Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Після знайомства з філософією так званих «ідеологів» може здатися, що вони лише трохи продовжили агонію вмираючого Просвітництва в добу тріумфу романтизму. Що на тлі Канта, Фіхте й Гегеля вони просто тонуть і вже тоді нікому не потрібні, а до 1830-х років не мають послідовників. Але це, як завжди, зовсім не так. Серед французьких філософів, які продовжували традиції ідеологів, одне з найпомітніших місць посідав П’єр Лароміґ’єр (3 листопада 1756 — 12 серпня 1837), якого вважали популяризатором філософії Кондильяка. Уперше він викладав у коледжах провінції з 1773 по 1792 рік як професор філософії, зокрема в Тулузі з 1784 по 1792 рік. Згодом він прибув до Парижа, де 1795 року вступив на курси до Вищої нормальної школи. 1799 року він став членом Трибунату. Його призначили професором логіки в Нормальній школі, а також він читав курс у французькій Пританії, де 1803–1804 років працював бібліотекарем. 1809 року він став професором філософії на факультеті літератури Парижа, а 1833 року вступив до Академії моральних і політичних наук. Ще 1793 року він опублікував «Проєкт елементів метафізики» і написав два мемуари, які прочитав перед Інститутом: «Парадокси Кондильяка» (1805) і «Курс філософії» (1815–1818). З 1811 по 1833 рік він брав участь у кількох десятках захистів докторських дисертацій як член журі.
Філософія Лароміґ’єра — це бунт проти крайньої фізіологічної психології учених-натуралістів, таких як Кабаніс, один із головних ідеологів першого покоління. Кабаніс і без того відходив від того, що згодом назвуть «вульгарним матеріалізмом», і залишає по собі чимало неприємних моментів, які не дають змоги вважати його однозначним епікурейцем. Але це все ж був філософ, максимально близький до епікурейської традиції. Критикуючи його, Лароміґ’єр посунувся ще далі праворуч, у бік філософського ідеалізму. Він розрізняв ті психологічні явища, які можна пояснити безпосередньо фізичними причинами, і дії душі, що виникають усередині неї самої. Психологія не була для нього розділом фізіології, і, з іншого боку, він не надав своїй теорії химерного метафізичного обґрунтування. Учень Кондильяка (1715–1780) і, значною мірою, зобов’язаний своєю ідеологією Дестюту де Трасі, він надавав дуже великого значення «увазі» як психічній здатності. Саме «увага» надає факти, «порівняння» групує й об’єднує їх, тоді як «розум» систематизує та пояснює. Душа активна у своєму виборі, тобто вона наділена вільною волею і, отже, безсмертна. До природознавства як методу відкриття він не ставився з повагою. Він вважав, що його судження в найкращому разі є твердженнями про тотожність, а його так звані відкриття — в найкращому разі лише повторенням у новій формі попередніх трюїзмів.
Лароміґ’єр був не першим, хто розвинув ці погляди; як уже зазначалося вище, він багато в чому був зобов’язаний Кондильяку, Дестюту де Трасі та Кабанісу. Він усе ж таки був ідеологом, попри свої поступки ідеалізмові, і сучасники сприймали його саме в ряду ідеологів. Точність його мови та чистота стилю його творів справили великий вплив, зокрема на Армана Марра, Северена де Кардайяка, Жана Сафарі та Віктора Кузена. Вважалося, що одна з його лекцій у Нормальній школі настільки сильно вразила Кузена, що саме тоді Кузен вирішив негайно присвятити себе вивченню філософії. Жоффруа й позитивіст Іполит Тен сходяться на думці, вважаючи Лароміґ’єра одним із найбільших мислителів XIX століття. Як заміну собі на посаді професора філософії в Сорбонні він обрав 1823 року Северена де Кардайяка (1766–1845), а згодом, 1829 року, це місце обіймав пов’язаний із ним Аристід Валетт. Усіх цих персонажів ми розглянемо далі в цій статті.
Французький філософ, професор філософії, який у Сорбонні 1823 року заміщав Лароміґ’єра, — Жан-Жак Северен де Кардайяк (1766-1845) — походив із дворянського роду, і багато його родичів були помітними постатями в найрізноманітніших сферах культури. Бакалавр богослов’я і доктор філологічних наук, він був викладачем філософії в семінарії Сен-Сюльпіс у 1786-1790 роках. У період Імперії Кардайяка було призначено регентом у коледжі Монтобан (1810-1811), а згодом професором філософії в ліцеї Бонапарта (1811-1830). Він також викладав філософію як лектор в інших закладах, а після указу від 27 липня 1822 року продовжував викладати в коледжі Бурбон. Знайомство з професором Лароміґ’єром сприяло його науковій і викладацькій кар’єрі.
У 1830 році його головна праця, «Études élémentaires de philosophie», була високо оцінена сучасниками й визнавалася однією з найкращих. Сумлінний і проникливий спостерігач, несміливий і посередній логік, переконливо ясний письменник, коли описує факти, менш послідовний і менш суворий у викладі загальних законів, у другому томі своїх «Études élémentaires de philosophie» він провів глибоке дослідження мовлення й письма з психологічного погляду, в якому вперше відвів внутрішньому мовленню його належне місце не лише в теорії мови, а й у загальній психології.
Арістід Валетт (1794-1855) походив із родини розпорядника національних маєтків часів ВФР. Після здобуття середньої освіти Арістід отримав ступінь у галузі літератури, а згодом і доктора літератури 1819 року, захистивши в Парижі дисертацію «De l’épopée» та дисертацію латинською мовою «de Libertate». Після цього цілий рік Арістід працював професором у Бурбон-коледжі та коледжі Сен-Луї. Він став близьким учнем Лароміґ’єра на факультеті літератури в Парижі. Як і Лароміґ’єр, Валетт належав до емпіричної школи Кондильяка. Його опозиція та критика Віктора Кузена (популяризатора Гегеля та іншої німецької філософії у Франції) значно загальмували його кар’єру, коли Кузен став радником університету й у цій якості очолив усі кафедри філософії у Франції. Але сам факт такого спротиву показує, що навіть у 1840-ті роки школа ідеологів продовжувала існувати й справляти свій вплив. Із 1838 року він викладав логіку в ліцеї Луї-ле-Гран. Його учнем там був Шарль Бодлер, на якого він, можливо, справив певний вплив.
Журналіст і головний редактор газети «Насьональ», але також пов’язаний і з ідеологами, Арман Марра (1801-1852) був політичним діячем, мером Парижа і головою Установчих зборів 1848 року. Активний учасник ліберальної опозиції в епоху Реставрації, він брав участь у революції 1830 р. і продовжував активно підтримувати республіканський рух у період Липневої монархії. На початку 1830-х рр. був редактором газети «Трибюн», наприкінці 1830-х і в 1840-х рр. — газети «Насьональ», тобто головних органів республіканської опозиції. Він брав участь у ліонському повстанні 1834 р., був ув’язнений, утік за кордон і повернувся до Франції 1838 року. Коли 1848 року сталася революція, Марра разом із Луї Бланом, Флоконом і Альбером був обраний членом тимчасового уряду, на додачу до тих членів, яких було обрано в палаті депутатів. У тимчасовому уряді Марра пристав до партії порівняно поміркованих.
6 березня його було призначено мером Парижа замість Гарньє-Пажеса, який став міністром фінансів; на цій посаді він виявив велику енергію в організації міської поліції, особливо таємної, установив нагляд за всіма своїми товаришами по уряду й мало стримувався у витрачанні громадських коштів; противився всім заходам на користь робітників, які пропонував Луї Блан. Обраний членом Установчих зборів, він посів у них у серпні 1848 р. посаду президента, яку й зберігав до розпуску зборів у травні 1849 року. До Законодавчих зборів його не було обрано, і він відійшов у приватне життя. Віктор Гюго вважав Марра нещирим, таким, що лише розігрує роль революціонера, що викликало в нього відразу ще з 1830 року. Для нас Марра цікавий тим, що до того, як стати активним ліберальним політиком, він закінчив факультет літератури й вивчав філософію у Лароміґ’єра. Тобто був пов’язаний із традицією «ідеологів». Мабуть, не випадково такі ідеологи, як де Трасі і Кабаніс, також мали радше ліберальні й республіканські погляди.
Єдиний у цій статті, хто належить радше до першого покоління ідеологів, але просто пережив їх усіх і справив більший вплив на друге покоління, — це французький юрист, журналіст, філософ і політик Домінік Жозеф Гара (1749-1833). Він походив із родини лікаря, який став фермером і володів торговельною крамницею, тож не був аж надто бідним і здобув непогану освіту. Це дало йому змогу спочатку працювати адвокатом у Бордо, але ще зовсім молодим він переїхав до Парижа. Із 1777 року в Парижі він працював журналістом. До самої революції він був редактором літературного відділу в «Mercure de France» (а також був редактором «Journal de Paris» із 1781 року), потрапивши сюди після публікації розлогого звіту про промову Кондорсе, виголошену у Французькій академії. У 1779 році він здобув премію Французької академії за красномовство за свою працю «Éloge de Suger». Його «Éloge de Montausier» і «Éloge de Fontenelle» були відзначені призами на конкурсах 1781 і 1784 років. Навіть як журналіст він писав у дусі філософії XVIII століття. Не випадково, що саме в цей час він стає масоном (1779), членом ложі «Дев’ять сестер» (головна база «ідеологів» і послідовників Гельвеція). У 1785 році Гара було призначено професором історії в ліцеї, де його лекції користувалися такою самою популярністю, як і лекції Жана-Франсуа де Лагарпа з літератури.
Обраний депутатом до Генеральних штатів 1789 року, він у редагованому ним «Journal de Paris» публікував цікаві звіти про засідання Установчих зборів, унаслідок чого його газета невдовзі стала однією з найпоширеніших у Франції. У 1792 році він видав «Роздуми про Французьку революцію і змову європейських держав проти свободи та прав людини». Конвент призначив його міністром юстиції на місце Дантону. Схиляючись радше на бік жирондистів, він лавірував між партіями, через що пані Ролан не щадить його у своїх мемуарах. У березні 1793 року він став міністром внутрішніх справ. За сприяння порятунку жирондистів 31 травня і за переховування Кондорсе в будівлі міністерства Гара було заарештовано, але він зумів виправдатися. 15 серпня він склав із себе повноваження, після чого невдовзі послідував повторний арешт. Він пережив терор лише тому, що мав особисту дружбу з Робесп’єром і Баррасом. Після завершення терору Гара почав читати у щойно заснованому інституті (нова база «ідеологів») курс моральних і політичних наук; був членом Ради п’ятисот, тобто підтримав Термідоріанський переворот. У 1795 році, читаючи курс аналізу в Нормальній школі, він вступив в інтелектуальну суперечку з одним зі своїх учнів, релігійним містиком Клодом де Сен-Мартеном. Зокрема, Гара виступив проти існування морального чуття, що перевершує відчуття, і проти розмежування тіла й душі, виступаючи з позицій сенсуалізму. Цю суперечку, що спричинила великий переполох, сучасники охрестили «битвою Гара».
Після 18 брюмера Гара зблизився з Наполеоном, який вніс його ім’я до списку 60 перших сенаторів (як і Кабаніса, де Трасі). Але, як і інші «ідеологи», у Сенаті він не завжди погоджувався з розпорядженнями Бонапарта; так, він подав голос проти заслання 134 якобінців і навіть пропонував Моро свої послуги як захисника. Проте за імперії його було піднесено до графської гідності. Це не завадить Гара подати голос за скинення Наполеона 1814 року. Але, попри всю його старанність, Людовик XVIII не надав Гара гідності пера, тож під час Ста днів Гара виступив у палаті депутатів проти Бурбонів. За цей учинок і за довгий неприємний послужний список після другого скинення Наполеона, від 1816 року Гара був змушений виїхати з Парижа. А ордонансом від 21 березня 1816 р. його було виключено з Французької академії. У засланні Гара прожив до 1833 року і, треба гадати, не припиняв контактів з іншими ідеологами та матеріалістичного впливу на ідеї Франції.
Французький еллініст і філософ Жан-Франсуа Тюро (1768-1832) спочатку будував кар’єру пожежника, але в часи революції став наставником синів одного із засновників Банку Франції, що привело його до знайомства з філософським товариством у салоні мадам Гельвецій. Тут він зав’язав близькі стосунки з Дестютом де Трасі та Кабанісом. У 1795 році його було прийнято до щойно створеної Нормальної школи, де він навчався в Амбруаза Сікара, професора мистецтва мовлення, і Домініка Гара, професора аналізу. У 1796 році йому доручили перекласти книгу Джеймса Гарріса «Hermès ou Recherches sur la grammaire universelle», яку він опублікував із передмовою та присвятою Гара. Згодом він переклав книгу Роско «Життя Лоренцо де Медічі» (1799). Із 1797 року Тюро викладав загальну та порівняльну граматику в ліцеї для іноземців, а 1802 року разом із Сильвестром-Франсуа Лакруа та Сімеоном Дені Пуассоном (1781-1840), а також кількома іншими професорами з Політехнічної школи заснував «Школу наук і літератури». Він викладав там давні мови, літературу й історію та був її директором до 1807 року.
Тюро був призначений заступником П’єра Лароміг’єра (1811), а згодом доцентом (1812-1824) кафедри філософії на факультеті літератури в Парижі. У 1814 році він став професором Колеж де Франс на кафедрі грецької мови та філософії, де замінив Едуара-Франсуа-Марі Боскільйона. А 1830 року Тюро було обрано членом Академії написів і красного письменства. Серед його праць з історії античної філософії особливо вирізняються видання творів Локка і праця «Про життя і творчість Кабаніса» (1827). Він помер у липні 1832 року, охоплений епідемією холери. Його друг, учений Адамантіос Кораїс, написав йому епітафію грецькою мовою.
Одним із дуже помітних учнів Лароміг’єра був Жан Сафарі (1797-1865). Професор філософії, згодом викладач Вищої нормальної школи. На думку Франсуа Тамізьє, він належить до французької сенсуалістичної школи слідом за Кондильяком (1715-1780), Гара (1749-1833), Вольнеєм (1757-1820), Кабанісом (1757-1808), Дестютом де Трасі (1754-1836), Тюро (1768-1832), Лароміг’єром (1756-1837), Арістідом Валеттом (1794-1855) і Кардайяком (1766-1845).
Для складання іспитів в університеті його засвідчили особисто Лароміг’єр і Кардайяк. Ми також бачимо Сафарі в тісних зв’язках із революціонером Арманом Марра. Згодом він викладав у ліцеях і коледжах. Потім узявся за узагальнення «Літописів» Лароміг’єра як основу для своїх занять зі студентами в коледжі. Його праця вийшла під назвою «Аналітичний трактат з метафізики». Праця присвячена Лароміг’єрові й «складається з трьох частин, присвячених принципові нашого знання, його формуванню та певності в ньому». Похвала майстрові трапляється на кожній сторінці: глибина, світло, шляхетність, істина належать, за словами Сафарі, метафізикові, який репрезентує Платона, Декарта, Мальбранша і Кондильяка. (…) Противник матеріалізму і атеїзму, він цитує Тертуліана і Луї де Бональда, Боссюе і Фрейссінуса, Ріда і Дугалда Стюарта і — що було рідкістю в ті часи — доволі точно оцінює філософію Іммануїла Канта, який наполягає на існуванні Бога і безсмерті душі, але робить це предметом радше віри, ніж знання й навчання.
Усе це вельми симптоматично, адже, як ми побачимо в інших наших статтях, з часом «ідеологи» значно відхилилися від французьких матеріалістів XVIII століття і вже виявляли певні коливання в бік німецької філософії. На прикладі Сафарі ми бачимо, наскільки тонкою була межа переходу з одного напряму в інший. У 1841 році було створено конкурс, що нагороджував за найкращий виклад філософії Лароміг’єра, і приз здобув саме Сафарі (що показує вплив школи «ідеологів» навіть у ці роки). Від повного скочування в німецьку традицію Сафарі рятувало те, що він виступив проти еклектизму Віктора Кузена (1792-1867), який насильно витісняв традиційне університетське викладання філософії. Разом з Арістідом Валеттом і своїм колишнім однокурсником Александром Гібоном він був одним із групи вчених, які виступили перед Комісією народної освіти, щоб відстоювати «справу викладання філософії, скомпрометовану персоніфікацією цього вчення в одній людині та ототожненням усіх доктрин в одній доктрині, яка, справедливо чи ні, викликала бурю в університеті». Ця ініціатива спричинила полеміку в «Ревю де Парі». Учення Кузена він засуджує як пантеїзм і характеризує так:
«Еклектизм ще не зробив своєї справи, він зміщує науки й не має методу, він хотів зробити філософію Кондильяка та його учнів підозрілою, обмовивши їх варварськими й одіозними іменами, і він не зміг лишитися водночас і незалежним, і шанобливим перед об’явленням; він є лише офіційною владою, державною філософією, що пародіює державну релігію».
У розділі, присвяченому французькій школі, він захищає Кондильяка і звеличує Лароміг’єра проти Мена де Бірана і Віктора Кузена. Під егідою газети «Le National», яку редагував його друг Арман Марра, він брав участь у виборах до законодавчих зборів 1 серпня 1846 року «як противник комунізму і захисник сільського господарства». Однак він зазнав поразки на цих виборах, які дали абсолютну більшість консервативному центру. 1854 року він вийшов у відставку, оселився в замку де Хютте, де й помер 1865 року.
Отже, до вже опублікованих статей про рух «Ідеологів» у Франції, біографічних статей про Дестюта де Трасі, Кабаніса і Вольнея (основних ідеологів), а також до узагальнених статей про німецьке та італійське Просвітництво — ми додаємо низку нотаток про французьких «ідеологів» другого порядку, які продовжували справу Кондильяка аж до середини XIX століття. Пізніше ми вдосконалимо й перепишемо всі вже наявні статті та об’єднаємо всі ці нотатки в окремий матеріал. І все це зрештою буде осмислено й проаналізовано в контексті конфлікту з німецькою традицією думки. А також, зокрема, спрямовано проти філософії Канта, Бріана, Кузена, Фіхте, Шеллінга, Гегеля і Маркса.
Чому навіть праве крило Ідеології краще за гегельянство?
Взагалі, строго кажучи, в античній філософії лише Епікур був послідовним матеріалістом (тобто «вульгарним»), який заперечував будь-яку безтілесну природу, хіба що за винятком порожнечі як резервуара для атомів. Більшість його свідомих або несвідомих послідовників в інші епохи (тобто тих, хто приймав більшість його передумов і робив майже ідентичні висновки) — не були епікурейцями в строгому сенсі слова й допускали серйозні відхилення в найрізноманітніших питаннях. Наприклад, практично всі французькі просвітителі були строгими детерміністами (тоді як Епікур був прихильником свободи волі). Так само більшість його послідовників визнавали дуалізм душі й тіла (принаймні той самий Локк або Гассенді), вигадуючи різні виправдання для існування специфічно відмінної душі. Зокрема, цей дуалізм чітко окреслив Кондильяк, а ще більше посилили його послідовники «ідеологи» (зокрема, Лароміґ’єр і його учні). Навіть такий знаменитий «вульгарний» матеріаліст, як Кабаніс, — і той у старості почав визнавати особливі властивості душі, що роблять її причиною людської активності.
Завдяки такому особливому ставленню до душі ідеологи швидко перетворилися переважно на психологічну школу філософії, дедалі більше відвертаючись від матеріального й цілковито зосереджуючись на «генезі ідей». Вони дуже швидко впадали в агностицизм, подібний до кантіанського, і почали вважати математику найважливішим інструментом у справі конструювання нової науки. Особливий пієтет до математики й психології не міг не підводити їх до визнання ідеалістичного бачення світу. До того ж вони виразно відчували тиск з боку зростаючого романтичного й ідеалістичного табору (найбільшою постаттю якого став Гегель). «Ідеологи», яких ми ще надалі аналізуватимемо докладно, загалом були «регресивним» рухом. Вони демонструють плавність переходу від умовно французької традиції до німецької. Їхні умонастрої мають ті самі причини, що й у звичних нам романтиків на кшталт Фіхте або тих самих марксистів на кшталт Бурі. Їхні спонукання майже ідентичні. Погляньте хоча б на Лароміґ’єра:
«…недостатньо відчувати, щоб пізнавати».
«Здібності душі не залежать, щодо свого існування, від організації тіла».
«Правда, що душа є субстанція безтілесна, нематеріальна, непротяжна, проста, духовна; але пізнання духовності душі є наслідком пізнання її активності та чутливості».
Або, як каже один із дослідників його філософії: «Лароміґ’єр вважав, що істинна філософія однаково відкидає і матеріалізм, який не визнає духовного начала, і спіритуалізм, що заперечує матерію». Хіба це не катастрофа? Монізм у дусі Спінози, але навіть не матеріалістичний, як у Бюхнера, Фогта і Молешотта, а взагалі бозна-що, де душа безтілесна й не залежить від тіла. Чому ж тоді я протиставляю навіть таких філософів «школі Гегеля»? Та тому, що вони самі себе протиставляли, і попри всі подібні схожості, усвідомлювали свої корені саме у французькому Просвітництві. Це робило їх, у конкретних частковостях, більш приземленими філософами, і вони відкрито ворогували з французькими гегельянцями. Хоча тенденції, звісно, невтішні.
Саме тому в майбутньому нашому нарисі про класичне Просвітництво у Франції ми розглянемо безліч різних внутрішніх «течій». Кондильяк і його школа — далеко не найепікурейськіші і подекуди навіть анти-матеріалістичні. Заодно розглянемо більш матеріалістичні течії та те, яких форм розвитку вони набували згодом. Але треба розуміти, що оскільки філософія взагалі має справу з феноменом свідомості, то впродовж більшої частини своєї історії будь-яка філософія мала більшою чи меншою мірою, але ідеалістичну форму. Умовно кажучи, на 100 філософів завжди (навіть за часів Епікура) припадало 99 ідеалістів. І ми лише обираємо тих, хто порівняно менше занурюється в метафізику (навіть Епікур, наприклад, визнавав багатобожжя, лише роблячи богів матеріальними). І якщо говорити зовсім грубо, то саме тому можна і треба викинути за борт 99% філософських трактатів і систем.
Історія філософії потрібна, по більшій мірі, лише для вивчення людини в її становленні, зокрема для вивчення природи наших заблуджень і нав’язливого бажання нашого виду — конструювати метафізику. А навчитися «правильно мислити» й перетворювати світ можна й без філософії. Однак тоді існує високий ризик, що ми несвідомо наступимо на ті самі граблі, піддавшись цій нашій дивній «природі». Знання філософії, тобто історії власних заблуджень, має вберегти нас від подібних помилок.