Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Карла Фогта — тут.
Огляди на інші книги Фогта: 1. «Забобон і наука»; 2. «Політичні завдання опозиції в наш час»; 3. «Людина і її місце в природі»; 4. «Дослідження сучасного становища в Європі»; 5. «Політичні листи»; 6. «Дослідження про держави тварин».
Ця стаття має радше технічний характер, бо, по суті, «Зоологічні листи» (1851) — це майже те саме, що й «Фізіологічні листи» (1847), тільки вже не про будову людини, а про найрізноманітніших тварин. Відразу видно, що ця книжка з’явилася не випадково й писалася синхронно з політичною сатирою «Дослідження про держави тварин» (1849–51). На тлі «листів» ця сатира — просто шедевр літератури, але чомусь Фогт уславився нудним підручником із фізіології людини. Оскільки це настільки примітивні підручники, то переказувати їхній зміст немає сенсу: це був би просто переказ списку тварин і списку органів з усіма їхніми деталями. Я наголошу лише на кількох цитатах із цих книжок, які не мають настільки формального характеру. Насамперед, звісно, варто відзначити головну цитату й причину популярності як самого Фогта, так і його книжки з фізіології. Знамените порівняння мислення з сечею та жовчю:
Отже, ми тепер вступили в ту сферу, де власне й приховується остання таємниця всіх нервових відправлень, а тому маємо поставити собі запитання: у якому взагалі відношенні перебувають відправлення периферичних нервів до того відправлення центральних органів, яке звичайно називають душевною діяльністю?
Джерело свідомості, волі й думки, без сумніву, слід шукати єдино лише в головному мозку; але визначити, яким чином діють, так би мовити, усі колеса цієї машини, — ми досі ще не спроможні. Чому так стається, що я безпосередньо спрямовую волю на виконання того чи іншого руху; чи є це наслідком особливої локалізації волі, чи лише результатом певного спрямування, зумовлюваного самою руховою діяльністю? Розв’язання цього питання понад межами наших сучасних знань. Оскільки тут можливі лише припущення щодо відношення мозкової речовини до нервових відправлень, то значно краще просто зізнатися у своєму незнанні й не виходити за межі досвіду та спостереження.
Ще значно менше ми можемо сказати про відношення душевної діяльності до головного мозку, хоча френологія Галля і краніоскопія Каруса й пишаються тим, що їм нібито вдалося розв’язати цю проблему. Я вважаю, що кожен природодослідник, якщо хоч трохи послідовно поміркує, дійде переконання, що всі здібності, відомі під назвою душевної діяльності, є лише відправленнями мозкової речовини або, висловлюючись дещо грубіше, що думка перебуває майже в такому самому відношенні до головного мозку, як жовч до печінки або сеча до нирок. Вважати душу, для якої головний мозок служить інструментом, яким вона працює на власний розсуд, — доволі важко. У такому разі ми мусили б припустити для кожного відправлення нашого організму окрему душу, — і за такої множини безтілесних душ, що керують окремими відправленнями, ми ніколи не змогли б зрозуміти наше життя. Відправлення тіла всюди зумовлюються формою і матерією, і кожна частина тіла, що має особливу будову, необхідно мусить мати й особливе відправлення.
Положення, що так звана душевна діяльність є лише відправленням мозкової речовини, становить природну основу френології, яка, крім того, намагається ще й замістити окремі душевні здібності різними частинами головного мозку та показати залежність їхнього розвитку від розвитку цих частин. У всякому разі, вельми примітно, що саме ті народи, які найбільше віддані букві вчення, як-от англійці та американці, з особливою прихильністю прийняли цю суто матеріалістичну основу психології, тим часом як у Німеччині, де спочатку й виникло це вчення, воно мало-помалу зовсім утратило ґрунт. Хоча результати, здобуті дотепер цією квазінаукою, слід залишити без усякої уваги, як нічим не доведені, однак ми не можемо не визнати, що френологія має міцну основу, доки вона тримається того положення, що якість і кількість різних частин головного мозку мають визначати також і характер та властивість нашого мислення, що відомі душевні здібності, спонуки й пристрасті необхідно мають залежати від того чи іншого утворення головного мозку, що вчинки людей становлять лише продукт фізичних умов, а також живлення й змін мозкової речовини в дану мить. Ці принципи становлять слушний бік френології, а хибний і нічим не доведений бік її полягає в практичному застосуванні цих принципів (… Далі йде довга критика френології).
Якщо конкретніше, то цю знамениту цитату можна знайти в томі 2, листі 13 — «Нервова сила і душевна діяльність». Варто також зазначити, що повна назва цієї книжки — «Фізіологічні листи для освічених людей всіх станів». Що вже несе в собі невелику частку політизації. Загалом ця книжка є фізіологічною відповіддю на «Хімічні листи» Лібіха, точніше — їхнім наслідуванням. У «Фізіологічних листах» обговорюються біологічні процеси людського організму, пристосовуваність живих істот до довкілля та теорія еволюції. Ці листи сприяли популяризації та обговоренню теорії еволюції, що зароджувалася тоді. Вони дають уявлення про наукові думки й дебати того часу. Перше видання його «Фізіологічних листів», у яких він енергійно боровся з привидом особливої життєвої сили, що ще жила тоді, і пояснював важливість вивчення історії розвитку для розуміння всіх тілесних відношень і фізіологічних процесів. Але ще більш політичні висловлювання можна знайти в «Зоологічних листах»:
Після сумного провалу Німецької революції, яка, сподіваюся, незабаром знову блискуче постане з попелу, я можу бути лише вдячним міністерству з найліберальнішим складом думки, якщо воно визнало мене негідним викладати природничу історію для молоді, призначеної для служби християнсько-німецькій дрібній державі, і я можу розраховувати на те, що прогресуюча реакція, дедалі погіршуючи нестерпні умови в Німеччині, не викличе в мене бажання обміняти під час роботи над моєю працею вільне повітря Швейцарії на задуху моєї батьківщини. Тим самим мені надано можливість здійснити заповітну думку, яку я давно плекав.
Та в цих самих листах можна знайти й висловлювання, яке різко контрастує з іншими працями Фогта, де він зазвичай намагається якнайбільше замазати відмінність між твариною і людиною, щоб не виокремлювати людину в окреме царство й не потурати теології. Тут же він раптом, у пориві патетичного стилю, буквально підписується під висловлюваннями про вінець природи:
Звісно, зовсім не сухий перелік тварин та їхніх зовнішніх ознак є кінцевою метою зоологічної науки! (переклад для марксистів: не лише вони волають «фу, позитивізм, фу, збирання поодиноких фактів»). Навпаки, вона має дати уявлення про те, як організоване життя в різних організмах і як воно, з найнепомітніших початків, розростається на безліч квітучих гілок, щоб знайти свою кінцеву точку у вінці всіх істот — людині. Зоологія вже не задовольняється знаннями, що становлять систематичну зоологію, вона вже не зупиняється на волоссі й зубах, кігтях і пір’ї, ногах і зябрах, задовольняючись тим, що виявила ознаки, які дають змогу класифікувати їх у системі; вона вимагає від порівняльної анатомії розчленування тіла тварини, знання окремих органів та їхньої тонкої структури; від порівняльної фізіології — осягнення функцій, які виконують різні органи, і способів, якими ці різні функції взаємодіють як єдине ціле для підтримання життя; вона хоче через порівняльну ембріологію дізнатися, які послідовні перетворення має пройти кожна тварина, які різні форми вона послідовно набуває, доки не досягне мети свого життя; нарешті, палеонтологія, або наука про скам’янілості, також має зробити свій внесок, відтворюючи за скам’янілими рештками вимерлих родів тварин образи тих форм, які колись населяли поверхню Землі.
І, по суті, це все, що можна сказати про ці праці, окрім того, що це нудні підручники. Більш цікаві праці дивіться в інших оглядових статтях на сайті. Вони зазначені на самому початку статті, у колонці з авторством.