Це короткий переказ статті, прикріпленої за цим посиланням. У деталях вона набагато цікавіша, тож радимо до прочитання.
Починаємо наш “хрестовий похід” теоретичними попередниками з В.П. Ілюшечкіна та однієї з його статей ще радянського періоду (не пізніше 1978 року), де коротко описується методологічний підхід автора. Починається вона з питання загального і одиничного, де В.П. виводить проміжну категорію “особливого”. Для наочності можна сказати, що серед крайнощів індивід (одиничне) і суспільство (загальне), виокремлюється особливе, наприклад як “партія лібералів” (особливе). Нормальна суспільна наука, як правило, вивчає саме це особливе, хоча тут і підкреслюється, що це “особливе” є скоріше складовою частиною чогось спільного, тобто, незважаючи на всю свою специфіку, проявляється в чомусь глобальнішому (наприклад, у питанні “партій” узагалі). Цей приклад я вигадав сам, але суть має бути зрозуміла, В.П. хоче піти від дилеми двох стільців, як від надуманої. Його власні приклади ближче до історії, де він намагається сказати, що незважаючи на специфіку й особливості стародавнього Риму і стародавнього Китаю, їх об’єднує щось більш важливе і спільне.
В.П. ніби заявляє нам, що класичний марксистський істмат-п’ятичленка це якраз методологія “особливого”, тобто конкретних форм організації суспільства, а не аналіз “загального”, тобто суспільства як такого в певному часовому зрізі. Це останнє (тобто “загальне”) припускається необхідним мінімумом для здійснення гегелівського “сходження від абстрактного до конкретного”, воно необхідне, щоб взагалі правильно зрозуміти специфіку особливого. Тут В.П. одночасно з похвалою класичного істмату, також намагається і закинути вудку наперед, сказати, що без розуміння специфіки аґрарної епохи взагалі, неможливо зрозуміти і дійсну своєрідність класичних “рабовласництва” і “феодалізму”, якщо взагалі намагатися про них говорити.
Ілюшечкін в окремому порядку розглядає історію створення формаційної “п’ятичленки”, і показує умоглядний і абсолютно не-емпіричний її характер. Посилаючись на Келлера (1634-1706), Сен-Сімона (1760-1825), діячів ВФР (Тюрго, Барнав, Кондорсе), а також О. Конта (1793-1857), він показує, що початкові поділи на “дикість-варварство-цивілізацію”, “молодість-зрілість-старість”, “старовину-середньовіччя-модерн” – це тільки модні в ті далекі часи концепції, які не мають жодного реального емпіричного підґрунтя. Але саме на їхній базі й була вибудувана специфіка марксистських поглядів на істмат. І проблема була радше в загальній незрілості історичної та археологічної науки того часу. Маркс просто скопіював мейнстримні схеми, не особливо заморочуючись. Історична неспроможність “п’ятичленки” на цих прикладах показана у виконанні В.П. краще, ніж будь-де до і після цього. Видаючи “особливе” Європи за класичні еталонні зразки (тобто за “загальне”, а всі інші рівнозначні з ним явища з інших регіонів – за “особливе”, хоча на ділі це один категоріальний рівень), Маркс йшов шляхом позитивіста Конта і сильно спотворював глобальну історичну картину. Адже з такою ж підставою можна було б “еталонізувати” і не-європейські “особливі” прояви всередині однієї й тієї самої епохи, змінивши тим самим і всю картину в цілому.
(с) “Непослідовності виникають з огляду на те, що первіснообщинний, капіталістичний і комуністичний способи виробництва визначають за основними щаблями розвитку продуктивних сил і властивими їм типами виробничих відносин, які, своєю чергою, визначають за панівними типами власності на засоби виробництва, а рабовласницький і феодально-кріпосницький “способи виробництва” – за панівними формами приватновласницької експлуатації (з усілякими натяжками для величезної більшості суспільств). Але в основі визначення способів виробництва має лежати один моністичний принцип, інакше історична соціологія буде не наукою, а зібранням суперечливих постулатів”.
Далі В.П. показує специфіку історичного підходу Маркса, яка йде врозріз зі схематикою його попередників. Вона навіть руйнує і саму цю схематику, якщо буде використана повноцінно. Тепер В.П. наполягає на тому, що Маркс не просто постулював юридичні форми залежності, як головний маркер відмінності епох в історії, але вважав фундаментом “зв’язок продуктивних сил і виробничих відносин”. Радянський істмат затушовує роль продуктивних сил, і вводить їх в обіг тільки щодо капіталізму. Хоча цей принцип має застосовуватися завжди. Однак і сам В.П. обмежений у своїх спробах відстояти і оживити саме класичний істмат. Наприклад, він намагається сказати, що наймана праця існувала завжди, але саме “капіталістичною” вона стала лише порівняно нещодавно, тож у формах експлуатації важливіше дивитися на феномен самої додаткової вартості, а не на форму найманої праці. Саме тому він намагається визначати дві епохи (добуржуазну і буржуазну) не на підставі земельної та промислової власності як домінанти. Він намагається розділити їх за специфікою експлуатації, розділяючи їх на (1) рентну і (2) додатково-вартісну. І основними класами аґрарного суспільства виходять рентоотримувачі та рентоплатники (у різних специфічних формах), а міські класи виявляються тільки “прошарком”, а не повноцінними класами суспільства, боротьба яких і призвела до зміни глобальної економічної формації. Тут В.П. не відрізняється від класичного марксизму.