять років вони обмінялися майже 500 листами. У бібліотеці Інституту зберігаються лише оригінали листів Клода Бернара до Марі Раффалович, оскільки сама Марі Раффалович з невідомих причин знищила свої листи.
У січні 1869 року, після трирічної перерви, Бернар відновив свої курси експериментальної медицини в Колеж де Франс. Хоча він був посереднім лектором, він умів утримувати увагу своєї аудиторії новизною й жвавістю своїх аргументів та експериментами, які імпровізував в амфітеатрі для підкріплення своїх тверджень. Викладання Бернара в Колежі було аналітичним і присвяченим його власним дослідженням — демонстраціям, як він мав звичку казати. Науці в процесі становлення, а не вже створеній. Його методи приваблювали таких слухачів і співробітників, як д’Арсонваль, Поль Бер, Дастр, Греан, Жуссе де Беллем, Моро, Пастер (чиї записи лекцій Бернара залишилися неопублікованими), Ранв’є і Трип’є; німців Кюне і Розенталя; росіян Іллі Ціона, Сєченова і Тарханова; італійців Моссо (до речі, слухача й матеріаліста Молешотта) і Велла; данця Панума; англійців Болла і Паві; таких американців, як Дж. К. Дальтон, Остін Флінт, У. Е. Хорнер і С. У. Мітчелл; і імператора Бразилії Педру II. Навіть ті фізіологи й лікарі, які насправді не відвідували лекцій Бернара, знали його ідеї з десяти томів лекцій, прочитаних у Колеж де Франс. Луї Пастер одного разу написав такі рядки:
«Я шукаю в Бернара слабке місце й не знаходжу його. Його вихованість, шляхетна краса його обличчя, позначеного великою м’якістю, приязною добротою, полонять від самого початку. Жодного педантизму, жодних дивацтв ученого, антична простота, природна манера мовлення, дуже далека від будь-якого удавання, але найбагатша на глибокі й справедливі думки».
На всіх курсах, які він читав у Музеї, Бернар прагнув продемонструвати життєву єдність усіх організмів. На відміну від натуралістів, Бернара цікавили лише життєві прояви, що не різнилися від виду до виду. Натхненний загальним розвитком клітинної теорії та власними дослідженнями неспецифічності процесів живлення, він поширив свою працю на фізіологію рослин. В останні роки життя Бернара було обсипано почестями: він був командором ордена Почесного легіону (1867), президентом Товариства біології (1867), сенатором Імперії (6 травня 1869), членом Французької академії та її президентом (1869). Його юридичне розставання з дружиною та Франко-прусська війна глибоко вплинули на нього, але він знаходив утіху в тривалому перебуванні в Сен-Жюльєні. Бернар помер, імовірно, від хвороби нирок, 10 лютого 1878 року. Він отримав національний похорон, честь, якої до того часу удостоювалися лише військові та політичні лідери Франції. Його поховали на кладовищі Пер-Лашез у Парижі.
Невдовзі після смерті Клода Бернара, у вересні 1879 року Еміль Золя опублікував у санкт-петербурзькому журналі «Вісник Європи» теоретичну статтю «Експериментальний роман», узявши на озброєння науковий метод Бернара, викладений останнім у його «Вступі до вивчення експериментальної медицини» (1865). У літературі зазначається, що праці Бернара справили значний вплив на становлення провідного представника літературного натуралізму. Крім того, ще на початку 1850-х років той самий Золя ділився з братами Гонкур своїм задумом написати роман про Бернара, у якому мав намір відобразити його сімейні негаразди та сварки через вівісекцію.
Науково-філософські погляди Бернара
Як завдяки конкретним відкриттям, так і завдяки створенню нових концепцій, праця Клода Бернара становить основу сучасної експериментальної фізіології. Його наукова кар’єра почалася з двох серій точних і чітко розмежованих досліджень: з одного боку, хімічного та фізіологічного вивчення шлункового травлення, а з другого — експериментального перерізання нервів. Але про наукові здобутки Бернара ми тут говорити не будемо, оскільки не вони нас цікавлять. Хоча Бернар стверджував, що в нього «немає філософських претензій», його праці — особливо «Вступ до вивчення експериментальної медицини» (1865) — мають такий широкий охоплення, що входять до сфери філософії. У численних ліцеях Франції його «Вступ» став одним з офіційних підручників філософії. Майже парадоксально, що «філософські» аспекти праці Бернара спричинили появу бібліографії, значно більшої, ніж у його суто наукових робіт. Якщо спробувати описати філософію Бернара кількома словами, то це матеріалістичний розвиток позитивізму Огюста Конта, із прийняттям неокантіанського критицизму і водночас із запереченням його надмірно скептичного настрою та постулюванням віри в пізнаваність явищ поза межами розуму. У багатьох рисах він навіть нагадує догматичний підхід до істини деяких марксистів, на кшталт Енгельса, оскільки прямо заявляє про обмеженість і вади т. зв. «емпіризму» та вихід на вищі пласти наукового знання. Російською мовою існує коротка версія цієї праці. Вона повністю є на нашому сайті під назвою «Прогрес у фізіологічних науках». Пізніше, щоправда, вплив кантіанства посилиться, і, як кажуть, ближче до смерті він почав частіше звертатися до релігії. Коротко окреслимо його філософські погляди.
Науковий метод і детермінізм
Хоча він і не був філософом у академічному сенсі, однак глибоко розмірковував про методологію науки. Як уже було сказано, його головна філософська заслуга — формулювання принципів експериментального методу в біології та медицині. Бернар стверджував, що справжній поступ знання можливий лише за тісного переплетення теорії з досвідом. Він рішуче виступав проти поділу вчених на «чистих спостерігачів» і «експериментаторів», вважаючи, що дослідник має поєднувати обидва підходи. Спостерігач, за Бернаром, — це той, хто пасивно фіксує явища в тому вигляді, в якому їх пропонує природа, не втручаючись у їхній перебіг. Експериментатор же активно ставить природі запитання, змінюючи умови й викликаючи явища в обстановці, якої немає в природних умовах. Тим самим експеримент є не що інше, як «спровоковане спостереження». Учений спершу спостерігає феномен, потім формулює ідею (гіпотезу) для пояснення побаченого і ставить дослід, щоб перевірити цю ідею. Якщо результати досліду підтверджують гіпотезу — вона стає науковим фактом, якщо спростовують — гіпотезу слід відкинути. Далі цикл повторюється, і кожен експеримент народжує нові спостереження. Бернар барвисто описував цю динаміку:
«Потрібно спостерігати без упередженої ідеї… Але щойно факт констатовано і явище добре спостережено, з’являється ідея… і на сцену виходить експериментатор, щоб витлумачити явище. Розум експериментатора має бути діяльним… але з тієї миті, коли виявляється результат досліду, експериментатор має зникнути, перетворитися на спостерігача».
Інакше кажучи, дослідник має вміти вчасно «замовкнути» й неупереджено вислухати природу, не намагаючись підганяти результати під свою гіпотезу. Такий підхід передбачає пізніші вимоги до об’єктивності експерименту. Бернар визнавав велику роль інтуїції та творчої уяви у постановці наукових питань – «почуття або ідея… є вихідним пунктом усякого творчого дослідження», – однак наполягав, що будь-яку ідею слід перевірити дослідним шляхом, інакше вона нічого не варта. Він говорив: «метод сам по собі нічого не породжує», підкреслюючи, що головне тут не формальні рецепти, а вміння поєднувати теоретичне мислення з майстерністю експериментатора, «голову» з «рукою». У цьому він убачав запоруку наукової істини. Фундаментом світогляду Бернара був суворий науковий детермінізм – переконання в закономірності та причинній зумовленості всіх явищ природи. По суті, це майже самоназва його експериментального методу, але детермінізм він сам суворо відрізняє від фаталізму. Однак він усе ж таки заперечує свободу волі в дусі «усвідомленої необхідності», і особливо тоді, коли йдеться про необхідність для вченого підкорятися законам природи, щоб оволодіти якимось явищем.
Та варто зважати, що детермінізм Бернара мав кілька важливих застережень. По-перше, для нього відмінність між живими та «інертними» тілами — це фізичний процес, який приводить до розмежування між «внутрішнім середовищем» і «зовнішнім середовищем», або довкіллям. Цей процес передбачає певну спадкоємність між неорганічним і органічним, але органічне середовище стає дедалі спеціалізованішим і відокремленішим, і зрештою, здається, звільняється від безпосереднього впливу довкілля. Таким чином, живі організми ніби стають автономними щодо матерії, з якої вони постали:
«Інертне тіло, підпорядковане всім космічним умовам, скуте всіма їхніми варіаціями, тоді як живе тіло, навпаки, залишається незалежним і вільним у своїх проявах».
Отже, живі організми, здається, набувають певної спонтанності і в якомусь сенсі навіть уникають детермінізму, який керує матерією. Але ця специфіка живих організмів щодо матерії лише уявна, бо він відкидав уявлення про будь-які випадкові, довільні сили, що керують живою матерією. Як пояснює Бернар далі:
«Уявна довільність живих організмів — не більш як наслідок цілком визначених відношень, основу яких становлять суто фізико-хімічні явища» … «Але якщо ми добряче поміркуємо, то невдовзі побачимо, що ця спонтанність живих тіл — лише видимість і наслідок дії певних механізмів у цілком визначеному середовищі».
По-друге, погляди Бернара на філософію та релігію пройняті ідеєю, що сутність речей неминуче вислизає від нас, і це вдаряє по звичних уявленнях про детермінізм значно сильніше. Для Бернара будь-які явища мають два види причин: першопричини всіх речей і безпосередні, або вторинні причини. Лише вторинні причини доступні науковому дослідженню. Решта лишається поза межами будь-якої можливості доведення та наукового контролю. Обов’язок ученого — визначити шляхом спостереження й експерименту безпосередні умови явищ. Дослідження первинних причин лежить поза межами Науки, і вчений, оскільки він учений, має від нього відмовитися. Інакше кажучи, біолог повинен з’ясовувати конкретні механізми та закономірності процесів (наприклад, як перетравлюється їжа або як нерв спричиняє м’язове скорочення), але не прагнути відповісти на питання про першоджерело життя чи «абсолютну» причину тих чи тих властивостей живого. Ба більше, він активно опирається будь-якій систематизації знання, як науковій, так і філософській, убачаючи в цьому штучні межі для вільного розуму. Тому він, хоч і з застереженнями, але виступає проти всіх філософських систем стосовно науки. Наука має бути автономною, жити своїм життям і мати власний гнучкий метод. Цей гносеологічно скромний підхід зближує Бернара з позитивістською філософією Огюста Конта, яка вимагала від науки займатися описом явищ і їхніх законів, не втручаючись у сферу метафізичних пояснень. Однак, хоча він був зобов’язаний позитивізмові (не забуває також про його юнацьку дружбу з Літтре), Бернар відхилився від нього в кількох пунктах і не утримався від критики Конта з підкресленою грубістю. Позитивізм для нього, по суті, теж є черговою метафізичною системою, яка вказує вченим, що їм робити.
Матеріалізм чи віталізм?
Бернар жив у часи запеклих суперечок між прихильниками віталізму (вчення про наявність особливої життєвої сили) і механістичного матеріалізму (зведення життєвих процесів до фізики й хімії). Його позиція еволюціонувала і багато в чому була синтетичною. На початку своєї кар’єри Бернар рішуче відкидав учення про «життєву силу», що нібито відрізняє живе від неживого; це ми бачимо навіть у статті «Прогрес у фізіологічних науках». Він продовжив лінію фізіологів, які прагнули пояснити функції організму в термінах біохімії та нервової діяльності, не вдаючись до містичних сутностей. Проведені ним блискучі експерименти — наприклад, щодо дії отрут типу кураре, механізму чадного отруєння, ролі нервів у роботі серця — показували, що навіть найтонші «живі» реакції мають матеріальну природу й підпорядковуються звичайним законам. Органічна і неорганічна природа підпорядковані єдиним принципам, і в цьому сенсі Бернар обстоював єдність світу: «Фізіолог не протиставляє процеси органічної та неорганічної природи… він бачить в основі їх повний паралелізм». У цій статті він неодноразово порівнював людину з машиною! Але водночас Бернар не підтримував пошук першопричин у матеріалізмі, та й не приймав редукціонізму, оскільки приписував життю «директивну й творчу ідею». Уже в цій статті можна помітити його сумніви. Він усе ж допускав, що десь у царині першопричин може виявитися й щось незбагненне для науки. Наприклад, він був майже певен, що люди успадковують зовнішність і хвороби своїх батьків тому, що в сперматозоїді та яйцеклітині сидить певна ідея, і що ніколи й ніхто не зможе суто механічним способом пояснити, як у такій маленькій краплині може бути приховано стільки найскладнішої інформації. До середини життя погляди Бернара набули складнішого відтінку. Він критично ставився і до однобічного матеріалізму, і до наївного віталізму. Своє кредо вчений формулював уже так, як і будь-який неокантіанець на кшталт Ланґе:
«Ми повторюємо разом із Декартом: мислять метафізично, але живуть і діють фізично… Ми відмежовуємося від матеріалістів, хоча всі життєві явища зумовлені фізико-хімічними процесами. Самі по собі ці процеси не здатні групуватися й перебігати в тій суворій послідовності, в якій це спостерігається у живих істот. Ми відмежовуємося також від віталістів, оскільки життєва сила не може виявлятися як щось самостійне, поза загальними властивостями природи. Помилково допускати реальне існування і приписувати матеріальну активність чомусь нематеріальному, що є не більш як витвором розуму».
З одного боку, він чітко стверджує повну зумовленість явищ життя фізико-хімічними чинниками (тим самим погоджуючись із матеріалістами в методологічному сенсі). З іншого — наголошує, що самих лише хімічних і фізичних сил недостатньо, аби пояснити гармонійну впорядкованість живих процесів. Живий організм характеризується складною організацією та доцільністю, які не пояснюються простим підсумовуванням фізичних сил. Бернар любив перефразовувати принцип Лейбніца: «Будь-яке явище відбувається в живому організмі так, ніби в ньому немає життєвої сили». Тобто досліджувати треба так, наче вітального начала немає, але водночас не можна ігнорувати своєрідність життя. У результаті Бернар пропонував «третій шлях» між двома крайнощами — те, що він сам називав «фізичним віталізмом». Суть цього підходу така: в основі явищ життя лежать фізика й хімія, але їхній перебіг керується особливими законами живого. Він визнавав, що живому притаманні емерджентні властивості — такі, що не виникають у неживій природі, хоча й не порушують її законів. У пізніх працях (наприклад, есе «Визначення життя») Бернар пише:
«Життя є творчість. Основна його властивість — спрямовувальна ідея в еволюційному життєвому русі. У кожному живому зародку є творча ідея, яка розвивається й виявляється в організації. Поки організм живий, він перебуває під впливом цієї творчої сили. Смерть настає тоді, коли остання вже не може виявлятися».
Тут чується відгомін телеологічних уявлень — припущення певної «ідеальної» складової життя, що спрямовує розвиток. Бернар не вважав цю «творчу силу» надприродною або зовнішньою щодо матерії, але визнавав її існування як внутрішню властивість живого організму. Такий погляд справді наближає його до неовіталізму межі XIX–XX ст., представники якого (Бор, Гейденгайн, Бунґе, Дріш та ін.) також говорили про особливі принципи організації життя за повного визнання фізико-хімічної основи організмів.
Підсумовуючи, можна сказати, що Бернар не вписується цілком ані в одну філософську доктрину XIX століття. Він не був ані ортодоксальним позитивістом (критикуючи Конта), ані переконаним матеріалістом (відкидаючи крайнощі того ж Фогта), ані віталістом (розвінчавши поняття «життєва сила»), ані спіритуалістом. Якщо шукати найближче визначення, то за духом своєї праці він — природодослідник-позитивіст, який цінував факти вище за ідеї, але широко мислячий. За методологічними поглядами Бернара можна назвати представником суто наукового підходу, що поєднував емпіризм і раціоналізм. Він намагався стояти осторонь філософських шкіл, орієнтуючись передусім на практичні справи науки. Саме тому його ідеї сприйняли й розвинули насамперед самі вчені-природодослідники (фізіологи, медики, біологи), а не філософи. Бернара порівнювали за його значущістю водночас і з Беконом, і з Декартом; він підбив риску під старою натурфілософією та урочисто проголосив настання ери експериментальної біології. Він був не просто фізіологом, а справжнім філософом науки в лабораторії, який проклав шлях до сучасної біології та медицини.