Філософія Карла Фогта — «вульгарний матеріалізм

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Частина циклу «вульгарні матеріалісти».

Решту авторських статей можна прочитати тут

Мало кому ще так сильно не пощастило на пострадянському просторі, як спадщині так званих «вульгарних матеріалістів». Це група філософів, головна проблема яких полягала в тому, що вони були сучасниками Маркса й розвивали матеріалізм не так, як того хотів би він. І навіть гірше: хоч вони були переважно лібералами з дуже й дуже лівими відтінками, майже тактичними союзниками марксизму, проте виступили проти комунізму взагалі й Маркса зокрема. Після такого їхня доля була вирішена наперед. Раніше широко видавані й популярні навіть на початку XX ст. на теренах Російської імперії [1], у роки СРСР вони майже цілковито були віддані забуттю, а з книжки в книжку мандрували лише якісь геть далекі від істини узагальнення їхньої філософії, з різними лайливими ярликами: від зведення всього й уся до механіки до соціал-дарвінізму. Категорія «вульгарні матеріалісти» стала популярною завдяки Ф. Енгельсу, який був переконаний, що «мандрівні проповідники Бюхнер, Фогт і Молешотт», а разом із ними й більшість природодослідників та лікарів, які міркували про матерію, не внесли серйозного внеску в розвиток матеріалістичної теорії, бо проігнорували діалектику Гегеля. І ця думка Енгельса просто приймалася — і продовжує прийматися на віру навіть сьогодні [2]. Деяким навіть вистачає фантазії ставити запитання: «Чи є майбутнє у вульгарного матеріалізму?» [3]. Щоправда, останніми роками вже починаються спроби «критично переосмислити зміст усталеної у вітчизняній історіографії категорії «вульгарні матеріалісти»» [4], і навіть відмовитися від самого цього терміна [5], але такі спроби все ще страждають на серйозну заангажованість. Рідко коли про філософів такого типу пишуть інші матеріалісти. Ми збираємося виправити цей недолік у серії статей про Бюхнера, Фогта, Молешотта, Кабаніса, Спенсера та ще багатьох інших нині забутих філософів.

Одразу застерігаємо, що ця стаття перевантажена деталями й менш літературно виконана, ніж біографія авторства Краузе (1896), яка також є на сайті. Можна вважати, що версія Краузе — це коротка версія цієї статті. Її можна прочитати за цим посиланням.

Карл Фогт — спадковий ліберал

Один із найзнаменитіших серед так званих «вульгарних» матеріалістів, Карл Фогт (1817-1895), народився в родині німецько-швейцарського лікаря Філіппа Фрідріха Вільгельма Фогта (1789-1861). У 1817 році його батько став професором медицини в Гіссенському університеті (тому самому університеті, де навчалися всі Бюхнери, зокрема Людвіг). Він проводив дослідження в галузі фармакодинаміки та токсикології. У політичному сенсі старший Фогт був лібералом. Після Липневої революції 1830 року в Парижі він заснував читацький клуб, а завдяки шлюбу з Луїзою Фоллен він став шваґром співзасновників студентських ліберальних братств Адольфа Людвіга та Карла Фолленів. Така спорідненість робила всю родину Фогтів таврованою з погляду консервативно налаштованих урядів Німеччини, оскільки Фоллени були причетні до вбивства Коцебу, великої події в політичному житті Німеччини 20-х років. У 1834 році Філіппові вдалося уникнути загрози політичного переслідування, прийнявши запрошення на посаду професора медицини в нещодавно заснованому Бернському університеті у Швейцарії. Цю посаду він обіймав до самої смерті. Майже всі його діти, крім Карла, здобували освіту вже у Швейцарії й пов’язували з цією країною все своє життя. Водночас усі його діти були політично активними. Про Карла Фогта ми ще говоритимемо далі, а ось його брат Густав Фогт (1829–1901) був радикально-ліберальним політиком (ліво-лібералізм у дусі Мілля), викладав право в Бернському університеті й був головним редактором газети «Neue Zürcher Zeitung». Із 1862 року Густав був професором конституційного права в Берні та виступав за пряму демократію, конституційну юрисдикцію на основі північноамериканської моделі й міжнародний рух за мир; а з 1868 по 1869 рік він працював редактором журналу «Сполучені Штати Європи».

Ще один із братів, Еміль Фогт (1820–1883), був юристом і аташе посольства Швейцарії. Як і Ґустав, він був членом радикальної партії. У 1848 році Еміль вирушив до Неаполя як аташе посольства Швейцарії для переговорів про військову конвенцію, але здебільшого просто працював юристом. Адольф Фогт (1823–1907) був лікарем і соціальним реформатором, який вів кампанію за громадське здоров’я, особливо в місті Берні (боротьба з епідеміями, поліпшення житлових умов і утилізація стічних вод), але з іншого боку, він також публікував праці, у яких критикував вакцинацію. Адольф був представником робітників у міській раді Берна з 1882 по 1899 рік, тож його радикалізм навіть межував із соціалізмом. Навіть їхня сестра Луїза вийшла заміж не просто за когось, а за лікаря й австрійського політика Ганса Кудліха, який брав участь в Жовтневому повстанні у Відні 1848 року та Пфальцькому повстанні (і ввійшов в історію як «визволитель селян» Австрії, Богемії та Польщі), після чого, як і багато інших переслідуваних у Німеччині демократів, знайшов притулок у домі батька Фогта. У них регулярно бували найрізноманітніші революціонери й демократи, які переховувалися від урядів власних держав. Загалом, як і у випадку з Людвігом Бюхнером, маємо справу з цілою родиною спадкових ліволібералів і демократів, і це, звісно, позначилося й на світогляді Карла Фогта, що ми ще побачимо далі. 

Із 1833 року Карл Фогт вивчав медицину в Гісенському університеті, і, попри вимушену втечу батька до Швейцарії, залишався в Німеччині ще цілий рік. Тут він був однокурсником відомого демократичного поета Георга Бюхнера (брата філософа-матеріаліста). Але від вивчення медицини, яка цікавила його куди менше, ніж, наприклад, дуелі на шпагах, він переключився на вивчення хімії під керівництвом найбільшого німецького хіміка Юстуса Лібіха, який згодом ще довго підтримував Фогта, хоч і стримано відкидав його матеріалізм. Уже в Гіссені Фогт був членом студентського братства, яке переслідувала влада через пропаговані ним ліберальні погляди. Після розформування братства Фогт приєднався до корпусу «Палатія Гіссен», а 1835 року допоміг своєму однокурсникові втекти від поліції, через що також був змушений покинути Німеччину. Причому Лібіх допоміг йому втекти і написав рекомендаційний документ для виїзду з країни. Спершу Фогт шукав притулку в свого дядька Бозе, лісничого великого герцога в Югенгаймі. Великий герцог відпочивав тут разом із принцом Пруссії. Фогт позичив форму лісника й зайнявся полюванням разом із єгерями їхніх високостей, тим часом як поліція шукала його всюди, окрім особистих володінь самого суверена. Князі повернулися до своїх дворів, і Фогт, спритно вислизнувши від варти Рейну, втік до Страсбурга. Тут Фогт цікавився відвідуванням лікарень, де він зустрів багато політичних біженців, і вивченням зоології та викопних решток у бібліотеках і музеях, аж поки батько не покликав його до Берна, щоб допомогти йому. 

Із медициною в нього склалося так само, як у Дарвіна й у багатьох інших; робота з живими й мертвими людськими тілами ставала йому з плином часу дедалі неприємнішою, і хоча він 1839 року офіційно завершив свою медичну освіту, вочевидь, він ніколи, навіть тимчасово, не займався лікарською практикою. Тож Фогт, формально вивчаючи медицину, узявся за інші галузі й став учнем бернського професора Валентина, автора фізіологічної теорії нервів і органів чуття та відомого зоолога. Докторський ступінь із медицини він здобув із дисертацією на тему «Внесок в анатомію земноводних». На той час Фогтові виповнився лише двадцять один рік. Свій диплом він замкнув у скрині й відправив на горище. Два завершені мемуари Фогта про нерви рептилій навіть заслужили похвалу Карла Ернста фон Бера та Олександра Гумбольдта. Вони були засновані на колекції американських рептилій, яку Гумбольдт залишив в інституті Валентина. Видатний учений того часу, Луї Агассіз, який часто бував у батька Фогта, хотів, щоб Карл допомагав йому у швейцарському місті Невшателі, і тому, суто технічно, можна сказати, що вже незабаром він повертається до Німеччини (це містечко на той час входило до складу Пруссії).

Тепер, із 1839 до 1845 року, Фогт живе, по суті, в селі й, окрім зоології, активно цікавиться геологічними питаннями. Суперечки про льодовикову активність тоді сягнули свого апогею. Було висунуто теорію, що колись величезний льодовик займав долину Рони вище Мартіньї, але Агассис іще сумнівався в цьому. Разом із Дезором він відвідав основні льодовикові поля Альп і розробив план безперервного вивчення льодовика. У 1839 році група приблизно з дюжини студентів, серед яких найвідоміші Агассис, Дезор, Фогт і Пурталес, разом із провідниками та носіями оселилася біля нижнього льодовика Аара, де вони могли спостерігати за його внутрішнім життям. Поруч із величезним валуном було знайдено придатне місце для табору, і там постав будиночок, що дістав назву Hôtel des Neuchatelois. Протягом чотирьох років, поки студенти ним користувалися, готель часто відвідували гості, багато з яких згодом стали видатними вченими. Нова льодовикова теорія й далі наштовхувалася на запеклий опір, і ніхто не чинив його з більшою енергією, ніж Леопольд фон Бух. Фогтові довелося захищати її перед Німецьким науковим зібранням в Ерлангені 1840 року, а потім у Майнці, і в обох випадках у присутності фон Буха. Та зрештою в усіх дебатах Фогт вийшов переможцем. Перша книжка Фогта, «У горах і на льодовиках», у якій було втілено його тамтешній досвід, вийшла друком 1843 року. Але головною його працею було вивчення прісноводних риб для написання окремого розділу в майбутній книжці Агассиса (див. критику Агассиса у творах Бюхнера). 1842 року Фогт відкрив апоптоз — запрограмовану загибель клітин — у ході досліджень розвитку пуголовків звичайної жаби-повитухи. Значення цього відкриття стало очевидним лише в другій половині XX століття.

Настав 1845 рік, і тепер Фогт залишає Швейцарію та продовжує своє навчання вже в Сорбонні (Париж), паралельно вивчаючи нижчих морських тварин у Ніцці. Фогт провів три роки в Парижі, старанно працюючи й створюючи безліч зоологічних і біологічних мемуарів; опублікував свій двотомний «Підручник геології та петрології» (1846–47) і відіграв помітну роль у формуванні Товариства німецьких лікарів. У своєму геологічному підручнику він висловив сумніви щодо теорії рідкого ядра всередині Землі, якої тоді дотримувалися всі (що ядро тверде, було суворо доведено лише 1936 року). Також у цей час він, серед іншого, спілкувався з анархістами Михайлом Бакуніним, П’єром-Жозефом Прудоном і Георгом Гервегом, а також зі знаменитим другом Гумбольдта й лідером французької ліволіберальної опозиції Франсуа Араго. Брат Фогта Адольф залишався близьким другом Бакуніна впродовж усього життя. Звісно, це спілкування також позначиться на його політичних поглядах. Олександр Герцен згодом описував, як виглядали розмови Прудона й Бакуніна, і там само побіжно згадує Фогта:

«Бакунін жив тоді з А. Рейхелем у надзвичайно скромній квартирі за Сеною, на rue de Burgogne. Прудон часто приходив туди слухати рейхелевого Бетховена й бакунінського Гегеля — філософські суперечки тривали довше за симфонії. Вони нагадували знамениті всенічні бдіння Бакуніна з Хом’яковим у Чаадаєва, у Єлагіної про того ж Гегеля. 1847 року Карл Фохт, який жив теж на rue de Burgogne і теж часто відвідував Рейхеля та Бакуніна, знудившись якось увечері слухати нескінченні балачки про феноменологію, пішов спати. Наступного ранку він зайшов по Рейхеля… його здивувала, попри ранню годину, розмова в кабінеті Бакуніна; він прочинив двері — Прудон і Бакунін сиділи на тих самих місцях, перед згаслим каміном, і закінчували в кількох словах учорашню суперечку».

Слава Фогта дійшла до широкої публіки завдяки його книжці «Фізіологічні листи для освічених людей усіх станів» (1847) [див. наш огляд], яка зробила науку доступною для розуміння звичайного читача й водночас зберігала інтерес навіть для фахівців. У ній питання зародження розглядалося з такою простотою, на яку не наважувалися в жодній іншій популярній праці; і в ній Фогт нападав на доктрину існування душі, стверджуючи, що всі властивості, які ми вважаємо особливою розумовою діяльністю, є просто функціями мозкової речовини. Це саме та метафора, де мислення порівнюється з жовчю та сечею. Завдяки цьому Фогт уславився на всю Європу як матеріаліст. Але докладніше про його філософію ми поговоримо в наступних розділах статті та в її підсумковому розділі. Книгу Фогта було засуджено церковниками, і вона стала предметом суперечок у німецьких університетах. 

Під час однієї зі своїх поїздок Фогт, ставши свідком роботи рибалок, звернув увагу на затоку Віллафранка як на придатну станцію для зоологічних досліджень. Він влаштував там лабораторію й узявся до роботи. Невдовзі його старий учитель Лібіх запросив його повернутися до Гіссена на посаду професора геології. Чиновники в Дармштадті, згадавши про його революційні нахили, стали на заваді й відклали його затвердження, висуваючи проти нього всілякі заперечення, зокрема й те, що він виступав проти фон Буха та висміював його теорії. Однак сам фон Бух підтвердив його придатність до цієї посади; Олександр фон Гумбольдт також рекомендував його, і тому в квітні 1847 року Фогт обійняв посаду, але на кафедрі зоології. А оскільки вже тоді він чітко наголошував на походженні людини від мавпи, студенти прозвали його «Мавпа-Фогт». Та й тепер він продовжує свою політичну діяльність. Фогт вступив до Зондербунду, групи молодих професорів, і до Демократичної асоціації. Разом із Моріцем Кар’єром, зятем Лібіха, він видавав республіканську газету «Freie Hessische Zeitung».

Обійнявши посаду професора, Фогт виголосив і опублікував свою інавгураційну промову «Про сучасний стан описових наук»; переклав «Геологічні екскурсії» Дезора; опублікував свою книжку про подорожі «Океан і Середземномор’я» (1848); і щойно завершив облаштування своєї Зоологічної лабораторії, коли вибухнули Революції 1848 року.

Участь у революційних подіях

На початку 1848 року він певний час був командувачем Громадянської гвардії у званні полковника, взяв участь у попередньому парламенті й згодом був делегатом Комітету п’ятдесяти. А з 20 травня 1848 року до 18 червня 1849 року його було обрано депутатом від Гіссена до Франкфуртських національних зборів. Там він належав до радикально-демократичної фракції «Deutscher Hof» (але не до найрадикальнішої; згодом від неї відколеться група на чолі з другом Маркса — Арнольдом Руге) і був одним із найвидатніших, а водночас і найстрахітливіших ораторів лівої партії, з чим неохоче мусив погодитися навіть Маркс. У цей самий період він виголосив свою знамениту промову про відокремлення церкви від держави. Попри всю різкість, яку Фогт виявляв у протистоянні зі своїми політичними опонентами, він зберігав дистанцію від радикальної демократії в дусі комунізму. Це стало очевидним і тоді, коли 18 вересня 1848 року у Франкфурті почалися барикадні бої після того, як незначна більшість Національних зборів схвалила Мальмьонське перемир’я між Пруссією та Данією. Фогт не лише відхилив вимогу про вихід лівих із парламенту, а й зробив невдалу спробу особисто виступити посередником між військовими та повстанцями. Згодом від імені лівих він написав есе «Вісімнадцяте вересня у Франкфурті» (1848), у якому було відкинуто звинувачення в організованому насильстві. Наголошуючи на стихійному характері подій у Франкфурті, де винні всі одразу, а отже, не винен ніхто, документ Фогта мав відрадити центральний уряд і парламент від використання Вересневого повстання як приводу для обмеження демократичних прав, чого прагнули б контрреволюційні сили. Коли 12 жовтня 1848 року ліве крило Національних зборів обрало делегацію з чотирьох осіб для поїздки до революційної Відня, Фогт відмовився від своєї кандидатури на користь Роберта Блюма після того, як голоси розділилися порівну. Незадовго до своєї страти у віденському замку Бріґітенау 9 листопада 1848 року Блюм написав Фогтові прощального листа, в якому просив подбати про його родину, особливо про сина Ганса. Згодом Ганс висловить підтримку урядові Бісмарка, і його прихильність до націонал-лібералів призведе до розриву з «прийомним батьком» Фогтом. 

У подальших дебатах Національних зборів Фогт виступав за зміцнення парламентської демократії, принцип народного суверенітету і — як переконаний атеїст — за відокремлення церкви від держави. Як ліберал, він, само собою, виступав за свободу преси та свободу зібрань, цілком нейтральні суди присяжних, за загальні, рівні й таємні вибори та спільну імперію для всіх німців, без внутрішніх кордонів. У питанні про кордони німецької держави він уже тоді виступав за анексію Німецької Австрії; однак він відхилив обрання прусського короля Фрідріха Вільгельма IV спадковим імператором, хоча «німецький двір» нібито був би відкритий для «демократичної монархії», принаймні на початку обговорень. Фогт також був співробітником Deutsche Reichstagszeitung, парламентської кореспонденції Лівої партії. Після того як у квітні 1849 року Фрідріх Вільгельм IV відмовився від імператорського титулу, Фогт узяв участь в остаточно безуспішній кампанії за імперську конституцію і був одним із п’яти членів імперського регентства, призначених залишковим парламентом Штутгарта. У червні 1849 року він переїхав до Штутгарта разом із рештою парламенту й став одним із п’яти імперських регентів на посаді міністра закордонних справ. Також із 1849 до 1850 року він був членом ландтагу Великого герцогства Гессен, де мав гарантовану нагоду особисто познайомитися з Вільгельмом Людвігом і Александром Бюхнерами (братами філософа-матеріаліста), і, можливо, Фогт навіть знав самого Людвіга Бюхнера.

Перебуваючи в Німеччині, він закликав підтримати Баденську революцію і Пфальцьке повстання (у якому брав участь чоловік його сестри). Але відповідно до чинного законодавства він учинив державну зраду і був звільнений із державної служби. Після остаточної поразки кампанії за Імперську конституцію Фогтові довелося емігрувати назад до Швейцарії, і він оселився в Женеві, а 1852 року став професором геології в місцевій академії (а 1872 року стане ще й професором зоології). Тут починається новий період у житті Фогта.

Із великих праць раннього періоду творчості Фогт видає цілий політичний маніфест під назвою «Політичні завдання опозиції в наш час» (1849) [див. наш огляд], політичну сатиру «Дослідження про держави тварин» (1849-1851) [див. наш огляд], що стала побічним продуктом роботи над серйознішим підручником у двох томах під назвою «Зоологічні листи: Природнича історія нині живих і вимерлих тварин» (1851) [див. наш огляд], а також пробує себе в жанрі подорожніх описів із книжкою «Океан і Середземне море. Подорожні листи» (1848) і публікує книгу «Картини з життя тварин» (1852). Само собою зрозуміло, що «Зоологічні листи» стали ніби продовженням гучних листів про фізіологію, але, як і перша книга, це по більшій частині дещо популяризований підручник, дуже нудна книжка. Щоправда, навіть у «Зоологічних листах» Фогт знаходить місце для політики:

Після сумного краху Німецької революції, яка, сподіваюся, незабаром знову блискуче постане з попелу, я можу бути лише вдячний міністерству з найліберальнішим складом думки, якщо воно визнало мене негідним викладати природничу історію для молоді, призначеної для служби християнсько-німецькій дрібній державі, і я можу розраховувати на те, що прогресуюча реакція, дедалі більше погіршуючи нестерпні умови в Німеччині, не викличе в мене бажання обміняти під час роботи над моєю працею вільне повітря Швейцарії на задуху моєї батьківщини. Тим самим мені надано можливість здійснити заповітну думку, яку я давно плекав.

Його політичний маніфест і сатира цього періоду показують нам переконаного демократа і ліво-ліберала, погляди якого пройняті анархізмом і прагненням до децентралізації. Він хоче об’єднання Німеччини, але лише на федеративних засадах і з максимально ослабленим урядом. При цьому вже тут він використовує матеріалістичні погляди для аналізу політики, і хай у сатиричній формі, але висловлює цілком «марксистське» переконання, що політична надбудова залежить від економічного базису, а їжа впливає на формування людини й цілих народів. Але, крім такого загалом спірного тезису, Фогт висловлює більш політичне переконання в тому, що незалежно від форми правління та поглядів правлячої партії — «матеріальна потреба завжди є тим важелем, за допомогою якого рухається і приводиться в рух уся державна машина». І дивується, як цей чинник уперто примудряються ігнорувати, доводячи народ до відчаю та збройних повстань. Попри те, що навіть у цих книжках Фогт знову і знову виступає проти комуністів і остерігається апологетики насильства, сам він залишається дуже навіть лівим і радикальним, і регулярно в найрізноманітніших книжках стверджує, що «завдання полягає в тому, щоб підірвати цю систему в її коренях і скинути її пихаті вершини», він вимагає дисципліни в лавах партії, підтримує тактику підпільних таємних товариств і заявляє, що розмови про реформізм небезпечні: «обіцянки реформ — це порожні слова, які ніколи не будуть виконані. Лише через постійний тиск і непримиренність можна домогтися змін, які приведуть до справжньої свободи». Він закликає використовувати економічні важелі, щоб впливати на політику Німеччини, звернути увагу на соціальні питання, боротися проти зростаючої нерівності. Він переконаний, що однією з найбільших опор режиму є контроль над просвітництвом і культурою, над усіма медіа, і закликає опозицію до грамшіанської (ще до народження Грамші) боротьби за культурну гегемонію. Він переконаний, що «уряди прагнуть тримати народ у невігластві, щоб легше маніпулювати ним». І це ще не все! Як економічні важелі Фогт називає підтримку профспілок і кооперативів, а також навіть аналог радянської влади, яку ми знаємо за подіями 1917-го:

Крім того, опозиція має активно працювати над створенням громадських організацій, які об’єднували б людей для захисту їхніх інтересів. Такі організації, як профспілки і кооперативи, можуть стати важливою силою в боротьбі за демократію. Створення таких організацій потребує часу й ресурсів, але їхнє значення не можна недооцінювати. Вони не лише мобілізують народ, а й створюють альтернативні структури влади, які можуть протистояти державним інститутам.

Ось наскільки радикальні висновки робить Фогт із краху революції. Ба більше, як і його батько до нього, сам Фогт активно допомагає всім політичним емігрантам у Європі. І навіть в еміграції продовжує активно цікавитися політикою та брати в ній участь, наскільки це дозволяють його можливості. І ось тепер, після тривалої паузи, спричиненої революцією, консервативні сили Німеччини згадали про те, що Фогт проголосив у своїх «Фізіологічних листах» (1847) найжорсткішу форму матеріалізму, яку тільки можна уявити, звівши душу просто до продукту роботи мозку. Тільки тепер від чистої політики Фогт змушений перейти до навколофілософських питань.

Захист філософського матеріалізму: думка як сеча

Професор геології в Женеві, відомий матеріаліст і ліворадикальний політик, Фогт починає будувати свою наукову кар’єру. Але перш ніж описати цей головний період у його житті, не зайвим буде згадати одну важливу обставину з життя Фогта в 50-60-ті роки: це близька дружба з відомим російським демократом Олександром Герценом (якого у своїй книзі «Сила і матерія» Бюхнер навіть двічі цитує). Фогт аж ніяк не «прохідна» постать у житті Герцена. Родина Фогтів, мабуть, єдині німці, про яких із теплотою й повагою писав Герцен у «Минулому і думах». Про самого Фогта Герцен зауважував:

«Це не лише світлий розум, а й найсвітліший норов з усіх, кого я бачив».

Герцен уперше зустрівся з Фогтом ще 1847 року в Парижі у Бакуніна (вище наводився приклад із спогадів Герцена про це), але по-справжньому зблизилися вони в Ніцці в 1850-1852 рр. Коло людей, з якими в цей час міг постійно спілкуватися Герцен, було невелике: подружжя Енгельсонів, про яких часто згадується в листах Фогта до Герцена, і сам Фогт, що вивчав у Ніцці морську фауну; рідше траплялися зустрічі з італійськими та польськими революціонерами. Саме 50-ті роки були дуже тяжкими для Герцена через стосунки його дружини з німецьким поетом Георгом Гервегом. І Фогт допомагав Герцену подолати депресію, пов’язану з цією зрадою. Він був поруч, коли померли мати Герцена й один із його синів. Чергував біля ліжка його вмираючої дружини й допомагав влаштовувати похорон. І як писав Герцен: «Фогт і я — ми поклали її в труну». Також Фогт допомагав Герцену з пошуком житла, з отриманням громадянства Швейцарії, не просто дбав про виховання його сина Герцена-молодшого, а став для нього практично другим батьком і головним опікуном. Саме тому Герцен-молодший стане фізіологом і працюватиме в цій професії аж до самої смерті (хоча сам Герцен сподівався, що син усе-таки стане політичним діячем). По змозі Фогт навіть сприяв поширенню герценівських видань по Європі й навіть шукав шляхи пересилання їх до Росії. І той самий Герцен описував, що поважав Фогта не лише за безпосередню допомогу, а й за характер. Як писав Герцен, йому імпонували у Фогті «просте й ясне ставлення до життя», його «добродушна іронія» та «життєвий реалізм», наукова діяльність Фогта і його талант до викладання. Хоча Герцена й не влаштовувало, що Фогт надто зневажає філософію. Коротше кажучи, це дуже важливий особистий зв’язок у 50-ті роки.

З листів того періоду видно, що Фогт підтримував бодай мінімальні контакти навіть із такими знаменитостями, як Дарвін і Лаєль, і обидва відгукувалися про нього непогано. З листів Лаєля навіть можна зробити висновок, що Фогт підтримував мінімальні контакти з Гумбольдтом (який до того вже клопотався за Фогта, щоб тому дали кафедру в Гіссені), і взагалі був тісно пов’язаний з усіма відомими вченими й політиками того часу, особливо якщо ті хоч якимось чином були пов’язані зі Швейцарією. Попри свій початковий скептицизм, 1851 року Фогт підготував і опублікував німецький переклад анонімно виданої праці Роберта Чемберса «Залишки природної історії творіння» (1851) [див. російську передмову до цього перекладу], у якій було популяризовано ідею еволюції. Книжка загалом непогана, якщо не зважати на велику кількість посилань на Бога. Але через зростання популярності та зв’язок із політикою йому все-таки нагадали про те, що бути матеріалістом у Німеччині — поганий тон. Принаймні спробували нагадати. Саме через Фогта в Німеччині станеться знаменитий «спір про матеріалізм», який виведе на сцену також Бюхнера і Молешотта, а також завдасть величезного удару по теологічному мисленню в Німеччині й на певний час зробить матеріалізм модним напрямом серед студентства по всій Європі. 

У суперечці про матеріалізм, що сягнула свого апогею 1854 року, Фогт був головним представником матеріалістів, тоді як ідеалістів репрезентував насамперед знаний на той час анатом Рудольф Вагнер. Нагадаємо: для Фогта психічні процеси, діяльність душі є лише функціями мозкової речовини, яка продукує думки так само, як нирки продукують сечу. Припущення про безсмертну душу, що використовує мозок як інструмент, за допомогою якого вона може діяти, — це чиста нісенітниця. Також Фогт стверджував, хай і напівіронічно, але це все ж використовували проти нього, що їжа справляє безпосередній, матеріальний вплив на людей, їхній характер і поведінку: незграбність фермерів, які вирощують буряки в Тельтові, як припускалося, була наслідком поглинання атомів ріпи. А після 1848 року Фогт уже відкрито заперечував свободу волі людини з позицій детермініста. Для Фогта, як заявив Вагнер у своїй відповіді Фогтові, існують лише логічно мислячі люди, матеріалісти, а всі інші — вперті дурні. І, звісно, Фогт не бачив місця для ролі філософії у творенні знання. Він полемічно знецінював філософію, особливо метафізику й теологію, а також навіть філософствуючих природодослідників, як прості додатки до природничих наук. Ця засаднича позиція також виявилася в підтримці Фогтом еволюційних теорій. Він полемізував проти сучасних йому еволюціоністів, коли ще сприймав їхні теорії як натурфілософські спекуляції. Як він пише у своїй книжці «Картини з життя тварин» (1852):

Позбавлена комічних атрибутів, які натурфілософи… вміли надати цій теорії, вона, однак, має один бік, що здається нам дуже важливим. Вона … цілковито усуває силу мислячої особистості, творця, яку припускають багато інших натуралістів.

І ось після того, як на нього з усіх вищезгаданих причин нападає Рудольф Вагнер, у відповідь Фогт пише свою найматеріалістичнішу книжку — «Köhlerglaube und Wissenschaft», яку ми переклали як «Суевір’я і наука» (1855) [див. наш огляд], де просто підсумовує всі вищезгадані погляди й висміює консерваторів на кшталт Вагнера, які й досі вимагають від учених вести «подвійну бухгалтерію», тобто вірити окремо, а займатися наукою окремо. Ця книжка, як і сама суперечка Фогта й Вагнера, справить справжній фурор у Європі. Книжка розходитиметься так швидко, що Фогт не встигає випускати нові видання. За рік буде продано 4 видання. Услід за ним до полеміки долучаються Молешотт і Бюхнер, а останній нашвидкуруч пише й видає книжку «Сила і матерія» (1855), ще масштабніший маніфест і бестселер, згодом перекладений майже всіма культурними мовами світу. Зрештою Бюхнер і Молешотт втратять свої викладацькі місця в Німеччині: Бюхнер відійде до приватного життя, а Молешотт перебереться викладати до Італії. Фогтові щастить більше, оскільки він живе в ліберальній Швейцарії. Єдиний істотний мінус — уже в цій книжці Фогта вперше виразно проступають спалахи расизму, які ми розберемо трохи далі в окремому розділі. 

Фогт проти Маркса: французький шпигун

У 1855 році Фогт перебуває в зеніті своєї слави. Тоді ж він приймає швейцарське громадянство і стає членом Державної ради (1856-1871), а згодом і Національної ради (1878–1881) Швейцарії, тобто повертається в політику, але вже як корінний швейцарець. Ставши одним із провідних діячів швейцарського радикалізму, він приєднався до Швейцарської радикальної партії, членами якої були також і його брати, й цілковито підтримував її до кінця життя. Він також відігравав важливу роль у громадських справах Женеви. 1856 року він входив до складу делегації на чолі з мером Женеви Джеймсом Фазі, яка домоглася відокремлення Невшателя від Пруссії.

У межах своєї журналістської діяльності Фогт із 1858 року, за посередництва Отто Фольгера, працював над журналом «Повідомлення з майстерні природи», який мав сприяти популярному поширенню наукових знань. Однак наукові й особливо політичні розбіжності призвели до суперечок між Фогтом і Фольгером. Великонімецький федераліст Фольгер був стривожений негативними висловлюваннями Фогта про Австрію та пов’язані з нею великопрусські плани; тому він описав Фогта, який, зі свого боку, критично відгукнувся про працю Фольгера, як «революційного геолога, що втік із батьківщини» (Фольгер: Книга Землі 1859, т. 2, с. IV.). Із листування з Герценом можна зробити висновок, що Фогт наводив довідки про комуністичні рухи в Швейцарії, що вже було відлунням конфліктів між лівими лібералами та марксистами, які вилиються в найбільший скандал його життя. Фогт розпочав журналістську атаку на Карла Маркса, звинувачуючи його в тому, що він є агентом Австрії. У гучній праці «Дослідження про сучасний стан Європи» (1859) [див. наш огляд] Фогт закликав до специфічної форми realpolitik; у ній Фогт схилявся до розв’язання німецького питання шляхом війни, в якій Франція та італійський національний рух під проводом Сардинії й П’ємонту перемогли б Австрію, щоб дати змогу Пруссії об’єднати німецькі держави — хай навіть силою — в єдину національну державу.

Тоді Фогт зіткнувся з запеклим опором і численними ворожими діями з боку демократичних кіл. Особливо гострою критикою вирізнялися вкрай ліві. Карл Маркс визнав за необхідне дати відповідь («Herr Vogt», Лондон, 1860), яка завершилася звинуваченням Фогта в тому, що він перебував на утриманні французького імператора Наполеона III. Це виявиться правдою, хоча Фогт ніколи не приховував своїх політичних і наукових контактів у Франції, і це не надто зруйнує його репутацію, бо щось подібне від нього й очікували. 

Минуло кілька років, і 1870 року, після падіння Другої імперії, Французька Республіка створила «Комісію, відповідальну за збирання, класифікацію та публікацію документів, вилучених у Тюїльрі» для оприлюднення документів, що вціліли після пожежі палацу Тюїльрі. У опублікованих документах був список, який викривав деяких агентів Наполеона, серед яких був чоловік на ім’я Фогт: «Фогт (?). Йому було видано в серпні 1859 року 40.000 франків». Питання про підкуп було вирішено однозначно не на користь Фогта, марксисти святкували перемогу, а Енгельс навіть написав окрему статтю про цю справу. Щоб оцінити глибину зміни позицій, досить поглянути, що Фогт писав Герцену ще за кілька років до того (із черговими ознаками шовінізму, гідними рівня Маркса):

Попри все це, я вважаю першою умовою для кроку вперед — щоб росіян було побито… Марно ви будете вихваляти мені всі блискучі чесноти російського народу, це не заважає Росії бути найміцнішою опорою абсолютизму в Європі. Чи буде це зроблено з Австрією, чи проти Австрії, для мене на перший час це зовсім не має значення; я навіть розглядатиму як щастя кооперування всіх Німеччин, Пруссії, Австрії тощо проти Росії. Хочу сказати вам, чому. Свою надію на відродження російського народу ви можете обґрунтовувати лише з огляду на його дику енергію, яку ви начисто заперечуєте в нас, людях цивілізованих. Нехай так, але передусім зробіть ласку відсікти поляків, справді, якщо я маю переродитися за допомогою цих бруднуль, то волію краще гнити разом зі своєю виродженою цивілізацією.

А потім порівняти ці слова зі змістом «Дослідження…», де Фогт раптом стає другом Росії й готовий пожертвувати багатьом, аби тільки Австрію було розтрощено. Водночас відбулося короткочасне зближення між Фогтом і Національним об’єднанням, заснованим у Франкфурті 1859 року. Національне об’єднання прагнуло залучити до своїх лав демократів і тому 1862 року вирішило визнати Імперську конституцію 1849 року як свою політичну програму. Фогт, який зустрівся з іншими демократами у Франкфурті в жовтні 1862 року, спочатку рекомендував співпрацювати з Національним об’єднанням.

Хоча спочатку Фогт виступав за єдину Велику Пруссію, згодом Фогт дистанціювався від німецької політики Бісмарка. Він дивився на Бісмарка як на представника авторитарного й мілітаристського пруссацтва, і тому виступав за федеративну концепцію Німеччини та зміцнення середніх держав проти Пруссії й Австрії 1864 року під час Шлезвіг-Гольштейнської кризи («Натяки на теперішню ситуацію», Франкфурт, 1864). Тому 1864 року він зазнав запеклих нападок у щотижневих газетах Національного союзу та Великої німецької асоціації реформ, що виходили у Франкфурті. 

Відвертий расизм Фогта і поступовий занепад діяльності

Скандали й суперечки з німецькими лібералами та марксистами не заважали Фогтові й далі займатися науковою діяльністю та вважатися визначним ученим. Невдовзі після цього він видає двотомник «Старе й нове з життя тварин і людини» (1859), де переказує багато речей зі своїх старих книжок і додає сучасні лекції, які згодом розширить і видасть у повноцінному вигляді. А також книжки про «Штучне розведення риб» (1859) і «Нарис геології» (1860). А 1861 року він вирушив на запрошення доктора Берни з Франкфурта в подорож північними морями на бригу «Іоахім Генріх». Окрім цих двох, у групі були геолог Греслі, художник Гассельгорст і Олександр Герцен-молодший. Відвідавши Північний мис, вони вирушили на Ян-Маєн, острів, чиї крижані береги збивали з пантелику багатьох моряків і дослідників високого рангу, і який іще був майже невідомий. Вони висадилися й оглянули всю скелю. Потім вони вирушили до Ісландії, де столицю було прикрашено на їхню честь, і 15 вересня вирушили додому. Книга Фогта, що описує цю подорож, була опублікована в жовтні 1862 року і дуже швидко навіть перекладена російською під назвою «Північне плавання вздовж узбережжя Норвегії, до мису Нордкап, островів Ян-Маєн та Ісландії» (1863). Озираючись назад, він називав цю подорож найяскравішою подією свого життя.

Варто зазначити, що Фогт узагалі дуже часто бував у Франкфурті та деяких інших містах Німеччини, читаючи мандрівні лекції. І цю книжку про подорож на північ він також видав у Франкфурті. Його зв’язки з Німеччиною ніколи не припинялися. Унаслідок саме таких лекцій з’явився найсуперечливіший твір Фогта — «Лекції про людину» (1863) [див. наш огляд], переповнений расизмом і сексизмом. У цій книжці Фогт обстоював теорію полігенетичної еволюції (яку він захищав іще 1855 року в книжці «Забобон і наука»); він відкинув моногенетичну віру більшості дарвіністів і натомість вважав, що кожна раса походить від іншого типу мавпи. Тому він писав, що біла раса була окремим видом від негрів. У розділі VII своїх «Лекцій про людину» він порівняв негрів із німцями білої раси та описав їх як «два крайні людські типи». Відмінності між ними, як він твердив, більші, ніж між двома видами мавп; і це доводило, що негри є окремим видом від білих. Жінки, своєю чергою, також ближчі до мавп, навіть у випадку з білою расою, але у випадку з чорношкірими ефект деградації подвоювався. Докладніше це все можна оцінити в окремому огляді цієї книжки на нашому сайті.

Дослідження саме по собі й для себе, без результатів для життя, без користі для мас, заслуговує на стільки ж поваги, як і марне копирсання в землі <…> Тоді лише праця набуває права на повагу, коли приносить якусь користь ближньому.

Але крім расизму й методик вимірювання черепів штангенциркулями, ця книжка також розповідала про найновіші знахідки доісторичних людей і давала багато важливих відомостей про давню історію людини. Із безсумнівних плюсів праці можна назвати її загальну спрямованість на перетворення антропології на точну науку, із застосуванням статистики та найновіших досягнень суміжних наук. Також варто зазначити, що початкова мотивація полігенетичної теорії не в расизмі самому по собі, а в тому, що якщо всі раси походять від одного спільного предка, то це могли використати, і справді використовували, церковники, ніби натякаючи нам на Адама і правильність Біблії, яка знаходить підтвердження в науці. Фогта найбільше зачіпає саме ця тема, оскільки він войовничий атеїст. Расизм же для нього настільки буденна річ, що він навряд чи створював усе це лише заради апологетики білої раси. Коментатори Фогта з моногенетичного табору теж не критикують його за расизм, це для них норма. Та й сам Чарльз Дарвін, який листувався з Фогтом кілька років і в якого Фогт кілька разів просив дозволу на виконання німецьких перекладів, не заперечував проти співпраці з Фогтом. Так, із перекладами він відмовляв, і тому часто вважають, що це було або через репутацію Фогта як матеріаліста, або через те, що Фогт був пов’язаний з Антропологічним товариством Лондона (запеклі расисти), яке було ворожим до Дарвіна, або через теорію полігенетичного походження рас. Загалом іноді кажуть, що розсудливий Дарвін дистанціювався від смутьяна Фогта. Але насправді річ не в цьому, бо у випадку з перекладами французькою — Дарвін цілком охоче співпрацював із Фогтом. Річ просто в тому, що він заздалегідь уже домовився з іншим німецьким перекладачем. І коли той одного разу забарився з роботою, Дарвін навіть був готовий запропонувати її Фогтові. А у французьких перекладах книжки «Походження людини», зроблених учнем Фогта, — в усіх перевиданнях до кінця століття було написане Фогтом переднє слово (само собою, з дозволу автора). Відомо, що Дарвін навіть прочитав расистські «Лекції про людину» Фогта повністю, з олівцем і позначками, і жодного разу не обурився їхнім змістом, навіть виписав для себе нові факти й ще більше зацікавився постаттю Фогта як ученого.

І навіть критично налаштовані Маркс, Енгельс та інші марксисти, які звинувачують Фогта у «вульгарному матеріалізмі», жодного разу не додумалися висунути звинувачення в расизмі! Для них це теж буденність, вони наголошують на інших, суто філософських аспектах. Як відомо, Маркс і сам забавлявся френологією, і перед прийняттям до комуністичної партії перевіряв черепи кандидатів (див. тут). І крім очевидної боротьби проти теорії Адама, у цих лекціях уперше конкретно й стисло було викладено основні дані антропології та підкреслено анатомічний зв’язок людини з нижчими тваринами. Вони відіграли помітну роль у суперечках про матеріалізм наступних десяти років.

Натураліст відкриває подібність між людиною та найближчими до неї ссавцями — мавпами — і здіймаються крики проти зухвалих спроб зачіпати людську природу в її внутрішньому святилищі. Увесь цех філософів, які бачили мавпу лише в клітці звіринця або зоологічного саду, починає волати до духу, душі, самосвідомості і Бог знає до яких якостей людини, залежно від того, як вони заломлюються в тій чи іншій філософській призмі.
«Людина та її місце в природі» (1863)

У 1864–66 рр. Фогт опублікував збірку «Лекції про корисних і шкідливих, незрозумілих і обмовлених тварин», що втілювала одне з найраніших клопотань на користь птахів, за яке він отримав срібну медаль і рекомендаційного листа від Паризького товариства захисту тварин; а також мемуари про тих дивно деформованих людей (зразками яких були «ацтекські діти»), яких називали «мікроцефалами» або людино-мавпами, що їх навіть у приватному листі до Фогта похвалить Чарльз Дарвін. Він уважав вади в будові цих істот явищами атавізму або повернення до будови мавп’ячих предків — людина тілом, мавпа розумом. Публікація стала черговим приводом для запеклих суперечок. Менш серйозною працею був переклад 1865 року роботи французького гурмана Саварена «Фізіологія смаку» (1826), на знак визнання якого Фогта було призначено почесним президентом Товариства кухарів Мюнхена. Завдяки цьому перекладові в Фогта додатково зміцнився образ епікурейця, щоправда радше в сенсі любителя смачно попоїсти.

Відкриття крем’яних знарядь, решток людини в печерах і озерних оселях стали предметом кількох мемуарів Фогта, і він замислив написати на їхній основі повну працю, але так і не зміг її підготувати. Його остання стаття на цю тему була присвячена кісткам Pithecanthropus erectus і була опублікована у франкфуртському журналі за два місяці до його смерті.

Суперечки про людину-мавпу додали Фогтові ще трохи відомості, і коли 1867 року він вирушив у лекційний тур Німеччиною, Австрією та Бельгією, його слухала велика аудиторія. Метою його лекцій було зробити популярний виклад принципів Дарвіна і відстояти свободу наукового дослідження. Теорію людини-мавпи було офіційно й серйозно обговорено на Доісторичному конгресі, що відбувся в Копенгагені 1869 року, між професорами Фогтом і Катрфажем. Серед інших учених Фогт доклав зусиль до заснування Німецького антропологічного товариства; а перший том Archiv für Anthropologie містив статтю Фогта про первісні часи людської раси. Від 1870 року він брав активну участь у реформуванні Академії, заснованої Жаном Кальвіном. З 1874 по 1876 рік він був першим ректором університету. У Женеві на його честь відкрито бульвар Карла Фогта і встановлено бюст біля входу до університету, а згодом його ім’ям називали й сам Женевський університет (у вересні 2022 року рада Женевського університету ухвалила рішення змінити назву університетської будівлі; через расистські й сексистські теорії Фогта бюст і проспект поки що під питанням). 

Під час франко-прусської війни 1870 року симпатії Фогта були на боці Франції, і він виступав проти німецької анексії Ельзасу та Лотарингії, про що можна прочитати в його «Політичних листах Фрідріху Кольбу» (1870) [див. наш огляд]. Окрім ворожості до прусського мілітаризму, тут Фогт наводить переконливу аргументацію проти будь-якого мілітаризму взагалі. Це спричинило тимчасове відчуження між ним і його німецькими друзями. Але неприємне почуття поступово минуло, і коли 1871 року в Болоньї зібрався Конгрес з доісторичної археології та антропології у зв’язку з відзначенням восьмисотліття університету, на нього поклали обов’язок пом’якшити ворожнечу між французькими та німецькими професорами, які перенесли свою політичну ворожнечу в науку. 

Одним із найдивовижніших випадків у житті Фогта, з огляду на те, яким вільнодумцем він був, була його оборона римо-католицьких шкіл у Женеві проти законопроєкту, що позбавляв їх привілеїв, які все ще зберігалися за протестантами та іудеями. Єпископ просив його впливу в цій справі, кажучи у своєму листі, що, попри їхні розбіжності в усіх загальних питаннях, він визнає Фогта неупередженим оборонцем свобод усіх. Цей учинок спричинив відокремлення Фогта від більшості його партії в цьому питанні й викликав певну ворожість, що досягла кульмінації в невдалій спробі похитнути його становище в академії. Невдовзі після цього було створено медичний факультет, а академію піднесено до рангу університету 1873 року, і сам Фогт став його ректором у 1874–1875 рр.

Професор Фогт брав активну участь у зусиллях, спрямованих на те, щоб зробити заклад гідним своєї назви й надати йому належну будівлю. Його лекції для своїх курсів описують як ретельно підготовлені, з сумлінним ставленням до кожної деталі змісту й ілюстрацій, а також як надзвичайно вдалі в тому, щоб робити складні питання зрозумілими для всіх. Він переклав французькою мовою «Керівництво з порівняльної анатомії» Гегенбаура, опублікував свій «Атлас зоології» і, вивчаючи життя на узбережжі під час канікул, написав ті чарівні статті, що зробили його ім’я відомим читачам усіх станів і час від часу з’являлися в різних німецьких популярних періодичних виданнях. Женевський уряд доручив йому дослідити філоксеру й доповісти про неї. Серед неприємних моментів — він захищав вівісекцію і звинувачував її противників у вчиненні жорстокостей, які вони засуджували. Хіба вони не покровительствували скотарям, які калічили своїх тварин, щоб зробити їх жирнішими й приємнішими на смак; і не ласували рибою, яку катували під час вилову; і не їздили верхи на понівечених конях?

Мемуари Фогта про археоптерикса є одним із найважливіших документів у дискусії, що визначила цю скам’янілість як знаменну стадію в переході від пташиної до рептильної форми. Коли 1880 року доктор Хан припустив наявність органічних утворень у метеоритах, Фогт викрив хибність його висновків; а в другому мемуарі він і Деніс Моньє, професор хімії, показали на підставі доказів із власних експериментів, що всі основні риси метеоритних скам’янілостей Хана могли бути штучно отримані з використанням неорганічних речовин. До старості він протестував проти поширення й панування мілітаризму; боровся проти перевантаження молоді шкільними обов’язками; відстоював раціональну систему шкільної гігієни й виступав проти вивчення грецької та латини. 

Книга Фогта «Ссавці», видана в Мюнхені на початку 1884 року, з численними рисунками й ілюстраціями, була написана приємним стилем і переважно висвітлювала звички та географічне поширення тварин. «Трактат із практичної порівняльної анатомії» було опубліковано після восьми років підготовки; співавторами вказано Карла Фогта й Еміля Юнга, а також висловлено подяку докторові Жаке. Коли його неміч почала прогресувати, Фогт спробував робити ін’єкції еліксиру Броун-Секара, від яких відчув тимчасове полегшення, і описав цей експеримент у газеті Frankfurter Zeitung. 1889 року він також став почесним членом Берлінського товариства антропології, етнології та доісторичного періоду, а 1891 року став членом Німецької академії природодослідників «Леопольдина». Останньою працею, яку він задумав, був «Трактат про риб Центральної Європи», який за сприяння пана Грота з Бармена він мав чудово проілюструвати. Він не дожив до її завершення. Як пише про це біограф Фогта Ернст Краузе:

Щоб завершити підготовлену ним до друку працю про риб, він провів два останні літа свого життя в Сент-Женгольфі, на березі Женевського озера, і його друзі не втомлювалися захоплюватися тим, наскільки життєрадісно й з яким натхненням ця сімдесятирічна людина завершувала свою життєву справу. Будучи оповідачем, буквально переповненим гумором — за що його обожнювали всі його студенти, — він приваблював до Сент-Женгольфа безліч близьких і далеких знайомих, які часом були немало здивовані, побачивши, як цей натураліст, що мав репутацію чистого епікурейця, після робочого дня вирушав до берега озера, щоб для відпочинку вправною рукою завершити пейзажний начерк, а потім — уже оновлений — аж до глибокої ночі сидів при лампі в робочому кабінеті, щоб закінчити свою книгу.

4 травня 1895 року, після того як Фогт довго страждав на безсоння, його лікар зробив йому ін’єкцію морфію. Він одразу заснув, але так і не прокинувся, а о п’ятій годині наступного дня його серце перестало битися. Від шлюбу 1854 року з Анною-Марією Мішель (1827-1902), дочкою власника готелю, народилося п’ятеро дітей, зокрема син Гійом (також: Вільям) Фогт (1859-1918), який згодом приєднався до женевських радикалів і написав біографію свого батька («Життя людини: Карл Фогт», 1896). Його син став запеклим анти-масонським памфлетистом, на відміну від свого батька, масона.

Невеликий підсумок

На відміну від Бюхнера, у своїх книжках Карл Фогт украй рідко згадує філософів, навіть якщо це філософи-матеріалісти. Його зневага до філософії справді всеосяжна, і він навіть не намагався скласти свої погляди в якусь систему. Тому говорити про філософію Фогта набагато важче, хоча загалом вона просто повторює ідеї того ж Бюхнера й Молешотта, і від їхніх філософських поглядів можна відштовхуватися, щоб зрозуміти специфіку позицій Фогта. Як і вони, Фогт бореться проти метафізики, виступає проти теорій «життєвої сили», проти уявлень про душу, популяризує атеїзм. Фогт — очевидний детермініст, і тому заперечує концепцію свободи волі. Він так само використовує образи зі світу тварин, щоб подолати прірву в свідомості консерваторів між тваринами й особливим царством «Людини». Усі ці позиції до болю нагадують французьких матеріалістів на кшталт Ламетрі. Але, як ми знаємо, той самий Бюхнер зовсім не послідовний матеріаліст, а радше матеріалістичний спінозист, або «моніст», на кшталт Геккеля чи марксистів. Це дуже м’яка позиція, з якою, в принципі, міг погоджуватися навіть Гумбольдт. На відміну від цього, Фогт, як більш принциповий антифілософ, не намагається конструювати нову натурфілософію. Тому в нього рідше можна помітити якісь коливання в питанні душі. Хоча він теж використовує метафору про єдність сили й матерії, але робить це без висновків а-ля Спіноза. 

Такі вади Бюхнера, як расизм, Фогт поділяє значно більше, ніж Бюхнер. На відміну від Бюхнера, він ще й виразніший сексист. Він частіше, ніж Бюхнер, визнає особливу природу людини як вінця природи. У політиці Фогт — послідовний лівий ліберал із тенденціями до анархізму, на відміну від майже соціаліста Бюхнера, хоча загалом у політичному сенсі вони все ж близькі. Та Фогт набагато більше політизований на всіх етапах свого життя. З віком він не став консервативнішим; немає свідчень, що на нього якось вплинула друга хвиля позитивізму або що він соромився бути матеріалістом. Тож навряд чи Фогта можна назвати матеріалістичним спінозистом, як Бюхнера й Молешотта. У цьому плані він кращий. Але відсутність систематизації поглядів робить його не більшим філософом, ніж більшість інших учених-фізіологів. 

Я б розмістив Фогта ближче до класичних французьких матеріалістів XVIII століття, але при цьому виходить так, що навіть Бюхнер виглядає радше як епікуреєць, бо взагалі цікавиться вбудовуванням у матеріалістичну традицію. Фогта важко назвати епікурейцем, хоча сторонні люди й називали його так. Це близько, але не зовсім воно. Найближчим до Фогта буде якийсь лівий позитивізм першої хвилі, у дусі Літтре чи Спенсера, хоча для нього вони будуть надто філософами й надто віруючими. Коротше кажучи, ніби й база, але все ж не зовсім (особливо після висловлювань на тему жінок і чорношкірих). Але він уже точно не жорсткий соціал-дарвініст і не прихильник правих ідей. Чи варто читати? Так, особливо ранні праці. Чи більше тут бази, ніж крінжу? Так. Чи можна брати до «бібліотеки епікурейської літератури»? Без проблем. Але все ж тут, на жаль, досить багато «але».

Використана література:

1. Пантелеєв Лонгін Федорович — Із спогадів минулого. П. Л. Лавров (1918), — Lib.ru
2. С.К. Кудрін — Проблема розуміння свідомості у філософії вульгарного матеріалізму (2018), — КіберЛенінка
3. С.К. Кудрін — Чи є майбутнє у вульгарного матеріалізму? (2022), — Інфра-М
4. В. С. Разд’яконов — Фізіологи проти теології: наука як джерело секуляризації в ідеології наукового матеріалізму XIX століття (2017), — КіберЛенінка
5. Гуртовцев А.Л. — Про сутність розуму людини та пізнання ним реального світу (2020)
6. С.В. Багоцький — Карл Фогт: натураліст, публіцист, революціонер, — Хімія і життя.
7. Ернст Краузе — Карл Фогт (1896) — Echafaud.
8. Фогт — «Фізіологічні листи» (1847) — див. наш огляд.
9. Фогт — «Політичні завдання опозиції в наш час» (1849) — див. наш огляд. 
10. Фогт — «Дослідження про держави тварин» (1849-51) — див. наш огляд.
11. Фогт — «Зоологічні листи» (1851) — див. наш огляд. 
12. Фогт — «Забобон і наука» (1855) — див. наш огляд.
13. «Дослідження сучасного становища в Європі» (1859) — див. наш огляд.
14. Фогт — «Людина та її місце в природі» (1863) (також «Лекції про людину») — див. наш огляд.
15. «Політичні листи» (1870-1871) — див. наш огляд. 
16. «Опис Карла Фогта» із журналу Popular Science Monthly (листопад 1897) — TODAY IN SCIENCE HISTORY
17. Карл Маркс — «Пан Фогт» (1860).
18. De Varigny, H — La Vie d’un Homme: Carl Vogt (1896), — стаття в журналі Nature (doi:10.1038/054386a0)
19. Карл Фогт — Із мого життя. Спогади й ретроспективи, Штутгарт 1896, незавершена автобіографія.
20. William Vogt — La Vie d’un homme, Carl Vogt (1896) — біографія від сина Фогта.
21. Листування Фогта й Герцена.
22. У заміському будинку в Женеві, інтерв’ю, в: Die Gartenlaube (1867), випуск 10, с. 148–152 — Вікіпедія.
23. Отто Ташенберг — Життя і творчість Карла Фогта: Leopoldina, 1920
24. Сара Шолль — Карл Фогт (2015) — Історичний словник Швейцарії.
25. Себастьян Марцій — Фогт, Карл — Франкфуртська біографічна енциклопедія.
26. Клаус Гюнтер Юдель — Учень Лібіха Карл Фогт як учений, філософ і політик (2004) — Документи Гіссенського університету.
27. M. Amrein, K. Nickelsen — The Gentleman and the Rogue: The Collaboration Between
    Charles Darwin and Carl Vogt (2007) — посилання.
28. Брийя-Саварен — Фізіологія смаку (1826) — див. наш огляд.
29. А. Пальховський — Передмова до перекладу, зробленого Фогтом, — Echafaud.
30. Уся лайка Маркса й Енгельса щодо Фогта — зібрана тут.