Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Ця стаття безпосередньо прилягає до біографії Гумбольдта і доповнює її, тож варто було б почати саме з неї; а також бажано спершу прочитати коментарі до Огюста Конта і короткий огляд позитивістів Європи та Америки (а в ідеалі ще й прочитати щось систематичне про французьких «ідеологів» та мати базові уявлення про марксизм, але це вже не обов’язково). Усі ці явища тісно пов’язані між собою, про що ми ще поговоримо наприкінці цієї нотатки. Найголовніше, що варто одразу тут згадати, — це належність Гумбольдта до «філософії цілого». З цієї точки зору він радше ворог, ніж союзник епікурейської філософії. У своєму «Космосі» він виходить із тези, що Всесвіт є гармонійним цілим, а пізнавати його слід як «єдність у різноманітті». Головний предмет наукових пошуків, за Г., — закони природи, які також, своєю чергою, мають узагальнюватися до найпростішого «єдиного закону». Ці закони він також називає «внутрішніми силами», якими природа творить явища зсередини самої себе. У цьому сенсі він не просто спінозист, а настільки спінозист, що мислить дуалізм матерії та духу, який зливається в понятті Природи. Тут можна запідозрити вплив Шеллінґа, або, в найгіршому разі, Гегеля, і це буде не надто далеко від істини.
У «Космосі» вже на перших сторінках ми натрапляємо на прямі цитати з творів і того, і другого. Інакше кажучи, Гумбольдт розвивається в тому самому дискурсі, що й т. зв. «Німецька класична філософія». Ба більше, він критикує надмірно вузький емпіризм і погоджується, що такий емпіризм унеможливлює поєднання науки й поезії (див. ниття Шлегеля проти епікурейців). Для Гумбольдта поєднання науки й поезії є вкрай важливим моментом (як і для Шеллінґа); він закликає насолоджуватися природою, бачити її естетичний бік. Ба більше, він наполягає на вічному русі, внутрішньо притаманному природі, і вважає «дух» (передусім людський, хоча сюди можуть належати й «закони природи») — головною силою природи, завдяки якій вона перетворює саму себе в активній діяльності. Але естетика, мистецтво, виявляються головною формою вираження цього «духу», тобто людської діяльності. Справедливе й зворотне. Будь-яка людська діяльність у різному ступені є діяльністю «мистецтва». Усе це видно навіть за першими 50 сторінками «Космосу»; що там далі, я навіть не знаю, але неможливо не побачити в цьому типовий розвиток німецької філософії в «матеріалістичному» руслі (тобто того, чим марксизм займається й досі). Гарна стаття про підхід Гумбольдта до мистецтва є на Стенфордській енциклопедії.
Усе сказане вище свідчить про одне — він типовий романтик, натхненний німецькою філософією як різновидом спінозизму. Не дивно, що він знаходить із Ґете дуже багато спільного. Але тоді дивно виходить, що вся критична література наполягає на тому, що він був дуже критичним щодо Шеллінґа й Гегеля, що він був прихильником емпіризму тощо. Почасти це й справді так, адже Г. все ж таки вчений, який до того ж значну частину життя провів у Франції в колі натуралістів. Але французький вплив мало позначився на його німецьких загальносвітоглядних позиціях. Виходить, що Г. постійно шукає компроміс між французькою та німецькою традиціями, але завжди схиляється до німецької. Він намагається взяти емпіризм і сенсуалізм та «доповнити» або «розширити» їхні вузькі горизонти. Про це непогано пише Гулига у своїй книжці про «НКФ»:
Гумбольдт відкидав механістичне світобачення, вважаючи його недостатнім для пояснення таємниць природи. Великий інтерес у цьому відношенні становить його відгук про сучасну йому французьку науку: «… у французів… рішуча схильність і чудові здібності до математики. Тут виявляють наполегливість навіть молоді люди; у них більше математичних умів і праць, ніж у німців. Але вони надто довго затримуються на математиці, навіть до хімії вони підходять математично, і лише в цьому напрямі роблять відкриття… Усім природничим наукам вони надають механічного і атомістичного тлумачення. Навіть хімічну спорідненість вони пояснюють механістично. Завдяки цьому вони вільні від спіритуалістичних помилок, але вони не можуть проникнути вглиб, у них ніде немає цілісного природничого погляду на речі».
Я б сказав, що в межах філософії погляди Гумбольдта можна було б назвати більш тверезою (матеріалістичною) версією Шеллінга, але зовсім уже відривати його від «НКФ» було б надто необґрунтовано. І тому ж його не можна назвати «своїм» філософом. За окремими моментами мені навіть здається, що він вважає атомістику не більш ніж зручною умовністю для кількісного вимірювання перетворень у хімії, а матерію бачить у «континуальному» сенсі. Але, попри це, з усіх німців цього покоління він усе ж вирізняється на краще, і якщо вже обирати по лінії Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Гумбольдт, то пальму першості я б віддав Гумбольдту, а на друге місце поставив би ранній період у філософії Шеллінга. Та й загалом Гумбольдт може спокійно змагатися навіть із Фейєрбахом, або ж вони можуть взаємодоповнювати одне одного.
Гумбольдт ще не най«шеллінгіанськіший» із філософів Німеччини, він ще далеко не найбільший романтик, адже значну частину часу, у найбурхливіший період становлення німецького ідеалізму та романтизму, його не було вдома. Але були вчені з Німеччини (або найближчих країн Скандинавії, Швейцарії тощо), які не жили у Франції й не пропадали в Америці. Вони тісно спілкувалися і з романтиками на кшталт Шлегелів, і з філософами на кшталт Шеллінга, і цей вплив позначався на них сильніше. Я покличуся на статті про найгучніші постаті:
- Лоренц Окен (1779-1851), якому, до речі, 1828 року співчував Гумбольдт.
- Ганс Крістіан Ерстед (1777-1851), який відкрив зв’язок електрики й магнетизму.
- Йоганн Вільгельм Ріттер (1776-1810), дослідник у галузі електрофізіології.
- Генрік Стеффенс (1773-1845).
Усі вони перебували під значно сильнішим впливом Шеллінга, і далеко не лише вони. Усі вони намагалися поєднати науку й поезію, працювати з естетикою діяльності. Усі вони при цьому були цілком емпіричними вченими, робили реальні наукові відкриття. Романтична натурфілософія, таким чином, може вважатися мейнстримним напрямом того часу, принаймні на німецькому ґрунті, а можливо й за його межами. Усі вони мислили пізнання природи шляхом дедукції, від загального до часткового. Цілком у дусі Гумбольдта, наприклад, писав Ерстед: «Моє тверде переконання, що велика фундаментальна єдність пронизує природу. Після того як ми переконалися в цьому, вдвічі необхідніше звернути нашу увагу на світ різноманітності, де ця істина знайде своє єдине підтвердження. Якщо ми цього не зробимо, єдність сама по собі стає безплідним і порожнім міркуванням, що веде до хибних поглядів». І треба це усвідомлювати, що Гумбольдт був найбільшим виразником цієї «романтичної натурфілософії», але водночас він був самобутнім і найменше з-поміж усіх інших безпосередньо залежним від Шеллінга чи єнських романтиків. Це одна з його безсумнівних переваг.
Російське шеллінгіанство і місцевий матеріалізм
Тепер я прочитав одну стару радянську книжку Каменського З.А. — «Російська філософія початку XIX століття і Шеллінг», яка оповідає про російських «натурфілософів» (Велланський, Павлов, Галич), і не можу не звернути уваги на те, що шеллінгіанці як дві краплі води нагадують марксистів буріковського розливу. Навіть більше, ніж позитивізм Конта тощо. Прихильникам Ільєнкова варто було б більше уваги приділити Шеллінгу та його послідовникам, адже це вже по суті «більш натуралістичний» Гегель. Там теж за основу взято Спінозу, теж постулюється тотожність буття і мислення як двох різних модусів природи. Там теж проступає зневага до атомізму й матеріалізму («вульгарного»). Усі деталі перелічувати буде довго, та й не варто. Я радше відзначаю цей момент, щоб мої читачі з буріковського крила звернули увагу, ну і, може, пізніше, коли візьмуся за Шеллінга, щоб легше було знайти цих авторів у пошуку за ключовими словами. Кину лише один фрагмент із багатьох, який стосується критики атомізму. Досить кумедно, що ця критика чудово співвідноситься з тими дурницями, які захищав Енгельс.
Атомістична теорія, вважав Павлов, «цілком хибна», бо «за цією останньою перебувають різноманітні речовини, начала; і якби природа здавалася такою, що породжує, то вона не робить нічого іншого, як тільки поєднує ці речовини, різний склад яких є причиною відмінності тіл». Угледівши ваду механістичного атомізму, який не розуміє становлення нових якостей і зводить це становлення до механістичного поєднання різнорідних елементів, Павлов, спираючись на вельми переконливі факти, показує, що нова якість не є простим механічним конгломератом старих. «В органічній природі, — стверджує він на підставі цих фактів, — часто на наших очах відбувається утворення тіл із такими началами або складеними частинами, яких зовсім не було в тому середовищі, в якому їх утворення відбувалося».
Найголовніше, що дає ця книжка, — перелік «дурних» критиків наших російських шеллінгіанців (перший із них, до речі, українець). Так я дізнався, що в Росії 1810-40-х років було чимало своїх «вульгарних» матеріалістів, які відкидали віталізм і висміювали Шеллінга та Гегеля. Нижче наведу лише імена та посилання на Вікіпедію. На Вікі, як правило, ані слова не сказано про їхню філософію, але судячи з книжки про натурфілософів, своя філософія в них була, і вона була науково-епікурейською:
- Іустин Євдокимович Дядьковський (1784-1841)
- Фрідріх Уден (1754-1823)
- Тимофій Федорович Осиповський (1766-1832) — перекладав Кондильяка російською мовою.
- Олександр Олексійович Іовський (1796-1857)
- Микола Іванович Пирогов (1810-1881)
- Прохор Олексійович Чаруковський (1790-1842)
- Акім Олексійович Чаруковський (1798-1848)
- Перевощиков, Дмитро Матвійович (1788-1880)
- Олексій Олександрович Яковлев [на Вікі немає] (1795–1868)
- Василь Олександрович Басов (1812-1880)
- Олексій Матвійович Філомафітський (1807-1849)
- Іван Осипович Калениченко (1805-1876)
- Петро Андрійович Загорський (1764-1846)
- Микола Прокопович Щеглов (1794-1831)
- Микола Тихонович Щеглов (1800-1870)
- Матвій Якович Мудров (1776-1831)
- Степан Семенович Куторга (1805-1861)
- Федір Іванович Шуберт (1758-1825)
- Володимир Федосійович Раєвський (1795-1872)
- Емілій Християнович Ленц (1804-1865)
- Іван Олексійович Двигубський (1771-1840)
- Козьма Васильович Лебедєв (1799-1884)
У книжці так багато хрестоматійно вдалих фрагментів, які буквально показують, як шеллінгіанці в боротьбі проти атомізму породжували філософію, напрочуд схожу на марксизм, що навіть немає сенсу все це цитувати. За змістом вони однотипні, але їх дуже багато, і всі по-своєму добрі. Краще просто знайти цю книжку й прочитати її повністю. Шеллінг — цілком придатна основа для марксизму, краща, ніж Гегель. Наведу лише ще одну цитату:
З цього приводу — про рушійну силу атомів — існувало багато теорій. Лейбніц висунув теорію «монад», які «здається, не краще дають поняття про діяльність природи, ніж і атоми» [цитата з Павлова]. «Новітня атомістична теорія зводиться до визнання різних начал природи, до визнання мертвих, нерухомих атомів, що рухаються зовнішньою, механічною силою. У якому похмурому вигляді постає природа в атомах! Вона, на їхню (механічних матеріалістів — З. К.) думку, мертва купа, що скупчилася з атомів і рухається в просторі механічно!». Але за допомогою механічного атомізму не можна пояснити життя. «Які явні суперечності. Які грубі й принизливі всі наслідки матеріалізму».
Пафос цієї критики полягає у неприйнятті метафізичної концепції редукціонізму — зведення закономірностей вищих, органічних форм матерії до закономірностей нижчих — неорганічних, того самого пафосу, який спонукав матеріаліста Павлова перейти на ідеалістичні позиції, стати прихильником філософії Шеллінга. Це неприйняття механістичної картини світу керувало Павловим у його полеміках, зокрема в його полеміках проти відомого фізика Ленца, який, своєю чергою, критикував із механістичних позицій «Підвалини фізики» Павлова. У цій полеміці, в якій і в однієї, і в іншої сторони були свої сильні й слабкі сторони, Павлов прямо нападав на механістичний редукціонізм Ленца, коли писав, що «начало, з якого» Ленц «виходить» і за яким «в неорганічній природі все відбувається за механічними законами» — «хибне»; такі «системи» фізиків і «поняття про природу», тобто механістичні, Павлов називає «діаметрально протилежними» своїм. Продовжуючи свою полеміку з механістичним атомізмом, Павлов вважав, що «нічим не можна того довести», що атоми — елементи тіл, але якби й можна було, то постає інше, нерозв’язне для атомізму питання: що є речовина сама по собі, якщо вона є атомами, тобто що є самі по собі атоми.
Синтетичні системи філософії
Один із висновків, до яких я дійшов у ході вивчення «шеллінгіанства» й «натурфілософії», полягає в тому, що позитивізм Конта є однією з форм розвитку цієї теорії. Хоча Конт і намагається позбутися всякої філософії, надмірного «умогляду» та постулює загалом радикальний емпіризм, але це лише на першому наближенні, і лише якщо взяти підсумковий зріз (і лише першої частини його творчості). А так у Конта ті самі передумови, ті самі проблеми й той самий шлях розв’язання. Подивіться хоча б у цитатах вище, як російський шеллінгіанець намагається критикувати атомізм через заборону редукції складних наук до простіших, — це ж одне з нібито ноу-хау позитивізму Конта. А втім, Павлов по суті є сучасником Конта і навряд чи спирається на позитивізм, який ще не встиг стати писком моди у філософії.
Конт зробив спробу створити більш «наукову» натурфілософію, але це все одно натурфілософія, і в ідеях Конта той самий Гумбольдт міг би знайти дуже багато близького для себе (не випадково ще під час перших лекцій Конта їх відвідав Гумбольдт). Нині я не розкриватиму цей тезис, оскільки це потребує багато місця, і це можна буде зробити в окремій статті, а для неї я ще збиратиму матеріали, але вже зараз можна зробити такий проміжний підсумок. А якщо так, то не дивно, що марксизм виявляє до непристойності багато подібностей як із позитивізмом (контизмом), так і з натурфілософією (шеллінгіанством). І в усіх них один спільний ворог — однобічність ідеалізму та матеріалізму, яку вони розв’язують у певному «знятті». Я б пішов далі й навіть сказав, що позитивізм є «зняттям» із наголосом на англо-французьку традицію, а натурфілософія є «зняттям» із наголосом на німецьку традицію, ну а марксизм є синтезом уже самих позитивізму й натурфілософії (із наголосом на останню).
Ось у Paint на коліні зробив примітивну схемку. Дві основні традиції та напрями (емпіризм і раціоналізм) здавалися надто різними, щоб їх можна було поєднати. Більшість філософських напрямів вирішили, що поєднати їх таки потрібно, але на яких підставах? За винятком ідеологів, утилітаристів і атомістів (які майже не зачеплені проблемою синтезу, а просто розвивали емпіризм, наскільки могли в «чистому» вигляді), і певною мірою Гегеля (який зневажав емпіризм, а свою емпіричність черпав уже з ідеалістичної «натурфілософії») усі інші (виділені у фіолетову зону) займалися синтезом, неминуче «схиляючись» до першого або другого боку у своєму підсумковому «цілому». Якщо Кант ще вирізняється як агностик/скептик, то всі інші (Сен-Сімон, Позитивізм, Натурфілософія і Марксизм) перебувають так близько одне до одного, що іноді різниця між ними стирається. Я б поки назвав їх «синтетичними вченнями», або «духом часу» для XIX століття.
Звісно, напрямів було більше, але все ж для «синтетичних» учень характерно те, що всі поділяють одне кредо — крайнощі це безглуздо. Матеріалізм і ідеалізм є двома формами безглуздя (це ви знайдете буквально в усіх представників окреслених вище шкіл). Хай вони по-різному здійснюють свій синтез і навіть можуть звинувачувати одне одного в крайнощах (позитивізм для марксистів виявиться «ліворуч», як емпірична крайність, а Гегель — «праворуч», як крайність раціоналістична), але кожен «синтетик» у межах свого світогляду вважатиме, що саме він відкрив ту саму «золоту середину». Насправді ж майже неможливо, щоб середину було справді знайдено. І будь-який «синтетик» більше схилятиметься до однієї з двох крайностей. А чим наполегливіше він намагатиметься вибудувати послідовну систему поглядів, тим активніше тягнутиметься «ліворуч» або «праворуч», аж поки в якийсь момент і зовсім не перестане бути «синтетиком», навіть якщо сам цього не зрозуміє (як Бурик уже стала ідеалісткою, дедалі далі рухаючись у бік Гегеля, так і деякі марксисти, які цікавляться наукою, поступово відходять у бік «вульгарних»). Що ж до двох крайностей, то вони, як правило, займаються редукціонізмом і вважають, що можуть пояснити всі проблеми своїх опонентів, не беручи до уваги їхніх власних поглядів. Це системи, побудовані на принципі монізму в прямому значенні слова, і які виходять з одного принципу, а не зі складного синтезу двох. У цьому, загалом, нічого нового немає, окрім того нюансу, що вчення, названі мною «синтетичними», можна і навіть потрібно розглядати в загальному контексті як близькі одне до одного за суттю, а не за формою. Коли б ви не вивчали когось із «синтетиків» — цей момент пам’ятати не зайве з методологічного погляду.
Помітив, що «синтетики»-натурфілософи часто ставили в один ряд із німецькими натурфілософами також француза Сент-Ілера (1772-1844), і виявляється, недарма, оскільки це справді був прихильник натурфілософії, поглядів Ґете й Гумбольдта та інших німців. Ба більше, Сент-Ілер був противником емпіризму. Нарешті знайшов зачіпку, від якої можна спробувати розгорнути боротьбу ідей на французькому ґрунті. Щоправда, тут головним противником Ілера був Кюв’є (а він теж не надто емпіричний учений і часом навіть шанується «синтетиками», але це вже деталі). По суті, Сент-Ілер розвивав ідеї Ламарка (1744-1829), і це вельми характерний момент. В контексті ідей «синтетиків» стає очевидним, що або Ламарка слід віднести до їхньої когорти, або ж треба визнати вплив Ламарка на ідеї «синтетиків». Бо загальний напрям думки Ламарка ідеально накладається на ідеї умовного Шеллінґа/Гумбольдта про природу як цілісний організм, що перебуває в постійній динаміці та розвитку, за які відповідають нематеріальні сили, що змушують речовину розвиватися. Взагалі ці ранні форми еволюціонізму, як я бачу, — козирна тема «синтетиків». І оскільки сьогодні це стало чимось на рівні «Земля обертається навколо Сонця», то будь-який еволюціоніст до Дарвіна — апріорі геній, тоді як будь-який противник такого еволюціоніста — апріорі ідіот. І оскільки всі ідеалісти «синтетики» проповідували еволюціонізм, то їх заднім числом записують у генії. Мені ж здається, що тут усе складніше, і недарма від еволюціонізму в дусі Ламарка відхрещувався і сам Дарвін.
До речі, певною мірою всі суперечки початку XIX століття вже відбувалися в Давній Греції ще на самому початку існування її філософії. Адже навіть найраніші філософи вже майже відразу займалися питаннями медицини та біології, майже відразу дійшли висновку, що мозок є центром «душі» та всіх розумових і психічних властивостей. Практично відразу (Піфагор, Емпедокл, Анаксагор, Левкіпп) було висунуто гіпотезу про те, що вся матерія складається з найдрібніших частинок. Майже відразу вони розпалися на дві великі групи: тих, хто визнає порожнечу, і тих, хто мислить світ як безперервну Єдність. Але навіть серед цих останніх були ті, хто вважав цю єдність дискретною (тобто поділеною на найдрібніші частинки). Майже відразу виникли й найабстрактніші уявлення про хімію. Наприклад, Емпедокл уявляв, що в основі світу лежать 4 стихії, інакше кажучи 4 частинки різної природи (В — повітря, О — вогонь, З — земля, Ж — вода/рідина), і комбінації цих частинок дають різні якісні результати. Наприклад В+Ж = пара, З+О = пісок. Але там малися на увазі й складніші «молекули», де предмет складається одразу з дюжини елементів. Ці частинки могли відрізнятися і своєю геометричною формою (що дозволяло їм легше зчіплюватися одна з одною), а особливість атомістів, таких як Левкіпп, полягала лише в тому, що він наділив свої частинки властивістю неподільності й допускав (на відміну від Емпедокла й Анаксагора) — реальність порожнечі.
І так, тоді ж одразу виникли питання, як із обмеженого набору якостей (або навіть відсутності якостей) може постати нова якість. Саме тому Анаксагор припустив, що в його фундаментальні частинки вже від самого початку входять усі можливі якості. І вже він ставив питання, чому не випадково так виходить, що ембріони тварин розвиваються в суворій послідовності, заздалегідь закладеною програмою. Тому вже він допускає певний аналог «життєвої сили», яка оживляє й структурує мертву пасивну матерію з частинок. Усі ці питання В ТАКОМУ САМОМУ ВИГЛЯДІ (!) були ключовими для науки межі XVIII і XIX століть. І це, що найсмішніше, не модернізація.
P.S. Окрім статей, які настійно рекомендуються до прочитання і згадані в першому абзаці статті, ще можна прочитати такі статті: (1) «Епікур і європейський романтизм», (2) «Нотатки щодо метаромантизму» і (3) «Лібералізм і соціалізм — дві гілки політичної думки романтизму».