Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Карла Фогта — тут.
Огляди на інші книжки Фогта: 1. «Забобон і наука»; 2. «Політичні завдання опозиції в наш час»; 3. «Дослідження про держави тварин»; 4. «Дослідження сучасного становища в Європі»; 5. «Політичні листи»; 6. «Фізіологічні листи» і «Зоологічні листи» — тут.
Дисклеймер: книжка, яку ми розглянемо зараз, прославилася як найсуперечливіша з усіх книжок Карла Фогта, де він постає з максимально расистського і сексистського боку. Я постараюся дати її якомога докладніший розбір, але без постійного морального засудження автора й вигуків про расизм. Якби я так робив, то з вигуків «який жах» складалася б половина цієї статті. Але постараюся нічого не випустити, а деякі окремі расистські висловлювання навіть процитувати повністю.
Судячи з передмови самого Фогта, ця книжка — курс лекцій, які спершу були прочитані для «Товариства корисних знань» у кантоні Невшатель у Швейцарії, де публіка охоче відвідувала наукові лекції, що відбувалися навіть у церквах. Примітно, що ніхто не сприймав це як святотатство. Фогт вважає, що така свобода стала можливою лише після виходу кантону з-під влади Пруссії. Він висловлює впевненість у тому, що його наукові погляди — матеріалістичні, еволюційні, критичні до біблійних догм — не були б можливі в умовах цензури та релігійного консерватизму (і він помиляється, бо його колега Людвіг Бюхнер цілком давав собі раду навіть у Німеччині). Але ясно, що перед нами особисте ставлення Фогта до пруссаччини й відгомін його франкофільських поглядів. Після цього Фогт цілком відкрито заявляє, що тема походження і природи людини — це не лише наука, а також поле для запеклих ідеологічних зіткнень. Він критикує релігійних мислителів, особливо тих, хто сприймає анатомічні та біологічні дослідження як посягання на святе. Для цього він наводить нам приклад суперечки між американським лікарем Семюелем Мортоном, який вивчав черепи індіанців і негрів (наука), дійшовши висновку про множинність людських рас, і пастором Бахманом (мракобісся), який назвав такі ідеї єретичними й небезпечними для віри. Фогт зазначає, що будь-хто, хто сумнівається в біблійному походженні людини від одного Адама, неминуче стає об’єктом нападок. Він їдко пише, що такими методами користувалися і в Ґеттінґені (пор. книжка «Забобон і наука») — натякаючи на німецьке академічне середовище, яке й досі було сповнене упереджень. Далі ми ще побачимо, як цей расизм набуде виразної форми, а ця суперечка з «одним Адамом» перетвориться на захист Фогтом полігенічної теорії рас (до речі, її підтримував і більш прийнятний для сучасності Ернст Геккель), тобто такої, за якої кожна раса походить від окремого виду тваринних предків, а отже всі раси — це по суті різні види.
Особливу увагу він приділяє двом визначним науковим працям, які справили на нього значний вплив: книзі Чарлза Лаєлля «The Antiquity of Man» і праці Томаса Гекслі «Man’s Place in Nature». Фогт захоплюється тим, що визнаний авторитет Лаєлля підтримав його улюблену льодовикову теорію, яка ще донедавна в академічному середовищі Геттінгена вважалася застарілою й приреченою на забуття. Лаєлл також зібрав і подав вражаючу — хай і не повну — добірку доказів давності людини на Землі, що, на думку Фогта, має виняткове значення для наукової спільноти. Далі Фогт дякує колегам і друзям, таким як Ейбі, Клапаред, Дезор, Фульротт, Гастальді, Хіс, Гексли, Морло, Пікте, Катрфаж, Валентин, Брока, Баск, Колломб, Келлер, Мессікомер, Шільд і Шваб. Завдяки їхній підтримці йому вдалося істотно збагатити свою книгу прикладами, доповненнями та фактами, здобутими як у польових дослідженнях, так і в процесі обміну думками й матеріалами. Однією з головних удач Фогта стало те, що він дістав доступ до двох найповніших людських черепів, знайдених у печерах, у шарах, де також були виявлені рештки вимерлих тварин, таких як північний олень і тур. Ці знахідки виявилися надзвичайно цінними для реконструкції зовнішнього вигляду і, певною мірою, розумового рівня найдавніших людей. Черепи були виявлені й надані доктором Гаррігу з Тулузи, який особисто привіз їх до Женеви, дозволивши Фогтові зробити з них точні обводи та провести порівняльний аналіз.
У процесі підготовки й публікації праці не обійшлося без нападок і критики з боку противників матеріалізму. Особливо дошкульною і, за словами Фогта, «отруйною» була критика з боку Фредеріка де Ружмона (прим. монархіст, вивчав філософію особисто у Гегеля) — переконаного прихильника релігійного порядку, прибічника Пруссії та ідеологічного противника наукового матеріалізму. Ружмон опублікував памфлет під назвою «Людина і мавпа, або сучасний матеріалізм», у якому з пафосом обрушився на погляди Фогта, звинувачуючи його в спробі зруйнувати духовні основи суспільства. Фогт, добре знайомий із Ружмоном ще з минулих років, пригадує, як той понад двадцять років тому вже виступав із лекціями, де намагався спростувати погляди таких натуралістів, як Агассіс (див. критика Агассіса Бюхнером) і Дюбуа де Монпере, використовуючи аргументи, буквально запозичені з Біблії. Особливо йому запам’ятався епізод, коли Ружмон із кафедри пояснював, чому Бог створив жінку саме з ребра Адама: мовляв, не з голови, щоб вона не була надто розумною, не з ноги — щоб не була непосидющою, а з ребра — щоб бути люблячою. Фогт із сарказмом називає це «тлумаченням найвищого богословського рівня». Однак головною претензією до Ружмона Фогт вважає навіть не його релігійний фанатизм, а цілковиту наукову безпорадність. Він звинувачує його в тому, що той не лише не здатен зрозуміти наукову аргументацію, а й свідомо підміняє факти карикатурами. Показово, що у своєму памфлеті Ружмон посилається не на оригінальні праці Фогта чи Дарвіна, а на роботи вторинних критиків, таких як якийсь пастор Бьонер, автор брошури проти матеріалізму. Фогт порівнює таку стратегію зі спробою вивчати погляди Лютера за памфлетами його опонента Екка і пропонує читачеві уявити собі рівень науковості такого підходу.
Також Фогт згадує лекцію Шлейдена, відомого ботаніка, який, здавалося б, мав би бути прихильником природничо-наукового підходу, але натомість у своїй публічній промові проти матеріалізму вдавався до сентенцій із газет і філософських кліше, подаючи це під соусом релігійної моралі. Фогт не приховує свого розчарування тим, що навіть ті, хто займається природничими науками, воліють ухилятися від фактів, щойно мова заходить про людину. Він наголошує, що в цій праці свідомо обмежується розглядом тваринного царства, тобто порівнянням людини з іншими ссавцями, особливо людиноподібними мавпами. Він визнає, що сам не є фахівцем із ботаніки, а тому не береться розглядати рослинний світ, хоча й згадує, що на підтримку теорії Дарвіна з’явилися дві важливі праці: книга Альфонса де Кандоля про дуби та есе Наудена про гібридизацію в рослинному царстві. Обидві праці, як підкреслює Фогт, доходять висновку, що види виникають одне з одного шляхом поступових змін і що між поняттями «варіант», «раса» і «вид» немає чіткої межі, а є лише ступінь накопичення відмінностей.
Наукове пізнання людини
Фогт починає свою першу лекцію з найзагальнішого формулювання завдання: необхідно розробити наукове знання про людину, вільне від теологічних інтерпретацій, засноване виключно на даних анатомії, фізіології, палеонтології та емпіричних спостережень. Людину, за Фогтом, слід вивчати «як будь-якого іншого ссавця», без особливих привілеїв, без містицизму, без посилань на душу, походження від Адама чи одкровення. Фогт одразу ж виявляє, що найчастіше ми вимовляємо слово «людина», навіть до кінця не розуміючи, що воно означає. Яке-небудь інтуїтивне й абстрактне поняття, яке нібито доступне всім і кожному, але при цьому кожен у нього впише щось своє. Він навіть наводить перше суто філософське посилання, де фігурує кінік Діоген:
Дуже мало таких, які справді шукають людину не з ліхтарем на площі, подібно до одного давнього філософа, а всюди, де тільки вона є; ще менше тих, хто відкрито й правдиво висловлює результати своїх досліджень. Більшість задовольняється тим, що бачить у собі втілення абстрактного поняття «Людина» і заспокоюється на хибному переконанні, що знає себе краще, ніж будь-що.
Комплексне вивчення людини, не лише її мозку, а й впливу середовища існування, соціальних інституцій тощо, до XIX століття практично не здійснювалося. І Фогт має намір якраз закласти одну з перших цеглин у цю справу. Він навіть констатує тут певну партійність науки, що всередині неї є різні ворогуючі табори, і вважає, що наука не повинна розвиватися в собі й для себе, як «наука заради науки» (пор. тези Леніна про партійність науки і критику марксистами «мистецтва заради мистецтва»), ні, натомість він каже, що:
Дослідження саме по собі й для себе, без результатів для життя, без користі для мас, заслуговує стільки ж поваги, скільки й марне копання в землі <…> Лише тоді праця набуває права на повагу, коли приносить якусь користь ближньому.
А далі довго й нудно пояснює, як важко в його час було діставати зразки для досліджень (мертві тіла), і які тяжкі моральні дилеми це могло спричиняти. Він визнає, що доступ до «матеріалу» обмежений: важко отримати повні скелети, тим паче з далеких країн і народів; ще важче — мозок, а вже повноцінне анатомічне порівняння між расами — це завдання колосальної складності. Проте прогрес усе одно можливий. Наприклад, Фогт відзначає заслуги вчених, які вивчали черепи, зокрема таких, як Мортон, Блюменбах, Велькер, Брока, а також тих, хто намагався вивести «середньостатистичну людину» за допомогою методів краніометрії та антропометрії, наприклад Кетле. Дехто з них — відверті наукові расисти, а дехто й досі має авторитет в антропології. Так, їхніх даних недостатньо, вибірка невелика, вимірювальні методології суперечливі, і, строго кажучи, на тому рівні знань, який був у XIX столітті, ще було зарано робити якісь узагальнювальні висновки. Фогт і сам це прекрасно розуміє і прямо про це говорить, але він усе ж переконаний, що треба наважуватися й пробувати, і лише так, шляхом помилок, можна поступово просунутися бодай трохи далі. Як ми пам’ятаємо, мотив Фогта полягає в тому, щоб вивчати людину як тварину, як частину природи, без жодних особливих поблажок. Тепер він звертає увагу на те, як сильно самі люди опираються цій ідеї:
Коли труднощі подолано, коли зібрано бодай скільки-небудь матеріалу і з’являється бажання висловити результати своїх досліджень, тоді з глибин суспільства постають нові вороги, з якими знову доводиться починати боротьбу. Людська гордість обурюється при думці, що володаря природи трактують як будь-який інший предмет у природі. Натураліст відкриває подібність між людиною та найближчими до неї ссавцями — мавпами — і здіймаються крики проти зухвалих спроб торкатися людської природи в її внутрішньому святилищі. Увесь цех філософів, які бачили мавпу лише в клітці звіринця чи зоологічного саду, починає волати до духу, душі, самосвідомості і Бог знає до яких якостей людини, залежно від того, як вони заломлюються в тій чи іншій філософській призмі.
Навіть учені припускаються помилок, піддаючись тискові суспільної моралі. Один із авторів, наприклад, пише, що відмінності між людьми настільки значні, що їх слід виокремити в окреме царство, а потім тут-таки стверджує, що людина — лише одна з гілок мавпоподібних істот. Інший учений, бажаючи принизити роль чорношкірих, твердить, що розумові здібності шимпанзе не поступаються боснійцям, але водночас наполягає, що структура мозку в людей цілком унікальна й незрівнянна з мавпами. Фогт іронізує: якщо в людини мавпячий мозок, то звідки в неї людські думки? Або якщо в неї людський мозок, то звідки мавпячі звички? Він порівнює ситуацію з класифікацією тварин. У хижих кішок також є безліч видів і підвидів: тигри, леви, рисі, дикі кішки тощо. І так само, вважає він, людство складається не з одного виду, а з багатьох рас, що відрізняються формою черепа, пропорціями тіла, кольором шкіри, будовою мозку, здатністю до абстрактного мислення та культурного розвитку (див. полігенізм). Щоб зрозуміти природу цих відмінностей, потрібно вивчати расові ознаки з тією самою строгістю, як це робиться в зоології. Фогт наполягає: завдання антропології — вивчати походження рас, їхні фізичні й розумові відмінності, їхню найдавнішу історію, включно з доісторичними часами, коли люди жили в печерах, разом із мамонтами та печерними ведмедями. Для цього потрібні дані з археології, геології, порівняльної анатомії, фізіології, краніології. І головне — це чесність перед реальністю, без страху перед моральними чи релігійними висновками. Поважаючи Лайєля, Дарвіна, Геккеля та інших мислителів свого часу, Фогт пропонує йти тим самим шляхом: від емпірики до обґрунтованих висновків про те, хто такий людина і звідки вона прийшла.
Нам буде байдуже, чи знайде демократ південних штатів у наших дослідженнях підтвердження або заперечення рабства; чи янкі, що пишається своєю расою і не дозволяє собі сісти поруч зі своїм негром-кухарем, спиратиметься на наші результати.
Краніологія Фогта: від расизму й мізогінії до критики рабства
Друга лекція присвячена розвиткові й уточненню методів, необхідних для порівняльного вивчення людських черепів. Фогт наполягає, що саме краніологія, будучи однією з небагатьох галузей, де можна застосовувати точні вимірювання, має стати наріжним каменем антропології. Він виступає за сувору метризацію та систематизацію даних — на противагу тим дослідникам, які надають перевагу візуальним порівнянням, суб’єктивним оцінкам та естетичним асоціаціям. Сам Фогт чудово розуміє аргумент про те, що народи за тисячі років багаторазово мігрували, і тому ніяких «чистих» німців чи «чистих» французів просто не може існувати в принципі. Але Фогт вірить у силу науки й у роботу статистики, особливо за великої кількості даних, тож починає з обговорення того, як у науці формуються абстрактні уявлення про «середню людину» або «середній череп». Він згадує недавнє відкриття, що завдяки тому, що країни з військовою повинністю тривалий час вели облік призовників, вдалося зробити безліч висновків про зміни в зрості та вазі людей на довгих часових проміжках. Один із таких прикладів — праця французького антрополога Поля Брока, який, використовуючи дані військових призовних комісій, зумів реконструювати географічний розподіл високорослих кімврів і низькорослих кельтів у Франції. Брока вказав області, де ці типи зберегли свою антропологічну чистоту, і ті, де відбулося змішування. Цей приклад слугує для Фогта наочною ілюстрацією того, як методи точних наук: таких як фізика, метеорологія, математика, мають застосовуватися і в антропології. Лише суворі вимірювання, виражені в числах, можуть бути підставою для наукових висновків. Фогт підкреслює, що навіть такі, здавалося б, невловні характеристики, як колір шкіри й волосся, потребують об’єктивної шкали. Він пропонує створення таблиць кольорів за аналогією з «ціанометрами» (інструментом, створеним де Соссюром і Олександром Гумбольдтом), що їх використовують для вимірювання відтінків неба. Це потрібно, щоб уникнути плутанини, коли один дослідник описує шкіру як «оливкову», а інший — як «темно-мідну», маючи на увазі, можливо, одну й ту саму расу. Однак Фогт визнає, що складання такої таблиці технічно вкрай утруднене, і поки що не дає однозначних результатів.
Також він згадує статистичний метод бельгійця Адольфа Кетле, застосований до людського тіла: за його прикладом можливо розрахувати усереднені параметри зросту, маси, довжини кінцівок і, отже, вивести певний узагальнений тип. Цей самий метод, вважає Фогт, можна застосувати до цілих рас. Але тут постає перша трудність: як поєднати біологічну реальність із математичною абстракцією? У кожного народу, у кожної групи свої пропорції, свої особливості розвитку, не кажучи вже про те, яким величезним буде розкид усередині кожної групи. Отже, «середня людина» неминуче стає фікцією, зручною для таблиць, але далекою від реального розмаїття людських тіл.
Тому Фогт робить наголос на черепах — як на найтвердішій структурі, що збереглася в тисячах екземплярів. Він докладно викладає історію та методологію краніометрії (науки про вимірювання черепа), посилаючись на французьку метричну систему як на найточнішу основу вимірювань. При цьому він віддає належне німецьким та австрійським дослідникам, таким як Шерцер, Шварц, Буск, Велькер, фон Беер і Ебі. Кожен із них пропонував власну систему вимірювання черепа, зі своїм набором точок, осей і кутів. Але всіх їх єднала спільна мета: знайти об’єктивні параметри, за якими можна було б порівнювати черепи різних рас, народів і навіть епох. Фогт із повагою описує працю швейцарського анатома Кристофа Ебі, який розробив систему вертикальних і горизонтальних проєкцій, а також ретельно продумав, які саме точки на черепі є найстабільнішими для вимірювання. Він погоджується, що лише такі фіксовані точки (наприклад, на лобній кістці, потилиці, скроні) дають змогу уникнути сваволі. Особливо цінним він вважає принцип добору найтонших ділянок черепа, що дає змогу встановити, де анатомічна межа мозку найвиразніше відбилася на внутрішній поверхні кісток. Важливо зазначити, що Фогт постійно наголошує: форма черепа — це не просто зовнішня оболонка, а результат і водночас наслідок мозкової структури. Отже, краніометрія — це не декоративна наука, а спосіб проникнення до невидимого: через кістки — до мозку, через форму — до інтелекту. Він визнає, що форма мозку за життя визначається багатьма чинниками, зокрема не лише расою, а й віком, статтю, харчуванням, хворобою, інтелектуальною діяльністю, але все ж залишається достатньо сталою, щоб робити загальні висновки на рівні великих груп. Таким чином, якщо говорити строго, Фогт підтримує френологію (утім, цією нісенітницею захоплювалися навіть ліві, наприклад Карл Маркс), але сам він, звісно, цього не визнає, і, як буде видно далі, навіть критикуватиме френологію як шарлатанство. Це трохи дивно, адже він прямо каже, що мозок і череп розвиваються нерозривно й повторюють форму одне одного.
Як би там не було, Фогт також запроваджує розрізнення між трьома основними формами черепа: довгоголовими (доліхоцефалами), короткоголовими (брахіцефалами) і середньоголовими (мезоцефалами). Ці терміни, введені фон Беером, лягли в основу багатьох антропологічних класифікацій. Він наголошує, що доліхоцефалія і брахіцефалія — це не естетичні категорії, а анатомічні параметри, які вимірюються за співвідношенням довжини черепа до його ширини, вираженим у відсотках. Такі відмінності спостерігаються не лише між расами, а й усередині них, і навіть у одного й того самого народу в різні епохи. Це робить класифікацію ще складнішою, але нібито не менш необхідною. Далі Фогт обговорює інші види проєкцій черепа: профільну, лицеву та базальну. Особливо цікавою він вважає працю Кампера, який розробив так званий «лицевий кут», що став популярним серед учених XVIII-XIX століть. За Кампером, чим менший кут між чолом і обличчям, тим ближчий череп до тваринного типу; чим він пряміший, тим «шляхетніша» форма. Хоча сам Фогт скептично ставиться до цієї концепції, він визнає її історичне значення та вплив на популярні уявлення про раси. Однак він наголошує, що такий метод надто грубий і не враховує структурних нюансів черепа, особливо в нижній щелепі та основі черепної коробки. Досі Фогт намагався показати, що це просто вимірювальна наука без жодної політики й без будь-яких особистих естетичних уподобань, і, тим не менш, коли доходить до порівняння черепів негрів і білих, тут Фогт на повен зріст випинає свої расистські упередження. Череп негра здається йому більше схожим на тваринний, а черепи такого типу трапляються лише у відсталих нецивілізованих регіонах тощо і т. ін. Загалом цього й слід було очікувати від книжки з таким змістом. Кумедно, що й тут постає певна версія улюбленої всіма золотої середини, і Фогт називає найоптимальнішим для розвитку цивілізації певний середній тип, який, ось як слушно, найкраще виявляється у його улюблених французів.
Здатність до цивілізації полягає в середині між двома крайнощами, певною мірою в середньоголовості — висновок надзвичайно сприятливий для французів, бо вони перебувають посередині ряду середньорічних.
Але краніометрія не є самоціллю, це лише початок. Без точних вимірювань черепа неможливо перейти до тонших питань, як-от взаємозв’язку між формою черепа та рівнем розвитку мозку, від чого, своєю чергою, нібито залежать психічні здібності і поведінкові особливості. Фогт знову і знову повертається до загальної настанови, що наука про людину має бути передусім наукою вимірювань, чисел, кісток і порівнянь. Тому він схвально ставиться до появи фотографії — нової технології, яка, на його думку, здатна здійснити революцію в антропології. Фотографія, на відміну від малюнка, передає пропорції точно, без спотворень і суб’єктивних тлумачень. І лише коли буде досягнуто потрібної точності, антропологія може претендувати на статус об’єктивної дисципліни, здатної говорити про людину без метафізики, моралізаторства й міфології.
Багато місця в лекції відведено статевим відмінностям. Фогт підкреслює, що чоловічі й жіночі черепи та обличчя різняться за пропорціями. У жінок частіше трапляються округлі форми, менше виступають надбрівні дуги, ширше обличчя в середній частині. Ці відмінності, на його думку, необхідно враховувати під час аналізу черепів, інакше легко помилитися у визначенні расового типу. І так само, як у расизмі Фогт примудряється перевершити навіть і без того високий середній рівень XIX століття, так ще більше він викручується, щоб зробити це в царині мизогінії. Його зневага до жінок тут постає ще яскравіше, ніж расизм. Дивіться самі:
Взагалі можна сказати, що тип жіночого черепа в багатьох відношеннях підходить до типу дитячого, ще більше — до типу черепа нижчих рас, а з цим обставиною, очевидно, пов’язане й те явище, що різниця статей щодо утворення черепної порожнини збільшується з досконалістю раси, так що європеєць набагато більше перевершує європейку, ніж негр — негритянку.
<…>
Давно вже було помічено, що в народів, які йдуть уперед шляхом цивілізації, чоловік випереджає жінку і що, навпаки, у народів, які спускаються назад із вищого ступеня культури, жінка стоїть вище за чоловіка. Як у моральному світі — жінка є хранителькою старих звичок і звичаїв, народних і родинних переказів, саг і релігії, так і в матеріальній сфері вона постає хранителькою первісних форм, які надзвичайно повільно поступаються впливам цивілізації та змінного способу життя. Можна сказати без жарту, що легше здійснити революцію в державі й знищити її уряд, ніж змінити влаштування вогнища на кухні, хоча це влаштування, що перейшло з незапам’ятних часів, є недостатнім і безглуздим до останньої межі. Подібним чином жінка зберігає в будові своєї голови вказівки на колишній стан, з якого сформувалася раса або плем’я, або з якого вони занепали.
І це не перше й не останнє таке висловлювання на адресу жінок. Після обговорення зовнішніх ознак статей і досхочу принизивши жінок, Фогт переходить до мозку. Він вважає, що саме мозок має стати центральним об’єктом антропології. На відміну від шкіри чи черепа, мозок безпосередньо пов’язаний із психічними функціями, з інтелектом, волею, здатністю до абстракції. Але, як він підкреслює, мозок надзвичайно важко вивчати: він погано зберігається, швидко розкладається, його маса й форма змінюються залежно від віку, хвороби, харчування. Проте, по можливості, необхідно вимірювати його вагу, об’єм, співвідношення часток, ступінь звивистості. Особливо важливий об’єм мозку щодо маси тіла: він може слугувати порівняльним показником між людьми й тваринами, між різними расами та між здоровими й дегенеративними формами. Само собою, він підкреслив, що найбільший мозок жінки все одно важить менше, ніж найменший мозок чоловіка. Фогта не зупиняють навіть факти, тож він із радістю використовує аргументи в дусі «винятки підтверджують правило»:
У питанні про розвиток мозку особливу важливість має відношення його маси й його ваги до розуму та творчої сили. Взагалі помічено, що талановиті й розвинені люди мають відносно більший череп, і справді, вимірювання доводять, що сильні й багатоздібні люди, як, напр., Кюв’є, Шиллер і Наполеон, мали дуже великий череп, а отже й дуже розвинений мозок. Прямі зважування також це підтверджували. Однак Вагнер у Геттінгені склав досить велику таблицю ваги мозку, зокрема багатьох визначних людей, і, спираючись на неї, намагався довести, що щойно викладений погляд на річ хибний, бо, мовляв, люди, як-от Тідеманн і Гаусманн, які посідали високе місце в науці, займають дуже низьке місце за вагою свого мозку. Але виняток лише підтверджує правило; обидва названі вчені померли дуже старими й від цілковитого виснаження життєвих сил, від атрофії, внаслідок якої всі органи, не виключаючи й мозку, зазнали значного виснаження.
Він посилається на масштабні дослідження Брока, проведені на черепах паризьких робітників, із кладовищ бідняків, чиї могили датуються XII століттям і далі. На підставі цього дослідження Фогт стверджує, що об’єм мозку прямо пов’язаний із рівнем цивілізації. Він указує, що з часом, у міру накопичення даних, можна буде простежити, як мозок розвивається в історії, у міру зростання культури, мови, знарядь праці. Тим самим він пов’язує фізичну анатомію з історичним процесом, підкреслюючи: розвиток мозку є не просто вродженим, а також історичним і соціальним явищем. Але тут є одна дуже дивна особливість. Фогт маніпулює фактами на тлі власних же висловлювань. Особливо смішним виглядало те, як Фогт намагався виправдовувати самого себе. Усім добре відомо, що Фогт був товстуном, про це жартували і вороги (Маркс), і друзі (Краузе), і навіть він сам. Але ось у своїй лекції Фогт доходить до аргументу про співвідношення ваги мозку й ваги тіла. Мовляв, чим худіша людина, тим більше, за ідеєю, важить мозок у пропорції до тіла, а отже він має працювати ефективніше. Але тоді виходить, що товстуни тупішають, а отже тупішає й сам Фогт! Звісно ж, він не може оминути таку важливу тему:
Чим гірше живиться тварина, тим відносно більше важить її мозок і тим значнішою має бути її душевна діяльність, якби це відношення було правильним. І все ж таки голод гострить не лише зуби, а й думку, а на думку Горація, ожиріння — ознака початкової тупості. Але ми зайшли б надто далеко, якби визнали ці результати поверхового спостереження за математично точне відношення.
Звісно ж, він розуміє й існування всіляких винятків у питанні пропорцій: таких як слони, кити або співочі птахи. І тому сам каже, що порівняння мас недостатньо, а треба враховувати також довжину хребта і зріст (сучасною мовою це називається індексом енцефалізації; EQ). І, здавалося б, ну гаразд, давайте додамо цю змінну й виведемо новий коефіцієнт з урахуванням зросту! Але замість цього він знаходить якихось аболіціоністів-науковців, які заявили, що череп негра дорівнює черепу європейця, обурюється цим і починає доводити протилежне. Він уклав новітню таблицю об’ємів черепа, знову-таки безвідносно до будь-яких інших показників. Враховувати бодай зріст він навіть не думає! Тому коли він виявив, що черепи середньовічних французів менші, ніж у XIX столітті, і робить висновок, що об’єм мозку зростає з часом, то варто було б урахувати, що їхній зріст також істотно змінився. Але про цю обставину він знову не каже ані слова! Він просто на сусідніх сторінках спершу вводить нову змінну для вимірювань, а потім одразу ж плює на неї, бо вона зіпсує його гарні висновки. А що найцікавіше, Фогт доводить, що черепи негрів-рабів в Америці менші, ніж у вільних в Африці. Із цього він робить висновок, що середовище існування впливає на розміри мозку навіть у короткостроковій перспективі, і товсто натякає на те, що треба скасовувати рабство, а воно є неприродним і шкодить розвиткові людини.
Расист такого калібру раптом виступає за звільнення негрів із рабства. Але, зробивши буквально щойно висновки про те, що зміна середовища існування впливає на об’єм черепа і зріст, він чомусь не допускає, що підвищення рівня життя в Африці одразу ж призведе до зрівняння показників фізіології. Тобто він буквально називає середовище причиною, а череп — наслідком, але у випадку з Африкою відмовляється визнавати дієвість цього принципу! Подібну расистську непослідовність ми побачимо також у колеги Фогта по цеху — Людвіга Бюхнера. Увесь цей розділ чудово передає дух псевдонаукового завзяття XIX століття, у якому пристрасть до вимірювань, віра в об’єктивність чисел і анатомії поєднується з глибоко вкоріненими упередженнями — расизмом, мізогінією та неусвідомленою упередженістю, поданою як наукова істина.
Будова мозку і порівняння людини та мавпи
У четвертій лекції Карл Фогт переходить до системного анатомічного опису головного мозку людини — органа, який він вважає центральним ключем до розуміння як людської природи, так і її відмінності від тваринного світу. Ця лекція має особливо виразну матеріалістичну спрямованість, мозок розглядається не як вмістилище душі чи свідомості, а як вища форма органічної матерії, підпорядкована законам природи. Будь-яка зміна в мозку вплине на роботу нашої свідомості й мислення, аж до втрати пам’яті або стану овоча.
Фогт починає з елементарного. Він описує, з чого складається мозкова тканина: із сірої та білої речовини, із клітинних елементів (нейрони, які ще не мали назви й були вивчені не надто добре, хоча на малюнках у Фогта вже нагадують типові зображення нейронів), із судинної мережі та сполучної тканини. Він наголошує, що мозок, попри свою м’якість і уявну однорідність, має сувору архітектоніку й надзвичайно складну диференціацію. Особливо важливим, на його думку, є той факт, що мозок поділений на функціональні зони, кожна з яких має власну структуру, вагу, щільність і, як можна припускати, специфічні завдання. У центрі аналізу — співвідношення між мозочком і великими півкулями. Він наголошує, що тоді як мозочок відповідає насамперед за координацію рухів, рівновагу й несвідомі рефлекси, півкулі великого мозку — це структура, що визначає інтелект, свідомість, судження, волю. Саме вони досягають найбільшого розвитку в людини, особливо лобові частки, які у тварин значно менші й простіше влаштовані. Отже, у просторовому сенсі інтелект «сидить» у передній частині голови. Фогт наполягає: якщо ми хочемо зрозуміти, у чому полягає відмінність між різними типами людей і між людиною та твариною, треба дивитися на розвиток і форму великих півкуль, зокрема на звивини. Він звертається до праць Гратіоле й Вагнера, які описували ступені складності цих звивин у різних народів і в різних тварин. Чим більш розчленований мозок, тим вищі його потенційні здібності. У тварин, каже Фогт, мозок набагато більш гладкий; у нижчих рас людини — менш складний, ніж у європейців.
Однак він застерігає від грубих узагальнень. Він наголошує, що між людьми можливі колосальні індивідуальні відмінності, і що розмір або маса мозку не завжди прямо корелюють з інтелектом. Але при цьому він залишається вірним своїй матеріалістичній позиції: психіка, розум, мораль — усе це функція органа, і жодної «душі» поза нейрофізіологічною діяльністю не існує. Значне місце в лекції Фогт відводить критиці френології, популярної в XIX столітті псевдонауки, що стверджувала, ніби за формою черепа можна судити про схильності, характер і здібності людини. Він називає це шарлатанством, ненауковим забобоном, грою в обман, однаково шкідливою й комічною. Він визнає, що існує локалізація функцій, тобто певні ділянки мозку справді пов’язані з конкретними завданнями: мовленням, зором, моторикою, пам’яттю. Але це не має нічого спільного з тим, щоб «шукати в потилиці центр побожності, а на скроні — схильність до крадіжки», як це робили френологи. Таке спрощення, на думку Фогта, лише дискредитує справжню науку про мозок.
У контексті локалізації функцій він порушує питання, що викликало суперечки навіть серед учених: чи можна точно визначити, де «сидить» мовлення, уява, абстрактне мислення? У цьому питанні він обережний. На момент написання лекцій ще не було точних даних, які дозволяли б із певністю називати відповідні зони. Водночас уже тоді спостерігалися випадки, коли ушкодження певних ділянок мозку призводило до втрати конкретних здібностей: наприклад, мовлення або здатності орієнтуватися. Це давало непрямі, але важливі докази на користь теорії функціональної спеціалізації. Він також обговорює анатомію мозкових порожнин — шлуночків. З цього питання точилися запеклі суперечки, особливо в Англії, де деякі дослідники намагалися довести, що в людини ці порожнини влаштовані принципово інакше, ніж у мавп. Фогт категорично відкидає такі твердження, називаючи їх безглуздою спробою будь-якою ціною зберегти ідею «особливого становища людини». Він наголошує, що будова мозку в людини й людиноподібних мавп подібна до деталей, а відмінності між ними є лише кількісними, а не якісними. І доказам цього він присвячує, мабуть, найбільші за обсягом розділи книги.
П’ята лекція є логічним продовженням фізіологічного та порівняльного підходу Фогта до вивчення людини. Від мозку й черепа він переходить до решти тіла, щоб показати, що відмінності між людськими расами не обмежуються лише формою голови. Вони виявляються в усьому тілі, у будові таза, кінцівок, обличчя, шкіри, а також внутрішніх органів. При цьому Фогт прагне охопити як кісткові, так і м’які тканини, приділяючи увагу навіть тим деталям, які могли б видатися другорядними. Однак саме в таких деталях, як він наголошує, прихована сталість расових ознак.
Починає він із таза та кінцівок, особливо з тих частин тіла, які забезпечують прямоходіння. За його словами, вертикальне положення тіла — це найважливіша відмінність людини від тварини, і будова таза тут відіграє ключову роль. Далі Фогт розглядає руки й ноги. Він підкреслює, що в людини руки звільнилися від опорної функції й стали винятково маніпулятивним органом. Стопа людини — пласка, склепінчаста, пристосована до тривалої ходьби. У мавп вона залишається хапальною, з рухомим великим пальцем, що робить її радше «другою рукою», ніж опорою. І, природно, лише чорна раса з-поміж усіх людей найбільше схожа на мавп. Але про кінцівки він іще говоритиме окремо. Особливу увагу Фогт приділяє шкірі; її кольору, будові, здатності до потовиділення та росту волосся. Тут він порушує одне з центральних питань расової антропології XIX століття: чи можна вважати колір шкіри випадковою ознакою, чи він є сталою, успадкованою расовою характеристикою?
Фогт однозначний: колір шкіри — це глибоко вкорінена біологічна ознака, тісно пов’язана з іншими анатомічними властивостями. Він наполягає, що колір залежить не лише від меланіну, а й від товщини епідермісу, його прозорості, ступеня васкуляризації нижчих шарів. Саме тому в різних рас не просто різний колір, а й різний характер шкірних покривів: у негрів вона щільна, суха, малопітлива шкіра; у європеоїдів вона тонка, волога, з рясним потовиділенням. Говорячи про волосся, Фогт аналізує не лише колір і довжину, а передусім переріз і форму волосини. Він звертає увагу на те, що в негрів волосся кругле в перерізі, що робить його кучерявим; у монголів — більш пласке, звідси прямота й густота їхніх зачісок; а в європейців частіше овальне, що пояснює хвилястість. Він убачає в цьому стійкі, успадковані ознаки, які неможливо пояснити лише кліматом або способом життя. Переходячи до обличчя, Фогт розглядає будову очей, носа, губ, щік, підборіддя й вух. Кожен із цих елементів, на його думку, несе в собі ознаки расової належності. Так, у негрів більш виступаючі вилиці, широкий і приплюснутий ніс, товсті губи, слабко виражене підборіддя. У монголів характерна епікантусна складка біля очей, пласке обличчя, невелика щелепа. У європейців — виразне підборіддя, вузький ніс, тонкі губи. Він підкреслює, що це не варіації в межах одного типу, а сталі системи ознак, які відтворюються з покоління в покоління, зокрема й при народженні в інших кліматичних зонах. Отже, йдеться не про зовнішній «вплив середовища», а про глибоку біологічну відмінність.
Фогт також торкається внутрішніх органів: печінки, нирок, легень. Хоча про них відомо менше, Фогт згадує, що дослідження розтинів показують певні відмінності й на цьому рівні. Так, у негрів печінка може бути важчою, нирки — менш симетричними, серце — більшим. Він наголошує, що в майбутньому анатомія рас неодмінно має включати дослідження цих органів. Він відкрито каже, що всі ці анатомічні відмінності дають підстави стверджувати: расові відмінності не зводяться до «кольору шкіри» — це системні, комплексні відмінності, що стосуються всього організму. І тому ідея про «одне людство», на його думку, радше політична або релігійна, ніж наукова. Він не робить остаточних висновків у цій лекції, але створює підґрунтя для майбутньої аргументації на користь полігенізму: теорії множинного походження рас.
У шостій лекції Фогт переходить до центральної теми всієї книги — систематичного порівняння людини з її найближчими родичами у тваринному світі, насамперед із людиноподібними мавпами. Це порівняння не має, як він наголошує, ані образливого, ані принизливого характеру. Воно не продиктоване прагненням «принизити» людину, як твердять його критики, а служить науковій меті: визначити ступінь спорідненості, виявити як відмінності, так і спільні риси, і тим самим зрозуміти справжнє місце людини в природі.
На першому плані, як і завжди, у нас стоятимуть анатомічні ознаки; а що стосується рутинно-філософських поглядів, якими деякі натуралісти прикрашають свої твори, то ми їх лише побіжно торкатимемося. Нехай Шопенгауер убачає різницю між людиною та мавпою у волі, а Бішоф — у самосвідомості; для нас це рішуче байдуже.
Згадує він і визначення з античних анекдотів, наприклад про Платона та общипаного півня Діогена, «двоноге без пір’я». Але тепер настав час науки. І всупереч заявленій обіцянці нікого не ображати, він раз у раз порівнює спершу білу людину з мавпою, показуючи, що відмінності все ж таки вельми помітні, а потім, так би мовити, суто для ілюстрації, між ними ставить негра як перехідну стадію і намагається показати, що в нього буквально все: кисть, таз, навіть стопа тощо — дуже схоже на мавпяче. Фогт починає з найочевидніших відмінностей між людиною та мавпою. По-перше, це повне звільнення верхніх кінцівок у людини. Руки людини — це орган праці, творчості (див. марксизм, із відмінністю людини від тварин через «творчу» руку), хапання й маніпуляції, тоді як у мавп передні кінцівки ще виконують функцію опори під час пересування. Звідси випливають ключові відмінності в будові плечового пояса, лопатки, форми кисті, рухливості великого пальця. У людини великий палець руки розвинений значно сильніше, він протиставляється іншим, що уможливлює точне захоплення, необхідне для знаряддєвої діяльності. У мавп, навпаки, пальці хапають за принципом гачка, а не щипців.
Далі Фогт аналізує структуру таза. У людини таз широкий і чашоподібний, оптимально пристосований до прямоходіння, стійкої рівноваги та виношування потомства. У мавп він вужчий, спрямований косо назад, менш придатний для вертикального положення тіла. Це особливо виражено в поєднанні з хребтом: у людини хребет утворює подвійний вигин, що забезпечує амортизацію і стійкість під час руху. У мавп хребет пряміший, і центр ваги тіла зміщений уперед, що робить їх нездатними до тривалого вертикального положення. Далі він переходить до аналізу будови зубів, порівнює пропорції кінцівок, структуру стопи. Але величезне місце в лекції відведено мозку. Тут Фогт докладно обговорює суперечку між Оуеном (не тим, що комуніст) і Гакслі, двома головними представниками протилежних позицій в анатомії людини. Оуен стверджував, що в людини є особлива структура в мозку — гіпокампус мінор, якої немає у мавп. Гакслі довів, що ця структура трапляється і в людиноподібних мавп. Фогт рішуче стає на бік Гакслі. Він вважає, що спроба Оуена відстояти особливе становище людини — це не наука, а метафізика. Усі анатомічні дані говорять на користь еволюційної безперервності. Форми мозку в людини та шимпанзе різняться ступенем розвитку, але не принципом будови. Ще один ключовий момент — розвиток мозку в процесі онтогенезу. У людини, як і в усіх ссавців, мозок проходить стадії, що нагадують форми мозку нижчих тварин. У людського ембріона на ранній стадії мозок подібний до мозку рептилій, а потім — до мозку приматів. Це відображає ідею ембріологічного паралелізму, згідно з якою індивідуальний розвиток повторює стадії філогенезу — ідею, яку в майбутньому розвине Геккель. Це нині спірне спостереження Фогт використовує як доказ поступовості еволюції: немає раптового «стрибка» від тварини до людини, є лише послідовне ускладнення структур.
Фогт підкреслює, що череп у людини й мавпи відрізняється не лише формою, а й внутрішнім змістом. Особливо важливими для нього є дані про кубічний об’єм черепа. У людини середній об’єм — від 1300 до 1500 см³, у найвисокорозвиненіших мавп — близько 400 см³. У випадку мікроцефалів (людей із патологічно малим мозком) об’єм може бути нижчим за 700 см³, і такі випадки деякі вчені (наприклад, Бішоф) використовували як аргумент на користь «зближення» з мавпами. Однак Фогт заперечує: мікроцефал — це виняток, патологія, а не тип. Основний об’єм у людини завжди в кілька разів більший за мавпячий. Але те, що мозок мікроцефала втрачає розумові здібності та навички соціалізації, на думку Фогта, — лише ще один аргумент на користь того, що інтелект є функцією мозку, а не якоїсь трансцендентної душі.
Класифікація приматів і новий виток расизму
У сьомій і восьмій лекціях Карл Фогт переходить від порівняння людини з мавпою до ширшого огляду зоологічного порядку, до якого належать обидва. Він докладно розглядає систематику мавп, їхню класифікацію, розподіл за географічними регіонами та будову, підкреслюючи, що лише в межах природничо-наукової класифікації можна визначити справжнє місце людини в тваринному світі. Його основна мета в цій лекції — продемонструвати, що людина не утворює окремої «божественної» категорії, а посідає конкретну позицію в ряду приматів. І все ж він, звісно, не може обійтися без чергового спалаху расизму: адже перепрошує читача за те, що досі порівнював переважно білу людину й мавпу, через що могло скластися враження, ніби людина надто відрізняється від мавпи! Але Фогт поспішає виправити це непорозуміння й переконаний, що введення до оповіді більшої кількості негрів покаже, що людина й мавпа не так уже й далекі одна від одної, як може видатися! І це при тому, що й до того він цілком собі використовував цей прийом задля наочності. Але тепер він вирішив зробити на расизмі особливий наголос. Ба більше, Фогт не поспішає, як Бюхнер, надто розмивати межу між тваринами й людиною, він не проти зберегти прірву й усе ж шукає якусь середину між крайнощами:
Ідучи суто науковим шляхом і спираючись на здобуті дотепер факти, ми дійшли висновку, що між вищими, людиноподібними мавпами та людиною існують важливі відмінності, настільки важливі, що завдяки їм людський організм посідає особливе місце в системі тваринного царства. Але не можна було не помітити також, що ці відмінності все ж не настільки значні, щоб ними знищувалася тісна спорідненість людини з найближчими до неї тваринами.
Та не будемо знову по колу повторювати одне й те саме. Час переходити до другої половини книги й завершувати наш огляд. Фогт малює коротку зоологічну схему: царство тварин поділяється на типи, типи — на класи, класи — на ряди, ряди — на родини, роди й види. У цій системі людина входить до ряду приматів. Вона не посідає «особливого» становища, як це стверджували теологи або натуралісти, що намагалися примирити науку з релігією, а підпорядкована тим самим законам класифікації, що й усі тварини. У цьому сенсі людина — один із видів роду Homo, а цей рід входить до родини людиноподібних мавп, поряд із горилою, шимпанзе, орангутаном і гібоном. Але облишмо всі ці довгі порівняння видів; варто хіба що згадати, що Фогт для ілюстрації мінливості всередині одного роду бере серед людей два типи, як він сам висловлюється, «дві крайності»: негра і германця.
Після цього він ставить запитання: де живуть різні раси? Як вони розподілені по поверхні Землі? І які чинники — клімат, рельєф, рослинність, тваринний світ — впливали на їхній розвиток і формування? Відповіді на ці запитання він прагне дати, спираючись на географію, зоологію, анатомію та історію, відмовляючись від будь-яких міфологічних або теологічних пояснень. Фогт стверджує, що раси не розподілені хаотично. Їхня географія чітко визначена, а зони проживання стійкі впродовж тисячоліть. Це стале розселення, на його думку, неможливо пояснити просто історичним розвитком або міграціями. І зрештою, виходячи зі своєї гіпотези про полігенетизм, доходить висновку, що навіть повна зміна середовища на краще не зможе зробити негрів рівними білим людям, бо середовище має дуже обмежений вплив, якщо йдеться про те, що перед нами два різні види, як лев і тигр.
Від фізіології та історії: перші люди й кам’яний вік
Дев’ята лекція містить вступ до палеонтології, де Фогт показує останні відкриття у вивченні людей кам’яного віку, що доводять давність людини. І, само собою, печерна людина неодмінно має більше нагадувати негра, ніж германця, куди ж без цього. Фогт починає з обговорення знахідок бельгійського вченого Філіпа-Шарля Шмерлінга в печерах Льєжа, де було виявлено людські черепи, кістки та примітивні знаряддя праці поруч із рештками вимерлих тварин, таких як мамонти, печерні ведмеді та носороги. Ці знахідки, на думку Фогта, вказують на співіснування людини з доісторичною фауною, що радикально суперечить біблійній хронології, яка обмежує історію людства кількома тисячами років. Шмерлінг, попри початковий скептицизм наукової спільноти, надав докази, які Фогт вважає неспростовними. Далі він звертається до відкриттів Жака Буше де Перта в долині Сомми, де в гравійних відкладах було знайдено крем’яні знаряддя, зокрема сокири та шкребки, також пов’язані з вимерлими видами. Ці знахідки, за словами Фогта, підтверджують високу давність людини, що жила в так званий дилювіальний період, пов’язаний із льодовиковими епохами. Він описує черепи з печер як такі, що належали примітивним людям, чиї анатомічні риси (наприклад, прогнатизм і масивні надбрівні дуги) він порівнює із сучасними «дикими» народами, такими як аборигени Австралії або африканські племена. Фогт наголошує, що ці рештки спростовують ідею недавнього створення людини, наполягаючи на геологічній шкалі часу, що вимірюється десятками тисяч років. Він також обговорює опір учених, таких як Жорж Кюв’є, які заперечували давність знахідок, вважаючи їх випадковими або пізніми похованнями. Завершуючи лекцію, Фогт акцентує на важливості печерних знахідок як емпіричної бази для антропології, підкреслюючи, що вони не лише підтверджують давність людини, а й натякають на її примітивний спосіб життя, подібний до мисливських культур.
Десята лекція поглиблює палеонтологічний аналіз, зосереджуючись на конкретних знахідках, таких як печера Деніз в Англії та щелепа з Аббвіля, виявлена Буше де Пертом. Фогт описує печеру Деніз як багате джерело людських кісток, крем’яних знарядь і решток доісторичних тварин, зокрема гієн і слонів. Ці знахідки, за його словами, пов’язані з дилювіальним періодом, що підтверджує присутність людини в епоху значних кліматичних змін. Особливу увагу приділено щелепі з Аббвіля, знайденій у гравійних шарах долини Сомми разом із обробленими кременями. Фогт докладно описує її анатомію, відзначаючи відсутність патологій і подібність до людських щелеп, що виключає гіпотези про її тваринне походження. Ця знахідка, на його думку, стала поворотним моментом в антропології, оскільки переконала скептиків, зокрема Чарльза Лайєля, у давності людини. Фогт описує, як Лайєль, спершу налаштований сумнівно, відвідав Аббвіль і визнав автентичність знахідок, що зміцнило науковий консенсус. Він також згадує аналогічні відкриття в Німеччині, Італії та інших регіонах, підкреслюючи глобальний характер доказів. Фогт припускає, що люди дилювіального періоду були кочівниками, які користувалися простими знаряддями для полювання і жили в умовах суворого клімату. Він наголошує на відсутності складних поховань або мистецтва, що відрізняє їх від пізніших культур. Лекція завершується твердженням, що знахідки Аббвіля та Деніз остаточно руйнують біблійну хронологію, доводячи, що людина існувала десятки тисяч років тому, пліч-о-пліч із нині вимерлими видами.
У наступній лекції Фогт переходить від археології до геології, аналізуючи дилювіальний період як ключовий етап в історії людства. Фогт пояснює, що цей період пов’язаний із льодовиковими епохами, які сформували ландшафт Європи та вплинули на життя давніх людей. Він спирається на льодовикову теорію Луї Агассіса та Жана де Шарпантьє, описуючи морени, валуни та гравійні відклади як сліди потужних льодовиків, що вкривали Альпи, Скандинавію та інші регіони. У цих відкладах, за словами Фогта, знайдено людські рештки та знаряддя, що підтверджує їхній зв’язок із льодовиковим періодом. Він докладно описує, як льодовики переміщували величезні маси ґрунту, створюючи шари, в яких збереглися кістки мамонтів, печерних ведмедів і людини. Фогт наголошує, що люди дилювіального періоду жили в екстремальних умовах, полюючи на великих тварин і ховаючись у печерах. Він описує їхні примітивні крем’яні знаряддя як свідчення низького технологічного рівня, але визнає їхню здатність пристосовуватися до суворого клімату. Лекція також порушує хронологічні труднощі, адже точне датування льодовикових епох було неможливим у XIX столітті. Фогт посилається на Лайєля, який запропонував геологічну шкалу часу, що вимірюється десятками тисяч років, чим радикально суперечив біблійним 6000 рокам. Він згадує вимирання великих ссавців, пов’язуючи його з кліматичними змінами, і припускає, що людина пережила ці катаклізми завдяки своїй винахідливості. Завершуючи лекцію, Фогт наголошує, що льодовикова теорія не лише пояснює геологічний контекст знахідок, а й зміцнює тезу про давність людини, кидаючи виклик релігійним догмам.
Дванадцята лекція зміщує фокус на кам’яний вік, який Фогт розглядає як пізніший етап, що характеризується культурним і технологічним поступом. Він починає з опису археологічних знахідок у Данії, де в торфовищах і «кухонних купах» (смітниках) виявлено кістки тварин, крем’яні знаряддя та примітивні прикраси. Ці смітники, за словами Фогта, свідчать про раціон, що включав рибу, молюсків і диких тварин, а це вказує на мисливсько-збиральний спосіб життя. Далі він переходить до швейцарських свайних споруд, озерних селищ, збудованих на дерев’яних палях. Ці поселення, знайдені в озерах Цюриха та Женеви, містять рештки кераміки, тканин, рибальських сіток і кістяних знарядь, що свідчить про розвиток ремесел і осілості. Фогт описує свайні селища як великі громади, припускаючи наявність соціальної організації. Він наголошує, що кам’яний вік відрізняється від дилювіального періоду складнішими знаряддями, такими як шліфовані сокири, і першими ознаками одомашнення (наприклад, собак). Фогт порівнює культуру кам’яного віку із сучасними «дикими» народами, такими як ескімоси або полінезійці, стверджуючи, що їхній спосіб життя відбиває цей історичний етап. Він також обговорює відсутність металів і писемності, наголошуючи на примітивності, але визнає значущість переходу до осілого господарства. Лекція завершується висновком, що кам’яний вік являє собою проміжну стадію в еволюції людини, демонструючи поступове вдосконалення технологій і соціальної структури, але все ще далеку від цивілізації.
У тринадцятій лекції він порівнює печерні культури дилювіального періоду з пізнішими поселеннями кам’яного віку, наголошуючи на їхніх технологічних, анатомічних і культурних відмінностях. Фогт починає з анатомії, стверджуючи, що черепи кам’яного віку мають більшу місткість і менш виражений прогнатизм порівняно з печерними, що він інтерпретує як ознаку еволюційного поступу. Він посилається на знахідки в торфовищах і свайних спорудах, де черепи демонструють більш «розвинені» риси, хоча його дані обмежені, а висновки спекулятивні. Далі Фогт переходить до знарядь праці, зазначаючи, що печерні культури використовували грубо оброблені кремені, тоді як у кам’яному віці з’являються шліфовані сокири, списи й рибальські гачки, що вказує на технологічний стрибок. Він описує свайні споруди як свідчення осілості, на відміну від кочових печерних груп, які залежали від полювання. Лекція також торкається одомашнення: у кам’яному віці з’являються собаки, вівці, корови та свині, чого не було в печерах, де знаходять лише кістки диких тварин. Фогт наголошує на відмінностях у харчуванні, зазначаючи, що кам’яний вік включав зародки сільського господарства, тоді як печерні люди харчувалися виключно дичиною. Він і далі порівнює кам’яний вік із сучасними «дикими» народами, такими як аборигени Австралії, припускаючи їхню культурну й біологічну близькість до давніх предків. Завершуючи лекцію, Фогт доходить висновку, що кам’яний вік являє собою значний крок уперед, демонструючи перехід до осілості, ремесел і одомашнення, але все ще залишається примітивним порівняно з пізнішими епохами.
Підсумки книги: маніфест наукового расизму
Чотирнадцята лекція Фогта зміщує акцент на біологію, досліджуючи спадковість, гібридизацію та расові відмінності. Фогт починає з обговорення передавання фізичних ознак (череп, шкіра, волосся), спираючись на приклади з тваринництва, такі як селекція коней і собак. Він припускає, що аналогічні механізми діють і в людей, визначаючи расові характеристики через покоління. Далі він переходить до міжрасових схрещувань, аналізуючи потомство, наприклад мулатів, і стверджуючи, що гібриди можуть бути менш життєздатними або культурно обмеженими. Ці висновки, засновані на анекдотичних даних, відбивають расистські стереотипи XIX століття й не підтверджуються сучасною генетикою. Фогт розвиває тезу про раси як окремі види, наголошуючи на їхніх анатомічних відмінностях (форма черепа, прогнатизм) і культурних особливостях. Він посилається на географічну ізоляцію як на чинник, що зберігає расову чистоту, наводячи приклади з Африки та Америки. Лекція рішуче підтримує полігенетичну теорію, припускаючи, що раси виникли незалежно в різних регіонах, а не від єдиного предка. Фогт полемізує з монізмом, відкидаючи дарвіністську ідею спільного походження, і використовує анатомію для обґрунтування множинних центрів виникнення. Він також обговорює соціальні бар’єри, що перешкоджають змішуванню рас, такі як культурні відмінності й географічні відстані. Завершуючи лекцію, Фогт наполягає, що біологічні та антропологічні дані підтверджують полігенез, подаючи раси як стійкі й відмінні сутності.
Наступна лекція поєднує антропологію з критикою релігійних догм, зосереджуючись на спростуванні біблійної оповіді про Адама як єдиного прабатька людства. Фогт називає цю традицію міфом, несумісним із науковими фактами, і посилається на анатомічні відмінності рас як доказ їхнього незалежного розвитку. Він описує географічний розподіл рас, наголошуючи на їхній адаптації до місцевих умов: темна шкіра в Африці для захисту від сонця, світла в Європі для засвоєння вітаміну D. Ці адаптації, на його думку, вказують на тривале окреме існування, а не на недавнє розходження від одного предка. Фогт припускає, що кожна раса виникла у своєму регіоні — Африці, Азії, Європі, Австралії — і розвивалася ізольовано, що знову-таки підтримує його полігенетичну теорію. Він наводить приклади історичних контактів, таких як колонізація Америки, але стверджує, що міжрасове змішування було обмеженим через географічні та культурні бар’єри. Лекція містить саркастичні зауваги щодо біблійних текстів, наприклад, про неможливість пояснити расове розмаїття через нащадків Ноя. Фогт використовує дані про черепи й знаряддя з попередніх лекцій, щоб показати, що давні люди вже були поділені на групи, подібні до сучасних рас. Завершуючи лекцію, він наголошує, що полігенез краще пояснює антропологічне розмаїття, ніж релігійні чи моністичні гіпотези, зміцнюючи свою антирелігійну й расистську позицію.
Шістнадцята лекція завершує книгу, підсумовуючи викладене й пов’язуючи антропологію з еволюційною теорією. Фогт визнає цінність теорії Чарльза Дарвіна про природний добір, описуючи її як потужний інструмент для пояснення розвитку органічної природи, зокрема людини. Він розглядає принципи мінливості та боротьби за існування, ілюструючи їх прикладами з тваринного світу, такими як адаптації птахів або ссавців. Однак Фогт зберігає прихильність до полігенезу, припускаючи, що людські раси розвивалися незалежно, а не від єдиного предка. Він допускає існування перехідних форм, які могли поєднувати раси з їхніми предками, але вважає, що ці форми вимерли, залишивши лише сучасні відмінності. Лекція наголошує, що людина — частина природи, підпорядкована тим самим законам еволюції, що й інші види, але расове розмаїття, на думку Фогта, вказує на множинні центри походження. Ідея єдиного походження, на його думку, — лише спрощення, що не відповідає анатомічним і географічним даним. Завершуючи книгу, Фогт доходить висновку, що антропологія має спиратися на емпіричні факти — черепи, знаряддя, геологічні шари — а не на міфи чи догми. Він наголошує, що його лекції доводять давність і еволюцію людини, але наполягає на поділі рас як ключовому аспекті цієї історії. Лекція залишає читача з відчуттям наукового тріумфу, але її расистські та полігенетичні акценти затьмарюють висновки, відбиваючи обмеження науки XIX століття.