Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Карла Фогта — тут.
Огляди на інші книжки Фогта: 1. «Дослідження про держави тварин»; 2. «Політичні завдання опозиції в наш час»; 3. «Людина і її місце в природі»; 4. «Дослідження сучасного становища в Європі»; 5. «Політичні листи»; 6. «Фізіологічні листи» і «Зоологічні листи» — тут.
Книга «Забобони и наука» (1855) стала однією з ключових у біографії Фогта, але її назву навіть важко перекласти українською. Насправді вона називається «Köhlerglaube und Wissenschaft», і це перше слово означає «віра в деревне вугілля», або «віра вуглярів», ніби маючи на увазі якогось простакуватого обивателя з робітничого класу. Але за змістом цей термін означає радше забобон, і вживається саме так. Хоча трапляється також переклад «Сліпа віра і наука». Загалом книжка починається з величезної передмови, очевидно, це вже перевидання, у якому Фогт розлого відповідає своїм критикам. Основна ідея справді виглядає так, як її змальовують у західних статтях про цю книжку і «спір про матеріалізм» — головною жертвою Фогта став доктор Рудольф Вагнер, який почав вимагати «подвійної бухгалтерії», тобто щоб висновки науки не змішувалися з висновками релігії та жили в паралельних світах. Ця суперечка Фогта і Вагнера почалася ще 1851 року, але свого апогею досягла на 31-му з’їзді природодослідників у Геттінгені, де влітку 1854 року Вагнер відкрито напав на Фогта зі своїми релігійними моралізуваннями. Ця подія стане спусковим гачком для бурхливої суспільної полеміки, внаслідок якої Бюхнер напише свою «Силу і матерію» (1855). Але крім Вагнера на Фогта нападає ще багато інших людей, і найкомічніше тут те, що один із них, мандрівник Шютц, у пух і прах розбиває теорії Фогта про расизм (вони помітні вже в книжці 1855 року). Він показує, що Фогт на слово вірить натуралістам, яких навіть не було в Південній Америці, і що сам Шютц бачив багато такого, що в книжках Фогта було названо неможливим. Але головне — Шютц переконаний, що люди потрапили в Америку шляхом міграцій з Азії, а Фогт, спираючись на те, що в корінних американців черепи відрізняються від азійських, робить висновок про їхнє походження від якихось місцевих американських мавп. Міграції, мовляв, неможливі. Шютц наводить силу-силенну розумних доводів, зокрема й заселення віддалених островів Океанії. Але Фогт так хоче врятувати теорію, що всі раси — це різні види, що просто нахабно ігнорує це й посилається на те, що мандрівник — це вам не вчений, і його «на око» не може вважатися серйозним аналізом. Наведу лише один приклад із багатьох, як Шютц просто знущально розмотує Фогта:
У Північній Америці також спостерігаються значні відмінності, хоча й не такі значні, як у внутрішніх областях Південної Америки; делавари, шоні, чіппева сильно відрізняються від команчів, які вже дуже близькі до монголів, але особливо — апачі, яких я бачив у Сонорі, і я переконаний, що якби я причепив апачу косу, одягнув його в китайський костюм і представив панові Фогту, він довів би на його черепі й тілі безсумнівний і цілком відмінний від усіх інших рас монголоїдний тип і, за своїм звичаєм, вивів би з цього найпереконливіші докази проти безсмертя душі, проти власності, сім’ї та іншого.
Не деякі аргументи Шютца справді слабкі, і Фогт за це хапається. Наприклад, той буквально вважає, що ацтеки могли створити розвиненішу культуру, бо це були мігрувальні китайці (уже як китайці, з цивілізацією Китаю), на що Фогт відповідає найрізноманітнішими способами, але головним робить те, що дуже дивно, що китайці настільки забули свою мову, що в мові ацтеків від китайської не лишилося й сліду. Але це лише маленька частина величезної передмови до другого видання книжки, де Фогт відповідає на заперечення опонентів. Перейдемо краще до самої книжки.
Історичне й особисте
Книга Фогта поділена на дві частини, і перша з них має назву «Історичне й особисте», де Фогт, загалом слушно, звинувачує Рудольфа Вагнера в тому, що саме він розпочав цю війну і першим, без жодного приводу, почав обвинувачувати Фогта в матеріалізмі, аморальності тощо — переходячи до особистих образ. Щоправда, Фогт має намір відповісти тим самим і накопати на Вагнера компромат, який покаже його другорядним ученим і затятим плагіатором. Попутно, звісно, вже від самого початку він кидає фрази на користь матеріалізму:
Пан Рудольф Вагнер у Ґеттінґені не знаходить собі спокою. Він вважає, що успадкував від покійного Радовіца місію вести слабкий залишок віруючих у науці в боротьбу проти матеріалізму, що постійно зростає.
…
Куди б не поглянув пан Вагнер серед своїх колег, він знаходить лише гучне або мовчазне засудження; він сам змушений визнати, що серед природодослідників, а особливо серед фізіологів, матеріалістичні погляди дедалі ширше поширюються й міцніють, що віра в субстанційну, безсмертну душу дедалі більше зникає і що розчинення психології в природничих науках — наступний крок майбутнього.
Окрім другорядності та плагіату, Фогт звинувачує Вагнера в тому, що той 1848 року підлещувався до революції й виголошував пафосні промови, хоча сам у революції аж ніяк не брав участі. Вагнер — консерватор до мозку кісток — спробував і тут урвати трохи преференцій, підлаштовуючись під тему. На прикладі як Вагнера, так і інших консерваторів він показує, як після цілком безневинних виступів різних лібералів, зокрема Молешотта, у відповідь зазвичай лунали крики, ніби незгода з консервативною мораллю окремого професора — це посягання на саму Істину, яку беззастережно поділяють усі істоти Всесвіту. Приклади Вагнерового ЧСВ справді вражають. А щодо плагіату, то, наприклад, згадується відкриття певних тілець, які Вагнер довго тиражував для внутрішньої публіки як власне досягнення, але згодом, коли вони увійшли до наукового вжитку, їх так і не назвали «тільцями Вагнера». А чому? Бо відкрив їх не він:
Яке ангельське серце має мати пан Вагнер, що не вимагає бодай своєї половини, що не звинувачує своїх двох колег бодай у літературному злодійстві, якщо вже «дискредитація спостережень інших наперед» здавалася йому «етичною помилкою»! Але заспокойтеся! Попри категоричне «ми» в «Allgemeine Zeitung», пан Вагнер не висуватиме з цього приводу жодних претензій, і люди й надалі, не чинячи гріха проти першовідкривача Вагнера, називатимуть тільця «тільцями Майснера», а пана Майснера — «першовідкривачем дотикових тілець». Але через ці назви стане ясно, хто насправді першим знайшов ці тільця і хто, мов справжній шарлатан, вийшов на підмостки великої публічності зі своїм відкриттям, розігруючи там виставу, ніби сім печатей із гробниці Соломона було знято. Називаючи пана Майснера першовідкривачем дотикових тілець, а тільця — тільцями Майснера, Зібольд і Келлікер лише віддають кесареві кесареве, а шарлатанові — шарлатанове.
Далі Фогт показує, як одного разу маячня Вагнера привела його до висновку, що душа має здатність ділитися щонайменше надвоє, а отже, батько й мати дають дитині по половині своїх душ тощо і т. ін. На це Фогт слушно зауважив, що це глибочезна єресь навіть із погляду релігії, а з погляду фізіології досить і природничо-наукових пояснень. Та над тим, що душа може ділитися, Фогт іще довго глузує. Вагнер у відповідь погрожував, обвинувачував Фогта в тупості, мовляв, поділ душі — широко обговорювана у філософії тема, і нагадав про цитату про мислення як жовч і сечу. Кому тут ще соромитися, мовляв, за свої писання! Вагнер хапається за цю соломинку й довго доводить, що всі розумні люди на планеті згодні з доказами існування душі та її безсмертя тощо і т. ін.; попутно він каже, що Фогт захищає френологію (це не так), і йому варто було б застосувати її до себе, щоб побачити дебіла. Окремо ж він жахнувся детермінізму Фогта, який заперечує реальність вільної волі. Коротше кажучи, за Вагнером — Фогт справді баран, і його мислення й справді нагадує сечу.
Та, захищаючи вічність душі, Вагнер дав Фогтові чимало підстав для іронії. Наприклад, він визнає, що подільність душі обговорювали колись отці церкви, але ж це нічого не доводить:
Пан Вагнер міг би з таким самим успіхом указати мені на те, що в старих лицарських оповідях людей розрубували навпіл могутнім ударом меча, і ці половини далі весело билися. Для мене нісенітниця є нісенітниця, звідки б вона не походила.
…
Коротко кажучи, я твердив, що душевні діяльності — лише функції мозку; що незалежної душі не існує; що, якщо припустити існування такої душі, її подільність — це дурниця; що фізіологічні писання пана Р. Вагнера — жалюгідний витвір, написаний на ганьбу німецької науки. Чи спростував пан Р. Вагнер хоч одне з цих тверджень або бодай похитнув їх?
Він навів і виступ Вагнера перед зібранням із 500 геттінгенських учених, де той прочитав проповідь і виніс науці вердикт, що вона не здатна судити про питання релігії. Описав також реакцію сторонніх спостерігачів, які були в справжньому шоці від того, що на з’їзді, присвяченому останнім досягненням фізіології, Вагнер вирішив зачитати проповідь, а не те, чого від нього чекали. Але є й слабкі місця у Фогта: наприклад, він клятвено запевняє, що вченим плювати з високої дзвіниці на принцип корисності (тобто Фогт опосередковано засудив утилітаризм), і все вони роблять лише заради істини. Загалом же Фогт критикує Вагнера радше посиланням на загальний науковий консенсус, ніж по суті. Мовляв, ніхто з учених Вагнера відкрито не підтримав, а отже він автоматично неправий. У метафізичні суперечки Фогт навіть не збирається вдаватися:
Читач зможе скласти уявлення про духовну течію та загальне розуміння цього питання серед природодослідників із погляду сучасного стану знань, особливо якщо зважить на те, що з 500 присутніх не пролунало жодного голосу на підтримку спіритуалістичного напряму, який на початку було проголошено з таким великим самовдоволенням. Хоча серед присутніх були значні імена й давно визнані дослідники з ґрунтовною філософською підготовкою.
Тож із погляду змісту книга «Забобони і наука» не надто корисна: тут немає якоїсь розгалуженої аргументації. У всій першій частині ми побачимо лише купу листів Вагнера, Фогта та ще кількох учених, які без кінця обвинувачують одне одного.
Наукові розбіжності
Друга частина книги називається «Наукова», і за задумом має бути значно змістовнішою. І так, уже тут, у книзі 1855 року, Фогт виступає як расист і носиться зі своєю теорією рас як різних підвидів Homo. Але тут ще виразніше, ніж у «Лекціях про людину», видно мотивацію Фогта. І ця мотивація, як не дивно, — антирелігійна. Якщо всі люди — це суворо один вид від одного спільного предка, то цей предок чудово узгоджується з біблійним Адамом. І це не просто здогад Фогта: саме так цю теорію вже тоді використовували віруючі. Якби виявилося, що кожна раса має незалежне одна від одної походження, тоді історія про Адама й Єву була б з тріском знищена.
Наукові розбіжності, що існують між паном Вагнером і мною, стосуються двох пунктів, які я маю намір обговорити тут у тому самому порядку, в якому їх розглядав сам пан Вагнер. Одне питання стосується походження людства від однієї пари, інше — існування особливої індивідуальної безсмертної душі.
Фогт дуже дотепно доводить, на підставі палеоантропології, що якби наш прапредок справді був Адамом, то цей «Адам був кривозубим, тобто людиною, ближчою до типу мавпи». А твердження Вагнера, що ідеальна, нині не відшукувана людська праформа, від якої мають походити всі раси, найближча до індоєвропейської раси, цілком спростовується фактами. Але сам Фогт, як уже мовилося, навіть не вірить, що Адам існував, тобто що всі раси належать до одного виду. Саме тут він висловлюється про неможливість заселення Америки з Азії, за що зазнавав нападок, від яких відбивався у передмові.
Звісно, це дратує, з поваги до патріархів, якщо доводиться уявляти Адама, наприклад, у подобі бушмена або дикуна з Нової Голландії, а Єву — в образі готтентотської Венери!
Пропустімо цей момент як малозначущий. Фогт тут захищає маячню, але Вагнер використовує адекватні аргументи не зовсім адекватно, та ще й із теологічною метою. Тут радше 1:1 у плані тупості. Краще перейти до розділу про безсмертя душі. На початку Фогт безпосередньо зіштовхує дві позиції:
- Я стверджую, що вельми складний апарат нервових центрів має деякі дуже різноманітні функції, які, однак, пов’язані в єдине ціле єдністю органа і які так само властиві йому, як і специфічні функції, притаманні будь-якому іншому органу, які ми називаємо загальною назвою психічної діяльності й існування яких припиняється разом із існуванням органа.
- Пан Вагнер стверджує існування індивідуальної безсмертної душі, особливої невагомої й невидимої душевної субстанції, яка тісніше пов’язана з мозком, ніж з рештою тіла, яка використовує цей апарат як інструмент і після його руйнування потрапляє до якогось місця, де вона очікує нового доручення через новий апарат.
Різниця між двома поглядами ґрунтується на тому факті, що пан Вагнер постулює істоту, яку не можна довести жодними чуттєвими засобами, знання про яку походить інакше, ніж усі інші чуттєві знання, що перебувають поза органом і пов’язані з ним лише тимчасово, тоді як ми розглядаємо функцію як необхідну властивість органа.
Однак, на жаль, далі нам показують дуже примітивні аргументи з посиланнями на Біблію, з описом безтілесної душі, і Фогт доволі просто й банально все це відкидає. Наводити тут приклади навіть немає сенсу. Із цікавого хіба що можна виокремити психологію Вагнера. Як і сучасні мракобіси, він учепився за найдивовижнішу ноу-хау гіпотезу свого часу й почав пов’язувати душевні властивості зі світлоносним ефіром. Фогт уже тоді сміється з цього, як із сучасних любителів хапатися за образи з фільму «Матриця» або любителів аргументувати маячню через «квантові поля». Але Фогт, усе-таки, підхоплює тут естафету й уявляє, що душа «ефірна». Із цього виникає багато теологічних труднощів. Адже за теорією ефіру — він розлитий у всесвіті всюди й повсюди! Коли душа виходить із тіла, то вона тут же має натрапити на суцільний ефір і або розчинитися в ньому, або скам’яніти на місці. Навіть за теорією самого Вагнера, без тілесної оболонки душа втрачає деякі свої смертні властивості, без яких узагалі важко собі уявити, як існує душа в окремому вигляді.
Пан Вагнер уявляє собі місце, де душі, позбавлені всієї видимої фізичної матерії, збираються й чекають, поки не повернуться й не отримають новий одяг. Бідолахи! Через це чекання час не здаватиметься їм довгим. Вони, ймовірно, не зможуть нічого відчувати — у них немає для цього матеріальних органів; вони також не здатні виявляти будь-яку активність — у них відсутній необхідний для цього фізичний матеріал; у них не залишиться нічого, крім усвідомлення свого існування, яке й становить сутність їхньої індивідуальності. Бути в свідомості — нічого не відчувати — не мати змоги нічого робити — яка жахлива доля і на який довгий період часу!
…
Усі ці душі мають бути індивідуально визначені, оскільки якби вони злилися в єдину душу або ефірну масу, їхній єдиний характер, уявлення про індивідуальність і свідомість індивідуальності були б цілковито втрачені. Уявіть собі це лоно Авраамове, цю збройову кімнату душ, цю патріархальну збройову кімнату, в якій ці трильйони й трильйони душ померлих людей у нескінченній нудьзі чекають нового вбрання! Вони не можуть знати, що відбувається поза ними, вони не можуть співати «Алілуя» або захоплюватися славою Божою, вони взагалі не можуть виявляти себе, бо у них немає мозкових клавіатур, на яких вони могли б грати! Вони позбавлені всякої фізичної матерії, і, за власним визнанням пана Вагнера, душа не може бути сприйнятливою ні до чого, що не приходить до неї через взаємодію нервових волокон і гангліозних клітин, так само як вона не може розвинути жодних виявів своєї діяльності без співпраці цих клітин і волокон. І ось ці бідні душі сидять, нечутливі й бездіяльні, на місці зустрічі та чекають.
Тут у деталях повторюється те, як Вагнер доводив подільність душі, і безліч усяких подібних ідей. Фогт жартує і про мільйони вбитих душ невикористаних сперматозоїдів, і про те, що за принципом «вічності» всі ці сперматозоїди досі існують, як душі. Загалом усе крутиться навколо однієї й тієї самої теми. Але ближче до кінця книги Фогт намагається розкрити психологічні підстави такого незвичного, як для вченого-фізіолога, поводження Вагнера, показати підстави релігії в уявленнях про справедливість тощо. Тобто показує моральну концепцію віруючої людини, і, звісно ж, у похмурих тонах. Так Фогт поступово підходить до кінця цієї книги, який настільки добрий, що я наведу його далі майже (з невеликими вилученими фрагментами, які водою розбавляють суть) повністю.
Загалом Фогт завершує книгу дуже пафосно. Він протиставляє «страшний суд» Вагнера, тобто ідею нагороди й покарання в потойбічному житті, — живій етиці, що випливає з природи людини як суспільної істоти. Він завершує трактат твердженням, що справжній моральний порядок можна і треба будувати без релігії та без безсмертної душі — на основі знання, рівності й справедливості, доступних тут і тепер. І після всього цього наводить фразу Вірхова, суть якої збігається з кінцівкою книги Бюхнера «Сила і матерія»: що немає потреби боятися істини, навіть якщо ми думаємо, що вона може розхитати нашу теперішню етику. Істина ніколи не може бути гіршою за омани. Але цитата самого Вірхова виглядає блякло, тож її я теж обрізав. Отже, кінцівка книги Фогта:
Ми стверджуємо, що властивість, яка розвивається і деградує відповідно до матеріального субстрату й страждає разом із ним, також гине разом із цим субстратом; отже, духовні функції, які розвиваються, страждають і деградують відповідно до мозку, мають загинути разом із мозком.
Спростуй це, хто може!
Дозвольте нам насамкінець сказати кілька слів про висновки, які неминуче випливають із досліджень фізіології. Пане Вагнере, у своїй патетичній піднесеності, намалював по-справжньому безконечно смішну картину «механічних апаратів, що блукають на двох руках і ногах», які «зрештою з тріском валяться одне на одне, як мертві скелети, розкладаються на хімічні атоми, що знову збираються в людські форми, аби почати наново старий безглуздий кругообіг, подібний до танцю божевільних у будинку для душевнохворих, без майбутнього, без розгадки таємниць, пов’язаних із нашим походженням і існуванням, без моральної основи, без віри в моральний світопорядок, без надії на справедливий суд над тим, що окремі люди думали або робили, добро чи зло, без віри в колись гармонійне правління в царстві духовних подій».
За словами Вагнера, «усі ті великі й серйозні думки, які найглибші філософські та історичні дослідники вбачали в рухах людського духу та їхньому вираженні, у світовій історії», виявилися б марними, якби ми прийняли наші погляди. Однак я помиляюся. Пане Вагнере, ці великі думки світової історії потрібні, щоб із порожнім пафосом виступати проти нас і зібраних у Ґеттінґені природодослідників; але вже наступної миті він мусить відкинути їх, аби не похитнути інші догмати віри. «Історія людства, продукт дій мільйонів індивідів, лише в малій частині являє нам твердий закономірний хід явищ. Тисячі феноменів, учинків здаються цілком безглуздими без позаземного урівноваження. Тут усе вказує на майбутнє розв’язання суперечностей і неминуче приводить нас до вчення про майбутній суд і відплату. Увесь моральний світопорядок без такого припущення став би цілковитою нісенітницею». Щоб зробити ймовірним останній суд, пану Вагнеру потрібна безглуздість світової історії; щоб довести існування безсмертної душі, він тим самим подихом вимагає, щоб ми разом із ним вірили в глибокий сенс і закономірність світової історії. Отже, кожен може триматися чого завгодно — у будь-якому разі він опиниться або в згоді, або в суперечності з паном Вагнером.
…
Усі міркування пана Вагнера, уся його творчість і прагнення спираються на похмуру основу відплати, на цей єдиний рятівний якір усіх тих ханжеських тенденцій, які ми нині бачимо такими впертими й енергійними. Існування безсмертної душі для пана Вагнера — не результат дослідження чи роздуму, а необхідна умова всієї споруди помсти, яку цей фанатик звів для себе. Йому потрібна безсмертна душа, щоб після смерті людини мучити й карати її; йому потрібен такий об’єкт, на якому могла б насититися ненависть, властива його релігії; йому потрібна така душа, щоб тим, хто в історії знаходить безглуздя і в нинішньому моральному світопорядку бачить проти себе нісенітницю, він міг обіцяти урівноваження або розв’язання в передбачуваному потойбічному світі; ось у чому суть! Оскільки пан Вагнер, щоб задовольнити всі постулати своєї віри, не може обійтися без безсмертної душі, він неминуче вносить її в науку й намагається там її узаконити. Щоб можна було здійснити суд, душа має бути відокремлена від тіла, повинна мати індивідуальну самостійність, переживати тіло, мати вічне життя; ця самостійність має зберігатися в душі попри всі зміни тіла, щоб можна було вивести з цього майбутню відповідальність за думки й учинки; щоб підтримати нинішній «моральний світопорядок», який і без того хиткий, існування душі, її безсмертя*), її життя після смерті, її незалежність від тіла мають відстоюватися за будь-яку ціну. Наука, що нічого не знає про цей постулат, не може знайти душу — тоді заявляють, що не їй, не розумові, а вірі дано здійснити цю знахідку, вірі, якою можуть володіти лише привілейовані й обдаровані. Але оскільки серед «нехристиянських мас» віра означає мало, наука — багато, а розум — усе, то намагаються знову повернутися на втрачені позиції й урятувати душу, а разом із нею принцип помсти, принаймні стверджуючи, що фізіологія, хоч і не може нічого сказати на користь цього, принаймні не суперечить такому припущенню.
Ми пішли іншим шляхом. Дотримуючись принципу всіх точних наук, що гіпотези можна вводити лише тоді, коли факти не допускають іншого пояснення; дотримуючись принципу, що мислення не може виходити за межі пізнання, ми прийняли це пізнання таким, яким воно є, і вивели з нього ті висновки, які напрошуються, не зважаючи на жоден постулат, що міг би бути нав’язаний ззовні. Ми встановили, що функція й орган залежать одне від одного і так само нерозривно пов’язані, як сила й матерія; що в момент, коли орган припиняє існування, його функція завершується і не може тривати далі. І це слідування фактам неминуче привело нас до висновку: функція залежить також від матеріального стану органа і зазнає змін разом із ним; отже, думки, погляди й учинки, як функції центральної нервової системи, мають залежати від первісної будови, розвитку, живлення та обміну речовин цього органа; таким чином, вільна воля в тому значенні, як її зазвичай розуміють і як пан Вагнер безумовно потребує її для своєї теорії помсти, не існує, а всі функції мозку істотно визначаються способом живлення органа і залежать від нього. Пан Вагнер вивергає вогонь і полум’я, заявляючи, що цим поглядом знищується вся мораль, увесь моральний світопорядок, коротко кажучи, все, і що це призведе до жахливого стану на Землі, з якого не видно виходу. Навіть якби це був кінцевий висновок із нашого погляду, ми й тоді безстрашно його висловили б, бо не знаємо жодних міркувань, які могли б змусити нас вносити в науку щось інше, крім того, що ми в ній знаходимо.
…
Ми ніде не знайшли ані єдиного слова, яким пан Вагнер міг би позначити як хибні або нелогічні висновки, які ми зробили на підставі нашого пізнання фактів. Він лише охарактеризував їх вигуками про державну небезпеку, усіма цими фанатичними спалахами гніву й люті, які, по правді, хвилюють нас так само мало, як і його визнання наших здібностей. Цей крик про моральний світопорядок цілком аналогічний стогнанням візників щодо залізниць, голосінням виробників труту щодо сірників. Оскільки ж наші висновки анітрохи не порушені, немає потреби тут знову їх розвивати й докладно викладати. Не кожен знаходить задоволення в роздумах над такими речами; ще менше тих, хто любить голосно проголошувати те, до чого вони дійшли у своєму серці. Але право розвивати наші думки на підставі фактів і оголошувати результати цих розумових операцій ми відстоюємо тим гучніше, чим охочіше противник хотів би нас цього позбавити.
Наслідки, які пан Вагнер так страхітливо змальовує, не лякають ані нас, ані будь-якої неупередженої людини. Адже та сама наука, що доводить: існування людини — лише тимчасове явище, за яким не настає інше життя, та сама наука сповіщає нам, що людина — істота суспільна, яка може існувати лише у своєму середовищі й разом із суспільством. Замість тієї похмурої помсти, яка після короткого й тяжкого життя має бути здійснена істотою, що стоїть поза світом і поза людиною, ми ставимо живе усвідомлення, розвиток і виховання того почуття спільності, яке проголошує, що всі люди рівні, рівноправні в кожному насолодженні, яке може запропонувати їм життя; замість того морального світопорядку, що ґрунтується лише на страхові перед покаранням, на тремтінні перед невидимим трибуналом, ми ставимо усвідомлення, що жодна людина не має права вимагати для себе привілеїв, яких вона не готова в повній мірі надати своєму ближньому. Там, де фанатик бачить гріховне, приречене на кару чудовисько, ми бачимо ближнього, якого недосконала організація, хворобливий розвиток, недостатнє харчування та метаморфози мозку привели до вчинків, які ми розглядаємо як симптоми хвороби, і яким прагнемо принести полегшення та зцілення; там, де ревнитель морального світопорядку бачить провіденційне втручання, ми знаходимо природні наслідки природних умов, перед якими ми або маємо схилитися, або які прагнемо подолати; там, де виконавець заповіту й спадкоємець тенденцій Радовіца бачить найбільшу загрозу своєму моральному світопорядку, заснованому на нерівноправності людей, пануванні одних, пригнобленні інших, зрівнянні та розв’язанні суперечностей у майбутньому житті, ми бачимо гарантії суспільного порядку, який має ґрунтуватися на рівноправності всіх людей, на рівній свободі всіх, на створенні якнайбільшого земного щастя для всіх. Наше моральне й естетичне почуття, яке ми вважаємо щонайменше рівним почуттю наших противників, почувається задоволеним цими підвалинами так само, як воно ображене підвалинами морального світопорядку наших противників.