Коментар до позитивізму Конта

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Це серія нотаток, написаних у 2024 році в ході читання Огюста Конта та його критиків.
Планувалося покласти їх в основу майбутньої статті про філософію Конта, і вона таки буде, але поки нехай будуть опубліковані бодай коментарі.

Решту авторських статей можна прочитати тут

Взявшись за вивчення філософії Конта та спадщини французького Просвітництва, натрапив на цілу серію статей, написаних у Російській імперії XIX-XX ст. Перша з праць — «Позитивізм Конта» (1893) авторства Козлова Олексія Олександровича (1831-1901). Він відзначився впливом на таких філософів, як Лоський і Бердяєв, і розвивав філософію «панпсихізму». І це далеко не всі його «заслуги» перед відпущенням людства. Але хоча Козлов у жодному разі не є епікурейським філософом, у молодості він був матеріалістом і соціалістом, захоплювався Фейєрбахом і Фур’є, писав статті на тему політичної економії і навіть пізніше його ідеалізм був спрямований проти надмірного раціоналізму, що в певних межах навіть корисно. Загалом, автор трохи знав про те, про що писав, і оскільки узагальнених праць про позитивізм російською мовою (і у відкритому доступі) не так уже й багато, не рахуючи, звісно, марксистської критики, то було ухвалено рішення зберегти бодай такий варіант альтернативи.

Скажу відразу, що я сам досі (коментар писався в лютому 2024 року, я ще не знав, наскільки поганий позитивізм) відсторонювався від класичного позитивізму, знаючи про нього переважно із радянських критичних зауваг. Я розумів, що принципи, закладені в позитивізмі, — це принципи французького матеріалізму доби Просвітництва. Я розумів, що не випадково утилітаристи й дарвіністи були водночас позитивістами. І що якби я жив у XIX столітті, то або сам уживав би цей термін для самовизначення, або це зробили б за мене інші. Безумовно, це споріднений мені напрям, але з моєї т.з. це був не надто вдалий розвиток принципів епікуреїзму, що завершився створенням квазі-релігійної системи. А всілякі міркування про «три стадії» історії та подібні речі — добрими не виглядали (я й складніші схематизації, як у істматі, відкинув, а тут така примітивщина, їй-богу). До того ж Конт ще й надто любив математику, що я аж ніяк не можу схвалити. Тепер же постать Конта стала для мене цікавішою, у світлі переоцінки всієї історії матеріалізму, і вужче — у світлі «ідеології» та праць Геккеля і Гумбольдта. Але й це не все. Читаючи критичну статтю Козлова, я раптом усвідомив, що більшість марксистів, яких я бачив наживо, були… позитивістами, у найбуквальнішому сенсі слова. Не тому, що вони були емпіриками (звісно, ні, вони вороги емпіризму), і не тому, що вони були «вульгарними» й не застосовували діамат. А тому, що в позитивізмі величезну роль відіграють:

Соціологія як наука. І взагалі «суспільство» як організм, а також закони, за якими це суспільство розвивається в часі.
Власне самі ці закони, які в найрізноманітніших науках виокремлюються в окрему категорію, що керує світом, немов невидима істота й вселенська сила.
Утопічне бачення майбутнього суспільства, організованого за допомогою науки. А найбільшою метою будь-якої науки виявляється прогнозування майбутнього, для чого й потрібно виявляти закони.
Переконаність у лінійному прогресі, що відбувається всупереч тимчасовим періодам занепаду.
Обожнення Людства (в цьому, власне, і полягає позитивна релігія), яке стає мірилом добра, зла і взагалі всього на світі. Те, чому ми приносимо себе в жертву. Те, чия сила зростає завдяки науці й вимірюється мірою підкорення природи тощо і т. ін. До речі, це трохи нагадує і Фейєрбаха.
Пріоритет цілого над частинами в суспільному житті.
Застосування принципу історицизму.
Постулювання загального взаємозв’язку всіх явищ і пізнання їх у цьому взаємозв’язку.
Повний пріоритет на користь практики, а не теорії.
Ставка на пролетаріат як на силу, що змінить світ відповідно до задуманої ідеології. І завдання позитивістів — просвітити якомога більше цього народу.

І це лише нашвидкуруч написані узагальнені пункти, насправді ж подібностей набагато більше. І я думаю, що тут криється величезний потенціал для виявлення спільних закономірностей у генезі думки XIX століття. Причому ніколи раніше я не бачив, щоб марксистська стадіальність історії прямо виводилася зі схематики рівня Конта. Точніше, я навіть читав про це в Ілюшечкіна (той навіть знаходив стадіальність у Сен-Сімона й вирішив, що Маркс узяв її звідти; можливо, так і є, але ж Конт теж учень Сен-Сімона, а це все одно споріднює марксизм із позитивізмом). Але я ніколи не надавав цьому великого значення. Тепер же, на честь 100-річчя від дня народження Ільєнкова, такі ресурси, як той самий Рабкор, викотили добірку статей на цю тему. Одну з них я днями прочитав (брешу, я прочитав усі, і всі вони — смішний крінж), і знайшов там «великого» психолога А. Н. Леонтьєва. Якщо коротко, то цей великий чоловік поділив наше пізнання на три стадії розвитку: сенсуалістичну, розсудкову і розумну, якщо викласти їх у спрощеній формулі. Зрозуміло, що своїм вістрям це спрямовано на висміювання сенсуалістів (простішими словами, епікурейської традиції). Але на додачу до цього він виводить ще три стадії суспільного розвитку: первісну, класову і комуністичну. Розставте всі відповідності — і вуаля, висновок. Усі, хто живе не при комунізмі, — ті тварини й обивателі. Але річ навіть не в цьому! А в тому, що це повна копія трьох стадій Огюста Конта; уже не лише за формою, а й по суті. І тепер мені здається, що подібності цим далеко не вичерпуються. Марксизм — це різновид позитивізму, побаченого вже не розбачити.

Ось що пишеться в одній із радянських статей про позитивізм: «Гегелівська філософська система завершувала собою багатовікову спробу класичної філософії знайти відповіді на всі питання, що хвилюють людство, за допомогою спекулятивно-теоретичного міркування. Грандіозність цієї системи, що викликала захоплення сучасників, виявилася і однією з причин подальшого розчарування в ній. Абстрактність умоглядних схем, неможливість їх застосування до завдань практичного життя зумовили поворот суспільної думки в бік пошуку таких теорій, які могли б стати основою реальної практики суспільства. У цьому руслі розвивалася, з одного боку, лінія, що завершилася виникненням марксизму, який наповнював гегелівські схеми реальним змістом, а з другого — лінія, що оформилася в програму нової «позитивної» філософії. І для марксизму, і для позитивізму характерна відкрита орієнтація на практичну дію. Але за певної зовнішньої подібності обидві ці філософські програми виражають інтереси суттєво різних соціальних сил».

У такому разі мені можуть заперечити: то що ж, марксизм — це метафізика, чи все-таки позитивізм (заперечення будь-якої метафізики)? На це я відповім, що, по-перше, позитивізм у версії Конта й сам не був далекий від будь-якої метафізики, хай би як він декларував протилежне й багато про це говорив; а по-друге, що, звісно, марксизм був і залишається водночас і тим, і тим.

Позитивізмом він був у тих місцях, які я вище описав, а може, навіть іще в деяких (не кажучи вже про наукоцентричність і бажання зробити комунізм наукою).
Метафізикою він був у тому, що для вираження тих самих ідей використовував гегелівську діалектику, а разом із нею й багато метафізичних уявлень про природу мислення, роль категорій тощо. У цьому плані він навіть метафізичніший за позитивізм. Почасти це навіть свідома позиція, яка стає помітною в тій критиці, що марксисти вилили на позитивізм і продовжують це робити досі, ніби захищаючи метафізику від надто дурних і механістичних учених.

По суті, всі подальші конфлікти всередині марксизму (і дореволюційного, і радянського (взяти хоча б механістів і діалектиків), і пострадянського) — це й є конфлікти позитивістів і метафізиків. І що найсмішніше, саме так вони одне одного й «обзивали». Та й узагалі різницю між позитивізмом і марксизмом чудово ілюструють самі марксисти (див. цитату вище, взяту з книжки про позитивістів Росії XIX століття). Вони толком цієї різниці й не розуміють, окрім того факту, що правильні хлопці застосовували діалектику; і в наведеному мною вище прикладі звели різницю до класової боротьби. Але навіть сам факт того, яке слово вони обрали як лайку на противагу діалектичному мисленню, ніби натякає нам на певну спорідненість. Дегенеративних мислителів марксисти називають «метафізичними», але це слово стало універсальною лайкою саме серед послідовників Конта, що випливає з його закону трьох стадій, де науковому періодові XIX століття передує період метафізичний.

Давайте тепер подивимося, як про систему Конта висловлюється один із його найбільших учнів, Еміль Літтре:

«Назвати позитивну філософію — ще далеко не означає дати зрозуміти, що вона таке… Позитивна філософія ще перебуває — у цьому не може бути сумніву — в мороці… Відомі лише її уривки: загалом вона цілковито невідома. Для одних вона постає якимось математичним умоглядом… Для інших вона здається відновленням учень Епікура й Гольбаха тощо…» (Е. Littré. Paroles de philos, positive, 1863, p. 1 et suiv. 2-e éd.).

Без сумніву, позитивісти вважали матеріалізм Епікура — метафізикою, та ще й шкідливою з погляду впливу на мораль суспільства. Вони нападали на матеріалізм. У критиці часто можна побачити, як цей момент позитивізму засуджується! Ось, мовляв, вони виявили свою ідеалістичну сутність. Однак марксизм займається точно таким самим засудженням. Позитивісти критикують рівно той самий «вульгарний» матеріалізм, вважаючи себе глибшими й піднесенішими. І я думаю, що якби їм виразно розтлумачили зміст марксизму саме з погляду діалектиків, то позитивісти схвалили б його духовну складову (але й засудили б, найімовірніше, за використання Гегеля). Цю цитату я виділяю як чергове свідчення засудження Епікура, зокрема й позитивістами.

Позитивізм за Лесевичем

Тепер до послідовників позитивізму в Україні та Російській імперії. Постать Володимира Вікторовича Лесевича (1837-1905) давно цікавила мене особисто. Уперше звернув на нього увагу, читаючи зібрання творів Ткачова, де ця людина фігурує як лідер позитивістів Росії. Пізніше я дізнався, що Лесевич був українцем за походженням, брав участь у «Громадах», які боролися за самостійність українського народу та популяризацію його культури й мови, а також що він узяв собі псевдонім «Українець» і був похований у Києві, на Аскольдовій могилі. На жаль, нині це парк, і там немає жодних могил, і немає навіть пам’ятної таблички. У Радянському Союзі його постать вважалася ворожою, і тому немає ні пам’ятників, ні назв вулиць, нічого подібного, не кажучи вже про перевидання творів. Творчість Лесевича можна умовно поділити на два періоди. У першому він намагався бути правовірним послідовником Конта, а в другому перейшов на позиції так званого «емпіріокритицизму».

На наших ресурсах уже опубліковано статтю Лесевича про позитивізм («Позитивізм після Конта»), написану в перший період творчості. Втім, ця стаття не вирізняється особливою якістю. Лесевич сприймає позитивізм як «теорію теорій», певну філософію, що ширяє над усіма науками, тож можна сказати, що це непослідовний позитивізм. Він навіть відстоює пріоритет Конта над Міллем і Спенсером, що радше свідчить про його слабкість. Але для нас, дослідників епікурейської традиції думки, і позитивізму зокрема, навіть такі праці становлять інтерес. І знаєте, що смішно? Дуже впадає в око, що він, ну просто як будь-який марксист — критикує емпіризм в ім’я науки! Наприклад, говорячи про першу стадію розвитку суспільства (найгрубішу, первісно-міфологічну, метафізичну), ми бачимо такі висловлювання: «В області практичній культура цього періоду не йде далі елементарнішого емпіризму і пов’язаної з ним грубої техніки». А через кілька абзаців він додає: «Позитивний лад думки спирається, як я щойно сказав, на науку; з цієї причини виникнення його передбачає вже такий ступінь розвитку вивчення дійсності, коли це вивчення виходить із царини емпіричної і має вже змогу формулювати цілком визначено закони явищ». Упевнений, що в кожного, хто читає ці рядки, в оточенні є чимало прикладів людей, які люблять протиставляти «справжню науку» й пошук законів для всіх явищ — якомусь фрагментарному й грубому емпіризму.

Звісно, з такими вкидами Лесевич мене розчарував. Мало того, що він перетворює позитивізм на метафізичну систему й робить це майже свідомо, і мало того, що згодом перейде на позиції емпіріокритицизму (який мені не те щоб подобається), так він ще й оцінює історію філософії крізь призму такої посередності, як Целлер, і тому відкидає філософські спроби всіх народів, окрім греків, як цілковиту нісенітницю. Через прилучення до класицизму він також загострює увагу на Платоні й Арістотелі, і попри критичні зауваги на адресу обох, усе ж бачить в Арістотелі прабатька позитивізму (що, загалом-то, навіть слушно, але все одно накладає відтінок крінжу). Причому греки в нього стали таким обраним народом, бо вони розвивали математику, на відміну від східних народів (що, загалом-то, цілковита нісенітниця). Любов до математики тут просто переходить усі розумні межі. І це те, за що я не люблю позитивізм і навіть «ідеологів».

Тому ще вище, ніж Аристотеля, — він ставить «александрійську школу» і школу скептиків. Вони зробили для чистої науки куди більше, ніж навіть Аристотель. Виявляється, що навіть Дюрінг називав александрійців позитивістами (але Лесевич застерігає, що це передпозитивісти). І коли він нарешті доходить до Епікура, тут починається неймовірна словесна еквілібристика, якій позаздрить навіть кафедра з вивчення діамату. Лесевич знає, що в XIX столітті порівняння позитивізму з епікуреїзмом не рідкість, і не може просто тупо заперечити ці подібності. Але він наполягає, що раз Епікур був чужий науці свого часу, то він, по суті, відкрив позитивізм як теорію «випадково», сам того не бажаючи. І тому його система не змогла стати достатньо могутньою, адже він не бачив у науці свого животворного джерела. Епікур начебто й «свій», а начебто й треба б його відправити куди подалі. Це почасти випливає з того, що Лесевич теорію ставить вище за практику (усупереч настановам Конта), йому важлива наука заради науки, яка розвивається умоглядом, найвищим досягненням Греції. Але в Римі, який був націлений на практичні результати, вона, мовляв, не могла далі розвиватися. Тому нібито в римський період школи стоїків і епікурейців, школи практичні за своїм змістом, перемогли школи умоглядні. І це, як виявляється, погано. Навіть схвалюваний раніше скептицизм і той виявляється проблематичним, бо мимоволі підрубав гілку, на якій сидить. Нехай це було правильне вчення, але скептики не змогли впоратися з мракобіссям. А епікуреїзм, чим далі тривають ці жонглювання, тим більше автором уже без зайвих застережень обливається брудом. У сухому підсумку маємо, що основа античної думки — це Аристотель, згладжений невеликим нальотом скептицизму, і це є передпозитивізм античності.

Отже, Лесевич вирішив, що наука без філософії — це безплідна ерудиція. Лише за допомогою філософії, що стоїть над усіма науками, може бути створено повноцінний світогляд людини. Але більшість філософій — це метафізичне сміття, і вони радше тільки погіршують становище. Тому Лесевич і каже, що філософія зводиться до однієї, єдино правильної школи. Виходить, що позитивізм став тією самою філософією, очищеною від метафізики й водночас безпосередньо пов’язаною з наукою. У його уявленні позитивізм — це філософія всіх наук, організуючий центр (і це далеко не лише його уявлення). Правда, насправді це вже капітуляція позитивізму перед догматичною системою. Так, я й сам прихильник догматичної системи (тобто епікуреїзму), але просто мені Лесевич відмовить у праві на філософію, а собі не відмовляє. І це, звісно, непослідовно. Але річ навіть не в цьому. Я хотів сказати, що така любов до абстрактного теоретичного знання завдає певної шкоди.

До речі, навіть попри те, що я сказав вище, Лесевич усе ж загалом прихильно ставиться до епікуреїзму, як до філософії. Він дуже шкодує, що епікурейці не були вченими, і думає, що якби все ж були, то позитивізм виник би значно раніше. Але щойно епікуреїзм розглядається у відриві від науки, а саме в такій формі він і існував, — то це така сама порожня концепція, як і сама наука у відриві від філософії. Тож у певному сенсі він навіть високо поставив епікуреїзм, хоча й змішав усіх конкретних епікурейців із лайном. Зокрема, до речі, і на політичному рівні! Знову ж таки, нікого не нагадує?

«Долі епікуреїзму становлять одне з багатьох свідчень цієї істини, яку не раз уже з’ясовували історики й публіцисти новітнього часу. Епікуреїзм не розумів, що в самій науці є живе джерело внутрішніх сил і прагнень, а тому він і не вмів цінувати її, не вмів користуватися нею. Тепер позитивне вчення вказує на це живе джерело і навчає користуватися ним, і чим далі воно розвиватиметься, тим яснішим ставатиме його велике значення. Чужі йому подробиці — як, наприклад, упереджений буржуазний лібералізм багатьох сучасних його представників — поступляться силі послідовного розвитку основних положень учення, що неминуче виключає всякі привілеї й усякий паразитизм, під якими б милозвучними назвами вони не ховалися, і, отже, не виправдовує жодних хитрощів буржуазного лібералізму».

Упереджений буржуазний лібералізм. Ну і ось, власне, стаття Лесевича про історію античної філософії, розглянуту з погляду його специфічної форми позитивізму: «Перші провісники позитивізму» (1873). Характерно, що тут часто цитуються такі представники науки того часу, як Гумбольдт і Дюрінг, тож тут я відсилаю до своїх міркувань на цю тему.

Повертаючись до Козлова

І тепер, дотримуючись свого плану, я дійшов до читання статті того самого ідеаліста Козлова, з якого ми починали, але вже під назвою «Французький позитивізм» (1893). Це пряме продовження першої статті про позитивізм Конта, але вже про різні гілки його послідовників. Передрук із дореволюційного видання я вже робити не буду (це занадто морочливо), але коментарі дам. Козлов ділить позитивізм, якщо грубо, на дві частини: 1) Чистий позитивізм; 2) Напівпозитивізм (тобто змішаний із метафізикою). Він звертається до таких постатей (тут будуть посилання на Вікіпедію), як Тен, Рибо, Полан як до представників «чистого» позитивізму; і до таких, як Фульє, Гюйо, Тард як до напівпозитивістів.

Щодо Тена, про якого й сам я маю певні знання та уявлення, автор одразу б’є в найуразливіше місце, нагадуючи нам про те, що Тен визнавав Гегеля і Спінозу (!) своїми вчителями у філософії. Але загалом автор бачить, що й Тен, як Лесевич, критикує «вузький» емпіризм, намагаючись вийти на простір «теорії теорій», і не вірить в аргументи Юма щодо причинності, маючи на увазі догматичну віру в реальність світу. Оскільки все це так, то навіть чистий позитивізм виявляється не таким уже й чистим. Можливо, саме це й буде використано для критики. Але далі він скаржиться на Тена так, що мимоволі починаєш йому співчувати. Виявляється, Тен визнає, що наш досвід — це ілюзія, але не визнає, що це безпідставна ілюзія. Він переконаний, що досвід — результат дії зовнішніх предметів. Із контексту стає очевидним, що Тен визнає атомарну фізику, але заперечує матерію як субстанцію (і так само — душу, або «я»). Він визнає, що якості зберігають сталість не випадково, але не визнає, що якості об’єктивно властиві матерії. Усі слова на світі він вважає не більш ніж зручними символами для комунікації. А всі наші психічні стани й свідомість — продуктом фізіології мозку. Причому «ілюзіями» він називає їх, цілком визнаючи, що це не означає «нереальності», а радше просто має на увазі, що наші цілком реальні сприйняття ми тлумачимо з певною мірою спотворення, і не більше того. Підписуюся під кожним словом, якщо, звісно, передача Козловим ідей відповідає тому, що я собі уявив.

Причому критика Козлова така сама сміховинна, як і у випадку з Контом. Він по колу тільки й робить, що повторює «позитивісти не визначили зміст усіх термінів, а отже, говорять порожні слова» і додає різні фрази, суть яких зводиться до ідіотизму на кшталт «оскільки, пояснюючи щось, позитивіст користується словами, а слова — це вотчина метафізики, то всі вони мають або мовчати, або створювати власну метафізику, або користуватися моєю». По суті, нічого більшого він і не здатен висунути. Але, судячи з усього, Тен справді, слідом за Гегелем і Спінозою, прийняв певний дуалізм і боявся зводити психічний світ до фізіологічного надто грубо. Цілком можливо, що він виявиться таким самим спінозистом у таборі позитивізму, як Ільєнков виявиться в таборі марксизму. Адже не випадково ж Тен увійшов в історію насамперед як найбільший теоретик естетики в XIX столітті, і, можливо, не випадково його так любив відомий спінозист Плеханов.

Полана автор розглядає лише як учня Тена і додає, що Полан ще далі пішов у юмівську аргументацію, зосередивши зусилля на запереченні існування «я». А ось Рибо постає мало не як найбільший популяризатор і пропагандист позитивізму у Франції від часу смерті Тена. Якщо Тена наш автор назвав сенсуалістом (як різновидом позитивізму), то Рибо — емпіриком. І це немаловажна відмінність, адже буквально це означає, що Тен ближчий до епікуреїзму, а Рибо — до наукоцентричної філософії в дусі Арістотеля або Бекона. Якщо вірити словам автора, то Рибо систематизує позитивізм і ставиться до нього вже відсторонено, як до об’єкта вивчення. Він змішує всі види позитивізму та всі його регіональні відмінності в одну купу, змальовуючи певний загальноєвропейський позитивізм (що я навіть схвалюю).

На цьому, власне, огляд першої частини завершується. Уся її суть полягала в атаці на Тена та у викритті за його принципами — атомістичного матеріалізму. Автор намагався довести, що Тен неминуче визнає метафізику і водночас впадає в агностицизм. Загалом, що він непослідовний у всіх можливих значеннях цього слова. Тож для себе можу відзначити: Тен, попри його залежність від Спінози-Гегеля, обов’язковий для поглибленого вивчення.

Напівпозитивісти, такі як Фулльє, навпаки, дуже подобаються авторові, з тієї простої причини ~~(що вони марксисти)~~ що визнають дуалізм матеріалістичних та ідеалістичних філософських систем і шукають їхнього несуперечливого синтезу на ґрунті матеріалізму. Їхній мінус у тому, що все-таки «на ґрунті матеріалізму», але в іншому вони куди кращі для нашого автора, бо допускають повнісінько метафізики та піднесених абстракцій. Фулльє працює з різними крайнощами, зокрема зі свободою і необхідністю, і намагається знайти способи показати, що ці крайнощі становлять єдність. На радість автора, ~~прямо як Бурик~~, Фулльє прискіпливо займається визначенням категорій і понять. Взагалі будь-яка перемога ідеалізму бодай у дрібниці, що виявляється в ідеях Фулльє, — викликає в Козлова захват. Предмет науки, за Фулльє, «не речі — а закони, не реальність — а істина». Висловивши це, критик одразу ж кинувся на цілі дві сторінки підкреслювати, що ось він-то справжній реаліст, що ідеалізм — це реалізм і т. д. Таке враження, що Фулльє для нього лише трамплін, аби показати, що цей «кращий позитивізм» усе одно лайно. Але головна тема Фулльє — поняття «ідей-сил», які замінюють механічні рухи, щоб пояснювати еволюцію світу. Фулльє нападає на Спенсера та інших «вульгарних», заявляючи, що вони насправді дуалісти, а він, Фулльє, — справжній моніст (Боже, чому всюди марксисти…). Взагалі я не хочу в деталях переказувати всю цю нісенітницю, тож на цьому й завершу. Може, присвячу цьому розділові окремий великий допис, бо це вже просто смішно: перед нами плоть від плоті, чистісінький ільєнковець. Можливо, звісно, трохи «грубішій» і «вульгарніший», але все ж він дуже наблизився до тієї самої висоти «розумного матеріалізму».

«Що стосується другої частини завдання Фулльє, то я вважаю її виконаною дуже добре. Навряд чи після його праці філософам-позитивістам і науковим матеріалістам буде можливо так самовпевнено пояснювати світовий розвиток механічною еволюцією і заперечувати будь-яке значення психічного буття. В енергії та таланті, з якими Фулльє бореться за визнання останнього, полягає його почесна заслуга навіть перед європейською філософією взагалі, але вже в усякому разі — перед французькою».

Гюйо автор змальовує як простого продовжувача ідей Фулльє, який відзначився лише тим, що був поетом (вах, брате, як гарно, душевно, морально), і тим, що написав спеціальну книжку з аналізом (і критикою, що важливіше) філософії Епікура. Ще б пак не виокремити Гюйо в окрему рамочку. А розділ про Тарда настільки погано відскановано, що читати це вже фізично неможливо. Але й тут усе одно можна зрозуміти, що лінія в усіх трьох одна й та сама — вони визнають роль людської волі та тяжіють до напряму, близького до Ніцше. По суті, ця стаття зіштовхує між собою лише Тена і Фулльє; всі інші — це тільки групи підтримки. І якщо помістити між ними, як умовними полюсами, наприклад Енгельса, то він усе ж виявиться ближчим до Тена, як не крути. Але мотивація (!) і сама логіка того, як треба розв’язати проблему позитивізму (!) у працях Фулльє, настільки ідентичні спробам Марини Бурик та подібних до неї, що в це навіть важко повірити: бувають же такі «споріднені душі».

Деякі нотатки та цитати:

У цьому блоці я наведу серію цитат із книжки Шкуринова П.С. — Позитивізм у Росії XIX століття (1980).

Подібно до Н. І. Тургенєва, і П. Я. Чаадаєв у період свого перебування у Франції в 1824-1826 рр. мав зв’язки в товариствах учених і серед демократів-політиків. Не раз він зустрічався з братами Гумбольдтами напередодні їхнього від’їзду до Парижа з метою прослухати лекції Конта. Є свідчення про його дружні контакти з Ламенне та де-Местром, Кюстіном і Шатобріаном, які в середині 20-х рр. були тісно пов’язані з Контом. Не випадково П. А. Вяземський писав А. І. Тургенєву про Чаадаєва, який повернувся з-за кордону, що їхній спільний друг «сен-симонствує».
…
Аналогічно до того, як це було у Франції, демократичні сили Росії від самого початку висловлювали свої симпатії матеріалістичному тлумаченню позитивізму Е. Літтре, який був зачинателем критики контизму «зліва». Попри свої коливання між демократизмом і лібералізмом, французький мислитель усе ж тяжів до демократії. У 40-ві рр., коли Конт виношував ідеї позитивної релігії, на сторінках паризьких журналів «Journal des Débats» і «Revue des Deux Mondes» Літтре піддавав різкій критиці втручання теології в науку, традиційну натурфілософію, а також спекуляції трансцендентального ідеалізму. Учений із світовим ім’ям, Літтре, безперечно, сприяв популяризації «першого» позитивізму, хоча його погляди були далеко не тотожні контизму. «Я без тями від Літтре», — у середині 40-х рр. заявляв Бєлінський в одному з листів до Боткіна. Позицію Літтре підтримали Гакслі, Гумбольдти, Лібіх, Геккель, чиї імена для багатьох учених Росії згодом стануть символом громадянського ставлення до наукових завдань своєї епохи. Цікаво, що створений А. Гумбольдтом «Космос» у 40-50-ті рр. користувався серед російських учених великим успіхом. Журнал «Современник» одним із перших почав активно популяризувати «лінію» нового міжнародного органу наукової преси — лінію, яка певною мірою виражала ідеї контизму та матеріалістично витлумаченого позитивізму.
…
Дарвін і Лібіх, Фогт і Дюрінг, Карпентер і Томсон, Гакслі і Геккель оголошували себе позитивістами. Багато хто переоцінював матеріалістичні елементи контизму. Близький серцю Писарєва, особливо наприкінці 50-х рр., Л. Бюхнер вважав філософію Конта «матеріалістичною», «сенсуалістською» й «атеїстичною».

Читаючи цю книжку про російський позитивізм, я також укладаю список імен, які цікавлять мене найбільше (список буде оновлюватися). Не всі вони обов’язково цілком «нові», є й широко відомі постаті, але я все-таки захотів скласти для себе список: Петро Лаврович Лавров (1823-1900); Матвій Михайлович Троїцький (1835-1889); Володимир Вікторович Лесевич (1837-1905); Флорентій Федорович Павленков (1839-1900); Дмитро Іванович Писарєв (1840-1868); Володимир Іванович Танеєв (1840-1921); Микола Костянтинович Михайловський (1842-1904); Григорій Миколайович Вирубов (1843-1913); Євген Валентинович Де Роберті (1843-1915); Петро Никитович Ткачов (1844-1886); Максим Максимович Ковалевський (1851-1916).

Дуже характерний момент, коли радянському критику дали змогу поміркувати про Достоєвського і Толстого, і він може виявити свою справжню натуру..: «Проблематика особистості Достоєвським висувалася на передній план не лише у зв’язку із загальною гуманістичною орієнтацією великого російського митця на принципи, що засуджували кріпацтво в Росії та його незліченні пережитки в пореформені десятиліття. Тут важливо бачити обурення письменника індивідуалістичним характером буржуазної демократії та тією мораллю, яка знаходила виправдання у Мілля і Спенсера, Тена і Льюїса. У «Зимових нотатках про літні враження» давалася критика егоїстичних та індивідуалістичних «засад», споріднених деяким типово позитивістським доктринам. Ідеї «автономії» особистості не влаштовували письменника, як не влаштовувала його й етична програма Конта, що формально ставила Суспільство вище за Особистість, аргументуючи цей висновок за допомогою ідей примату Загального над Окремим. Для Конта головна проблема — суспільство, для Достоєвського — людина. Ідея людства розглядається ним лише у зв’язку з окремо взятою людиною. Сюди ж він відносив «проблему бога», «проблему моралі» і «проблему істини». Людина, особистість, незбагненні, за Достоєвським, лише з погляду сліпих законів абстрактного Цілого»..

Якщо ви знаєте про Армана Марра, політика, близького до французьких ідеологів, то про нього можна почути й у біографії Конта:

«У 1835 році мирні заняття філософа знову були порушені політичними подіями. У Ліоні спалахнуло повстання, яке привело багатьох людей на лаву підсудних. Серед останніх був Арман Марраст, редактор революційної газети, а згодом президент Установчих зборів. Він обрав собі на захисника Конта. Філософ не відмовився від такої честі, хоча й ризикував утратити місце репетитора в Політехнічній школі».

Коли 1848 року революціонери запитали в Конта та його послідовників, як вони бачать реформу суспільства… а він запропонував диктатуру пролетаріату, віддаючи перевагу технократії з авангардною партією на чолі:

По-перше, казали вони, виконавча влада має складатися з тріумвірату, що обирається виключно Парижем; по-друге — тріумвіри мають обиратися з-поміж пролетарів; по-третє — їхні повноваження не повинні обмежуватися жодним строком, але поряд із цим визнавалося достатнім заяви кількох десятків громадян, щоб піддати їх новому перебалотуванню; по-четверте — палата депутатів має обиратися загальним голосуванням, а її діяльність — обмежуватися голосуванням за податки та контролем над використанням цих податків. Така організація визнавалася тимчасовою, придатною лише для перехідної революційної доби. Повну неспроможність її визнає сам Літтре; розповідаючи про все це, він каже, що тоді перебував цілковито під впливом Конта, який, своєю чергою, захоплювався деякими думками, висловленими Конвентом Великої французької революції. Величезну виконавчу владу в особі тріумвіра філософ погоджувався надати лише пролетарям, вважаючи їх найбільш вільними від будь-яких станових і класових упереджень; людям же заможним, капіталістам і так далі він доручав розв’язання фінансових питань, визнаючи за ними належну компетентність у цій сфері. Отже, незаможні розпоряджаються й керують, а заможні дають кошти й підкоряються! Надто вже фантастичним був цей проєкт, щоб він міг мати бодай якесь практичне значення. Цікаво, що в ньому вже виявилася перевага, яку Конт надавав диктатурі над самоврядуванням. Він не поділяв райдужних надій, покладених тоді на представницьке правління, і вважав, принаймні дещо пізніше, що одноосібний правитель може зробити більше для поширення позитивізму, ніж будь-які представницькі збори.

На рахунок утопії Конта та засобів її досягнення, скиньте це ільєнковцям, я знайшов їхнього головного ідеолога (цитата Конта):

Завдання позитивної філософії — об’єднати окремі науки й послужити, таким чином, підвалиною нової соціальної релігії. «Соціальна доктрина, — каже Конт, — є метою позитивізму, а наукова доктрина — засобом».
[…]
Суспільство, влаштоване на засадах, проповідуваних Контом, дістає назву соціократії. Цього досконалого стану людство досягає повільним і важким шляхом підпорядкування егоїстичних інстинктів соціальним почуттям. Уже в боротьбі з природою людина навчається підпорядкуванню: вона може пізнати закони природи, лише спершу скорившись природі, а пізнавши їх, вона вже підкорює собі й саму природу. Таким чином, людина звикає підпорядковувати свою волю умовам правильного праці й працювати спільно з іншими людьми. Можна уявити собі й інший шлях розвитку. Якби всі люди, подібно до богів, були поставлені в умови, за яких усяке природне бажання задовольняється без зусиль і боротьби, то соціальні схильності невдовзі взяли б гору над егоїстичними прагненнями, бо навіть якби останні спочатку були надзвичайно сильними, вони все-таки поступово завмерли б через відсутність будь-яких приводів до вияву. Усього було б у достатку й вистачало б для всіх. Тому інтелектуальна діяльність, не загострювана боротьбою за існування, набула б естетичного забарвлення й спрямувалася б на винайдення форм для вираження соціальних симпатій, а останні, наповнюючи все людське життя, розвинулися б могутнім чином.

А тепер подивіться ще раз на 10 пунктів із самого початку цієї статті, а потім знову на наведені вище уявлення про диктатуру інтелігенції, що ґрунтується на диктатурі пролетаріату. І це я ще дуже узагальнюю, у деталях там ще цікавіше, але для цього доведеться читати цілком увесь «Загальний огляд позитивізму» (1848).

Важливо, понад те, зауважити з найбільш філософської точки зору, що, якщо якісь наші концепції мають самі розглядатися як людські феномени, то такі феномени не є просто особистими, але також, і особливо, соціальними, бо вони насправді зумовлені колективною й безперервною еволюцією, всі елементи та фази якої по суті своїй прилягають один до одного. Якщо ж, з одного боку, визнається, що наші умогляди мають завжди перебувати в залежності від різних основних умов нашого особистого існування, то потрібно так само допустити, з другого, — що вони не менш підпорядковані сукупності безперервного ходу соціальних ідей, так що ніколи не можуть залишатися в припущеному метафізиками стані цілковитої нерухомості.
(с) Огюст Конт — «Дух позитивної філософії» (1844).
Див. Карл Маркс — «Тези про Фейєрбаха» (1845).
…
Охарактеризувавши таким чином самочинну здатність позитивного способу мислення будувати остаточну єдність нашого розуму, неважко буде доповнити це основне пояснення, поширюючи його від індивіда до роду. Це необхідне розширення досі по суті було неможливим для сучасних філософів, які, самі будучи позбавлені можливості остаточно вийти з метафізичного стану, ніколи не ставали на соціальну точку зору, єдину, однак, доступну повній реальності, як науковій, так і логічній, бо людина розвивається не ізольовано, а колективно. Виганяючи, як щось цілковито безплідне (або, точніше, глибоко шкідливе), цю потворну абстракцію наших психологів або ідеологів, систематична тенденція позитивного духу, яку ми щойно розглянули, — нарешті набуває всієї своєї ваги, бо вона вказує в ньому справжню філософську основу людської суспільності…
(с) Огюст Конт — «Дух позитивної філософії» (1844).

П.с. — цю тему він порушує часто й під багатьма різними кутами, і більше я до неї повертатися не буду, але споглядальність матеріалізму до Маркса, звісно, знову розбивається об будь-який дотик до реальності…

Проміжний підсумок

Тепер я можу сказати, що мені впадає в око спадкоємність позитивізму-контизму від Бекона (утім, Конт сам прямо про це заявляє). І загальний задум «Органону», і націленість на перетворення світу, і дуже обмежений (!), але все ж емпіризм. У плані вихідних принципів Конт, звісно, як спадкоємець французів XVIII століття, виглядає радикальнішим сенсуалістом. Але насправді він сенсуаліст не більше, ніж Гоббс. При цьому, якщо подивитися на метод, яким керується Конт, то цей метод споріднює його радше з Декартом і його школою (якого Конт теж любить). Особисто мені Конт дуже нагадує раціоналіста, попри всю масу застережень, які він робить. Він часто посилається на картезіанську традицію, а інші автори, такі як Мілль, чомусь порівнюють його саме з Декартом, Спінозою і Гоббсом, але не з Локком чи навіть Беконом. Звісно, це не випадковість, і хто знає, можливо, всьому виною особливий пієтет до математичних наук.

Для мене головне те, що він не «лівіший» (у філософському плані, звісно) за Гоббса чи навіть Бекона. А в соціально-політичному плані Конт справді є спадкоємцем Сен-Сімона, а отже — цілком типовим утопічним соціалістом. При цьому його утопія навіть удвічі цікава, бо ані Фур’є, ані Сен-Сімон не змогли здобути реального масового впливу на уми передової наукової інтелігенції (соціалісти-політики — це вже інша категорія громадян). Конт, який від самого початку замислив увесь позитивізм як інструмент, метою якого було перетворення суспільства, зумів стати мейнстримом для всіх учених, незалежно від політичних поглядів. Він діяв наївно й типово для всіх фріків-утопістів (писав листи царям, щоб вони втілили його реформи, випрошував гроші в усіх співчутливих), але в його випадку це дало відчутний результат! Уже тільки цим його утопізм становить інтерес.

Чи можу я вважати його версію соціалізму близькою до моєї традиції соціалізму? Ні. Хіба що тільки в тому, що він проповідував мирні зміни.
Чи можу я вважати його філософську основу близькою до моєї традиції епікуреїзму? Ні. Хіба що тільки в тому, що він боровся проти метафізики й часто використовував «епікурейські» аргументи.

Конт, як дуже обмежена людина, яку насамперед дратувала постреволюційна «анархія», і яка хотіла гармонійного порядку в суспільстві, створив вельми кастровану й схематичну ідеологію, у безлічі (просто тьмі-тьмущій) місць тотожну марксистській. Його гуманізм переходить усі межі здорового глузду й перетворюється на релігію Людства як Цілого (платонівської ідеї), а його раціоналізм так і не був подоланий сенсуалізмом, і в такому «роздвоєному» стані свідомості він створив половинчасту філософію, сповнену внутрішнього ідеалізму. Такий примітивний «матеріалістичний» ідеаліст, націлений на грандіозні проєкти зміни всього світу, — і не міг вигадати нічого кращого, ніж світ своєї особистої диктатури. І оскільки це — мета всього позитивізму як проєкту, можна уявити, наскільки спотворена логіка, так би мовити, «секулярної» версії позитивізму. Але безумовно, це все ще філософія, ворожа Гегелеві, це все ще боротьба з метафізикою, і це все ще спадний тренд деградації, але все ж епікурейської традиції. Деградував він аж до рівня Бекона, але передумови в нього все ж прийнятні.

До цього моменту я розглядав марксизм як форму деградації епікурейської традиції. Як монополізацію матеріалістичного дискурсу та його внутрішній демонтаж за допомогою роздутого значення німецького ідеалізму. Тепер можу сказати, що позитивізм і марксизм — дві різні форми цієї деградації. Так, усе ж таки різні, хоч і з украй подібною внутрішньою мотивацією, схожими передумовами та висновками. З філософського погляду вони відрізняються мірою прийняття ідеалізму (тут позитивізм трохи виграє), з політичного — мірою прийняття демократизму та революційних змін (тут марксизм трохи виграє). Як форма синтезу різних крайнощів, обидва не справляються, але марксизм виглядає менш «натягнуто», він краще внутрішньо узгоджений, і його принципи сміливіші в плані відкритого визнання матеріалізму (позитивізм же засуджує матеріалізм та ідеалізм і хоче ширяти над цим). Я взагалі, звісно, хотів би сказати, що марксизм — це більш матеріалістичний і радикальний позитивізм, і це було б навіть у багатьох аспектах слушно. Якби не одне лише «але». Проблема в тому, що вихідні передумови марксизму (Гегель) — це просто катастрофа. У цьому плані вихідні засновки позитивізму (сенсуалізм) — принаймні зберігають можливість адекватності. Та так уже сталося, що Конт і його послідовники були в усьому помірковані й не змогли розвинути радикальної системи філософії. Маркс не був поміркованим і зміг розвинути таку систему. Якби Маркс робив це на основі сенсуалізму, а не Гегеля, йому б не було ціни, але, на жаль, маємо те, що маємо.

Загалом це все говорить не стільки про те, що Маркс — плагіатор, або що Конт — по суті марксист. Звісно, ні; це радше свідчить про те, що існують певні «що витають у повітрі» ідеї, які в різних варіаціях втілюються в конкретних писаннях. Адже всі подібні ідеї можна знайти також у Геккеля, Гумбольдта та інших, а вони не були ані правовірними «контистами», ані марксистами.

Це один із багатьох випадків, коли існує певний суспільний дух, набір усім зрозумілих інтуїцій, майже так, як Гегель заповідав для окремих народів. Чи знецінює це те, що було зроблено Контом або Марксом, або Гумбольдтом, або кимось іще? І так, і ні. Ні — бо тоді довелося б знецінити взагалі всі книжки на світі. Так — бо стає зрозуміло, що альтернатива завжди знайдеться. Уявіть, що Конт не народився: хіба не знайшлася б людина, яка захотіла б зробити систематичний виклад «вульгарного матеріалізму»? Або уявіть, що Маркс не народився. Хіба не знайшлася б людина, яка захотіла б підсилити претензії комуністів за допомогою науки? Але, безперечно, індивідуальний рівень реалізації цих ідей має значення. Якби марксизм не зміг оформитися в настільки логічно зв’язану систему ідей, то навряд чи протримався б так довго. Спосіб подачі матеріалу вже залежить від індивідуальних якостей, і внутрішні акценти залежать, і все це важливо.

До речі, тут мені ще спала на думку низка аналогій, які поки що не мають жодного серйозного сенсу, окрім можливих нових підходів до взаємозв’язків ідей і висунення нових гіпотез на майбутнє.

Платон — Декарт — німецький ідеалізм
Епікур — Гассенді — утилітаризм
Демокріт — Гоббс — «ідеологія»
Олександрійці — Бекон — позитивізм

Усі 4 групи ідей у кожну з епох співвідносяться одна з одною вельми подібним чином.