Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Карла Фогта — тут.
Огляди на інші книжки Фогта: 1. «Забобон і наука»; 2. «Дослідження про держави тварин»; 3. «Людина і її місце в природі»; 4. «Дослідження сучасного становища в Європі»; 5. «Політичні листи»; 6. «Фізіологічні листи» і «Зоологічні листи» — тут.
Книжка «Завдання опозиції в наш час» («Die Aufgabe der Opposition in unserer Zeit»), написана Карлом Фогтом у жовтні 1849 року, є політичним трактатом, присвяченим ролі та стратегії демократичної опозиції в Німеччині в період політичних потрясінь після революцій 1848 року. Видана в Женеві на підтримку німецьких біженців, ця праця критикує панівні абсолютистські та конституційно-монархічні системи, виступаючи за єдину й рішучу опозицію, щоб зберегти революційні здобутки 1848 року. Книжка відкривається роздумами про хаотичну політичну ситуацію в Німеччині 1849 року. Революції 1848 року, що прагнули ширших демократичних свобод і національної єдності, призвели до розколу опозиційних сил через домінування династично-конституційних фракцій. Фогт стверджує, що ця роздрібненість, хоч спершу й була неминучою, тепер має поступитися місцем єдиній опозиції, аби протистояти відродженому абсолютизмові.
У такий момент, як нинішній, коли загальне сум’яття в Німеччині в певних і рішучих особистостей досягло найвищого ступеня, книжечка, подібна до цієї, може, принаймні, посприяти тому, щоб знову зібрати розпорошені партії під спільні знамена.
Нездатність революцій утвердити міцні реформи підштовхнула абсолютистські режими, особливо в Пруссії та Австрії, до придушення демократичних прагнень силою й тимчасовим законодавством. Головне завдання, на думку Фогта, — об’єднати розрізнені демократичні фракції навколо спільних цілей, щоб протистояти цьому відкатові й захистити права, здобуті в березні 1848 року. Фогт різко критикує абсолютистські системи в Німеччині, які, на його переконання, за своєю суттю несумісні з конституційним правлінням. Він твердить, що німецькі князі, на відміну від англійських монархів, не мають справжнього інтересу до конституціоналізму, оскільки їхня влада ґрунтується на абсолютному контролі. Обіцянки реформ, дані правителями після 1848 року, він відкидає як нещирі, призначені лише для придушення заворушень. Фогт наводить приклад розчарування партії конституційних монархістів, які наївно повірили цим обіцянкам, але зіткнулися зі зрадою, коли абсолютистські режими знову встановили жорсткий контроль.
Абсолютизм безмежно панує в Німеччині під прозорою маскою конституціоналізму, за посередництвом того зневажуваного тимчасового законодавства, яке проклало шлях насильству, і завдання полягає в тому, щоб підірвати цю систему в її коренях і скинути її пихаті вершини.
Конституційні монархісти, особливо франкфуртська Кайзерпартія, зазнають критики за нездатність усвідомити марність союзу з князями. Фогт розповідає історію про одного англійця, «який із великим інтересом стежив за Національними зборами і, як англієць, був беззастережним прихильником конституційної монархії та Франкфуртської імперської партії», але дійшов висновку, що німці ніколи не зможуть досягти політичної свободи англійського типу за своїх князів. Це усвідомлення, вважає Фогт, приходить до багатьох колишніх поміркованих, які тепер тяжіють до радикальніших демократичних позицій. Фогт цілком готовий співпрацювати навіть із радикалами, якщо це допоможе перемогти абсолютизм.
Фогт переосмислює роль опозиції у світлі її нещодавніх поразок. Спершу агресивна сила, що прагнула зруйнувати старі системи, опозиція тепер має зайняти оборонну позицію, захищаючи революційні здобутки — такі як свобода преси, зборів і загального виборчого права — від зазіхань абсолютистів. Цей зсув перетворює опозицію на консервативну силу, але не в сенсі збереження статус-кво, а в сенсі захисту юридичних і політичних прав, здобутих 1848 року. Головне завдання опозиції — протистояти спробам абсолютистської системи відібрати ці права. Фогт наголошує на важливості збереження єдиного фронту, застерігаючи від поступок, які можуть відтермінувати досягнення демократичних цілей. Він виступає за стратегію відмови від співпраці, зокрема за відмову від участі у виборах за маніпульованими законами та відкидання бюджетів, запропонованих абсолютистськими урядами.
Гегемоністські амбіції Пруссії та Австрії
Значну частину трактату присвячено аналізові ролі Пруссії як домінівної сили в німецькій політиці. Фогт твердить, що Пруссія під проводом міністерства Бранденбург-Мантейфеля прагне до гегемонії над Німеччиною за допомогою поєднання сили та видимості конституціоналізму. Відмова короля Пруссії від Франкфуртської імперської корони, попри включення до неї загального виборчого права, розглядається як стратегічний крок, спрямований на те, щоб уникнути будь-яких обмежень абсолютистської влади. Вчасно обраний Пруссією момент — використання занепокоєння Австрії угорським повстанням — дав їй змогу зміцнити вплив на дрібніші німецькі держави. Однак Фогт передбачає, що стратегія Пруссії матиме зворотний результат. Жорсткі заходи для придушення опозиції, як-от маніпуляції з виборчими законами та військові репресії, відштовхують навіть поміркованих прихильників. Як ілюстрацію зростального невдоволення він наводить приклад пана фон Фінке, консерватора, який приєднався до демократів, відкинувши виборчі закони Пруссії. Фогт убачає в цьому потенціал для послаблення Пруссії та відродження демократичної опозиції.
Фогт також розглядає роль Австрії, зокрема її суперництво з Пруссією за вплив у Німеччині. Драйкьонігсбунд (Союз трьох королів), запропонована Пруссією конфедерація, зазнає критики як механізм централізації влади та придушення свобод. Фогт твердить, що і Пруссія, і Австрія прагнуть єдності на шкоду свободі, причому Пруссія надає перевагу військовому пануванню, а Австрія намагається відновити свій вплив за допомогою дипломатії та поступок. Драйкьонігсбунд, застерігає Фогт, обтяжить малі держави важкими військовими витратами, не пропонуючи натомість жодних реальних гарантій свободи. Він виступає за партикуляризм — автономію окремих держав — як оплот проти цієї централізаторської тенденції (див. захист анархічних принципів у книзі «Дослідження про держави тварин»). Зберігаючи місцеві свободи, опозиція може протистояти нав’язуванню хибної єдності, що служить лише інтересам абсолютистських режимів.
Фогт розповідає про тяжке становище німецьких політичних біженців, багато з яких шукали притулку в Швейцарії. Спочатку Швейцарія надавала захист біженцям, які не втручалися в справи сусідніх держав. Однак під тиском німецьких урядів Федеральна рада Швейцарії почала висилати видатних біженців без чіткого обґрунтування. Фогт вважає це зрадою швейцарської традиції нейтралітету й поступкою абсолютистським державам. Фогт застерігає, що подальша капітуляція перед вимогами Німеччини може привести Швейцарію до політичного самогубства. Така політика, на його думку, ставить під загрозу незалежність Швейцарії, відштовхуючи від неї демократичні партії, які її підтримують.
Стратегії для опозиції
Фогт описує кілька стратегій ефективного опору абсолютизмові з боку опозиції:
- Парламентський опір: Опозиція має використовувати представницькі збори в окремих державах, особливо ті, що обираються на основі загального виборчого права. Ці органи мають вирішальне значення для збереження прав, закріплених у Франкфуртській конституції, таких як свобода слова і зібрань. Фогт відкидає палати, обрані за корумпованих систем, наприклад у Пруссії, як такі, що не мають значення.
- Фінансові важелі: Ключовою тактикою є відмова в затвердженні державних бюджетів. Відмовляючи у фінансуванні, опозиція може змусити уряд виконати демократичні вимоги. Фогт критикує попередні зібрання за те, що вони затверджували бюджети в надії на виконання обіцянок, а потім виявлялися ошуканими. Він виступає за безумовне відхилення бюджету доти, доки уряд не виконає вимог народу.
- Правові реформи: Опозиція має домагатися внесення поправок до конституції, щоб вилучити положення, які дають змогу ухвалювати тимчасові закони або укази, якими користуються абсолютистські уряди, щоб обійти представницькі органи. Як приклад Фогт наводить конституцію Пруссії, де одна стаття дає урядові змогу підривати демократичні принципи.
- Соціальна рівність: Фогт наголошує на важливості відстоювання рівних прав для всіх громадян, незалежно від стану чи релігії. Це знаходить відгук у широких верствах населення, створюючи сильну більшість на підтримку демократичних реформ. «Опозиція має також звернути увагу на соціальні питання, такі як бідність і нерівність, які посилюють невдоволення народу».
- Військова реформа: Необхідно скоротити фінансування постійних армій, які є джерелом національної бідності та гноблення. Фогт застерігає про зародження військової анархії, коли генерали диктують політику, як це спостерігається в Австрії. Він виступає за заміну постійних армій системою ополчення, щоб зменшити їхній політичний вплив.
- Торгівля та економічна політика: Опозиція має оскаржити невигідні для Пруссії торговельні договори та Зольферайн (Митний союз), які шкодили внутрішній торгівлі Німеччини. Справжня німецька єдність має врівноважити регіональні інтереси, на відміну від Драйкьонігсбунду, який ставить на перше місце домінування Пруссії.
- Муніципальна автономія: Зміцнення місцевого самоврядування шляхом забезпечення незалежності муніципалітетів від центрального контролю має вирішальне значення. Це не дасть абсолютистським урядам нав’язувати свою волю громадам і сприятиме розвиткові місцевих демократичних інститутів.
Але крім цього, звісно ж, треба підтримувати загальний прогресистський курс, вимагати секуляризації суспільства, відокремлення церкви від держави, поширення освіти для всіх класів народу, і особливо для села, де надто сильний вплив церкви, що робить більшість населення країни консервативною. Він радить продовжувати боротьбу за пом’якшення каральної судової системи і навіть підтримує розвиток профспілок та кооперативів, про що краще скаже цитата самого Фогта:
Уряди прагнуть тримати народ у невігластві, щоб легше маніпулювати ним. Тому опозиція має підтримувати школи, бібліотеки та публічні лекції, які допоможуть людям зрозуміти свої права та обов’язки.
…
Крім того, опозиція повинна активно працювати над створенням громадських організацій, які об’єднували б людей для захисту їхніх інтересів. Такі організації, як профспілки та кооперативи, можуть стати важливою силою в боротьбі за демократію. Створення таких організацій потребує часу й ресурсів, але їхнє значення не можна недооцінювати. Вони не лише мобілізують народ, а й створюють альтернативні структури влади, які можуть протистояти державним інститутам.
Нагадує радянську владу, Леніна і громадянську війну в Росії? Справді, але таких прикладів там куди більше. Наприклад, Фогт радить буквально займатися внутрішньою дисципліною партії, удавати з себе непідкупних Робесп’єрів і створювати мережі таємних організацій на манір комуністів. Буквально: «Пильність опозиції має виявлятися не лише в протистоянні зовнішнім загрозам, а й у зміцненні внутрішньої дисципліни. Лідери опозиції зобов’язані бути прикладом чесності та відданості справі, щоб завоювати довіру народу. Будь-які прояви корупції чи особистої вигоди можуть підірвати моральний авторитет руху. Водночас необхідно розвивати мережу таємних організацій, які могли б діяти в умовах репресій. Ці організації мають бути готові до швидкого реагування на зміни політичної ситуації, включно з можливістю організації масових протестів. Опозиція повинна також використовувати культурні заходи, такі як театральні постановки та літературні вечори, для пропаганди своїх ідей». Він навіть закликає до чогось на кшталт грамшіанської культурної гегемонії. Тобто вербувати діячів мистецтва і проштовхувати потрібні ідеї через літературу, поезію, живопис, музику тощо.
Культура може стати потужним інструментом у боротьбі за уми народу.
Він радить підтримувати стосунки з демократичними партіями за межами Німеччини, особливо в ситуації зростання впливу Росії, яка прагне придушити революційні рухи по всій Європі. Щоправда, Фогт усе-таки не такий радикальний, як може видатися: він радить робити акцент на легальних методах боротьби за права і не заперечує проти кооперації навіть із конституціоналістами, якщо ті нібито порозумнішають.
Надії на майбутнє
Фогт розглядає боротьбу Німеччини в ширшому європейському контексті, відзначаючи взаємозв’язок демократичних рухів. Він критикує підтримку Англією конституційних монархістів в Угорщині та Швейцарії, що мимоволі сприяло зміцненню абсолютистських режимів. Вплив Росії, особливо в підтримці Австрії проти Угорщини, розглядається як загроза європейським свободам. Фогт міркує про можливість створення європейського конгресу для розв’язання цих суперечностей, але сумнівається в його успіхові, зважаючи на реакційні сили, що діють. У Франції він убачає паралелі з Німеччиною, де революційні здобутки перебувають під загрозою з боку реакційних урядів. Нездатність таких діячів, як Тьєр і Бонапарт, підтримати демократичні реформи може призвести до нових революцій, повторюючи цикл у Німеччині.
Опозиція зобов’язана показати народові, що обіцянки реформ — це порожні слова, які ніколи не буде виконано. Лише через постійний тиск і непримиренність можна домогтися змін, які приведуть до справжньої свободи. Важливо, щоб опозиція не обмежувалася лише політичними дебатами, а й використовувала економічні важелі.
Але, попри невдачі 1849 року, Фогт зберігає обережний оптимізм. Він вважає, що стійкість опозиції в поєднанні з внутрішніми суперечностями абсолютистських режимів зрештою призведе до нової революційної хвилі. Невдачі 1848 року дали цінні уроки, і опозиція має залишатися стійкою, уникаючи самозаспокоєності, що призвела до попередніх поразок. Насамкінець Фогт застерігає від прийняття хибної єдності, яка приносить свободу в жертву. Він уявляє майбутнє, в якому гасло зміниться з «Єдності з князями» на «Єдність без князів», відбиваючи дедалі глибшу недовіру до династичного правління. Завдання опозиції — підтримувати дух опору, готуючись до моменту, коли нові, непередбачувані події можуть знову розпалити революційне полум’я. Отже, Фогт формулює концепцію опору, що поєднує парламентську тактику, фінансовий тиск і мобілізацію широких мас для збереження революційних завоювань 1848 року. Критикуючи провали абсолютизму, конституційного монархізму та хибних спроб об’єднання, таких як Драйкьонігсбунд, він підкреслює необхідність принципової й єдиної опозиції. Написана в період поразки й розчарування, книга пропонує обнадійливий, але прагматичний шлях уперед, закликаючи демократів залишатися пильними й безкомпромісними у своєму прагненні до свободи.