Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Після докладного конспектування книжок німецьких вульгарних матеріалістів і моністів (на кшталт Геккеля) я вирішив трохи погуглити ще й про так званих «моністів» (як про близько-матеріалістичний напрям і різновид спінозизму в науці) уже в інших країнах Європи. У центрі уваги опинилися Італія та Франція — великі країни, філософії яких у XIX столітті приділяють не так уже й багато уваги.
Моністи в Італії
Почну з 🇮🇹 Італії та авторів, які мають бодай якийсь слабкий зв’язок із монізмом, але яких я раніше не зачіпав в оглядах позитивізму. Про ранніх позитивістів Карло Каттанео (1801-1869), Джузеппе Феррарі (1812-1876), Сальваторе Томмазі (1813-1888), Роберто Ардіґо (1828-1920), Паскуале Вілларі (1827-1917), Аугусто Муррі (1841-1932), Аристіда Габеллі (1830-1891) та Андреа Анджуллі (1837-1890) у двох словах уже йшлося в циклі про позитивістів Італії. Особливу увагу тут варто звернути на постать Ардіґо. Отже, це 8 осіб, не рахуючи Чезаре Ломброзо, який, як ми вже знаємо, був пов’язаний навіть із Молешоттом. Додамо до них ще 14-15 імен (разом близько 23 імен, які ляжуть в основу наступної великої статті про матеріалістичні та наукові погляди в Італії).
Але з тих, хто не потрапив до цього огляду, я б додав, наприклад, Авзоніо Франкі (1821-1895), колишнього священника, який під впливом ідей Огюста Конта та кантіанства пережив кризу віри й 1849 року публічно зрікся сану. Узявши псевдонім, що означає «вільний італієць», Франкі заснував журнал «La Ragione» (де писали різні відомі соціалісти, зокрема Луї Блан) і у своїх працях стверджував непримиренність між католицизмом і розумом, релігійною догмою та свободою особистості. Його позиція поєднувала елементи агностицизму й релятивізму, але головне — він відкидав церковний авторитет, виступаючи за інтелектуальну та політичну емансипацію суспільства. Це й Джованні Бовіо (1837–1903), який у вузьких колах був відомий як філософ радикального спрямування, що поєднував ідеї матеріалізму з ресентиментом до церковного панування. У Неаполі це Ніккола Марселлі (1832–1899), який починав як гегельянець, перейшов на позиції позитивізму й у головній праці «Наука історії» (1873) спробував пояснити історичний процес на основі природних причин, пронизавши своє мислення ідеями еволюції та прогресу.
Гаетано Трецца (1828–1892) — філософ із Верони — також орієнтувався на позитивізм і частково на матеріалізм, хоча й заперечував проти його найрадикальніших проявів на кшталт агресивного антиклерикалізму. У 1880-х роках у Мілані та Флоренції виходив журнал «Rivista di filosofia scientifica» під керівництвом психіатра Енріко Морселлі (1852–1929), який прагнув поєднати здобутки окремих наук у цілісній позитивістській картині світу. Морселлі та його колеги відстоювали методологічний натуралізм і застерігали від неприпустимості змішування науки з теологією, відбиваючи загальний настрій італійських матеріалістів цього періоду.
Значний внесок у поширення наукового натуралізму зробили італійські біологи та антропологи, які підхопили естафету європейської революції в науці — теорії еволюції Чарльза Дарвіна. У 1864 році зоолог Філіппо Де Філіппі (1814–1867) виголосив у Турині знамениту публічну лекцію «Про мавп і людину», що стала відправною точкою дарвінівських дебатів в Італії. Він одним із перших у країні підтримав ідеї Дарвіна про походження видів, відкрито заявивши зі сцени: «людина — лише більш розвинена мавпа». Лекція викликала широкий резонанс: церковні кола обурилися, а прогресивна преса привітала сміливість ученого. Чималий вплив справили й німці, що приїхали, — Якоб Молешотт і Моріц Шифф. У Болоньї геолог Луїджі Бомбіччі 1877 року навіть запропонував еволюційну концепцію… мінералів, міркуючи, що кристали «розвиваються» подібно до організмів.
З іншого боку, філософ П’єтро Січіліані (1832–1885) видав книжку «Критика зоологічної філософії XIX століття» (1877), де розглядав дарвінізм із позицій критичного позитивізму. Січіліані, хоч і визнавав факти еволюції, полемізував з окремими аспектами дарвінівської теорії — наприклад, із роллю природного добору — прагнучи, утім, обґрунтувати «науково-філософську» картину розвитку природи.
Окрім усіх уже згаданих дарвіністів, у довкола-моністичному дискурсі перебувають, наприклад, один із перших популяризаторів дарвінізму в Італії Джованні Канестрині (1835-1900), який підтримував активні контакти з Геккелем, тож і підозрюється в монізмі, але загалом ця постать особливо відома тим, що нібито впустила череп Петрарки й розбила його на друзки. Другий після нього дарвініст Італії Федеріко Дельпіно (1833-1905) вважається батьком італійської біології рослин, розмірковував про «рослинний інтелект» і вважається одним із ранніх екологів. Щоправда, він вірив і в телеологію, і в віталізм… Водночас Дельпіно вважається відкритим моністом, який навіть підозрював, що за теорією Дарвіна приховується матеріалізм.
З моністичною трактовкою Дельпіно не погоджувався третій із великих популяризаторів Дарвіна — Паоло Мантеґацца (1831-1910), який прямо відповідав Дельпіно: «звинувачувати [Дарвіна] в матеріалізмі — означає не розуміти його». Критикує він дарвіністів на кшталт Геккеля саме за монізм, у чому слушно зауважує вади, протягування містики в науку. Мантеґацца — проти віталізму й телеології. Хоча він теж не був догматичним матеріалістом, але його наукові праці стосувалися фізіології емоцій, мозку, сексуальності. Він видав цілу низку книжок популярного характеру, як-от: «Фізіологія насолоди», «Фізіологія кохання», «Фізіологія болю», «Гігієна кохання» тощо. Як політик, спершу виступав як ліберал, а пізніше навіть як ліво-ліберал. Підтримував расистські теорії та ідеї євгеніки для виправлення вад людства, але прославився радше як захисник упровадження правил гігієни. 1897 року він опублікував свій роман «Рік 3000: Мрія»; у цій праці він передбачив, що в майбутніх громадян будуть кондиціонери, відновлювана електроенергія, кредитні картки та розваги віртуальної реальності, а також масштабна війна в Європі, за якою настануть мир, інтеграція й єдина валюта.
Помітним італійським позитивістом був Тіто Віньйолі (1824-1914), але ступінь його монізму з’ясувати важко. Натомість високий ступінь імовірності монізму можна приписати Джузеппе Серджі (1841-1936), активному товаришеві Геккеля, який спочатку був філософом, а як антрополог відзначився працями про виховання (Монтессорі — його учениця), психологію і навіть працею «Біль і насолода. Природна історія почуттів» (1894), при цьому в расовій теорії був опонентом усіх висловлювань про арійську перевагу.
Не філософ, а прозаїк, пов’язаний із «веризмом» — натуралістичною школою в літературі, що наслідує Еміля Золя й почасти натхненною ідеями соціального та біологічного детермінізму, — вартий згадки й письменник Джованні Верґа (1840-1922).
Моністи у Франції
Тепер трохи про те, які представники природничо-наукової філософії, або матеріалізму, або монізму були у 🇫🇷 Франції до середини — кінця XIX століття. Про Оґюста Конта і так усе зрозуміло, про Клода Бернара на сайті вже є окрема стаття. Кабаніс та інші ідеологи вже не раз розглядалися нами, але вони радше належать до доби Просвітництва та/або панування ідеалістичних систем у дусі Гегеля (тобто це не сучасники, а попередники матеріалістичного, або моністичного, повороту в Європі); сюди ж можна було б віднести також Бруссе з його медичною системою і Галля з френологією (хоча він радше німець, але основний період творчості припав на життя в Парижі) та Ампера, який був напівідеологом і навіть до Конта уклав дуже подібну класифікацію наук і філософію науки.
Про Тена, Рибо, Полана і Фульє, Гюйо, Тарда ми вже якось писали в огляді позитивізму Франції загалом, але першу трійцю ще розглядатимемо в більших статтях. Головними постатями класичного позитивізму, звісно, є тут Еміль Літтре (1801-1881) і Іполіт Тен (1828-1893). Загалом учених у Франції, які є цікавими постатями, доволі багато, і значною мірою з Францією пов’язаний той самий неодноразово згадуваний нами Гумбольдт, друг таких французьких учених, як Франсуа Араґо і Гей-Люссак. Але спробуймо виокремити бодай ще кількох цікавих персонажів, які добре доповнюють контекст для Бернара та німецьких матеріалістів.
Загалом у Франції були й такі люди, як Жульєн-Жозеф Віре (1775-1846), який, по суті, спирався на ідеї Просвітництва та Кабаніса і з застереженнями може вважатися моністичним матеріалістом. Він уславився, як і Фогт, своєю полігенетичною теорією та науковим расизмом. Ще одним впливовим антропологом і водночас расистом і сексистом був Поль Брока (1824-1880), нейроанатом, який відкрив мовний центр. Його дослідження мозку обґрунтовували фізикалістські уявлення про свідомість. 1848 року він навіть заснував «товариство вільнодумців» і зазнавав переслідувань з боку влади як матеріаліст. Майже в такому самому дусі расизму, соціал-дарвінізму та євгеніки писала перша популяризаторка Дарвіна у Франції — Клеманс Руайє (1830-1902). Усе це, по суті, майже рівень Карла Фогта.
Із менш матеріалістично налаштованих можна згадати Joseph-Pierre Durand (1826-1900). Це, по суті, механіст, медик і філософ, який обстоював ідею, що всі психічні та фізіологічні процеси можна пояснити законами механіки й хімії. Але його «матеріалізм» був на рівні Робіне-Ібервега і може вважатися радше формою пантеїстичного гілозоїзму. Дюран прагнув утвердити «науковий ідеалізм» у зв’язку зі спеціальними науками. Спираючись на результати фізіології та біології, він розробив спіритуалістичну доктрину монад, згідно з якою буття вважалося таким, що складається з взаємодіючих духовних центрів сили. Припускалося, що душа, як і організм, складається з безлічі нижчих одиниць або свідомостей.
Насправді це далеко не всі автори. Франція XIX століття була багата на вчених, яких цілком можна назвати «матеріалістично» налаштованими. Просто достеменно з’ясувати позиції кожного з них дуже складно, адже про філософію вони майже не пишуть. Ми виокремили лише найголовніших і тих, хто відкритіший до філософської тематики та належить до «природничо-наукового» табору. Загалом же ми згадали 19 осіб, приблизно 10 із яких із гріхом навпіл можна покласти в «основу» будь-якого матеріалістичного світогляду. Але крім них були також і буквальні прихильники матеріалізму XIX століття.
Отже, тепер від природничо-наукових популяризаторів і позитивістів Франції переходимо до французьких матеріалістів і моністів XIX століття. Їх значно важче відшукати, і, безперечно, це далеко не всі, але принаймні найпомітніші. Ядром французького матеріалізму стала газета «La libre pensée» («Вільна думка»), яка згодом трансформувалася в газету «La pensée nouvelle». Це щотижневе видання було засноване 1866 року й присвячене вченням матеріалізму. Найвідомішими «двигунами» цієї газети були її засновник Луї Асселін, а також Шарль Летурно, Андре Лефевр і Огюст Кудро. А головним редактором газети та її менеджером були бланкісти Еміль Ед і Альбер Реннар. Це не всі члени редакції, їх було трохи більше. Але ці шестеро — найвідоміші. Більшість учасників руху, якщо й не були бланкістами, то були досить радикальними ліво-лібералами, підтримували Паризьку комуну й співпрацювали з Інтернаціоналом. Само собою, мали контакти й із марксистами.
Отже, видавець Луї Асселін (1829-1878) був передусім професійним літератором. Він писав художні твори, хоча, крім цього, написав також «Історію Австрії», але головний його твір — це «Дідро і XIX століття». З-поміж усіх французьких матеріалістів Дідро був його головним кумиром. Найзначущішим у цій групі можна вважати Шарля Летурно (1831-1902), соратника антрополога Поля Брока і члена Товариства антропології. Автор таких книжок, як «Фізіологія пристрастей» або «Наука і матеріалізм». На його творчість, окрім Герберта Спенсера і Чарльза Дарвіна, вплинули Шарль Фур’є та Карл Маркс, що зробило його прихильником соціалізму й переконаним антимілітаристом. Він є французьким перекладачем книжок Ернста Геккеля та Людвіга Бюхнера. Летурно — автор фрази:
«Нині, після стількох перипетій, матеріалістична філософія здобула своє право громадянства, і її остаточний тріумф не викликає сумнівів».
1875 року він познайомився з дочкою Герцена Єлизаветою. Їй було сімнадцять років, і вона закохалася в Летурно, якому було сорок чотири. Її мати виступила проти цього роману, і внаслідок цього Єлизавета наклала на себе руки. Цю драму Достоєвський описує в «Щоденнику письменника» під назвою «Два самогубства».
Антрополог і лінгвіст Андре Лефевр (1834-1904) серед іншого був черговим перекладачем Лукреція французькою мовою і написав книжку «Відродження матеріалізму» (1881), а Огюст Кудро (1832-1882), четвертий за значенням матеріаліст у цій групі, був лікарем за фахом. Він також входив до Антропологічного товариства ще за Брока і теж був лівим політиком та прихильником Комуни. Медиком був і соратник Бланкі — Еміль Ед (1843-1888), у певний момент навіть друг Маркса і головний редактор журналу вільнодумців; медиком був і бланкіст Альбер Реннар (1836-1903), який перекладав «Силу і матерію» Бюхнера французькою і завдяки якому матеріалізм став основою для більшості студентів-бланкістів. Він і його друг Гюстав Тридон дали нам не лише численні статті про жирондистів і ебертистів, а й яскраві антисемітські памфлети.
Ніяк не пов’язаний із «вільнодумцями», але важлива постать в історії матеріалізму й монізму — Фелікс Ле-Дантек (1869–1917), біолог, фізіолог і філософ. Прямий матеріаліст і детермініст. Виступав за пояснення свідомості та моралі біологією і фізіологією. Критикував дуалізм, захищав атомізм і механістичний детермінізм. Писав праці про єдність життя (монізм), живу матерію, атеїзм, захист егоїзму, проти метафізики і «філософії життя» Бергсона тощо. Єдиний очевидний мінус — виступав за Ламарка проти дарвіністів, що відгонить лисенківщиною. Але загалом, за короткими описами, — дуже послідовний матеріаліст.
Ще один маловідомий епікуреєць XX століття
Міні-офтоп. Раптом знайшов відносно сучасного французького епікурейця. І це навіть не Мішель Онфре! Щоправда, він крінжовий гілозоїст, у дусі Ібервега, Чольбе та Робіне… але все одно цікаво. Скину сюди переклад вікіпедійних статей про нього. Але, безперечно, ще шукатиму його праці для докладнішого ознайомлення. Отже, його звуть Шарль Леопольд Майєр (1881-1971). Французький біохімік, гуманіст і філософ-матеріаліст.
Він стверджував, що вся жива матерія «подразлива» і реагує на подразники. Пояснював явища життя, не вдаючись до «кінцевих причин», але вважав, що всі організми — від бактерій до людей — наділені свідомістю. Майєр називав свою доктрину «сенсуалізмом», який ототожнював із подразливістю живої матерії. Він дотримувався думки, що все життя, включно з людським, ґрунтується на подразливості. Думка — це свідомість подразливості. За словами Майєра, «життя пов’язане з відчуттям і не може бути зрозуміле інакше, як через відчуття». Він стверджував, що організми пізнають світ лише за посередництвом своїх відчуттів і що це механічне явище, тобто не існує жодного задуму, кінцевої причини, надприродного чи телеології. Він поділяв матеріалістичні погляди Епікура і зазначав, що
«У людських справах епікуреїзм — єдина природна етика, яка не потребує глибоких або тонких міркувань».
Майєр обстоював прогресистський лібералізм і виступав проти марксизму. Його книжка «Людина: розум чи матерія?» підтримувала «оновлену й оновлену філософію раціоналістичного матеріалізму». Він виступав проти діалектичного матеріалізму марксизму та песимістичного матеріалізму XIX століття. Підтримував етичний індивідуалістичний, оптимістичний матеріалізм Епікура. Майєр визначав свій «прогресистський матеріалізм» як форму гуманізму, «концепцію життя, яка може бути здатна задовольнити наші найвищі й найглибші потреби». Майєр стверджував, що задоволення є основою прогресистського матеріалізму. Він казав, що «Природа, або, точніше, жива матерія, не має іншої мети, окрім як продовжувати жити, бо вона знаходить велику радість у житті», а задоволення є «продуктом суто матеріальних відчуттів». У 1982 році було засновано Фонд Шарля Леопольда Майєра за прогрес людства.